Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 45 страниц)

Цього не врахував Лжедмитрій.

І посіяв вітер, забувши про застереження Книги Книг: пожнеш бурю!

Розлючений на касимівського царя Ураз-Мухаммеда, який клявся йому у вірності, а тоді перебіг на бік поляків, заклятих віднині його ворогів, звелів скарати перебіжчика на горло. (Буцімто на татарського князя доніс його рідний синок, який вже давно багнув посісти батькове місце, а батько все барився і не йшов з цього світу!)

А жону і дітей перебіжчика велів віддати «за приставы».

Що й було вчинено.

Це й був той вітер, що його ще Біблія застерігала не сіяти, аби не пожати бурю. Лжедмитрій посіяв.

Ту бурю і використає хрещений ногайський князь Петро Урусов.

Але від Петра Урусова Лжедмитрій якраз і не сподівався смертельного удару, адже він його не так давно порятував від... смерті. Петро Урусов потрапив до хурдиги за вбивство невинної людини – під п’яну руку.

І вже замаячила перед ним шибениця, але за нього заступилася Марина Мнішек – теж на свою голову.

Лжедмитрій зважив на прохання цариці, велівши Урусова помилувати. І того витягли із зашморгу й сказали: живи! Та дякуй цареві Дмитрію за милість! Він дарує тобі життя.

Хрещений ногайський князь і віддячив Лжедмитрію за подароване йому життя.

11 грудня 1610 року «цар Дмитрій» поїхав на полювання – вирішив розважитись-розвіятись – у супроводі ближніх бояр і ногайських татар, яких вважав вірними його царській милості.

Там його і прикінчить Петро Урусов – буцімто за якесь приниження, що його буцімто завдав йому Калузький вор...

«...Выезжал вор из Калуги во вторник, декабря в 11 день, за острог гулять на поле к речке Яченке, а с ним ездили гулять русские люди, да юртовские (ногайські) тотаровья...»

Потім очевидці трагедії розказуватимуть: «за речкою Яченкою, на горке, у креста» лежав самозванець – «голова отсечена прочь, да по правой руке сечен саблею...».

Якщо першого Дмитрія і першого чоловіка Марини Мнішек, прозваного Лжедмитрієм I, убили в Москві у 1606 році, то другого Дмитрія і другого її чоловіка, прозваного, відповідно, Лжедмитрієм Другим (це ж треба все це перенести Марині Юріївні!) убили під Калугою в грудні 1610 року – всього лише через чотири роки після першого...

Відразу ж після вбивства «царя», що його порішив «юртовський тотарин», в місто прибігли ногайці («юртовские тотаровья»), щоб повідомити про те, що сталося на річці Яченці. (Всі, кому не лінь, їздили туди – «того воровского тела смотреть».)

А вже потім козаки вирішили помститися ногайським татарам – це було легко зробити, адже мешкали вони в Калузі окремою слободою.

Їх сікли шаблями й одночасно грабували їхні домівки.

А саме вбивство Калузького вора відбулося так.

За свідченням королівського інформатора, «після обіду він (Лжедмитрій II) відправився верхи на прогулянку, у напрямку столиці...».

Все йшло, як звичайно, дні, що змінювали інші дні, були як дві краплі води схожі на попередні – так легше жити. Коли ніяких перемін немає, а все тече узвичаєно і звично.

Втікаючи з Москви до Калуги, Лжедмитрій II, розуміючи, що він фактично розбитий і все програв, за товстими мурами калузької фортеці, сяк-так зализавши рани – душевні, – загуляв напропале!

Як і в Тушині напередодні втечі. Аби нічого не думати і не сушити голови розпачливим думками на кшталт вічного руського: «Що робити? Хто винен?..» Загуляв. Це, власне, й була його відповідь на тему, що тепер робити. Пити, гуляти, а там... Обставини і час самі покажуть. А поки що нищив де тільки міг іноземців – поляків у першу чергу. Обзиваючи їх зрадниками, і – гуляв. Благо, хмільних трунків та бажаючих розділити з ним застілля серед нижчих бояр та козаків було більш ніж досить.

