Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 45 страниц)

Вважається, що Марина, зарані і старанно дотримуючись всіх канонів, готувала себе до того дня, коли вона приїде до Москви і зустрінеться зі своїм повінчаним подружжям. Та заодно готувалася й до зустрічі зі своїми новими підданими; а для цього моменту треба було мати чисту, відкриту душу – без гріхів, без дратувань і, не доведи Господи, недобрих задумів. Вона мала бути чистою, як безгрішна дитина. А тому істинній християнці треба було висповідатися і причаститися, себто прилучитися до Святих Тайн.

Приступаючи до Тайн, людина спершу має поститися кілька днів, а відвідуючи церковні служби, згадувати свої гріхи, сумувати і молити Господа про помилування її. А вже тоді йти до священика, який здійснює сповідь біля аналою, на якому лежить хрест і Євангеліє, та каятись у гріхах.

Ось тут така людина має бути як ніколи щирою, правдивою і відвертою – без цього вона на може долучитися до Святих Тайн. Отець, бачачи щиросердечне покаяння, покладає вінець єпитрахилі на схилену голову того, хто кається, і читає відпускну молитву, прощаючи гріхи від імені Самого Ісуса Христа та осіняючи її хресним знаменням.

Поцілувавши хрест, відходить із заспокоєним сумлінням і благає Господа сподобити його причастя своїх Тайн. Після цього він підходить до святої чаші і причащається святих Тайн, споживаючи у вигляді хліба і вина істинне тіло Христове й істинну кров Христову.

Після причастя читаються ще подячні молитви.

Звичайно, в похідних умовах цей ритуал був дещо простішим. Рано-вранці Марина запросила до себе отця Каспара Савицького і вперше висповідалась у нього і причастилася – за всіма канонами. І відчула таку легкість на душі, ясність і чистоту в тілі і помислах, що, зворушена і подивована тим новим для неї станом, аж заплакала. І сльози її були радісні, ті сльози, що очищують душу. Відчувала: віднині душа її чиста й відкрита, помисли її благі й добрі, і вся вона аж світилася тихою радістю й умиротворенням. Все. Віднині вона вручала себе долі і готова була до майбутніх випробувань, відчуваючи, що вони будуть нелегкими. Але чим вони будуть тяжкішими, тим з більшим достоїнством вона їх зустріне.

Отець Савицький, благословивши Марину, лагідно, але настирливо просив її впливати на московського царя, аби він виконав свої обіцянки, дані королю Сигізмунду ще під час свого перебування в Речі Посполитій, і пообіцяв і в майбутньому допомагати своїй духовній дочці, – якщо, звичайно ж, цариця в майбутньому дасть йому можливість бувати у неї в Кремлівському палаці...

А закінчив своє напучення притчею про святого Христофора, під чиїм омофором і рухався її весільний поїзд:

– Це трапилося давним-давно, коли Христофор – до речі, його ім’я тоді було Репрев, що з грецької перекладається як «пригноблений», «осуджений» і взагалі «поганий», – ще не спізнав істинної віри, віри Господа нашого. Він був тоді поганином, язичником. І шукав собі могутнього володаря, якому й бажав служити. От пішов він на службу до царя, думаючи, що цар наймогутніший. Але швидко виявилося: цар теж боїться. І боїться Сатани. Покинув він царський двір і запропонував свої послуги Сатані. Але швидко виявилося, що й Сатана не всемогутній, адже тремтить, як побачить хрест... І тоді він пішов на пошуки такої великої сили, більшої за яку вже й бути не могло. І знайшов таку силу – силу вчення Христа. Але щось і тут його ще непокоїло. Зустрівшись з убогим пустельником, він звернувся до нього із запитанням, що його хвилювало: «Де Христос?» – «Всюди», – відповів старець. «А як же мені служити Йому?» Пустельник і відповів: «Молись і трудись»... Сей заповіт святий Христофор і нам заповів: Господь усюди, а тому – молись і трудись... Бог, кажу, всюди, і своїми молитвами і трудами ти будеш всюди Йому служити. Тому й передаю тобі, дочко наша, заповіт святого Христофора, під чиїм захистом ти їдеш в Московію, в царство своє: всюди, де б ти не була – на батьківщині чи й далеко за її межами, молись і трудись нашому Господу, адже Він усюди. У тім числі й у Московії. І коли ти завжди будеш з Господом, то й Господь завжди буде з тобою, дщер моя. І в радощах, і в печалі, у щасті й у горі. І ти витримаєш усі випробування, які Він тобі пошле, дочці своїй. Пам’ятай, Господь посилає лише ті випробування, які людина здатна витримати.

