Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

Хоча офіційно про нього у всіх виданнях напишуть, як про факт буцімто достовірний і доведений: Лжедмитрій I (р. н. – невідомий – п. 17(27) у 1606) – політичний авантюрист-самозванець, який видавав себе за російського царевича Дмитрія Івановича, російський цар 1605—06. Походження Л. І не з’ясовано. Визнано (на якій підставі? На основі чого? – В. Ч.), що це був збіглий монах Чудова монастиря Григорій, в миру Юрій Отреп’єв, колишній боярський холоп... (Якщо й холоп, що сумнівно, то, зумівши коронуватися на трон Московського царя, він був холопом видатним!)

Історія ж свідчить про ще й такий загадковий факт: в оточенні царевича справді перебував якийсь Григорій Отреп’єв. 26 лютого 1605 року єзуїти, які були з Дмитрієм у Путивлі, записали: «Сюди привели Гришку Отреп’єва, відомого у всій Московії чаклуна і розпусника... І ясно стало для руських людей, що Дмитрій Іванович зовсім не те, що Гришка Отреп’єв. Крім усього, Отреп’єва показували в Путивлі «перед всіми, явно викриваючи в тому неправду Борисову». Згодом Отреп’єва бачили в Москві, а вже потім Дмитрій відправив його в Ярославль, де його сліди й загубилися. Яка його подальша доля – невідомо. Правда, пізніше з’являться чутки, що то був «Лжеотреп’єв», а насправді збіглий монах Леонід. Але як справедливо зауважує історик: «Дуже багато у всій цій історії було збіглих монахів з однаковими біографіями і різних «Лже...».

Це буде так писатися через роки й століття, а тоді, у 1602 році, як він з’явився в Самборі, в палаці королівського старости Юрія Мнішека, багато хто й справді повірив, що він – дивом врятований в Угличі син Івана Грозного (а раптом він і справді дивом врятований в Угличі син Івана Грозного, а ніякий не самозванець?), привітний, ввічливий і взагалі приємний молодик, котрий і справді чи не усім здавався царським сином...

Та й що з того, що про нього писатимуть у всі прийдешні віки як про видатного авантюриста, коли й про неї писатимуть (теж у всі прийдешні віки) як про «політичну авантюристку», що вона, мовляв, «в інтересах здійснення загарбницьких планів польсько-литовських феодалів щодо Російської держави (далися вони їй! Що вона – без них жити не могла? Вона, тоді шістнадцятилітнє дівча, піддівок, як на Україні кажуть, маленька татова донечка, яка і світу білого крім Самбірського замку не знала, а що таке політика – уяви не мала!) 1606 року вступила в шлюб з Лжедмитрієм І».

Авантюра з французької перекладається дещо аж безневинно (але – буквально): пригода. (В літературі навіть напрям є – авантюрна література, себто пригодницька.) А далі вже йде пояснення: ризикована, сумнівна щодо честі справа, розрахована на випадковий успіх і здійснена без урахування реальних сил та конкретних обставин. Як правило, – застерігають спецвидання, – авантюра приречена на невдачу. Переносне – явно злочинна дія, шахрайська махінація. Особливо небезпечним є політичний авантюризм.

За словником іноземних слів, авантюрист – шукач пригод, безпринципний ділок, пройдисвіт... Авантюристу крім усього притаманні віра в удачу, багата фантазія, потяг до пригод, прожектерство, сміливість, рішучість, любов до зовнішніх ефектів (згадаймо хоча б безсмертного Хлестакова з безсмертного «Ревізора» безсмертного Миколи Васильовича Гоголя!), обман, міфотворчість, гра, уміння плести інтриги.

«Вони люблять ризикувати і стараються у власних авантюрах підкоряти собі оточуючих. Це уміння і наполегливість можуть привести таких людей не просто до перемоги, але й до серйозних успіхів. Луї-Бонапарт, наприклад, став спершу президентом, а потім імператором Франції.

У XVII ст. на території Російської держави діяло більше 20 самозванців, вісімнадцяте ж сторіччя знає приблизно 40 випадків самозванства. Часто вони так «вростали» у свою роль, що справді починали ототожнювати себе з тими, за кого себе видавали. Так, Пугачов плакав, коли роздивлявся привезений портрет царя Павла, чиїм сином себе «вважав». Сьогодні «вони будують фінансові піраміди, плетуть політичні інтриги, створюють свої релігії, шпигують, підробляють твори мистецтва, продають статую Свободи й Ейфелеву вежу».

