Текст книги "Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 43 страниц)

Коли вона разом з Джеганем наблизилася до його команди, вона й той чоловік перетнулися поглядами. У тому погляді вона прочитала, що вони обидва знають, в якому важкому становищі знаходиться кожен з них, і тому, немов уклавши негласний договір, нічим не видали один одного.

На серці в Келен полегшало, коли вона усвідомила, що серед всієї цієї мародерствуючої маси є той, хто їй не ворог.

Принаймні, вона не вважала, що він може бути ворогом. Вона нагадала собі, що не можна видавати бажане за дійсне. З її пам'яттю, що була загублена, у неї не було ніякого реального способу дізнатися, ворог він чи ні. Вона припустила, що він міг бути тим, хто полює на неї.

Їй стало цікаво, чи може виявитися так, що він, як і Джеган, спонукуваний якимось приводом, щоб хотіти бачити її муки. Той факт, що він був бранцем Джегана, не міг автоматично означати, що він був на її стороні. Взяти тих же Сестер – вони навряд чи були шанувальниками Джегана.

Але якщо він намагався приховати своє обличчя і застерегтися від того, щоб його упізнали, то що тоді може відбутися в один прекрасний момент, коли почнеться гра Джа-Ла?

Йому вдасться залишатися брудним в протягом дня, ну нехай двох, але, як тільки дощі припиняться, грунт підсохне. Їй було цікаво, що він зробить тоді. Вона не змогла втримати наплив гострого болю занепокоєння за нього.

Під кінець обходу команд, в той момент, коли вони попрямували подивитися, що за знахідку посильний повинен був показати Джегану, вона помітила ще одну особливість в очах тієї людини: гнів.

Коли вона наостанок повернулась щоб кинути на нього швидкий погляд, капюшон її плаща відкинувся і він побачив великий синець, яким Джеган нагородив її.

Келен подумалося, що тоді на вигляд він став таким, що зміг би голими руками розірвати ланцюг, яким був скутий. Їй, принаймні, було легше від того, що він був досить розумний, щоб не викинути подібної дурості. Коммандер Карго вбив би його в ту ж секунду.

З бесіди між Джеганем і командером, яка зав'язалася з самого початку обходу команд, з'ясувалося, що ці двоє були старими знайомими. Вони згадували битви, в яких вони були разом. У тій короткій розмові вона змогла оцінити коммандера.

Як і сам Джеган, командер був з числа тих людей, кого не можна було недооцінювати. Такій людині не хотілося б осоромитись перед своїм імператором, а тому він убив би свого ключового без всяких вагань, дозволяючи своєму гніву вийти за рамки.

Їй стало зрозуміло: побачивши його гнів з приводу того, як з нею обходився Джеган, вона порахувала, що ця людина не могла бути її ворогом.

Але він був також небезпечний. Те, як він стояв, як тримався, як рухався, багато сказали Келен про те, ким він був. Вона виразно бачила незвичайний розум в його гострому погляді. По тому, наскільки прораховані були всі його руху, вона зрозуміла, що його не варто недооцінювати.

Дізнатися, чи вірний її здогад, вона могла не раніше, ніж почнуться ігри, але людина типу коммандера Карго, могла взяти атакуючого з полонених тільки з дуже вагомої причини.

Досить скоро вона дізнається – коли побачить його в грі, але для неї він здавався втіленням згорнутої у спіраль люті і явно знав, як її розвертати.

«Сюди, Ваше Превосходительство», – виголосив посланець, вказуючи кудись крізь сіру стіну дощу.

Вони пішли за гінцем, відокремившись від темного моря табору і вийшовши на відкритий майданчик рівнини Азеріт. Келен була так зайнята роздумами про людині з сірими очима, що не відразу помітила, що вони підходять до місця будівництва.

Насип зростав. Крім того, далі височіло плато. З такої відстані видовище було дійсно вражаючим. Звідси палац на його вершині був майже не видний.

Коли пішов дощ, вона сподівалася, що, можливо, через дощ насип почав руйнуватися, але зараз, коли вони стояли до нього впритул, вона побачила, що конструкцію не тільки укріплюють камінням, але і ретельно утрамбовують.

Групи людей з великою вагою втоптувати бруд і камінь, як тільки їх насипали.

