Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 45 страниц)

Патріарх, благословивши корону, покадив навколо неї пахучим димком з кадильниці. Зробивши кілька кроків, підійшов до Марини... А далі все довгоочікуване дійство звершилося швидко і... просто. Підійшовши до Марини, патріарх, як писатимуть очевидці коронації, «возложил корону на голову великой княгине». (До тієї миті покладання монаршої корони на голову Марини вона за православним обрядом вважалася лише великою княгинею, царицею вона стане після покладання на голову корони.)

Патріарх благословив Марину, яка стояла не дихаючи (навіть не вірячи в ту мить, що все вже здійснилося і вона нарешті – цариця московська!), нахилившись (він був вищим за Марину), торкнувся губами оголеного плеча цариці і щось сказав – Марина вловила лише два слова: «Цариця наша».

Як і вимагає обряд коронації, Марина (про це її застерегли ще у Вознесенському соборі), хитнувшись, поцілувала патріарха (він схилив перед нею голову) у його митру, прикрашену перлами.

Отримавши поцілунок, патріарх відійшов на своє місце. Тим часом владики попарно піднімалися на трон і благословляли велику княгиню, яка вже з цієї миті стала царицею російською, – торкалися двома пальцями її чола та пліч, потім благословляли її хрестом, і цариця мусила кожного з них цілувати в митру.

І лише тоді на царицю «возложили» барми.

Процитуємо ще один документ (подія, що відбувалася тоді в Кремлі, варта того). На коронації Марини Мнішек на російську царицю і потім на її весіллі з царем Дмитрієм (ці дві церемонії йшли одночасно, але одна за одною, а де й зливаючись в єдине дійство) був присутній православний архієпископ Єлассонський Арсеній. І ось які спогади про ту подію (цитується за виданням: Арсеній Єлассонський. «Мемуары из русской истории. Хроники Смутного времени». – М., 1998. – С. 131—132):

«Коли настало 8 травня, то з великим чином, урочистістю і честію поєднавшись, цар Дмитрій з Марією (Марину архієпископ чомусь називає Марією) вийшли із палацу в супроводі всіх бояр, синкліту, чоловіків і жінок, зі славою і урочистістю великою. Вся підлога палацу і шлях, що веде в соборний храм Пречистої Богородиці, і вся підлога соборної церкви були заслані оксамитовою парчою, витканою золотом. При вході до церкви їх зустрів патріарх з архієреями і благословив їх чесним і святим хрестом. Співаки проспівали їй царське многоліття. Патріарх, взявши обох, в супроводі архієреїв зійшов на приготовлене високе місце посередині церкви, все покрите і прикрашене оксамитовою із золотом парчою. Зверху на цьому високому місці стояли три срібловизолочені лави з коштовними подушками для патріарха, для царя і нареченої Марії. Вони сіли на ці лави, а архієреї сіли на східцях вищого місця на золототкані подушки. Перед Царськими дверима на приготовленому і гарно вбраному столику лежала царська одіж цариці. Патріарх, цар і всі архієреї, які сиділи з ними, встали, патріарх сказав: «Благословен Бог наш». Під час читання молитов патріархом і архієреями, по чину, два архієрея принесли царське вбрання, кожний по одному, по чину. Патріарх, прийнявши їх, благословив їх і поклав на царицю Марію за допомогою архієреїв. Цар, будучи наперед коронований царським вбранням, стояв (на своєму місці). При покладанні на царицю всіх вбрань, коли патріарх прочитав молитви, співаки проспівали «Аксіос» і багатоліття. При покладенні одягу і після прочитання молитов цар і цариця, обоє вбрані в царське вбрання, зійшли вниз і, в супроводі патріарха, зійшли на високий царський трон, де зосталися для вислуховування божественної літургії. Патріарх почав божественну літургію, і по закінченню її співаки проспівали царське многоліття по чину. Після божественної літургії протопоп Феодор повінчав їх посередині церкви перед святими вратами. І після вінчання свого обоє вони не побажали причаститися Святих Тайн. (Це й буде поставлено царському сімейству на карб, як чи не найбільший їхній злочин!) Це дуже засмутило всіх, не тільки патріарха і архієреїв, але і всіх, хто бачив і хто чув. Отже, це була перша й велика печаль і стало початком скандалу і причиною багатьох лих для всього народа московського і всієї Русі».

