Текст книги "Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 43 страниц)

Річард тут же розвернувся, щоб відбити мечем атаку чергової групи людей, що кинулися на нього в той момент, коли вони висипали юрбою з темного коридору в зал, освітлений смолоскипами. Він користувався кожним огріхом в їх обороні.

Солдати люто намагалися дістати його і повалити на землю. Клинок різав м'язи і дробив кістки. Було дуже шумно, тому, що одні люди гарчали, інші вигукували бойові кличі, а деякі верещали в агонії.

Річард ухилявся від їх лютих нападів і при кожній можливості контратакував. Кожен з його стрімких випадів знаходив свою ціль. Правда, на місці кожної вбитої людини, здавалося, виникало троє інших.

Кара напала на величезного чоловіка з поголеною головою, коли той кинувся на Річарда. Обома руками вона з силою провела своїм ейджілом по його горлу. На мить Річард відмітив больовий шок в очах солдата перед тим, як той гепнувся на підлогу.

Річард скористався утвореним простором для того, щоб розвернутися і встромити свій меч в іншого солдата, який підбирався збоку.

Всі люди, які таємно зібралися в темних коридорах, були досвідченими бійцями. Битва почалася раніше, ніж вони планували, зате тепер, коли вона наступила, вони билися з дикою люттю.

Вони не були солдатами регулярної армії Імперського Ордена, людьми, які об'єдналися заради слави і здобичі. Це були професійні найманці, добре навчені і треновані люди, які знають свою справу.

Ці могутні воїни були одягнені, як мінімум, в обладунки з міцної шкіри. Деякі додатково носили і кольчуги. У всіх була майстерно виготовлена зброя.

Вони боролися, здійснюючи відточені рухи, щоб прорвати лінію оборони противника.

Але вони були захоплені зненацька і приголомшені раптовим нападом у темряві. Вони були переконані, що, тихо прокравшись у ворожий тил, вони благополучно сховалися.

У цей момент їх охопив липкий страх невідомого. Люди раптом почали вмирати, не розуміючи, чому і як це відбувається.

Річард скористався цим замішанням для того, щоб прорватися через їх ряди, як можна швидше. Бути затягнутим в рукопашну битву – сама остання річ, яку він хотів би допустити. Його метою було стрімко проскочити, не вступаючи в бій з ворогом.

Все, що він, Брюс і генерал Мейфферт могли зробити, маючи в якості ескорту Ніккі, Джилліан та Еді, було без зволікання прокласти собі шлях вперед. Усередині палацу можливість Еді допомогти їм була зведена до мінімуму. Це було серйозною проблемою.

Затаєні в темряві війська Ордену, піддавшись несподіваному нападу, швидко прийшли в себе і тепер перебували в своїй стихії – битві.

Це були люди, яких Орден зазвичай використовував, щоб очолити вторгнення, подавити супротивника потужною атакою і порубати всіх, хто опирався, на шматки.

На щастя, Річард, Брюс і генерал Мейфферт не були тепер змушені битися наодинці. Кара збивала будь-яку людину, яку могла дістати ейджем, і дерлася через них, щоб знизити число нападів на Річарда.

Цим людям був звичний тяжкоозброєний опір; вони практично нічого не знали про Морд-Сіт. Вони намагалися ухилитися від Кари тільки для того, щоб побачити виниклу поруч іншу Морд-Сіт, яка валила їх на землю.

Річард бачив Бердіну і Найду, вдаряющих своїми ейджами по потилиці найманців, або встромляють їх в оголену область грудей і провертають, щоб миттєво вбити. Всі, хто піддавався їх нападу скрикували в муках.

Неподалік Внутрішня Гвардія тіснила солдатів Імперського Ордена одночасно з двох сторін. Річард бачив генерала Трімака, ведучого своїх людей в гущу битви.

Внутрішня Гвардія була елітою еліт, більш ніж рівним супротивником для солдатів Ордена не тільки за силою і потужністю, але й по бойових навиках. Війська Д'хари складалися з загартованих у боях ветеранів, що відмінно знають бойову тактику і здобули собі репутацію лютих і умілих воїнів.

Кілька людей в темній шкіряній броні, з бличчями, перекривленими люттю і ненавистю, проривалися до Річарда.

