Текст книги "Марина — цариця московська"

Автор книги: Валентин Чемерис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 45 страниц)

Стрільці гарцюють на конях – ситих і доглянутих, – гарцюють раді, що їх послано не проти нового самозванця, де можна й голову зложити, а супроводжувати поляків на верхню Волгу – просто розвага, прогулянка гарними літніми днями. Поки туди дістануться та назад неквапливо повернуться, дивись і заколот нового (чи старого – хто їх розбере!) Дмитрія вляжеться. Або він гору візьме, або його розіб’ють. Тож повернувшись з ярославльського походу, вони або царю присягнуть, Шуйському Василію Івановичу, якщо він гору візьме, або новому (чи старому – хто їх розбере) самозванцю – якщо він візьме гору – скільки там ділов-то!

Не впервой! На цьому стояла і стоятиме Руська земля.

Марина Юріївна заспокоїлась і вже цілком належала дорозі, що слалася й слалася попереду. – як і тоді, коли вона не так давно весільним поїздом їхала до Москви, сповнена райдужних мрій і надій.

Але цього разу веселощів мало – не знала, що її чекає попереду. Як і подумати не могла, що в якомусь там Ярославлі їй доведеться жити у вигнанні аж цілих два роки! Добре, що хоч з Москви до Ярославля послана вказівка: Марина Мнішек – «вінчана цариця», а тому з нею слід поводитися «помягче».

Всю дорогу Марина думала не так про себе, як про Дмитрія – невже то він затіяв новий похід на Москву? Невже він і справді врятувався під час бунту 17 травня?

В останні дні у Москві тільки й чуток було, що про врятованого царя, який уже веде рать на Москву, і Шуйському, який влаштував антизаконний, та ще й кривавий бунт і відібрав у нього владу, – не поздоровиться.

Спершу вона не повірила цим чуткам (хоча глибоко в душі й хотілося повірити в се чудо), але коли вісті ледь чи не всю Москву заполонили, як і те, що в Сіверській землі вже почалося повстання проти Шуйського і що очолює його цар Дмитрій, який насправді уцілів, повірила...

Повагавшись, таки повірила, що Дмитрій і справді під час бунту вцілів, а замість нього було вбито когось іншого. Та й не бачила вона мужа-царя убитим. А той розтерзаний натовпом труп, що був виставлений на Красній площі як ніби труп царя Дмитрія, був понівечений до невпізнанності. Більше того, той труп – буцімто як труп царя Дмитрія – так ніхто й не визнав за труп царя Дмитрія. Та й до всього ж на лиці трупа була маска скомороха – де вже там було впізнати царський то труп чи не царський.

Напевне ж, у того Дмитрія – справжній він чи несправжній, – сила була превелика, якщо він затіяв похід на Москву і якщо в Москві так злякалися, що спішно відправили її подалі від столиці у якусь глушину, в край дрімучих лісів, якими тоді славилася Русь.

Але дарма стараються бояри-зрадники на чолі зі своїм царем! Узявши Москву, Дмитрій візьме і Ярославль і поверне її до Кремля. І в них знову будуть веселі застілля і ночі, повні шаленої любові... (Про те, що, ставши царицею, їй треба було якось і царством керувати, вона тоді ще не думала – надто молодою була.)

...Скриплять колеса, скачуть вершники, вигуки, галас, метушня...

Все далі й далі їде караван від Москви (а заодно й від Польщі), їде кудись у незбагненну їй глибинну Русь, яка десь там на півночі, за дрімучими лісами, за болотами і далями неміряними...

Скачуть стрільці – попереду, обіч валки, позаду...

До встрічних кричать:

– Прочь, прочь с дороги! По царевому указу венчаную царицу везем!!!

Селяни з сіл, мимо яких проїздить валка, виходять до них гуртами – з іконами і хрестами. За руським звичаєм низько кланяються – у пояс, до матінки землі. Кланяються валці, у якій їде вона, цариця Русі Марина Юріївна.

– Зглянься над нами, дітьми твоїми, матушко наша!

Скриплять колеса, скачуть вершники – галас, крики...

