Текст книги "Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 43 страниц)

Ніккі була приголомшена.

– Але, якщо Замок ослаблений, ми повинні зробити як раз навпаки – захищати його. Тут безліч найцінніших речей, не можна допустити, щоб вони потрапили в погані руки. Ми не можемо ризикувати, допускаючи можливість попадання найпотужніших артефактів – тих, що ще діють – в руки Джегана і Сестер, не кажучи вже про бібліотеки.

– Тому нам і треба піти, – наполягав Зедд. – Якщо ми підемо, я зможу занурити Замок в стан, коли він взагалі нікого до себе не підпустить. Наскільки я знаю, до цього способу ще ніколи не вдавалися, але я не бачу іншого виходу.

Ніккі втупилася на кров, що стікала по стіні.

– Але, якщо Замок хворий, а магія перестає діяти, як ти можеш зробити таку річ і чекати, що вона спрацює?

– Старовинні книги, що пояснюють захисну структуру Замку, згадують про кровотечу на стінах. Попередження кров'ю так само жахливе, як і виглядає, сигналізуючи про те, наскільки серйозна проблема з Замком.

Наскільки я знаю, ніколи раніше такого не траплялося. Вперше знадобилося настільки серйозне попередження. Це одна з речей, які мені довелося дізнатися про це місце, коли я став Першим Чарівником.

Ті ж джерела містять опис невідкладних заходів у цьому випадку. Є можливість замкнути Вежу з підвищеним рівнем сили, яка ще не згасла.

Ніккі насилу міркувала.

– Підвищений рівень сили?

– Я був у сховищі – майже весь день пішов на те, щоб її знайти.

– Що саме?

Зедд вказав на металеву двері поруч, де стояла скринька Одена, поки до неї не дісталася Сікс.

– Кістяна шкатулка. Вона там. Приблизно того ж розміру, що й шкатулки Одена. Тільки кістяна. Навіть не знаю, якому чудовиську могла належати така кістка. Зовні вона вся поцяткована старовинними символами.

У ній міститься заклинання, яке, як сказано, прив'язане до природи Замку. Це заклинання сконструйовано тими ж чарівниками, які звели складну захист Вежі.

Його можна порівняти з шматочком тіста, відкладеним убік, щоб мати зразок, по якому й далі будеш пекти такий же хліб. Це заклинання містить елементи власної магії Башти. Досить вражаюче, якщо подумати.

– І як довго це сконструйоване заклинання протримається після запуску, перш ніж зараження, залишене шимами, добереться і до нього?

Зедд скорчив гримасу, хитаючи головою.

– Не маю ані найменшого уявлення. Судячи з того, що я читав, і по випробуваннях, які я провів, думаю, це стан протримається досить довго, але напевно знати не можу. Так що, нам залишається тільки спробувати.

– А що якщо воно теж заражене шимами? – Запитав Фрідріх. – Врешті решт, якщо заражений Замок, а це заклинання – частина джерела сили Замку, хто сказав, що зараження не торкнулося і його?

Фрідріх, більшу частину життя проживши з дружиною-чарівницею, знав дещо про магію, хоча сам і не володів даром.

– Я спробував запустити контрольні мережі на деяких з пошкоджених ділянок Замку, типу сигналів тривоги. Зараження не дозволило мені цього зробити. Перевірка ж заклинання в кістяній скриньці пройшла без збоїв. Так що, по-моєму, воно ще живе.

– А чому б нам не залишитися тут, перевівши Замок в захисний стан? – Запитала Кара.

– Занадто небезпечно, – відповів їй Зедд. – Ця процедура ніколи раніше не проводилася. Я не знаю точно її природи і принципу дії, але сказано, що цей стан не дасть увійти нікому.

Можу лише припустити, що при необхідності Замок безжально розправиться з будь-яким життям. Схоже, це форма заклинання світла.

По тому малому, що мені відомо про умови всередині Замку в такому стані, вкрай небезпечно кому-небудь залишатися в цьому місці. І потім, як ми можемо бути впевнені, що в Башті прямо зараз немає чужинців?

Кара випросталась.

– Зараз?

– Так. Якщо захист Замку слабшає, і тривога не спрацьовує, як ми можемо бути впевнені, що в Башті не бродить хто-небудь ще, крім нас? Як ми всі знаємо, десь поблизу нишпорить Сікс. Чейз сказав, що не виявив ніяких слідів її відходу. Могли пробратися і сестри Тьми. Ми тепер ніяк не можемо знати цього напевно.

