Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 45 страниц)

Розчарувалися у своєму протеже й поляки. Та й малися тому причини. Тільки сліпі не бачили, що в Тушині всі вже перестали навіть вдавати, що їхній «царик» і є буцімто чудом врятований цар Дмитрій Іванович.

«Про того свого підставного государя, – писалося у щоденнику королівського походу, – наші самі гучно говорять, що він не Дмитрій, руські – теж, що не той; але, не маючи другої особи, наші тримаються його, щоб домогтися виплати за вислугу, а нещасні руські, боячись тиранства Шуйського, раді були кому завгодно, аби лишень врятувати своє життя».

Королівські комісари ще свідчили: Дмитрій здавався їм втіленням всіх гріхів, людиною взагалі «мізерною, неосвіченою, без честі й совісті, страшним огудником, гнобителем, пиятиком і розпусником...».

А тому поляки (ті, які ще на той час вціліли і не забігли безвісти), трималися за «ім’я Дмитрія, а не за людину».

Лжедмитрій II таким і був – пиятиком і розпусником, людиною справді мізерною, яка вже ні в кого не викликала симпатій.

Єдине, що залишалося Дмитрію на час свого «сидіння» в Тушині, то це – пити, пити, пити, коли одні гульки змінювалися іншими, нічні переходили у денні, а денні, навпаки, у нічні, і, здавалося, цьому ніколи не буде кінця-краю. Як і питним братам, любителям випити на дурничку, що тоді оточували «царя». Пияком Лжедмитрій ІІ зарекомендував себе відмінним і на диво витривалим – він міг пити до безміру, не втрачаючи при цьому ґрунту під ногами і ясності свого жорстокого розуму. Лише ставав червоним, наче наливався буряковим соком, і надто лихословив.

Вважається, що горілку (рос. водка) винайшли у... Кремлі. І що це буцімто сталося – епохальне відкриття, щоб ми й робили нині без нього! – ні багато ні мало, а – 405 років тому. Себто 1503 року від Різдва Христового.

Це так і, як любив казати Шельменко, герой відомої комедії Г. Квітки-Основ’яненка, трішечки й не так.

Річ у тім, що дещо, схоже на те розвеселе зілля, що його нині ми споживаємо, випадково отримали ще у ІV ст. александрійські алхіміки.

Звичайно ж, вони шукали свій незбагненно який, але неодмінно філософський камінь. (А заодно намагалися шляхом переплавки прості метали перетворити на благородні.) У них для цього було й обладнання, ними самими й придумане, – власне кажучи, перегонні апарати. Так, так, прообрази майбутніх самогонних, таких популярних у народі у всі часи й епохи. Навіть за епохи розвинутого комунізму, що його невтомно будували в СРСР.

Бозна-якої саме, але неодмінно «філософської», ті апарати так і не дали, навзамін неї видавши «на-гора» якусь дивну рідину, що її треба вживати з горя. Попробувавши її, засмучені – що ніяк не вдається винайти філософський камінь, – алхіміки та різні шукачі еліксиру збадьорились. Хоч отриманий напій і не нагадував «філософський камінь», але до філософії після вживання того трунку тягло. До отого сакраментального: «Вася, ти мене п-поважаєш?..» Було приємним і швидко викликало р-розвеселий настрій. Як і піднесення – на душі і в усьому тілі, коли хотілося гори – і ті порозкидати. І всі невдачі та негаразди тоді відходили на задній план. Узагалі зникали, як їх і не було, а навзамін приходила радість життя, бажання поспівати і щось таке утнути, таке...

Після того диво-напою взагалі хотілося ще і ще жити.

І – співати.

І життя тоді здавалося розпрекрасним, кращого й не треба було бажати.

Ось чому винахідники назвали той трунок водою життя: «аква віта».

Вирішили засекретити свій винахід – як стратегічний, а вживати його лише самим – щоби веселіше жилося і співалося, щоби життя ставало ще кращим.

Але ж хіба сховаєш шило в мішку? Та ще від нашого народу. Який, між іншим, теж багнув той... роз-розпрекрасного життя.

«Аква віта» досить швидко стала в народі «оковитою». І під цим воістину безсмертним ім’ям фігурує й нині, приносячи її споживачам той... т-таке р-розпрекрасне життя. Правда, тяжке вранці, на похмілля – та ще як перебереш, – але це вже окрема тема.

