Текст книги "Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 43 страниц)

Більшість предків Джилліан були вбиті, але деяка частина була захоплена і навернена до нової мети чарівниками з Старого Світу, які жадали отримати їх унікальні здібності. Чарівники скористалися тими захопленими людьми, як сировиною, щоб створити нову зброю. Використовуючи чаклунство, чарівники отримали з тих полонених сонотворців людей, що використовувалися зовсім не для того, щоб насилати сни. Їх призначення було вторгатися в сни.

Зараз Джеган був єдиним живим соноходцем, живим зв'язком з Великою війною трьохтисячолітньої давності, війни, яку знову розпалили. З того, що Річард дізнався, соноходець був знову народжений в цьому світі, оскільки ворожий шпигун увійшов до Храму Вітрів і втрутився в ту магію, що була вигнана. Чарівник Барах знайшов спосіб підстрахуватися – він зробив так, що Річард народиться з обома сторонами Дару, щоб протистояти цій загрозі. Люди Джилліан походили від тих же самих коренів, що і Джеган. Його предки колись були сонотворцями, як і Джилліан.

І ось тепер Джилліан в черговий раз належало, як жриці кісток, виконати своє призначення сонотворца, щоб відбити загарбників… Лише з одним винятком.

Повертаючись до подій тієї Великої Війни – предки Джилліан зазнали поразки. У всьому, що Джилліан знала з тих згадок, говорилося про навівання мрій.

Річард вирішив, що саме тому вони, швидше за все, і зазнали поразки. Замість цього він задумав наслати на них кошмари.

– Ти зможеш відобразити їх у себе в голові? – Запитав він тихим голосом.

Мідно-червоні очі Джилліан відчинилися, проступивши посеред чорної проведеної смуги.

– Так, батько Рал. Ніколи раніше я не стикалася з кошмарами, поки не повернулися ці жорстокі люди із Старого Світу. У мене були тільки мрії. Навіть не уявляла, що таке кошмар насправді, – вона сковтнула. – Тепер – я пізнала кошмари.

– Коли-небудь, Джилліан, – вимовив Річард, зігнувшись і малюючи символ зіркоподібного розриву перед нею. – Я сподіваюся, ти зможеш забути, що таке кошмари, але поки що мені дуже треба, щоб ти зосередила свою увагу на них.

– Обіцяю, лорд Рал. Але я всього лише дівчинка. Ви дійсно вірите, що я зможу навіяти кошмари на всіх тих людей?

Річард пильно вдивився в її очі.

– Ті люди прийшли вбити все, що ти любиш. Ти визвеш кошмари в розумі, а Локі доставить їх людям в таборі, що внизу – я простежу за цим.

Ніккі присіла навпочіпки поруч з Річардом.

– Джилліан, не намагайся уявляти, скільки людей зібралося там внизу. Це не має зовсім ніякого значення. Правда-правда. Куди послідує Локі, туди і доставить твої сни. Поки він буде летіти над табором, кошмари будуть литися з його чорних, як найглибша ніч, крил подібно крижаному дощу. Може комусь і вдасться уникнути його, але це не принципово. Він обрушиться на безліч сонних люден – ось тільки це і потрібно брати в розрахунок.

Ніккі жестом вказала на форми заклинання перед дівчинкою.

– Ось, що є осередком сили, не ти. Ці заклинання пророблять всю роботу по вселенню в їх уми кошмарів, не ти. Все, що тобі потрібно – думати про кошмари. Подивися ось сюди – на це заклинання, бачиш? – запитала Ніккі, жестом показуючи на безперервну петлю, що згорталася в себе. – Ця частина нескінченно примножить твій кошмар ще й ще.

– Але це походить на те, що мені потрібно стільки зусиль, на які я не здатна.

З тонкою довірливою посмішкою Річард потягнувся і обхопив руку Джилліан.

– Саме я допомагаю тобі вселити їм сни, пам'ятаєш? Тобі потрібно всього лише подбати, щоб вони з'явилися в твоїй голові, а я вже подбаю, щоб вони дійшли, куди потрібно. Саме твої думки разом з моєю силою довершать задумане.

– Я цілком упевнена, що уявити кошмар для мене не складе труднощів, – тут вона злегка посміхнулася, – А ваша впевненість, лорд Рал, достатньо сильна. Я вважаю, це спрацює, коли ви обидва рознесете це, як задумано. Тепер я розумію, чому мені потрібні були ви, щоб я змогла вселити сни. Саме тому жриця кісток повинна була чекати вас, очікуючи вашого повернення.