В дорозі було зачитано послання папи Павла V, у якому римський понтифік наставляв Марину, як їй, католичці, поводитися в чужій православній країні, запевняв дщер свою, що «мы будем впредь изъявлять твоей светлости чувства отцовской нашей любви; тебя, подобно новому растению, посаженному в ветрограде Господнем, будем орошать честными благословениями, чтобы, принося ежегодно счастливый плод, ты множилась подобно виноградной лозе, осеняющей дом твой. Благословением Господним, дочь моя, да будут благословенны все сыны твои, от которых мы ожидаем, что они будут такими, какими их хочет видеть церковь... то есть всегда готовыми к распространению веры Христовой».

I Марина Мнішек, духовно очищена й просвітлена, сіла до розкішної карети і вирушила у своє майбуття, повторюючи, як заклинання: що буде, те й буде, а буде так, як Бог дасть. Тож, як належить чеснотливій християнці, прийму його випробування, і це лише зміцнить мене у вірі моїй.

За церемонією, затвердженою самим царем, Марина в кареті спершу мала під’їхати до шатер, поставлених «перед самим градом», а вже там царицю у всій пишноті зустріне «Государев двор».

«Коли вийшла цариця до шатер, там зустріли її від імені царя і звернулися до неї із вдячними речами, приймаючи її у свій столичний град і також радуючись її щасливому і доброму здоров’ї та приїздові...»

І далі:

«Там же, виїхавши влад і святково, воєводи, князі, думні бояри і увесь царський двір зустріли царицю із звичайними для свого народу церемоніями».

І там же подарували Марині від царя карету.

Ще одну.

О, що то була за карета! Диво з див! Марина до кінця свого життя не зможе її забути. Де взяти фарб, аби змалювати ту карету, де взяти слів, бодай і найзахопливіших, аби достойно описати той витвір московських каретників!

Біографи Марини Мнішек ще довго писатимуть, що то була «казкової краси карета», опис якої залишили члени почту польських послів: «Висока велика карета» була «за московським зразком, червоним золотим глазетом покрита, всередині оббита соболями і вся визолочена, і золотими зорями помережана; ступиці коліс покриті листовим золотом, а спиці пофарбовані блакиттю. Спереду, де має бути скриня, стояли два чоловіки, зодягнені по-англійському, тримаючи в руках золоті розани», зверху карети – золотий орел; з боків вона прикрашена коштовним камінням, перлами і золотом. А ще хтось загледів, що «всередині лежали подушки, прикрашені перлами». В кареті сидів «гарний маленький арап (східна екзотика, модна тоді при дворах європейських монархів), який тримав на золотому ланцюжку мавпочку, з якою грався...».

На початку ХVI ст. в Москві жив голландський резидент Ісаак Масса, який залишив записки про Московію того часу. Він пише, що познайомився в Москві з одним дворянином, який лікувався від ран. Дворянин той добре малював і на прохання Масса зробив для нього два малюнки. На одному з них він відобразив урочистий в’їзд у Москву Марини Мнішек.

На малюнку видно, що процесія розтяглася на Смоленській дорозі уздовж стін Білого міста до тверських воріт і звідти повернула до Кремля...

З радістю пересівши в диво-карету, «прикрашену з боків сріблом і царськими гербами», Марина рушила в бік Кремля. Карета їхала повільно – з боків йшли особливі візники, які тримали в руках повіддя. Капітан Жак Маржерет відзначає, що в її охороні були чотири загони польської кавалерії на вельми добрих конях і в багатому вбранні, потім загін гайдуків, які виконували роль охоронців... А ще поруч йшла рота гусар і піхоти її батька, воєводи Мнішека, німецькі алебардники з царської охорони і московські стрільці. А ще було 300 німецьких драбантів – «в оксамитовому вбранні, кожний з яких мав у руці широку відполіровану алебарду (сокира у вигляді півмісяця, насаджена на довгий держак із списом на кінці). На всіх алебардах золотом викарбуваний двоголовий орел; над орлом царська корона, а з боків латинськими буквами виведено: «Дмитрій Іванович».