Європейці спершу вживали «оковиту» (а ще кажуть, що Європа передова!) як напівфабрикат для настоянок, араби – в основному для духів. А руські спершу використовували цей напій як... антисептик. (Анти – префікс, що вживається для творення слів із значенням «протилежний», «ворожий чому-небудь». Антисептики – хімічні речовини, за допомогою яких знезаражуються рани або запобігають їхньому зараженню.)

Оковита стала антисептиком для душі й тіла.

Удосконалив її буцімто ще у 1430 році і створив свій рецепт чернець Ісидор з Чудового монастиря, що тоді знаходився на території Кремля. (Звідси й пішла яса, що оковиту винайшли у Кремлі!)

І пішов той «антисептик» гуляти по Русі – що й нині благополучно робить.

Разом з апаратами перегонки, що його винайшли ще алхіміки для перегонки буцімто якогось там «філософського каменю». Чи то пак – еліксиру життя. (Друге ближче до істини.) А руські назвали те причандалля (ще удосконаливши його) самогонним і почали... Самі гнати той «антисептик» та масово ним «знезаражуватися».

Але споживали продукт тих апаратів – самогон – лише прості люди, чернь.

У дворянських маєтках споживали горілчані настоянки. На основі винаходу алхіміків та їхньої «аква віта», удосконаленої ченцем Ісидором з Чудового кремлівського монастиря. Тож не було такого дворянського гнізда, де б не стояли цілі батареї пляшок – з цим «антисептиком», ласкаво прозваного «алфавітом».

Чому алфавітом? Та тому, що настоянки були на всі літери алфавіту – від анісівки – літера «а» до яблунівки – літера «я».

Знаходився такий «алфавіт» (невичерпний при тому!) і в тушинському таборі Лжедмитрія II – звезений його грабіжниками з різних маєтків.

Нажлуктившись свого «алфавіту», а він не заспокоювався, доки не проходив його увесь – від «а» до «я», – злегка похитуючись, розчервонілий, аж сизий, Лжедмитрій II нарешті вибирався з-за столу.

– А т-тепер, – похитувався, – х-хочу до... ца... цариці своєї – ги-ги... Хай к-коха свого ца-царя. М-мужа с-свого...

Літні намети Марини Юріївни та її людей стояли в тушинському таборі неподалік царських (на зиму ті і ті перебиралися в теплі ізби). І хоч заздалегідь була укладена домовленість – ще за сприяння воєводи Мнішека і посла Олесницького, що цар і цариця «розділять ложе» лише після того, як Лжедмитрій займе Москву й поселиться у Великому кремлівському палаці, «цар» не хотів чекати таку віддалену в часі подію. Та й не відомо було, чи перебереться він коли-небудь у Кремль. Тож не звертаючи уваги на ті домовленості, йшов до «цариці», вигукуючи:

– Х-хочу... лю-любові! Маю ж-жону, м-маю п-право!..

Марину він уперше узяв силою, по суті, зґвалтував, грубо й свавільно, і звідтоді діяв перевіреним способом: приходив у її намет, валив царицю (незважаючи на свій щуплий вигляд, виявився достоту сильним) і йшов, вдовольнивши свою хіть. Марина після такої «любові» до ранку плакала, але кому-небудь поскаржитись чи попросити в когось захисту не могла, і соромилась – вона ж усе-таки цариця! – і не мала до кого звернутися. Так і минало її подружнє життя – із «законним» мужем. Іноді, як Марині ставало не під силу терпіти таку «любов», її фрейліна, вірна Барбара Казановська, вельми дебела й рішуча дама, хапала якогось замашного дрюка і силоміць виганяла з намету «царя»:

– Хай пан негайно йде звідси, – казала, – бо я за себе не ручаюсь. Можу Московське царство залишити без... царя!

Барбару – таки огрядна була і грізна на вигляд дама! – «цар» хоч і кляв та погрожував їй своєю «царською немилістю», все ж таки остерігався. А тому змушений був під її натиском залишати намет Марини, хоч і багнув ще «любові від законної супруженції та ще й цариці». Крім вірної фрейліни, Марину тоді нікому було захистити в тушинському таборі. (Та якби вона й поскаржилась кому – що цілком виключалося, – то почула б у відповідь: «А що тут такого – ги-ги?.. Чоловік має право прийти до своєї законної... За... ги-ги... любов’ю, і вона не має права йому відмовляти».)

