Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 45 страниц)

– І після цього цар Івана знову одружувався?

– Ще й як. Оскільки треба було, аби в царя була цариця, то він взяв собі в жони сімнадцятилітню Анну Васильчикову...

– Бідна Анна...

– Еге ж, бідна-бідна! Жоною деспота-царя схибленого вона пробула всього лише три місяці й померла.

– Мабуть, допомогли їй відправитися на той світ?

– Атож. Не без цього. А потім у царя була Василіса Мелентьєва, чийого законного мужа Грозний велів отруїти. Аби заволодіти його жоною. Мужа отруїв, жоною його заволодів, але й з нею недовго прожив. Аби відомстити цареві за вбивство мужа, Василіса зраджувала його з коханцями. Цар від люті аж сатанів... А втім, він завжди сатанів, бо сам був дияволом у плоті людській. Так ось, коханця він убив – посохом своїм гострим груди йому проштрикнув. І велів пристойно його поховати – навіть у домовині. І приготував ще одну домовину. У неї й поклали царицю Василісу і закопали – живою, поруч з її коханцем...

– Ти мене й геть розвеселила, – зітхнула Марина. – Та гаразд... Як там далі було в царя Івана по жіночій лінії, все ж він мовби мені тесть.

– Нарешті Іван женився на дочці боярина Федора Нагого Марфі, яка і народила йому сина Дмитрія – нинішнього царя Московії і твого мужа, найясніша пані... Живучи з нею, цей тиран і відправився на той світ, а цариця Марфа Нага тому й уціліла і нині живе та здраствує, що цар першим помер. Не встиг її звести у могилу, як інших своїх дружин... Цариця Марфа буде тебе зустрічати в Кремлі разом із сином своїм царем Дмитрієм Івановичем.

Марина довго мовчала, вражена розповіддю Марії про шлюбні пригоди Дмитрієвого батька, а тоді зітхнула (як Марії здалося – тяжко) і мовила кудись у простір, поперед себе:

– Сподіваюсь, його синочок, цар і мій муж Дмитрій, не буде таким велелюбним і жорстоким, як його вінценосний батечко?

– О ні, ні, цар Дмитрій зовсім-зовсім не такий, як його божевільний батечко!

Марина з подивом глянула на свою старшу фрейліну.

– Звідки ти знаєш, що так речеш? Аби мене заспокоїти? Один Господь знає, який насправді цар Дмитрій, синок Івана Грозного, котрому, як ти кажеш, годилося б зватися Божевільним. До речі, як він закінчив свої земні дні – Грозний, котрий насправді мав би зватися Божевільним?

– Сливе, Господь таки покарав ката-царя і послав йому якусь жахливу хворобу. Цар почав живцем гнити. Зсередини. Він і дух свій смердючий спустив не зовсім ще старим, але на вигляд був уже старезним дряхлим дідом.

За життя це був розповнілий брезклий і малорухливий чоловік. На вигляд був старіший своїх 53 років. Обличчя його було неприємним, жорстоким, з відвислим носом, гидливо стиснутими губами і масивним підборіддям. Він швидко постарів, онемощів, висох і зсутулився. Коли він помре, тіло його розбухне. Від нього йтиме гидотливий запах, а шкіра звисатиме шматтям. Туди йому й дорога!

І обидві вмовкли, цариця і її старша фрейліна. Карета похитувалась, підстрибувала на нерівностях – здавалося, що дорога з них лише і створена, – і швидко їх заколисала, і вони обидві, притулившись одна до одної – цариця і її служка, – смачно похропіли...

Біля Дорогобужа весільний поїзд цариці Марини зустрів кравчий царя князь Ликов і передав листа, у якому цар Дмитрій «радувався щасливому в’їзду пана воєводи і цариці, жони своєї, в державу свою». А ще передавав, що «при потребі наказано забезпечити їм усілякі зручності в дорозі». І що він «з радістю чекає їхнього приїзду».

Невдовзі в дорозі вигулькнув і посол Афанасій Власьєв, який було покинув весільний поїзд цариці ще в Смоленську і помчав наперед із невеликим загоном, безперестанно міняючи коней, – аби порадувати царя, що жона його вже в Смоленську, який «зело здорово вітав свою царицю».