Річард поплескав її по руці.

– Ти повинна запам'ятати ще одну річ, – коли Локі облетить увесь табір, ти повинна будеш направити його і посадити на намет Джегана. Ми хочемо вселити кошмари якомога більшому числу людей, але Джеган – повинен опинитися в самому епіцентрі тих кошмарів і опинитися у владі особливого сну, яким я хочу його закатувати, і тому, коли я шепну тобі, що настав час Локі спуститися, – ти уявиш Джегана в його наметі. Ось це заклинання, – він вказав, – яке здійснить це над тим, над ким буде знаходитися Локі. Коли я дам знати тобі знати – все, що тобі потрібно буде зробити, так це згадати Джегана і Локі полетить до його намету.

Джилліан кивнула.

– Я пам'ятаю той моторошний намет, – її мідно-червоні очі, наповнившись сльозами, звернулися на Ніккі. – І я більш ніж впевнена, що достатньо добре пізнала ті жахи і кошмари, що кояться там.

Над їх головами, нагорі, каркнув Локі і замахав крилами, виказавши нетерплячість вилетіти зі своїм вантажем кошмарів.

* * *

Дженсен скорчилась від болю, коли м'язистий охоронець вивернув їй руку, проштовхуючи вглиб шатра. Вона спіткнулася, але примудрилася утриматися на ногах.

Від сліпучого зимового сонячного світла, що супроводжувало їх протягом всієї поїздки по величезному табору, Дженсен з трудом могла розрізнити що-небудь всередині. Їй довелося прикрити очі рукою, поки вони не звикли до пануючої у наметі напівтемряви. Неподалік вона помітила силуети коренастих охоронців.

Обернувшись на безладні звуки позаду неї, Дженсен побачила таких же величезних охоронців, що підштовхували вперед Енсона, Оуена і його дружину, Мерілі, ніби тварин на забій. Вона практично не бачилася з ними в ході їх нетривалої поїздки на Північ. Більшу частину шляху вони проробили з кляпом у роті і пов'язками на очах, заподіюючи загону не більше клопоту, ніж решті багажу разом з провізією. Серце Дженсен стислося від виду її друзів у лапах цих жорстоких людей. Все навколо здавалося оманливим.

З іншого боку великої кімнати Дженсен побачила Імператора Джегана, який трапезував за великим столом. Подібно до священного вівтаря, безліч свічок по обидва боки стола висвітлювали дальню частину кімнати. Уздовж далекої стіни, за спиною Імператора, в очікуванні його розпоряджень, вишикувався цілий ряд слуг. Стіл ломився наїдками, яких вистачило б на невеликий банкет. Однак Джеган їв на самоті.

Чорні очі Джегана вп'ялися в Дженсен, ніби вона була фазаном, якого той збирався обезголовити, випатрати і підсмажити на честь грандіозного бенкету. Витягнувши руку, він пальцями поманив її до себе. Нерівне світло свічок відбивалося у великих перснях і інкрустованих дорогоцінними каменями ланцюжках, які бовталися на шиї у Джегана.

Пройшовши повз завмерлих від страху Енсона, Оуена і Мерілі, Дженсен пройшла по товстому килиму прямо до столу Імператора. Палаючі свічки освітлювали стіл, забитий окостами, дичиною, яловичиною, самими дивовижними приправами.

Не зводячи примарних очей з Дженсен, Імператор пальцями однієї руки скрутив грудку невеликій смаженій птиці, тримаючи келих в інший. Він відкусив великий шматок м'яса, запивши його червоним вином з келиха. Дженсен знала, що це було саме червоне вино: з куточків рота Джегана воно стікало прямо на його жилет з овечої вовни.

– Гляньте-но, – опустивши келих на стіл виголосив Імператор, – Кого ми знову бачимо! Невже сама малеча, сестра Річарда Рала, до нас завітала?

Останній раз, стоячи перед столом Імператора, Дженсен була разом з Себастяном. Тоді вона була гостем. Тоді вона не знала, що її просто використовували. З тих пір їй на багато що відкрилися очі.

– Ти не голодна, дорогенька?

– Ні, – відповіла вмираюча від голоду Дженсен.

– Не потрібно бути соноходцем, щоб сказати, що ти брешеш, – Посміхнувся Джеган.