Ще більш тривожно, що ворог міг потрапити сюди за допомогою сильфіди. Тільки Річард може занурити її в сон; ми – ні. Сильфіда по природі своїй не може відмовити в своїх послугах нікому, хто просить її про це, володіючи необхідною магієюю.

Джеган цілком міг відправити сестер через Сильфіду. Нас тут не так багато, щоб постійно охороняти Сильфіду, чи, принаймні, недостатньо володіють магією, щоб протистояти нападу сестер Тьми.

Оскільки у нас немає можливості ні занурити Сильфіду в сон, ні розраховувати на щити і тривогу, Замок стає вразливим для будь-яких вторгнень. Ймовірно, таке заклинання за своєю природою покликане просто знищити все живе, що знаходяться в Замку.

Оскільки це крайній захід, ми повинні врахувати, що його застосування може бути настільки ж фатальним для нас, як і для будь-якого непрошеного гостя. Так що нам слід піти гетьі потім ввести Замок в стан захисту.

– А як ми повернемося? – Поцікавилася Кара.

– Мені потрібно буде звернути цю штуку. Мені відома послідовність, з допомогою якої заклинання знімається. Правда, думаю, що знову його активувати не вдасться, так що, ми не знімемо його до тих пір, поки з якої-небудь причини це не буде абсолютно необхідно, або поки зараження шимів не зникне зі світу живих.

Ніккі важко зітхнула.

– Не бачу приводів для заперечень проти цього плану. Схоже, на даний момент у нас просто немає іншого способу зберегти Замок.

– Крім того, – вимовив Зедд, – не можемо ж ми сидіти тут вічно.

– Ні, – сказала Ніккі, – думаю, не можемо.

Вона вже роздумувала про те, що належить зробити. Стільки місць, куди їй треба було відправитися.

– Мені здається, – сказав Зедд, окинувши поглядом своїх слухачів, – що першим ділом нам потрібно спробувати повернути дар Річарду. Можливо, возз'єднання зі своїм даром допоможе йому.

У нас є підстави вважати, що він був віднятий за допомогою заклинання, намальованого в священних печерах Тамаранга. Якщо ні в кого немає кращого плану, пропоную відправитися в Тамаранг і допомогти Річарду, усунувши те, що відділяє його від його дару.

Обидві Морд-Сіт кивнули.

– Якщо це допоможе лорду Ралу, поїхали, – сказала Кара.

– Згоден, – підтакнув Том.

– Боюся, я вас тільки затримаю, – подав голос Фрідріх. – Я вже не такий молодий, як раніше. Напевно, буде краще, якщо я залишуся небудь неподалік на випадок, якщо Річард з'явиться тут. Йому потрібно буде знати, що трапилося. Буду тут спостерігати за Замком під боком.

– Розумно, – відповів йому Зедд.

– Я думаю, мені краще відправитися в Народний Палац, – сказала Ніккі.

Зедд насупився.

– Чому?

– По-перше, я можу подорожувати в Сильфіді. З Народного Палацу я зможу з її допомогою потрапити в Тамаранг і там з вами зустрітися. Вона переміщається куди швидше, так що, у мене буде час дещо перевірити у Палаці.

– Наприклад? – Запитав Зедд.

– Оскільки Річард пропав і позбавлений дару, Натан виконує роль лорда Рала. Зв'язок з ним – єдине, що захищає нас від вторгнення соноходця. Хочу подивитися, як він там.

Зедд задумливо кивнув.

– Захист Палацу – магічного типу, багато в чому такий самий, як і тут, в Замку, – сказала Ніккі. – Енн і Натан повинні знати, що ця магія зіпсована шимами. Треба розповісти їм, що тут відбувається, щоб вони були готові на випадок, якщо там буде те ж саме, і не виявилися захоплені зненацька, як ми.

Але найбільше нам потрібно повернути шкатулку Одена. Сікс – зі Старого світу. Енн і Натан довгий час жили там. Вони говорили, що нічого про Сікс не знають, але можливо зараз вони вже щось згадали, чи можуть допомогти підказкою.