В роботі була своя система. В той час, як прості солдати – як і ті, що охороняли Келен, не представляли собою щось більше, ніж тупих тварин, які бездумно ішли за безглуздою метою, були в числі Імперського Ордена і люди, наділені розумом. Будівництво йшло під невсипущим контролем; тваринам дозволялося лише носити бруд.

Притому що основна маса солдат не відрізнялася розумом і кмітливістю, Джегана оточували знаючі люди. Його особисту охорону, при всій їх величині і могутності, навряд чи можна було назвати ідіотами. Наглядаючі за будівництвом насипу люди були досить розумні. За проект відповідали люди, які знали свою справу і почувалися досить впевнено, щоб заперечувати Джегану, коли той пропонував щось, що не спрацювало б. Джеган спочатку хотів зробити основу насипу вужче, щоб вони могли швидше звести насип на потрібну висоту.

При всій повазі, вони не побоялися сказати йому, що це буде помилкою, і пояснили, чому. Він уважно вислухав і, впевнившись, що вони праві, дозволив їм діяти у відповідності з їх планами, хоча ці плани і суперечили його початковому бажанню.

Однак, коли Джеган був переконаний в своїй правоті, він йшов до своєї мети з цілеспрямованістю бика.

Незліченні ряди людей, по дванадцять-п'ятнадцять чоловік, розтягнулися вздовж колосального насипу. Одні з них передавали кошики з землею і каменями, інші – порожні назад.

Деякі котили візки з каменем. Мули тягли зв'язки вагонеток з більш великими каменями. Проект здавався неймовірним, але з такою кількістю працюючих людей насип рісла буквально на очах.

Гонець постійно вказував дорогу в загальному хаосі, Келен намагалася не відставати від стрімко крокуючого імператора. Людська маса розступалася, пропускаючи царствену процесію, і знову змикалася за нею.

Коли вони залишили позаду юрби робітників, Келен нарешті побачила ями, в яких разюча кількість людей копали будівельний матеріал для насипу.

Здавалося, земля поцяткована незліченною кількістю ям, кожна з одним пологим краєм, по якому одні люди вивозили накопане, а інші відносили порожні кошики, візки і вагонетки на завантаження. Ями простиралися наскільки в сірій дощовій імлі бачили очі.

Джеган і його свита йшли по широких дорогах, мережею прокладеним між ямами по всій рівнині. Ці дороги були достатньо широкі, щоб по них могли роз'їхатися два зустрічні вози. «Тут, внизу, Ваше Превосходительство. Ось це місце».

Джеган зупинився, оглядаючи довгий похилий спуск в яму. Здавалося, це було єдине місце розкопок, де не кишіли люди. Він оглянув найближчі ями.

«Очистити он ту теж, – сказав він, вказуючи на найближчу яму в напрямку плато. – І не починати нових розкопок в цьому напрямку».

Деякі з присутніх наглядачів поспішили виконувати вказівки.

– Ходімо, – сказав Джеган. – Хочу подивитися, чи дійсно це щось варте чи ні.

– Упевнений, ви як я і описував, визнаєте це цікавим, Ваше Превосходительство.

Джеган не звернув уваги на манірного посланця і почав спускатися по схилу на дно ями. Келен трималася поблизу. Обернувшись, вона помітила в десятці кроків позаду сестру Юлію.

Без капюшона на плащі, з прилиплим до голови мокрим волоссям, сестра явно не відчувала задоволення від дощу. Келен відвернулася, обережно спускаючись по слизькому брудному схилу.

Дно ями було нерівним місивом, в якому, копаючи і навантажуючи грунт, копошилися тисячі людей. Подекуди – очевидно, там грунт був м'якше і копати було легше – на дні ями були поглиблення.

В інших місцях, більш кам'янистих, копати було складніше, і залишалися виступи майже вдвічі вище Келен, які ще належало забрати.

Слідуючи за провідником через цей безлад, Джеган спустився в одне з заглиблень. Келен послідувала за ними вниз в провал, тісно оточена охороною. Вона хотіла бути якомога ближче до Джегана на випадок, якщо він відволічеться на те, що ховалося в ямі. Якщо їй представиться можливість, вона спробує вбити його.

