Текст книги "Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 43 страниц)

Зедд зметнув руки вгору.

– Але назвати Річарда гравцем – не єдиний спосіб для нього очолити нашу боротьбу і не єдиний спосіб для досягнення в ній успіху, зате цілком реальний шанс провалити її. Те, що ти зробила, може звести всіх нас в могили.

Блакитні очі Ніккі горіли засудженням, рішучістю, люттю і недвозначно говорили Зедду, що вона зітре його в пил і прах, якщо це буде необхідно, якщо він стане на її шляху. Він перший раз побачив наполягаючу на своєму Пані Смерть, що стояла перед ним розгнівана до сказу.

– Твоя любов до онука засліплює тебе. Він більше, ніж просто твій онук.

– Моя любов не…

Ніккі витягнула руку, вказуючи на Схід, у напрямку до Д'хари.

– А чи пам'ятаєш ти Сестер Тьми, що запустили заклинання Вогняного Ланцюга? Воно непомітно діє на нашу пам'ять. Це щось більше, ніж просто втрата спогадів про Келен. Воно поступово розкладає нашу пам'ять про те хто ми, що ми з себе представляємо, ким ми можемо бути.

Це стосується не тільки нашої пам'яті про Келен. Вихор наслідків заклинання з кожним днем посилюється. Кожен день примножує шкоду, яка наноситься ним.

Ми навіть не знаємо в повній мірі, про що саме ми вже забули, в той час, як з кожним днем все більше і більше втрачаємо пам'ять. Наша пам'ять, наша здатність мислити, до певної міри вже роз'їдена цим чортовим заклинанням.

Більше того, ми маємо справу із зараженим заклинанням Вогняного Ланцюга. Річард сам показав нам це. Присутність шимів в нашому світі ще більше посилило наслідки заклинання для нас.

Заражений Вогняний Ланцюг пропалює наскрізь весь світ живих. Крім руйнування самої природи того, хто ми і що ми, він знищує саму магію. Якби не Річард, ми б навіть не підозрювали про це!

Світ стоїть на межі не тільки завдяки Джегану і Імперському Ордену, він просто і непомітно руйнується невидимою роботою зараженого заклинання Вогняного Ланцюга.

Ніккі торкнулася пальцем скроні.

– Невже зараження так подіяло на Вас, що Ви не можете бачити реальну суть речей? Невже воно повністю розклало вашу здатність мислити?

Єдина протиотрута від каскадних наслідків Вогняного Ланцюга – шкатулки Одена. Це і є причина, по якій вони були створені – для того, щоб врівноважити і врятувати світ від дії заклинання Вогняного Ланцюга, якщо воно коли-небудь буде запущено.

Сестри Тьми запустили Вогняний Ланцюг. Для того, щоб захистити його, щоб зробити його наслідки незворотними, вони самі і запустили шкатулки в гру і назвали себе гравцями. Вони думають, що тепер нікому їм протистояти і ніхто вже їх не зупинить.

Можливо вони й праві. Я прочитала про те, як діє магія Одена в «Книзі Життя». Один раз будучи запущеною, гра не може бути зупинена.

Ми не можемо звернути заклинання Вогняного Ланцюга. Ми не можемо перешкоджати грі магії Одена. Світ живих вийде з-під контролю – ось до чого вони прагнуть.

Заради чого бореться Річард? Заради чого б'ємося всі ми? Або ми повинні просто здатися, сказати, що все це занадто важко, що це занадто ризиковано намагатися запобігти наше знищення?

Невже ми повинні відмовитися від нашого єдиного шансу? Невже нам доведеться залишити все, що дорого для нас? Невже ми дозволимо Джегану знищити всіх тих, кому дорога свобода? Невже ми дозволимо Братству Ордена поневолити весь світ?

Невже ми дозволимо заклинанню Вогняного Ланцюга ще більше зруйнувати нашу пам'ять про все прекрасне, що є у нас в житті?

Дозволимо зараженому заклинанню стерти магію і всіх, хто з нею народжений з лиця Землі? Ми просто повинні сісти і здатися? Невже ми дозволимо світу канути в лету в руках тих, хто так цього добивається?

Сестра Юлія відкрила доступ до магії Одена. Вона ввела шкатулки в гру. Як на це повинен відповісти Річард? Він повинен бути озброєний, щоб битися в цьому бою за магію. Тільки що я дала йому те, що йому так необхідно.

Тепер шанси в цій боротьбі зрівняні. Обидві сторони в цій битві тепер повністю в неї втягнуті, і результат її буде доленосним для нас всіх! Ми повинні довіритися Річарду в цій битві.

Кілька років тому тобі довелося зіткнутися з подібним рішенням. Ти знав можливі його варіанти, відповідальність, ризики і згубні наслідки бездіяльності. Ти нарік Річарда Шукачем Істини.