Сікс ховалася, живучи в Старому світі, але, можливо, хтось знає про неї хоч що-небудь. Енн і Натан можуть, принаймні, вказати мені, в якому напрямку шукати цього когось. Зараз ми майже нічого не знаємо про цю відьму. Нам потрібна інформація.

Я не уявляю, де шукати Сікс. Але, принаймні, я буду знати, де почати задавати питання.

Зедд зітхнув.

– Резонно. Але якщо ти щось з'ясуєш, приїжджай в Тамаранг – не здумай відправлятися за нею сама, перш ніж поговориш зі мною. Нам може знадобитися твоя допомога, щоб впоратися з тим, що відбувається в Тамаранзі, а тобі, безсумнівно, не зашкодить моя допомога в пошуку способу впоратися з Сікс.

Вона вже довела, що досить небезпечна. Ти не зможеш просто підкрастися з нею і викрасти шкатулку. Якщо у нас буде зачіпка, де її шукати, дві голови завжди краще, ніж одна – разом ми розробимо план дій.

– Згодна, вимовила Ніккі. – А як щодо Сильфіди? Після того, як я пройду, маю на увазі. Чи зможе хто-небудь з її допомогою проникнути в Вежу?

– Захисне заклинання передбачає особливі обмеження на входах. До Сильфіди простягнуться гілки заклинання, забороняючи цей вхід. Як тільки ти пройдеш через Сильфіду, я запущу заклинання.

– Я з тобою, – сказала Кара, звертаючись до Ніккі. Тон її був далекий від питального.

– Тоді я піду з Зеддом, – відгукнулася Рікка. – Повинен же за ним хоч хтось наглядати.

Зедд нагородив її кислим поглядом, але промовчав.

Світла коса Кари ковзнула у вільну долоню.

– Логічно. У такому випадку, вирішено.

Виглядало, ніби ці двоє вирішували, в якій послідовності повинна проводитися операція. Ніккі починала цінувати неймовірну поблажливість Річарда.

– Треба зібрати речі, – вимовив Зедд. – Скоро світає.

Ніккі взяла Рікку за лікоть і відвела її вбік.

– Я приєднуюсь, і відразу виправлю нічну сорочку, щоб ти могла упакувати її з собою.

Рікка посміхнулася.

– Добре.

Ніккі подумала, що жінка виглядала зрділою від перспективи мати щось красиве, що не мало нічого спільного з нарядом Морд-Сіт.

Ніккі зосередилася на приємних думках, відкинувши побоювання щодо майбутньої подорожі в Сильфіді. На цей раз поруч не буде Річарда, щоб допомогти їй.

* * *

– Що це? – Тихо запитала Дженсен молоду жінку, що повзла попереду неї через високу висохлу траву.

– Тихо, – тільки й відповіла вона.

Лаура і її чоловік в безлюдній місцевості збирали останні ягоди з диких дерев, які росли серед невисоких пагорбів.

У процесі роботи вони все далі і далі віддалялися від дороги і в підсумку, розділилися. Після обіду, закінчивши збирати плоди, Лаура хотіла повернутися в місто, але не змогла знайти чоловіка. Здавалося, він зник.

Все більше і більше турбуючись за нього, вона, врешті-решт, побігла в місто Хавтон, розшукала Дженсен і попросила її допомогти. Вимушена поспішати, Дженсен вирішила залишити свою улюбленицю, козу Бетті, в невеликому загоні.

Бетті не зраділа цьому, але Дженсен була сильно стурбована пошуками зниклого чоловіка. До того часу, коли вони повернулися з невеликим пошуковим загоном, сонце вже сіло.

Поки Оуен і його дружина Мерілі, Енсон і Дженсен серед невисоких пагорбів розшукували її зниклого чоловіка, Лаура виявила щось, що не очікувала знайти. Це, безсумнівно, потрясло її. Жінка не сказала, що її так стривожило, вона хотіла, щоб Дженсен побачила це на власні очі.

Лаура обережно підвела голову, щоб впевнитися.

Вона вказала пальцем у морок і одночасно обернулося так, щоб Дженсен могла почути її шепіт.

– Там.

Охоплена очевидним занепокоєнням Лаури, Дженсен акуратно витягнула шию і вдивилася у пітьму.

Могила була розкрита.

Величезний гранітний пам'ятник Натана Рала був зрушений убік. Світло, сяючи з-під землі, створювало м'яко палаючий маяк в темному серці зоряної ночі.