Але звертатися не було до кого, в тушинському таборі була повна анархія і безлад. Кожен покладався лише на самого себе, жив одним днем, і Тушинського вора вже ніхто не вважав за істинного царя – просто людям не було куди подітися. Та й стільки вже встигли натворити, що довелося б – тільки вийди за табір, – відповідати за свої діяння.

Не визнавали Лжедмитрія за свого царя і поляки, тож і відверто його зневажали, погрожуючи – якщо він не розплатиться з ними за службу, – відібрати гроші в нього силою.

Останні міста відпадали від Тушинського вора, а його загони, як знавіснілі, все ще гасали – особливо на Поволжі – за поживою. І – грабували, грабували, грабували... Як перед погибеллю. Лжедмитрій вже не міг їх приборкати. І не міг, і не бажав, пустивши все на самоплив. А сам «рятувався» «алфавітом» – теж як перед погибеллю. Що, власне, швидко його й спіткає. Тож жити і «царювати» йому залишалося вже не так і багато часу.

Тушинське «лицарство», бачачи таке, взяло Лжедмитрія II під варту – допоки не розквитається з ними за «вірну службу».

Заарештувавши, стали гадати: що з ним далі робити?

Марина могла нарешті вільно зітхнути – нічні візити «коханого чоловіка» в її намет на якийсь час припинилися.

Але це сьогодні так, а що буде завтра? І до чого допиячить тушинський «цар», якого всі інакше як «цариком» і не називали. Варта, що тримала його під домашнім арештом, була препильна.

Лжедмитрій нарешті прохмелився і запанікував. Боявся, що його уб’ють свої. Заметався, як у западні, з однією лише думкою: тікати! Негайно брати ноги в руки. Давати драла. Куди? А куди завгодно, хоч і до чорта на кулички, аби лишень подалі від Тушина і від поляків, які, оточивши його вартою, нахвалялися йому «нарешті порахувати царські ребра». Якщо він, звісно, не розплатиться з ними.

Лжедмитрій і радий був би розплатитися, але – не мав чим. А невиплачене жалування за службу полякам сягало за цифри з багатьма нулями.

І тушинський «царик» вирішив тікати...

Королівські комісари із ставки його величності під Смоленськом, які ще вчора вели Лжедмитрія II до влади (без підтримки поляків він би не зумів досягнути навіть того, чого досягнув, дійшовши до Тушина) і які зневажливо відгукувалися про свого підпанка («мізерний, неосвічений, без честі й совісті, страшний огудник, пиятик та розпусник»), прорахувалися. Коли думали, що вони пильно й надійно стережуть «царика».

Отямившись від гульбищ, «царик» обвів круг пальця варту і накивав п’ятами з Тушина. Сталося це 27 грудня 1610 року.

Марина Мнішек нічого не знала про втечу «царя» і свого «мужа», а сам Тушинський вор про існування своєї «цариці» та «жони» просто забув – як про щось несуттєве. Та й не до того було. Коли береш ноги в руки і рятуєш власну шкуру, вона тоді стає дорожчою за будь-чию іншу, в тім числі й жінчину. Де вже йому було думати про жону в статусі «цариці» – тут хоч би самому вискочити із западні!

Йому допомогли вибратися з царського «палацу», що ним влітку слугував намет, а взимку проста руська ізба з великою піччю, на якій «царик» і відігрівався та отямлювався після перепитого – разом з блазнем Петром Козловим. (Як «справжній» цар, Джедмитрій мав навіть свого блазня – знай наших! – якого буцімто навіть... «любив».)

А далі свідчення розходяться.

За одними його вивезли в санях з тесом – тонкими дошками, що ними й прикрили втікача, того, який ще вчора погрожував узяти Москву й отаборитися у Кремлі, – за другими, що й зовсім кепсько, – «в навозных санях». Усе ж таки добре, що він не прихопив у ті сани Марину Мнішек!