Дженсен здригнулася від його удару по столу. Всі страви підстрибнули. Пляшки перекинулися, а келихи розлетілися на шматки. Товариші за її спиною ахнули від несподіванки.

– Не люблю, коли мені брешуть! – Вимовив Імператор, піднімаючись.

Його раптова лють віддалася страхом в жилах Дженсен. Вени виступили на лобі Джегана. Його обличчя почервоніло. Вона подумала, що помре на місці.

Перед тим, як лють змогла повністю опанувала ним, в кімнату проник пучок світла. Увійшли дві жінки і всередині намету знову запанував напівморок.

Джеган переключив увагу на них:

– Юлія, Ерміна, що-небудь відомо про Ніккі?

Захоплені зненацька жінки перезирнулися.

– Юлія, я не чую! Я не в настрої гратися з вами!

– Ваше Превосходительство, на жаль, про долю Ніккі нам поки нічого не відомо, – жінка прокашлялася. – Ваше Превосходительство, дозвольте поцікавитися, які причини у Вас є, щоб вважати, що Ніккі може бути жива?

Джеган трохи зменшився і опустився в крісло, покрите майстерним різьбленням:

– Та мені просто привидівся сон про неї.

– Зв'язок з її Рада-Ханем зник. Вона не могла зняти його без сторонньої допомоги. Напевно, це був всього лише сон.

– Вона жива!

Сестра Юлія поїжилась:

– Звичайно, Ваше Превосходительство. Ви знаєте про це краще за мене.

Джеган потер чоло кінчиками пальців.

– Я щось погано сплю останнім часом. Мені вже набридло сидіти тут і чекати хоч якогось поступу. Будівельників цієї купи пора б вже висікти, щоб надалі вони були жвавішими. А я-то думав, що покарань за той бунт буде достатньо, щоб змусити їх з більшим старанням ставитися до своїх обов'язків. Зрештою, це ж піде на користь нашим планам. Може, якщо я переконаю пару слабаків, решта поквапляться?

– Ваше Превосходительство, – вимовила Юлія, роблячи крок вперед, очевидно бажаючи відвернути його увагу від похмурих і жорстоких думок. – Думаю, у нас є дещо здатне підняти Вам настрій, що не змусить Вас засумніватися в наших успіхах.

Джеган насторожився. Потім підняв келих і зробив пристойний ковток. Повернувши келих на місце він схопив окіст з блюда, що стояв по праву руку.

Відітнувши шматок м'яса, він жестом вказав на Сестер:

– Про що розмова?

– Загін, який доставив Дженсен, привіз із собою багато книг. І одна з них – думаю, Вам самому варто поглянути.

Джеган, здається, знову починав злитися. Він рукою запросив двох жінок підійти ближче.

Обидві жінки відразу кинулися вперед, як по команді. В руках Сестри Ерміни була книга, знайдена в потайній кімнаті під усипальницею. Дженсен точно пам'ятала, що бачила, як її дістали.

– «Книга Зниклих Тіней».

Джеган подивився на обох жінок, потім опустив руки з одного боку крісла. Слуга негайно виступив вперед і взявся ретельно витирати руки Імператора. Джеган кивнув головою в бік столу і інші слуги підтяглися до столу і почали виносити з нього страви та графини. Після того, як вони очистили стіл від посуду, молоденька дівчина в більш, ніж відвертому одязі, поквапилася протерти стіл і забратися геть.

Поки слуга витирав руки Джегана, Сестра Ерміна поклала перед Імператором книгу. Він махнув слузі рукою і повернувся до книги. Присунувшись, Джеган перевернув обкладинку книги і почав вивчати текст на її сторінках.

– Так, – почав він, злегка відсторонившись від книги. – І що Ви думаєте про це? Це вірна копія або як?

– Ваше Превосходительство, це не копія.

Джеган невдоволено глянув з-під лоба:

– Що значить «не копія»?

– Це оригінал, Ваше Превосходительство!

Джеган ляснув віями в подиві, будучи не впевненим у тому, що правильно все розчув. Він відкинувся у кріслі і повернув свій погляд до Сестри:

– Оригінал?

Сестра Юлія підійшла ближче до столу і нахилившись перегорнула книгу на першу сторінку:

– Погляньте на це, Ваше Превосходительство, – вона вказала в кут сторінки. – Це авторська мітка. Ця печатка спеціально створена за допомогою магії для того, щоб позначити оригінал.