Зедд хитнув головою на знак згоди, насилу підпорядковуючи собі голос.

– Та так воно і було.

– І він виправдав твої сподівання, і зробив навіть більше, ніж ти від нього чекав, хіба не так?

Зедда лихоманило.

– Так, хлопчик виправдав мої надії, навіть більше ніж.

– Те ж відбувається і зараз, Зедд. Більше Сестри Тьми не єдині, хто має доступ до магії Одена. – Ніккі підняла руку, стиснувши її в кулак, – Я дала Річарду шанс, я дала шанс усім нам. З нашого боку я тільки що ввела Річарда в гру, надавши йому те, що необхідно для перемоги в цій боротьбі.

Крізь сльози Зедд дивився в очі Ніккі. Крім гніву і рішучості в її очах було щось ще. Зедд помітив тінь болю, яка промайнула в її погляді.

– І…

Вона відскочила.

– Що і?

– Незважаючи на всю логічність твоїх доводів, ти чогось не договорюєш.

Ніккі відвернулася, проводячи пальцями уздовж стільниці, біля накреслених кров'ю заклинань, стоворюючи які, вона ризикувала власним життям.

Стоячи спиною, Ніккі невизначено змахнула рукою неіснуючу порошинку, видавши цим рухом всю бурю емоцій, що вирували у неї всередині.

– Ти правий, – прошепотіла вона, насилу змігши почати говорити, – я дала Річарду ще щось.

Зедд завмер на секунду, спостерігаючи за тим, як Ніккі повернулася до нього спиною.

– І що ж це?

Вона повернулася назад. По її щоці повільно котилася сльоза.

– Я тільки що дала йому єдиний шанс повернути собі улюблену. Тільки шкатулки Одена можуть повернути назад дію заклинання Вогняного ланцюга, яке відняло в нього Келен. Якщо він може повернути її собі, то тільки за допомогою шкатулок. Я дала йому єдиний шанс повернути собі людину, яку він любить більше всього на світі.

Зедд осів назад у крісло і прикрив обличчя руками.

Ніккі стояла з непохитною і прямою спиною, коли Зедд стік тілом на стільці перед нею і заплакав, закрившись руками.

Вона напружила коліна, побоюючись, що і сама ось-ось впаде на підлогу прямо перед собою. Вона твердо вирішила не дозволити ні єдиній сльозинці безконтрольно потекти по щоці. Їй майже це вдалося.

Коли вона закликала силу Одена, запускаючи в гру шкатулку від імені Річарда, та ж сила щось зробила з нею. Ця дія, в якійсь мірі, протидіяла пошкодженню заклинання Вогняного Ланцюга, що заразила і її.

Коли Ніккі назвала гравцем Річарда і завершувала зв'язок із силою, яку вона закликала, Ніккі раптово згадала, хто така Келен.

Ні, це не було відновленням її втраченої пам'яті про Келен – та пам'ять була стерта – це скоріше було схоже на переказ розмов з розумінням реального існування Келен, як раніше, так і зараз.

Здавалося, цілу вічність Ніккі була впевнена в тому, що Річард помиляється у своїй вірі про існування жінки, яку ніхто не пам'ятає.

Пізніше, коли Річард знайшов книгу «Заклинання Вогняного Ланцюга» і показав їм, що насправді відбулося, Ніккі нарешті повірила йому, але вона грунтувалася тільки на своїй довірі до Річарда і повірила тим роздобутим ним фактам. Але було уявне переконання, засноване лише на непрямому доказі.

Те переконання ніяк не грунтувалося на власних спогадах або досвіді. У неї не було своїх спогадів про Келен – в її розпорядженні була тільки пам'ять Річарда, його висловлювання і надані ним свідоцтва.

Вона вірила Річарду, а тому повірила в існування цієї жінки – Келен – користуючись зовсім не своїми доводами чи фактами.

Але тепер Ніккі знала – по-справжньому знала – що Келен реальна.

Все ж Ніккі не повернулася повністю пам'ять про ту жінку, але вона тепер інтуїтивно знала, що Келен є, що вона існує. Більше не було необхідності вірити в цей факт зі слів Річарда.

Тепер це було самовідчуттям, точно так само, як вона відчула б це безпосередньо сама. Виглядало так, ніби пам'ятаєш того, про кого тобі розповідали в минулому, просто не знаєш його в обличчя. Хоча й не знаєш обличчя тієї людини, але в її існуванні не сумніваєшся.

Ніккі знала, що тепер, завдяки контакту з владою Одена, завдяки тому, що ця влада над нею зробила, Келен для неї більше не буде невидимою. Ніккі зможе бачити її поряд з іншими.

