Текст книги "Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 43 страниц)

* * *

Келен кинула ще одну гілку у вогнище. Іскри піднімалися в вечірнє повітря, ніби прагнучи піти за зникаючими оранжево-червоними спалахами західного неба, які все ще було видно через голі гілки. Вона піднесла руки до вогню і затремтіла, потерши їх одна об одну. Це буде холодна ніч.

Легко споряджені, у них було лише по одній ковдрі. Принаймні, у неї ще був плащ. Але на холодній землі всю ніч можна провести без сну. Зате хвойних дерев навколо було повно, так що вона зрізала кілька великих гілок для ночівлі. Однак якими б товстими не були ці гілки, вони погано захищали від вітру. Але тепер, після того, як нічний вітер нарешті затих, їм більше не потрібно було будувати укриття. Келен всього лише хотіла чим-небудь перекусити і потім лягти спати.

А до того, як вони розпалили багаття, вона розставила тенета, сподіваючись зловити кролика – навіть якщо вони і не поїдять цієї ночі, можливо, їм більше пощастить вранці перед відходом. Самуель зібрав великий запас дров для багаття і розпалив вогонь. Після чого він пішов на кам'янистий берег сусіднього струмка, щоб набрати води.

Келен моторошно втомилася і хотіла їсти. Запаси їжі, що вони прихопили в таборі Імперського Ордена, підходили до кінця – хоч вони й не часто зупинялися для їжі чи відпочинку. Якщо вони не зловлять кролика, їм доведеться задовольнятися сухарями і в'яленим м'ясом. У всякому разі, це все, що у них є. Однак і це довго не триватиме.

Самуель не хотів зупинятися, щоб спробувати добути ще їжі. Здавалося, він кудись страшенно поспішає. Вони знайшли кілька монет на дні перекидних торб, але поки що не бажали ризикувати, щоб закупити харчів в невеликих містечках, повз які вони проїжджали, Самуель переконав її триматися подалі від інших людей.

Він вважав, що солдати Імперського Ордена будуть за ними полювати. І враховуючи те, як сильно Джеган ненавидів її і як сильно він хотів помститися, у Келен не було ніяких аргументів проти його впевненості. Безсумнівно, солдати могли навіть наступати їм на п'яти. Ця думка змусила її затремтіти ще сильніше.

Коли Келен поцікавилась у Самюеля, куди ж вони прямують, він промовчав, лише вказавши на південний захід. Він запевнив її в тому, що вони направляються в безпечне місце.

На ділі ж він виявився дуже дивним супутником. Він мало говорив верхи на коні і ще менше в таборі. Де б вони не зупинилися, Самуель не насмілювався далеко відійти від неї. Вона сподівалася, що він лише хотів захистити її, тримати в безпеці, але це було більше схоже на стеження за своїм призом. З тих пір, як він визволив її з табору Ордена, Самуель жодного разу не намагався пояснити причини своїх дій. Лише раз, коли вона натиснула на нього, він повідомив, що зробив це, щоб допомогти їй. На перший погляд це звучало мило, однак, Самуель так їй і не розповів, звідки він її знає, чи звідки він дізнався про те, що вона була в полоні.

По тому, як він кидав на неї погляди, коли думав, що вона не бачить, Келен зробила висновок, що він, можливо, просто сором'язливий. Якщо вона натискала на нього з якогось питання, він втягував голову плечі і просто кивав. Іноді вона відчувала, що мучить бідолаху своїми розпитуваннями, і тоді вона залишала його у спокої. Тільки після цього він розслаблявся.

Вона знала, що Самуель зачарований нею. Він часто, здавалося, прагнув зробити все, щоб доставити їй задоволення. Іноді, нарізаючи ковбасу, він давав їй один шматок за іншим, поки дівчина не говорила йому, що їй вже вистачить і що він теж повинен поїсти. А часом траплялося, що, розсіяний через голод, він забував поділитися з нею до тих пір, поки вона не попросить.

Іноді, піднімаючи погляд, вона помічала, що він дивився на неї своїми дивними золотими очима. У такі моменти їй здавалося, що вона бачить підступну гримасу злодія. У такі моменти вона не відпускала руків'я ножа весь час, поки не лягала спати.