Це із видання «100 великих авантюристов», де знайшов своє місце і Григорій Отреп’єв, Лжедмитрій I, а за ним іде вона – Марина Мнішек.

АВАНТЮРИСТКА. Інформація для роздумів

Довгий час здавалося, що авантюризм – це вотчина гіршої половини роду людського. Себто чоловіків. Бо тільки вони, мовляв, здатні до сумнівних пригод. Але проста арифметика доводить, що й чарівні представниці прекрасної половини роду людського не пасуть тут задніх. І їм теж присутній авантюризм. Часом і гостріший, хльосткіший за чоловічий.

Серед ста видатних авантюристів жіноцтво має аж 23 свої представниці. Не багато (менше половини), але й не мало – майже четверта частина.

І це ті представниці прекрасної половини людства планети Земля, які самою природою – чи ким там? – створені для краси, ніжності, любові, для сім’ї, для материнства, зрештою. (Не забуваймо: є – є! – жіночі колонії і тюрми!) І вони в більшості своїй матері – найсвятіша місія в роду людини – і разом з тим авантюристки й аферистки. От вам і прекрасна половина роду людського, оспівана в піснях і думах, одах і панегіриках. Хоча б у таких, як у російського генія: «Я помню чудное мгновенье, / Передо мной явилась ты. / Как мимолетное виденье, / Как гений чистой красоты!»

Ні-ні та й виринуть то там, то там такі «генії» (тільки не чистої краси, як би їм належало бути за самою своєю природою), як...

Як хоча б росіянка Валентина С., хазяйка фірми «Властилина»,– слово, слово яке відкопала для свого шахраювання – владарка, володарка, повелителька! Чи не сама цариця. Вона й стала символом сьогоднішніх авантюристок, їхнім найвищим «досягненням».

«Владарка-володарка» збирала з наївних громадян гроші – збирала відкрито, ледь чи не під охороною закону, – обіцяючи їм гігантські відсотки. Гроші до неї текли з усіх міст Росії, а також із України, Білорусії, Казахстану... Щоденно «Властилина» збирала до 70 мільярдів рублів – частину суми привласнювала, решта йшла на виплату тим, хто вклався раніше. Зрештою, вона взяла ноги в руки і разом з чоловіком та дітьми зникла в невідомому напрямку. Її розшукували сім місяців і таки знайшли й заарештували. Тоді ж перевірили дані про зв’язки фірми з 70 підприємствами і 170 банками і їхніми філіалами по всій країні. Сумнівів не залишалося: фірма «Властилина» – класична фінансова піраміда, шахрайська операція по викачуванню грошей із довірливих громадян.

Загальна кількість обдурених Валентиною С. своїх співгромадян, які довірили їй свої кровні, понадіявшись на великі відсотки, сягала 24 тисяч!

Сума завданої шкоди була оцінена в 536 мільярдів рублів і 2, 6 мільйонів доларів (загальна ж заборгованість склала трильйон рублів!).

Такі вони, сьогоднішні авантюристки, ті, хто мав би бути в першу чергу геніями чистої краси, але аж ніяк не аферистками.

То що – і справді невмируще плем’я авантюристок, без діянь яких не обходиться жодне століття, у яке не заглянь? А сьогодні й поготів жіночий авантюризм сягнув свого найвищого злету, і жінкам часом вдається те, що й приснитися не може найвинахідливішим представникам гіршої половини роду людського. Себто чоловікам.

Принаймні у творенні афер і шахраювання представниці прекрасної половини роду людського їм ні в чому не уступають.

Але з часом усе змінюється. В тім числі й жіночий авантюризм. На жаль, не на краще. Сьогодні жінок, може, й менше серед закоренілих авантюристів, але їх чомусь дуже багато з’являється серед терористів.

І зокрема, серед терористів-смертників. Особливо в мусульманському світі, де жінка взагалі – річ чоловіка, його власність.