Марина марно намагалася спинити загули, але чоловік не слухав. І взагалі, велів варті царицю до нього не пускати, аби вона своїми закликами схаменутися не псувала йому настрою. Що й без того поляками під Москвою геть дощенту зіпсований, тож діяв за козацьким принципом: будем пити і гуляти, а смерть прийде – будем помирати.

А що вона прийде – не сумнівався.

Це допомоги йому вже нізвідки було тоді чекати, а смерть із кожної шпарки вилізе – тільки заґався.

Вона й вилізла. І там, де він її і не чекав.

І з’явилася надто швидко. Швидше, аніж він сподівався.

Часто царські гулянки закінчувалися виїздом за фортецю – на простори, де можна було і звіра вполювати – здебільшого зайців, – і на природі душу від міської суєти відвести.

Сам обкладений з усіх боків полювальниками, калузький цар любив вибиратися на полювання. Щоб інших – чотириногих – обкладати. Тоді складалося враження, що не за ним полюють, а він на ловитві душечку відводить.

Та й любив він молодецькі забави, коли забуваєш про все. Навіть про небезпеку, що тоді йому постійно загрожувала.

На тих ловах та гульках його й підстеріг Петро Урусов, той Урусов, якого він ще не так давно врятував від шибениці – на свою голову. Може, й справді праві ті, хто мудро радить: не рятуй приреченого, він може виявитися твоїм ворогом.

Він і врятував від загибелі свого убивцю. Забувши ще про одне застереження: щоб не мати зла, не роби добра.

День був як на замовлення. Засніжені простори іскрилися під сонцем. Сніг смачно рипів під полозками саней та копитами коней.

Усе було вкрите пухнастою білою ковдрою, навіть дороги занесло-загатило. Обрії – аж синіли.

Від людей і коней йшла пара. Все навколо було казкове, всюди слалися безмежні руські простори – є де на ловитві душі відвести.

«Самозванець велів везти за ним двоє саней, різних напоїв, різного роду медів, горілки, що ними пригощав у полі бояр і кращих татар, зокрема... Урусова».

Як згодом виявиться, для сміливості, аби він «відважніше» напав на свого рятівника і благодійника. А того дня ще й частувальника.

Далі:

«Самозванець був у полі в доброму настрої. Біля його саней пускали (але ж їх десь треба було перед цим наловити. – В. Ч.) зайців, цькували їх, напившись. Урусов задумав іншого роду полювання, іменно змову. Серед того гамору він перш за все спрямував кілька десятків татар на руських бояр, а сам з іншими кинувся на государя, вони схопили коней та візника і вбили самозванця, який сидів у санях. Перш за все, один, пролітаючи на коні, відрубав йому ліве плече разом з рукою, потім інші, зіскочивши з коней, страшно порубали його і зараз же зірвали з нього одяг. Вони порубали і чимало руських... Тіло убитого лежало у санях у полі, поки за ним не приїхали з міста».

Отож, голову Лжедмитрію одним змахом кривої шаблі (жертва не встигла нічого й збагнути, як уже не мала чим думати) відрубав Урусов – той Урусов, якого ще зовсім недавно Лжедмитрій врятував від шибениці за убивство невинного.

Конрад Буссов писатиме, що «князі, бояри, козаки і місцеві мешканці відправились за місто, оглянули місце полювання, знайшли свого царя, розрубаного навпіл, який лежав в одній тільки сорочці (його багату царську одіж розхапали убивці. – В. Ч.), поклали його на сани і ВІДВЕЗЛИ В КРЕМЛЬ ДО ЦАРИЦІ... (Виділення моє. – В. Ч.)

Там його чистенько вимили, віднесли до зали, приклали голову знову до тулубища, і кожний, хто хотів, міг прийти і подивитися на нього. Через кілька днів він був похований за московським (православним?) обрядом у кремлівській церкві у Калузі...»

«...поклали його на сани і відвезли в Кремль до цариці...»

На той час Марина вже почала звикати – потроху, помаленьку – до другого свого чоловіка, другого Дмитрія. Попри все. Навіть попри його часті розвеселі загули, коли він тринькав дорогоцінний час на якісь там посиденьки замість того, аби цілеспрямовано йти до своєї мети, якою був і залишався руський престол. Зголосився царем руським, так і ставай ним, була певна Марина. Як росіяни кажуть: назвався груздем, лізь у кузовок.