А часом, коли вона намагалася поставити йому запитання, він виглядав занадто боязким, щоб навіть подивитися їй в очі, не кажучи вже про те, щоб відповісти. Він схилявся до багаття, неначе сподівався стати невидимкою. Найчастіше Келен насилу вдавалося витягнути з нього лише «так» або «Ні». Однак його скритність йшла не від злоби, зверхності або байдужості. І коли, нарешті, з ним стало важко спілкуватися, і одержувані відповіді стали марні, вона припинила свої спроби.

Або він був болісно соромливий, або щось приховував.

У ці тривалі періоди мовчання Келен поверталася до думок про Річарда. Вона задавалася питанням, чи живий він ще або можливо вже загинув. Вона боялася, що знає відповідь на це питання, але не бажала вірити в неминучість його смерті. Вона все ще бачила його перед своїми очима, те, як ковзав його меч, те, як він сам рухався. Він настільки багато зробив, щоб допомогти їй втекти. Вона боялася, що він вже заплатив за це високу ціну.

Думаючи про Річарда на свіжому повітрі, Келен відчула, що тремтить не від холоду. Ця ніч була дивною. Щось змушувало відчувати її неправильність і порожнечу. Здавалося, світ став навіть більш самотнім місцем, ніж зазвичай.

Це було те почуття, що турбувало її найбільше – постійна, зростаюча порожнеча, що вона відчувала, жахлива самотність ізольованості від решти світу. Частина її життя пропала, і, до всього іншого, вона не пам'ятала, що це була за частина. Вона навіть не знала хто вона така, окрім того, що її ім'я Келен і що вона Мати-сповідниця. Коли ж вона запитала Самюеля, хто така сповідниця, він довгий час пильно дивився на неї, а потім знизав плечима. Вона ясно зрозуміла, що він знає відповідь, але не хоче говорити їй.

При згасаючому світлі дня вона підійшла до виснаженого коня, який щипав пучки довгої трави. У них не було скребка для чищення шкури, тому вона почала поплескувати долонею по величезній тварині, намагаючись таким чином почистити його, перевіряючи, чи немає у нього ран або саден. Пальцями вона прибрала грудки бруду з його ніг, потім зайнялася його черевом. Кінь повернув до неї свою голову, спостерігаючи за тим, як вона зчищає засохлу грязюку.

Йому подобалася її турбота і м'які дотики. Раніше його господарями були ті, хто й самі не далеко пішли від звірів і хто ні з ким і ніколи не зверталися з добротою і повагою, а тому він знав цінність і того, і іншого.

Коли вона закінчила чистити його ноги, вона гарненько почухала коня за вухами. Він м'яко заіржав, притискаючи до неї свою голову. Келен посміхнулася і почухала його ще, що доставило йому ще більше задоволення. Його великі очі закрилися, він потонув у її ласці. Їй був ближче цей кінь, ніж Самуель.

Для Самюеля ж кінь був всього лише конем. Він поспішав, і вона дозволяла йому покривати великі відстані. Келен так і не зрозуміла, була у нього якась мета, або ж він просто намагався від'їхати від Імперського Ордена якнайдалі.

Однак з тих пір, як він вибрав незмінний напрямок, Келен зрозуміла, що у нього є справжня мета. У такому разі, у нього була також причина туди дуже сильно поспішати. Але якщо у нього була мета, і він так прагнув до неї, то чому тоді він не бажав розповісти їй, куди вони їдуть?

Поки вона чесала у коня за вухами, той в подяку притиснув до неї свою голову ще сильніше. Вона посміхнулася того, як просто кінь дав їй зрозуміти, що хоче продовження. Схоже на те, що він в неї закохався.

Келен міркувала, а що якщо бути менш м'якою з Самюелем. Це не означало бути з ним навмисно холодною, але з тих пір, як він розгубив свою щирість – скоріше навіть став потайливий – вона вирішила довіритися своїм інстинктам і спілкуватися з ним тільки по-діловому.

Сидячи біля багаття на колінах і підкидаючи в нього ще дрова, Келен почула, як поспіхом повернувся Самуель. Вона знову перевірила нож на поясі.

– Зловив одного, – викрикнув він, як тільки підійшов до вогню.

Він тримав кролика за задні лапи. Вона ще ніколи не бачила Самюеля таким схвильованим. Напевно, він був дуже голодний. Вона присіла назад, посміхаючись.