Дженсен, звичайно ж, знала, що це, насправді, не було могилою Натана Рала. Чого не можна було сказати про Лауру.

Раніше, коли Натан і Енн перебували з ними, Натан знайшов надгробок зі своїм іменем. Він також виявив, що те, що здавалося в значному ступені екстравагантною могилою на давньому цвинтарі, насправді було входом в таємне підземне сховище, заповнене книгами.

Натан і Енн повідали Дженсен, що захованим книгам було більше трьох тисяч років, і весь цей час вони охоронялися магією.

Дженсен не хотіла знати, що вона не володіє магією. Вона була від народження необдарованою, – дірою в світі, так її інколи називали, тому що володіючі магією були не здатні використовувати свій дар, щоб відчувати таких, як Дженсен. Вона була незвичайною людиною, вона була Стовпом Творіння.

Вона і всі люди Бандакара були Стовпами Творіння. У давнину з'ясувалося, що коли такий необдарований укладав шлюб зі звичайними людьми, тобто з будь-ким, хто володів хоча б найменшою іскрою дару, то дитина від такого союзу народжувалося без єдиної крихти магії.

Розповсюджуючись по світу, вони б весь час збільшували число позбавлених Дару. І тоді було прийнято рішення, що постійно зростаючу кількість від народження необдарованих необхідно зібрати разом і поселити їх окремо.

Позбавлені дару – така була особливість народження нащадків лорда Рала. Вони з'являлися на світ украй рідко, але одного дня ставали дорослими, і їх аномалія поширювалася в широких верствах населення.

Після того, як прабатьки людей Бандакара були вигнані в Старий Світ, кожну дитину Ралів перевіряли. Якщо з'ясовувалося, що народжена дитина позбавлена дару, то її негайно піддавали смерті, запобігаючи, таким чином, дальшому поширенню аномалії серед народу.

Дженсен – результат насильства Даркена Рала, ухитрилася уникнути фатальної долі.

Але Річард вважав цей закон мерзенним і не бажав робити подібних речей. Він щиро вірив, що Дженсен і подібні їй люди мають таке ж право на життя, як і він. Він дійсно був щасливий, дізнавшись, що у нього є зведена сестра, обдарована чи ні. Він зустрів її з розпростертими обіймами, а не з наміром убити, як вона чекала.

Річард скасував вигнання і звільнив людей Бандакара, давши їм право жити їх власним життям. З тих пір, як він став лордом Ралом, вони перестали бути вигнанцями і могли жити в світі так само, як і всі інші люди. Незважаючи на те, що це, в кінцевому рахунку, означало для існування магії, він зруйнував бар'єр, що відокремлював цих людей від решти світу.

Коли впав кордон, багато людей Бандакара були взяті в полон Імперським Орденом, і вивезені ним для створення раси, що допомогла б Ордену знищити магію.

Після того як Імперський Орден був вигнаний з Бандакара, багато з бандакарців зволіли поки залишитися на їх Батьківщині. Перш ніж вирішити, що їм робити, вони хотіли якомога більше дізнатися про відкритий тепер для них світ.

Дженсен відчувала схожість з цими людьми. Будучи все життя в бігах, зі страху бути підданою смерті просто через своє народження, вона в деякій мірі страждала від такої форми вигнання.

Вона хотіла залишитися з цими людьми, і так як і вони разом дізнаватися про новий для них світ. Той початок, який спонукав їх до створення нового для себе життя, наповненого можливостями, пов'язував їх усіх.

Лаура явно відчувала страх, тому, що їх народ був знову під загрозою. Хоча з появою Імперського Ордена будь-яке життя перебувало під загрозою.

Дженсен не була впевнена в тому, хто зараз знаходився внизу, в підземеллі. Вона припускала, що це могли бути Натан і Енн, які повернулися, щоб знайти потрібні їм книги з прихованої підземної бібліотеки.

Ці книги, також були переправлені в потаємне місце за кордон, який ніхто не був здатний перетнути, поки його не зруйнував Річард.

Дженсен думала, що в гробниці так само може бути Річард. Натан, Енн і Том вже давно вирушили на його пошуки.

У тому випадку, якщо вони послідували за ним, і повідомили йому про підземне сховище книг, то можливо це він приїхав, щоб побачити древню бібліотеку власні очі, або він повернувся, щоб знайти небудь особливе.

