Текст книги "Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 43 страниц)

Всі ті, хто будував своє існування на цій пекучій ненависті до інших, душили всю радість в житті, а по ходу придушували і саме існування життя, як такого. Було легко просто здатися. Нікого б це не турбувало. Ніхто не знав би. Але це стурбувало б її. Вона знала б. Реальність є реальність. Це було єдине життя, яке у неї коли-небудь буде. Зрештою, це дорогоцінне життя було всім, що вона мала, та й взагалі кожна людина.

Це було до того, як Самуель вирішив, як він буде жити своїм життям, і зробив свій вибір. Це було не менш вірно і для неї. Вона повинна була максимально використовувати те, що вона мала в житті, навіть якщо її вибір був обмежений, і навіть якщо це саме життя буде коротким.

Вона йшла не довше години, коли до неї почав доноситися віддалений тупіт копит від коней, що мчали галопом. Вона зупинилася, коли побачила, як коні з'явилися крізь смужки дерев попереду. Вони наближалися прямо до неї.

Вона оглянула долину, яку вона перетинала. У похмурому світлі свинцевого неба вона бачила, що дерева, які покривали передгір'я з кожного боку, були занадто далеко для того, щоб вона могла сховатися під їх укриттям вчасно. Трава, що давно стала бурою, оскільки наближалася зима, була прибита до землі вітрами і негодою. Сховатися було ніде.

Крім того, було схоже, що її помітили. Навіть якщо й ні, то з тією швидкістю, з якою наближалися коні, вони скоро досягнуть її, і немає ніякої надії перебігти лінію їх поля зору і залишитися непоміченою.

Вона кинула сідельну сумку на землю. Слабкий вітер відкинув її волосся назад на плечі, коли вона схопила піхви меча у ліву руку. Її єдиним вибором було стояти й боротися.

Але тут вона зрозуміла, що вона була невидима для них. Вона майже вголос засміялася від полегшення. Це був один з тих рідкісних моментів, коли вона була вдячна долі за те, що була невидимою. Вона стояла на своїй позиції, намагаючись бути непомітною, сподіваючись на те, що наїзники не побачать її і просто проїдуть повз і підуть.

Але в глибині свідомості вона пам'ятала, як Самуель говорив їй, що Джеган пошле людей за ними. У Джегана були чоловіки, які могли бачити її. Якщо вони були з таких, що їхали до неї, то їй треба буде битися.

На всяк випадок, вона залишила меч у піхвах, якщо наїзники, які зможуть побачити її, не виявлять ворожості. Вона хотіла починати бій тільки в крайньому випадку, якщо не буде іншого вибору. Вона знала, що зможе вийняти меч миттєво у разі необхідності. У неї було ще два ножі, але вона знала, що може битися мечем. Вона не знала, де вона цього навчилася, але вона знала, що вона добре володіла мечем.

Вона згадала, як бачила битву Річарда з клинком у руках. Вона згадала свої роздуми в той час про те, що це нагадувало їй щось з того, яким способом вона сама вела бій клинком. Їй стало цікаво, – чи міг Річард – її чоловік – бути тим, хто навчив її так володіти мечем.

Через якийсь час вона зауважила, що, хоча коней було три, лише на одному був наїзник. Гарна новина. Це вирівнює шанси.

Коли скакаючі галопом коні наблизились до неї, – Келен, впізнавши наїзника, вражено застигла.

– Річард!

Він зістрибнув з коня перш, ніж той, заковзавши, встиг зупинитися. Коні фиркали і підкидали головою. Всі три коні були захекані і розпарені.

– З тобою все гаразд? – Запитав він, метнувшись до неї.

– Так.

– Ти скористалася своєю силою.

Вона кивнула, нездатна відвести пильний погляд від його сірих очей.

– Як ти дізнався?

– Думаю, що відчув це, – він виглядав так, ніби у нього паморочилося голова від хвилювання.

– Ти не можеш уявити, як я р… пекло бачити тебе!

Коли вона пильно дивилася на нього, їй стало шкода, що вона не могла згадати їх минуле, згадати все, що вони означали одне для одного.

– Я боялася, що ти мертвий. Я не хотіла залишати тебе там. Я так боялася, що ти… що тебе вб'ють.