– Гадаю тепер у нас є вечеря.

Схопивши в кожну руку по лапі, Самуель поспішно розірвав кролика на дві частини. Келен навіть схопилася від здивування, коли він поклав спливаючу кров'ю половину прямо перед нею. Самуель присів поруч, нахилившись до вогню, і почав жадібно поглинати свою половину кролика.

Спостерігаючи за тим, як він їсть сиру здобич, Келен здивовано втупилася на нього. Він відірвав зубами навіть шматок вовни і проковтнув його. Потім він став вгризатися, хрустячи кістками. Кров текла по його підборіддю – а він вже почав їсти нутрощі.

Від цього видовища її почало нудити. Келен відвернулася і стала дивитися на вогонь.

– Спробуй, – сказав Самуель. – Це дуже смачно.

Келен підняла другу половину і кинула йому.

– Я не дуже-то хочу їсти.

Самуель не став сперечатися. Він зайнявся її частиною кролика.

Келен відкинулася на спину, підклавши сідло під голову і роздивляючись зірки. Щоб відволіктися від думок про Самуеля, вона знову стала думати про Річарда, розмірковуючи про те, хто ж він насправді і що ж його з нею пов'язувало. Вона згадувала його манеру володіння клинком. І багато в чому їй це нагадало її власний стиль ведення бою. Вона ніяк не могла пригадати, хто навчив її всьому, що вона знає. А поки Келен бродила в своєму внутрішньому світі, повному туманних міркувань, на небі неквапом сходив повний місяць.

Вона стала роздумувати про те, чи варто їй залишатися з Самюелем. Він врятував її життя, але тільки після підказки, після того, як Річард пояснив, що потрібно зробити. Вона вважала, що він, безсумнівно, заслужив її подяку. Але навіщо ж їй залишатися з ним? Він не бажав відповідати на її питання. І вона не була перед ним у боргу за його наполегливу відданість. Келен вважала, що повинна піти своїм шляхом.

Вона раптом зрозуміла, що навіть якщо залишить Самюеля і поїде своєю дорогою, то куди ж вона попрямує без будь-яких знань про себе? По дорозі вона бачила ліси і гори, але Келен не знала, де вона знаходиться. Вона навіть не знала, де виросла, де живе, до якого місця вона належить. Вона не впізнавала землі, по яких вони їхали, і не могла пригадати які-небудь міста або села крім тих, через які вона пройшла разом з Сестрами, які полонили її. Вона загубилася в світі, в якому ніхто не знав її, і який вона не пам'ятала сама.

Коли Келен помітила, що місяць піднявся над вершинами дерев, вона кинула погляд на Самюеля. Той вже давним-давно закінчив з їжею.

Він полірував лежачий на колінах меч.

– Самуель, – покликала вона. Здавалося, цим вона вирвала його з трансу. – Самуель, мені потрібно знати, куди ми прямуємо.

– Туди, де ми будемо в безпеці.

– Ти мені це вже говорив. Я поїду з тобою далі, тільки якщо…

– Але ти повинна! Повинна їхати зі мною! Прошу тебе!

Келен збентежив такий сплеск емоцій. Його очі були широко розкриті, схоже, він був щиро стурбований.

– Чому ж?

– Тому, що я відведу нас в безпечне місце.

– Можливо, я сама зможу подбати про свою безпеку.

– Але я можу відвести тебе до того, хто допоможе тобі відновити пам'ять.

Він завоював її увагу. Вона присіла.

– Ти знаєш когось, хто може повернути мені мої спогади?

Самуель почав енергійно кивати.

– І хто ж це?

– Друг.

– І чому це я повинна повірити, що ти говориш правду?

Самуель опустив погляд на сяючий меч у нього на колінах. Він провів пальцем по всій його довжині.

– Я – Шукач Істини. На тебе накладено заклинання, яке викрало твою пам'ять. А у мене є друг, який може допомогти тобі повернути своє минуле, повернути себе.

Серце Келен раптово забилося від такої несподіваної перспективи відновити її пам'ять. У мить ока всі інші питання стали несуттєві.

Ніколи ще Самуель не говорив їй, що він Шукач Істини. Вона не знала, хто такий Шукач Істини, але побачила слово «істина», вплетене золотим дротом в срібний ефес меча. Схоже, цей титул надавався лише тим, хто з великим небажанням ділилився будь-якою інформацією.