Не сприймаючи його – навіть ставши його дружиною вінчаною, – Марина несподівано почала до нього... звикати. Диво дивнеє! Ні, ні, про кохання тут і мови не було. А ось якусь симпатію до нього раптом почала відчувати. Іноді їй здавалося, що вона його навіть розуміє. Не у всьому схвалює, але – розуміє. Часом і обурювалась з того, що він вів таке безшабашне життя, де треба було діяти і діяти; а починала його розуміти.

А відтак наче жаліти почала, відчуваючи, що їй іноді аж шкода його стає. Маленької простої людини, яка раптом зважилася звалити на свої плечі такий тягар, що будь-кого міг загнати до могили, – не маючи аніякого досвіду, навіть серед знатних не повертівшись, забагнути... царем стати. Це ж треба мати щось у собі таке... таке авантюрне, відважно-відчайдушне, аби зважитись на таке, що не кожному боярину чи дворянину, який уже досить повертівся у Кремлі, під силу.

А він зважився. І вже за одне це вона його почала поважати. І ще відчувала: щоби вціліти в цьому жорстокому світі і досягти свого, їм треба бути разом. То перший Дмитрій вів її, тоді наївне і геть недосвідчене ще дівча, а цього Дмитрія вона має вести. Підтримувати його і надихати, і може, навіть... навіть кохати його. І допомагати, і берегти по можливості його. І річ не в тім, що він був недосвідченим, а ще й у тім, що він, зважившись захопити царський трон, раптом відчув страх. Від того, що сам і затіяв. І той страх – це вона відчувала – був постійно з ним, сидів глибоко у ньому, сховавшись у його нутрі, і ні-ні та й визирав звідти зляканим звірком на світ білий, холодив його душу, і він тоді, рятуючись від липкого страху, вдавався до загулів. Він постійно відчував над собою той меч, що висів над ним на кінській – чи якій там? – волосині, – як то він колись висів над сіракузьким тираном Дамоклом. Він пояснював той меч, що завше висів над ним, як ознаку тих небезпек, що владар зазнає постійно, – незважаючи на зовні безтурботне життя.

Зізнавався їй: відчуваю, казав, меч ось-ось може впасти мені на шию.

«А вона ж у мене, – сумно посміхаючись, додавав, – усього лише одна-однісінька...»

Вона розраджувала його як могла. Дмитрій їй вірив, але своє гнув: він уже не жилець на цьому світі. Це душа його відчуває. А з душею не посперечаєшся, у неї свої, не підвладні нам закони.

І їй шкода його ставало, вона навіть багнула затулити його собою – як мати поривається затулити свою дитину. А він і був для неї дитиною – великою, часто жорстокою, але в принципі доброю дитиною, що сама себе губила. А оскільки ж сама себе губила, то й не бачила рятунку. Відчуваючи себе самотньою, батьківщина була далеко, батько, як наче десь зник, а він же був опорою їй у цьому світі (про матір і забувати вже почала), ні друзів у цій незбагненній Русі, ні... Один він біля неї, прозваний Лжедмитрієм під номером «два». Теж самотній і неприкаяний. І вона потяглася до нього, відчувши в ньому споріднену душу, таку ж самотню, неприкаяну і спустошену та нещасну, як і в неї. Відчувала у душі щось материнське (а це відчуває кожна жінка в собі, незалежно від того, мати вона чи ні, бо вона мати завжди!), як могла звідтоді оберігала його й захищала, гріла своїм коханням... Він, по суті, був таким самотнім, хоч навколо нього стільки вертілося бояр, козаків, ратних людей та різного підозрілого люду, здебільшого того, про який кажуть: набрід.