Він стояв, пильно дивлячись на неї і, схоже, втратив дар мови. Вона відчувала, що, судячи по зовнішньому вигляду, в ньому вирували тисячі речей і всі рвалися назовні першими.

На Келен нахлинули спогади того, як він бився, оголосивши війну, як і віщувала тоді Ніккі. Перед її очима знову відкрилася картина тих його рухів, коли він немов просочувався крізь інших гравців в Джа-Ла, а потім і крізь те нагромадження тварин, що рубали мечами і сокирами, відчайдушно намагаючись вбити його.

Вона пам'ятала особливість, коли меч виглядав його невід'ємною частиною, як продовження його рук, як надбудова його свідомості. У той день вона була зачарована, спостерігаючи, як він прокладав собі дорогу до неї. Це було все одно, що споглядати танець зі смертю, де смерті не вдавалося торкнутися його.

Вона простягла меч.

– Кожна зброя потребує господаря.

У Річарда пробилася тепла усмішка, немов сонячний промінчик в холодний, хмарний день. Вона зігрівала серце. Якийсь час він пильно дивився на неї, не в силах відвести погляд, потім обережно взяв зброю з її рук.

Нахиливши голову, він просунув перев'язь на праве плече так, щоб меч розташувався біля лівого стегна. Меч виглядав зовсім природно на ньому, на відміну від того, як він виглядав на Самуелеві.

– Самуель мертвий.

– Коли я відчув, що ти використала свою силу, я так і подумав, – він поклав ліву долоню на руків'я меча. – Дякуючи добрим духам, він не встиг поранити тебе.

– Він намагався. Саме тому він мертвий.

Річард кивнув.

– Келен, я не можу пояснити все це прямо зараз, але сталося так багато того, що…

– Ти упустив найцікавіше.

– Цікаве?

– Так. Самуель зізнався. Він сказав мені, що ми одружені.

Річард скам'янів. Наче тінь жаху пробігла по його обличчю.

Їй думалося, що, мабуть, він укладе її в свої обійми і скаже їй, як він щасливий повернути її назад… але він усього лише стояв там і виглядав так, наче боявся навіть дихнути.

– Ну ми хоча б любили один-одного? – Запитала вона, намагаючись трохи розворушити його.

Його обличчя зблідло.

– Келен, зараз не час говорити про це. У нас більше неприємностей, ніж ти можеш собі уявити. У мене немає часу, щоб пояснювати це, але…

– Значить, цим ти хочеш сказати, що ми не любили один одного?

Вона не очікувала цього. Вона навіть не припускала такого. Раптово їй стало важко користуватися голосом.

Вона не могла зрозуміти, чому він просто стояв там, чому він не говорив нічого. Вона припустила, що йому, мабуть, і нема чого сказати.

– Це було якесь дійство по-домовленості? – Вона сковтнула грудку, що підступила їй до горла. – Мати-сповідниця, що йде заміж за лорда Рала в ім'я блага їх людей? Сприятливий союз. Або щось таке в тому дусі?

Тепер, після її граду питань, Річард виглядав ще більш переляканим, ніж Самуель. Він прикусив нижню губу, намагаючись підшукати правильну відповідь.

– Та буде тобі! – Сказала Келен. – Ти не раниш моїх почуттів. Я зовсім не пам'ятаю ті події. Ну так, чому це сталося? Всього лише – це було зручно і вигідно?

– Келен…

– Значить між нами не було ніякої любові? Будь ласка, Річард, відповідай!

– Бачиш, Келен, все набагато складніше, ніж здається. У мене є зобов'язання.

Саме так відповіла і Ніккі, коли Келен запитала, чи любила вона Річарда. Все було набагато складніше, ніж здається. У неї були зобов'язання.

Келен здивувалася, як вона могла бути настільки сліпа. Адже якраз Ніккі та, кого він любить.

– Ти повинна довіритися мені, – обережно почав він, коли їй нічого іншого не залишалося, окрім як просто пильно дивитися на нього. – Важливі цінності всього світу під загрозою.

Вона кивнула і, придушуючи бажання розплакатися, намагалася зобразити незворушне обличчя і сховатися під цією маскою. У той момент вона не ризикувала випробувати свій голос. Вона не розуміла, з чого раптом дозволила своєму серцю обігнати розум. Вона не знала, чи зможе встояти на ногах.