– Ну і що? Може вона підроблена!

Сестра Юлія замотала головою:

– Ні, Ваше Превосходительство. Це не так. Пророк ставить таку ж печатку перед тим, як почати записувати свої пророцтва – для того, щоб можна було визначити, що це оригінал, що це його власна праця, написана його власною рукою, а не підробка або копія.

– У Вашій бібліотеці безліч книг, які містять пророцтва, але за рідкісним винятком, це копії, зняті з оригіналів. Та що й казати, на більшості тих книг взагалі немає ніяких міток. Просто іноді люди, які знімають копії, роблять свої власні мітки з тим, щоб можна було визначити, кому належить ця копія і щоб переконатися в тому, що їх праця буде розпізнана саме як копія, а не оригінал. Але печатка на цій книзі не може бути міткою, що ставлять на копії. Це унікальна мітка. Така мітка ніколи не ставиться на копії. Це – оригінал. Ця авторська мітка залишена у формі заклинання. З її допомогою визначається оригінал. І я можу з упевненістю сказати, що ця книга – оригінал «Книги Зниклих Тіней», – вона закрила книгу і провела рукою по корінцю. – Бачите? «Тіней», а не «Тіні». До того ж, на ній стоїть авторська мітка. Ця книга була захована за Великим Бар'єром і магічними щитами. Це – оригінал!

– А як щодо решти книг?

– На жодній з них немає такої мітки. На них навіть немає печаток тих, хто знімав копії. Та взагалі, на них немає ніяких міток. Решта книг – лише копії. А ця – оригінал.

На хвилину Джеган задумався, поклавши руку на стіл, постукуючи по ньому великим пальцем.

– Я все одно не розумію, чому ця книга не може бути помилковою копією. Якщо люди робили підробки і хотіли, щоб вони були схожі на оригінал, то вони могли поставити на них і липову мітку. Так би мовити, для ідіотів.

– Технічно, це можливо, але занадто багато доказів свідчить про зворотне. Крім того, що я вже розповіла, існує безліч різних способів, що дозволяють перевірити справжність мітки автора. Саме для цього він і залишив її у формі заклинання: щоб її істинність можна було перевірити. Ми проробили кілька тестів мітки і переконалися в її достовірності. Також зазначу, що є більш складні розпізнавальні мережі, які дозволяють протестувати авторську мітку.

Сестра Ерміна вказала рукою на книгу:

– А ще, Ваше Превосходительство зверніть увагу на перші рядки цієї книги. Вони говорять про можливість визначення істинності за допомогою Сповідниці.

Сестра Юлія нетерпляче прокашлялася: навіщо говорити те, про що і так всі знають? Вона обдарувала Ерміну пронизливим поглядом перед тим, як почати:

– Ваше Превосходительство, ми маємо на увазі, що в книзі йдеться про Сповідницю, яка може визначити копію, але не оригінал. Тому ми не можемо довіряти їй у визначенні першотвору, тому що сповідниці не призначені для цієї мети. Якщо хочете, ми можемо продовжувати перевіряти книгу, але я впевнена, це лише черговий раз підтвердить те, про що нам вже і так відомо.

Джеган барабанив пальцями по столу.

– Де її знайшли?

– У Бандакарі, Ваше Превосходительство.

– Тобто, за магічними бар'єрами, які розділяли нас тисячі років.

– Абсолютно вірно, – захоплено вимовила Сестра Юлія. – Вже одне це є безперечним свідченням справжнього походження цієї книги!

– Чому?

– Якби оригінал можна було визначити за допомогою магії, де б Ви його сховали?

– Звичайно, за Великим бар'єром, там, де немає магії… – резюмував Джеган.

– Ваше Превосходительство, я не сумніваюся, це – оригінал «Книги Зниклих Тіней».

Імператор поглянув на неї темними, як ніч очима:

– Ти готова поплатитися життям за свої слова?!

– Так, Ваше Превосходительство, – не вагаючись, відповіла Сестра Юлія.

* * *

Дивний звук розбудив Дженсен. Спросоння він здався їй схожим на віддалені гуркоти грому. Спочатку вона подумала, що це, мабуть, черговий кошмар, який приснився Імператору. Але, насправді, звук виходив зовні. Чоловічі голоси наказували всім відступитися і забиратися геть з дороги. Тепер шум посилився, його звуки чулися вже зовсім поруч.