Те, що царське подружжя (цариця Марина, правда, була католичкою, але ж цар Дмитрій був і залишився руським, православним, хоч буцімто й приймав у Польщі чужу віру) не захотіло причаститися Святих Тайн, вразило присутніх, як ножем різонуло. Особливо православних московитів.

І це справді, як зазначає цитований вище автор, стало «початком скандалу і причиною багатьох лих для всього народа московського і всієї Русі». А для царя Дмитрія стане загибеллю швидкою. Як, у принципі, й для Марини, котра після тієї урочистої коронації і не менш урочистого вінчання не надто переживе свого мужа.

До всього ж, стало відомо про потаємне католицтво руського – РУСЬКОГО! – царя, тож і не дивно, що відмова від причастя була сприйнята московитами як «осквернение святынь».

За шлюбним «Чином» цариця Марина мала прикластися до ікони Володимирської Божої Матері, а заодно і до образів митрополитів Петра та Іони.

Марина відмовилася це зробити, чим викликала в московитів прямо-таки шалений напад гніву, що його вже нічим не вдасться загасити.

Після цілування ікони – найсвятішої ікони для Московії – цариця мала отримати причастя з рук московського патріарха Ігнатія.

На помазання царицю мали покликати архідиякон та протодиякон, і вони кликали її величність, але...

Але від миропомазання, як свідчить архієпископ Арсеній Єлассонський, ЦАР ДМИТРІЙ І ЦАРИЦЯ МАРИНА ВІДМОВИЛИСЬ.

Нечуване до того явище на Русі!

Ой, як їм це дорого обійдеться!

Правда, вони погодилися лише виконати звичайний руський весільний обряд – мала утіха для московитів.

Цар і цариця не виконали обряду миропомазання лише тому, що Римський Папа заборонив їм це робити – необачний! Хоч і вважається непогрішимим. Але саме він – намісник Бога на землі – своєю забороною призведе царське подружжя до загибелі.

Згідно з повелінням папського престолу, Марина мусила залишатися в католицтві і не приймати причастя з рук православного патріарха. (Та хіба б вона злиняла, якби його й прийняла з рук православного патріарха? Принаймні, царське подружжя могло б тоді уникнути швидкого і кривавого кінця, але... Але немає нічого жахливішого, як сліпий фанатизм у вірі!)

Історія розколу, чи схизми, у християнському, до того єдиному, світі почалася давно. В суботу 15 липня 1054 року – яка точність! – до константинопольського храму Святої Софії увійшли кардинал Гумберт та два інші легати, як звали дипломатичних представників Папи Римського, і прослідували до вівтаря – йшли вони, гупаючи чобітьми, всіляко демонструючи свою непримиренну ворожнечу і безперечну зверхність.

Ще б пак, вони прийшли до храму не з миром і не молитися. Звернувшись до народу, вони звинуватили патріарха Михайла у впертості, а насамкінець своїх підбурювальних промов поклали на престол буллу про відлучення патріарха Михайла і вийшли геть – все так же гупаючи чобітьми і всіляко підкреслюючи свою агресивну зверхність панів над слугами.

Патріарх Михайло, не розгубившись і не злякавшись грізних посланців Папи Римського, у відповідь від Святої Церкви відлучив їх самих! Діючи за віковічним правилом: хто приходить з війною, той війну й отримує.

Звідтоді як взаємно відлучили один одного константинопольський патріарх Михайло Керуларій і легат Папи Римського Гумберт Сільва-Кандідський, благополучно минуло 950 років, а миру між церквами, між Папою Римським і константинопольським патріархом як не було, так і немає. З XIX ст. цю подію стали називати «великим розколом» (грецькою – схизма) й оцінили як остаточний поділ церков Сходу – грецької і Заходу – латинської. (Хоча як об’єктивно, відчуження держав почалося набагато раніше, а невизнання їх набагато пізніше.)