Річард зціпив виски, притиснувши їх вказівним і великим пальцями, якийсь час він пильно дивився в землю.

– Келен… послухай мене. Я поясню тобі все, абсолютно все, я обіцяю, але не можу цього зробити прямо зараз. Будь ласка, просто довірся мені.

У ній спалахнуло бажання запитати, чому вона повинна довіряти людині, яка одружилася на ній не по любові, але в цей момент вона не була впевнена, що вона буде в змозі скористатися голосом.

– Будь ласка, Келен, – повторив він. – Обіцяю, що все поясню, як тільки зможу, але прямо зараз нам треба поспішати в Тамаранг.

Вона прочистила горло, нарешті, подолавши зі своїм голосом.

– Ми не можемо йти туди. Самуель сказав, що там Сікс.

Він кивнув, вислухавши її.

– Я знаю. Але я повинен потрапити туди.

– Я не повинна.

Він завмер, пильно дивлячись на неї.

– Я не хочу, щоб що-небудь ще трапилось з тобою, – промовив він, нарешті. – Будь ласка, тобі потрібно піти зі мною. Я поясню пізніше. Я обіцяю.

– І в чому сенс тягнути з поясненням?

– Тому, що ми ризикуємо померти, якщо не поспішимо. Джеган збирається відкрити шкатулки Одена. Я повинен спробувати зупинити його.

Вона не купилася на це виправдання. Якби він хотів, він давно б відповів їй.

– Я піду з тобою, якщо ти відповіси на одне питання. Ти любив мене, коли одружився на мені?

Перед тим, як відповісти, він пильно розглядав її обличчя і, нарешті, тихим голосом заговорив.

– Для мене ти була саме тією людиною, на кому я міг одружитися.

Келен проковтнула біль, придушила плач, що прагнув вирватися. Вона відвернулася, не бажаючи, щоб він побачив її сльози, і втупилася туди, де Самуель хотів заволодіти нею.

Вже давно минув час сутінків, коли їм, нарешті, довелося зупинитися. Річард хотів продовжувати шлях, але досить лісиста, скеляста і далеко не гладка місцевість навколо них – лінія гірських хребтів – просто занадто зрадницьке місце, щоб пробиратися по ньому в темряві. Тільки-тільки почав сходити новий місяць, і його вузький серп не ряснів світлом, яке могло би пробитися крізь чорний покрив хмар. Навіть те убоге світло, яке давали зірки, було приховане густими хмарами. Панував настільки темнийий морок, що було просто неможливо продовжувати шлях.

Келен просто знемагали від втоми, але коли зайнявся вогонь від розпаленого пуху під сухостоєм, що наламав Річард – вона помітила, що його стан був ще гіршим. Вона спантеличилася питанням – а чи спав він взагалі останніми днями. Розклавши огонь, він закинув рибальські волосіні і став запасатися достатньою кількістю дров, щоб їх вистачило на всю холодну ніч. Під навісом скелі у них, принаймні, був хоч якийсь захист від пронизливого вітру.

Келен постаралася якомога краще подбати про коней і принесла їм води в відрі зі щільної промасленої тканини, що виявилося серед речей Річарда. Коли він покінчив зі збором дров, він виявив кілька річкових форелей на своїй рибальській снасті. Вона вирішила не докучати його розпитуваннями про них обох, і просто спостерігала, як він чистить рибу і кидає тельбухи у вогонь, щоб не привертати увагу тварин запахом. Їй було нестерпно боляче від одержуваних відповідей. Крім того, він вже дав відповідь на найважливіше питання: вона просто підходила йому в якості дружини.

Їй було цікаво, чи зустрічався він з нею хоча б до того моменту, перш ніж дав згоду на цей шлюб. Вона уявила, якою це, напевно було нерадісною подією для Ніккі бачити, як людина, яку вона любила, одружується на комусь іншому зовсім не по романтичних, а по практичних мотивах.

Келен відкинула ці думки, що зводилися до одного і того ж.

– Навіщо ми йдемо в Тамаранг? – Запитала вона.

Річард відірвав погляд від риби, яку він чистив, і підняв очі.

– Ну, давним-давно, у Великій війні, три тисячі років тому, люди вели ту ж саму битву, в якій тепер боремося і ми – війну, щоб захистити себе від тих, хто хоче знищити магію і будь-який прояв свободи.