А ось королівський комісар Станіслав Стадницький у листі до короля Сигізмунда III, який тоді стояв з військом під Смоленськом, висловив ще одну версію, як Лжедмитрію вдалося непомітно залишити свою «столицю», себто Тушино. Буцімто він у «боярина, якому довіряв, узяв бахмута (ногайський кінь) і втік до одного донського отамана». (Невідомо, правда, куди саме втік і де саме перебував той «надійний донський отаман».) А вже далі втікав і справді у санях – слава Богу, що хоч не під гноєм. Буцімто його прикрили згадуваним тесом, зверху, на дошки, під якими, не дихаючи, лежав утікач, посадовили кілька чоловік, так і вивезли його в Калугу». Утік, як далі зазначається, «покинувши царські регалії і жону».

І все відбулося пізно «під вечір, після того як протрубили пароль». (Очевидно, в той час змінювалася варта, що його стерегла: одна вже пішла, а друга їй на зміну ще не встигла зайняти свої місця, цим і скористався «царик».) Прямо детектив!

Так Тушинський вор і драпіжник, забувши, що йому треба йти походом на Москву, столицю «свого» царства (обіцяв же, клявся, що піде, погрожував, що візьме Першопрестольну), дав доброго драпака на Калугу, що на лівобережжі Оки, забувши...

Пардон, про жону свою і царицю, покинуту напризволяще в Тушині, в обозі «царському», без засобів і в розпачі, що їй далі робити: куди поткнутися – ганьба, ганьба!

Правда, «цар» згадав про неї, як уже опинився в Калузі. (Спасибі, що хоч згадав. А міг і не згадати!)

І не просто згадав, а ледь не розплакався. Принаймні, розчулившись, вдарився в лірику! (Такій ліриці і поети можуть позаздрити!)

Коли Марина зосталася в Тушині, зганьблена втечею мужа, покинута, нікому вже не потрібна, без будь-якої надії й перспективи на завтрашній день, з Калуги драпак раптом надіслав їй записку – вершину ліричного послання!

Ось цей перл ніжно-любовної епістолярії (невже «царик» на неї ще був здатний? Чи мав досвідченого в інтимних справах писарчука?):

«Тому Бог свідок, що печалюсь і плачу я з-за того, що про тебе моя надія (просимо далі читати з паузами, аби не розридатися. – В. Ч.), не відаю, що з тобою робиться, і про твоє здоров’я не відаю (Господи, який турботливий чоловік!) чи добре, ти ж моя надія, коханая-с, дружочок маленький (ні, ні, утриматися, аби не розчулитися і не розридатися, – неможливо! – В. Ч.), не даєш мені знати, що з вами відбувається, мій-с друг, знай, що у мене за рана, а більше писати не смію».

Куди вже більше! І так вийшов світовий шедевр від збіглого чоловіка своїй вірній жоні, шедевр у галузі листування закоханих.

Та сам Петрарка пізніше не напише з таким запалом своїй Лаурі. Чи Данте Аліг’єри – Беатріче. Коли б уже тоді була відома поезія О. Олеся, то Лжедмитрій II переписав би її у свою цидулку покинутій жоні. Ось вона:

 
Так, як Данте любив Беатріче,
Як Петрарка Лауру любив,
Так люблю я тебе, моя пташко,
Хоч тобі я і серце розбив...
 

Чи повторив би вслід за Поетом (якби у ті часи Поет жив і творив):

 
Неначе цвяшок в серце вбитий,
Оцю Марину я ношу...
 

Але – досить іронії!

Покинута, зневажена таким ставленням до себе з боку мужа свого, Марина була у відчаї. Досі її вели – батько, обставини, перший Дмитрій, а тут... Опинилася в багатолюдному Тушині як на безлюдді, наче на необжитому острові. Єдина опора і надія, батько, у той час перебував у Польщі і навіть – невідомо чому – не відгукувався на її листи, що додавало смутку в її душі й тривоги за батька: що з ним? Чому він мовчить?

Більше у неї нікого не було – крім вірної фрейліни Барбари Казановської, яка ще у Кремлі 17 травня 1606 року порятувала її своєю спідницею від розправи натовпу; хоч і рішучої й дебелої та сильної дами, але що вона могла вдіяти у тій ситуації?