Дженсен пристрасно бажала побачити брата знову. Ця думка змусила її затріпотіти від радості.

Хоча вона розуміла, що це може бути і хто-небудь інший, хто здатний заподіяти зло їм усім. Це припущення утримувало її від пориву кинутися в підземеллі.

Їй сильно хотілося побачити Річарда, але життя в бігах народило в ній загострене почуття обережності, так що вона нерухомо припала до землі і пильно спостерігала за будь-яким знаком, який підказав би, хто був внизу.

Вдалині, в безмовній темряві, часто кричали пересмішники, намагаючись перевершити один одного в нескінченному суперечці. Дженсен розуміла, що краще було б залишитися в укритті і почекати, поки хто-небудь не вийде з гробниці, але вона тривожилась, що люди повернуться з пошуків і ненавмисно виявлять їх. Так що вона вирішила, що оскільки вона спостерігає за виходом з підземелля, то буде краще послати Лауру знайти решту загону і попередити їх про невідомого самозванця.

Але перш ніж Дженсен встигла підповзти до Лаури і дати їй розпорядження, молода жінка раптово почала просуватися вперед. Мабуть, вона вирішила, що її чоловік може бути в підземеллі. Дженсен рвонула вперед і схопила жінку за щиколотку, але та звільнилася від захоплення.

– Лаура! Стій! – Прошипіла Дженсен.

Лаура проігнорувала наказ, швидко і легко пробираючись крізь суху траву. Дженсен негайно ж послідувала за нею, в тому ж напрямку між стародавніми похованнями, позначаючи розкиданий кругом нерівний грунт.

Суха трава виробляла занадто багато шуму. Лаура ж не особливо піклувалася про тишу. Дженсен була навчена ховатися від переслідувань своєю матір'ю, а Лаура нічого не знала про такі речі.

Недалеко попереду Лаура почала задихатися в сильному страху.

Дженсен підвела голову в спробі побачити що-небудь поблизу, але в темряві було важко щось розгледіти. Вона знала, що там може бути дюжина солдатів, але якщо вони залишаться нерухомими буде важко, якщо не неможливо, побачити їх.

Лаура раптом піднялася на коліна, і видала тривалий крик, наповнений таким жахом, від якого Дженсен покрилася мурашками. Дикий крик розірвав нічну тишу. Пересмішники стихли.

У тихій ночі такий крик міг рознестися на велику відстань. Більше ні про що не турбуючись, Дженсен схопилася на ноги і помчала до жінки. Охоплена жахливим стражданням, Лаура затиснула в кулак волосся і, відкинувши назад голову, безвихідно кричала.

Перед нею лежало тіло її чоловіка. Навіть незважаючи на темряву Дженсен розгледіла обличчя, і стало зрозуміло, хто це був. Дженсен витягла ніж із срібною ручкою з піхов на талії.

Як тільки вона це зробила, з темряви з'явився великий чоловік з мечем, загрозливого розміру. Ймовірно, він і був одним з тих, хто вбив чоловіка Лаури. Потім він припав до землі десь поблизу, щоб побачити всіх, хто міг наблизитися до підземного сховища книг.

Перш ніж Дженсен добігла на допомогу Лаурі, чоловік заніс меч. Темний обрис леза перерізав Лаурі горло, майже обезголовивши її. Краплі теплої крові потрапили на обличчя Дженсен.

Жах, що охопив її, поступився місцем спалаху гніву. Вона чекала жахливого страху або навіть паніки, але це був приплив гарячої люті, що вивергався крізь неї. Це був гнів, раніше запалений тими, хто так давно з'явився з нізвідки і так нелюдяно вбив її матір.

До того, як клинок встиг закінчити смертельний розріз, Дженсен вже накинулася на солдата.

Вона встромила ніж прямо в його грудну клітку. І перш, ніж він встиг здригнутися від здивування, Дженсен висмикнула ніж, сильно стиснула в кулаці, і завдала швидких ударів в шию три рази поспіль. Тільки коли його подих з бульканням припинилося, вона змогла зупинитися.

У тиші Дженсен намагалася впоратися зі своїм диханням. Вона боролася, не дозволяючи собі стати паралізованою від випробуваного потрясіння. Найвірогідніше там були й інші охоронці. Вона точно знала, що в підземеллі хтось був. Дженсен відійшла від місця, де була вбита Лаура.