І вигулькнув теж із посланням царя Дмитрія Івановича, у якому той просив воєводу Юрія Мнішека, аби він «принаймні, на ста конях приїхав раніше до Москви для того, аби усно обговорити приготування до весілля та інші церемонії...». Заодно посол привіз Марині нові «дуже багаті дарунки» від свого повелителя. Зокрема й «брильянтову корону і пов’язку на шляпу». А знаючи пристрасть Марини до перлів, передав їй через посла «чотири нитки великого східного жемчугу і кілька десятків трохи менших». А ще передав пару золотих годинників – «одні у барані, другі у верблюді», аби ясновельможна могла рахувати години й хвилини, які ще лишалися до зустрічі з її любим мужем, котрий з великим нетерпінням чекає її у Москві.

Марина була задоволеною.

Воєвода Юрій Мнішек теж.

У Вязьмі він залишив дочку, а сам з великою охороною і найближчими родаками помчав до Москви – вирішувати з царем питання вінчання й коронації. У Вязьмі цариця Марина зі своїми людьми зупинилася на два дні, де взяла участь у святкуванні Пасхи і звикала до звичаїв Московії. Як свідчитиме один з її супутників, цариця бояр, які її супроводжували від Смоленська, обрадувала парою крашених яєць «и вышитыми платками от своей руки», а кращих служилих людей «одарила очень красивым куском полотна». Заодно веліла на честь її прибуття до Вязьми повипускати з тюрем в’язнів, аби вони змогли помолитися за її подальшу дорогу до Москви.

Поселили її в резиденції царя Бориса Годунова. (Марина весело сміялася: уявляєте? Я в палаці Годуна!) Там вона мала відпочити з дороги (від щоденного трясіння в кареті вже боліло все тіло) й очікувати вістей од батька, який зі своїми людьми був у Москві.

Невгамовна фрейліна Хмелевська оббігала чи не весь палац і, повернувшись до цариці, захоплено плескала в долоньки:

– Ах, ах, панночко ясновельможная, цариця московська! Це так символічно, що ти знаходишся в палаці того Годуна, який багнув царя Бориса зжити з цього звіту! Але сам змушений був його залишити... І ось ти в його палаці, а завтра-позавтра будеш у Кремлі. Ах, ах скільки цікавого колись буду розказувати своїм майбутнім дітям! Ах, ах!.. Як я рада і горда, що причетна до самої історії! І як би було здорово, аби наші не затівали спірок і чварів недобрих з «москвою»!.. Я переконана: ніякі розбрати до добра не доведуть. Особливо нас, ми ж бо в чужій країні, яка ще тільки-тільки має стати нашою – якщо взагалі коли стане.

Бідна фрейліна, вона наче відчувала, що від конфліктів поляків з «москвою» постраждає однією з перших... І накладе у тих чварах головою. А в неї ж така була гарненька білява голівка – як у ляльки.

Та й сама вона була гарненькою, чи не казковою лялькою... Дуже хотіла після закінчення служби в цариці Марини вийти заміж – як фрейліна, вона не мала на це права. Фрейліни мали залишатися дівчатами, а жінки неодруженими. І панна Хмелевська назавжди залишиться дівчиною, і тих майбутніх дітей, що їм вона збиралась розказувати біля теплого каміна про свою причетність до пані історії, у неї так ніколи й не буде...

4 травня воєвода Юрій Мнішек, тесть царя Дмитрія Івановича, урочисто, як наче висока державна особа, в’їхав зі своїми людьми до Кремля. Оскільки ж у Москві був на той час інший календар, як у Польщі, то сталося це не 4 травня, а 25 квітня за польським календарем, себто воєвода повернувся на десять днів назад. Перед в’їздом до столиці цар прислав воєводі та його знатним родичам кращих коней, а з царської конюшні для пана воєводи був приготовлений баский кінь із сідлом, прикрашеним золотом.