А тим часом палкий коханець у статусі чоловіка писав своїй коханій – у статусі жони:

«Моя-с пташка любименька... вір (мені), моє серце...»

Слова, слова, слова. Це вона розуміла. Чи – запізніле каяття? Але ж він був не з тих, хто здатний каятись. На словах виявляв турботу і неспокій за свою «любіменькую» та закликав її, «коханішку», приїхати до нього... Було від чого впасти у відчай! Як той їй, «коханішці», покинутій у Тушині, без захисту, без друзів і спільників, без військової, по суті, сили, яка б могла стати на її захист, як їй далі бути?

А тим часом Лжедмитрій II із званням Тушинський вор, опинившись у Калузі, став прозиватися вже Калузьким вором... Але, як кажуть руські, хрін від редьки не солодший.

Цариця Марина все ще залишалася в Тушині у великій небезпеці. Табір тамтешній завирував і заклекотів після втечі «царика» і почав ділитися на менші табори, що вже відкрито ворогували між собою. На мир та злагоду не було й знаку. У тій ситуації Марина розуміла, що ні вона без Дмитрія, ні Дмитрій без неї не зможе кожне окремо домогтися російського престолу. Це розуміння почало гасити її гнів на втікача. Навіть щоб уцілити, їм треба бути разом.

Дмитрій – її єдиний шанс повернутися до Москви – та й то за умови, що це вдасться. Та ще після втечі з Тушина, але іншого не було дано.

Тушинський табір вирував і клекотів.

Царицю Марину якщо й згадували, то... Конрад Буссов навіть посоромився процитувати у своїй «Московській хроніці» ті словеса, якими обзивали тоді жону Тушинського вора (обмежився – як культурна людина – лише зауваженням, що «і писати про це не личить»).

Церковна влада і бояри, які перебували в Тушині, почали спішно радитись. На «Дмитрія» вони вже не покладали аніяких надій – відпрацьований матеріал! – але й здаватися на милість Шуйського не бажали. Московську партію «тушинців» очолював Філарет, названий у ставці вора «патріархом» (митрополит Ростовський і Ярославський). Зрештою, прийняли ухвалу: не вірити ні Василію Шуйському в Москві, ні «Дмитрію» в Калузі, а на руський трон бажано запросити «потомство» Сигізмунда III – його сина, королевича Владислава. Марина, коли до неї дійшли такі вісті, була безсилою що-небудь змінити. Після кількох безсонних ночей нарешті твердо упевнилась в думці, що вона нікому в Тушині не потрібна, що тільки з Дмитрієм – її єдиним шансом – вона може повернутися до Москви. (Тоді ще вірила, що зможе повернутися до Москви!)

Здавивши в собі образу і гнів, що Дмитрій її кинув, по суті, напризволяще – всі рахунки потім, потім, – вирішила боротися за Дмитрія.

Наче проснувшись від довгого летаргічного сну, до того пасивна і, здавалось, до всього байдужа, вона враз змінилася – як збагнула, що крім неї самої їй не зможе вже ніхто допомогти. І кинулась у той вир, що тоді клекотів у Тушині. Кинулася з головою – як з кручі у воду.

З’явившись у таборі тувинців, Марина (збереглося історичне свідчення, чи все це легенда?) з розпущеним волоссям (фурія, істинна фурія, богиня помсти у давньоримській міфології, на яку в одну мить перетворилася до того тиха й безініціативна цариця), напівзодягнена, рішуча й відважна, з очима, що палали і від того здавалися такими прекрасними, вона буцімто бігала з одного табору в інший, що вже ворогували між собою, закликаючи вояків бути... вояками, а не якимись там... бабами! І зберігати вірність її мужу, «істинному цареві Дмитрію Івановичу, та виступити згуртовано на його захист...» І таки домоглася свого, буцімто після її такого відчайдушного демаршу у вигляді чи не Валькірії, скандинавської діви-воїна, близько трьох тисяч чоловік на чолі з князями Трубецьким та Засекіним, піддавшись її чарам і палкій промові, вражені мужністю цариці, подалися в Калугу – до Лжедмитрія ІІ. І це було все, на що була здатна Марина в Тушині. Не мало, але й... замало.