Дженсен примусила себе пересуватися. Зміна місця для неї зараз була єдиним порятунком. Рух був життям.

Низько пригнувшись, вона почала тихо відходи ти геть звідси, весь час тримаючи погляд на промені світла, витікаючого з-під могили, спостерігаючи за тим, хто може вийти на шум і виявити тіла.

Другий солдат, здавалося, матеріалізувався прямо з пітьми, раптово з'явившись з трави праворуч від неї.

Вона проігнорувала наказ зупинитися і швидко, обманюючи його, рвонула вліво як тільки він рвонувся в тому напрямку, намагаючись схопити її, Дженсен різко рвонула вправо.

Ще один солдат з'явився з темряви, закричавши першому чоловікові блокувати будь шлях до втечі з того боку. Світло, що лилося від могили, м'яко сяяло на кольчузі, облягаючи широкі груди солдата і поблискувало на сокирі, затиснутій в м'ясистому кулаці. Довгий засалений пучок волосся спадав на його плечі.

Вона наказала собі не забути про його кольчугу, якщо доведеться битися з ним. Її ніж буде абсолютно неефективний проти таких обладунків. Їй необхідно відшукати вразливе місце. Вона подумала, що їй пощастило, у тому, що чоловік, з яким вона боролася, чоловік, який убив Лауру, не носив кольчугу.

Дженсен несамовито крутнулася і побігла осліплена панікою, але вона знала, що спроба втекти була помилкою. Втеча пробудила інстинкт переслідування.

Два солдати чекали втечі в напрямку, який здавалося відкритим, лівіше від неї. Замість цього, вона кинулася в іншу строну, маючи намір прослизнути правіше між ними, і обминути пастку, перш ніж вони зможуть зачинити її.

Наблизившись, чоловік в кольчузі приготував сокиру. І перш ніж він встиг занести її і завдати удару, Дженсен розрізала незахищену внутрішню частину його руки.

Бритвенно гостре лезо перерізало плоть його руки від внутрішньої частини передпліччя до зап'ястя. Вона могла чути, як розриваються сухожилля на напруженої руці.

Чоловік видав крик. Не в силах більше тримати сокиру, він випустив її на землю. Коли Дженсен нахилилася, щоб підняти зброю, другий чоловік кинувся на неї. Вона крутнулася і з силою встромила сокиру йому в спину.

Дженсен помітила, що один з чоловіків затиснув свою марну тепер праву руку, а інший повернувся до неї з сокирою в спині. Він крокував, трохи похитуючись, безмовно наближаючись до неї, перш ніж, задихаючись, впав на коліно.

Булькаючі шум його дихання, дав знати їй, що вона пробила йому легеню. Стало ясно, що він не в змозі битися і Дженсен зосередилася на чомусь іншому.

У неї з'явилася можливість втекти, і вона без вагань вирішила скористатися нею. І майже відразу стіна солдатів утворилася попереду неї. Дженсен зупинилася. Солдати оточили її. Куточками очей вона бачила звивисті тіні крізь промінь світла, якісь фігури піднімалися з внутрішньої частини могили.

– Якщо побажаєш – чоловік перед нею виголосив грубим голосом – ми будемо раді порубати тебе в шматки. Або ж я раджу тобі віддати ніж.

Дженсен застигла, обдумуючи можливі рішення. Її розум, здавалося, не хотів працювати. У віддаленості вона могла бачити силуети фігур прямуюччих до неї з підземелля. Чоловік простягнув руку.

– Ніж. – Вимовив він з погрозою.

Дженсен занесла руку і проткнула йому долоню. Коли він сіпнувся назад, в той же самий час Дженсен рвонула клинок, розрізаючи на дві частини його кисть між двома середніми пальцями.

Нічне повітря наповнилося злісною лайкою. Дженсен, скориставшись шансом, кинулася крізь пролом у стіні солдатів далі в тьму.

Перш ніж вона встигла зробити кілька кроків, чиясь рука обхопила її талію. Хтось смикнув її так сильно, що повітря навколо неї засвистіло. Солдат притиснув її спиною прямо до шкіряних лат. Дженсен стало важко дихати.

Перед тим, як він встиг зв'язати їй руки, вона встромила ніж йому в стегно. Гостре лезо зачепило кістку. Лаючись, він, в кінцевому рахунку, заволодів її руками, пришпиливши їх до її боків.