Марина якось згадала няньку вірну свою, бабцю Софію. Коли починалася гарна днина, тепла, ясна і сонячна та лагідна, бабця, бувало, казала:

– Хто вмер, той тепер кається, бачачи, яка Божа благодать у цьому світі.

У ті дні погода була явно не для каяття – холодно, сиро, хмарно.

День у день мрячило, і чим далі на північ, тим похмурішими ставали затягнуті мрякою видноколи. Але в душі Марини – попри ту мряку і заслання невідь-куди – буяло красне літо.

Від того, що вона вірила: цар Дмитрій живий.

Він іде походом на Москву.

Він візьме Москву.

А повернувшись до Кремля, відрядить своє військо до Ярославля – звільняти її з полону.

І від того, навіть за мрячливої й занудливої погоди, на душі в неї буяло літепло. Вірила у свою будучину, неодмінно щасливу. Та й скільки їй там виповнилося – усього вісімнадцять.

Всього нічого.

Життя ще тільки-но починається, і попереду його буде багато-багато.

І буде воно неодмінно щасливим – бо як же інакше. І будуть вони з Дмитрієм правити Руссю ще довго-довго, і ніхто вже – ніякі бояри, ніякі Шуйські – не посміють стати їм на заваді...

І від повноти щастя, що її тоді охопило, від віри, що цар Дмитрій неодмінно візьме Москву і визволить її з неволі, Марина Юріївна, вінчана цариця Русі, похитуючись у кареті, все наспівувала й наспівувала про себе давню карпатську пісню, що її колись навчила бабуся Софія (най здорова вона буде!):

 
Ой чорна я си, чорна,
Чорнява, як циганка.
Чом си полюбила,
Чом си полюбила
Чорнявого Іванка?
Іванко, та й Іванко,
Сорочка-вишиванка,
Високий та стрункий,
Високий та стрункий,
Ще й на бороді ямка...
 

Таким їй – коли їхала у ярославське вигнання, здавався Дмитрій, Дмитрик її, який ось-ось, взявши Москву, звільнить її з неволі. І що це саме про нього, а не про якогось Івана, була пісня, що вона її співала, адже вони з Дмитриком і справді, як співається у пісні:

 
У полі два дубочки,
Обидва зелененькі.
Ми ж так і паровані,
Ми ж так і паровані —
Обоє чорнявенькі.
 

Вірила в те щиро (може, навіть аж наївно), вірила, що саме так і є – було і буде, як вона співає, – власне, душа її співає, – вірила, не підозрюючи, що все то були всього лише дівочі мрії...

Хоч вона вже дев’ять днів – аж цілих, цілих дев’ять днів! – і побула в заміжжі, але все ще відчувала себе дівчиною – ба навіть дівчам! – тож і мрії її були дівочі, щирі та наївні, ті мрії, що витають десь аж під хмарами і які рідко коли спускаються на землю, а відтак і збуваються.

Не збудуться вони і в Марини. Але коли їй, бувало, висловлювали кондоленцію – співчуття – з приводу її такого короткочасного заміжжя, – вона сердилась, аж дратувалася (ну як вони не можуть збагнути таких очевидних та простих речей?!) і вигукувала:

– Ви нічого не знаєте! Яка кондоленція? Дмитрій, муж мій і ваш цар, ось-ось повернеться, і ви ще будете його підданими.

Повагавшись, впевнено додавала:

– І – моїми теж. А заслання до Ярославля, то це... це всього лише якесь прикре непорозуміння – ось побачите! А непорозуміння, як і хмарний день, завжди закінчується ясною дниною – так мене вчила ще моя бабця Софія!..

Вона тоді була певна: у якомусь там Ярославлі – дався він їй! – проживе недовго: цар Дмитрій, який вже тоді на Сіверщині збирав військо і народ до нього звідусіль плавом плив, неодмінно візьме Москву і повернеться у Кремль, на трон свій законний. А взявши Москву та повернувши собі батьківський трон, визволить її з неволі, з того Ярославля – дався він їй!

Як візьме. Москву... Можливо б, воно так і сталося – якби Дмитрій справді виявився живим і якби він узяв Москву, то звільнив би і її.

Але Москви він так і не візьме. І вона змушена буде прожити у Ярославлі – у якомусь там Ярославлі, дався він їй! – аж цілих два роки...