– І коли ми зустрінемо цю людину?

– Скоро. Вона вже близько.

– І як ти це дізнався?

Самуель підняв погляд. Його жовті очі пильно дивилися на неї, в темряві схожі на лампи-близнюки.

– Я можу її відчувати. Ти повинна залишитися, якщо хочеш повернути своє минуле.

Келен подумала про Річарда з цими його дивними символами, якими він був весь оздоблений. Ось це було те, що насправді цікавило її. Вона пристрасно хотіла дізнатися, що її пов'язує з цим сірооким чоловіком.

* * *

Річард розумів, що це був його єдиний шанс. Темрява, з якою ніщо не могло зрівнятися, оточувала його з усіх боків. Вона душила, жахала і тиснула на нього. Денна намагалася захистити його, але у неї не вистачало сил навіть для того, щоб зупинити це. І ні в кого б не вистачило.

– Ти не можеш, – почув він, як голос Денни шепоче в його голові. – Це місце – порожнеча. Ти не можеш так вчинити.

Але Річард знав, що це його єдиний шанс.

– Я повинен спробувати.

– Якщо ти це зробиш, то станеш беззахисним перед цим місцем. Ти будеш позбавлений свого захисту. Ти не зможеш більше тут залишатися.

– Я виконаю те, що повинен.

– Але тоді ти не зможеш знайти дорогу назад.

Річард в муці закричав. Створена ним захисна структура заклинань була роздроблена. Темрява з усіх боків просочувалася і проривалася до його життєвої сили. Це було місце, яке не терпить життя. Це було місце, яке існувало, щоб висмоктувати життя в темну нескінченність порожнечі.

Звір пішов за ним в порожнечу Підземного Світу, і тепер Річард був спійманий в його володіннях.

Повернення назад тепер вже не хвилювало його. Ця можливість була вже втрачена. Його зв'язок з точкою входу пропав, розбитий Звіром, коли він проривався крізь завісу захисних заклинань. Більше не існувало шляху назад в Сад Життя, не було можливості знайти що-небудь в самому центрі порожнечі.

Тепер мало значення тільки втеча, порятунок від Звіра.

Він був створений за допомогою магії Збитку і знаходився в світі магії Збитку. Таким чином, Річард був спійманий в лігві цього створіння. У цьому місці нізвідки було чекати допомоги. Денна нічого не могла вдіяти з таким породженням магії в його власній стихії.

І не було шляху назад в Небесні Чертоги, де звід з каменю був, як вікно, крізь яке було видно небо. Здавалося, це було вже давним-давно, нескінченно далеко по той бік вічного небуття. Його зв'язок з цими спогадами загубився десь у темряві.

Коли він відчув, як болісні кігті смерті рвуться до нього, єдине, чого він хотів це вирватися. Його розум утримував ті істотні мотиви, через які він відправився в обійми смерті. А Звір намагався вирвати їх у нього. Навіть ціною свого життя, Річард повинен був не дати цьому статися. Якщо він втратить ці головні спогади, тоді не стане і сенсу повертатися назад у світ життя.

– Я повинен зробити це, – вигукнув він, пересилюючи оглушливий біль через те, що його душу розривало на частини.

Денна обвила його руками, відчайдушно намагаючись захистити, але від смертельних обіймів, в які потрапив Річард, не було ніякого захисту. Вона нічого не могла з цим вдіяти, незважаючи на її прагнення захистити його. Вона була його захисником в цьому світі, але тільки в якості провідника, щоб допомогти йому знайти шукане, утримуючи його якнайдалі від небезпек, які могли навіки затягнути його в темні глибини. Вона не була захистом від породжень тьми, і вона не мала можливості зупинити чаклунську тварюку, яка навіть не існувала.

– Я повинен! – Закричав він, знаючи, що годі й намагатися.

Мерехтливі сльози покотилися по прекрасному, сяючому обличчю Денни.

– Якщо тобі це вдасться, я не зможу захистити тебе.

– А якщо я не зможу, то, як ти думаєш, що стане зі мною?

Вона сумно усміхнулася.

– Ти тут помреш.

– Тоді хіба у мене є вибір?

Вона почала відпливати від нього, і тільки рука ще утримувала його.