Заклинання Вогняного Ланцюга все ще продовжувало тяжіти над Ніккі, але магія Одена, принаймні частково протидіючи заклинанню, зупинила подальше знищення пам'яті, дозволяючи їй знати правду.

Пам'ять про Келен не являла такої життєвої необхідності, як саме знання, що Келен – не вигадка.

Але тепер Ніккі зрозуміла, дійсно зрозуміла, що любов Річарда була не до фантома. Ніккі раділа за серце Річарда, але ця радість принесла і біль – її власне серце було розбите.

Кара дуже близько підступила до неї і зробила те, чого Ніккі ніколи б не сподівалася від Морд-Сіт: вона м'яко обняла Нікії за талію і притягнула до себе. Тільки що вона зробила те, чого ніхто й ніколи з Морд-Сіт не робив, поки не з'явився Річард. Річард змінив все. Кара, Ніккі – завдяки Річарду, його пристрасті до життя, вони змогли повернутися з самого краю безумства. Кожна з них перейнялася незвичайним розумінням Річарда, тим особливим зв'язком, способом бачити суть, і Ніккі сумнівалася, що хто-небудь ще, виключаючи Зедда звичайно, міг дійсно відчути це.

Більш того, ніхто крім Кари не міг цілком зрозуміти, що зараз відбулося і від чого серце Ніккі розбите.

– Ти все зробила правильно, Ніккі, – шепнула Кара.

Зедд випростався.

– Так, так і є. Будь ласка, прости мене, моя розумниця, я був несправедливо суворий до тебе. Тепер я бачу, що ти все зробила обдумано. І те, що ти зробила, прийшовши до таких висновків – правильно. І повинен зізнатися, що в даних обставинах, ти зробила єдиний правильний вчинок – тільки це і мало сенс зробити.

Прошу вибачення за те, що зіскочив на ті дурні припущення. Мені колись представилася можливість дізнатися про безліч тих надзвичайних небезпек, які супроводжують використання влади Одена – цілком можливо, що тільки я один серед живучих нині чарівників знаю про це більше кого б то не було.

Я навіть бачив магію Одена в дії, коли її закликав Даркен Рал. Частково через це у мене склалося інше уявлення, ніж те, яке подала ти. Незважаючи на те, я цілком і повністю згоден з тобою в тому, що ти зробила під впливом величезної осмисленості та хоробрості, не кажучи вже про розпач.

Так само, як і тобі, мені доводилося стикатися з відчайдушними вчинками перед обличчям неймовірних дивних речей, і я в змозі оцінити, наскільки часом вони необхідні.

Сподіваюся, ти опинишся правою в тому, що зроблено тобою. І нехай навіть я опинюся неправим, але зараз я скажу, що ти вчинила правильно.

Ну, добре, це тепер вже не має значення. Що зроблено, те зроблено. Ти ввела в гру шкатулку Одена і назвала гравцем Річарда. Відкинемо мої припущення, і давайте думати про наші нові завдання.

Тепер, оскільки це вже зроблено, нам потрібно докласти максимум зусиль і простежити, щоб це спрацювало. Ми повинні зробити все можливе, щоб допомогти Річарду. Якщо він зазнає невдачі, то всі ми зазнаємо невдачі. Все життя буде приречене.

Ці слова не дуже змогли допомогти душі Ніккі, але все ж вона відчула деяке полегшення.

– Спасибі, Зедд. З твоєю допомогою, ми змусимо це спрацювати.

Він сумно хитнув головою.

– Моя допомога? Та я радше перешкода. Я всього лише хотів, щоб ти спочатку порадилася зі мною.

– Так і було, – відповіла Ніккі. – Я запитала тебе, чи довірив би ти Річарду свє життя, життя кожної істоти. Чим ще це могло бути, як не зверненням за порадою?

На сумному обличчі Зедда проступила усмішка.

– Припускаю, ти права. Цілком можливо, що комбінація заклинання Вогняного Ланцюга з забрудненням шимів вже зруйнувала мою здатність думати.

– Навіть на мить не повірю в це, Зедд. Тільки одне приходить на розум – це все через те, що ти любиш Річарда і переживаєш за нього. Я не звернулася до тебе за порадою, не так уже й важко для мене було передбачити її. А так ти сказав мені те, що я хотіла знати.

– Якщо ти заплутаєшся знову, – сказала йому Кара, – я сама замість тебе розберуся.

Зедд насупився на неї.

– Як обнадійливо.

– Добре, Ніккі поклала початок довгій історії, – сказала Кара, – але все це зовсім не так вже складно. Навіть ти, Зедд, був в змозі побачити це.

Зедд насупився.

– Що цим ти хочеш сказати?

Кара знизала одним плечем.