Поселили їх...

Сиріч розселили...

А втім, поселити їх – чи розселити – було непросто. Їх, зісланих поляків, було числом майже чотириста, тоді ж як у Ярославлі корінних мешканців нараховувалось не більше двох тисяч.

Але якось їх таки порозтикували. (Недарма ж на Русі кажуть: як тісно на весіллі не буває, прийде старшина – місце йому знайдеться!)

Як писатиме історик, «в Ярославлі на той час погляду затриматись рішуче не було на чому. Навряд чи там існувала хоч одна кам’яна будівля, крім Спасо-Преображенського собору в однойменному монастирі».

Це підтверджує і автор «Щоденника Марини Мнішек»:

«Те місто має чималу фортецю, але непридатну. Кам’яних будівель у місті ніяких немає, крім кам’яного монастиря, обнесеного стіною... Місто од передмістя відділене насипним валом. І ми за тим валом зупинилися...»

Був у ті часи в Ярославлі так званий Рублений город (очевидно, це й була стара, вже на той час ні на що не придатна фортеця), а за ним був так званий Земляний город – десь там і поселили поляків. (Місць, пов’язаних із засланням Марини Мнішек, у Ярославлі, на відміну, наприклад, від Калуги й особливо Коломни, не збереглося.) Усіх полонених поляків, так звану «литву», тримали неподалік від «фортеці», але подалі – про всяк випадок – від міських воріт, де й був двір ярославського воєводи.

У «Щоденнику Марини Мнішек» зазначається, що всіх зісланих поселили в чотирьох дворах. Оскільки ж засланців було чи не чотириста чоловік, то виходить, що на один двір припало чи не по сто осіб? А втім, там, очевидно, поселили лише «панів», тобто шляхту, привілейовану частину засланців. В одному будинку (дворі, як тоді казали) поселився пан воєвода з невеликим числом слуг, поруч, в іншому – двори з’єднувалися між собою хідником, – цариця зі своїм почтом, в третьому – напроти – пан староста саноцький, старший брат Марини, Станіслав Мнішек. А вже далі поселили й інших. Марині виділили двір, що був найближче до двору ярославського воєводи, – щоби владі зручніше було за нею наглядати (для нагляду за царицею виділили окремих людей). Прибулих пильно охороняли і наглядали за ними спеціальні пристави, призначені особисто царем Шуйським. Узагалі, приставами в Росії називалися начальники місцевої поліції. (Їх ще називали становими приставами, судові – виконували рішення суду.) А в Московський Русі приставом називалася особа, що була приставлена до кого, чого-небудь для нагляду. Ось такими приставами для препильного нагляду й обставили засланців. Але крім них навколо дворів, у яких поселили «литву», знаходилася ще й окрема стрілецька варта. Цілодобово. Вона не дозволяла нікому з «панів» – себто шляхті, та їхній челяді виходити в місто без супроводу стрільців, і це поляків попервах просто шокувало. Але, робити нічого, мусили миритися. Найдовше обурювалася Марина: досить їй зробити крок-другий, як позад неї неодмінно з’являвся який-небудь стрілець і, дурнувато посміхаючись, йшов за нею назирці. Але й вона невдовзі звикла і нагляд за собою вже мовби й не завбачала. Як то людина звикає до своєї тіні.

Ярославці теж не довіряли чужим «панам» і ставилися до них з підозрою і чи не вороже. Принаймні спершу. Вірили офіційній пропаганді, що поляки – є призвідці Смути в Московії і від них можна всього чекати. Особливо від їхньої цариці, до якої збіглий цар Дмитрій неодмінно пришле своїх людей і ті влаштують ярославцям якусь каверзу, а тому треба бути насторожі і завжди напоготові. Намагалися навіть шкодити засланцям. Часом так, що стрільцям доводилося не стільки слідкувати, аби засланці не спробували «взяти ноги в руки», – хоча як їм, числом близько чотирьох сотень, та непоміченими втекти з міста? – як охороняти їх від недобре налаштованих до них місцевих мешканців. А коли невдовзі після приїзду в покоях цариці спалахнула пожежа, поляки згарячу та поквапу подумали було, що в Ярославлі починається проти них такий бунт, який спалахнув 17 травня у Москві. Слава Богу, швидко виявилося, що всьому причиною була неполагоджена піч – як тільки її вперше затопили, так вона й спалахнула, нагнавши на поляків – і особливо на Марину – чималого жаху...