– Люди, захищаючись від цієї агресії, настворювали безліч надзвичайно небезпечних магічних речей, що створювалися ними на протязі багатьох століть – і після війни помістили ці речі в місце, назване Храмом Вітрів. Потім, щоб підстрахуватися від того, щоб все це не потрапило в руки ворога, вони перенесли храм в підземний світ.

– Вони перенесли храм у світ мертвих?

Річард кивнув і виклав кілька великих листків.

– Під час війни чарівники з обох сторін начаклували жахливі знаряддя – створені закляттями та ще чимось подібним. Але частина цієї зброї була зліплена з людей. Саме так і з'явилися соноходці. Вони були створені з людей, захоплених у Каска – предків Джилліан.

– І тоді ж було створено Вогняний Ланцюг? – Запитала вона. – Під час тієї Великої війни?

– Ага, – підтвердив він, покриваючи листя шаром глини. – Інші чарівники невпинно трудилися над тим, щоб протистояти речам, що були створені ворогами. Скриньки Одена, наприклад, були створені під час тієї Великої війни, щоб протистояти заклинанню Вогняного Ланцюга.

– Я пам'ятаю, як Сестри обговорювали це з Джеганем.

– Ну, так от, в цілому – це досить заплутана і складна історія, але сенс в тому, що зрадник по імені Лотрейн увійшов до Храму Вітрів, що був захований глибоко в підземному світі. Він потай запустив якісь заклинання, які колись в майбутньому стануть основною причиною виникнення Ордена, коли настане потрібний час.

– Вони думали, що війна розгориться знову?

– Завжди були, і завжди будуть ті, кого веде ненависть і хто захоче в своїх негараздах звинуватити тих, хто щасливий, хто творить і будує.

– І який характер був у запущених Лотрейном заклинань?

Річард звів очі.

– Поряд з іншими речами, він влаштував так, що соноходець одного разу знову з'явиться у світ життя. Джеган і є цей соноходець.

Річард закінчив обгортати рибу в листя і глину і поклав невеликі згортки в тліюче вугілля на краю вогню.

– Після цього люди з іншого боку послали Першого Чарівника в Храм Вітрів. Його звали Барах. Він був бойовим магом. У свою чергу, він влаштував так, що народиться бойовий маг і спробує зупинити сили, які намагаються ввергнути людство в епоху темряви.

Келен підтягла коліна наверх і укутала в свою ковдру, щоб зігрітися, поки вона слухала цю історію.

– Ти маєш на увазі, що з того часу не було ніяких бойових магів?

Річард заперечливо похитав головою.

– Я – перший майже за три тисячі років. Барах, тим не менше, зробив щось в храмі, щоб гарантувати, що одразу після соноходця народиться бойовий маг, щоб продовжити боротьбу. Я – той маг і народився тому, що Барах потурбувався про це тоді.

Розуміючи, що той, хто повинен буде народитися, нічого не буде знати про свої здібності, Барах повернувся і написав книгу з назвою «Секрети Сили Бойового Мага». Він зробив так, що його дружина, Магда Сірусом, яку він шалено любив, забрала цю книгу подалі від інших і приховала її спеціально для мене. Він зробив все можливе, щоб упевнитися в тому, що ніхто, крім мене не роздобуде цю книгу.

Коли Магда Сірусом відправилася в то подорож, щоб заховати «Секрети Сили Бойового Мага», Барах убив себе.

Келен була вражена, від цієї звістки.

– Але з якого дива він так вчинив? Якщо він любив Магду Сірусом, то навіщо він це зробив і залишив її зовсім одну?

Річард дивився на колихалися язики полум'я.

– Мені здається, він просто не міг більше терпіти безчинства, болю і страждань війни, поряд зі зрадою і стражданнями, не кажучи вже про враження після перебування в підземному світі, – його очі виглядали зацьковано. – Я пройшов через завісу. Я можу зрозуміти, що спонукало його так поступити.

Келен вперлася підборіддя в коліна.

– Після часу, проведеного в таборі Ордена, вважаю, що і я розумію, як людина може впасти у зневіру через усе це, – вона переглянула на нього. – Значить, тобі потрібна допомога цієї книги, щоб зупинити Імперський Орден?

– Потрібна. Я знайшов її, але мені довелося заховати її знову, коли мене повели в табір Ордена. Щоб врятувати її.