– Ні, – виголосив її оксамитовий голос у нього в голові. – Але я не зможу залишитися з тобою, якщо ти це зробиш.

Долаючи біль, який скрутив його від тиску Звіра, Річард зумів кивнути.

– Я знаю, Денна. Спасибі тобі за все, що ти для мене зробила. Це був справжній дар.

Її сумна усмішка все розширювалася в міру того, як вона віддалялася далі.

– Для мене теж, Річард. Я люблю тебе.

Річард ще відчував її пальці, торкаються до нього. Він знову кивнув їй.

– Так чи інакше, ти назавжди залишишся в моєму серці.

Він відчув її поцілунок на своїй щоці.

– Спасибі тобі, Річард, перш за все за це.

А потім вона пішла.

Після того, як вона зникла, і Річард раптово залишився один у повній порожнечі, з усіх боків охоплений самотністю і темрявою, він вивільнив магію Приросту проти Звіра в світі, де вона не могла існувати.

У цю мить, коли саме серце порожнечі стрясло від появи магії Приросту, Звір, не винісши непримиренного зіткнення між тим, що є, і тим, чого немає, між світом живих і світом мертвих, раптово опинився без якого-небудь захисту від магії Приросту в світі магії Збитку, і припинив своє існування відразу в обох світах.

Одразу ж Річард відчув приголомшливу зміну одночасно з усіх сторін. Несподівано він відчув землю у себе під ногами. Не зумівши встояти, він звалився посеред купи черепів. Дико розмальовані оголені чоловіки сиділи довкола нього.

Здригаючись від болю і шоку, він відчув на собі їх заспокійливі, втішаючі руки. Звідусіль лунали слова, яких він не розумів. Але він впізнав їх особи, як тільки побачив їх. Він дізнався свого друга Савідліна. А на чолі їх кола він зауважив Птахолова.

– Ласкаво просимо в світ живих, Річард-з-характером, – вимовив знайомий голос. Це був Чандален.

Все ще задихаючись, Річард здивувався зловісним обличчям, що спостерігали за ним. Вони були оздоблені дикими візерунками з чорної і білої глини. Раптово він упізнав ці символи. Коли він уперше прийшов до цих людей і попросив про раду, він подумав, що чорна і біла глина була просто випадковими візерунками. Тепер то він знав, що це не так. Вони мали значення.

– Де я?

– Ти в будинку духів, – вимовив Чандален глибоким, потойбічним голосом.

Чоловіки навколо, що говорили своєю дивною мовою, були старійшинами Племені Тіни. І це була їхня Рада. Річард оглянув будинок духів. Це було та село, де він одружився на Келен. Саме тут вони провели свою першу шлюбну ніч. Чоловіки допомогли Річарду піднятися.

– Але що я тут роблю? – Запитав він Чандалена, все ще невпевнений у тому, спить він чи помер.

Чоловік повернувся до Птахолова. Вони обмінялися кількома словами. Чандален повернувся назад до Річарда.

– Ми думали, ти знаєш, і зможеш розповісти нам. Нас попросили скликати для тебе Раду з духами. Нам повідомили, що це питання життя і смерті.

Обережно відійшовши від колекції черепів предків, Річард насупився.

– І хто це просив вас про Раду?

Чандали прочистив горло.

– Ну, спочатку ми подумали, що це можливо дух.

– Дух, – пильно дивлячись на нього, сказав Річард.

Чандали кивнув.

– Але потім ми зрозуміли, що це чужинець.

Річард нахилив до нього голову.

– Чужак?

– Вона прилетіла на звірі, а потім… – Зупинився він, коли побачив вираз обличчя Річарда. – Ходімо, вони тобі все пояснять.

– Вони?

– Так, чужаки. Підемо.

– Але я голий.

Чандали кивнув.

– Ми знали, що ти з'явишся, і тому приготували одяг для тебе. Підемо, вони тут на вулиці, і ти зможеш поспілкуватися з чужинцями. Вони з нетерпінням тебе чекають. Вони боялися, що ти вже не з'явишся. Ми тебе чекали тут дві ночі.

Річард прикинув, що це могли бути Ніккі та можливо Натан. Хто крім Ніккі стільки знав, щоб провернути таку справу?