Вже в передмісті пана воєводу, який їхав на тому подарованому коневі з позолоченим сідлом (наче полководець вступав у щойно захоплене місто), зустріли з поклонами найзнатніші дворяни та бояри московські – їх було буцімто аж... «Аж до полутора тысяч». Це хіба ж так потішило пана воєводу і налаштувало його на урочистий лад та піднесені думки про власну персону. Особливо коли пан воєвода дізнався, що його зустрічає «сам» боярин Петро Басманов, найвпливовіший серед бояр і особистий друг царя. Приємно було й те, що боярин вирядився в гусарський костюм, аби потішити пана воєводу. Басманов їхав на коні поруч з воєводою і розказував йому, як його величність зрадіє, коли нарешті побачить у Кремлі батька своєї жони...

Історія зберегла свідчення, що саме тоді через Москва-ріку був наведений «дивовижний міст», зроблений «винахідливо, без опор, а тільки на одних канатах». До Кремля польські гості їхали крізь стрій «вершників, досить пристойно зодягнених», які стояли у два ряди і вітали пана воєводу як найдорожчого гостя.

Пан воєвода таким прийомом був здорово потішений і тільки вертів навсібіч головою, дивуючись, які знатні люди його зустрічають і щиро вітають. Збереглися також свідчення, що в день приїзду панові воєводі дали відпочити з дороги і на знак прихильності й приязні прислали багаті яства і напої з царського столу – Юрій Мнішек схвильований і захмелілий бенкетував чи не до ранку. Тим більше, його розважав один з найближчих до царя служителів князь Іван Хворостинін, який приїхав «провідати пана воєводу та виявити радість з приводу його приїзду в царство його Московське». Князь і воєвода не стомлюючись чаркували, а потім, відкинувши всякий етикет, обнялися – на знак братства між двома народами – польським та московським – і затягли на все горло якусь пісню... Що то була за пісня, вони й самі не знали, адже пан воєвода щось співав по-своєму, по-польськи, а князь затягував на свій, на московський лад, але обидва залишилися один одним дуже задоволені...

Другодні воєводу, який тихо стогнав від всеношної, проведеної за бенкетним столом, урочисто провели до Кремля – наче посла якої-небудь іноземної держави (пан воєвода вкотре був потішений і зворушений чи не до сліз). В царських палатах воєводу зустрів Дмитрій Іванович, новий руський цар. Як свідчать очевидці, він сидів «на троне, в одеянии, украшенном жемчугом, драгоценными камнями, в высокой короне, со скипетром в правой руке». Це ж треба, подивувався воєвода, який пам’ятав Дмитрія зовсім іншим, коли він як простий смертний жив у нього в Самборі, і вони чи не щодень зустрічалися, і воєвода тоді царевича по-панібратськи, ляскав рукою по плечу й частенько називав його просто Дмитром... Тепер же перед ним був зовсім інший «Дмитро», до якого боязко було й підступитися, – ліворуч і праворуч трону, на якому возсідав цар, товпилися в пишних вбраннях верхові (себто двірцеві) бояри та дворяни. На прийомі також був присутній Патріарх Московський, увесь Освячений собор, вся Боярська дума і всі знатні і найзнатніші бояри – прийом відбувався в Грановитій палаті Кремля.

Воєвода був милостиво допущений до царської руки і навіть після того, як ткнувся губами в царську руку, «говорил речь», буцімто – за словами одного шляхтича, який був при тому присутній, – промова воєводи так розчулила царя, що він нібито «плакал, как бобр». (Так і написано в спогадах.)

Злива пошанувань, одна одної вишуканіша і вражаючіша, линула на воєводу в Москві – бенкети, що змінювали один одного і були чим далі, тим розкішніші, – йшли безконечною вервечкою, де можна було від яств і питія швидко відкинути ноги – навіть витривалому і досвідченому в такому ділі. Екзотичні страви, вишукані вина, солодкозвучна музика і танці красунь з осиними таліями і звабливими грудьми та личками біля столів бенкетуючих теж змінювали одне одного. В кінці вечора, який закінчився лише наступного ранку, музикам і танцівницям від імені царя неодмінно вручали гарні й коштовні дарунки.

Цар Дмитрій Іванович незмінно був на тих посиденьках в центрі уваги, веселий не в міру, жартував – часто вдаючись до крутих і солоних словечок. І від тих його жартів присутні – так велено було – аж за животи хапалися, чим і потішали володаря Кремля. Він часто виходив перевдягатися і заявлявся то в гусарському (польському) вбранні, то в московському, і його парчеві жупани були розкішні, підбиті хутрами соболів і «унизанные жемчугом и всякими украшениями».