Біля входу в намет Дженсен помітила солдатів, відкидаючих полог. Вона боялася навіть поворухнутися. Джеган наказав їй залишатися на місці. Знаючи, що йому розлютитися все одно що змигнути оком, Дженсен не могла ослухатися його наказу.

Енсон запитально глянув на неї. Дженсен знизала плечима. Оуен взяв Мерілі за руку. Вони явно були налякані, і Дженсен повністю розділяла їхні почуття.

Імператор піднявся з крісла, продовжуючи натягувати штанину. Він виглядав втомленим, ніби з похмілля. Дженсен знала, що причиною тому нічні кошмари, які переслідують Імператора і не дають йому вночі спокою.

Він вже було розкрив рота, щоб щось сказати, як раптом занавіска дверного отвору відкинулася в сторону. Намет відразу наповнив шум з вулиці.

Всередину увійшла тендітна жінка. Серед усієї цієї метушні вона рухалася, як холодна слизька змія. Від одного її виду Дженсен захотіла сховатися подалі.

Погляд дивної незнайомки привернули четверо чоловік, прикутих до підлоги. Потім вона повернула погляд на Імператора. Чорна сукня підходила до її мертвенно-блідої шкіри.

– О, Сікс! – Вигукнув Джеган. – Дозволь запитати, що це ти тут робиш посеред ночі?

– Я тут по твоєму виклику, – майже з презирством в голосі вимовила жінка.

Імператор подивився на неї:

– Ну і?…

– А… справа в тому, що я згодна зробити для тебе дещо.

Вона витяла щось з-під руки. Дженсен не могла розібрати, що ж це було, тому що ця річ була настільки чорна, що її практично не можна було розгледіти в обкутаному димом приміщенні та ще й на тлі чорного одягу незнайомки.

Побачивши те, що дістала Сікс, Імператор просяяв.

Ніщо не могло порівнятися з кольором того, що було в руках у цієї жінки, ні чорні очі Джегана, ні чорне плаття Сікс. Навіть безмісячна ніч в печері серед густих лісів була не така чорна, як цей дивний предмет в руках Сікс. Дженсен ніколи не доводилося бачити щось подібне йому раніше. На розум приходила лише думка про те, що так повинна виглядати чорна темрява, яка огортає людину, коли вона помирає.

Джеган виглядав задоволеним. На його вустах грала посмішка:

– Третя шкатулка…

Здавалося, Сікс не розділяє його несподіваного гарного настрою.

– Я виконала свою обіцянку.

– Так, так, – тільки й вимовив Джеган, акуратно приймаючи шкатулку з її рук. – Так.

Імператор поставив чорну скриньку на скриню:

– Що ще? – Кинув він через плече.

– Я так задала їм жару, що вони кинулися врозсип. Я знищила всі їх патрулі, які зустрілися мені на шляху. Тим самим, я розчистила дорогу для загонів, ідучих із Старого світу і впевнилась, що вони можуть рухатися безперешкодно.

– Це добре, а то ми вже зачекалися.

– Набагато краще просто покласти всьому цьому кінець, – відповіла Сікс. – Тобі, до речі, вдалося знайти справжню копію «Книги Зниклих Тіней»?

– Ні, – Джеган розплився в усмішці. – Я, здається, знайшов оригінал!

Сікс обдарувала його довгим поглядом, ніби оцінюючи, наскільки правдиві його слова або просто, щоб переконатися в тому, що це не якісь п'яні брудні.

– Думаєш, тобі вдалося відшукати оригінал? – Безрадісна посмішка освітила її вузькі губи. – Так чому ж ти просто не скористаєшся Сповідницею, щоб це перевірити?

– Бачиш, у нас виникли невеликі проблеми… Їй вдалося втекти.

Що б не подумала Сікс, жоден мускул на її обличчі не видав її думки:

– Так, ну добре. У будь-якому випадку, вона б не змогла дуже допомогти тобі.

– Могла, не могла. У мене з нею свої рахунки! – Джеган потемнів. – А може ти зможеш знайти її і повернути мені назад? Ти б не була розчарована!

– Якщо хочеш, – знизала плечима Сікс. – А тепер, дай глянути на цю книженцію.

Джеган підійшов до скрині, дістав з неї книгу і простягнув її Сікс. Вона потримала її, затиснувши між долонями рук.

– Тепер дай інші.