Час од часу в пресі з’являються повідомлення на кшталт хоча б такого: у Багдаді в людному місці прогриміли вибухи. Загинуло 47 чоловік і 72 поранені. За повідомленням поліції, вибухи здійснили смертниці.

І подібні атаки жінок-терористок стали в останні роки вже чи не звичним явищем.

Як «живі бомби» жінок терористи використовують вже давно – лише за період з 1985-го по 2006 рік смертницями стали 220 представниць прекрасної половини людства – 15 відсотків від загального числа подібних терактів. Починаючи з кінця 1980-х років у світі відбулася своєрідна «фемінізація» тероризму.

У багатьох західноєвропейських країнах за кількістю терористів на долю жінок припадає: в Німеччині – 47 відсотків, в Італії – 44 відсотки, у Франції – 46 відсотків, в Іспанії – 21 відсоток. Існують – хоча б у Непалі – терористичні групи, які складаються лише з жінок, – у Німеччині, в Латинській Америці, в Палестині. В інших тергрупах – власне, бандах – саме жінки виступають їхніми організаторами, керівниками і основними членами – до 80 відсотків.

Починаючи з 1990-х років ряд ісламістських терористичних угруповань поставили «на потік» фемінізацію своїх тергруп. І здійснюють масове рекрутство молодих жінок на незавидні ролі самовбивць. Вважається, що жінок легше підготувати до ролі терориста-самовбивці: вони більш керовані, ніж чоловіки. І це – примхливі і часом неврівноважені наші красуні?! І краще піддаються ідеологічній обробці. Жінки в людних місцях менше привертають до себе увагу співробітників служб безпеки та поліції, їм легше заховати на тілі вибухові пристрої (що в першу чергу їх же й рознесуть на непривабливе шмаття тельбухів та шматків тіл).

І жінки (переважно молоді) замість того, аби жити під сонцем і насолоджуватися життям, що дається кожному лише раз, кохати і бути коханими, народжувати і виховувати дітей (що може бути прекраснішим за любов і святішим за материнство!), обвішуються вибухівкою і йдуть в людні місця, підривають себе і тих, хто волею випадку виявиться поруч, мирних і безневинних громадян, здебільшого дітей та жінок, чи тих, хто годиться їм у батьки. В ім’я чого? Аллах знає. Аби їх розірвало на шмаття разом з безневинними людьми і розкидало їхні нутрощі – пхе! – і частини тіл...

Усе це наводить на думку, що ті 23 авантюристки із 100 видатних авантюристів, що їх наводить спецвидання, у порівнянні з терористками-смертниками і вбивцями людей – усього лише безневинні янголи.

Отож, про Марину Мнішек, до якої навічно прилипло: авантюристка.

Хоч вона всього-на-всього вийшла заміж – може, й невдало, та й з волі, до речі, батька, якого у всьому слухалася, – за претендента на московський престол, а потім і за царя. Стаття про неї так і починається: «Вся ця авантюра, – пише цитоване видання, – була справою рук перш за все самого Мнішека (попри сприяння короля Сигізмунда III), його найближчих родичів і союзників. Чому 56-літній сенатор зважився подібно до Кортеса покорити із жменькою найманців величезну державу? Причини прості: по-перше, жадібність, обтяжена великими боргами, а по-друге, все та ж фамільна гординя, мрія про возвеличення будь-якою ціною. Марина навряд чи була посвячена у всі інтриги, що ними починається московська експедиція її батька і жениха. Вірогідно, вона прийняла пропозицію «царевича» цілком добровільно».

Зрештою, їй все одно надходив час заміжжя, а тут така вигідна, як тоді казали, партія. Такий жених! Як на її місці не погодитись вийти заміж за царевича і стати царицею?

Та й щедрими дарунками Дмитрій підкорив її серце – дарунки та ще коштовності вона любила, як і кожна жінка, як і кожна молода особа її віку.

Та і як було Марині не взяти шлюб з Дмитрієм Івановичем, який руським царем (бодай і з додатком «самозваний», про це ні-ні та й доходили до неї чутки, хоч вона їм і не вірила) таки став. А про те, що «історія самозванця, який прийняв ім’я царевича Дмитрія, належить до числа найдраматичніших епізодів руської історії», вона збагне значно пізніше, коли вже й сама на віки вічні отримає тавро авантюристки.