– Тільки не кажи мені, що книга знаходиться в Тамаранзі.

Він посміхнувся.

– Навіщо ж ще ми б пішли туди?

Келен зітхнула. Тепер вона могла зрозуміти, чому це було настільки важливо. Вона подивилася в вогонь, думаючи про Бараха.

– А що сталося потім з Магдою Сірусом? Ти знаєш?

За допомогою палиці Річард витягнув запечену рибу з вогню. Він розгорнув її і спробував ножем. Роздивившись, що все чудово і вона готова, він поклав її перед нею.

– Обережніше, вона гаряча.

Він витягнув інший запечений згорток.

– Знаєш, Магда Сірусом була убита горем. Після війни їм треба було добитися правди від Лотрейна, зрадника, який видав їх. Чарівник того часу, Мерріт, придумав спосіб зробити це.

Річард якийсь час дивився у вогонь. Потім продовжив.

– Він створив магію сповідниць, щоб дізнатися правду.

Келен відірвалася від риби.

– Справді? Саме з того моменту і з'явилися сповідниці? – Коли він кивнув, вона запитала, – Ти знаєш, хто була вона?

– Магда Сірусом. Вона була настільки убита горем через смерть чоловіка, що добровільно зголосилася на цей експеримент. Це було надзвичайно небезпечно, але все пройшло, як було задумано. Було покладено початок Сповідницям. Вона була першою. З часом, вона закохалася в Мерріта і вони одружилися.

Єдине, що пов'язувало Келен з її минулим – так це те, що вона знала, що вона сповідниця. Тепер вона дізналася, звідки походять Сповідниці. Вони походять від жінки, яка втратила чоловіка, якого вона любила.

Річард підняв масивний шматок дерева і збирався кинути його у вогонь, але в самий останній момент він зупинився і покрутив його рукою, пильно роздивляючись. У підсумку він відклав його убік і кинув у вогонь інше поліно.

– Тобі краще трохи поспати, – сказав він, коли вони покінчили з вечерею. – Мені хотілося би поїхати далі відразу, як тільки розвидниться.

Келен могла сказати, що він був вимотаний більше, ніж вона, і все ж вона могла сказати, що щось дуже глибоко турбувало його, тому не стала сперечатися. Вона загорнулася в свою ковдру і підібралася ближче до вогню, щоб залишатися в теплі.

Глянувши на Річарда, вона помітила, що він все ще сидить перед вогнем, втупившись на поліно, яке він відклав убік трохи раніше. Їй здавалося, що він скоріше повинен зацікавитися своїм мечем зараз, коли він, нарешті, отримав його назад.

Пробудження Келен було м'яким і спокійним. Було приємно відчути, що сьогодні вона прокинулася не як днем раніше, з Самуелем над собою. Вона протерла очі і побачила Річарда, який все ще сидів перед вогнем. Вигляд у нього був жахливий. Вона просто навіть не могла уявити, які думки миготіли в його голові, з вантажем зобов'язань на плечах, з усіма тими людьми, життя яких залежала від нього.

– У мене є дещо, що я хотів би тобі дати, – сказав він тихим голосом. І це було перше, що вона почула після того, як прокинулася! Вона відчула таке умиротворення!

Келен села, потягуючись з хвилину. Вона зауважила, що небо тільки-тільки світліло. Скоро їм доведеться вирушати в дорогу.

– Ти це про що? – Запитала вона, коли згорнула свою ковдру і відклала його в сторону.

– Ти не зобов'язана приймати її, але для мене це надзвичайно важливо, щоб ти взяла її.

Він, нарешті, відірвався від вогню і подивився їй в очі.

– Я знаю, що ти не розумієш що з нами відбувається, або навіть хто ти, і ще менше розумієш, що ти робиш тут зі мною. На цьому світі немає нічого такого, чого б я жадав більше, ніж все пояснити тобі. Ти пройшла через страхіття, і ти заслужила право знати все, але я просто не можу розповісти тобі про це прямо зараз. Я просто прошу, щоб ти довіряла мені.

Вона відвела погляд від його очей. Їй було нестерпно дивитися в його очі.

– А поки все це буде тягнутися, я б хотів, щоб у тебе було дещо.

Келен сковтнула.

– Ти про що?

Річард повернувся на інший бік і дещо витягнув. У тьмяному світлі багаття він простягнув їй Її.