До того була єдина християнська Церква, Церква-Мати. Вже з перших століть своєї історії вона складалася з дуже багатьох церков та місцевих громад. Вони мали одне і те ж служіння та покликання і були рівні між собою. Недарма ж їх називали церквами-сестрами. Ще й порівнювали з дітьми в одній сім’ї, які мають жити в злагоді й бути в повноті спілкування одна з одною. Але... І в родині трапляються чвари між сестрами й братами – спалахнули вони й між церквами, рідними до того, найріднішими. Гадають, що однією з перших розбіжностей – таким собі каменем спотикання – була суперечка між римськими і східними єпископами про правильний термін і самий зміст свята Великодня. У Римі його святкували в першу неділю після 14 нісана (тобто квітня) – за іудейським місячним календарем. (У першу неділю після 14 квітня – запам’ятаймо!) А ось як в Асійських церквах (малоазійських) Ведикдень святкували 14 нісана, незалежно від того, на який день ця дата випадала. Святий Полікарп, єпископ Смирнський, перебуваючи в Римі у 155 році, обговорював цю проблему з папою Анікітою, але кожна сторона так і залишилася при своїй правоті. Правда, вирішили дотримуватися звичаїв, що їх запровадили попередні пресвітери та єпископи. Віз, як кажуть, і нині там.

Римська церква почала заявляти, що вона істинніша, справжніша у християнському світі, а східна – що вона... А коли дві церкви починають заявляти, що тільки одна з них є Церквою Христовою, а інша помиляється, то ясно, що й мови про якісь церкви-сестри вже бути не може. Тим більше що дві християнські конфесії починають обзивати одна одну, звинувачуючи в неіснуючих гріхах, то миру, ясна річ, не буде. Західна церква почала заявляти, що тільки її члени належать Христу, а віруючі східної конфесії є «заблуканими вівцями», то ворожнеча швидко досягла свого апогею і церкви перестали визнавати одна одну Церквою Христовою.

Варто зазначити, що за 464 роки, що минули від початку єдиновладного правління імператора Костянтина (323) і до VII Вселенського собору (787), між греками і латинянами було п’ять схизм (розколів) загальною тривалістю 203 роки. А потім наставали періоди, коли греки і латиняни взагалі не спілкувалися між собою. І хоч за той час було скликано сім спільних Вселенських соборів, але все було марно.

Почала литися перша кров – завдяки розколу. І кров лилася не ворожа, своя. Лише один з прикладів. Року 653-го папа Мартін за непокору імператору Костянтину II був заарештований, його катували й заслали до Херсонесу (сучасний Севастополь), де, замучений і катований, він і помер через два роки. У 655 році схопили Максима, грецького духовного письменника, філософа і ченця, і заслали у Візію, грецьку колонію на території сучасної Болгарії, а щоб він не писав і не проповідував, йому відрубали праву руку і вирвали язика та заслали вдруге. Вже на Кавказ, де він і помер. (У 680 році на VII Вселенському соборі, на якому переможе – на якийсь час – православне вчення, папа Мартін і філософ-письменник Максим будуть прославлені. Себто реабілітовані. Чи не звідтоді ця форма переслідування ідеологічних супротивників – знищити, а потім посмертно реабілітовувати – так поширилася у світі білому?)

Перший Вселенський собор 325 року був скликаний імператором Костянтином, який переніс столицю імперії з Рима до Константинополя. Так виникла традиція скликання Вселенських (себто всеімперських соборів), це коли виникала критична ситуація в церкві. Аж до Сьомого собору, 787 року, коли імперія ще була єдиною, греки і латиняни брали у них участь спільно. Але після Сьомого собору не відбулося жодного спільного собору – це як Римська імперія розділилася на дві, східну і західну.

Кожний з імператорів – один на сході, другий на заході – вважав, що тільки він є законним спадкоємцем римських імператорів. Тоді ж остаточно розділилася і церква: східна вважала себе головною, а західна – себе.