Мрії були звичайно ж дівочі (та й хто з дівчат її віку не мріє про царевича-принца із казки?), а царевич раптом і насправді з’явився – реальний і в плоті, а не якась казкова фата моргана. І це її спершу аж налякало. Принаймні, вразило. Подумала і збулося? Так, ніби царевичі тільки те й робили, що сваталися до дівчат, які по наївній молодості вірили в казки і чекали різних там принців. Та ще й на білому коні!

Маринка довго не хотіла вірити в реальність того, що відбулося. Навіть, коли з’явився Дмитрій, їй все одно ще довго здавалося, що все це – її гра, уява, мрії її красиві й наївні, і ось-ось все скінчиться, адже будь-який сон, бодай і чарівний, неодмінно скінчиться до білого ранку, а натомість почнуться звичайні сірі будні. Але час минав, а золотий сон не зникав у ранковому тумані, царевич Дмитрій, здається, надовго оселився у їхньому замку, і вона, зрештою, збагнула й переконалася: та це ж насправді! Не сон, а яв. Така ж золота, як і сон. І збагнувши, злякалася – чи не накличе вона бува на себе й на свою сім’ю лихо, зв’язавшись із царевичем чужого царства-державства? Але батько сказав, пильно дивлячись їй в очі (і був він серйозний як ніколи):

– Марино, ти маєш шанс стати царицею (вона тоді все ще всерйоз не сприйняла його слів), а я... Я маю шанс стати тестем царя. Уявляєш – ти цариця, а я – тесть царя. І батько цариці московської – кому ще таке може випасти на віку? Та й чи випаде коли-небудь? А нам, Мнішекам, випадає. Тільки не впустити б везіння, що його посилає нам доля. А заодно ми, Мнішеки, маємо шанс позмагатися славою і відомістю із самим королем Речі Посполитої. Ба навіть перевершити його у славі. Він король, а ми, Мнішеки, хоч і не королі, але... Але, одне слово, царі! Скільки в королівстві уродзонних шляхтичів, знатних і славних, а доля цей шанс посилає лише нам. Бо ми – Мнішеки! Перевершимо у відомості навіть королів!

Вона, слухаючи батька, якого завжди й у всьому звикла слухатися і вірити йому звикла, раптом відчула, що їй...

Що їй чомусь стало страшно.

Вона – цариця? Казна-що таке. Графиня – інша річ, воєводина дочка – інша річ, але тільки не цариця. Та ще самої Московії – цур йому, пек!

– Невже це... насправжки?

Батько глянув на неї якось відчужено, наче був зайнятий своїми важливими думками, і відповів, як про щось уже наперед вирішене:

– Відступати нам уже нікуди! Все вже закрутилося і всьому даний хід. І всім уже керує Божа воля і саме Провидіння. Московський престол буде наш! Його тимчасово займає нині боярин із захирілого роду Борис Годунов, але це – сьогодні. Завтра він буде наш – якщо ми не відступимося і не схибимо. Такі шанси доля посилає лише раз – маємо цим скористатися і взяти своє. Та й нагода зараз сприятлива. Московія бунтує проти Годуна, не хоче сприймати його за царя. Всі тільки й говорять про істинного царя, Дмитрія, і чекають його прибуття в царство. І всі вийдуть його зустрічати, як істинного царя, царя-рятівника, і впадуть до його ніг. Тож великого війська, аби здійснити експедицію на Москву, й не треба. Досить доброго загону, як натовпи московитів вийдуть навстріч з хлібом-сіллю, і в цьому криється запорука нашого успіху. Народ хоче Дмитрія, чекає на нього, ми й привеземо в Московію Дмитрія – ось вам істинний цар, любіть і жалуйте! І справу буде зроблено, тож ніякої орди для походу на Московію й не треба – і холопи, і дворяни, і бояри, і всі-всі інші тільки й чекають Дмитрія. Ось чому маємо скористатися цим шансом, який справді раз на віку буває. А може, й раз на тисячу років!

І Марині Мнішек у неповні шістнадцять років історія вже зарезервувала місце серед ста найзначніших коханок та авантюристок. Справді-бо.