Далі зазначається, що знатні пани (поляки) йшли в голові процесії, а «москва» – себто мешканці столиці – їхали перед каретою.

Годі, годі чекати ще більш пишнішої зустрічі. Марина була не просто подивована, а так вражена й навіть розгублена, що мало що усвідомлювала з того, що творилося навколо неї. Іноді їй здавалося, що це якийсь дивний сон, якому ніколи не буде кінця-краю! А ще іноді здавалося, що вона присутня на власному похороні, що її везуть не в Кремль у царські палати, а кудись на врочистий похорон... (Досить швидко вона переконається, що то й справді був її власний похорон, власне, його репетиція.)

Ледь дісталися стін Кремля, як люди для «звершення урочистостей» і з нагоди «щасливого прибуття» Марини Мнішек «затрубили і вдарили в бубни». Глашатаї, дужі й горласті – у кожного не горло, а ієрихонська труба, – почали вигукувати у свої чи не мідні горлянки:

– Слава цариці Марині Юріївні!!!

І люд з обох боків процесії тієї ж миті дружно підхоплював:

– Слава цариці Марині Юріївні!!!

Звуки труб і удари бубнів не затихали доти, поки нова цариця не в’їхала через Боровицькі ворота до Кремля і не зупинилася біля Вознесенського монастиря, вражена, оглушена почутим і побаченим, і в ту мить мало що усвідомлювала, і їй все ще здавалося, що вона присутня на власному похороні.

Біля входу до Вознесенського монастиря невістку чекала «мати», черниця, а колись цариця Марфа Нага, вся в чорному, худа і жовта на вигляд.

І тільки тоді цар Дмитрій Іванович – а він був у числі зустрічаючих царицю на вході де монастиря, – побачив нарешті свою наречену, як вона вийшла з карети. І – розгубилася. Мружачись, озиралася в оточенні фрейлін, усе ще мало усвідомлюючи, де вона і куди потрапила... І в той же час була явно захоплена, вражена, щоб не сказати, приємно ошелешена тією зустріччю, що їй влаштувала «москва» на вулицях і в самому Кремлі – фортеці великих князів московських, а потім і царів.

Аж тут раптом – і треба ж такому статися! – над Кремлем, над його оборонними мурами й баштами, палацами і храмами та над боярськими палатами шугнуло вгору кимось чи чимось сполошене вороння. І до біса ж його виявилося!..

Єзус Марія! В першу мить Марина аж злякалася, як воно зненацька закружляло в неї над головою чорними хмарками, то опускаючись на мури, то знову із все тим же моторошним, як їй здалося, карканням злітаючи вгору. Ах, як недоречно! Щоправда, фрейліна Хмелевська в долоньки заплескала, вигукуючи своє звичне: «Ах, ах, як красиво і незвичайно!.. Де ще таке побачиш?»

І все ж урочистість моменту була явно зіпсована. Цариця, а вона, вийшовши з карети, хотіла було рушати до царевої матері, Марфи Нагої, яка її зустрічала, затупцювалась на місці, не розуміючи, до чого тут вороння. Невже і воно входить в ритуал зустрічі? Гм... Дивні в цих московитів звичаї та традиції. І як їй взагалі поводитись у такій ситуації?

Лише згодом вона дізнається, що не в традиціях суть, що то не звичаї московитів, усе трапилось непередбачено.

Оскільки клятого вороння розвелося в Кремлі[4]4
  А втім, з воронням у Кремлі й нині борються і які тільки заходи, аби його розігнати, не застосовують! Найкраще – але на якийсь час – допомагає певна музика, що її за допомогою гучномовців час од часу «крутять» над Кремлем.


[Закрыть] пребагацько (та й з ним ніхто не боровся), воно почувалося вільготно і часто з галасом кружляло над царською фортецею у найнепідходящі моменти державного життя Московії. Вижити його не було аніякої можливості, тож цар і велів бодай на час прибуття до Кремля цариці Марини розігнати чорне птаство, що може викликати небажані асоціації, аби воно своїм карканням не зіпсувало бува цариці першого враження, – а це ж... Це ж історична мить!

Для цього було задіяно чи не сотню стрільців та інших служилих людей, вручено їм в якості зброї довжелезні палиці і послано на мури та вежі з суворим повелінням: як тільки карета цариці буде наближатися до Кремля, розігнати палицями нахабну галич. Бодай за межі царської резиденції.