Догоджаючи тестеві, цар возив його на полювання, своє, царське, де якось на очах у воєводи вбив ведмедя – нарочито виставленого на царську забаву й потіху. (Із спогадів одного шляхтича: «Там среди других зверей выпустили также медведя, которого никто не смел трогать первым и с ним биться, сам царь, бросившись, убил с одного удара рогатиной так, что даже рукоятка сломалася. И саблей отсек ему голову. «Москва» радостно закричала, увидев это. Все обедали там же в шатрах».)

2 травня за юліанським календарем, прийнятим в Московській державі, столиця мала зустрічати свою нову царицю Марину Юріївну Мнішек, полячку із знатного в Європі шляхетного роду. Церемонія зустрічі була продумана і спланована до найменших дрібниць і схвалена на найвищому рівні в царстві. Так, наприклад, челядь цариці з возами, що ними вони могли б зіпсувати урочистість процесії, в Москву відправили заздалегідь, а сама Москва вже який день готувалася до зустрічі головної героїні незвичайного дійства.

Москві, російській столиці, на той час, як вона приготувалася зустрічати Марину Юріївну, – якщо рахувати з 1147 року, коли – за Іпатіївським літописом – суздальський князь Юрій, прозваний за схильність до загарбування чужих земель Довгоруким, повертаючись з походу на Новгород, послав своєму родаку і союзнику чернігівсько-сіверському князю Святославу Ольговичу запрошення прибути на воєнну раду: «Приди ко мне, брате, в Москов!», – вже виповнилося 459 років.

Для міста – та ще для столиці – всього нічого, юний вік, але Москва (Москов) існувала і до згадуваного 1147 року і належала «боярину некому, богату сущу, йменем Кучко Стефану Ивановичу». Недарма ж її ще раніше прозивали Кучковим. Сам Стефан Іванович був одним з в’ятицьких старійшин і мав у тих краях села, що їх називали збірною назвою – села Кучки.

І було первісне Кучкове, що згодом стало Московим, у вигляді невеличкої дерев’яної фортечки (або ж – «крепостци») – «на устье Неглинной выше реки Яузы», тобто там, де вона й нині стоїть. Ще раніше тієї фортечки на тім місці був просто двір боярина Кучки, що згодом розрісся до невеликого укріплення з сільцем біля нього. Край той у ті часи був болотяним, лісистим і, ніде правди діти, таки глухим, на далекій околиці Володимиро-Суздальського князівства. І раптом якесь непримітне сільце якогось Кучки стає столицею сильного і великого князівства під назвою Московське. А суть у тому, що французи виявилися правими, коли устами, здається, А. Дюма-батька проголосили: шерше ля фам. Шукайте жінку!

Зіграла свою видатну історичну роль у заснуванні Москви теж жіночка. Гарна і вельми спокусливо-зваблива молодичка, жона постарілого боярина Кучки. Така вона була гарна, що князь Юрко Довгорукий (і тут йому знадобилися його довгі руки й нахабство, яке часто навіть світом править) – як глянув, так і закохався в неї до безтями. І простягнув свої довгі руки до Кучкихи. А вона... Вона, бісова жінка, забувши про свого законного (хоч і постарілого на той час, але ж Богом їй даного мужа!), так і прилипла до прийшлого князя – молодого, сильного, вдатного з себе і вельми нахабного, що жінкам теж подобається. І так полонила Юрка, що Юрко той, не довго думаючи, убив Кучку (братів його теж повбивав, у домовини їх поскладав, а домовини пустив, як кажуть, у вільне плавання Плавучим озером в глухих лісах), – аби той не заважав йому любесенько користуватися його жоною. (Нe будь жмикрутом: сам покористувався, передай ближньому!) А фортечку його – разом з селами – захопив собі. Треба гадати, як придане його коханки. І тоді ж убивця Кучки та викрадач його жони «вызде на гору и обозрев с нее очима своими (ясно, що не чужими) семо и овамо по обе стороны Москвы-реки и за Неглинною, возлюби села оныя (тим більше, задарма їх відхопив, чому б і «не возлюбить»), и повелевает на месте том вскоре соделати мал древен град и прозва его званием реки тоя Москва-град по имени реки, текущая под ним». Справді-бо, матиме рацію А. Дюма-батько, коли пізніше вигукне: шерше ля фам! Ось яку видатну роль у виникненні Москви колись відіграла жінка, яка успішно закрутила голову молодому й дієвому князеві, – слава вам, жінки наші!