У книзі «100 великих любовниц» (є й така, видана у Москві, «Вече», 2002) Марина Мнішек посіла нині 29-те місце. Після таких великих коханок (справді великих і справді коханок на відміну од неї), як Клеопатра, маркіза де Помпадур, Мерілін Монро, Нефертіті, Елізабет Тейлор, Лукреція Борджіа, Бріджит Бардо та інші. А вже після неї йдуть Айседора Дункан, Сафо (сама Сафо!), Едіт Піаф, Жорж Санд (вона ж Аврора Дюдеван), Марія Каллас, Софія Потоцька, Жаклін Кеннеді, Єва Браун, Мадонна, Інесса Арманд, Катрін Денев, Лілія Брік, Симона Сіньйоре, Лариса Рейснер і багато, багато інших. (Жаль, що з цього списку чомусь випала Роксолана, вона ж Лісовська Настя, українка з Рогатина (нині Івано-Франківщина), бранка, захоплена людоловами в ясирі, яка зуміла стати коханкою, а потім і дружиною турецького султана Сулеймана, а ставши султаншею, відіграла значну роль у політичному житті Османської імперії 20—50-х років XVI ст.) І це вона, тоді шістнадцятилітня донька самбірського старости, яка, власне, і коханців до Лжедмитрія не мала. Потрапила вона і до аналогічного видання «100 великих авантюристов» (Москва, «Вече», 2003) – разом з Лжедмитрієм I, але має окрему статтю. Перед такими авантюристами, як Ернан Кортес, Франсіско Пісарро (авантюристи з авантюристів!) та інші, а після неї йдуть такі шукачі пригод, як Генрі Морган, Степан Разін, граф Сен-Жермен, Ванька Каїн, Джованні Казанова (сам Казанова після неї!), Ємельян Пугачов, граф Каліостро, маркіз де Сад, Луї-Наполеон Бонапарт, Олена Блаватська, Сонька Золота Ручка, Григорій Распутін, Мата Харі, Борис Савінков, Сон Мен Мун, Сергій Мавроді і ще багато-багато інших їм подібних.

Навряд чи Марина Мнішек посідає серед них «законне» місце, але щось у цьому та є. Удостоїлась дочка воєводи потрапити де такої не вельми почесної когорти! За які-такі заслуги? Невже й справді було за що?

Царевич Дмитрій, живучи в Самборі у замку старости, у ті дні в основному тільки з воєводою і зустрічався. Бачилися вони чи не щодень, здебільшого в замкових покоях, хоч іноді прогулювалися й алеями саду – збоку здавалося, що вони про щось тихо та мирно собі бесідують. Навіть любісінько. Говорили вони лише віч-на-віч і сторонніх у свої розмови не посвячували. Хоча король мовби не схвалив їхнього задуму йти походом на Москву, аби відібрати в Годунова трон, але й не перечив. Був у курсі підготовки до походу і, коли треба було, де в чому й допомагав, стараючись не афішувати своєї участі в підготовці експедиції Дмитрія-царевича. А коли хто запевняв, що він є самозванець, король лише невиразно гмикав – чи то погоджуючись, чи то заперечуючи сказане. Але час од часу із Самбора до Кракова від воєводи Мнішека мчали до короля гінці. Поверталися вони, очевидно, з добрими вістями, після яких зустрічі воєводи з царевичем ставали частішими й тривалішими.

Гінці, що вихоплювалися із Самбірського замку, мчали не лише до Кракова, а й в усі інші краї – на добрих конях. Десятки й десятки. Куди – того ніхто не знав.

Не знала того й Марина.

Та й бачилася дівчина з московським царевичем лише зрідка, коли-не-коли. І неодмінно в присутності третіх осіб: або то була її бонна, або наставники, бернардинські монахи. А частіше всього духовник Мнішеків, пробощ (себто парох – парафіяльний священик) самбірського костьолу бернардинців Франтішек Помаський. Чи монах-бернардинець Бенедикт Анзеріна, якому пізніше судитиметься стати головним духовником усіх поляків. Він буде з Мариною навіть на засланні. На тих стрічах сторонні мовби в очі й не кидалися, залишаючись десь позаду, але їхня присутність (таке було прохання батька) була обов’язкова. У присутності сторонніх осіб, особливо монахів, дівчина не дозволяла собі зайвого слова. Та й що важило б її слово, адже все одно буде так, як вирішить батько. До всього ж вихована була в цноті – до весілля ніяких інтимних зустрічей, ніякої, прости Господи, любові. Чи бодай захоплення. Так, дружня розмова, що ні до чого не зобов’язує. Звичайна світська бесіда з другом їхньої сім’ї. Царевич Дмитрій на той час якось непомітно став другом їхньої сім’ї і особливо його глави, пана воєводи, з яким він щодня щось вирішував, і тоді також щодня із Самбора у невідомі краї мчали і мчали гінці на добрих конях.