Вони зупинилися, і провідник опустився навпочіпки.

– Ось, Ваше Превосходительство.

Він поплескав рукою по чомусь виступаючому із землі. Келен насупилася, разом з усіма розглядаючи відкопаний гладкий фрагмент.

Посланник не помилявся, він і справді виглядав штучним. Вона побачила щось, що нагадує шви. Схоже було на закопану в землю стіну.

– Розчистити, – наказав Джеган бригадирам, що спустилися в яму з ним разом.

Як і слід було очікувати, за його наказом, як тільки було відрито цю будівлю, роботу зупинили і робочих відвели до тих пір, поки Джеган не огляне знахідку особисто. Форма виступаючого предмета була злегка округлою, ніби вони знайшли верхівку масивної сфери.

У міру того, як робітники з лопатами і мітлами, слідуючи вказівці Джегана, розкопували завал, ставало очевидно, що гонець не помилявся: це виглядало куполом склепінчастої стелі.

Коли конструкція була розчищена, Келен побачила, що вона була зведена з великих каменів, висічених і підігнаних під форму склепіння арки. Знахідка дуже нагадувала Келен засипану будівлю, хоча у неї і не було даху, а тільки виступаюча зовнішня частина зводу.

Келен не могла і припустити, як така річ могла опинитися тут, на рівнині Азеріт, під землею. Неможливо було сказати, скільки сотень або навіть тисяч років покоїлася похована тут споруда.

Коли було знято достатньо землі і сміття, Джеган нахилився і пробіг рукою по вологому каменю. Його пальці пробігли по нечисленних швах. Вони були настільки щільними, що навіть лезо тонкого ножа не пройшло б між плитами.

– Принесіть сюди інструмент – ломи, ще що-небудь, – вимовив він. – Відкрийте це. Я бажаю знати, що приховано всередині.

– Зараз, Ваше Превосходительство, – вклонився один з керівників будівництва.

– Замість робочих залучіть своїх помічників, – Джеган випростався, обвівши рукою майданчик. – Виставити оточення всієї цієї ділянки. Поблизу не повинно бути нікого з рядових солдатів. Я залишу декілька людей зі своєї варти для постійного спостереження за ділянкою. Це місце має бути так само недоторкане, як мої особисті намети.

Келен знала, що варто якому-небудь солдату ввійти до гробниці – або можливо древньої скарбниці, якщо йому випаде її знайти – він неодмінно приступить до розграбування. Здобуті грабунком кільця, які носив Джеган, ясно показували, що той був знайомий з подібною практикою.

Келен підняла погляд, коли помітила, як деякі стражники Джегана попрямували по скату в поглиблення. Вони розштовхали зі свого шляху будівельних майстрів та інших охоронців щоб підійти ближче до імператора.

– Ми захопили її, – повідомив один з затамовуючих дихання чоловіків.

Джеган повільно посміхнувся, злобно усміхнувшись.

– Де вона?

Солдат подав знак.

– Прямо он там, Ваше Превосходительство.

Джеган кинув короткий погляд на Келен. Вона толком не зрозуміла, що він хотів сказати своїм поглядом, але від нього пробіг холодок по спині.

– Приведіть її сюди вниз, прямо зараз, – Джеган віддав розпорядження солдату.

Він разом з іншим стражником поспішив назад по скату, щоб привести того когось, кого вони захопили. Келен і уяви не мала, про кого вони тлумачили і чому це принесло таке задоволення Джегану.

Поки вони чекали, будівельні наглядачі продовжували роботу над вилученням чергових блоків гробниці. Після швидкого наказу, був витягнутий камінь приблизно в п'ятдесят футів завдовжки. Розчищаючи собі дорогу, вони дотримувалися прямій лінії, вивільняючи арочний прохід по всій довжині.

Інші люди розширювали розкопки поблизу гладкою кам'яної кладки. Чим більше вони відкопували, тим більше відкривалося обрисів – і масштабу – для огляду. Споруда була далеко не маленькою.

Якщо і справді камінь був стелею чогось внизу, то та кімната або усипальниця, повинна мати футів двадцять у поперечнику.

Але оскільки ні кінця, ні краю, як і раніше не було видно, то важко було уявити, яка реальна довжина споруди. З того, що було перед її очима, приміщення виглядало на щось подібне до передпокою перед усипальницею.