Забравши боярські села, Юрко Довгорукий (от уже й справді довгорукий!) почав облаштовуватися у загарбаному краї, що його він вважав за придане своєї коханки.

Князь звичайно ж там постійно не жив, приїздив туди час од часу зі свого Володимиро-Суздальського князівства, куди, звісно, забрав і свою коханку, приїздив здебільшого з друзями «попировать» та відпочити від трудів праведних – в тім числі і з коханкою, – а городком керував його намісник – тіун.

Мешкав він зі своїми отроками в старих хоромах Кучки і турбувався не стільки захистом містечка, як тим, аби своєчасно зібрати з городян і навколишніх селян данину та забезпечити виконання на вигоду князя різних повинностей.

На княжому дворі накопичувалося і накопичувалося добро. В просторих клітях зберігалося зерно-жито та інші харчові запаси, в льохах – м’ясо, мед, вино та пиво, в коморах – «тяжкий» товар – заготовки та вироби із заліза і міді, сувої тканин та інше майно.

На конюшні стояли сотні, а може, й тисячі коней, на скотарнях – цілі стада корів, овець, кіз.

Було де гульнути. Тож Юрко і запрошував до себе в Москов питних своїх братів. В інші дні жив у Володимирі з жінкою страченого ним Кучки, там і минали його хмільні ночі... (Існує легенда, що вона, захоплена ним зваба, й досі бігає за князем Юрком. Сидить він нині в центрі Москви, неподалік резиденції сучасного столоначальника (Мосрада), на високому постаменті на бронзовому коні, викинувши вперед п’ятірню: тут, мовляв, буде град Москва! Тож кажуть, що іноді місячними ночами (вдень Юрко зайнятий у вигляді пам’ятника), як Москва велелюдна поринає в сон, на крупі бронзового коня з’являється в білій сорочинці вона, зваба з оголеними руками та стегнами. Всівши позад Юрка на крупі коня, вона обхоплює руками бронзового свого коханця, який буцімто від її дотику враз оживає... (У справжньої жінки і мертвий оживе – давно відомо!)

У 1366 році літописці записали, що молодий князь Дмитрій Іванович (пізніше, після відомої перемоги на Куликовому полі, він стане Донським) зі своїм двоюрідним братом і союзником Володимиром Андрійовичем «и со всеми бояры старейшими сдумаша ставити город камен Москву, да еже усмыслиша, то и сотвориша. Toe же зимы повезоша камение к городу...».

Загалом довжина стін Кремля досягла двох тисяч метрів, було споруджено дев’ять башт, в тім числі п’ять проїзних з воротами. В бік сучасної Красної площі вели три проїзні башти, до берега Неглінної вели Боровицькі і Троїцькі ворота. Від останніх через Неглінку був перекинутий перший в Москві кам’яний міст. Величезну за тим часом кам’яну фортецю, на спорудженні якої трудилися дві тисячі чоловік та ще й пригнані навколишні селяни з кіньми, спорудили всього лише за рік.

І тоді ж на її стінах з’явилися гармати. А з’явившись – «заговорили» – Кремль за свою історію витримав не один штурм.

Звідтоді, як виникла Москва камен, її і стали звати білокам’яною.

І пролягли від Москви на всі сторони світу дороги – на захід вела Волоколамська. Сходилися дороги в центрі міста, утворюючи перші радіальні вулиці, що вели від Кремля на виїзд з Москви. І головною була Велика вулиця (нею і в’їжджатиме до Білокам’яної цариця Марина Юріївна).