Невідомо було – навіть їй, – якого він був народу і до якого належав роду. Вдень приндився, вдаючи з себе царя, а ночами страшенно боявся, нікому не довіряв, щомиті був насторожі, бо щомиті чекав підступного удару в спину. Але навіть називаючи себе царем руським, насправді був тим, ким і був: усе тією ж маленькою людиною, яку всі переслідують, використовуючи у своїх цілях, і яка вперто вдає із себе царя... Здається, він так увірував у легенду, що буцімто й справді царського роду, так зрісся зі своєю роллю, що навіть почав вірити, що він таки той, за кого себе видає – руський цар. І та роль стала його другим «я», його натурою і сутністю. Боявся, що ось-ось його викриють, тому ховався за напускну безтурботність, за пиятики, а щоб його боялися, сам боячися всіх, вдавався до жорстокості, будучи певним, що кожен цар і має таким бути – жорстоким. Як «батечко» його Іван Грозний. Хоча насправді, за своєю істинною природою, він не був жорстоким. Але про те своє істинне походження він уже й сам забув, увірувавши у свій царський рід. А втім, якось їй, захмелілій, в пориві відвертості, що з ним так рідко траплялося, зізнався – ні, мабуть, тоді перебрав зайвину за столом, – таки був він колись шкільним вчителем із Богом забутого Шклова – здається, у Білорусії.

Він був начитаним. У принципі, не дурний. Знав російську мову, білоруську і польську як свою рідну (а втім, він напевне вже й забув, яка ж його рідна мова насправді), писав їй і розмовляв з нею тільки по-польськи, і це її підкупляло, і вона тоді іншими очима дивилася на нього. Перший її Дмитрій не був сильним у польській мові, а цей, другий Дмитрій, знав її, наче нею тільки й користувався. (Хоча, як вона помітила, перед росіянами чомусь старанно утаємничував, що знає польську.)

Загалом цей жорстокий чоловік, що часом і по трупах ішов до примарної влади, у яку увірував, в той же час був – чи міг бути – ніжним.

Диво з див!

І як це у нього поєднувалося? Що у нього було первинним, а що вторинним? Що природним, а що напускним? Жорстокість чи ніжність?

У першу їхню ніч – ще в Тушині – він її чи не зґвалтував, принаймні силою взяв, грубо й брутально вдовольняючи свою хіть. (Правда, він тоді надто пив.) А вже в Калузі наче змінився, іншим став. Ніжним.

В Калузі вона вже його не впізнавала, добровільно й з охотою лягала до нього в постіль, щораз дивуючись – як це у жорстокої людини може бути стільки... ніжності, пестощів, чистої любові і ласки нерозтраченої. Вона його тоді заново – чи вдруге – відкрила і була неймовірно рада тому відкриттю – вірячи йому і не вірячи. Невже у такі ночі у ньому ніжність природна перемогла напускну штучну жорстокість?

В одну з їхніх подружніх ночей у Калузі він – як вона вже лежала біля нього в ліжку – обережно і ласкаво так, майже нечутно зняв з неї сорочинку. І вона чомусь не противилась, ще й допомагала йому знімати з неї ту благеньку сорочечку... І мружилась в передчутті чогось такого... такого. І – дочекалася. А він, милуючись нею голенькою – в спочивальні яскраво горіли свічки у двох канделябрах, він любив займатися любов’ю при світлі, так ось тоді, милуючись нею, він, пестячи її тіло, раптом процитував їй Біблію – Пісню Пісень царя Соломона, звернену до коханої, до незрівнянної Суламіф. Виявляється, він, прозваний вором, спершу Тушинським, а це Калузьким, Біблію знав! Пісню Пісень Соломона, присвячену його коханій Суламіф:

«О, як прекрасні ноги твої в сандалях, дщер іменита! Заокруглення стегон твоїх, як намисто, справа рук мастаковитого художника; живіт твій – кругла чаша, у якій не вичерпується ароматне вино; чрево твоє – гірка пшениці, що обставлена ліліями; два соски твої, як двоє цапенят, близнюки серни; шия твоя, як стовп із слонової кістки... Як ти прекрасна, як приваблива, кохана, твоєю милолицістю! Цей стан твій схожий на пальму, і груди твої на виноградні грона. Подумав я: зліз би на пальму, ухопився б за віття її; і грудь твоя була б замість грон винограду, і пахощі від ніздрів твоїх, як від яблуків; уста твої, як відмінне вино. Воно тече прямо до друга мого, насолоджує уста стомлених...»