Перш ніж він зміг підготуватися до захисту, двоє інших величезних чоловіків виникли праворуч від нього, блокуючи солдатам Ордена можливість дістатися до Річарда. Блискавичними випадами ліктів вони розірвали шиї нападників разом з сонними артеріями.

Примружившись, Річард зрозумів, що це були Докас і Іган, два величезних блондини-охоронці лорда Рала. Темні шкіряні наплечники, пластини та ремені їх уніформи щільно облягали рельєфні мускули, наче друга шкіра.

У центрі їх нагрудників розташовувалася витіювата літера «R» з двома схрещеними мечами під нею. Вони носили великі металеві обручі трохи вище ліктів, спеціально надітими для ближнього бою. З обручів стирчали гострі шипи.

Незабаром солдатам, які вторглися, стало ясно, що будь-хто, хто зіткнеться з Докасом і Іганом досить близько, не просто помре, але помре самим жахливим способом.

Інші загони, що хлинули з пролому в стіні, були вбиті заклинаннями, кинутими в них Натаном. Спалахи яскравого світла прорвалися крізь стрій людей в кольчугах, несучи з собою шматочки гарячої сталі, рикошетячи від стін, підлоги і стелі.

Це було нещадне, методичне знищення солдатів, які не мали шансу навіть підняти свої мечі проти худого пророка перед тим, як вони були розірвані на частини заклинанням.

Генерал Мейфферт пірнув під схрещеними сокирами, проносячи з собою крізь дим Джилліан, яка зіщулився під його прикриттям, і Еді, підтримувану ним іншою рукою.

Річард відмітив, що Еді була покрита кров'ю.

Кара застигла на місці.

– Бенджамін?

– Так! Тримай Еді!

– Я повинна захищати лорда Рала.

– Роби, що тобі кажуть! – Прокричав він через шум битви. – Допоможи їй!

Річард здивувався, що Кара тут же залишила суперечку, щоб забрати Еді з рук генерала Мейфферта. Той схопив Джилліан звільнилася рукою і відтягнув її геть від двох чоловіків, які виникли праворуч від нього. Він швидко нахилився, простромивши одного з них.

Брюс знаходився прямо за ним, але швидко пригнувся і тому не виявився на шляху генеральського клинка. З цієї низької позиції Брюс рубонув другого нападника під коліна.

Коли третій воїн добрався до генерала, Іган обвив мускулисту руку навколо його шиї і різко смикнув. Людина обм'якла. Іган відкинув його, як ганчір'яну ляльку і негайно кинувся на іншого солдата Ордена.

– Вернися! – Крикнув генерал Мейфферт Карі, коли вона повернулася, щоб спрямуватися в гущу битви.

– Я повинна…

– Рухайся! – Викрикнув він, підштовхнувши в спину. – Я сказав, рухайся!

– Натан! – Крикнув Річард через шум і рев, коли побачив шанс, який генерал Мейфферт тільки що надав пророку, змусивши Кару рушити за собою. Коли той обернувся на поклик, Річард вказав на темний коридор, який генерал тільки що розчистив.

– Давай!

Натан зрозумів і не став втрачати жодної миті. Він негайно звів руки. Світло розгорілося між його долонями. Вогонь Чарівника народився з зібраного світла, мерехтячи і тьмяно освітлюючи сцену жорстокої битви.

Без зволікання Натан направив Вогонь Чарівника в коридор.

Смертельна куля киплячого і булькаючого рідкого світла покотилася геть. Розжарене дочиста пекло розверзалося по мірі того, як куля з шипінням розтинала повітря.

Навіть через шум битви, посилений луною кам'яних залів, Річард зміг почути завивання, супроводжуючі кулю в польоті до темного коридору, повного солдат Імперського Ордена, які прагнули увірватися до палацу і приєднатися до битви.

Вогонь чарівника минув коридор, породжуючи оранжево-червоні відблиски на білому мармурі. Одного тільки видаваного ним звуку було достатньо, щоб повергнути людей в паніку.

Це було жахливе видовище. Вогняна смерть пропалювала живу плоть. Зростаюча куля рідкого вогню котилася по головах людей, виливаючи на них смерть до тих пір, поки, все ще перекидаючись, інферно не лопнуло, перетворившись на потік розпеченого світла і вогню, разом рвонувши між нажаханого натовпу людей.

Дикі крики агонії заглушили брязкіт зброї. Натан створив ще одну кулю. Через мить він відправив її слідом.