І в той же час засланці хоч і були взяті під препильну варту, але мали право тримати своїх коней і навіть зброю, хоч частину її у них все ж відібрали.

Правда, пристави постійно намагалися відібрати у поляків і решту зброї, але ті заявили рішучий протест: шаблі, то їхні фамільні шаблі, вони є їхньою гордістю, і віддати її «холопам», пся крев, не збираються!..

Щe й заявили:

– Зброю не віддамо, хоч би й життя за це довелося покласти!

Коли ж ні погрози, ні прохання здати зброю не допомогли, пристави влаштували набат (він нагадав полякам про московський набат 17 травня), і «мужичье», що збіглося на бемкання ярославських дзвонів, як на пожежу, почало вимагати, аби «литва» здала зброю – щоби вони могли спокійно спати.

Вважається, що мешканці міста тоді влаштували «психічну атаку» на засланців (стрільці навіть змушені були стати на їхній захист), вимагаючи, аби «панство» таки здало зброю. Щоб воно, мовляв, не застосувало ту зброю проти них. Але «пани» вкотре навідріз відмовилися здати свої фамільні шаблі, давали слово, що шаблі лише для самозахисту при них, а проти мешканців Ярославля, які їх прихистили, вони їх застосовувати не будуть.

Так тривало не один місяць – аж доки з Москви не надійшло царське повеління: поляки можуть залишити при собі зброю. Проте пристави навіть з царським указом не погодилися. Мовляв, «пани» повернуть зброю проти мирних городян. Особливо на випадок тайного підходу до Ярославля загонів «воровских людей», сиріч людей царя Дмитрія.

Не домігшись свого – царське повеління все ж таки взяло гору, на те воно й царське повеління, – пристави забагли розселити «литву» по різних частинах міста, аби вони не жили купно та не спілкувалися між собою щодня і щогодини.

«Литва» переселятися відмовилася.

Тоді їй пригрозили голодом (мовляв, у місті і так обмаль харчів), і чимало поляків змушені були переїхати у нові двори. На той час частина засланців і справді почала виношувати задум втечі – навіть заходилися підбивати на се діло охотників, але пан воєвода Юрій Мнішек, випадково дізнавшись про цю авантюру, заборонив своїм співвітчизникам і думати про втечу. Та й куди тікати? До Польщі з Ярославля так далеко, що втікачів, якщо такі виявляться, кілька разів наздоженуть і похапають, перш ніж вони встигнуть дістатися до Дніпра. А під гарячу руку ще й повбивають їх і потім заявлять королю: то сталося в запеклій сутичці, коли люди царя, мовляв, оборонялися від поляків...

– Наше утримання тут терпиме, – казав воєвода. – А тому й терпіть, аби не натворити втечею ще гірше. Бо потім нас просто – тих, хто вціліє, – просто кинуть до земляних ям, яко ворів-ізмєнніков – по-їхньому.

В історії збереглося свідчення, що Юрій Мнішек загалом почувався у засланні ще й добре і скарг від нього особливих не було. Більше того, аби завоювати симпатії руських, відростив – прямо-таки викохав! – широку бороду, що її руські називають «окладистою». Аби показати, що він, хоч і польський пан, але в принципі, такий же, як і вони – майже руський. Ба навіть вбирався у Ярославлі в руську одіж, і хоч його співвітчизники на таку придибанку свого воєводи дивилися скептично й іронічно гмикали, але ярославці й справді – по тій бороді та вбранні – сприймали його ледь чи не за свого...

Марина Юріївна перший рік свого перебування у Ярославлі вела замкнуте життя і поза будинком майже не з’являлася. Кілька разів до двору пана воєводи (а його двір був спільним з двором його дочки) приходили цікаві ярославці, аби «подивитися на саму царицю», просили її вийти – «хоч показатися», – але озброєні слуги пана воєводи просили їх розійтися, аби не трапилося якої-небудь «приключки»...