Джеган підійшов до іншої скрині і витягнув ще три книги, дуже схожі з першою. Він розклав їх на мармуровій стільниці і присунув масляну лампу ближче.

Сікс, зі схрещеними на грудях руками, підійшла ближче до столу, розглядаючи книги. Потім приклала кінчики тонких пальців до однієї з книг. Потім до іншої. Затримавши руку над нею на мить, вона перейшла до третьої книги.

– Ці три були написані пізніше, – вимовила вона, вказуючи на лежачі перед собою книги. – Вона дістала оригінал, потримавши його недовго в руці перед тим, як покласти його зверху трьох копій. – Спершу була написана ось ця.

– Ця книга написана раніше інших? Ти впевнена?

– Звичайно! Якщо це невірна копія і твої Сестри відкриють не ту шкатулку, то все над чим я працювала і планувала, піде коту під хвіст, а враховуючи мою роль у всьому цьому, в такому випадку я – труп.

– Ти все ж не відповіла на моє запитання.

Сікс знизала плечима:

– Я – чаклунка. І у мене є деякі здібності. І я можу сказати, що це – оригінал. Скористайся ним. Відкрий потрібну скриньку і твої кошмари припиняться.

Джеган поморщився при згадці про переслідуючі його нічні кошмари, але, врешті-решт, посміхнувся:

– Приведи мені сповідницю.

Сікс розпливлася в розуміючій усмішці:

– До балу все готово, не вистачає лише сповідниці?

– Сестра Юлія ще говорить, що нам необхідно потрапити в Сад Життя.

– З усіх можливих варіантів, це – кращий. Раджу тобі прислухатися до твоєї Сестри.

– Так, так, знаю. До того ж, лише вона може відкрити скриньку, не без моєї присутності, звичайно. І якщо щось піде не так, то їй кришка. Думаю, це в її ж інтересах, якщо вона не хоче потрапити в обійми Володаря Підземного світу. Думаю, це і є причина, через яку вона хоче зробити це в Саду Життя.

Сікс багатозначно глянула на Дженсен:

– Використай її. Це сестра Річарда Рала. Як бачиш, усе складається не на його користь. Її смерть допоможе зберегти рівновагу.

Джеган повернувся до Дженсен:

– Як ти думаєш, навіщо вона мені тут знадобилася?

– Думала ти просто хочеш помститися.

– Я хочу зламати всякий опір волі Ордена. Якби я хотів їй помститися, вона б уже була в наметах для тортур і молила про смерть. Але вона може принести Ордену більше користі. Вона допоможе нашій спільній меті – встановити правління Ордена над усім світом, як і повинно бути по праву.

– Не забувай, що в цьому світі має бути і мій «ласий» шматочок.

Джеган прихильно посміхнувся:

– Звичайно, Сікс. Твої вимоги абсолютно прийнятні. На своєму шматочку володінь можеш робити, що хочеш, не забуваючи, природно, про всеосяжний авторитет Імперського Ордена.

– Безсумнівно. І якщо життя його сестри не вплине на Річарда Рала, то можеш сміливо нагадати, що я з задоволенням спалю його, всіх його людей і всі його війська.

Джегану виразно сподобалася ідея:

– Чудова ідея! Сікс, я відразу зрозумів, що ти – відмінний союзник!

– Якщо не заперечуєш, Королева Сікс.

Джеган посміхнувся:

– Зовсім ні. Я із задоволенням нарікаю тебе: Королева Сікс!

Сидячи в темряві, притулившись до кам'яної стіни і засинаючи час від часу, Рейчел почула звук за дверима камери, який змусив її прокинутися. Вона випросталася, вслухаючись. Рейчел подумала, що це схоже на якісь віддалені кроки.

Вона знову відкинулася на холодну кам'яну стіну. Можливо, це була Сікс, що прийшла забрати її в печеру, щоб малювати картини, що шкодять людям. У порожній кам'яної кімнаті, позбавленої будь-якої меблів, було нікуди бігти, ніде сховатися.

Рейчел не знала, що робити, коли Сікс накаже їй малювати жахливі речі, які заподіюють людям страждання. Вона не хотіла цього робити, не хотіла малювати несучі шкоду безневинним людям малюнки, але вона також знала, що у відьми є способи змусити її це зробити. Рейчел боялася Сікс, боялася жінку, яка мучила її.