Бувало, що Марина зустрічалася з царевичем і в присутності батька.

О, то були незабутні – попри сторонні особи – зустрічі. Говорив на тих стрічах (батько зазвичай відмовчувався, надаючи ніби волю молодим – «малдонкам») здебільшого Дмитрій.

І здебільшого обіцяв.

О, він умів обіцяти – красиво і переконливо. І це в нього виходило якось природно, і його обіцянкам – це Марина відчувала – всі вірили. Навіть батько. Вірили й тоді, коли гість запевняв, що він є істинний син царя Івана і неодмінно повернеться у Москву, в Кремль на трон, що законно належить йому. Слухаючи царевича, всі вірили (він був переконливий і природний у своїх переконаннях), що він і справді син царя Івана.

Дмитрій умів обіцяти – з шиком, з розмахом, із щедрістю, що всіх вражала. Але виконання своїх обіцянок незмінно пов’язував із воцарінням у Кремлі, тож усі його обіцянки починалися на один манір: «Коли я...» Себто коли він захопить Москву і стане царем.

Речі Посполитій він обіцяв цілі краї і землі, що їх відчикрижить від Московського царства і навічно передасть польському королівству. Обіцяв і панові воєводі Юрію Мнішеку, головному своєму спільнику, який тільки тим і займався, що підготовкою походу на Москву. Обіцяв, як живописав словесними фарбами – яскравими і вражаючими. Обіцяв Марині... І всім, всім, хто допомагає йому – чи ще буде допомагати, – пошвидше всістися на трон у Кремлі... Але землі ніколи під ногами не втрачав – це Марина відчувала, і твердо вірив, що неодмінно виконає свої обіцянки. А ще обіцяв – це він ще раніше обіцяв у Кракові представнику Папи Римського, – перейти з православ’я у католицтво і неодмінно «побратати» православну Москву з католицькою Польщею. Тоді у замку всі говорили про майбутнє весілля Марини Мнішек з російським царевичем як про факт уже доконаний. Але воєвода поставив головну умову: царевич Дмитрій має прийняти католицтво не на словах, а на ділі. Без цього – воєвода про це прямо йому казав – шлюб неможливий. Католичка Марина не може вийти заміж за православного, бодай він і царевич. Тільки за малжонка однієї з ним віри.

Для Дмитрія це було не просто: щоб бути царем у Московії, треба залишатися православним, а щоб здобути царство, мати підтримку польського королівства, а заодно й Марину, без якої він уже тоді не уявляв свого життя, треба було прийняти католицтво. Зрештою, вирішив; доки не посяде трон, католицтво своє зберігати в таємниці (з цим погоджувалися й зверхники католицизму, навіть сам нунцій). І царевич Дмитрій став католиком в Страсну суботу 17 квітня 1604 року. А 24 квітня він уже як правовірний католик пише про те, що «лобызает ноги» папи Климента VIII: «Я избегнул рук лютейшего тирана (Годунова) и ушел от смерти, от которой еще в самом течении моего детства избавил меня Всемогущий Бог дивным и воистину необычным своим промыслом, направил в эту страну, подвластную его величеству королю польскому и сохранил доныне в безвестии и тайне. Настало время, когда я должен был наконец открыться и предстать пред его величеством королем. Когда явился я к нему и когда я прилежно присмотрелся к цветущему состоянию католической веры по обряду Святой Римской церкви, я постепенно стал прилагать свое сердце к восприятию и познанию ее и обрел наконец сокровища ценнейшее и царство много славнейшее и лучшее, чем то, которого я лишился великим нечестием тирана». І далі спадкоємець московського трону «нижайший слуга Дмитрий Иванович царевич России и наследник Московской монархии» зрікався «греческой схизмы» та заявляв про своє «воссоединение с римско-католической верой».