...Наче вчора це було. Ба навіть сьогодні, на світанку, коли сонце, зійшовши над засніженими просторами, позолотило їх своїм сяйвом. Наче сьогодні, на світанку. А насправді давно це було. Жаль, що більше така ніч не повторилася, коли він був царем Соломоном, а вона була його коханою Суламіф... Не було в них більше таких ночей, як ТА, НЕЙМОВІРНО ЩАСЛИВА І НІЖНА НІЧ, СПОВНЕНА НЕЗРІВНЯННОЇ ЛЮБОВІ, не було. Але, мабуть, тоді, у ту ніч, вона й завагітніла...

Він хоч і вдавав з себе, як росіяни кажуть, рубаху-парня, якому все ніпочім і якому й саме море по коліна, але насправді, в душі своїй, що її він старанно приховував у собі і нікого до неї не пускав, був тихим, скромним молодиком, незнайомим з військовою справою, за яку так необачно взявся. Йому тяжко було звикати до табірного життя, походів і безконечних сутичок та боїв. Тому він військову справу передоручав іншим – вони його й підведуть, – а сам часто, як невтерпіж було, як страхи його обсідали, хутчій ховався за пиятику, за гамірливі застілля, де й справді вдавав, що йому все ніпочім і саме море по коліна...

Їй здавалось, що вона його розуміє і сприймає таким, яким він був насправді. І навіть їй починало тоді – у Калузі, після тієї їхньої неймовірної ночі, коли він був царем Соломоном, а вона його коханою Суламіф, здаватися, що вона його любить. Жаль, що над їхніми почуттями завжди брали гору обставини. Але попри все, вона була певна, що разом вони досягнуть задуманого... І ще будуть у них такі ночі, коли вона сприйматиме його царем Соломоном, винахідливим на любов, а він її коханою Суламіф...

І раптом...

Раптом його привезли 11 грудня з полювання на санях, з відрубаним плечем з рукою, з відсіченою головою.

І – все.

То був кінець не лише йому, а й їй самій, не кажучи вже про їхні ночі.

Думала, що татари, спільники князя Урусова, переб’ють їх усіх, а її позбавлять життя в першу чергу, але Урусов, нашкодивши, злякався і втік з Калуги, кинувши своїх спільників-татар напризволяще...

І тоді козаки кинулися бити татар.

Але Дмитрія те вже не могло повернути.

Для неї то був ще один крах. Після московського з першим Дмитрієм, другий крах – з Дмитрієм Другим.

Чому вона така невезуча і така нещаслива? Чи доля в неї фатальна?

Чи Бога прогнівила? Чи потрапила в сіті диявола?

Коли до кремля привезли його, порубаного-посіченого, світ для неї в одну мить став чорним – хоч був сліпучо білим од снігів, що вляглися у тих краях чи не до весни...

Потім в одному з донесень у польський табір писатимуть:

«Коли про це повідомили государиню, вона вибігла з фортеці навстріч покійнику, з якого татари зірвали навіть сорочку, рвала на собі волосся і кричала-голосила, щоб і її також вбили, що вона не хоче жити без свого друга...»

Те, що чинила Марина Юріївна, отримавши вістку про загибель чоловіка, стандартно для подібної ситуації – так, власне, й чинять жінки, дізнавшись про загибель свого єдиного, але... Але чинять жінки прості, сільські, Марина ж як графиня, вихована зовсім в іншому середовищі, не могла привселюдно рвати на собі волосся й кричати (в оригіналі – «вопила»), як сільська баба, хоча б що там не відчувала в душі після загибелі Дмитрія. Це було не в її характері, а виховання її як ясновельможної панночки не дозволило б їй цього робити.

Це перше.

Друге.

В душі вона, може, й відчувала щось подібне, як Дмитрія привезли порубаного, але не могла бігати розпатланою по місту – вона тоді була вагітною на передостанньому місяці – де вже там бігати по місту і «вопить». Вона тоді ледве рухалась, притримуючи руками великий живіт, і почувалася не зовсім добре, особливо на восьмому і дев’ятому місяці вагітності. А про те, що вона, як графиня, певним чином вихована, не могла влаштовувати такі неконтрольовані дії, повторювати не буду. Тим паче рвати на собі волосся та одяг. Не могла, хоч би як не любила Дмитрія. Це не притаманно членам того стану, до якого вона за народженням і вихованням належала. Вона вміла тримати при собі свої почуття, навіть ховати їх глибоко, якими б тяжкими чи трагічними вони не були.