У всьому світі немає нічого більш жахливого, ніж бути наодинці з кимось, хто хоче заподіяти тобі біль і знає, що ти ніяк не можеш його зупинити.

Вона почала плакати, тільки лише подумавши про те, хто йде сюди, уявляючи, що з нею зробить Сікс. Але вона витерла сльози і спробувала придумати що-небудь, що завгодно, що змогло б їй допомогти.

Минув вже деякий час з тих пір, як вона бачила відьму в останній раз. Зараз же це могла бути навіть не Сікс – це міг бути один із охоронців, що несе їй їжу. Два стражники були з числа тих, хто служили ще при Королеві Мілені. Рейчел не знала їхніх імен, але вона їх раніше бачила.

Були і інші люди, яких вона не знала. Вони були солдатами Імперського Ордена. Старі охоронці ніколи не шкодили їй навмисне, але нові солдати були іншими. Вони були схожі на дикунів. Коли вони дивилися на неї, Рейчел розуміла, що вони думають про те, щоб зробити з нею неймовірно жахливі речі. Ці люди не хвилювалися, що будь-хто може їх зупинити, за винятком хіба що Сікс. Вони ніколи не ставали у неї на шляху. Сікс ігнорувала їх, знаючи, що вони заберуться з її дороги.

Ці чоловіки дивилися на Рейчел так, що лякали її до тремтіння в жижках. Рейчел хвилювалася, що вони схоплять її одну, коли не буде Сікс, щоб тримати їх на відстані. Але думки про Сікс, що йде, щоб мучити її, були ненабагато приємнішими.

Рейчел завжди ненавиділа насильство, коли ще була в замку за часів Королеви Мілени. Вона жила в страху велику частину часу. І була голодна велику частину часу. Але зараз все було по-іншому. Все було гірше – хоч вона ніколи й не думала, що може бути гірше.

Вона уважно слухала кроки, що наближаються. Вона зрозуміла, що це не чоловіча хода, а більш легка хода. Це були жіночі кроки. Це означало, що йде Сікс. Це означало, що буде жахливий день. Сікс пообіцяла, що коли вона повернеться, вона змусить Рейчел малювати для неї.

Замок клацнув після повороту ключа. Рейчел втиснулася в стіну, бажаючи втекти, але, знаючи, що вона не може. Важкі залізні двері рипнули, відкриваючись. Світло лампи хлинуло в кам'яну в'язницю Рейчел. Несучий лампу силует ковзнув усередину. Рейчел здивовано моргнула, коли побачила посмішку.

Це була її мати.

Рейчел стрімко схопилася. З текучими по її щоках слізьми вона підбігла до жінки і обхопила руками її талію. Вона відчувала тішачі її руки, які ніжно обіймають її. Рейчел заридала, радіючи несподіваним обіймам.

– Ну, заспокойся, заспокойся. Все тепер буде добре, Рейчел.

І Рейчел знала, що так і буде. З появою її матері несподівано все встало на свої місця. Страшні чоловіки, відьма – ніхто з них більше нічого не значив. Все тепер в порядку.

– Спасибі за те, що прийшла, – сказала вона крізь сльози. – Я була так налякана.

Її мати присіла, обіймаючи її міцніше.

– Я бачу, ти скористалася тим, що я тобі дала в минулий раз.

Рейчел схилила голову на мамине плече.

– Він врятував мене. Він врятував моє життя. Спасибі тобі.

Втішаюча рука гладила її спину, мама ніжно посміхнулася щирому щастю Рейчел. Рейчел відсторонилася.

– Ми повинні йти. До того, як ця жахлива відьма повернеться, ми повинні піти. І тут ще є солдати – злі солдати. Ти повинна не дати їм побачити тебе. Вони можуть зробити з тобою жахливі речі.

Сяючи і посміхаючись, мама пильно подивилася на неї.

– Ми зараз в безпеці.

– Але ми повинні йти звідси.

Все ще посміхаючись, її мати кивнула.

– Так, повинні. Але я хочу, щоб ти дещо зробила для мене.

Рейчел припинила плакати.

– Що завгодно. Ти врятувала мені життя. Та крейда, що ти мені дала, врятувала мене від примар-кулдиків. Вони б розірвали мене на частини. Те, що ти мені дала, врятувало моє життя.

Її мама приклала руку до її щоки.

– Ти сама врятувала своє життя, Рейчел. Ти використала свою голову і врятувала своє життя. Я всього лише трохи допомогла тобі, коли зрозуміла, що тобі це знадобиться.