Потроху життя налаштовувалося, польська колонія поводилася тихо, намагаючись поменше контактувати з ярославцями. Але між собою спілкувалися постійно і постійно говорили про одне й те ж: про війну царя Дмитрія з царем Шуйським, що з кожним місяцем – як доходили чутки – все дужче й дужче розгоралася. Але повсталі чомусь не спішили йти на Москву, і від того надія-сподіванка у Марини на волю починала танути, вона ставала мовчазнішою і майже ні з ким не спілкувалася. Часто сиділа у своїй ізбі на полатях руських, невбрана, нечесана і годинами дивилася в якусь точку поперед себе – фрейліни тоді намагалися її обминати. Принаймні, не тривожити і не мозолити цариці очей своєю присутністю. Навіть їжу приносили їй до тих полатей, на яких вона сиділа, але цариця до неї майже не торкалася. То раптом схоплювалася, збуджено бігала в будинку, вигукуючи: «Він їде!.. Їде, їде! їде!..», і всі знали, кого вона має на мислі, й сахалися од неї, тому що боялися: а раптом повстанці царя й справді підійдуть до Ярославля?!. Для поляків це може стати великою бідою, адже в такому разі ярославський воєвода, аби засланці не з’єдналися з бунтівниками, велить стрільцям їх просто винищити!

Тож поляки навіть пораділи, коли дізналися, що повстанці застряли десь на південних теренах Московського царства.

Марина від тих вістей занепала духом, схудла, змарніла, замкнулася в собі – виглядати свого Дмитрика вже й перестала. Іноді їй здавалося, що все то – омана. Може, й золота, але все одно омана. Справжній Дмитрій давно на тому світі, тіло його спалене, прах було заряджено в жерло гармати і вистрілено ним у бік далекої Польщі, туди, звідки колись він і прибув на Москву... Від таких видінь настрій у Марини був – хоч вовком вий! (У навколишніх лісах того звіра було повно, й сіроманці іноді підходили до міста і справді ночами та ще при місяці вили, хоч вуха затуляй.) Іноді ж Марині здавалося, що то не вовки виють, а її доля неприкаяна блукає нетрями побіля Ярославля і, не знаходячи собі місця, виє...

До Різдва Христового, як очікувалося, повстанці так і не вийшли на пряму до Москви і десь ніби затихли. Марина й геть була вбита, а її співвітчизники од тих чуток заспокоїлися, адже небезпека, що було нависла над ними – раптом повстанці впритул підійдуть до Ярославля, – ніби згасла, і життя знову поверталося у звичну колію. Марина вже не вірила у швидкий приїзд Дмитрія, як і в те, що він живий, і від того життя втратило для неї будь-який сенс. А поляки й геть збадьорилися, особливо коли надійшов обнадійливий указ царя Шуйського, надісланий воєводі Мнішеку (як старшому в колонії засланців), що «тебя царь жалует, оружия твоего брать не велит, он его заберет у всех поляков, если только кто-то из них что натворит и с тебя взыщет. Другое: отсюда тебя далее отсылать не велит, только на другой двор со своими переберешься. Третье: если хочешь послать к жене своей, жалует тебя своей царской милостью и приказал тебе писать к нему об этом и о других твоих нуждах».

І хоч тривога за будучину не вщухала, жити стало краще. Навіть стрільці з охорони раптом подобрішали до засланців і діставали їм кращі харчі – правда, за окрему плату, але невелику.

З Москви знову надійшли втішні вісті. Виявилося, нова влада обмінюється послами з Річчю Посполитою, король Сигізмунд III пам’ятає про них і робить все, аби визволити їх з неволі, що це скоро й станеться. З Москви навіть приїздив до пана воєводи Мнішека представник Боярської думи окольний Михайло Кривой-Салтиков, щоб з паном воєводою обмізкувати справи «які із-за Розстриги трапилися». Передав слова царя Шуйського, що поляків ніхто довго тримати в засланні не збирається. Більше того, цар навіть велів відпустити в Річ Посполиту старшого брата пана воєводи – красноставського старосту Яна, разом зі своїм почтом та купцями, в кількості сімдесяти чоловік.