Більше правий німецький хроніст, який так писав про Марину Мнішек у ті тяжкі для неї дні:

«Яким печальним і сумовитим днем був той день 11 грудня для благочестивої цариці Марини Юріївни, легко уявити, адже обидва її чоловіки протягом усього тільки кількох років один за одним були умертвлені: Дмитрій I – 17 травня 1606 року, в Москві, а Дмитрій ІІ – тут, у Калузі, 11 грудня 1610 року, коли вона була на останніх місяцях вагітності...»

Не було коли Марині оплакувати загибель чоловіка і впадати у відчай – хоч вона і тяжко пережила його наглу смерть.

Дізнавшись про загибель Дмитрія Другого, Калузького вора, гетьман Ян Сапега, кинувши все – навіть католицьке Різдво Христове і застілля, що з цього приводу влаштовували його співплемінники, подався із своїм полком до Калуги. Аби, скориставшись розбратом, що виник після убивства Дмитрія, захопити фортецю – «ім’ям королей». На той час гетьман Сапега, який спершу підтримував було Дмитрія Другого, поміняв свою політичну орієнтацію і переметнувся на бік короля та його сина Владислава, якого московські бояри забагли бачити на руському престолі. Але не знаючи про цей політичний кульбіт Сапеги, Марина Мнішек, боячися помсти з боку татар, передала гетьманові, який уже був під мурами фортеці, з одним вірним їй мужиком записку, сховану у свічці.

«Звільніть мене, звільніть ради Бога! Мені залишилося жити всього два тижні! Ви користуєтесь доброю славою, зробіть це! Врятуйте мене, врятуйте! Бог буде вам вічною нагородою!»

Марина була у відчаї, коли в місті почалися погроми. Козаки нападали на татар, татари оборонялися, і в тій колотнечі цариця остерігалася за своє життя.

Але Ян Сапега не міг з ходу взяти добре захищену фортецю, тож звернувся з посланням «до цариці, бояр і миру». Звичайно ж, про добровільну здачу міста. Але мешканці Калуги відмовилися здаватися чужоземцям, якими тоді були в Росії поляки.

Кілька днів поляки стояли під містом не в змозі його взяти. Почалися переговори з калужанами, що тривали три дні. Але все марно, домовитись гетьману з калужанами так і не вдалося.

Марина, не знаючи, що Ян Сапега вже виступає від імені короля, намагалася йому допомогти, але в неї теж нічого не вийшло. Та й хто в неї був під рукою? Лише жіноцтво з її почту. А згодом, коли татар нарешті було вгамовано і верх взяли донці, Марина й зовсім заспокоїлась і вже не поривалася закликати Яна Сапегу в місто.

На четвертий день калужани влаштували засаду і зненацька перебили гетьманських посланців – сокира війни була пущена в діло.

Вчинивши так, калужани повідомили гетьмана:

«Кому Москва поцілує хрест, тому і ми поцілуємо, якщо королевичу, то і ми королевичу».

І гетьману нічого не лишилося, як відступитися від стін Калуги не солоно сьорбавши. (Правда, відступаючи, він дорогою все ж захопив кілька калузьких містечок, але це не було бальзамом на зачеплене самолюбство гетьмана, який так і не зміг узяти місто.)

А з Москви тим часом надходили невтішні вісті – як для цариці Марини Мнішек, так і для польських військ, які все ще перебували на території Московської Русі у статусі окупаційних...

На початку 1611 року до Москви підійшло Перше Земське ополчення. Воно мало намір силою зброї звільнити столицю від польських військ і було налаштоване рішуче.

Почалися бої. Відчувши непереливки, тодішній аристократичний уряд і польські гарнізонні офіцери спробували було змусити патріарха написати штурмуючим послання із закликом відійти геть. І взагалі – розпустити по домівках ополчення. Але Гермоген навідріз відмовився це робити. Навпаки, він благословив створення Земського ополчення.