Минали століття, бажання примирити християнські церкви було, але... Всі спроби зробити це на ділі зникали, як вода в піску. І тоді папа Євген IV скликав латинських єпископів на собор у Флоренції, грецьких єпископів запросив імператор. На тому соборі його учасники мовби дійшли до примирливої угоди. І все ж, ні ті, ні ті (ні латиняни, ні греки) не були по-справжньому готовими піти назустріч одне одному, тож і на церковному житті протягом подальших століть ухвали Флорентійського собору аж ніяк не відбилися.

Звідтоді вони – колись дві рідні церкви-сестри – войовниче непримиренні.

Звідтоді, на переконання латинян, Церква Христова може бути лише там, де віруючими керує Папа Римський, спадкоємець Святого Петра. І всі таїнства, що відбуваються поза пастирським піклуванням папи, є незаконними. І що взагалі, наполягають католики, не може бути церкви там, де Папі Римському не виявлять беззастережливу покірність.

З цим, ясна річ, не погоджуються східні патріархи та їхні вірні. Хоч католики і вимагають повернути східних патріархів під пастирське керування Папи Римського, яко «заблуканих овець». А східні церкви – під юрисдикцію римської курії. І взагалі, істинна віра належить лише західним церквам, Папі Римському, який є прямим спадкоємцем Святого Петра, a всі інші то... То ледь чи не від лукавого.

Остаточний розрив між колись рідними церквами-сестрами настане у 1729 році, коли Римська Конгрегація з поширення віри видасть декрет, що надалі суворо заборонятиме спілкування у таїнствах вірних західної церкви з вірними східної. Тоді ж відбудеться й останній розрив між грецькою і латинською церквами. Хоча він уже був і раніше, у часи Марини Мнішек, католички, вірної Папі Римському, і царевича Дмитрія Івановича, вірного православ’ю, східним патріархам...

Нічим не міг зарадити й Дмитрій Іванович – церковні канони залишалися церковними канонами, де він не владний був. Та й до всього ж сам він необачно відмовився від причастя – чи не за компанію з Мариною?

Відмова царського сімейства від причастя була розцінена московитами як знехтування ним Божественного, освяченого обряду, адже царями в Російській державі ставали лише через обряд миропомазання, що не було того разу здійснено. Та й причастя, коли б до нього вдалася Марина, символізувало б її перехід у православ’я. На це Марина, пам’ятаючи сувору і категоричну заборону папського престолу, не могла зважитись. Мине не так і багато днів до бунту, що спалахне в Москві, цариці Марині Мнішек (а заодно й цареві Дмитрію Івановичу) все це пригадають. І буде в Марини Юріївни каяття, але вже не буде – ніколи-ніколи не буде – вороття! Який жаль!

Коли після всіх подій у Кремлі 17 травня, трагічного для Марини 17 травня, буде вибрано 29 травня князя Василія Шуйського новим царем, Дмитрія Івановича буде звинувачено – заднім числом, звичайно, – ще й у тому, що він «взял девку из Польши латынские веры и не крестил ее, венчался с нею в соборной церкви Пречистыя Богородицы, и... венчал ее царским венцом (нехрещену. – В. Ч.) и учиняти хотел в Российском государстве люторскую и латынскую веру...». Хоч останнього Дмитрій Іванович якраз і не збирався робити, але хто йому тоді, під час бунту, повірив би!

Про «осквернення» кремлівського Успенського собору «расстригой» Гришкой Отреп’євим писав у богомільній грамоті і патріарх Гермоген у листопаді 1606 року: «Многих вер еретиков аки в простой храм введен безо всякого пристрашия, не усомнясь нимало, великое зло учинил, к чудотворному образу Пречистыя Богородицы, еже Евангелист Лука Духом Святым наставляем написа, и ко всем честным образом и к чудотворцовым Петровым и Иониным мощем приводя велел прикладыватся скверной своей люторские веры невесте, с нею же в той же великой церкви и венчася, все злое свое желание получил».