– Дві ночі… – прошепотів Річард, якого вивели за двері між старійшинами, які торкалися до нього, поплескували по плечу і торохтіли вітання. Незважаючи на настільки несподівані обставини, вони були раді бачити його. Все-таки він був одним з них, одним з людей Племені Тіни.

На вулиці було темно. Річард звернув увагу на вузький серп місяця. Помічники чекали старійшин з їх одягом. Один з них вручив Річарду штани, зроблені з оленячої шкіри, і таку ж куртку.

Як тільки Річард одягнувся, група людей провела їх прямій в прохід. Здавалося, Річард повернувся в минуле. Він пам'ятав ці ходи між хатинами.

Річард жадав побачити Ніккі. Він не міг дочекатися того, щоб дізнатися що сталося, і звідки вона дізналася про те, як допомогти йому врятуватися. Можливо, це пророк дізнався, з якою проблемою він зіткнеться, а вона, можливо, придумала спосіб його порятунку, давши йому спосіб повернутися назад в світ живих. Йому не терпілося сказати їй про те, що йому вдалося зробити у Підземному світі.

Птахолов обняв Річарда за плече і почав говорити слова, яких Річард не розумів. Чандален відповів йому, а потім звернувся до Річарда.

– Птахолов хоче, щоб ти знав, що він усе своє життя спілкувався з духами предків, але він ще ніколи не бачив, щоб хтось з наших людей повертався зі світу духів.

Річард підняв свій погляд на усміхненого Птахолова.

– Для мене це теж уперше, – запевнив він Чандалена.

Величезні багаття горіли у просторому центрі села, висвітлюючи всіх, хто прийшов на банкет. Діти бігали серед ніг батьків, насолоджуючись святкуванням. Люди збиралися на підвищеннях і біля них.

– Річард! – Закричала якась дівчинка.

Річард обернувся на голос і побачив, як Рейчел зістрибнула з піднесення і побігла до нього. Вона тут же обхопила його руками. З тих пір, як він бачив її востаннє, вона виросла на цілу голову. Обіймаючи її, він не міг стримати посмішку від радісної зустрічі.

Коли він підняв погляд, Чейз теж опинився поруч. У порівнянні з Людьми Тіни, Чейз був величезний, на його тлі вони виглядали як діти.

– Чейз, а що ти тут робиш?

Він схрестив руки, скорчити нещасне обличчя.

– Занадто неймовірно. Ти мені не повіриш, якщо я розповім.

Річард кинув на нього погляд.

– Я щойно повернувся з Підземного Світу. Вже навряд чи твоя історія буде більш неймовірна.

Чейз задумався над цим.

– Можливо. Я був у таборі. Шукав Рейчел. І тут моя мати прийшла до мене.

– Твоя мати? Але вона ж померла багато років тому.

Чейз поморщився, почувши те, про що знав не гірше Річарда.

– Ось це і повинно було б тебе зацікавити.

– Ну, – вимовив Річард, намагаючись розібратися в тому, що ж відбулося насправді, – очевидно, це була не твоя мати. Ти не замислювався над тим, хто це міг бути насправді?

Все ще зі складеними руками, Чейз знизав плечима.

– Ні. – Дивився він у темряву. – Це був дуже хвилюючий момент. Шкода, тебе там не було.

– Можу собі уявити, – погодився Річард, – Вона не сказала тобі, навіщо прийшла?

– Вона сказала, що я повинен прибути сюди, як можна швидше. Вона повідомила, що Рейчел буде тут, і що тобі знадобиться допомога.

Це приголомшило Річарда.

– А вона не сказала тобі, якого роду допомога мені потрібно?

Чейз кивнув.

– Коні. Швидкі коні.

– До мене теж приходила моя мама, – повідомила Рейчел.

Річард перевів погляд з дівчинки назад на Чейза. Той знову знизав плечима, ніби кажучи, що у нього немає відповіді.

– Твоя мама? – Річард задав питання Рейчел. – Ти маєш на увазі Емму?

– Ні, не мою нову маму. Мою справжню матір. Ту, що подарувала мені життя.

Річард вже і не знав що відповісти.

– І що вона хотіла від тебе?

– Вона сказала, що я повинна допомогти тобі, відправившись сюди. Вона пояснила, що я повинна повідомити всім цим людям, що ти в світі духів і що ти потребуєш Ради з духами, щоб потрапити назад.

– Невже? – це було все, що зумів вимовити Річард.