Новий Кремль, ще більший, буде споруджено у 1485—1495 роках і разом з системою оборони та ровом – глибиною від 8 до 12 метрів (дво-триповерховий дім!) і шириною зверху до 35 метрів – завершать у 1516 році італійські майстри. Коли у 1525 році з Москви буде послано до Римського Папи посла, то з його слів запишуть, що Москва – «це – найславніший із усіх городів Московії, як по своєму розташуванню... так і... з-за зручного розташування рік, багатства помешкань і гучної відомості своєї як вельми укріпленої фортеці». Міські будівлі тяглися довжиною тільки берегом Москва-ріки на п’ять миль. Будинки загалом дерев’яні, але вони просторі, великі і не занадто низькі. Колоди величезні привозилися для них з Герцінського лісу. Майже всі будинки мають при собі окремі сади, як для користування овочами, так і для задоволення, від чого рідко який город є таким великим по своїй окружності. В кожному кварталі є окрема церква, а на видному місці знаходиться храм на честь Богородиці Діви... У головній частині града впадає в ріку Москву річка Неглінна, яка рухає зернові млини. При впадінні ця річка утворює півострів, на краю якого споруджена мистецтвом і талантом зодчих дивовижно красива фортеця з баштами і бійницями... Майже третина міста омивається двома річками, раніше була оточена широким ровом, наповненим водою, що її провели із тих же річок...»

На кресленнях кінця ХVI ст. Москва вже має чотири фортеці, звані «городами»: Кремль, Китай-город, Білий город і Скородом. Того століття російська столиця переживала бурхливий розквіт, розширювався її феодальний центр – Кремль, на Верхньому посаді почали селитися бояри і дворяни, а ті ремісники, що їх витіснювали з центру, засновували нові слободи за Неглінною та Яузою і за самою Москва-рікою.

Був значно зміцнений Великий посад. Спершу його оточували звичайні для Давньої Русі дерев’яні зруби – плетиво з тонкого лісу й хмизу, засипане утрамбованою землею, що їх називали «кита» (від цього й виникла назва нової фортеці – Китай-город). Але довго Великий посад та інші посади, що швидко росли, залишалися неукріпленими. В кінці ХVI ст. й було зведено два нові пояси оборонних укріплень – другий і замкнув у своє кільце увесь тодішній град. У новій фортеці стіни, що тяглися лівим берегом Москва-ріки на дев’ять кілометрів і серпом оточили Кремль та Китай-город, стали зватися Білим городом, або – Цар-городом. У стіні було 29 башт, а з зовнішнього боку стіну огинав рів, наповнений водою з річок Чортория та Сівки. Будівництвом стін і башт Білого города, що тривало з 1584-го по 1591 рік, керував московський майстер-городник Федір Савельєв, на прізвисько Кінь. Той Кінь, який і у Смоленську збудував фортецю.

Оскільки орди кримського хана Кази-Гірея часто налітали на Москву жахливою віхолою, було в році 1591-му споруджено ще одну лінію укріплень, що охоплювала вже всю територію Москви на обох берегах Москва-ріки. Це була дерев’яно-земляна фортеця, що тяглася на 15 кілометрів. Із зовнішнього боку вирили рів та збудували 50 башт, 34 з яких – проїзні. Ця фортеця і була названа Білим городом.

Ось такою була Москва – величезне місто-фортеця з кількома ярусами оборони, добре захищене і зміцнене, коли в ньому з’явилася Марина Мнішек, місто, про яке вже тоді говорили, що воно (Москва) «удвічі більше Праги», «більше тосканської Флоренції», «більше Лондона»...

У ХIV ст. вже були второвані торгові шляхи від Москви на всі сторони світу – на північ у Двінську землю і на Печору (цей шлях був настільки безпечним, що саме ним втікали з Москви жони і діти московських князів, ховаючись від татарського нашестя). Торгові шляхи, що вели на Захід, зокрема у Велике князівство Литовське і Польщу, тоді йшли через Смоленськ. Щоправда, це був незручний шлях. Дорога тяглася через ліси, прямо по пеньках та корчах недавно зрубаних дерев, перетинала численні болота, що іноді тяглися на кілометри і не завжди були покриті мостами й гатками. Іноземні мандрівники постійно скаржилися на труднощі шляху. Один з них від Смоленська до Москви нарахував на дорозі 533 не завжди справні й надійні мости!

Дорога влітку була вельми тяжкою і повільною. Взимку, коли сніг загачував пні та нерівності ґрунту, а лід сковував річки й болота, поїздка ставала значно швидшою і легшою. Тоді взимку 500 верст можна було легко проїхати за три доби.