(По правді кажучи, Марину Мнішек постійно звинувачували в Москві «в лютеранській вірі», тоді ж як вона до лютеранства – одного з основних напрямів протестантизму – ніколи не належала і не мала ніколи наміру належати, просто цим – лютеранством – Марину Мнішек її вороги багнули зайвий раз зневажити й оганьбити.)

Під час вінчання в Москві царя Дмитрія Івановича і цариці Марини Юріївни відбувся повторний обмін обручками, що ніби затверджував попередній шлюб, проведений у Кракові. Таким чином, Дмитрій Іванович і Марина Юріївна нарешті оголошувалися шлюбним подружжям, з усіма юридичними наслідками, що звідси витікають. Все. Далі, як у народі кажуть: муж і жона – одна сатана!

Варто наголосити, що вінчання, яке відбулося після коронації на прохання і бажання самої цариці, здійснювалося скромно і якось навіть по-домашньому – на відміну від коронації. Свідками вінчання було небагато осіб, в основному родичі: з боку царя Нагі та найбільш приближені бояри, з боку цариці – її батько і кілька теж найближчих родичів.

Усе здійснювалося так, як і велів «Чин».

«Народ в те поры из церкви выслати».

І вислали народ, себто попросили його залишити собор.

Обряд здійснив протопоп Феодор, «коруны на блюде» тримав конюший Михайло Нагой і сваха – жона Андрія Нагого. Як і велить звичай, молодих, трохи вже стомлених ритуалом коронації, причастили церковним вином і обсипали їх з «мисы» золотими – на щастя, на здоров’я, на багатство.

Молодий і молода разом вийшли з собору на яскраве сонце, що щедро заливало Кремль. Все було, як і належить бути при подібних церемоніях.

Як свідчитиме капітан Жак Маржерет, «при выходе из церкви ее (молоду) вел за руку император Дмитрий, и по левую руку ее вел Василий Шуйский», майбутній цар.

Марину вели два царі під руки: нинішній Дмитрій і завтрашній Шуйський, який поки що був у чині боярина. Але вже завтра-позавтра, принаймні, дуже швидко після царського шлюбу він стане і царем, і одночасно тюремником Марини Мнішек, цариці, якій так поклонявся і яку так славив, як свою володарку і повелительку Московського царства-государства.

Коли в Кремлі за князя Івана III тривало будівництво Великого палацу, почали на Соборній площі споруджувати палату, що її пізніше буде названо Грановитою. За історичними документами 1487 року, «повелением великого князя Ивана Васильевича всея Руси основал палату велику Марко Фрязин на великого князя дворе, где терем стоял».

Невдовзі до неї приєдналася ще Золота палата для прийому послів та для інших урочистих випадків, але з часом уціліла лише Грановита. Розташована вона на західному боці Соборної площі. Вважається, що суворі пропорції і кубічний об’єм надають всьому вигляду Грановитої палати «характер благородної простоти і ясності». Стіни її викладені з цегли і облицьовані з головного фасаду камінням, обтесаним на чотири грані (звідси і її назва – Грановита).

Будувалася вона у 1487—1491 роках, коли Москва вже об’єднувала навколо себе сусідні князівства і стала на чолі молодої централізованої Російської держави, коли «изумленная Европа была ошеломлена внезапным появлением на ее восточных границах огромной империи и сам султан Баязет, перед которым Европа трепетала, впервые услышал высокомерную речь московита».

Із Соборної площі в Грановиту палату вели Золоті Червоні сходи. З чотирьох маршів і трьох майданчиків (згодом їх прикрасять білокам’яними левами). Ці парадні сходи слугували лише для виходу царя під час особливо урочистих церемоній, а потім їх запирали витонченою решіткою, що була розписана золотом і фарбами. В той же час для входу іноземних послів і торгового люду були інші сходи – середні і Благовіщенські (Благовіщенськими дозволялося сходити лише християнам).

Всі сходи вели на Красний верхній ґанок – Передні переходи, а вже звідти – до помешкання великокнязівського палацу. Крім головного входу, в палац із Соборної площі вів і другий вхід – із західного боку, де був Боярський майдан, на якому зазвичай товпилися служилі бояри і двірцевий люд, там же виголошувалися царські укази.