Келен озирнулася, коли почулися приглушені звуки криків і колотнечі. Величезні охоронці вели якусь худеньку фігурку, що відбивалася, вниз по брудному схилу.

Очі Келен розширилися. Її ноги підкосилися. З кожної сторони солдати викручували тонкі руки дівчинки, яка була вдвічі меншою зростом будь-якого з них.

Це була Джилліан, дівчинка, яку привели з древніх руїн міста Каска, дівчинка, якій Келен допомогла втекти. Келен вбила двох охоронців Джегана і Сестру Цецилію, щоб у Джилліан з'явилася можливість втекти.

Коли охоронці виштовхнули вперед безпорадну дівчинку, її очі мідно-червоного кольору, нарешті, звернулися на Келен. Ті очі були повні гірких сліз від всього того, що було втрачено, від невдалої спроби вирватися з лап цих солдатів Ордена.

Охоронці підвели її ближче і представили перед імператором.

– Так-так, – вимовив Джеган і супроводив свою промову плоским, хрипким хихиканням, – ви тільки подивіться, хто до нас завітав.

– Я шкодую, – прошепотіла дівчинка Келен.

Джеган оглянув Келен.

– Я відправив деяких людей, щоб вони знайшли і привели сюди твого маленького друга. Ти затіяла для неї вельми драматичну втечу. – Джеган долонями обхопив обличчя Джилліан, товстими пальцями стискаючи її щоки. – На жаль, все це було марно.

Келен не могла повністю погодитися з його висновком. Їй, принаймні, вдалося вбити двох з числа його елітних охоронців, а заодно і Сестру Цецилію.

Вона, принаймні, доклала всіх зусиль, щоб добути свободу для Джилліан. Вона намагалася з усіх сил. Її зусилля дорого їй обійшлися, але вона неодмінно зробить укотре такий же вчинок.

Джеган схопив тонку руку дівчинки в свою величезну лапу і підтяг її вперед. І знову він вишкірився на Келен.

– Ти знаєш хто це тепер у нас тут?

Келен не відповіла. Вона не збиралася приєднуватися до його ігор.

– А ми тут маємо, – почав він відповідати на своє ж власне запитання, – декого, хто допоможе нам змусити тебе вести себе добре.

Вона дивилась на нього нічого не виражаючим поглядом і продовжувала зберігати мовчання.

Джеган несподівано тицьнув пальцем в талію одного з спеціальних стражників Келен, що стояв поруч праворуч від неї.

– Де твій ніж?

Людина подивилася вниз на свій пояс так, наче він боявся, що змія збирається занурити в нього свої ікла. Він відвів погляд від порожніх піхов.

– Ваше Превосходительство… Я, я, мабуть, втратив його.

Від крижаного погляду Джегана обличчя солдата стало блідим.

– Ти втратив його, це вже точно.

Джеган розвернувся і з розмаху вдарив Джилліан настільки сильно, що вона відірвалася від землі. Впавши в бруд, вона скрикнула від потрясіння і болю. Збоку її обличчя з'явилося величезна червона пляма.

Джеган повернувся до Келен і простягнув руку.

– Віддай мені ніж.

Його абсолютно чорні очі настільки промінилися спрагою смерті, що Келен спіймала себе на думці, що від переляку зробила крок назад.

Джеган похитав пальцями.

– Коли я задам чергове запитання, я виб'ю їй зуби.

В одну мить Келен перебрала всі свої думки. Напевно, вона переживала зараз те, що швидше за все відчував той чоловік з сірими очима, коли він умисно плюхнувся обличчям у бруд. У неї теж не було вибору.

Келен вклала ніж у перевернуту долоню Джегана. Він тріумфально всміхнувся.

– Ах, дякую, люба.

Без всяких пауз під час свого розвороту, він рухом кулака потужно вдарив ножем прямо в обличчя тієї людини, яка раніше володіла цим ножем. По вологому повітрю пронісся голосний звук тріснутої кістки.

Вже мертвий, чоловік повалився в бруд. Розлита кров виглядала огидно в сірому світлі. Людина навіть не встигла скрикнути до того, як померти.