...Ні, ні, його величність навіть за хмільними і гамірливими гульками, за безконечними, здавалося б, бенкетами, на яких щедро їлося і особливо пилося, не забував про свою головну мету тодішніх днів – підготовку до весілля з Мариною Мнішек. Весілля мало бути не простим весіллям, а – державним, коли царство здобувало собі царицю, – ось чому Дмитрій ані на день не забував про подію, яка його невзабарі чекала – як головного учасника тих торжеств. І цар як ніколи був веселий і збуджений, якийсь наче аж крилатий – принаймні, таке мав відчуття в душі, крилатий! І не в міру бурхливий. Жінок він, хоч ще не мав і тридцяти, та й життя до воцаріння вів невлаштоване, а спізнав уже чимало і на любов не був голодним, а ось женитися мав уперше.

«Добігався, – тільки й мовив сам собі. – Тепер, Дмитре, тпру! Загнуздають тебе, ще й поганяти тобою будуть!»

Але – от дивно! – в душі він багнув того, щоб його загнуздали. І загнуздала вона, Маринка із Самбора, люба його серцю полячка, яка ж іще, напевне, й чоловіків не знала. Він має бути в неї першим. Першим і єдиним. Бо нікому її не віддасть. Так він мріяв про неї не один рік, і ось його золота мрія вже була близькою до здійснення. Мине лише кілька лічених днів – може, тиждень, – і він нарешті обійме свою обраницю, за якою так знудьгувався за останні роки.

І він радів і веселився, і з нетерпіння – швидше б уже їхала вона, – аж стрибав на місці.

«З цього часу цар Дмитрій Іванович, – писатиме історик і біограф Марини Мнішек, – занурюється в якийсь екстатичний стан веселощів і свободи, причина яких очевидна – його справжні почуття до Марини Мнішек. Він уважний до своїх гостей (себто до поляків на чолі з Юрієм Мнішеком) і винахідливий у розвагах. Бенкети, один багатший другого, змінюються лицедійствами та музикою...»

І за всіма цими приємними клопотами Дмитрій не забував й на годину, що у Вязьмі – вже у Вязьмі! – перебуває його кохана. Часто несподівано схоплювався з-за веселого столу, в самий розпал чаркування, і мчав до матері – так він вперто називав тепер черницю Марфу Нагу, – в Кремлівський Вознесенський монастир, де після прибуття до столиці мала зупинитися цариця. Аби ще і ще раз переконатися: до зустрічі його коханої все готове і готове на найнайвищому рівні, вище якого вже немає і бути не може. Черниця Марфа Нага, матінка його нещаслива (була царицею, а потім опинилася у вигнанні з дитям, ще потім – у монастирі, на довгі й довгі роки втратила сина, а це, зустрівши його, хоч і визнала за сина, але ні-ні та й десь глибоко в душі ворушився черв’ячок сумнівів: а чи він це, синок її рідний?), так ось черниця Марфа мала приготувати свою «дочку» (так вона вже називала Марину) до здійснення таїнств шлюбу і познайомити її із звичаями царського двору...

А тим часом у Вязьму були послані з нарочитими боярами нові подарунки: «8 очень богатых ожерелий, а также 8 кусков лучшей парчи». (Дмитрій чи не щодень вражав її дарунками – і коли він встигав, зайнятий царюванням?) Заодно до Вязьми в дарунок цариці царські конюхи і слуги – але під надійною охороною стрільців, – пригнали табун дорідних ногайських коней – бахматів. Їх цариця від щедрот роздала своїм дворянам – уродзонним шляхтичам її почту. І навіть слугам – за вірну службу!

Залишилися на місці і ті шатра, у яких цар бенкетував з воєводою Юрієм Мнішеком, тестем своїм, та відпочивав від мисливських забав, – за розробленим ним планом, у тих шатрах, як виїде з Вязьми, мала Марина провести останню ніч перед в’їздом до Білокам’яної.

Ось тут ми й підходимо до дещо... гм-гм... не дуже цнотливих новин, про те, що сталося, як Марина, виїхавши з Вязьми, долаючи дорогу на Москву, вже перед столицею зупинилася на останню ночівлю...

І буцімто в тих шатрах.