Але перш ніж потрапити до Грановитої палати, треба було пройти через Святі сіни, де й збиралися запрошені до царя. Святі сіни (вони були прикрашені композиціями на сюжети Священного Письма) були початком входу в Тронну залу.

А над Святими сіньми була влаштована таємна кімната для жіночої половини царської сім’ї. За давніми звичаями жінки не могли бути присутніми на урочистих прийомах та офіційних святах. Стіни і стеля таємної кімнати були оббиті щільно вистьобаною тканиною та англійським сукном, а підлога – товстою повстю. У певному місці була «глядацька решітка», яка завішувалася прозорою шовковою тканиною, через яку було добре видно. Там цариця й царівни з цікавістю розглядали заморських гостей, спостерігали бенкети, багатолюдні зібрання бояр, духовенства та інші пишні державні урочистості.

У ті часи Грановита палата була головною Тронною залою – найбільшою на Русі. Колони в центрі прикрашували ліпні роботи в давньогрецькому стилі – зображення птахів, звірів тощо. Навколо стовпа – визолочена решітка, а на ній стояли різні прикраси.

Біля стіни здіймався царський трон, до якого вели чотири сходинки.

На південному сході палати – космогонічний цикл відкривався зображенням Бога Саваофа в оточенні небесних сил. На завершення сюжету – Спаситель людства – Ісус Христос.

Окремо була композиція з царем Федором Іоанновичем «Всея самодержцем Руси сидит на троне», на голові його вінець, прикрашений перлами й коштовним камінням, з правого боку біля царя стоїть правитель Борис Годунов.

Він «зодягнений» у верхній золотий одяг і в боярській шапці, – стоїть в одному ряду із спадкоємцем російського престолу. Історики вважають, що це було зроблено не без вказівки самого Бориса Годунова, який уже тоді мріяв про царський трон. І вже тоді наблизився до нього впритул.

Кожному запрошеному на бенкет до Грановитої палати відводилося окреме місце – згідно з його чином та рангом, і самовільно займати інше місце категорично заборонялося. Чим знатніший був гість, тим ближче його місце було до царя. Чим важливіші гості, тим пишніший влаштовувався прийом.

Виставлявся дорогий посуд – золоті й срібні чаші, чарки, сердолікові, яшмові, янтарні; ковші, прикрашені яскравою емаллю і коштовним камінням, карбовані кубки, заздравні братини.

На столи ставилися дивовижні речі з посольських дарів – наприклад, німецький годинник «на слонах», посуд у вигляді барсів і левів, ароматичні курильниці, потішні кубки. Один з іноземців вражено згадуватиме:

«Ми бачили безліч превелику золотого посуду, яку й уявити неможливо. Посуду було стільки, що його з трудом могли б умістити тридцять венеціанських возів».

Обіди в Грановитій палаті тривали довго, по п’ять-шість годин. Із спогадів одного посла: «Час од часу цар пив за здоров’я кого-небудь. Той вставав, а за ним і всі інші. Поклонившись, знову сідали». І далі він пише, що за час обіду йому довелося вставати 65 разів!

Як наставав вечір, у Грановитій палаті запалювали вогні і далі бенкетували, вставали, пили, сідали, знову вставали, пили... І такі «фізкультурні вправи» із вставанням-сіданням тривали, здавалося, безконечно – життя в Московському царстві-государстві тоді наче зупинялося...

Але того разу, як вшановувалося молоде царське подружжя, церемонія була скромнішою: в присутності небагатьох гостей – як з боку молодого, так і з боку молодої. (Так забагла Марина Юріївна, яка надто стомилася під час церемоній в Успенському соборі і багла, щоб усе пошвидше нарешті скінчилося і їй дали спокій!)

Як свідчать очевидці, цар і цариця на бенкеті в Грановитій палаті сиділи за багатим бенкетним столом зовсім недовго – «до третьей ествы». Не було чомусь і «мусики» й танців, що їх любили обоє.