Але стрільці з палицями, хоч і заздалегідь позаймали свої позиції на мурах та баштах, певно заґавились і шугнули нахабне птаство якраз у ту мить, коли цариця вже виходила з карети біля ґанку Вознесенського монастиря, де її зустрічала царева, – а тепер вже, кажуть, і її, – мати Марфа Нага та різний народ – від високопоставлених до простолюдинів, які все ж таки зуміли вдертися до Кремля, хоч їх туди й не пускали.

Сполохана стрільцями, які розмахували довжелезними палицями, галич і сипонула вгору (а куди ж їй ще діватися?). І закружляла над Кремлем з таким карканням, що хоч вуха затуляй! Це дещо й зіпсувало урочистість моменту. Від того ґвалту над головою Марина, наче спіткнувшись на рівному місці, вражено озиралася, не розуміючи, що діється і чого це раптом при її появі закружляло вгорі вороння, каркаючи на всі лади.

Тим часом стрільці – раді старатися – давай палицями ще і ще шугати вороння, і воно, збите з пантелику, здіймаючись вгору, каркало й кружляло – виражаючи, звісно, цим свій протест, що його позганяли з мурів. А цариця й сприйняла те каркання на свою адресу. Проте швидко оговталась, хоч серце й тенькнуло: ой, недобрий це знак з воронячим карканням. Але вдала, що нічого особливого не сталося. Лише насмішкувато сказала своїм фрейлінам:

– Я й не підозрювала, що в Кремлі стільки вороння! Але каркає воно навіть мило.

Фрейліни не збагнули тонкої іронії своєї повелительки (лише панна Хмелевська заплескала за звичкою в долоньки, вигукуючи: «Ах, ах, як мило каркає вороння з Кремля!!!»).

Але в цю мить залунали вигуки простого народу (підсилені боярськими горлянками):

– Осанна!!. Цариці Марині Юріївні осанна!!!

І Марина Юріївна, вмить забувши про вороння у неї над головою, гордо випросталася і рушила до царевої матері Марфи Нагої, яка в свою чергу вже рушила до своєї невістки, а тепер ще й дочки.

І хоч Марину заздалегідь застерегли: за руськими звичаями (а на чиєму возі їдеш – того й пісні співай!) невістка має урочисто величати свекруху мамою, вона вирішила утриматись від такої ніжності. (Та й чого це має називати чужу жінку мамою?) Принаймні, поки що. А там... там видно буде, як воно складеться.

Цар Дмитрій, який навіть уваги не звернув на якесь там вороння та його каркання, – звик до нього, бо в Кремлі чого-чого, а вороння завжди вистачало, – був чи не на сьомому небі, найвищому небі руського блаженства.

А піднявшись – злетівши в одну мить! – на сьоме небо, ледь чи не затанцював там. Збулася й друга його велика мрія тих років. Перша – повернутися в Кремль царем-государем, вже одинадцять місяців як успішно була ним здійснена. Він уже цар Московський, і все тут! І ось здійснювалася і друга його золота мрія – заволодіти знатною шляхтянкою з гарним йменням Марина. Знатна шляхтянка й чарівна молода жінка... Ба, ба дівчина вже належить йому. Вінчання, коронація, і – будуть вони царствувати у своє задоволення, і не буде щасливіших людей за них у всьому світі!

Цар Дмитрій і цариця Марина!.. Звучить!.. Кремль їхній, а все інше... все інше їм ніпочім! Та й бояри за ним стоять горою, простий народ вигукує йому славу, а коли він з’являється на вулицях Москви, чи не листом перед ним стеляться. Всі, всі, і бояри та дворяни, і служилі, і простий народ. І вся, вся їхня «москва», як поляки величають руський народ. У порівнянні із своїм батьком-тираном Іваном Грозним він буде добрим царем і все зробить, аби наблизити дрімучу Русь до освіченої, цивілізованої Європи. Ще й дякуватимуть йому, як переконаються, що простий цар, не злий, а добрий – це таки далебі краще, як цар із йменням Грозний. Хитнувшись вперед, застиг, впиваючись захопленими очима у те небесне створіння, що раптом прибуло до нього в Кремль. Дивився на ту Марину, яку він майже два роки тому залишив у Самборі. Тоді вона була на вигляд піддівок, юне, дещо наївно-захоплене дівча, а нині – чи не дама в прекрасному платті і вся в прикрасах, що їх з ходу й не охопиш очима («Вона була зодягнена за французьким звичаєм, у плаття з білого оксамиту, що було прикрашене коштовним камінням і перлами»), і від того ще гарнішою. Видно було, що вона не просто вражена, а – розгублена. Але щаслива і тому теж здавалася ще гарнішою, ще незвичайнішою, такою, яку посилають самі небеса. Вона була переповнена нерозтраченою юністю, сповнена жіночих зваб і чарів. Вона була така чарівна, гарна, осяйна, наче щойно розквітла квітка, і в той же час вражена чи не по-дитячому, схвильована, з рожевими від хвилюваннями щічками, що в Дмитрія і подих перехопило.