Це вже була й справді надія на швидке визволення. Юрій Мнішек розумів, у чому полягає така щедрість Москви: їй невигідно тримати за казенний рахунок майже чотириста ротів, досить буде тримати одного воєводу з дочкою, а решту й справді можна відрядити додому. Хай їдуть, який з них Москві зиск. Самі лише збитки.

Навесні з Москви надійшло нове розпорядження: полякам, які ще залишалися в Ярославлі, значно покращити харчування. Зокрема за рахунок казни їм видали 470 відер пива і 17 відер горілки – це на Пасху. Також було дозволено шляхтичам продавати срібло, яке у них було, і купувати за виручені гроші все, що вони захочуть.

Поступово, але неухильно режим охорони ставав м’якішим, а по весні 1607 року (якраз була річниця в’їзду цариці Марини до Москви) їм навіть дозволили продавати коней, що у них ще лишилися, та зброю, аби мати кошти «для кращого житія». І ще писалося в царському посланні й геть дивовижне: якщо хто з поляків захоче перейти на службу до царя Шуйського, то – «милості просимо». Засланці ожили, почали наряджатися в краще своє вбрання і гуртами прогулювалися вулицями Ярославля. Навіть затівали розмови з його мешканцями, запевняючи їх, що вони теж «ихние». Сиріч «ихнего царя люди». Правда, аби не дратувати місцеву владу та царських приставів, уникали називати Марину царицею російською, а величали її тільки дочкою сандомирського воєводи... Коли це дійшло до Марини, вона лише гірко посміхнулася.

– Я розумію шляхтичів. Вони, забувши про свій гонор і колишню пиху, навіть ладні піти на службу до своїх поневолювачів – Бог їм судія!

Вона вже не вірила не тільки чужим, а й навіть своїм, підозрюючи їх у тому, що вони вже визріли і ладні її продати зуздром, аби такою ціною викупити собі волю... І це вони, вчорашні шляхтичі, еліта польського королівства, гонорові й хизуваті шляхтичі, окраса Речі Посполитої!

А втім, люди є люди, і ніщо людське їм не зайве. Шляхтичі теж хочуть жити. А тому зла на них не мала. Навіть образи. Кожен намагається вижити як може – Бог їм судія!

Навесні 1607 року Марина вже було втратила й рештки віри, що цар Дмитрій – якщо він справді живий – коли-небудь візьме Москву і звільнить її з неволі. Аж раптом у Ярославлі «двое немцев, неизвестно откуда взявшихся, – запис у «Щоденнику Марини Мнішек», – проходя мимо нашего двора, поведали нам тайком, что Дмитрий точно жив».

Марина, коли їй про це розповіли, враз ожила, а решта засланців занепали духом. Вони вже налагодили добрі стосунки з новою владою Москви і, як росіяни кажуть, «якшаться» з царем Дмитрієм, якщо він навіть і справді живий, вже не входило у їхні плани.

– Бог їм судія, – тільки й зітхнула Марина.

Москва, певно, занепокоїлась активізацією повстанців – це відразу ж змінило ситуацію і в самому Ярославлі. Як тільки надходили вісті, що цар Дмитрій десь розбив той чи той загін царського війська, як пристави в один день ставали добрішими і ласкавішими і чи не упередженими до поляків – так, про всяк випадок. А раптом цар Дмитрій і справді захопить Москву? Тому діяли за принципом, що його через століття висловить одна з героїнь Степана Руданського: треба, добрі люди, всюди приятеля мати. Це коли вона одночасно тулитиме свічки і Богові, і чорту.

А якось стрільці підіслали до поляків свого чоловіка, і той повідав по великому секрету, що «цар Дмитрій і справді живий і з великою силою йде проти Шуйського».

Поляки повісили носи, а Марина відчула, як у неї за плечима наче крила ростуть. Батько зітхав:

– Коли б цар Дмитрій своєю з’явою під Москвою не натворив нам лиха. Я, звичайно, радий, що він живий і повертається до столиці, але... Треба б було йому прислати до нас свою людину і все узгодити: як нам діяти. Бо інакше Шуйський може дати команду нас винищити – як зайвих свідків. Не доведи, Господи!..