«Кто знает, на что благоволил Он присоединить меня к Своей церкви». І далі те, заради чого й було написано послання: Дмитрій просив, аби його послання носило «секретный характер», і ще просив, «сохранить сие до времени в тайне».

Католицька церква погодилась сіє зберегти до слушного часу в таємниці.

Було вирішено: допоки Дмитрій не посяде трон, католицтво його утаємничити, – з цим погодилися всі ієрархи.

Ось тоді Марина дізналася від батька, що царевич Дмитрій попросив її руки вже офіційно. І дізналася про це не від самого претендента на її руку і серце, як то й годилося б у такій ситуації, а від батька.

І батько пообіцяв віддати за нього свою дочку – не застерігши про це навіть головну винуватицю події. Лише сказав:

– Пишайся, дочко. Російський царевич, православний за вірою, заради тебе прийняв католицтво. Тебе, дочко моя, чекає блискуча кар’єра!

Марина заплакала. Не від радощів, що її чекає блискуча будучина, а від того, що батько, виявляється, віддав її за Дмитрія, а її навіть до відома не поставив. Не поцікавився її згодою. Лише постфактум сказав. Наче продав чи обміняв якийсь товар. Але ні в батька тоді для неї вже не було часу, ні в Дмитрія – в літо 1604 року вони були зайняті збиранням війська для походу на Московію. І Марина майже не бачила їх – ні батька, ні жениха. Але образа не вщухала: як це з нею навіть не порадилися, не запитали бодай для годиться її згоди. Без неї її засватали. Однак образу мовчки в собі носила. Вона не проти була стати жоною царевича, але... але чому ж вони її про те навіть не запитали, не поцікавилися її думкою?

У вересні 1604 року в Глинянах відбувся генеральний огляд війська, набраного для походу, на якому Юрія Мнішека вибрали похідним гетьманом, а військо поділили на роти. Звідти мали вирушати через Фастів і Васильків на Київ і далі... Далі на Москву.

Марина Мнішек мала чекати свого судженого вдома, у Самборі, як зразкова наречена чекає нареченого з походу. Домовленість була: як тільки Дмитрій увійде в Москву – а про те, що він туди увійде, ніхто в Самборі, як і у всій Речі Посполитій, не сумнівався, – й утвердиться в Кремлі, настане черга їй, Марині, вирушати в Москву...

Але її все ще ятрила образа, що її видали заміж без неї. Правда, в останній день, як царевич з її батьком і військом мали залишати Самбір, у неї відбулася розмова з женихом.

– О, панно ясная, я щасливий у цьому житті удвічі... Ні, утричі. Що народився в цьому світі, що вцілів і мене не зарізали колись в Угличі Годунові служки, і третє моє щастя полягає в тому, що я живу в той час у світі білому, коли в ньому живе панночка ясная, незрівнянна Мариночка...

Так царевич велемовно, але ж і гарно-гарно казав, і Марині було приємно його слухати. Але вона дозволила собі – від повноти щастя – злегка повередувати:

– Ах, пане Дмитрію! Не було б мене, була б інша Мариночка. Світ, на ваше чоловіче щастя, не без жінок.

– Не без жінок! На наше чоловіче щастя, – погодився він. – Але ще однієї такої, як панночка Маринка, у світі немає і бути не може.

– Та невже? Пан фантазує...

– Не може бути! – затято вигукував він. – Бо панночка ясная єдина у світі білому. Одна-єдина. І я щасливий, що Провидіння послало її саме мені. Не знаю тільки, за які мої заслуги я уподобився такого щастя!

Досі їй ще ніхто таких слів не говорив, хоч вона їх і чекала – як чекає таких слів кожна жінка, і часто буває, що й не дочікується.

О, як вони звучали, його слова, тоді у саду, як вони сиділи на лаві, а він – царевич! – опустився перед нею на одне коліно і говорив, говорив, говорив... І слова його були красиві й божественні, ті слова, що їх багнуть хоч раз у житті почути всі жінки.

Навіть її охоронець, няня Софія, яка зазвичай сиділа тихо й німо збоку і щось вишивала – нечутна, як тінь, – так навіть вона, облишивши вишивання, слухала розкривши рота. І хоч ця проста жінка не все могла збагнути з вишуканої мови закоханого царевича, але слухала, як наче б він їй сповідувався в коханні.