«Так ось яка вона... уродзонна шляхтянка, – між тим збуджено думав Дмитрій. – Моя!.. Моя!.. Моя!..»

«Моя!!!» – хотілося йому крикнути на всю Москву.

Марина, здається, впізнала його в натовпі царедворців, ледь посміхнулась йому – звабливо й манливо, і щоки її наче спалахнули жаром – вона стала ще вродливішою.

Він широко заусміхався їй, хотів було рвонутися з місця і, розштовхавши бояр та дворян, кинутись до неї, але...

Але в цю мить наречену загородила його мати, черниця Марфа Нага, висока, худа і жовта. Вона й повела невістку в монастир, залишивши молодого ні з чим. Рвонувшись було до нареченої, він так і застиг з простягненими руками...

Згідно з руським звичаєм, цар Дмитрій Іванович хоч і перебував у статусі молодого, але до весілля не міг бачитися з нареченою...

Довелося підкоритися – не порушувати ж (хоч ти, приміром, і цар-государ!) прадавню весільну традицію русичів, освячену терпеливим чеканням не одного покоління молодих, що їх споконвіку називали на Русі князями. Та й заборонений плід, як відомо, від заборони стає ще солодшим.

Та й (вдамося ще раз до підсилювального сполучника) скільки там залишилося чекати гучного весільного дня – всього нічого.

– Витерплю, – сміявся цар, перебуваючи на той час ще й у ранзі весільного князя, і сміявся завзято і був як ніколи в доброму настрої, не підозрюючи, що над його головою вже почали згущатися ті хмари, що їх йому так і не вдасться розігнати, – пізно спохопиться. – Два роки я ждав свою любоньку-зазнобушку, тож можна почекати ще кілька днів. Сподіваюсь, моє святе терпіння буде сповна винагороджене в першу ж, після весілля, ніченьку...

Він так і сказав, мрійливо й захоплено, аж примружившись: ніченьку...

І по-сороміцькому підморгнув – знай, мовляв, наших!

Молодий був цар Дмитрій, безшабашний одчайдух!

Але бояри у високих соболевих шапках дуже серйозно закивали розкішними, що їх хотілося назвати дрімучими, бородами: так, так, як заведено на Русі в першу ніч після весілля молодий, який терпляче чекає, сповна отримає належне йому!..

До коронації Марини Мнішек на царство Московське залишалося шість днів. 8 травня після коронації відбудеться обряд вінчання (повторне, але вже московське, після краківського), і тоді ж весільний поїзд, але вже тільки з двома особами – царем Дмитрієм і царицею Мариною – нарешті вирушить у свою останню подорож: із Грановитої палати Кремля до Великого палацу все того ж Кремля або, точніше, як запише потім літописець, «до постельних хоромів».

P. S. ІЗ СТАТТІ ОДНІЄЇ МОСКОВСЬКОЇ ГАЗЕТИ: «ЗАГАДКИ СЕРЦЯ КРАЇНИ. ЧОМУ ЙОГО ОБМИНАЮТЬ ГРОЗИ І ЛЮБЛЯТЬ ВОРОНИ»

«Московський Кремль не тільки головна столична знаменитість і резиденція царів, генсеків і президентів, але й головний погост країни.

Яку енергетику він випромінює, чи випадково саме тут знаходиться «серце країни»?

У районі Кремля спостерігаються природні аномалії. Наприклад, неподалік бушує гроза, а там ні. КРЕМЛЬ – УЛЮБЛЕНЕ МІСЦЕ ВОРОН (виділення моє. – В. Ч.). Їх манить сюди особлива природна енергетика, невідома вченим-орнітологам.