Рейчел кивнула.

– Вона сказала, що я повинна поквапитися, оскільки дуже мало часу, а тому гар приніс мене сюди. Його ім'я Гратч. Він дуже милий. Гратч дав мені знати, що він дуже тебе любить. Але йому довелося повернутися додому після того, як він приніс мене сюди.

Річард витріщився на неї в подиві.

– Це було кілька днів тому, – сказав Чейз. – Ми чекали тебе тут. Люди Тіни зробили всі приготування до Ради. І я привів сюди трьох швидких коней. Також ми зібрали їжі в дорогу. Тепер настав час відправлятися.

– Пора вирушати?

Чейз кивнув.

– Як би мені тут не подобалось, і повір мені, нам є про що поговорити, але моя мати повідомила, що ти будеш дуже поспішати в Тамаранг.

– Тамаранг, – повторив Річард. – Зедд теж збирався в Тамаранг.

І це ще було не все. Книга, яку Барах написав для Річарда і сховав три тисячі років тому, також була там. Річард знайшов цю книгу прямо перед тим, як його захопила Сікс. Книга «Секрети Сили Бойового Мага» була захована в кам'яній темниці Тамаранга.

І вона потрібна була йому зараз, як ніколи. Барах вже надав їм неоціненну допомогу. У цій книзі є все, що Річарду було потрібно, щоб відкрити шкатулку Одена.

– Тамаранг, – знов вимовив Річард, розмірковуючи. – Саме там було заклинання, яке позбавило мене дару.

Рейчел кивнула.

– Я розібралася з ним.

Він здивоване витріщився на неї.

– Так це ти знищила заклинання?

Чейз глянув на нього.

– Як я вже згадував, нам ще багато чого потрібно обговорити, але зараз для цього не кращий момент. Як я чув, ти дуже поспішаєш. Ти повинен встигнути до молодика.

Відчуваючи, що занурюється в жах, Річард кинув погляд на срібний місяць.

– Я не встигну повернутися в Народний Палац до нового місяця. Це занадто далеко.

– Ти ж не їдеш в Народний Палац, – нагадав йому Чейз. – Ти прямуєш в Тамаранг.

Річард схопив Чейза за руку.

– Давай скоріше до коней. Часу немає.

Чейз кивнув.

– Те ж саме, сказала мені моя «матір».

Зедд здригнувся від болю. Він почув, що хтось знову покликав його. Здавалося, голос дрейфував до нього з якогось віддаленого світу. Він не хотів відповідати на поклик, не хотів відкривати очі, не хотів повністю приходити в себе, щоб відчути всю міць удару усвідомлення.

– Зедд, – знову покликав голос.

Велика рука потрясла його, обережно похитавши його тіло назад і вперед. Зедд змусив свої очі трохи відкритий, примруживши очі з повним страхом розуміння. Рікка і Том, що схилилися над ним, дивилися вниз, поглинені турботою. Зедд зауважив, що частина світлого волосся Тома була змішана з запеченою кров'ю.

– Зедд, ти в порядку?

Він зрозумів, що це був голос Рікки. Він моргнув, пробуючи визначити, чи дійсно кожна кістка в його тілі була зламана, або йому тільки так здавалося. Побоювання, що переховувалося в тінях його свідомості шептало йому про те, що це могло б бути кінцем всього.

Середня частина його тулуба горіла. Саме туди потрапило заклинання Сікс.

Він відчував себе повним дурнем. Оцінивши її раніше, він був готовий. Він був упевнений, що зможе протистояти силі цієї жінки – і він би зміг, за винятком того, що вона відрізала його від захисту якоюсь формою конструктивного заклинання, невеликим сюрпризом, який вона намалювала в печерах, терпляче очікуючи його прибуття, на випадок, якщо він коли-небудь вирішить вторгнутися в її володіння. Навіть незважаючи на те, що він ніколи не знав, що жінка-відьма здатна зробити таку річ, він повинен був взяти до уваги цю можливість. Він повинен був бути готовий до пастки.

Вона була Відьмою, а не чаклункою або чарівницею, і вона знала, що, хоча вона мала значні власні таланти, вона була вразлива для деяких речей, які міг зробити Зедд. Він показав деякі з цих речей там, в Замку Чарівників, перешкоджаючи її спробам убити його і Ніккі. Вона отримала урок з цього досвіду і знайшла спосіб створити протидію – дещо нехарактерний крок для відьми. Взагалі-то, це було вельми блискуче, але безпосередньо в даний момент він точно не був в настрої захоплюватися її досягненнями.