Далі, як зазначає вже згадуваний Станіслав Немоєвський, «обед высокие молодые имели у себя в комнате, даже и в спальне, кроме некоторых дам из родни, которые провожали молодых, никто не входил».

Перехід молодих у «постельные хоромы» супроводжував лише воєвода Юрій Мнішек і тисяцький.

Але варто зазначити, що тисяцьким був... так, так, всюдисущий князь Василій Шуйський, який дуже швидко, очоливши заколот, стане новим руським царем.

А тоді, провівши молоде подружжя до входу в царські покої Великого кремлівського палацу, він кланятиметься цариці «истово», запевняючи молодих, що їхнє вінчання було «зело радісним» і запам’яталося всім московитам, ставши великою державною подією.

Ще й побажав, як і водиться, молодим ночі, повної любові...

Вже в ті часи Московський Кремль славився своїм Великим палацом.

А втім, велико-пишним він стане не одразу... Може, тому, що його заклав – напроти Грановитої палати на найвищому горбі Кремля – не хто інший, як Іван Данилович Калита, який вів майже чернечий спосіб життя. Тож і палац його був невеликих розмірів і відзначався простотою. Власне, це були невеликі дерев’яні хороми, що слугували для князів літніми покоями (взимку вони жили в будинках, що добре опалювалися). Але вже за Дмитрія Донського та сина його Василія Дмитровича великокнязівський палац значно розширили, і в ньому з’явилася пишнота, така не характерна для Калити. Дах теремів позолотили, а в дворі поставили годинник. (Як відзначалося в літописі за 1404 рік, «на всякий час ударяет молотом в колокол, размеряя и рассчитывая часы нощные и дневные; не без человек ударяще, но человековидно, самозвонно и самодвижно, страннолепно некакого сотворено есть человеческой хитростью, призмечтано и преухрищено».

Але великокнязівський палац все ще був, як і боярські хороми тих часів, з кількох маленьких особняків, що з’єднувалися між собою переходами. У другому ярусі знаходилися «постельные палаты», а сам князь із сімейством мешкав у верхніх надбудовах – теремах; у нижньому ярусі жили княжі слуги, і все мало далебі сільський вигляд.

Але вже князь Іван III, заходившись перетворювати Москву на таку столицю, яка б відповідала величі і славі Руської держави, запросив досвідчених зодчих з Італії, і чужоземні майстри (своїх тоді на Русі не знайшлося) зруйнували ту кремлівську старовину і замінили її новими величними будівлями. Заодно Іван III зайнявся й усім Кремлем. Його було захищено подвійним, а місцями й потрійним рядом стін з бійницями й баштами та мостами, що піднімалися, решітками у воротах. З’явилися золотоглаві собори і разом з ними препишний палац. Звідтоді Кремль і став гордістю Росії. Як прийнято казати, «достойным воплощением ее силы и величества». Сам же княжий палац став зразком для всіх майбутніх палацових споруд. Правда, за минулі століття Великий палац кілька разів перебудовувався, прикрашався й розширювався – відповідно до зростаючої сили та міці Руської держави. Не раз із Кремлем й усім містом палац горів, але, як Фенікс з попелу, знову і знову здіймався, відбудовувався – ще кращим як був.

Перший поверх Великого кремлівського палацу (поверхи тоді звали ярусами) займала прислуга і нижчі бояри на государевій службі, а верхній – цар зі своїм сімейством.

На другому ярусі Великого кремлівського палацу і були, крім усього іншого, постельні покої російських государів, до входу в які боярин Василій Шуйський, догідливий та услужливий – листом слався перед царем Дмитрієм, – і привів молоде подружжя...

– Дозвольте вам, ваша величносте, – до царя, – і ваша величносте, – до цариці, – побажати доброї ночі і, коли не буде ніяких повелінь, розкланятись.