Вогненна куля мчала уздовж по темному коридору, стрясаючи стіни ревом і розкидаючи людей, розливаючи полум'я і змушуючи палати все навколо.

Рідкий вогонь був настільки чіпкий і в'язкий, настільки обпалюючий, що вільно прокладав собі шлях через міцну шкіряну броню і прямо через кольчуги, дістаючсь до тіле, яке одразу починало горіти.

Люди, охоплені вогнем, роздирали на собі одяг, намагаючись збити вогонь, але зазнавали невдачі. Вогонь чарівника пропалював до кісток, перш ніж згаснути.

Навіть коли людина починала гарячково скидати зайняте шкіряне обмундирування, в'язкий, рідкий вогонь вже чіплявся шкіру, і було занадто пізно. Скинувши одяг, люди починали розривати власну плоть.

Обличчя огорнулися вогнем. Приголомшені люди вдихали кружляючий всюди вогон своїми легенями. Сморід палаючої плоті стояв неймовірною, їхні крики жахали.

Люди, що знаходилися в залі, тепер знали, що більше ніхто не прийде їм на допомога з тилу. Солдати Внутрішньої Гвардії вже оточували їх, вражаючи тих, хто не міг поворухнутися в тисняві, що наступала з обох сторін.

У них не було іншого виходу, окрім, як битися за своє життя. У цій битві полонених не брали.

Генерал Мейфферт розрубав людину від плеча. Брюс схопив руків'я меча обома руками, щоб застромити його в солдата, який звалився на підлогу біля його ніг.

Коли інша людина з обличчям, спотвореним люттю й ненавистю, налетіла до Річарда, той ухилився і вдарив його мечем точно посередині його обличчя, трохи нижче очей. Річард висмикнув меч, і людина впала на коліна, волаючи від жаху.

Бердіна, одягнена, як і всі інші Морд-Сіт, в червону шкіру, надавила ейджем на потилицю людини, добиваючи його.

Натан запустив чергову кулю вогню, що обертаючись і переливаючись відблисками вогню полетіла вниз по коридору. Було страшно спостерігати, як безжалісне знаряддя смерті влітає в натовп людей, що намагаються уникнути його.

Люди робили шалені спроби врятуватися від летячого навсібіч полум'я. Але виходу не було. Вони попалися в пастку не тільки через вогонь, але й через власну велику кількість. У них не було іншого вибору, окрім, як кричати в муках і повному розпачі, згораючи живцем.

Вихори вогню вривалися в їх відкриті від крику горлянки. Річард був упевнений, що ті, хто залишаться в живих, змушені будуть припинити атаку і зробити спробу відступити в безпечні катакомби.

Запекла битва закінчилася в лічені хвилини. Тим, солдатам Імперського Ордена, хто вижив, не давали пощади. Люди Внутрішньої Гвардії прикінчили останніх з них.

Кара відпихнула тільки що вбиту нею людину. Він упав навзнак з глухим стуком. Генерал Мейфферт знаходився поблизу. Вона глянула на нього ще більше сердито, ніж на вбитого.

– Що ти маєш на увазі, коли кричиш на мене, змушуючи щось робити?

– Це моя робота. Ти перебувала на шляху заклинання лорда Рала. Я повинен був прибрати тебе звідти.

Кара заперечила:

– Відмінно, але мені плювати…

– У мене немає часу на дискусію. – Його злість була не меншою. – Поки я командую, ти будеш робити те, що тобі говорять. Ось як має бути.

Кара похмуро подивилася в коридор, де деякі люди продовжували битися в конвульсіях, охоплені вогнем. Обмундирування повільно догоряло.

Річард знав, що коридори були заповнені занадто великою кількістю людей, щоб побороти їх всіх. Він намагався прибрати генерала, Брюса, Джилліан і Еді зі шляху, щоб Натан зміг скористатися вогнем чарівника.

Генерал зрозумів задум Річарда. Кара виявилася на шляху. Будучи при виконанні, генерал не міг дозволити будь-кому оскаржувати його накази – особливо в гущі бою.

Як тільки Кара зрозуміла правдивість його слів, вона припинила суперечку і негайно приєдналася до Річарда, що пробирався по слизькій від крові підлозі до Ніккі, що лежала на спині біля стіни.