– Зедд, – сказала Рикка, – З тобою все гаразд?

– Думаю, що так, – відповів він, впоравшись з собою. – А з вами?

Рікка крякнула з ноткою невдоволення.

– Вони безумовно були до нас готові. Все, що вона робила перешкоджало мені зупинити її.

– Ну, не турбуйся, зі мною вона зробила те ж саме.

– Коли ви обидва знаходилися без свідомості, всіх тих солдатів було більше, ніж я міг стримати, – додав Том. – Пробач, Зедд, але я підвів вас, коли ви найбільше мене потребували. Я повинен був бути сталлю проти сталі для вас.

Зедд скоса подивився на чоловіка.

– Не будь дурнем. Сталь має свої межі. Саме моїм завданням було не дозволити нам бути захопленими таким способом. Я повинен був це передбачити і бути готовим до цього.

– Я припускаю, що ми зазнали невдачі, – сказала Рікка.

– І що набагато гірше, ми підвели Річарда. Ми навіть не потрапили в печеру, щоб допомогти йому. Ми повинні були увійти туди, щоб зруйнувати заклинання, яке закриває йому доступ до його дару.

– Тепер на це немає великих надій, – сказала Рікка.

– Це ми ще побачимо, – пробурчав Зедд. – Принаймні, незабаром. Зараз ми, здається, в безпеці.

– Якщо не рахувати те, що Сікс повернеться прикінчити нас.

Зедд глянув на чоловіка.

– Спасибі, утішив.

За допомогою Ріккі і Тома, які підтягнули його за руки, Зедд сів.

– У будь-якому випадку – де ми? – Запитав він, озираючись по сторонах у тьмяному освітленні.

– У свого роду тюремній кімнаті, – сказав Том. – Стіни повністю кам'яні, за винятком дверей. Передпокій зовні заповнений охоронцями.

Вона не була особливо великою. На маленькому столі горіла лампа. У кімнаті був тільки один стілець. За винятком цього, камера була порожня.

– Стеля – балки і дошки, – озирнувся Зедд. – Цікаво, чи зможу я зруйнувати їх своєю силою достатньо, щоб ми вислизнули звідси.

З їх допомогою він невпевнено встав на ноги. Рікка підтримала його, коли він підняв руку, щоб скористатися своїм даром для обстеження стелі.

– Цур мене, – пробурмотів він. – Коли вона використовувала конструктивне заклинання, вона також звела якийсь бар'єр навколо цієї кімнати. Він перешкоджає мені зруйнувати це своїм даром. Ми запечатані всередині.

– Є ще дещо, – сказав Том. – Охоронці зовні – головним чином солдати Імперського Ордена. Схоже що Сікс на стороні Джегана.

Зедд пошкріб маківку.

– Прекрасно – це якраз те, що нам потрібно.

– Принаймні, вона не вбила нас, – припустив Том.

– Поки що, – додала Рікка.

Зедд примружився, шукаючи щось на стелі. Він вказав пальцем:

– Що це?

– Де? – Сказав Том, дивлячись наверх.

– Ось це, там. На краю балки, навпроти стіни. Там щось втиснуте між тією останньою балкою і верхи стіни.

Том підняв і перекинув стілець, використавши його, щоб дістати темний вузлик, прихований в тіні балки. Він смикав його до тих пір, поки той не звалився на підлогу. Деякі з речей, що знаходилися всередині розсипалися.

– Милостиві духи, – сказав Зедд, – Це сумка Річарда.

Він упізнав деякі з речей, які випали. Він нахилив сумку вправо, побіжно оглядаючи одяг перед тим, як прибрати її назад.

Коли він підняв чорну сорочку, прикрашену золотом і повернув її в сумку, він помітив книгу, яка лежала на підлозі. Він підняв її, примруживши очі в тьмяному світлі лампи.

– Що це за книга? – Запитала Рікка.

Том нахилився ближче, щоб подивитися.

– Що там написано?

Зедд ледве міг повірити своїм очам.

– Назва говорить: «Секрети Сили Бойового Мага».

Рікка видала низький свист.