Сльози жаху та безнадії палили їй очі. Їй доведеться померти тут, посеред кладовища, не побачивши знову Тома. У цей момент це було єдиним, що здавалося важливим. Він ніколи не дізнається, що з нею трапилося. Вона ніколи не зможе сказати йому, як сильно його любить.

Солдат різко висмикнув ножа з своєї ноги. Вона задихалася від ридань, все було втрачено для неї.

Перш ніж чоловіки змогли порізати її на частини, що, як вона припускала, вони неодмінно зроблять, з'явився хтось з ліхтарем. Це була жінка. У неї в руці крім ліхтаря було щось ще. Вона підійшла до Дженсен, і, насупившись, взяла ситуацію під контроль.

– Тихо – сказала вона чоловікові, який, тихо лаючись, тримав свою закривавлену руку.

– Сучка розпорола мені руку.

– А мені ногу! – Додав інший чоловік.

Жінка кинула погляд на тіла, що лежали поблизу.

– Схоже, вам пощастило.

– Не сумніваюся. – У кінцевому рахунку, пробурчав чоловік, утримуючий Дженсен, явно відчуваючи незручність під її суворим поглядом. Він передав жінці ножа Дженсен.

– Вона розрізала мою руку майже на дві частини! – Втрутився інший, незадоволений байдужістю жінки до їхнього болю. – Вона повинна заплатити.

Жінка спрямувала на нього спопеляючий погляд.

– Ваше єдине призначення служити цілям Ордена. Яку користь зможеш ти внести в цю службу, якщо ти каліка? Зараз же заткнись або я точно не буду брати до уваги твоє зцілення.

Коли він схилив голову в німій згоді, жінка, врешті-решт, відвернулася і направила свою увагу на Дженсен. Піднявши ліхтар, вона подивилася на обличчя Дженсен. І тоді Дженсен побачила, що та тримала в руці: книгу. Ймовірно вона забрала якусь книгу з таємної бібліотеки.

– Вражаюче – сказала жінка так, ніби говорила сама собі, одночасно вивчаючи очі Дженсен. – Ти права щодо мене і ще щодо мого дару.

Дженсен зрозуміла, що жінка була чаклункою, ймовірно однієї з Сестер Джегана. Їй не могла заподіяти шкоду сила цієї жінки або будь-кого, хто володіє магією, але за даних обставин це зовсім не означало, що вона не є небезпечною. Зрештою, їй не потрібна магія, щоб наказати солдатам убити її.

Жінка взяла ніж і почала розглядати руків'я. Її брови нахмурилися, коли вона зрозуміла значення витіюватої літери «Р», вигравіруваної на срібній ручці, це був знак, що символізував дім Ралів.

Жінка подивилася на Дженсен очима, які наповнилися зловісним розумінням. Раптово вона впустила ніж. Він встромився в землю біля її ніг. Її обличчя здригнулося, ніби від болю. Безмовні солдати обмінялися стурбованими поглядами.

Коли вона знову підняла погляд, її обличчя було мертвенно блідим.

– Так, так. Невже Дженсен Рал? – Її голос звучав інакше. Це був низький і загрозливий чоловічий голос.

Дженсен насупилася.

– Ви знаєте мене?

– О так дорога, я знаю тебе, – сказала жінка низьким скрипучим голосом. – Здається, я пригадую, ти клялася мені вбити Річарда Рала.

Тепер Дженсен зрозуміла. Це був Імператор Джеган, який дивився на неї очима цієї жінки. Джеган був соноходцем. Тільки йому були під силу такі, виглядаючі неймовірно, речі.

– І що сталося з твоєю обіцянкою? – Запитала жінка не своїм голосом. Її руху були схожі на ляльку і здавалося, завдавали їй болю.

Дженсен не знала, з ким розмовляє, з Джеганем або з чаклункою.

– Я зазнала невдачі.

Губи жінки іронічно скривилися.

– Потерпіла невдачу.

– Вірно. Зазнала невдачі.

– А що з Себастяном?

Дженсен сковтнула.

– Він помер.

– Помер. – Промовила вона монотонно. Жінка підійшла ближче і підняла голову Дженсен, свердлячи її розгніваним поглядом.

– І як же він помер, люба?

– Зробивши це воїми власними руками.