Це була статуетка. Схожа на ту, що була в неї колись, – статуя, яку вона залишила в Саду Життя, коли вона забрала шкатулки для Сестер.

Це була вирізана фігура жінки з гордо випрямленою спиною, гордо піднятою головою, з притиснутими з боків стиснутими руками. Вона була втіленням духу, який кидає виклик силам, що намагалися підпорядкувати її собі. Вона була статуєю благородства та сили.

І ось тепер, перед нею постала ця ж фігурка. Сама дорогоцінна річ, яка у неї була, і з якої їй довелося розлучитися. Ця не була тією ж самою, і в той же час – це була вона. Вона пам'ятала кожен вигин, кожну деталь. Ця була вона. Просто трохи менша.

Вона озирнулась і всюди на землі побачила дерев'яну стружку. Він провів ніч, вирізаючи її для неї.

– Її ім'я «Сильна Духом», промовив він голосом, тремтячим від хвилювання. – Погодишся ти прийняти її з моїх рук?

Келен благоговійно зняла її з його рук і, розридавшись, притиснула до свого серцю.

– Перш, ніж почати війну, – вимовив Річард майже пошепки. – Я повинен потрапити в те місце, де заховав книгу. Вона повинна бути у мене, на випадок, якщо щось піде не так, як треба.

Келен зітхнула, оцінивши рішучість в його очах.

– Добре, але мені це не подобається. Здається це просто пастка. Як тільки ми увійдемо туди, ми обов'язково попадемося. Нам, мабуть, треба буде битися, щоб вибратися.

– Якщо буде потрібно, то будемо.

Келен згадала, як Річард бився мечем – або броцем, якщо на те пішло. Але тут усе було інакше.

– А якщо нас схоплять тут, ти думаєш, що твій меч буде достатньо хороший проти відьми, яка може таїтися де завгодно?

Він відвів погляд від її очей, щоб знову перевірити коридор.

– Світ наближається до кінця для дуже багатьох добрих і хороших людей, які люблять життя і просто хочуть прожити його. Включаючи тебе і мене. У мене немає ніякого вибору. Я повинен отримати цю книгу.

* * *

Він виглянув, щоб перевірити інший напрямок до кінця тьмяно освітленого коридору. Келен розчула звук чобіт від наближення патрулюючих коридор солдатів. Їм вдалося прослизнути повз всіх, хто їм попався до цього моменту. Річарду дуже добре вдавалося пересуватися по темних коридорах і не потрапляти на очі.

Вони притиснулися спинами всередину неглибокої тіні, що була в ніші поглиблення дверного отвору, намагаючись втиснутися, наскільки це було можливо. Чотири охоронця, розмовляючи про жінок в місті, обігнули найближчий кут і пройшли, надто пристрасно вихваляючись своїми перемогами, щоб помітити Річарда і Келен, які переховувалися в тіні дверного отвору. Келен, затамувавши подих, ледве могла повірити, що їх не помітили. Вона продовжувала напружено стискати руків'я свого ножа. Як тільки охоронці повернули за дальній кут, Річард схопив її за руку і потягнув за собою в коридор.

Внизу іншого темного коридору він раптово зупинився перед важкою дверима. На засуві висів замок.

Річард, вже з мечем у руці, просунув лезо через засув. Щільно стиснувши губи, він напружено вивернув меч. З приглушеним металевим тріском замок розламався. Сталеві шматки застрибали по кам'яній підлозі. Келен здригнулася від звуку, впевнена, що на шум збіжаться охоронці. Але нічого подібного вони не розчули.

Річард ковзнув у дверний проріз.

– Зедд! – Вона почула, як він покликав гучним шепотом.

Келен просунула голову в кімнату. У маленькій кам'яній камері було три людини: дід із скуйовдженим сивим волоссям, крупний білоголовий чоловік і світловолоса жінка з єдиною косою як у Морд-Сіт.

– Річард! – Вигукнув старий. – Добрі Духи – ти живий!

Річард приклавши палець до своїх губ, втягнув Келен слідом за собою. Він тихо закрив двері. Всі троє бранців в кімнаті виглядали втомленими і пошарпаними. Здавалося, для них це було суворе ув'язнення.

– Тихіше, – шепнув Річард. – Всюди навколо охоронці.