А тут ще поповзли чутки, що якийсь Болотников зі своїм військом з’явився, що він посланець самого Дмитрія, його головний воєвода, і що буцімто царські війська терплять од нього поразку. Ще казали: коли він об’єднається з військом царя Дмитрія, то вже точно режиму Шуйського не воскресати!

В серпні 1607 року в польській колонії несподівано помер монах-бернардинець отець Бенедикт Анзерина, духовний глава ярославської колонії підданих Речі Посполитої. (За царя Дмитрія він мав стати головним поширювачем католицької віри в Росії, хоча й не став. Не встиг.) До всього ж він був головною опорою сім’ї Мнішеків у вигнанні і духовним батьком цариці Марини.

Марина тяжко пережила втрату. (У «Щоденнику Марини Мнішек» з’явиться такий рядок: «Так, очевидно, має бути, коли сиротіють діти, які позбулися люблячого батька».)

Смерть отця Бенедикта для Марини стала справжнім потрясінням – з ким вона тепер буде спілкуватися, хто підтримуватиме її душу в неволі? (З батьком у неї, по суті, вже не було ніяких відносин – пан воєвода жив своїм життям, а дочка своїм, і вони все далі й далі віддалялися одне від одного, навіть не шкодуючи про те.)

За отцем Бенедиктом Марина плакала, як за рідним батьком. Веліла все зробити, аби його тіло згодом – як надійде воля – було доставлено в Польщу. (Інших поляків, які помирали в засланні, ховали «за городом» у так званих «Божих домах», на непрестижному кладовищі, де в основному ховали невідомих покійників, різних бродяг та самовбивць. Або тих, хто помер «нечистою» смертю, – без покаяння.)

Давно відомо, якими б не складалися обставини, непростими, складними й навіть тяжкими, а життя своє бере. На те воно й життя. Із звичного, второваного шляху, яким воно йде, його не збити. Та й люди залишаються людьми – за будь-яких обставин. Зі своїми радощами, часом і маленькими, але таким необхідними, аби триматися у цьому світі. А що жінкам, наприклад, заповідано самою природою чи Богом, те вони неухильно й здійснюють.

Молоді фрейліни Марини, яких вона звала дівоньками, панночками, занудьгувавши чи не в заперті добровільному, почали виходити на гулянки, де збиралася місцева молодь, і швидко з усіма перезнайомилися. А з багатьма й подружилися, і – ніде правди діти – звернули увагу на тамтешніх парубків, які виявилися ще й – гм-гм – нічогенькими. Це як на позір вродливих і знатних панянок, царициних фрейлін. Тому швидко молодість взяла своє.

Минуло трохи більше року звідтоді, як поляки опинилися в ярославському полоні, а зміни сталися в їхньому житті просто вражаючі. Зокрема у житті царициних фрейлін, дівоньок її, панночок молоденьких і на вигляд гарненьких. Вони багли любові, і вони її знайшли. У полоні. Недарма ж кажуть: що хто шукає, той те і знаходить.

Як засвідчує автор «Щоденника Марини Мнішек», в польській колонії Ярославля не зосталося жодної дівчини, яка б... не вийшла заміж.

За місцевих парубків.

І хоч Марина залишилася сама, без своїх фрейлін, але не печалилася з того. Обіймаючи своїх дівоньок, побажала їм щастя-долі – будучи полячками, вони несподівано поставали господинями нових російських сімей у Ярославлі.

Горді і знатні полячки, фрейліни цариці, одна за одною повиходили заміж за простих руських парубків і поставали їм хіба ж такими вірними дружинами! І майже в усіх них склалося добре життя, поступово асимілювавшись, вони постають росіянками. Як і їхні діти, а про батьківщину свою, як і про царицю Марину, яка завезла їх у незнайому Росію, швидко й забудуть і ніколи не жалкуватимуть, що назавжди осіли в російській глибинці. І всі віру свою батьківську, католицьку, поміняють на православну, що й стане їм рідною. Марина спершу не могла дати собі ради: як це можна так швидко і легко поміняти віру батьків своїх на віру чоловіків своїх, але виявилося, що можна.

– Бог вам судія, – додала Марина своє звичне, коли не знаходила слів. – Яке вибрали життя, таким і живіть, панночки мої. До вподоби вам руські хлопці, повиходили за них – щасти вам!..