– Повертаю тобі твій загублений ніж, – звернувся Джеган до лежачого на підлозі трупу.

Його увага зосередилася на приголомшених обличчях спеціальних стражників Келен.

– Хотів би запропонувати вам трохи краще стежити за своєю зброєю, на відміну від нього. Якщо вона оволодіє зброєю будь-якого з вас, навіть якщо вона вас не прикінчить, це зроблю я. Цього прикладу досить, щоб ви зрозуміли, про що мова?

Всі, як один, вони відповіли:

– Слухаємося, Ваше Превосходительство.

Джеган схилився і ривком поставив на ноги ридаючу Джилліан. Він з легкістю утримував її так, що та торкалася землі лише кінчиками пальців своїх ніг.

– Чи знаєш ти, скільки кісток можна нарахувати в людському тілі?

Келен ледве стримувала сльози.

– Ні.

Він повів плечима.

– Я теж. Але у мене є можливість дізнатися про це. Ми можемо почати одну за однією переламувати їй кістки, поки не перерахуємо всі.

– Будь ласка… – звернулася Келен, з усіх стримуючись від того, щоб не розридатися.

Джеган пхнув дівчинку до Келен так, немов кинув їй ляльку в натуральну величину.

– Тепер ти відповідаєш за її життя. Всякий раз, коли ти даси мені якийсь привід розсердитися, то я буду ламати одну з її кісточок. Не знаю точну кількість кісток у її худому маленькому тілі, але впевнений, що їх там вельми достатньо, – він вигнув брову, – А ось в чому я точно впевнений, так це в тому, що мене дуже легко розсердити.

Але, якщо тобі вдасться викликати щось більше ніж просте невдоволення, я замучу її на твоїх очах. У мене предостатньо людей, які відносяться до майстрів, що володіють витонченим мистецтвом тортур, – шторм сірих хмар пронісся в його чорних очах, – Їм дуже добре вдається на протязі довгого часу підтримувати життя в людях, поки ті переносять невимовні муки, але якщо раптом трапиться так, що вона помре під час тортур – тоді мені доведеться перемкнутися на тебе.

Келен сильно притиснула до грудей кровоточачу голову бідної дівчинки. Джилліан приглушено ридала в Келен, переповнена жалем, що дозволила, щоб її спіймали. Келен ніжно заспокоювала її.

– Ти мене зрозуміла? – Запитався Джеган мертвенно розміреним голосом.

Келен сковтнула.

– Так.

Він загріб оберемок волосся Джилліан в свій величезний кулак і почав відтягувати її назад. Джилліан зойкнула від відновлення насильства.

– Я зрозуміла, Ваше Превосходительство! – Закричала Келен.

Джеган вишкірився і відпустив волосся дівчинки.

– Так-то краще.

Келен більше ніж щоб то не було бажала, щоб цей кошмар припинився, але вона прекрасно розуміла, що все тільки починалося.

* * *

– Перестань смикатися і стій смирно, – сказав Річард.

Джонрок несамовито закліпав.

– Не сунь мені це в очі.

– Та не збираюся я совати тобі це в очі.

Джонрок заклопотано зітхнув.

– Чому я перший?

– Тому що ти – мій правий нападник.

Джонрок не відразу знайшовся, що відповісти. Він вивільнив підборіддя з хватки Річарда.

– Ти й справді думаєш, що це допоможе нам виграти?

– Допоможе, – відповів Річард, випрямляючи, – якщо ми всі через це пройдемо. Сама по собі фарба не принесе нам перемоги, але додасть дещо дуже важливе, чого просто перемога дати нам не зможе – вона допоможе нам створити репутацію. І ця репутація позбавить спокою тих, хто вийде на нас наступними.

– Так давай вже, Джонрок, – промовив один із решти, в нетерпінні склавши руки на грудях.

Інша частина команди зібралася навколо, спостерігаючи і згідно киваючи. Насправді ніхто з них не хотів йти першим. Більшість, хоча і не всіх, як мінімум переконало пояснення Річарда тієї ролі, яку належить відіграти для них розмальовці.

Джонрок, оглянувши присутніх в очікуванні людей, нарешті, скривився.

– Ну, гаразд, давай.