– Як, заради всього святого, ти дізнався, що ми тут? – Прошепотів старий.

– А я й не знав, – відповів Річард.

– Ага. Гаразд. Так. Мій хлопчику, хочу тобі сказати, що у нас набралося повно речей, які…

– Зедд, помовч і слухай мене.

У старого від несподіванки закрився рот. Потім він показав пальцем.

– Як ти повернув свій меч?

– Келен його повернула мені.

Зедд насупив густі брови.

– Ти її бачив?

Річард кивнув. Він простягнув свій меч.

– Візьмися за руків'я.

Зедд насупився ще більше.

– Навіщо це? Річард, у нас повним повно набагато більш важливих…

– Давай же! – тихо рикнув Річард.

Зедд моргнув від подібної команди. Він випростався і зробив так, як просив Річард.

І в той же самий момент погляд Зедда спрямувався на Келен. Його горіхові очі немов освітилося світлом, коли вони широко розгорнули.

– Добрі Духи… Келен, – видихнув Зедд.

Поки Зедд застиг в шоці, Річард простягнув меч жінці. Вона торкнулася руків'я. Прозріння засвітилося в її очах, коли вона дивилася на Келен, немов та просто взяла і раптово, як за помахом чарівної палички, з'явилася перед нею. Великий чоловік, у свою чергу торкнувшись рукояті, був здивований не менше.

– Я впізнаю тебе! – Сказав їй Зедд. – Я можу бачити тебе!

– Ви мене пам'ятаєте? – Здивувалася Келен.

Зедд похитав головою.

– Ні. Меч перериває саму природу впливу Вогняного Ланцюга. Але це не допомогло відновити втрачену пам'ять – але зникло сам вплив – ефект дії заклинання пропав. Я тепер бачу тебе. Я знаю, хто ти. Я не пам'ятаю тебе, але я знаю тебе. Це скоріше скидається на те, наче б бачити обличчя, яке ти знаєш, але яке не можеш згадати, звідки знаєш його.

– Зі мною те ж саме, – сказав великий чоловік.

Жінка кивком підтвердила їх висновок і щодо себе.

Зедд схопив рукав Річарда.

– Нам потрібно вибиратися звідси. Сікс ось-ось повернеться. Ми не повинні дозволити їй зловити нас тут і потрапити з нею в халепу. Вона багато більше, ніж серйозна проблема.

Річард пройшов через кімнату.

– Спочатку я повинен дещо забрати.

– Книгу? – Запитав Зедд.

Річард завмер і озирнувся назад.

– Ти знайшов її?

– Повинен сказати, що так. Де, заради всього святого, ти натрапив на цю річ?

Річард забрався на стілець і скинув пакет, втиснутий за балки.

– Перший Чарівник Барах…

– З тієї Великої війни? Той самий Барах?

– От-от, – Річард зістрибнув вниз зі стільця. – Він написав книгу, а потім заховав її, щоб тільки я зміг знайти її. Саме він влаштував усе так, щоб я народився з обома сторонами дару, оскільки хотів допомогти мені з моїми здібностями. У нього була дружина, Магда Сірусом, яка сховала книгу після того, як він повернувся з Храму Вітрів. Це довга історія, але книга чекала мене протягом трьох тисяч років.

Зедд здавався приголомшеним. Вони зібралися навколо столу коли Річард рився в пакеті, поки він не знайшов книгу і не витягнув її. Він тримав книгу так, щоб Зедд бачив.

– У мене були труднощі – в той момент я був відрізаний від мого дару, тому й не зміг її прочитати. Я розглядав всього лише порожні сторінки. Я так і не з'ясував, що Барах хотів повідати мені про мої здібності.

Зедд переглянувся з двома іншими полоненими.

– Річард, мені потрібно поговорити з тобою про те, що Барах залишив для тебе.

– Обов'язково, тільки почекай хвилинку.

З кожною перегортати сторінки, Річард хмурився все більше і більше.

– Вона як і раніше чиста, – він виглядав зніяковілою. – Зедд! Вона як і раніше порожня! Перепона з моїм Даром зломлена – це я точно знаю. Але чому я як і раніше нічого не бачу?

Зедд поклав руку на плече Річарда.

– Тому, що вона порожня.

– Для мене. Але ти зможеш прочитати її! – Він повернув відкриту книгу до старому. – Про що вона говорить?