– Ніккі? – Річард м'яко підклав руку їй під шию. – Тримайся. Натан тут.

Її очі закотилися, а сама вона билася в судомах. Річард припустив, що Джеган намагався вбити її, і тільки магія палацу послаблювала його зусилля. Це прирікало її на повільну та болісну смерть.

Він покликав:

– Натан! Ти нам потрібен!

За поваленими тілами солдатів Імперського Ордена Річард помітив Натана, який стояв поруч з кимось на колінах. У Річарда зародилося жахливе передчуття, що він знає, хто це. Натан підвів очі й сумно, безпорадно подивився на нього.

– Ніккі, тримайся. Допомога вже близько. Я обіцяв, що зніму з тебе нашийник. Тримайся. – Він схопив руку Кари й привернув до себе. – Залишайся з нею. Я не хочу, щоб вона відчула, ніби поруч нікого немає. Я не хочу, щоб вона здалася.

Кара кивнула, її блакитні очі помутніли.

– Лорд Рал, я дуже рада зустрічі з Вами.

Він поклав руку їй на плече, коли вона встала.

– Я знаю. Хочу сказати, що теж щасливий бачити тебе.

Річард пробрався по тілах мертвих солдатів Ордена, не втрачаючи часу на те, щоб знайти вільну дорогу. Відчувалася якась нереальність того, що відбулося при погляді на таку кількість трупів, відірваних кінцівок і голів, крові, якою осквернили священні мармурові коридори палацу.

Поспішно пробравшись через сплетені тіла, Річард знайшов підтвердження своїм страхам в особі Натана, що стояв на колінах поряд з Еді. Стара чарівниця дихала з великими труднощами.

Річард опустився поруч з пророком.

– Натан, ти повинен допомогти їй.

Генерал Мейфферт і Джилліан схилили коліна з іншого боку старої. Джилліан підняла руку Еді і поклала їй на груди.

Натан пильно дивився втомленими вологими очима.

– Мені дуже шкода, Річард, але це може виявитися за межами моїх можливостей.

Річард проковтнув клубок у горлі і подивився на Еді. Вона підняла на нього свої повністю білі очі, спокійні, незважаючи на сильний біль.

– Еді, ми досягли мети. Твій план спрацював. Ми вижили тільки завдяки тобі.

– Я дуже рада, – вона злегка посміхнулася. Але тепер ти зобов'язаний допомогти Ніккі.

– Потурбуйся зараз про себе.

Вона стиснула його руку, залучаючи його ближче.

– Ти повинен допомогти їй. Моє завдання виконано. Вона зараз буде твій єдиний шанс, зберегти все, що нам дороге в цьому світі.

– Але…

– Помагай Ніккі. Зараз вона бути твоя єдина надія. Обіцяй мені, що ти допоможеш їй.

Річард кивнув і відчув сльозу, що стікає по щоці.

– Я обіцяю.

Вона посміхнулася трохи ширше, від чого зморшки покрили її щоки.

Річард не зміг стримати посмішку, зрозумівши, що вона тільки що зробила. Зедд одного разу розповів йому, що чаклунки ніколи не говорять все, що їм відомо, і різними способами переконують погодитися з речами, які інакше ти не схвалив би.

– Мені не потрібні хитрощі чарівниць, щоб стримати свою обіцянку допомогти Ніккі. Натан зніме з неї ошийник.

В той час, як вона посміхалася Річарду, він відчув, що її рука трохи стиснулася.

– Я б не була так впевнена, Річард. Їй потрібна допомога, яку можеш дати тільки ти.

Річард не знав, що він може зробити такого, на що не здатний Натан. Навіть якби він умів користуватися своїм даром, він вже давно втратив всякий зв'язок з ним. Коли очі Еді м'яко закрилися і Джилліан почала ридати від занадто сильних переживань, що звалилися на її розум, генерал Мейфферт обняв її за плечі.

– Лорд Рал! – Покликала Кара.

Річард з Натаном обернулися, дивлячись на Морд-Сіт, Яка згорбилась біля Ніккі.

– Поспішайте!

– Тримайся, – прошепотів Еді Натан.

Він доторкнувся пальцем до її лоба. Еді глибоко зітхнула, її м'язи розслабилися.

– Це підтримає її деякий час, – довірливо повідомив Натан Річарду. – Можливо, за допомогою Сестер я зможу зробити для неї трохи більше.

Річард кивнув, потім підхопив Натана під лікоть і допоміг йому піднятися на ноги. По дорозі до Ніккі вони просто розштовхували тіла мерців. Більшість убитих були солдатами Імперського Ордена, але траплялися й люди Внутрішньої Гвардії.

Ніккі виглядала ще гірше, якщо це взагалі було можливо. Невидима сила стрясала її в спробах вибити залишки життя.

– Ти повинен зняти з неї ошийник, – сказав Річард Натану. – Джеган використовує Рада-Хань, щоб управляти їй. Думаю, що зараз він намагається вбити її з його допомогою.

Натан, піднявши віко Ніккі, тут же оцінив її стан. Потім він простягнув обидві руки і наклав їх на гладкий металевий нашийник, облягаючий її шию. Закривши очі, він насупив брови в спробі закликати силу. Здавалося, що все повітря навколо задзижчав і м'яко завібрував. Через мить ці відчуття згасли.

– Мені шкода, Річард, – тихо сказав він, розпрямляючись.

– Що значить «тобі шкода»? Він все ще замкнений. Ти повинен зняти цю штуку, перш ніж вона вб'є її.

Натан окинув поглядом убитих, його блакитні очі помутніли. Нарешті його сумний погляд звернувся до Річарда.

– Мені шкода, мій хлопчику, але це не в моїх силах.

– Неправда, – сказала Кара. – Ти можеш це зробити!

– Я б зробив це, якби міг, – потряс він головою з пригнічений видом, – але я не можу. Нашийник утримується обома сторонами її дару. Я ж володію тільки магією Приросту.

Річард не міг погодитися з цим.

– Палац підсилює твої можливості. Ти – лорд Рал. Тут ти набагато сильніший. У тебе багато сили! Скористайся нею!

– Моя магія Приросту посилена тут. Але у мене немає магії збитку, щоб посилювати і її. Без магії збитку, спрямованої проти замка, я не можу нічого зробити.

– Ти повинен намагатися!

Натан поклав руку на плече Річарда.

– Я вже спробував. Моїх можливостей недостатньо. Мені дуже шкода. Боюся, що я нічим не зможу допомогти.

– Але якщо ти не зробиш цього, вона помре.

Подивившись в очі Річарду, Натан повільно кивнув:

– Я знаю.

Позаду Натана виник генерал Мейфферт.

– Лорд Рал!

Натан з Річардом обернулися на поклик удвох.

Мить він вагався, переводячи погляд з одного на другого:

– Нам необхідно що-небудь зробити перш, ніж вони зможуть послати ще людей в тунелі. Не варто говорити, як багато солдатів ще залишилися там внизу, в інших залах та кімнатах, вичікуючи зручний момент для відновлення нападу. Ми повинні діяти, і негайно.

– Очистити тунелі, – наказав Річард. Власний голос здався йому порожнім і неживим.

– Що? – Здивувався Натан.

– Спершу очистити коридори. Переконайтеся, що там більше немає солдатів Ордена. Потім скористайся вогнем чарівника. Відправ його вниз по катакомбах. Катакомби – місце для мертвих. Позбавте його від живих.

Натан кивнув:

– Зараз я гляну.

Річард, міцно стискаючи руку Ніккі, глянув на високого чарівника.

– Натан, там є робота для тебе.

– Я можу утримувати будь-яку їх кількість від спроб проникнути сюди.

– Я подбаю про Ніккі. Чим ми можемо допомогти їй?

Терзаючись власною внутрішньою мукою, Натан подивився на Річарда.

– Залишайся з нею, Річард, поки вона не відійде. Не залишай її одну в останню мить. Це все, що ти можеш зараз зробити.

Відсалютувавши, він повернувся і пішов за генералом Мейффертом.

Кара, що сиділа на корточках біля Річарда, співчутливо поклала руку йому на плече, коли він схилився над Ніккі.

Річард відчував себе померлим. Він дбайливо обійняв Ніккі, не в змозі запропонувати їй який-небудь реальний захист, якесь спасіння – нездатний запропонувати їй звільнення від домагань Джегана на її життя.

Весь ланцюжок подій, які привели його до цієї точки його життя, здавалося, навалився на нього. Незалежно від того, що він робив, прихильники Імперського Ордена непохитно просували свою справу вперед.

У своєму фанатизмі вони були налаштовані стерти всю радість з життя, видалити з неї всю цінність, перетворити саме існування в нестерпне страждання.

Переконані своєю безглуздою вірою в прекрасне вічне загробне життя, отримане через самопожертву цьому житті, послідовники Ордена жадали простежити, щоб кожен, хто смів хотіти існувати лише заради свого життя, був підданий непомірним стражданням виключно за їх нестерпні гріховні бажання.

Річард ненавидів їх. Він ненавидів їх несамовито за всю шкоду, яку вони заподіювали іншим. Йому хотілося просто стерти їх усіх зі світу життя.

Ніккі, незважаючи на те, що по більшій частині вже ні на що не реагувала, обхопила поміцніше рукою його шию, ніби намагаючись заспокоїти його в його горі, ніби наміряючись сказати йому, що все в порядку, що вона так само, як і ті багато інших, хто боровся і вмирав, щоб захистити їх бачення життя, право їх улюбленим жити в безпеці від насильства, яке обрушилося на них за просте бажання бути вільними, скоро буде в вічному світі, де біль вже не зможе наздогнати її.

Навіть притому, що він знав, що вона, нарешті, буде вільна від жахливого страждання, і буде поза досяжністю Джегана, Річард не міг перенести думку про те, що вона покине світ живих.

У той момент, Річарду все здавалося марним. Все хороше в житті було методично зруйноване людьми, які пристрасно вважали, що їх головна мета в житті полягала в тому, щоб вбивати тих, хто не бажає схиляти голову і підкорятися віруванню Ордена.

Світ був у владі надзвичайного безумства.

Так багато людей вже загинуло, і ще так багато загине. Річард відчував, як ніби він був підхоплений виром, що затягує його навічно в глибини розпачу. Здавалося, безглуздій різанині немає кінця, немає ніякого виходу з цього всього, крім смерті.

І тепер Ніккі прямувала в цю останню подорож.

Він просто хотів жити своїм життям з жінкою, яку він кохав, так само, як і багато інших. Замість цього пам'ять Келен була у неї вкрадена, залишивши її інструментом в руках тих, хто гостро бажав залучити в свої вірування кожного, або знищити їх усіх.

Хоча він, можливо, і допоміг Келен втекти на даний момент, солдати Джегана будуть полювати за нею. Ніхто з них ніколи не заспокоїться. Якщо їх ніхто не зупинить, Орден знову роздобуде Келен.

А зараз вони повільно віднімали життя у Ніккі.

Коли Річард занурився в себе, відсторонився від усього, він відчув раптовий сильний біль біль, поштовх всередині. На мить це ввергло його в дивний і безмовний світ мертвих перед черговим падінням у внутрішній шторм.

Він не знав джерело внутрішньої дезорієнтації, але раптово він відчув, немов загубився серед мільйона зірок. І потім вони всі вибухнули назовні звідкись із незбагненних глибин його єства.

Кара схопила його руку і потрясла його.

– Лорд Рал! Що трапилося? лорд Рал!

Він зрозумів, що кричав. Він не міг зупинити себе. Серед цього напруження, його охопило розуміння.

Раптово він все усвідомив і абсолютно не сумнівався в причині цього відчуття. Він прокидався.

Чудова потужність того відродження приголомшувала. Кожна нитка його істоти раптово була охоплена вогнем пожвавлення. У той же час, внутрішність кожної кісточки пйддалася такому грандіозному болю, що він майже втратив свідомість.

Він відчув, що невід'ємна частина його я, що була з ним з народження, знову запалала в ньому, даючи йому відчуття, що він знову знайшов свою цілісність вперше з того моменту, який, здавалося, стався з вічність тому.

Це було так, наче він забув, ким він був, чим він був, ніби він заблукав, і це все раптово повернулося в один сліпучий момент.

Його Дар повернувся. Він поняття не мав, чому або як, але він повернувся.

Єдине, що втримало його в свідомості, незважаючи ні на що, тримало його думки зосередженими, був його киплячий гнів на тих, хто через самовиправдання своїх власних перекручених вірувань шкодив іншим, переконання яких відрізнялися від їх власних.

У той момент, як його спопеляючий гнів на всіх тих, хто існував, щоб ненавидіти і заподіювати біль іншим, знову потік через всеосяжний зв'язок з його Даром, він почув металеве клацання.

Ніккі задихалася. Річард, майже не усвідомлюючи, що відбувалося, зрозумів, що вона обхопила його руками і ловила ротом повітря, намагаючись віддихатися.

– Лорд Рал, – сказала Кара, трясучи його, – Дивіться! Нашийник впав! І золоте кільце, яке було в її губі, пропало.

Річард відсунувся, щоб заглянути в блакитні очі Ніккі. Вона пильно дивилася на нього. Рада-Хань розвалився на частини і лежав на підлозі під її шиєю.

– Твій дар повернувся, – прошепотіла Ніккі, ледь прийшовши до тями. – Я відчуваю його.

У нього не було ні краплі сумніву, що це правда. Його дар з нез'ясовних причин повернувся.

Озирнувшись навколо, він побачив ліс ніг. Солдати Внутрішньої Гвардії з зброєю в руках оточили його. Докас і Іган стояли між ними і Річардом. Між Докасом і Іганом була стіна червоної шкіри.

Річард зрозумів, що, коли гострий біль вибухнув в ньому, він кричав. Вони ймовірно подумали, що щось сталося.

– Річард, – сказала Ніккі, привертаючи його увагу. Її голос звучав трохи сильніше, ніж слабкий шепіт. – Ти збожеволів?

Вона кілька разів була змушена змусити свої очі відкриватися. Її брови були покриті бісером крапельок поту. Річард знав, що вона була виснажена жахливим випробуванням, і їй необхідно відпочити, щоб остаточно поправитись. Але все ж, він був украй натхнений, знову побачивши життя в її очах.

– Що ти маєш на увазі?

– Навіщо, заради всього святого, ти весь розфарбувався цими червоними символами?

Кара оглянула його.

– А мені подобається, як він виглядає.

Бердіна кивнула зверху.

– І мені теж. Частково нагадує нашу червону шкіру, тільки без шкіри.

– Йому дуже йде, – погодилася Найда.

Навіть незважаючи на її нездужання, вираз обличчя Ніккі показав, що вона не була здивована.

– Де ти взагалі навчився це робити? Ти хоч віддаєш собі звіт в тому, яку небезпеку представляють ці символи?

Річард знизав плечима.

– Звичайно. Інакше, навіщо б я, по-твоєму, їх намалював?

Ніккі здалася, виглядаючи занадто слабкою, щоб сперечатися.

– Послухай мене, – сказала вона. – Якщо я не… якщо що-небудь… слухай – ти не можеш нічого говорити Келен про вас двох.

Річард насупився, нахилившись ближче, намагаючись чітко розчути її голос.

– Про що ти говориш?

– Необхідно стерильне поле. Якщо що-небудь зі мною станеться, якщо я не зможу тобі допомогти, ти повинен це знати. Ти не можеш говорити їй про вас. Якщо ти розповіси Келен про її минуле з тобою, вона не зможе спрацювати.

– Що не зможе спрацювати?

– Магія Одена. Якщо ти коли-небудь отримаєш шанс закликати міць Одена, то потрібне стерильне поле, щоб магія спрацювала. Це означає, що Келен не повинна мати попередніх знань про любов між вами, інакше спогади не зможуть бути відновлені. Якщо ти їй скажеш, вона буде назавжди для тебе втрачена.

Річард кивнув, не впевнений в тому, про що вона говорила, але, тим не менш, надзвичайно стурбований. Він боявся, що Ніккі могла збожеволіти через біль, заподіяний нашийником.

Вона дійсно говорила нісенітницю, але він знав, що це не відповідне місце і час, щоб вникати в суть цього. Перш за все, вона була потрібна йому повністю видужала і розсудлива.

– Ти слухаєш? – Запитала вона; її очі повільно закрилися, коли вона щосили спробувала залишитися у свідомості.

Річард не був упевнений, чи вийшло у нього зняти з неї ошийник вчасно. По крайней мере, він знав, що зараз вона ще була не в собі.

– Так, все добре. Я слухаю. Стерильне поле. Я зрозумів. Тепер просто розслабся, поки ми не доставимо тебе в таке місце, де ти змогла б відпочити. Тоді ти зможеш мені все це пояснити. Тепер ти в безпеці.

Річард встав, Кара і Бердіна допомогли Ніккі піднятися.

– Їй потрібно тихе місце, де вона зможе відпочити, – сказав він їм.

Бердіна обхопила Ніккі за талію.

– Я простежу за цим, лорд Рал.

Вже давно він не чув, щоб його називали «лорд Рал». Несподівано його вбила думка, що Натан міг трохи образитися через те, що так раптово був зміщений зі своєї посади. Це було не перший раз, коли він був змушений служити лордом Ралом, захисником уз, тільки для того, щоб Річард повернувся і відновив свій титул.

Перш, ніж він зміг гарненько про це подумати, він почув дивний шум. Це було схоже на якийсь тріск, можливо, на горіння, супроводжуване ударом. Як тільки чоловіки навколо розступилися, щоб пропустити Річарда і Ніккі, він побачив, що до них щось наближається.

Поглянувши вдруге, Річард не був упевнений, що він побачив. Це походило на солдата Внутрішньої Гвардії, але з іншого боку і не походило. Уніформа виглядала якось нечітко.

Генерал Трімак, зайнятий допомогою Річарду, витягнув руку, відсуваючи деяких з його людей назад з дороги, щоб дозволити Річарду пройти. Річард, тим не менш, зупинився. Він дивився на солдата, який неподалік пробирався крізь побоїще.

У цієї людини не було обличчя.

Перша думка, яка прийшла йому в голову, була, що можливо чоловік був жахливо обпаленим, тому його обличчя розплавилося.

Але його уніформа не була пошкоджена, і його шкіра зовсім не виглядала обпаленою або покритою пухирями. Замість цього вона була гладкою і виглядала цілком здоровою. По його ході не було схоже, що він був травмований.

Але обличчя у нього не було.

Там, де повинні були знаходитися очі, були тільки невеликі поглиблення в гладкій шкірі, і вище них натяк на надбрівні дуги. Там, де мав знаходитися ніс, був тільки невеличкий, вертикальний підйом, легкий натяк на ніс.

Рота не було взагалі. Він виглядав, ніби його обличчя зроблено з глини, але ще не особливо оформлено. Його руки теж були недороблені. Він не мав окремих пальців, крім великого. Руки більше були схожі на рукавиці з плоті.

Його вигляд був настільки страшним, що відразу ставало страшно дивитися.

Солдат Внутрішньої Гвардії, допомагаючи пораненому і бачачи тільки подібність гвардійської уніформи, що наближалася ззаду з боку, випростався. Він трохи повернувся, піднімаючи руку, ніби прохаючи, щоб людина, яку він спостерігав периферійним зором, зупинився. Безликий чоловік підійшов І торкнувся руки солдата.

Обличчя і руки солдата, почорніли і потріскалися, немов дуже висока температура миттєво зробила його плоть крихкою і покрилася чорною кіркою.

У нього навіть не було часу, щоб закричати перш, ніж він обвуглився до невпізнання. Він впав, вдарившись об землю – це і було тим шумом, який чув Річард за мить до цього.

Зовнішній вигляд безликої людини став більш чітким. Його ніс позначився виразніше. Він тепер мав натяк на проріз для рота. Здавалося, немов він витягнув обриси з життя, яке він тільки що забрав.

В ту ж мить інші солдати Внутрішньої Гвардії виступили перед несподіваною загрозою.

Безлика людина лише торкалася їх, проходячи через їх захисну лінію. Їхні обличчя також негайно зминалися у чорні, спалені складки, які більше навіть не виглядали людськими, і вони мляво обрушувалися на землю.

– Звір, – сказала Ніккі, що знаходилася біля Річарда. Він допомагав тримати її. Її рука була навколо його плеча.

– Звір, – знову прошепотіла вона, трохи голосніше, на випадок, якщо він не почув її в перший раз. – Твій дар повернувся. Звір зумів знайти тебе.

Генерал Трімак вже вів півдюжини солдатів до нової загрози. Ця загроза продовжувала насуватися на Річарда з абсолютною байдужістю до чоловіків, які мчали йому на зустріч.

Генерал Трімак заревів від напруги, потужно замахнувшись і зі свистом опускаючи свій меч на близьку загрозу. Людина не робив ніяких спроб ухилитися від удару.

Меч увійшов йому в плече на добрий фут, прямо біля шиї, майже відрубуючи плече від тіла. Така рана зупинила б будь-кого. Будь-якого живого.