Поверх свого правого нападника Річард глянув на вартових, що стояли напоготові з натягнутими луками. Зараз, коли з бранців зняли ланцюга, вартаа уважно спостерігала за найменшими ознаками непокори, очікуючи моменту перепровадити команду на їх перший матч.

Коммандер Карго завжди виставляв посилену охорону, коли Річарда та інших бранців визволяли від ланцюгів. Від уваги Річарда, однак, не сховалося, що більша частина стріл націлена саме на нього.

Знову повернувшись до Джонрока, він розставив пальці і поклав їх на верхівку його голови, утримуючи її в нерухомому стані.

Річарда дещо турбувало те, що він мав намір намалювати на обличчях команди. Коли його вперше осінила ця ідея, він вважав, що варто, ймовірно, просто дати кожному члену команди розмалювати власне лице, як кому заманеться.

Але після недовгого роздуму він визнав, що не може спустити це на самоплив. Занадто багато що було поставлено на карту.

Крім того, вони всі хотіли, щоб це зробив саме Річард. Він був ключовим. І це була його ідея. Він зрозумів, що більшість з них просто соромилися – вони вважали, що їх обсміють, тому воліли, щоб це було зроблено його руками, ніж їх власними.

Річард занурив палець у маленьке відерце з червоною фарбою. Він вирішив не використовувати пензель, який командер Карго приніс разом з фарбою. Річард хотів відчувати сам процес розфарбовування.

За той малий час, що у нього був, він встиг подумати, що саме він вималює. Він знав, що це має бути щось, що в першу чергу повинно змінити лице до невпізнаності.

Щоб це спрацювало так, як він задумав, він повинен був намалювати щось, що знав добре. Йому належало намалювати танець зі смертю.

Танець зі смертю, врешті-решт, був зосереджений виключно на житті, хоча значення танцю зі смертю не означало одне лише виживання.

Призначенням символів була можливість, зіткнувшись зі злом, знищити його, дозволивши зберегти життя, нехай навіть тільки своє власне. Це була тонка грань, але важлива: визначення її вимагало виявлення зла заради здатності битися за життя.

В той час як необхідність розпізнати зло була очевидна для Річарда, більшість інших явно свідомо відмовлялися її визнавати. Вони воліли сліпоту, життя у вигаданому світі.

Танець зі смертю не допускав цих смертельних ілюзій. Виживання вимагало ясного і чіткого усвідомлення реальності; таким чином, танець зі смертю вимагав бачення істини. Все це було частинами одного цілого, і досягти успіху, відкинувши частини, було неможливо.

Елементи танцю зі смертю – його форми – в основі своїй мали елементи всіляких бойових прийомів, від роздумів ще до гри, до самого бою зі смертю. Викладені мовою символів, ці елементи становили концепцію танцю.

Застосування цих концепцій вимагало бачити те, що відбувається в дійсності – як в частинах та в цілому – щоб протистояти противнику. Виключною метою танцю зі смертю було виграти життя. Назва гри Джа Лайдін переводилося, як «Гра Життя».

Всі приналежності бойового мага відігравали певну роль в танці зі смертю. У цьому сенсі бойовий маг був відданий життю. У числі іншого, символи на амулеті, який носив Річард, були зображенням, схемою основної концепції танцю. Він освоїв ці рухи, б'ючись Мечем Істини.

Незважаючи на те, що меча з ним більше не було, він увібрав в себе всю сутність танцю зі смертю, так що знання, яке він знайшов, б'ючись мечем, залишалося з ним незалежно від того, чиволодів він самим мечем.

Як нерідко казав йому на самому початку Зедд, меч – це лише знаряддя; значення має лише розум – він направляє засіб.

З тих пір, як Зедд вперше вручив Річарду Меч, він навчився розуміти мову символів. Він знав їх значення. Вони говорили з ним. Він осмислив символи бойового мага і зрозумів, що вони означають.

Річард почав пальцем наносити ці лінії на обличчя Джонрока. Це були лінії рухів танцю, форми, що використовувалися для зустрічі з ворогом. Кожна комбінація складових елементів ліній мала своє значення. Рази, ухиляйся, роби випад, розворот, рубай, доганяй, неси швидку смерть – і до наступної мети.

Лінії, які він наносив на праву щоку Джонрока, являли собою повчання – споглядаючи на наступаючу масу, не звужуй надмірно увагу.

Річард виявив, що малює не тільки елементи танцю, але й частини відомих йому заклинань. Спочатку він навіть не зрозумів, що робить це. Малюючи ці елементи, він навіть не відразу зміг пригадати, де він їх раніше зустрічав.

Потім на пам'ять йому прийшли лінії заклинань, які Даркен Рал креслив на магічному піску в Саду Життя, закликаючи магію, необхідну для відкриття скриньок Одена.

Тільки тоді Річард зрозумів, що поява дивного примарного силуету попередньої вночі все ще тяжіла над його розумом. Голос повідомив йому, що він був названий гравцем. Це був перший день зими. У нього був рік, щоб відкрити правильну шкатулку Одена.

Річард був стомлений, але він навряд чи міг думати про щось ще після цієї зустрічі. Йому не вдалося виспатися. Турбувала біль від ран на нозі і спині і відволікала його від роздумів про це.

Перший день зими приніс обхід Джегана. Зі своїм новим клопотом, як би Джеган і сестри в таборі його не впізнали, Річард не розумів, яким чином він зміг стати гравцем шкатулок Одена.

Він гадав, чи не помилка це зараженої магії, викликана шимами. Навіть будь у нього знання, яких насправді не було, його Дар відняла та відьма, Сікс, так що він не уявляв, яким чином, нехай навіть випадково міг ввести шкатулки в гру.

Рівно, як і не міг припустити, як можна відкрити вірну шкатулку без свого Дару. Чи не навколо Сікс закручувався цей сюжет, якого він ще не розумів?

Коли Даркен Рал викреслював ці заклинання перед тим, як відкрити одну з шкатулок, Річард нічого не зрозумів у їх послідовності.

Зедд говорив, що накреслення цих заклинань неймовірно небезпечне, що навіть одна невірно покладена лінія, намальована певною людиною, в певних обставинах і певним способом, могла викликати катастрофу.

У той момент всі ті символи здавалися таємними орнаментами, складовими якоїсь складної незнайомий мову.

З тих пір Річард багато чого дізнався про магічні візерунки і емблеми, прийшовши до розуміння значення деяких елементів – багато в чому так само, як раніше він вчив древнєд'харіанську мову окремими словами. У міру поглиблення цього розуміння він зміг вловлювати ідеї, які ці слова висловлювали.

Приблизно тим же шляхом він прийшов до думки, що заклинання, які малював Даркен Рал, щоб відкрити шкатулки, теж були частиною танцю зі смертю.

І це не було позбавлене сенсу. Зедд якось говорив йому, що сила Одена являє собою саму силу життя. Танець зі смертю складався, по суті, в збереженні життя, а суть Одена була сконцентрована навколо життя і захисту його від всепожираючого полум'я Вогняного Ланцюга.

Річард знову занурив палець у червону фарбу, і впоперек чола Джонрока лягла вигнута лінія. Ще кілька ліній – і виник символ зосередження сили. Він використовував зрозумілі йому елементи, але поєднував їх своєрідно, видозмінюючи.

Він не хотів, щоб сестри, побачивши малюнки, розпізнали їх істинне значення. Хоча орнамент був складений із знайомих елементів, в цілому він був оригінальний.

Снуючі довкола люди зупинялися подивитися, зачаровані не тільки процесом, але і самим малюнком. Було в ньому щось від поезії. Не розуміючи значення ліній, вони відчували спільність цих ліній у вираженні єдиної мети, несучу ключову ідею – саме те, чим вони були – загрозу.

– Знаєш, що мені це все нагадує? – Промовив один із спостерігаючих.

– Що? – Пробурмотів Річард, домальовуючи емблему, що означала потужний удар, що пробиває оборону противника.

– Чимось схоже на гру. Не знаю, чому, але ці лінії нагадують деякі атаки в Джа-Ла.

Здивований тим, що говорив такий же бранець як і він – що той вловив таку істотну особливість, Річард запитально глянув на нього.