Влітку 1607 року згасла було віра, що цар Дмитрій ось-ось повернеться до Москви, раптом знову – вкотре! – ожила. Почали надходити вісті, що Дмитрій успішно просувається до руської столиці. Як і військо його воєводи Івана Болотникова. Перемога повстанців здавалася реальною та близькою, і Марина у ті дні знову почала жити вірою в швидке чудо. Аж тут до Москви прибули посли Речі Посполитої Станіслав Вітовський і князь Ян Соколинський – домовлятися про строки повернення на батьківщину польських засланців.

Московський уряд був ніби не проти відпустити поляків, але прохав зачекати – доки царське військо впорається з бунтівниками Болотникова. У жовтні, коли царські воєводи захопили Тулу, з бунтом Болотникова і справді було покінчено, і полякам оголосили, що вони «небезпремінно зимовим шляхом поїдуть у свою Польщу».

Переговори послів Речі Посполитої з московським урядом тривали трудно і довго – увесь 1607-й рік і значну частину наступного. То те ставало на заваді, то те, то ті виникали перепони, то ті, то та сторона висувала якісь додаткові вимоги, то та... Здавалось, цьому не буде кінця.

І все ж 15 квітня досягли попередніх умов, а в травні 1608 року було досягнуто в цілому домовленості щодо пана воєводи Юрія Мнішека і його дочки Марини (її вперто обидві сторони намагалися не титулувати царицею – одна з умов Москви). Їх вирішено було перевезти з Ярославля до Москви. Правда, поки що до Москви. А там, сказали бояри, видно буде. Не виключено, що вже з Москви пан воєвода зі своєю дочкою нарешті зможе виїхати на свою кохану батьківщину.

Заслання Марини Мнішек, що тривало двадцять один місяць, добігало краю. Серед поляків почалася радісна метушня, всі квапно збиралися в дорогу... Збиралися всі, аж тут Юрія Мнішека було додатково повідомлено: він має право взяти з собою до Москви «лише кількох шляхтичів». Решта ж ще мала залишатися в Ярославлі. Поки що.

Ті, хто мав їхати з паном воєводою, раділи, ті, хто мав залишатися в Ярославлі, бодай і на недовгий час, засумували.

Із «Щоденника Марини Мнішек»:

«А в місті була печаль і ридання». Тим, хто залишався, доводилося утішати себе надією, що і їх обіцяли вивезти, але через три тижні. «Отож виїхали всі жінки (крім дівчат, що повиходили у Ярославлі заміж і вже поставали підданими московського царя) і юнаки, більше всього шляхтичі, челядь не дозволили брати більше шести на визначене число. Після цього зосталося ingenere (загалом) – 162 добрих молодці».

В червні 1608 року воєвода Юрій Мнішек уже був у Москві – зі своєю дочкою, – де йому й дозволили зустрітися з польськими послами.

Ще через місяць було укладено угоду про перемир’я Московської держави з Річчю Посполитою строком на три роки й одинадцять місяців. Згідно із цим договором, воєвода Юрій Мнішек і його діти Станіслав і Марина (останню вперто не величали царицею), як і всі інші піддані польського короля, які були затримані в Росії, мають повернутися на батьківщину.

В угоді були й такі пункти:

«А которые люди ваши пан Юрьи Мнишек, воевода Сандомирской, с сыном и с дочерью и с иными своими приятели и иные ваши люди, польские и литовские, которые в том деле задержаны, из нашего Московского государства были не отпущены, и нам, великому государю, тех всех людей ваших от большого и до малого человека мужескаго и женского полу, не задерживаючи, с их животами, которые при них, отпустити из государства нашего месяца сентября до 28-го дня 116-го (1608) году, и корм и подводы им до рубежа дати и отпровадити велети».

Москва остерігалася, аби Марина Мнішек не зустрілася з тими, хто видавав себе за людей «царя Дмитрія». Це було однією з умов того, що їх відпускали з Росії. В угоді про це прямо писалося: «Затем тебе не називати и дочери своей Марины за него не давати, и иным всяким таким же вором ныне и впред ничем не верить». За тією угодою, що її підписав і воєвода Мнішек, його дочка втрачала всі права на Русі і навіть саме право називатися «московською царицею»: