Текст книги "Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 43 страниц)

Сікс позадкувала на кілька кроків.

– Але я, я…

– Що ти? – Стара поставила запитання злісним тоном, що виражає роздратування. Ця жінка являла собою повелительку, яку абсолютно ніщо не страшило, і менше всього Сікс.

Сікс відступила ще на крок.

– Я не розумію…

У Келен відвисла щелепа, коли вона побачила як туго натягнута, бліда плоть обличчя Сікс і її руки… почали рухатися, як ніби закипаючи зсередини.

Сікс почала кричати від болю, її костисті руки обмацували сповзаючу плоть з особи.

– Мати, що ти хочеш?!

– Ну, це абсолютно зрозуміло, – сказала стара, підступаючи все ближче до відьмі, в той час, як та відскочила геть. – Я хочу, щоб ти померла.

У цей момент Сікс несамовито затряслася всім тілом, – її шкіра вся дрижала і була покрита судомою, виглядаючи так, немов вона відокремлювалася від закипаючих м'язів і сухожиль. Картина була такою, ніби Сікс кипіла зсередини.

Несподівано, стара схопила обвислу шкіру за шиєю Сікс. Коли Сікс почала спадати до підлоги, стара зробила потужний ривок.

Шкіра, практично одним шматком, зірвалася прямо з ураженої відьми. Вона звалилася на кам'яну підлогу, закривавленою, невпізнанною купою, що прямо так і залишилася в чорному платті, як у мішку. Це було настільки огидне видовище, яке тільки Келен могла собі уявити.

Стара, тримаючи жалюгідні залишки шкіри Сікс, посміхнулася їм.

Всі вони застигли в шоці в той момент, коли стара немов замерехтіла, а її вигляд заколихався і затріпотів. Келен здивовано втупилася на неї. Ніяка це була не стара – на її місці стояла молода і красива жінка, з довгими хвилястими темно-рудим волоссям. Її сіре, з різними відтінками, плаття лише злегка прикривало її чуттєву фігуру. Краї повітряної тканини колихалися, наче від слабкого вітерцю.

– Шота… – видихнув Річард, посмішка прорізалася на його обличчі.

Вона шпурнула закривавлену шкіру недбалої купою, а потім посміхнулася соромливою, піддражнюючою посмішкою, ступивши вперед і ніжно приклавши до його щоки іншу руку. Келен відчула, як її власне обличчя залилося червоним.

– Шота! Що ти робиш тут? – Запитав Річард.

– По всій видимості, рятую твою шкуру, – вона посміхнулася ще ширше, коли мигцем глянула на останки в чорній сукні. – Гадаю, цілком прийнятна плата для Сікс.

– Але, але… схоже, я не розумію.

– Ось те ж саме було і з Сікс, – продовжила Шота. – Вона живила ілюзії, що я помчала геть з підібраними хвостом між ніг, щоб сховатися назавжди, тремтячи від страху, що вона зможе знайти мене, – а тому вона ніяк не очікувала візиту своєї матері. Подібної речі не водилося серед її так чи інакше значущих талантів або її обмеженої уяви з тих самих пір, як вона втратила розуміння цінності матері і ніякого співчуття до тих, у кого воно було. Вона не могла уявити силу і значення таких уз, ось тому-то цей зв'язок і засліпив її. Її зв'язок з матір'ю викликав її ненависть, підсилену страхом.

Келен відчула, що її обличчя розгорілося ще сильніше, поки вона спостерігала за тим, як Шота пробігла вниз довгим покритим лаком нігтем по переду сорочки Річарда.

– Мені не до душі, коли хтось забирає те, над чим я працювала і що створювала, – прошепотіла Шота Річарду інтимним голосом. – Вона не мала ніякого права на те, що належало мені. Мені коштувало великих зусиль і часу повернути назад все те, у що вона занурила свої зрадливі щупальця на моїй території, але я справилась з цим.

– Мені здається, що тут криється щось більше, ніж це, Шота. Я думаю, що ти хотіла нам усім допомогти.

Шота ступнула убік, клацнувши пальцями в підтвердженні, коли вона повернулася спиною до Річарда.

– Скриньки знаходяться в грі. Якщо Сестри Тьми відкриють їх, дуже багато людей, які не зробили нічого поганого, загинуть. І я теж буду кинута Володареві, як шматок м'яса.

Річарду тільки й залишалося кивнути на це одкровення. Він нахилився і підняв свій меч. Він простягнув їй руків'я.

– Ось, візмись.

– Мій дорогий хлопчик, у мене немає ніякої потреби в мечі.

Келен не пам'ятала нікого, у кого міг бути такий гарний, шовковистий голос. Шота вела себе так, немов вважала, що більше нікого немає в кімнаті. За винятком тієї короткого миті, коли вона кинула швидкий, застережливий погляд на Зедда, її мигдалеподібні очі майже не відривалися від Річарда.

– Просто догоди мені і торкнися його.

Все її обличчя пом'якшало кокетливою усмішкою.

– Ну, раз ти так наполягаєш.

Її витончені пальці обвилися навколо руків'я. Раптово її очі скосилися, щоб подивитися на Келен, що стояла прямо тут, поруч з ним.

– Меч перериває триваючий в даний час ефект заклинання Вогняного Ланцюга, – пояснив Річард. – Він не в змозі повернути дію заклинання назад, але дозволяє тобі тепер бачити те, що перед тобою.

Її пильний погляд затримався на ній перш, ніж повернутися до Річарда.

– Так і є, – її голос став серйозним. – Але прямо зараз, тим не менше, кожен з нас в цій кімнаті, як ніколи, близький до того, що буде поглинений владою Одена і відданий на всю вічність Володареві смерті в підземному світі, – її пальці торкнулися обличчя Річарда. – Як я говорила тобі раніше, ти повинен перешкодити цьому статися.

– І як же я повинен зробити це?

Шота кинула нього гнівний погляд.

– Нам уже довелося це обговорити раніше, Річард. Ти – гравець. Тобі і вводити шкатулки в гру.

Річард зітхнув.

– Ми на такій немислимій віддалі від скриньок. Джеган введе їх гру задовго до того, як ми зможемо повернутися.

Шота посміхнулася йому.

– У мене тут припасений спосіб, як тобі повернутися.

– Який?

Шота вказала пальцем в небо.

– Ти можеш полетіти.

Річард скинув голову.

– Полетіти?!

– Дракон, якого Сікс зачарувала і використовувала, – на кріпосному валу.

– Дракон! – Вигукнув Зедд. – Ти чекаєш, що Річард полетить на драконі? Що за дракон?

– Сердитий.

– Сердитий? – Перепитав Річард.

– Боюся, що я не дуже хороша в ролі матері дракона, але я приручила його, – Шота знизала плечима. – Трохи, по крайній мірі.

Всі чекали Річарда в коридорі, поки він швидко переодягався в одяг з свого пакета. Коли він переодівся, у Келен перехопило подих від виду того, кого вона побачила.

Поверх чорної сорочки була одягнена чорна, відкрита з боків туніка, прикрашена дивними символами, які зміїлися по широкій золотій стрічці, повністю оббігаючи навколо неї. Широкий, багатошаровий шкіряний пояс, покритий ще більшою кількістю емблем, підтримував чудову туніку на його талії. Стародавня, оснащена шкірою перев'язь, що тримала оброблені золотом і сріблом піхви Меча Істини перетинала його праве плече. На кожному зап'ясті була широка підбита шкірою срібна стрічка, несуча з'єднані кільця, усередині яких теж були дивні символи. Чорні чоботи поверх його чорних штанів також мали запонки, що оточувалися візерунками. На широких плечах спочивав плащ, який, здавалося, був зроблений з тканого золота.

Він виглядав так, як на думку Келен і повинен був виглядати бойовий маг. Він був гідний повелівати королями. Він виглядав, як лорд Рал.

Тепер Келен без всяких утруднень могла зрозуміти, чому Ніккі була закохана в нього. Вона була чи не найщасливішою жінкою в світі. І вона була до того ж тією, хто був гідний цієї людини.

– Давайте поспішимо, – сказав він Шоті.

Шота, простуючи розміреним кроком уздовж по центру залів у своїй напівпрозорій сірій сукні, що вилася за нею, вела їх через підсобні, неоздоблені переходи замку, які немов спорожніли. Час від часу вона робила змах рукою у напрямку до дверей або проходу, ніби утримувала будь-кого від того, щоб турбувати їх. Швидше за все, так воно і було, оскільки ніхто не затримав маленьку компанію людей, які поспішали по коридорах.

Вони всі зупинилися позаду відьми, коли вона, нарешті, зупинилася біля важких дубових дверей. Вона окинула всіх поглядом, ніби запитуючи, чи готові вони, потім відкрила навстіж важкі дубові двері. Коли вони вийшли через двері в похмурий день, лише плащ Річарда не втратив свого блиску. На кріпосному валу вони зустрілися лицем до лиця з величезним звіром з блискучою червоною лускою і немовби з лісом шипів з чорними наконечниками на спині.

Рев полум'я пронісся уздовж кріпосного валу, розкидаючи землю і камінчики на всі боки. Вони всі відсахнулися назад.

– Це не Скарлет, – сказав Річард. – Я думав, що мова йшла про Скарлет.

– Ти знайомий з драконом? – Запитала Келен.

– Так, так само, як і ти, але не з цим. Цей побільше, і в цілому виглядає набагато норовистішим.

Спека від клубів вогню знову відкинула їх назад. Шота, безтурботно наспівуючи приємну пісню, ненавмисно вийшла вперед. Вогонь зупинився. Дракон плавно опустив свою голову до неї, нахиливши її до них, немов висловлюючи цікавість. Поки Шота шепотіла щось таке, чого Келен не могла розчути, дракон м'яко пофиркував від задоволення.

Шота, погладжуючи пальцями під підборіддям у дракона, повернулася назад до них.

– Річард, давай же, поговори з цим симпатичним хлопцем.

Дракон видавав звуки, майже схожі на муркотіння під її слова.

Річард спішно вийшов вперед.

– У мене є друг дракон, – звернувся він до чудовиська. – Може, ти чув про неї. Її звуть Скарлет.

Масивна істота закинула свою голову вверх і випустила стовп полум'я в небо. Його зубчастий хвіст зі свистом пронісся уздовж кріпосного валу, збиваючи великі блоки з верху кам'яної стіни.

Червона голова хитнулася назад вниз. Він ошкірився і гарчав, демонструючи злобно виглядаючі ікла.

– Скарлет – моя мати, – прогарчав дракон.

Річард виглядав приємно здивованим.

– Скарлет – твоя мати? Так ти Грегорі?

Дракон потягнувся ще ближче, обнюхав Річарда і спохмурнів. Плащ Річарда здіймався від кожного подиху повітря.

– Хто ти, чоловічок?

– Я – Річард Рал. В останній раз, коли я бачив тебе, ти був яйцем, – Річард, як ніби розмовляючи зі старим другом, окреслив половину кола своїми руками. – Ти був ось таким великим.

– Річард Рал, – Грегорі посміхнувся і його ворожість випарувалася. – Моя мати розповідала мені про тебе.

Річард поклав руку на морду Грегорі. Його голос став ніжним, стурбованим.

– У неї все добре? Магія слабшає. Я переживав, чи не зашкодило їй чимось це.

Грегорі пирхнув клубом диму.

– Вона дуже хвора. Вона стає з кожним днем слабішою. Я більш сильний і ще в змозі літати. Я приношу їй їжу, але відьма перешкоджала тому, щоб я був в змозі робити це. Я не знаю, як допомогти їй. Я хвилююся, що вона буде втрачена для мене.

Річард сумно кивнув.

– Це – шкідництво, яке шими викликали в цьому світі. Воно руйнує всю магію.

Грегорі кивнув своєю величезною головою.

– Тоді червоні дракони приречені.

– Як і всі ми. Якщо я не зможу зупинити цю порчу.

Велика голова скинулась в бік так, що Грегорі міг вдивитися в Річарда одним жовтим оком.

– Ти можеш зробити це?

– Можливо, але я ще не впевнений, як. Я знаю, що я повинен дістатися до Народного Палацу, там я і зможу спробувати.

– Народного Палацу? Де чекає темна армія?

Річард кивнув.

– Точно. Швидше за все, я єдиний, хто зможе зупинити цю порчу. Ти можеш допомогти дістатися нам туди?

– Я тепер вільний. Вільний дракон не служить людині.

– Я не прошу, щоб ти був моїм слугою, а тільки відніс нас до Д'хари, щоб я міг спробувати врятувати всіх нас, хто хоче жити вільно, включаючи тебе і твою матір.

Голова Грегорі ковзнула ближче до Зедда, Тома, і Рікки. Він швидко обдумав це, озираючись назад на Річарда.

– Усіх вас?

– Всіх нас, – сказав Річард. – Мені потрібна допомога моїх друзів. Саме це наш єдиний шанс зупинити всі ті жахливі речі, які можуть трапитися.

Голова Грегорі опустилася ближче, поки його морда не штовхнула груди Річарда, відштовхнувши його назад на півкроку.

– Моя мати розповідала мені історію про те, як ти врятував мене, коли я був всього лише яйцем. Якщо я зроблю це, то ми будемо квити.

– Квити, – погодився Річард.

Грегорі розпластав себе на кріпосній стіни так низько, наскільки було можливо.

– Тоді в дорогу.

Річард показав іншим, як піднятися і як триматися за шипи і виступи. Він сів першим, верхи на спину дракона біля основи його довгої шиї, потім допоміг забратися Зедду, Тому і Ріккі позаду себе. Зедд без зупинки бубонів щось собі під ніс. Річард попросив його припинити сваритися.

Келен була останньою. Річард нахилився вниз, взяв її руку, і посадив прямо за собою. Поки вона влаштовувалася зручніше на спині дракона позаду нього, вона помітила, що він витяг білу тканину зі своєї кишені і розглядав її.

Келен, обхопивши його руками, шепнула йому в вухо.

– Я боюся.

Він посміхнувся через плече.

– У тебе паморочиться голова під час польоту на драконах, але ти не будеш розчарована. Просто тримайся міцніше і закрий очі, якщо хочеш.

На неї справило глибоке враження, як же було легко, якщо притулитися до нього ось так, близько, і наскільки ніжним і невимушеним він був з нею. Здавалося, він оживав, коли вона була поруч з ним.

– Що це в тебе? – Запитала вона, кивнувши головою на білу тканину. На ній було чорнильна пляма на одній стороні і точно така ж на іншій, протилежній.

– Дещо з минулого, – сказав він дещо розгублено. Очевидно, він роздумував не над її питанням. Він задумався про білу тканину з двома чорнильними плямами.

Він засунув тканину назад у свою кишеню і подивився вниз на фортечну стіну.

– Шота, ти з нами?

– Ні. Я повертаюся вЗемлю Агада, до себе додому. Я буду чекати там кінця, або тебе, який перешкодить трапитися цьому кінцю.

Річард кивнув. Келен же не вважала, що він дивився на все впевнено.

– Спасибі тобі за все, що ти зробила, Шота.

– Застав мене пишатися тобою, Річард.

Він швидко посміхнувся їй.

– Я докладу всіх старання.

– Саме це повинен зробити кожен з нас, – сказала вона.

Річард поплескав блискучу червону луску дракона.

– Грегорі, давай відправлятися. У нас не так багато часу.

Грегорі випустив короткий видих полум'я. Поки воно клубочилося геть в чорному диму, величезні крила дракона піднялися в повітря і потім різко опустилися з величезною, але все ж витонченою, силою. Келен відчула, що вони піднялися в повітря. Відчуття було таке, ніби її шлунок перекинувся догори ногами.

Поки вони йшли крізь порожні, чудові… мармурові зали Народного Палацу, Річард зрозумів, куди всі поділися, по тому, як він чув тихе відлуння виспівування молитов, які розносилися по коридорах.

«Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наш порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Це була присвята лорду Ралу. В такий момент, коли їхній світ був на краю загибелі, всі в Народному Палаці пішли на посвяту, почувши дзвін дзвону. Він розумів, що настав час, коли ці люди найбільше потребували молитви, і посвята була їх способом підтвердити свої узи. Або, можливо це служило як нагадування про їх частини зобов'язань, і про те, що вони повинні були його захищати.

Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наш порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Річард придушив всі почуття, породжені думками про присвячення. Здавалося, він жонглював відразу тисячею думок одночасно. Він не знав, що робити. Незліченна кількість питань кружляли в його голові, і серед їх безлічі він ніяк не міг виділити найважливіші. Він не знав, з якого кінця за це взятися.

Він відчував, що не годиться на роль лорда Рала. Однак він вірив у те, що вся ця безліч проблем пов'язана один з одним, що всі вони були частинами однієї і тієї ж головоломки, і що якщо він зможе визначити основу того, що так турбує його, то все встане на свої місця.

Все що йому було потрібно – це кілька років на з'ясування причин. Але йому б ще дуже пощастило, якщо у них залишилося хоч б пару годин в запасі.

І знову він змусив свій розум повернутися до насущних проблем. Барах залишив йому повідомлення в трьохтисячолітній книзі, неписане правило, і Річард не уявляв, що воно означало. Тепер, коли до нього повернувся його дар, він знову подумки пролистав «Книгу Зниклих Тіней», але, швидше за все, це була підробка. В той час, як у Джегана був оригінал. І шкатулки.

Чому сповідниця була в центрі всього цього? Чи було це тому, що Сповідниця була центральною фігурою для шкатулок Одена, якщо використовувалася одна з копій «Книги Зниклих Тіней»? Чи це тільки його уява? Можливо, – думав він, – що сповідниця є центральною фігурою тільки тому, що Келен була сповідницею і була центром його життя?

Будь-які думки про Келен вибивали його з колії і завдавали страждань. Необхідність мовчати про те, що він так відчайдушно бажав розповісти їй, розбивала його серце. Необхідність утримуватися від того, щоб узяти її в свої обійми і поцілувати, вбивала його. Обійняти її міцніше – ось все, про що він мріяв.

Але він розумів, що якщо зруйнує стерильне поле її розуму, то будуть втрачені всі шанси відновити за допомогою магії Одена ту, ким вона була раніше. Він повинен був продовжувати здаватися стриманим і розсіяним.

Але найбільше його лякала думка про те, що пізно про це дбати, тому що Самуель вже міг порушити стерильне поле.

Він відчував, що Келен йде збоку. Він впізнавав звук її кроків, її запах, її присутність. Він то переповнювався радістю від того, що вона повернулася, то жахався майбутньої втрати її. Він повинен був припинити думати про проблему і сфокусуватися на вирішенні. Він повинен був знайти відповідь.

Якщо тільки вона існувала, ця відповідь.

«Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наш порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі».

Якщо він не знайде відповідь, всі ці люди загинуть. Але як же йому це зробити?

Він знову повернувся до думок про рішення. Він мав би відкрити скриньку Одена, щоб скасувати весь завданий збиток – це все, що йому залишалося зробити. Якщо він цього не зробить, світ життя, пошкоджений Вогняним Ланцюгом і його наслідками, втратить рівновагу. Якщо не він відкриє правильну шкатулку, то це зроблять Сестри Джегана. Але він навіть не знав, як відкрити шкатулки, не кажучи вже про те, що ними володів Джеган.

Річард нагадав собі, що, принаймні, він встиг зробити те, що було необхідно зробити, для відкриття правильної шкатулки. По крайній мірі, йому вдалася його подорож крізь завісу Підземного світу. І він зумів повернути звідти те, що необхідно. Це само по собі було проблемою, але він знайшов рішення. Тепер магія шкатулок Одена була потрібна для відновлення того, що зруйнував Вогняний Ланцюг.

Келен прийняла нову статуетку Сильної Духом, яку він зробив. Він нагадав собі, що у нього була сповідниця, якої потребував Джеган, коли ще не мав оригінала «Книги Зниклих Тіней». Сповідниця. Щось було в цьому неправильне, але він не міг зрозуміти, що саме.

Однак, він знав, що це був єдиний спосіб опинитися поруч зі скриньками Одена. Це був його єдиний шанс – звичайно, якщо він встигне знайти рішення перш, ніж Сестра Юлія відкриє одну з них.

Коли він почув шурхіт поспішних кроків, він підняв погляд і побачив Верну з Натаном, які поспішали до нього. Кара і генерал Мейфферт не відставали від них. Зедд, Том і Рікка трималися з Річардом.

Річард зупинився на мосту з прекрасного, поцяткованого прожилками зеленого мармуру, який виходив на сквер для посвяти і з'єднував широкі зали, в той час, як Верна і Натан мчали наверх. Люди внизу стояли на колінах, притиснувшись в молитві лобами до плит підлоги. Вони не підозрювали про те, що він збирався зробити.

– Річард! – Прохрипіла Верна, переводячи подих.

– Радий знову тебе бачити, – сказав Натан Річарду, також кивнувши Зедду.

– Сікс більше не проблема, – повідомив Зедд пророку.

Натан зітхнув.

– Однією проблемою менше, але боюся, що їх ще занадто багато.

Ігноруючи високого чарівника біля неї, Верна наполегливо махнула своїм дорожнімм щоденником Річарду.

– Джеган говорить, що вже молодик. Він вимагає твоєї відповіді. Він пише, що якщо не відповіси йому, наслідки тобі відомі.

Річард подивився на Натана. Пророк виглядав більш ніж похмурим. Кара і генерал Мейфферт також виглядали напруженими. Вони були безпорадними захисниками десятків тисяч людей, близьких до своєї загибелі.

Тихий спів долинав знизу.

Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї – наша сила. У милосерді твоєму – наш порятунок. В мудрості твоїй – наше смирення. Все наше життя – служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Річард потер чоло кінчиками пальців, сковтнувши грудку в горлі. В силу багатьох причин у нього не залишалося іншого вибору. Він глянув на Верну із загрозливою рішучістю.

– Скажи Джегану, що я згоден на його умови.

Верна почервоніла.

– Ти згоден?

– Про що це ви говорите? – Поставила запитання Келен, що стояла праворуч від нього. Річард стримано зрадів ноткам владності, що повернулися в її голос. Але він проігнорував їх і попрямував прямо до Верни.

З великим зусиллям Річард зміг контролювати свій голос.

– Повідомте йому, що я здаюся, як він цього і хотів. Я згоден на його умови.

– Ти серйозно? – Верна зайшлася в гніві. – Ти хочеш, щоб я передала йому, що ми здаємося?

– Так.

– Що! – Вигукнула Келен, смикнувши його за рукав сорочки, щоб розвернути до себе. – Ти не можеш здатися йому.

– Я повинен. Це єдиний спосіб уберегти всіх людей тут від тортур і смерті. Якщо я здам палац, він збереже їм життя.

– І ти так просто збираєшся повірити Джегану на слово? – Зажадала відповіді Келен.

– У мене немає іншого вибору. Це єдиний шлях.

– Ти привів мене сюди, щоб повернути мене цьому монстру? – Зелені очі Келен наповнилися сльозами гніву і болю. – Саме тому ти шукав мене?

Річард відвів погляд. Він би все віддав, щоб сказати їй про те, як сильно він її любить. Якщо він незабаром помре, йому б хотілося, щоб вона знала про його істинні почуття до неї, щоб вона знала, що він одружився на ній не з обов'язку, і що зараз він не використовує її, як скарб при здачі в полон. Його серце обливалося кров'ю через те, що вона так думала.

Але у нього не було вибору. Якщо він спотворить стерильне поле, тоді та Келен, що він знав, буде назавжди втрачена, звичайно, якщо воно вже не було спотворено Самуелем, і якщо вона ще не позбулася цього поля.

Річард звернув свою увагу на щось інше.

– А де Ніккі? – Запитав він Натана.

– Замкнена, як ти мені наказав, до тих пір, поки Джеган не забере її.

Келен обернулася до нього.

– А тепер ти до того ж віддаєш жінку, яку любиш…

Річард підняв руку, вимагаючи тиші.

Він перестав стискати щелепу, повернувшись до Верни.

– Роби, як я кажу. – Тон його голосу підкреслював, що це наказ, що не підлягає обговоренню, і тим більше, запереченню.

Поки всі застигли у тиші, Річард відправився геть.

– Я буду чекати в Саду Життя.

Йому потрібно було поміркувати. Тільки Келен пішла за ним.

Вже зникаюче денне світло проникало через скло над їх головами. Це буде молодик – найтемніша ніч місяця. Річард чув, як говорили, що така темрява наближала світ живих до підземного світу.

Ті години, що пройшли в очікуванні, коли Джеган пройде через плато до Саду Життя, Річард походжав, глибоко занурений у свої думки, думаючи про цих два світи – світ живих і світ мертвих.

Було у всьому цьому щось таке, що ніяк не вкладалося в його голові. Він знову пройшовся по «Книзі Зниклих Тіней», яку давним-давно вивчив напам'ять, не знаючи, що в ній, можливо, була деяка помилка, яка б не дозволила використовувати міць Одена, але також він знав, що в іншому книга була вірна. Знадобилося б змінити лише одну деталь, щоб копія стала помилковою. Він знав, що в завченій ним копії був вада, але він не знав, як визначити це відхилення від оригіналу.

А ось у Джегана був оригінал. Йому не треба було дбати про помилки в його книзі. Сестра Юлія при постійній присутності Джегана в її розумі, просто прочитає текст, а тому вони будуть використовувати справжню версію книги. Ось чому їм не потрібна буде сповідниця.

Він зупинився перед Келен.

– Усі копії «Книги Зниклих Тіней» повинні бути перевірені за допомогою Сповідниці. Якби в тебе був текст «Книги Зниклих Тіней», яку я міг би процитувати, як ти думаєш, змогла б ти вказати на її справжні частини?

Келен, заглибившись в свої думки, підняла на Річарда погляд.

– Я задаю собі це саме питання раз за разом. Пробач, Річард, але я просто не знаю, як. Дуже шкода, що перша сповідниця – Магда Сірусом – не залишила і для мене книгу про те, як використовувати мою силу, як це зробив для тебе її перший чоловік.

Багато ж корисного дала йому ця книга!

Річард понуро зітхнув і продовжив ходити по Саду.

Він повернувся думками до книги, яку Барах так відчайдушно хотів, щоб він мав: «Секрети Сили Бойового Мага». Барах вважав, що це було життєво важливо, щоб у Річарда була ця книга з неписаним правилом чарівника. Все це було настільки дивно, що Річард був приголомшений, не знаючи, що думати. З такими труднощами він одержав цю книгу. І, мабуть, ще більші зусилля були з боку Бараха, щоб бути впевненим, що тільки Річард зможе її знайти.

Навіщо ж тоді залишати йому порожню книгу? Якщо тільки це не говорило само за себе.

Річард глянув на свого мовчазного діда, що сидів біля невисокої, оповитої виноградною лозою стіни. Зедд зустрів його погляд, але його печаль від нездатності допомогти Річарду була очевидна.

– Мені шкода, – сказала Келен.

Річард озирнувся.

– Що?

– Мені шкода. Це повинно бути жахливе рішення. Я знаю, що ти всього лише стараєшся перешкодити тваринам Джегана всіх тут вирізати. Хотіла б я торкнутися Джегана моєї владою сповідниці.

Влада сповідниці. Яка вперше з'явилася у Магди Сірусом. У жінки, яка спочатку була заміжня за Барахом. Але ж вона була заміжня за Барахом під час Великої війни, перш, ніж стала сповідницею…

– Добрі духи, – прошепотів Річард собі самому, вражений спалахом усвідомлення.

Барах залишив Річарду «Секрети Сили Бойового Мага», щоб передати йому те, що він повинен був дізнатися.

Це було саме те, що і зробив Барах. Він дав Річарду правило, невимлюване і неписане з незапам'ятних часів.

У цю мить, коли він, нарешті, зрозумів Секрети Сили Бойового Мага, інші частини головоломки склалися в єдину картину, і він все зрозумів.

Він повністю зрозумів все, як все це працювало, чому вони зробили те, що вони зробили, причини всіх їх дій.

Тремтячими пальцями він витяг шматок білої тканини з двома чорнильними плямами. Він розгорнув його і втупився на дві плями на протилежних сторонах.

– Я зрозумів, – сказав він. – Добрі духи, тепер я розумію, що повинен зробити.

Келен нахилилася до нього, роздивляючись шматок тканини.

– Зрозумів що?

Річард зрозумів усе. Він несамовито засміявся. Він ухопив всю картину цілком.

Зедд спостерігав за ним, насуплено дивлячись на нього. Зедд знав Річарда досить добре, щоб зрозуміти, що Річард якось вирішив задачу. Коли Річард подивився на нього, його дід злегка посміхнувся і кивнув, гордий за нього, хоча і поняття не мав про те, що дізнався Річард.

Всі вони підняли погляд на раптово зашумілих людей, що входили в сад. Кілька солдатів Першої Когорти, як вони і були проінструктовані, уступили дорогу, не надаючи ніякого опору. Річард відмітив Джегана на чолі людської хвилі, що вливалася в двері. Сестра Юлія була праворуч від нього. Інші Сестри слідували позаду, несучи три шкатулки Одена. Важко озброєні охоронці, чоботи яких карбували крок, промарширували в двостулкові двері, розсіюючись по саду, як темний потік.

Присутність Джегана, його вічно палаюча ненависть, не просто псувала ауру Саду Життя, але зраджувала її.

Річард посміхнувся про себе.

Погляд чорних очей Джегана зупинився на Річарді, поки імператор спускався по стежці між деревами, клумбами давним-давно померлих квітів і невисокими, вкритими виноградною лозою стінами. Його особиста охорона розсипалася позаду, продираючись крізь кущі, коли вони встановлювали захисний периметр.

У Джегана на обличчі з'явилася поблажлива посмішка, після того, як він минув чарівний пісок і перетнув галявину.

Але його ненависть випереджала його.

Сестри встановили три чорні, як смола, шкатулки на широкій гранітній плиті, яку підтримували два низьких рифлених п'єдестали. Сестра Юлія не звертала уваги на людей в саду. Зосереджена на роботі рук, вона удостоїла Річарда лише короткого погляду, перш ніж встановила книгу на гранітний вівтар прямо навпроти шкатулок. Без всякої затримки вона підкинула руку, запалюючи вогонь в поглибленні, додавши його світло до вогню смолоскипів.

Наступала ніч. Сходив нова місяць. Темрява прибувала, чорніша, ніж будь-хто коли-небудь бачив. Річард знав цю темряву. Він побував в ній.

Джеган прокрокував прямо до Річарда, і став навпроти нього, ніби викликаючи його на бій. Але Річард навіть не ворухнувся.

– Радий, що ти прийшов до тями. – Його погляд ковзнув до Келен. Він нагородив її хтивим поглядом. – І ще я дуже радий, що ти привів мені свою жінку. Я займуся нею пізніше. – Він глянув назад в очі Річарда. – Я упевнений, тобі абсолютно не сподобається те, що у мене на думці.

Річард повернув йому його погляд, але промовчав. Йому було нічого сказати.

Джеган, при всій його лякаючій постаті, його повністю чорних очах, його бритій голові, і при тому, як він виставляв напоказ свої мускули, так само, як свої награбовані коштовності, виглядав більш ніж втомленим. Він виглядав виснаженим. Річард знав, що імператору снилися кошмари, і навіть більше того, що переслідують сни про Ніккі. Він знав це тому, що вони були тими снами і кошмарами, які Річард послав йому через Джилліан, жрицю кісток. Вона – сонотворець, що народилася від того ж народу, що і Джеган.

Імператор пронісся туди, де Сестра Юлія стояла біля чарівного піску в очікуванні наказу.

– Чого ти чекаєш? Починай. Чим швидше ми тут закінчимо, тим швидше ми зможемо придушити будь-який опір правлінню Ордена.

– Тепер я все зрозуміла, – прошепотіла сама собі стояча поблизу Келен, так, ніби теж зробила важливе відкриття. – Тепер я зрозуміла, кому це він хотів заподіяти біль через мене, і чому це було б настільки жахливо.

Вона дивилася в очі Річарду з виразом раптового розуміння.

Річард не міг дати собі відволіктися прямо зараз. Він знову звернув свою увагу на Сестер. Йому все ще було потрібно обдумати деякі речі до кінця. Він повинен був упевнитися, що все це мало сенс, інакше вони всі помруть – від його руки.

Кілька Сестер встали на коліна і почали вирівнювати чарівний пісок, готуючись. По тому, як вони працювали в команді, Річард зрозумів, що вони вже вивчили оригінал «Книги Зниклих Тіней» при підготовці і запам'ятали всі процедури і заклинання.