До того Марина не була такою щасливою, як того дня, коли по обіді в саду на лаві слухала освідчення царевича... Чи багатьом дівчатам освідчуються в любові саме царевичі?

Відчувала себе не на лаві, а наче над усім світом білим, десь ближче до сонця, біля хмаринок білих у блакитному самбірському небі, і навіть чула зелений шум Карпат і гук трембіт на полонинах...

Отямилась.

Царевич опустився перед нею на обидва коліна.

– Звідтоді, як я, бідний чернець, котрий за порятунком прибув до королівства і побачив панночку ясную, світ для мене наче перемінився. Став золотим. До панночки ясної я не був таким щасливим. Присягаюся! Все життя вірно любити панночку ясную! Смію лише мріяти, аби панночка ясная і мене так само вірно покохала, як я її. За її кохання я готовий віддати все, все – і Москву, і царський престол...

– О-о!!. Яка нечувана жертва, – посміхалась вона, задоволена з його клятви, і – рожевіла, пишніла. – Та все ж, гадаю, московського престолу віддавати нікому не треба. Хоч я готова кохати пана і без престолу.

– О-о!!! Я хотів це почути! І я це почув. І тому я утричі щасливий!!!

Царевич схопився і ледь чи не затанцював біля лави, на якій вона сиділа.

Марина квітла.

Няня Софія тихо посміхалася беззубими яснами...

– Присягаюся родом своїм царським! – він навіть вдарив кулаком себе в груди. – Присягаюся перед ясновельможною панночкою: я візьму Москву – чого б мені не коштувало! Царський престол у Кремлі буде моїм! І тоді під бемкання малинових дзвонів панночка в’їде в Москву і в Кремлі, в Грановитій палаті, посяде свій трон – поруч із моїм.

Опустився перед нею, поклав голову їй на коліна і затих.

І Марина поклала руки йому на голову, пестила його м’яке волосся і вже бачила, як вона під малиновий передзвін в’їжджає у Кремль царицею. О боги, для цього варто було народитися і жити і чекати в Самборі під зелений шум Карпат казкового принца. І він з’явився.

Триста літ по тому, після описуваних тут подій, український поет Олександр Олесь (в миру Олександр Кандиба) створить шедевр української лірики – поезію «Сміються-плачуть солов’ї», що стала на віки воістину всенародною піснею:

 
Сміються-плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди...
Цілуй, цілуй, цілуй її,
Знов молодість не буде!
Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада, —
Весна іде назустріч нам,
Весна в цей час нам рада...
 

Ах, Олександре Івановичу, Орфею наш срібноголосий! І через століття після Вашої божественної пісні все так же сміятимуться і все так же плакатимуть солов’ї, і все так же зустрічатимуться закохані. І буде істина Ваша істиною на всі прийдешні покоління:

 
Цілуй, цілуй, цілуй її,
Знов молодість не буде...
 

На жаль.

А може, на щастя. (Те, що не повторюється і вдруге не дається, більше бережуть і мають від того більше щастя.)

І того ясного (над замком сяяв веселий і голий місяць-молодик) вечора, як вони востаннє зустрічалися, теж сміялися і теж плакали невгамовні солов’ї у самбірських садках, і Дмитрій цілував її руки-рученьки білі, не зважуючись бодай нахилитися до її личка, аби припасти до дівочих губ...

 
Цілуй, цілуй, цілуй її,
Знов молодість не буде...
 

Ось тієї ночі вона й покохала його – солов’ї, що наче збожеволіли тоді в Самборі і вочевидь у всіх Карпатах, її до того спонукали.

 
Лови летючу мить життя,
Чаруйсь, хмілій, впивайся,
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь: уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці мрійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
Чого ж стоїш без руху ти,
Коли весь світ співає?
Налагодь струни золоті —
Бенкет весна справляє!
Сміливо йди під дзвін чарок,
З вогнем, піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.
Як іскра, що в тобі горить
І згаснути не вспіла,
Гори! Життя – єдина мить,
До смерті – вічність ціла!
 

І справді, була у них до ранніх їхніх смертей, справді вічність ціла.