Повелінь не було, і боярин Василій Шуйський, розкланюючись, як наче він був нижчим служкою при царському дворі, а не одним із найзнатніших бояр, – позадкував – і кланявся, коли задкував, – та й зник – як його й не було. І тієї ж миті, нарешті позбувшись опіки, цар Дмитрій, полегшено зітхнувши, що їх зоставили удвох, підхопив на руки покірну Марину. Цариця аж зажмурилася від задоволення і міцно-міцно обхопила його за шию руками. І цар поніс її на другий ярус, легко долаючи круті східці та відчуваючи у своїх руках молоде пружне тіло, тепле й покірне, вдихаючи пахощі все того ж дівочого тіла, що так його дурманили, тож і здавалося йому, що східці втікають з-під його ніг...

А цариця, притискаючись до його сильного тіла, щось муркотіла йому на вухо, бентежачи й розпалюючи його чоловічу силу, пристрасть його, що й без того в ньому нуртувала.

І йому здалося, що подолав він східці на другий ярус одним махом і одним махом заніс жону свою молоду до спочивальні, де під розкішним позолоченим балдахіном стояло розкішне ложе – вже постелене для ночі любові...

Це ж треба!.. На думку вчених (як ніби вони в цьому щось тямлять!), любові з першого погляду взагалі просто... просто не існує. Не більше не менше!..

Це ж треба, га? Любов, запевняють такі вчені, зароджується довго (якщо не з першого погляду, то з якого – з другого-третього, п’ятого-десятого? З... надцятого, зрештою?), за кілька етапів.

А відразу, з ходу буває лише помутніння розуму – отакої!

В психіатрії існує навіть спецтермін для цього явища – «місячний удар».

То що спіткало царевича Дмитрія, як він два роки тому вперше побачив у Самборі Марину Мнішек, гарненьку юну графиню, дочку сандомирського воєводи і самбірського королівського старости? Любов з першого погляду? Чи – помутніння розуму? Чи, зрештою, «місячний удар»? Здається, як він вперше її побачив у Самборі, в замку королівського старости, ночі в Карпатах, над бескидами й полонинами були навдивовиж зоряними, ясними і – місячними. Таки місячними.

Вочевидь казковими були та чарівливими. Такі, що хоч кого можуть звести з ума-розуму. То, може, вони й звели царевича з ума-розуму, зачарували його й полонили назавжди. Та й дівчата тамтешні допомогли своїми співанками:

 
Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому.
Тільки світи миленькому,
Як іде додому...
 

Співала тоді й душа Дмитрія.

Власне, заспівала, як вперше побачив Марину.

Наче хто його огнем обпік і в полон назавжди взяв. І він не хоче – досі не хоче – того солодкого полону, і в той же час... хоче його. Як і вириватися з нього на буцімто волю. Що йому воля без Марини. Приїхав тоді до поляків просити допомоги й підтримки, військової сили для походу на Москву, а побачив воєводину дочку і – все... Навіть про похід на Москву тоді забув – Марина все собою затулила. То виходить, що таки існує любов з першого погляду? Хоча дівчат та жіночок молоденьких він і до неї мав та мав (у декого з цього племені навіть закохувався) і після зустрічі з Мариною матиме...

Навіть мріючи про воєводину дочку, інших мав. Такий уже вдався, щедрий на любов. Але її, навіть інших голублячи, не міг забути – диво з див!

Невже вона й справді його карпатськими чарами полонила? Та так полонила, що він два роки звідтоді тільки й мріяв про неї?

Чи це якесь Боже навождення? Мана? Наслання йому? Недоброзичливці – а вони у нього ніколи не переводилися! – кажуть, що своїм женінням на полячці він просто віддячив полякам за їхню підтримку у справі походу на Москву. Ось тому він, мовляв, і побрався з якоюсь там провінційною полячкою з якогось там Самбора.

Але ж коли він увійшов до Москви і в Кремлі був коронований на царство, потреба в поляках уже тоді відпала. Навпаки, вони навіть заважали йому. Тож про полячку та одруження з нею він уже міг і не думати. Принаймні, міг ще тягнути з цією справою і тягнути, водячи поляків за носа. І ніякі поляки, як він вже отаборився в Кремлі, не змогли б його оженити на своїй графині. І сам пан воєвода не зміг би присилувати його до шлюбу з Мариною.