– Але це була та допомога, якої я потребувала.

– Я дуже рада, Рейчел. Тепер же мені потрібна твоя допомога.

Рейчел знизала плечима.

– Чим же я можу тобі допомогти? Я ж ще невелика, щоб багато чого зробити.

Її мама посміхнулася під час паузи.

– Ти як раз походиш по розміру.

Рейчел не могла уявити собі, для чого ж це вона може походити по розміру.

– Тоді, що ж це?

Її мати підняла лампу і встала. Вона взяла Рейчел за руку.

– Ходімо. Я покажу тобі. Мені потрібно, щоб ти доставила дуже важливе послання для порятунку іншої людини.

Як тільки вони рушили в кам'яний коридор, лампа освітила порожній простір. Охоронців ніде не було видно.

Рейчел сподобалася думка допомогти комусь ще. Вона знала, що значить боятися і потребувати допомоги.

– Ти хочеш, щоб я віднесла послання?

– Так, саме так. Я знаю, що ти хоробра, але ти не повинна боятися того, що побачиш. Обіцяю, там нічого боятися.

Поки вони поспішно йшли по коридорах, Рейчел почала хвилюватися. Вона знала, що її мама вже допомагала їй раніше. І вона хотіла надати їй допомогу.

Але все це звучало лякаюче. Коли людина говорить, що нічого страхатися, це означає, що боятися є чого. Однак, все це було не так страшно, як ті чоловіки зі злими поглядами, або як зла відьма.

Чейз вчив, що страх це нормально, але щоб вижити і допомогти собі, треба бути господарем свого страху. Страх, як він завжди говорив, не може врятувати тебе, на відміну від управління ним.

Рейчел підняла погляд на свою прекрасну матір.

– І для кого це послання?

– Воно щоб допомогти другу. Річарду.

– Річарду Ралу? Ти знаєш Річарда?

Її мама глянула на неї.

– Ти знаєш його, і це головне. Ти ж знаєш, що він намагається всім допомогти.

Рейчел кивнула.

– Я знаю.

– Добре, йому знадобиться допомога. Я хочу, щоб ти віднесла йому повідомлення від мене, і дізналася, чи можемо ми чимось йому допомогти.

– Чудово, – сказала Рейчел, – я з радістю йому допоможу. Я люблю Річарда.

Її мама кивнула.

– Добре. Він людина, що заслуговує твоєї любові.

Вона зупинилася перед важкими дверима і м'яко стиснула руку Рейчел.

– Не бійся зараз, добре?

Рейчел втупилася на неї, відчуваючи, що душа йде в п'яти.

– Гаразд.

– Тут нічого боятися, обіцяю. І я буду тут поруч з тобою.

Рейчел кивнула. Її мама відчинила двері в холодне нічне повітря.

Рейчел побачила через дверний проріз, що вже зійшов місяць. До цього Рейчел була в темній камері, і тут був лише світло від лампи, тому вона могла добре бачити все зовні. Це було схоже на внутрішній двір, огороджений кам'яними стінами. Двір був досить великий не тільки для кущів, але і для дерев.

Разом вони ступили в холодну темряву. Рейчел скам'яніла, коли побачила палаючі зелені очі, які дивився на неї зверху вниз. У неї перехопило подих, не даючи їй закричати.

Величезні крила голосно грюкнули, широко розкриваючись. Завдяки місяцю за крилами, Рейчел побачила пульсуючі вени на натягнутій шкірі крил. Це був гар. Рейчел зрозуміла, що звір в мить ока розірве їх на частини.

– Рейчел, не бійся, – вимовила її мама ніжним голосом.

Рейчел не могла поворушити ногами.

– Що?

– Це Гратч. Він друг Річарда. – Вона повернулася до смертоносного звіра і поклала долоню на його величезну волохату руку, заспокоюючи його. – Це ти, Гратч?

Його рот широко розкрився. Великі ікла заблищали у світлі лампи. Пара від його дихання свистіла, проходячи через ці ікла назовні в холодне повітря.

– Гррратч люююб Рйіч-ааарг, – прогарчав створення.

Рейчел моргнула. Це було не зовсім гарчання. Воно звучало, як слова.

– Він тільки що сказав, що любить Річарда?

Гратч ствердно кивнув. Мати Рейчел теж кивнула.

– Правильно. Гратч любить Річарда. Як і ти.