(Свій подвиг в образі фурії чи діви-воїна Валькірії Марина Мнішек повторить у Калузі – про це є навіть картина художника Шарлєманя, яка називається «Марина Мнішек підбурює калужан до помсти за смерть Тушинського вора».)

Польське воїнство, яке перебувало в Тушині, вирішило повернутися до Сигізмунда III, свого короля. Ухвалило: не служити більше ніякому «царику». Заодно й поклялося віднині вірно служити «отчизне, матке нашей». Згадали й Марину Мнішек і прохали короля для «цариці її милості» залишити кілька замків, які вона отримала від «померлого царя Дмитрія», – як на царицю російську вони вже не покладали на неї ніяких надій.

Але Марина Юріївна не могла вже повернутися додому – це було б повним крахом усіх її надій і сподіванок. Ще й стала б посміховищем – дев’ятиденна цариця! – в очах своїх гоноровитих співвітчизників. Особливо заздрісної шляхти.

У відчаї писала батькові в Польщу (листа передала королівським комісарам):

«Я нещаслива, будучи випробовувана від Господа Бога такою турботою, не можу нічого придумати для свого полегшення і нічого хорошого не можу чекати в такій розгубленості».

Скаржилась, що «військо не згодне після уходу царя: одні хочуть бути при цареві, другі при королеві. Якщо коли-небудь мені погрожувала небезпека, так це саме нині, адже ніхто не може показати мені безпечного місця для пристойного і спокійного життя, і ніхто не хоче порадити мені що-небудь для мого блага».

Прохає допомоги чи бодай поради:

«Великий гнів Божий розразився наді мною, нізвідки мені отримати добру раду і допомогу, тільки Всевишньому Богу вручаю себе і чекаю його веління, так як тяжка печаль моя і скорбота зведуть мене передчасно в могилу, що я віддаю перевагу злорадству всього світу над моїм нещастям. А тому смиренно прошу ваше благородіє, милостивий отець і пан мій (це вже до батька, до рідного батька так! – В. Ч.), поклопотатися і потурбуватися про мене, найнижчій слузі вашій, щоби я, бува, не завдала ще більшого смутку нашому роду».

Прохала в рідного батька, називаючи його «ваша милість», порятунку. Власне, плакала у відчаї, але... Від «вашої милості», від рідного батька не було ані слуху, ані духу...

Було від чого збожеволіти і втратити віру, впасти у відчай і накласти на себе руки – рідний батько так і не відповів дочці, яка загибала.

У все тому ж відчаї і з безвиході вона прохала короля захистити її.

«Милість вашої королівської величності, що її часто отримувала моя сім’я і я особисто, сама поклала на мене обов’язок звернутися в моїм осиротінні до захисту вашої королівської величності. Але злополучний мій полон, що майже позбавив мене волі, відняв у мене можливість запобігти до цієї найвірнішої утіхи. Тепер, коли ваша королівська величність зволила вступити в кордони Московського государства, зі свого боку я щиро бажаю, щоб добрі задумки, удачний початок задуманого йшли успішно, а похід закінчився благополучно».

Зізнавалася королю, як рідному батькові:

«Якщо ким щастя свавільно грало – так це мною: адже воно підняло мене із шляхетного стану на висоту Московського государства, з якого скинуло в жахливу тюрму, а звідти вивело на уявну волю, з якої втягнуло мене у більш вільну, але все ще небезпечну неволю. Тепер воно поставило мене в таке становище, що я при своєму сані не можу жити спокійно».

Пишучи, вірить, що все залежить не тільки від Бога, а й від короля.

«Прийнявши все це із вдячністю від Всевишнього, Його святому Провидінню передаю свої подальші справи. Я твердо переконана, що Він, який різними засобами дає багато що, і тепер, у цих мінливостях моєї долі, по благості своїй побажає підняти мене і порятувати. А так, як ваша королівська величність зволила бути причиною і поміччю першого мого щастя, то я покладаю повну надію на Господа Бога, що і в цій моїй печалі виявить мені милосердя...»

І все ж вона не хоче показати себе зломленою, а натомість вкотре проголошує себе московською царицею, заявляючи, що від цього статусу вона ніколи не відмовиться.

«Всього лишила мене мінлива фортуна, одне тільки законне право на московський престол залишилося при мені, скріплене вінчанням на царство, утверджене визнанням мене спадковою двократною присягою всіх державних московських чинів».