Патріарха схопили й ув’язнили, його довго морили голодом, знущалися із старого, намагаючись силою змусити його зректися навіть патріаршого престолу, але все марно. Патріарх незрушно стояв на своєму. Переконавшись, що їм патріарха не зломити, його просто... Просто умертвили, накинувши на худу шию старого преміцний шовковий шнурок. Кат, затягуючи той шнурок (патріарх не чинив спротиву, а лише швидко читав молитви, готуючись до зустрічі з Господом), вперся коліном патріарху у впалі груди, поламавши йому кості... Душа патріарха відразу ж відлетіла на небеса.

Стійкість, з якою владика Руської церкви витримав тортури, і мужня його загибель за віру й отєчєство, надихнули тоді чи не всі патріотичні сили, які намагалися будь-що очистити території своєї країни від окупантів і нарешті поставити крапку в Смуті.

Але ситуація в Московському царстві стала чи не критичною і набула вже загрозливих відтінків. 1611 рік ледве-ледве не став останнім в історії Московського царства. Його розпад сягнув закритичних меж. Далі розпадатися вже не було куди. Московія підійшла до порогу своєї загибелі. По всіх містах і землях Русі нишпорили зграї «воровських казаков», іноземних найманців, бунтівників різних мастей і взагалі багато різного наброду, готового жити лише розбоями і грабунками.

Централізованої влади на Русі вже не було – паралізовані її залишки нічого не могли вдіяти.

В Москві сидів польський гарнізон.

Смоленськ, який до того стримував натиск інтервентів, був ними захоплений – король Сигізмунд III гучно святкував свою перемогу.

Проти Росії затіяли війну і шведи, захопили Новгород Великий та ряд інших міст. Перше Земське ополчення зібрало надто різношерсту «публіку» у вигляді війська – від козаків та людей «високородного» аристократа Дмитрія Трубецького до дворянських полків з різних міст, до різних, як тоді казали, «шаек» бродяжного люду і зграй відвертих грабіжників.

Між лідерами ополчення не було згоди, сили ополченців танули з кожним місяцем, вичерпувалися харчові запаси. Прогодувати таку масу людей не було чим, і багато хто з ополченців подався на села грабувати селян.

Виходило, що на початку 1612 року Московського царства-государства ніби й не було. Не було царя, патріарха і взагалі – будь-якої законної та централізованої влади, армія ополченців перетворилася на набрід голодранців, столиця, а також головні міста Півночі і Заходу Росії знаходилися під контролем окупаційних корпусів. Здавалось, Московській державі більше не воскресати. Здавалось, що Смута врешті-решт таки погубила Росію... «І все ж, російській цивілізації вистачило життєстійкості, та й милості Господньої, щоби впоратися з цією катастрофічною ситуацією», – писатимуть пізніше.

А Марина Мнішек усе ще залишалася в Калузі, самотня і ніби усіма забута, покинута і нікому не потрібна. Мешкала чи не на пташиних правах. Цариця – не цариця та ще всія Русі, а так... Невідомо й хто. Це гнітило і ні-ні та навіювало думки: а чи не пора з таким життям нарешті покінчити? До Самбора – ой далеко! Та й чи варто туди повертатися – на посміх шляхти гоноровитої?!.

І в Росії у неї вже не було, здається, аніяких перспектив. Сама вона нічого не важила – та ще у боротьбі за царський престол, а більше у неї не було нікого. Не чекати ж, поки з’явиться Дмитрій Третій? Досить з неї і двох Дмитріїв – інших рятівників не було. Як і спільників, бажаючих військовою силою допомогти їй повернутися у Кремль.

І раптом він з’явився.

І ось як це сталося.

Через місяць після загибелі Дмитрія Другого – як вона протрималася у фортеці зі своїм жіноцтвом той час, сама не відає, – вона народила...

Вважається, що коли б вона, приміром, народила дівчину, то калужани на таку подію й уваги не звернули б. І Марині тоді довелося б залишати місто – як такій, що нікому не потрібна. Хто б тоді й згадав, що вона вінчана – двічі! – з російськими царями і коронована – теж двічі – на російську царицю.