Але все це – чутки, чутки, як і всі чутки – чи, принаймні, більшість з них – бездоказові, не підкріплені достовірними фактами. Одне слово, глухі чутки, що їх все ж записав – бодай і як чутки, – Станіслав Немоєвський, свояк Юрія Мнішека і, звісно, учасник весільного поїзду цариці. Так ось він...

Буцімто цар Дмитрій Іванович особисто приїжджав «уночі incognito». Вітати свою царицю.

Буцімто, приїхавши туди інкогніто – під виглядом якогось стрілецького воєводи чи перевіряючого боярина, цар, як вони залишилися тет-а-тет у великому шатрі, і вітав Марину з прибуттям до столиці його – і вже і її – царства, а вранці, ні світ ні зоря, подався до столиці, аби вже там привселюдно і врочисто вітати-зустрічати свою обраницю.

Але так це було насправді чи не так – хто тепер скаже достовірно – в той чи в той бік. Відомо, що царевич був і ненаситний, і нетерпеливий до жінок, тож міг зважитись на будь-яку авантюру – та ще зважаючи на те, що він її чекав з нетерпінням аж цілих два роки...

А з другого боку – це чутки.

Чутки, чутки, чутки, ніким достовірно не доведені (як, між іншим, і не спростовані). Просто чутки. Хоча і – це давно відомо – в кожній чутці (як, між іншим, і в кожному анекдоті) є своя частка правди.

До речі, про чутки...

Мовби коли в Підмосков’ї, на в’їзді до столиці, ставили шатра – все ті ж, у яких Марина мала провести свою останню ніч перед прибуттям до Білокам’яної, – цар Дмитрій Іванович таки приїздив. Але вдень. Хоча теж інкогніто, оточений всього лише десятком вершників. І їздив туди виключно для того, аби на власні очі переконатися, що там все гаразд. Приїздив, можна б сказати, з інспекційною метою, аби переконатися ще і ще, що там і справді все готове до зустрічі цариці, – шатра на своїх місцях, і в них Марині буде вельми зручно, затишно й безпечно (заодно подбав і про додаткову охорону). А ще цар – як кажуть, за одним рипом – оглянув гусар – навіть кілька разів їх вишикував і ганяв, як на плацу, аби вони красиво і хвацько зустріли царицю. Також проінспектував алебардників, муштрував і стрільців. Звідти його величність послав її величності нову карету і 12 коней «в яблуках» – вся Вязьма, не кажучи вже про царицю, була вражена таким дарунком. (Пізніше керівник царської охорони Жак Маржерет захоплено згадуватиме урочистий в’їзд Марини Мнішек до столиці в кареті, запряженій ногайськими жеребчиками («білі з чорними плямами, яко тигри чи леопарди, які були так схожі, що трудно було відрізнити одного коня від іншого коня...»).

Це, як уже мовилося, чутка № 1 – про те, що цар інкогніто інспектував тих, хто під Москвою мав зустрічати царицю й прискіпливо оглядав приготовлені для неї шатра, місця для урочистої зустрічі, охоронців і слуг...

Чутка № 2 – це та, що він буцімто вночі – теж, звісно, інкогніто – провідав царицю в одному з тих шатер, як вона ночувала перед в’їздом до Москви, і теж лишився... гм-гм... задоволеним. Але яка з цих чуток правдива, билиця, а не поговір, не якийсь там апокриф, – хто тепер підтвердить.

Одне можна сказати (давнє і мудре): диму без вогню не буває... Щось таки... гм-гм... «горіло», коли по Москві поповзли такі чутки. Та й шила, як відомо, в мішку не втаїш.

Але ж існує ще й третя чутка – чутка № 3 – про ті події.

Буцімто коли боярин і довірена особа царя Петро Басманов зустрів на під’їзді до Москви царицю Марину з почтом і супроводжував її (на чолі знатних бояр та дворян) до Москва-ріки, де був наведений – уже згадуваний тут – «дивовижний міст» без опор, а тільки підвішений на канатах, то там нібито був і сам... цар. Буцімто вулицями у дві шеренги стояли все ті ж «пристойно зодягнені» вершники, серед яких – все та ж чутка № 3 – на якійсь вулиці, чи вже при в’їзді до Кремля, – і був присутній цар Дмитрій – звісно, інкогніто. Для цього вбраний як «простий дворянин».