– І чому такий чоловік, як Себастян, покінчив життя самогубством?

Дженсен хотіла зробити крок назад, але вже і так вдавилася в груди величезного солдата.

– Я думаю, це було його рішенням, він казав, що більше не хоче бути стратегом імператора. Можливо, він усвідомив, що його життя було розтрачене даремно.

Жінка пильно дивилася, але нічого не говорила.

Дженсен глянула на м'яко блискаючу золотом книгу, яку жінка тримала в одній руці з ліхтарем. Дженсен змогла розібрати лише напис на потертому корінці. Назва говорила: «Книга Зниклих Тіней».

Всі обернулись на шум. Ще більше чоловіків повільно волокли інших бранців. Коли вони підійшли до світла, серце Дженсен впало. Величезні солдати волокли Енсона, Оуена і його дружину, Мерілі. Всі троє були в крові.

Жінка нахилилася і підняла ножа Дженсен.

– Його превосходительство вирішило, що він зможе використати цих людей для загального блага. Привести їх з собою.

* * *

Ніккі пригальмувала і повернулася в той бік, звідки її окликнули по імені. Це був Натан. Енн по п'ятах слідувала за ним. На кожен широкий крок Натана Енн, щоб не відставати, доводилося робити своїх в три рази більше.

Їх кроки луною відбивалися від жовто-золотистого і коричневого мармуру підлоги порожнього передпокою.

Досить простий зал належав особливій?? частини палацу, яка відносилася до особистих володінь Лорда Рала, якою могли користуватися тільки прислуга, наближені особи і, звичайно, Морд-Сіт. Це був другорядний неприкрашений прохід, без усяких домагань на розкіш.

У своєму скромному сірому платті, застебнутому до самого горла, Енн виглядала точно так само, як в той самий момент, коли вона прийняла на виховання Ніккі ще дитиною.

Низенька і компактна, немов щільна грозова хмара, що мчить по ландшафту, вона завжди виглядала готовою метати блискавки. Її образ закарбувався в пам'яті Ніккі, як вельми значна фігура з того самого першого разу коли її відправили в Палац Пророків, щоб стати молодою послушницею.

Аннеліна Алдурен завжди ставилася до того типу жінок, які нічим іншим, як своїм твердим поглядом могли змусити будь-кого вибовкати визнання. На новачків вона наводила жах, на молодих чарівників побожний страх, а більшість Сестер кидало в тремтіння перед нею.

Будучи молоденькою послушницею, Ніккі підозрювала, що самому Творцеві довелося б вести себе з великою обережністю і ретельно контролювати свої манери та поведінку в присутності грізної аббатиси.

– Ми отримали звістку, що ви тільки що прибули з Замку Чарівників, – виголосив високий пророк глибоким, потужним голосом, коли він разом з Енн порівнявся з Ніккі і Карою.

Враховуючи, що Натан був майже тисячолітнім, він, тим не менше, залишався міцним красивим чоловіком. Так само, як у всіх Ралів, у нього були схожі риси з Річардом, але додавався яструбиний вираз обличчя.

Але його очі були красивого блакитного кольору, в той час як у Річарда вони були сірі. Незважаючи на свій вік, пророк рухався енергійними, цілеспрямованими, великими кроками.

Число прожитих ним років, так само, як і у Ніккі, було доречним тільки для тих, хто весь цей час жив за межами магії Палацу Пророків.

Роки в палаці рахували так само, як і за його межами, з тією лише різницею, що в Палаці час ішов неспівмірно повільніше, ніж для тих, хто був за межами огортаючого його заклинання.

У межах Палацу час тік по-іншому. Тепер, коли Палац – пристанище Сестер Світла протягом тисячоліть – був зруйнований, Натан, Енн, Ніккі, та й всі інші, хто колись називав це місце домом, почнуть старіти так як і усі інші люди.

Ніккі пам'ятала пророка завжди одягненим в мантію, поки він жив бранцем у своїх апартаментах в Палаці Пророків. Як Сестрі Світла, їй іноді доводилося відвідувати його апартаменти і записувати те щось, що він вважав пророцтвом.

Ніккі ніколи не вважала це якоюсь особливою роботою – вона просто відносила це до повсякденних рутинних справ, які їй належало виконувати. Хоча були такі Сестри, які не ризикували спускатися до Натана наодинці.