І завершувала листа чи не прямою вказівкою адресату:

«Тепер я все це віддаю на милостивий і уважний розгляд вашої королівської величності... Я переконана, що ваша королівська величність після мудрого обговорення зверне на це увагу і за природною добротою своєю приймете мене, а сім’ю мою, яка значною мірою цьому сприяла своєю кровію, хоробрістю і засобами, щедро винагородите. (Вона ще думає про сім’ю.) Це буде слугувати запорукою оволодіння Московським государством і прикріплення його забезпеченим союзом, з благословіння Божія, яке щедро винагороджує за справедливість. Бажаючи цього, я доручаю себе захистові і милостивій увазі вашої королівської величності».

І хоч її лист до короля наробив шуму-гаму серед поляків і навіть переписувався та ходив по руках, але король так і не захистив свою піддану – він уже тоді потай мріяв сам стати царем Московським, тож навіщо йому була потрібна якась там «цариця Марина».

І тоді Марина з безвиході вирішує «возз’єднатися з мужем своїм». Забувши про всі образи й приниження, що їх він їй завдав, зібралася їхати в Калугу і звідти розпочати нову – чи продовжити стару – боротьбу за російський престол. Годі скаржитися батькові, принижуватися перед королем! Годі, годі, годі! Власну долю треба брати у власні руки! Назустріч своїй долі! Перемагають тільки сильні й відважні. Отже, треба бути сильною і відважною – годі плакатися в чужі жилетки!

Зважившись на поїздку до Калуги, цариця вбирається в чоловічий – гусарський! – костюм – віднині ніяких жіночих слабкостей! Вперед!

Але тут виявилося: одного чоловічого костюму замало. Потрібний ще й дозвіл, аби вона могла залишити Тушино – це ж треба!

Змушена прохати «воїнство», аби воно відпустило її в Калугу до мужа свого. «Воїнство» – в дусі єзуїтів – дозволило їй залишити Тушино, але тільки... самій. Без права будь-кого брати з собою! Ще й прислали їй листа, у якому чи не насмішкувато писали, що «цариця прислала просьбу, щоби їй дозволили поїхати до мужа. Їй це дозволили, але під страхом смерті заборонили будь-кому рушити від війська з прапором...».

Навіть король не міг домовитися з «тушинськими поляками», а де вже було їй те зробити. На щастя, деякі з них вже почали шкодувати за Дмитрієм (він з Калуги надсилав їм «ласкаві», так звані «прелестные письма», обіцяючи – вкотре! – все, чого вони захочуть!). Тушинці почали вагатися – що робити? Підтримати короля чи Марину – як законну царицю? Іти за нею чи видати її Сигізмунду? Або Москві? І загроза, що її можуть видати Москві – вона просто стане розмінною картою в політичній грі, – була дуже реальною.

Усе зваживши, цариця вирішує втікати з Тушина. Потай. Ось тоді вона рішуче – у ті дні її вже не визнавали піддані – зодягається в гусарський костюм. Все. Немає більше місця жіночим слабкостям, нидінню, скаргам... Все, все, все!!! Віднині вона – фурія! ФУРІЯ!!! Діва-воїн Валькірія – вперед! Тільки вперед. Всі мости вже спалені, і назад, для відступу, шляху вже немає. Вперед – це значить до Калуги, до Дмитрія, і там треба все починати спочатку. Звідти, зібравши та перегрупувавши сили, йти на Москву. Бо в Кремлі вже й так засидівся Василій Шуйський. Хоч трон під ним і хитається – чутки доходять, – але він все ще сидить. Йому треба допомогти залишити його. І це зробить вона з Дмитрієм. Тож тільки вперед, до Калуги, де Дмитрій збирає нові сили для походу на Москву.

Втеча з Тушина до Калуги відбулася в ніч з 23-го на 24 лютого 1610 року.

Вдень за нею пильно слідкували, але з настанням темряви нагляд послаблювався – куди, мовляв, жінка проти ночі побіжить? Навколо краї пустельні, морозяні, все загачено снігом, тільки вовки виють під місяцем, од проміння якого іскриться сніг.