– Будучи конюхом, – почав той пояснювати, – доводиться розуміти коней, якщо хочеш їх підкувати. Коня ти не спитаєш, що його турбує, але, якщо придивитися уважніше, помічаєш, наприклад, як він рухається. Через якийсь час ти вже розумієш, що значить ця мова жестів. Звертаючи увагу на такі деталі, можна не побоюватися, що кінь несподівано вкусить або брикне тебе.

– Дуже добре, – промовив Річард. – Власне, це якраз і є те, що я роблю. Я збираюся кожному з вас дати свого роду зображення сили.

– А звідки ти стільки знаєш про знаки сили? – Підозріло запитав один з людей, Брюс.

Він був солдатом Ордена в складі команди – з тих, що спали в власних наметах і яких зачіпала необхідність підкорятися вказівкам ключового гравця – неосвіченого язичника, якого заковували в ланцюг на ніч, немов тварину.

– Люди тут, в Новому Світі дуже вже багато честі надають застарілим повір'ям про чарівництво і іншу нісенітницю, замість того, щоб звернутися на істинний шлях, до Творця, до своєї відповідальності і обов'язку по відношенню до ближнього.

Річард знизав плечима.

– Я маю на увазі, що це просто моє уявлення, моя ідея знаків сили. Я і хочу намалювати на кожному те, що, мені здається, виглядає силою, ось і все.

Брюс, здавалося, не задовольнився відповіддю. Він вказав на лице Джонрока.

– А чому ти вирішив, що ці ось гнуті лінії та все інше виглядає, як знаки сили?

– Та не знаю, – вимовив Річард, намагаючись будь-яким чином припинити потік питань, не розкриваючи нічого справді важливого, – просто мені здається що така форма виражає силу.

– Це нісенітниця, – сказав Брюс. – Малюнки нічого не значать.

Кілька солдатів з команди спостерігали за Брюсом, очікуючи відповіді Річарда, ніби оцінюючи опір їх ключового.

Річард посміхнувся.

– Ну, якщо ти вважаєш, Брюс, що малюнки нічого не значать, може, у тебе на лобі я намалюю ромашку?

Всі засміялися – навіть солдати.

Брюс, раптом дещо розгубив свою самовпевненість, метаючи погляди на своїх регочучих товаришів, і прочистив горло.

– Коли ти так це говориш, я, здається, розумію, що ти маєш на увазі. Мабуть, я теж не відмовлюся від твоїх малюнків сили, – він ударив кулаком в груди. – Хочу, щоб інші мене боялися!

Річард кивнув.

– Вони й будуть, якщо ви все зробите так, як я кажу. Запам'ятайте, перед першою грою інші команди напевно побачать червону фарбу на наших лицях і вважатимуть це безглуздою вигадкою. Ви повинні бути до цього готові. Коли ви почуєте їх сміх, нехай цей сміх розбудить у вас лють. Нехай ця лють наповнить ваші серця бажанням заштовхнути їм цей сміх назад в горлянки. З першого нашого кроку на полі команда супротивника, та й багато глядачів, напевно будуть не просто сміятися, але і обзивати нас. Нехай. Нам того і треба. Нехай вони нас недооцінять. І коли вони будуть сміятися над нами або обзивати нас – збережіть ту лють, що відчуєте. Наповніть нею свої серця.

Річард по черзі подивився в очі кожному.

– Запам'ятайте, ми тут заради перемоги на турнірі. Ми тут заради шансу битися з імператорською командою. Тільки ми цього варті. Ті, хто буде сміятися над вами – нічого не розуміють в Джа-Ла.

Ми повинні змести їх, щоб дістатися до команди імператора. Люди в перших іграх стоять на нашому шляху. Вони на нашому шляху і вони сміються над нами.

Ступивши на поле, дозвольте їх глузуванням дзвеніти у ваших вухах. Наситіть ними свою лють, але зберігайте мовчання. Не дайте їм побачити жодної вашої емоції. Притримаєте цю лють до потрібного моменту.

Нехай вони вважають нас дурнями. Хай краще тішать себе, вважаючи нас легкою здобиччю, забувши про тактику. Нехай їх оборона ослабне.

У момент початку гри точно, узгоджено виплесніть свою лють на тих, хто обсипав вас насмішками. Ми повинні вдарити їх у всю силу. Ми повинні їх розтрощити. Ми повинні зіграти цю гру так, як ніби граємо з імператорської командою.