Але Марина народила сина – гарненького міцненького хлопчика, викапаний батько. У цариці народився син. Себто спадкоємець. Претендент – як виросте – на російський престол! Законний, адже син вінчаної цариці і царя, у свою чергу сина Івана Грозного. Такого завжди можна буде використати у боротьбі за верховну владу.

І це вмить збагнули противники Москви.

З повідомлення німецького хроніста:

«Невдовзі... вона народила сина, якого руські вельможі з її дозволу і згоди взяли у неї і пообіцяли виховати його в тайні, щоб він не був убитий переслідувачами (що врешті-решт таки й станеться, враховуючи непрості часи й обставини Смути. – В. Ч.), а якщо Бог дарує йому життя, став би в майбутньому государем на Русі. Її ж, царицю, в той час утримували і шанували по-царському».

Ті, хто тоді претендував на верховну владу, покладали великі надії на сина Дмитрія Другого. Адже його можна буде використати в майбутньому, як прапор у боротьбі за владу – Смута не затихала на Русі.

Марининого сина-царевича вирішено було назвати Іваном.

Іван Дмитрович, царевич російський!

З ним, як підросте, і підуть на Москву.

Смута здавалася вічною, і Марина, хотіла вона того чи ні, – знову опинилася у вирі політичної боротьби.

І в неї знову спалахнула божевільна – чи не маніакальна – ідея: розпочати боротьбу за Москву, але вже з сином-царевичем. Уже як мати царевича. Та й до всього ж вона двічі вінчана й коронована на російське царство, цариця руська, якій на вірність присягало Московське царство. І тієї присяги ніхто не відміняв. І що з того, що її противники називають її «воровской женкой», вона все ще титулувала себе як «Марина, милостию Божьей царица и великая княгиня всеа Русии».

Але потрібна була військова сила, яка б підтримала її з сином на перших порах і на яку вона могла б обіпертися. А з нею і вірна людина поруч, знана, відома, авторитетна і рішуча, котра б зважилася разом з нею колись таки вирушити на Москву.

І така сила з’явилася – невдовзі після того, як вона народила сина.

Марину, як царицю російську, велику княгиню і матір царевича, спадкоємця російського престолу, бодай ще й не визнаного, – взяли під свій захист донські козаки.

На той час їх було числом 1500.

Не багато – всього лише 1500, – та ще як для такого діла, завоювання царства, але й не мало – аж півтори тисячі шабель!

Та ще донців! Козаків з козаків! Кожен з яких чорту брат!

Але Марина, як почула якої кількості загін в отамана, спершу було засумнівалася.

– Хай кожен з них і вартий десятьох, – почала обережно.

– Вартий, вартий! Кожен десятьох, – підтвердив отаман.

– Кожен вартий десятьох, – повторила Марина. – Але з такою малою силою розпочинати похід на Москву?

На це в отамана була своя (тверда і впевнена) відповідь:

– Мала, кажеш, царице, сила? Але не забувай: з малої іскри великий вогонь буває!

Була в отамана свята віра і сподіванка: досить роздмухати полум’я боротьби і вирушити з першими хоробрими на Москву, як спалахне не вогонь, а пожежа превелика і до них всі незадоволені Москвою, – а таких чи не півцарства набереться, – почнуть дорогою приєднуватися (в першу чергу селяни та інші, «гулящі»), і загін, щодня зростаючи, швидко перетвориться на військо, яке й візьме Москву.

– Іскра хоч і мала, а поле спалить, – був певний отаман.

Правда, уточнював:

– Якщо вона – лиха...

У його розумінні лихі люди, це люди завзяті, відчайдушні, істинні лицарі, які за правду готові із самим сатаною на герць-двобій стати.

Марина зітхнула.

– Я ще в Самборі чула: лиха іскра поле спалить, але й сама щезне...

– І ми колись щезнемо, але вогонь великої пожежі встигнемо роздмухати! А там... Там на Бога й удачу молодецьку залишиться надія. Нe ризикнувши – як можна виграти? Та й ризик для козака – звичне діло. Або пан, або пропав! Або на коні, або під конем – іншого козаку не дано. Я все життя своє ризикую, а бачиш, досі поки що живий, і – на коні!