– Вона порожня, – повторив Зедд. – У цій книзі не написано жодного рядка – взагалі нічого немає в книзі окрім порожніх сторінок, – тільки назва на обкладинці.

Старий спантеличив Річарда.

– Що ти маєш на увазі під словами «вона порожня»? Вона не може бути порожньою. Це, як передбачається, «Секрети Сили Бойового Мага»!

– Саме так, – вже серйозним тоном вимовив Зедд.

Річард виглядав убитим горем, сердитим і спантеличеним одночасно.

– Я не розумію.

– Чарівник Барах залишив тобі правило чарівника.

– Що за правило чарівника?

– Правило всіх правил. Неписане правило. Правило, невисловлене з початку часів.

Річард запустив пальці у волосся.

– У нас немає часу для загадок. Що він хотів, щоб я знав? Що є правилом?!

Зедд знизав плечима.

– Поняття не маю. Про нього ніколи не говорилося і ніколи не писалося. Але Барах хотів, щоб ти знав, що це і є таємниця, як застосувати силу бойового мага. Єдиний спосіб виразити це, упевнитися в тому, що ти зрозумів би те, що він мав намір сказати тобі, полягав в тому, щоб дати тобі неписану книгу, щоб показати неписане правило.

– Ну і як передбачається, я повинен скористатися ним, якщо я не знаю, про що мова?

– Це питання адресувати ти можеш тільки собі самому, Річард. Якщо ти той, кого припускав Барах, то ти і тільки ти зможеш скористатися тим, що він залишив тебе. Очевидно, він вважав, що це виключно важливо і коштує всіх тих халеп, через які він пройшов, а тому, – хочу сказати тобі, що це якраз те, чого ти потребуєш найбільше.

Річард глибоко зітхнув, щоб заспокоїтися. Келен відчувала, що їй було так шкода його. Він виглядав, так ніби потрапив у безвихідь. Він був на самої межі, щоб не заплакати.

– Ой-ей-ей-ей! Ось це так! Ну, треба ж! – Почувся голос ззаду.

Всі разом обернулися.

Худа, немов тростинка, жінка в чорному розпливлася в хитрою усмішкою. Її волосся було сплутане немов звите чорне гніздо. Через безкровність її плоті і вицвілих очей вона виглядала практично як труп.

– Сікс… – видихнув Зедд.

– Ви тільки подивіться! Чи не Мати-сповідниця власною персоною до нас завітала! Ну як імператору не зрадіти, коли я і Річарда Рала з усіма разом доставлю йому, пов'язавши симпатичним бантиком.

Келен помітила, як Зедд затиснув голову руками явно від болю. Він хитнувся вбік і звалився на землю. По повітрю рознісся дзвін металу, коли Річард витягнув свій меч. Він рушив на жінку, але невидима для Келен сила різко зупинила його і відкинула назад. Меч загримів по кам'яній підлозі.

Жінка простягнула тонкий палець до Келен.

– Погана ідея, Мати-сповідниця. Не те щоб мене турбує, засмажиш ти чи ні свій власний мозок, намагаючись звернути мене в місиво, але ти набагато цінніша для мене живою.

Келен відчула біль від невидимої сили, що відкинула її назад, як і Річарда. Виснажуючий напад болю чимось скидався на біль від нашийника, але гострішим, глибоко проникаючи в її вуха. Біль накотилася такою немислимою хвилею, що її рот мимоволі відкрився. Кожен з п'ятьох позадкував і зіщулився, затискаючи свої вуха від цього болю.

– Наскільки все спростилося! – Самовдоволено захопилася Сікс, насуваючись на них, як сама смерть.

– Сікс, – пролунав суворий голос з боку дверей.

Сікс обернулася на голос, який вона очевидно визнала. І в той же момент біль зник з голови Келен. Вона зауважила, що інші теж оговталися.

– Мама… – пробелькотіла Сікс, схвильована й збентежена.

– Ти розчарувала мене, Сікс, – вимовила стара, коли пройшла всередину кімнати. – Дуже розчарувала мене.

Вона була худою і дуже скидалася на Сікс, але зсутуленою від віку. Її чорне волосся майже так само обрамляло її обличчя, але було прокреслене сивиною. І очі в неї були такого ж блякло блакитного кольору.