Марина тому й вибрала ніч, що ніхто в цей час не сподівався, що вона зважиться вирушити в далеку дорогу, тож нагляд за нею до ранку ставав не дуже пильним. Можна б сказати, ніякого нагляду вночі за нею не було, тож тікати й вирішила саме в нічну пору. І буцімто лише в супроводі двох – правда, надійних слуг, служниці і служника, що й зовсім малоймовірно. Краї там були дикі й глухі, загачені снігами, і втрьох зважитись на далеку подорож краями, де вночі рискають сіроманці, а вдень зграї двоногих розбійників...

Дорогою втікачі, збившись зі шляху (не дивно, ніч була глупа, до самого ранку мело і не видно було ані цяточки), опинилися у Дмитрові, де було військо гетьмана Сапеги, яке воювало там з військом Василя Шуйського.

Втікачі на те побоїще й напоролися, як тільки засіріло.

Марині ще й пощастило, що потрапила в розташування не царських військ, бо тоді подорож для неї й закінчилася б, а в польське.

Гетьман до неї поставився приязно, лише буркнув: «Роби, як хочеш». Марина якось зв’язалася з Калугою. Звідти надійшла відповідь: таємно вибиратися з польського війська і прямувати в Калугу до Дмитрія, не давши полякам можливості відправити її під Смоленськ у табір Сигізмунда.

Варто зазначити, що поява у польському війську цариці Марини – та ще й в гусарському вбранні – зчинила фурор. Чи щось схоже на нього. І всі поляки збіглися подивитися, а яка ж вона, полячка, котра російська цариця?

Буцімто Марина Мнішек заявила перед солдатами Сапеги:

– Як мені, руській цариці, з такою ганьбою повертатися до моїх рідних у Польщу, то краще вже загинути в Росії – це у відповідь на запитання, як вона зважилася глупої морозяної ночі в чужих краях мандрувати. – Я розділю з моїм мужем усе те, що нам Бог визначив!

Конрад Буссов засвідчує, що Марина Юріївна перед втечею з Тушина «веліла зробити (очевидно – виготовити. – В. Ч.) собі з червоного оксамиту чоловічий костюм польського покрою, наділа його (між іншим, її перший чоловік цар Дмитрій Іванович любив носити такі костюми. – В. Ч.), озброїлась рушницею та шаблею (о, це вже щось!), а також взула чоботи та шпори і вибрала гарного швидкого коня». Як зазначає один з авторів, котрі писали про Марину Юріївну та її втечу з Тушина, червоний оксамит гусарського костюму повинен був ефектно виглядати на тлі підмосковних снігів!

Відразу ж було повідомлено короля Сигізмунда про те, що «цариця, приїхавши у Дмитрове, увійшла в лицарське коло в тім гусарськім костюмі, у якому приїхала, і своїм лицем і сумною мовою збунтувала вельми багатьох з товариства п. Сапеги».

А Міколай Мархоцький повідомляв, що він чув оповіді тих, хто оборонявся у дмитровській фортеці, сапежинців: «Саме у той час цариця, яка перебувала у Дмитрові, показала свій мужній дух. Коли наші приступили до оборони валу, а німці з московитами пішли на штурм, вона вискочила зі свого помешкання і кинулась до валу. «Що ви робите, злодії, я – жінка – і то не злякалась!» Так, дякуючи її мужності, вони успішно захистили фортецю і самих себе».

25 лютого, як трохи стихла завірюха, снігова крутіж ніби почала влягатися, Марина Юріївна вирішила їхати далі – з Дмитрова до Калуги.

Вона була енергійна, весела і дуже впевнена у собі, як і в тому, що вона задумала. Врешті, відчула свою силу і вміння повести за собою людей. (У той час вона перероджувалася на очах.)

«Цариця, надумавши перебратися в Калугу, умовила чотирьох із двадцяти моїх товаришів, – свідчить Міколай Мархоцький, – її супроводжувати. Пан Сапега хотів цьому перешкодити, але вона сказала: «Ніколи тому не бувати, щоб він для своєї вигоди мною торгував, у мене є три з половиною сотні донських козаків, і якщо буде потрібно, я дам бій». І Сапега їй більше не чинив перешкод. Цариця поїхала з тими, кого умовила з моєї компанії. В чоловічому наряді, взявши сани й коня, вона діставалася коли на санях, а коли й верхи».