Згідно з археологічними даними, Кремль виник на місці давнього Дяківського городища 2000 років тому. В околицях Боровицького горба кілька століть поспіль знаходилося святилище – величезний камінь. До нього йшли натовпи людей – хто просто вклонитися, а хто з надією зцілитись.

Ще один священний символ, за версією дослідника московських тайн Вадима Бурлака, ховається під Водовозною баштою. Навколо цього місця ще в дослов’янську епоху здійснювалися ритуальні таїнства. За його словами, десь там знаходиться так званий Центр початку, уособленням якого є срібний скіфський знак.

«Правда, в наступні часи на території Кремля і навколо нього існувало близько 40 монастирів, так що це місце стало вже не язичницькою, а православною святинею. Такі співпадіння ніколи не бувають випадковими. Москва сама по собі дуже цікаво розташована, а Кремль – у самому її центрі. Якщо взяти геологічну карту Москви, то відразу ж все стає видно. Уявіть собі звізду, від якої в різні боки розходяться промені – розломи. Геологічно і метафізично Кремль якраз у центрі цієї звізди. Чи не звідси амбіції вождів, що правили?» – запитує Станіслав Єрмаков, культуролог, спеціаліст із вивчення загадкових місць. На жаль, доводиться визнати, що енергетика у Кремлі не тільки світла. Не дивно: на Красній площі, там, де нині розташовані гостьові трибуни, знаходилось місце публічних страт.

При Земському приказі (на тому місці нині Державний історичний музей) була боргова тюрма. Справами про грабунки і вбивства відав Розбійницький приказ, який знаходився у Костянтино-Єлінській башті Кремля. Слідство завжди супроводжувалося тортурами, тому башту й прозвали Питошною. А деякі частини тіл підслідних, які у ході дізнання здавалися катам «зайвими», ночами викидалися у рів.

Кажуть, радянські вартові у розташованих неподалік Спаських воротах осінньо-зимовими ночами часом заклякали від жаху – з боку Костянтино-Єлінської башти час од часу лунали чи то жахливі завивання вітру, чи то стогони і крики.

Розповідають і таку історію.

В одну із світлих червневих ночей 1950 р. поблизу від Костянтино-Єлінської башти на кам’яній кладці стіни кремлівський курсант виявив темну, схожу на криваву пляму. Вона на очах спершу почала збільшуватися в розмірах, а потім стала повільно стікати вниз. Курсант вже збирався було доповісти начальству про страшне видіння, але засумнівався – вирішив для початку позвати товаришів по службі. На їхніх очах пляма безслідно пішла у землю.

Існує думка, що десь у надрах Кремля страшний деспот, любитель чарівництва і окультизму Іван Грозний, заховав свою легендарну бібліотеку. За версією В. Бурлаки, це може бути не вся «ліберія», а тільки її найстрашніша «чорна частина» – книги з чарівництва і чорної магії, які з усього світу везли грізному повелителю посли і купці. «Коли на кінець життя Грозний згадав, як багато він нагрішив, то вирішив замурувати «чорні книги» у Кремлі, наклавши на них прокляття», – говорить дослідник.

Разом з книгами у стіні було замуровано й монаха, який допомагав цареві знищувати бібліотеку. Напередодні смерті видіння замурованого переслідувало тирана. Нібито і через століття якась нематеріальна сутність лоскотала нерви мешканцям держрезиденції.

Один з кремлівських службовців якось напередодні Страсного тижня далеко за північ засидівся в робочому кабінеті. Раптом по кімнаті при зачинених дверях і вікнах пронісся протяг, заворушивши на столі папери. Гуркнулась, на скалки розбилася товста кришталева попільниця з недопалками. Несамовитий до того атеїст, чиновник довго, до самозабуття, хрестився...

Деякі чиновники з адміністрації зізнавалися, що працювати в президентській резиденції ночами не дуже приємно – періодично чуються якісь звуки, що напружують нерви, поскрипування. Можливо, дух історії, незважаючи на всі багатомільйонні ремонти останніх років, як і раніше витає в тих стінах...

«Якщо ми хочемо позбавити Росію проблем, що дісталися нам ще від радянської влади, ми повинні прибрати Мавзолей. Упокоєння там Леніна було свого роду містичним актом. Те ж саме стосується й інших комуністичних могил. Можливо, поховані там люди і не бажали країні зла, але на їхніх душах занадто багато гріхів», – вважає С. Єрмаков.