– Ми – сталь проти сталі. Лорд Рал – магія проти магії.

Для Кари все це здавалося не складніше якогось простого поступку. Ніккі задалася питанням, чи дійсно Морд-Сіт усвідомлювала це, лише пошкрібши по поверхні, чи вона зрозуміла всю ідею краще кого б то не було. Можливо, вона була права, і все це дійсно було не складніше її вислову.

Зедд м'яко поклав руку на плече Ніккі. Це нагадало їй про ніжний дотик Річарда.

– Хотілося б, але, незважаючи на те, що говорить Кара, це може обернутися смертю для всіх нас. Але, тим не менш, щоб у нас був шанс змусити це спрацювати, є дуже багато роботи, яку потрібно проробити. Нам потрібно допомогти Річарду. Ти і я знаємо багато про магію. Річард майже нічого не знає.

Ніккі сама собі посміхнулася.

– Він знає більше, ніж ти вважаєш, що він знає. Саме Річард розпізнав зараження в заклинанні Вогняного Ланцюга. Жоден з нас не розумів всього того значення мови символів, а Річард вивчив її самостійно. Він сам навчився розуміти стародавні малюнки, начерки й символи.

Я ніколи не вчила його того, що могло бути пов'язано з його Даром, але він часто дивував мене тим, що швидко схоплював те, що було за межами звичайного розуміння магії. Він навчив мене таким речам, яких я навіть не уявляла.

Зедд кивнув.

– І мене він теж зводить з розуму.

Рікка, інша Морд-Сіт, що жила в Замку Чарівників, просунула голову в двері.

– Зедд, я тут подумала, що ти повинен дізнатися про дещо, – вона вказала пальцем вгору. – Я була кількома поверхами вище і там ніби вибите вікно або щось в цьому роді. Доноситься дивний шум вітру.

Зедд насупив брови.

– Який шум?

Рікка вперлася руки в боки і втупилася в підлогу, обдумуючи відповідь.

– Ну не знаю, – вона знову підняла погляд, – Важко описати. Віддалено нагадує вітер, який продувається через вузький прохід.

– Завиваючий гул? – Запитав Зедд.

Рікка похитала головою.

– Ні. Більше схоже на те, як гуде вітер, коли пересипає бархани.

Ніккі глянула на вікна.

– Зараз тільки світанок. Я накинула мережу. Вітру теж ще не було.

Рікка знизала плечима.

– Тоді я не знаю, що ще це могло бути.

– Вежа іноді видає дивні шуми, коли дихає.

Рікка поморщився носик.

– Дихає?

– Ну так, – відповів чарівник. – Коли температура змінюється, от як зараз, коли ночі стають холоднішими, повітря, прямуючи вниз в тисячу кімнат, намагається просочитися звідусіль. Проходячи через звуження проходів, вітер іноді завиває в залах Замку, навіть коли зовні немає ніякого вітру.

– Ну що ж, гаразд, не буду тут більше затримуватися з цього приводу, вітер, значить вітер. Замок, напевно, дихає, – Рікка попрямувала до виходу.

– Рікка, – покликав Зедд і дочекався, поки вона не зупинилася. – А що ти робила в тому місці?

– Чейз шукає Рейчел, – Рікка відповіла через плече. – Я всього лише допомагала. А ви не бачили її, так?

Зедд похитав головою.

– Цього ранку ще ні. Останній раз я бачив її увечері, коли вона лягала в постіль.

– Гаразд, я передам Чейзу, – Рікка з хвилину роздивлялась кімнату, потім сперлася рукою об дверний отвір. – А що це за річ, що посеред столу? Цим ви всі троє схвильовані?

– Це – магічна проблема, – відповіла Кара.

Рікка тямуще кивнула.

– Магія.

– В саму точку, – підмітила Кара.

Рікка злегка ляснула долонею по двері.

– Ну, мені краще піти і знайти Рейчел до того, як її першим знайде Чейз і вичитає за те, що вона зайнялася дослідженням цього місця наодинці.

– Ця дитина – природжений щур у Замку, – зітхнув Зедд, – Іноді мені здається, що вона пізнає замок тим же… способом, що і я колись.

– Я знаю, – приєдналася Рікка, – Коли я патрулюю, я натрапляю на неї в тих місцях, в яких ніколи не сподівалася б, що вона там може опинитися.

Якось одного разу, я була переконана, що вона загубилася. А вона стверджувала, що ні. Я вирішила влаштувати їй перевірку і змусила її знайти дорогу назад. Вона довела мене до своєї кімнати, не зробивши жодного невірного повороту, потім посміхнулася й сказала: «Ну що, переконалася?»

Посміхаючись, Зедд пошкріб скроню.

– Я якось теж почув від неї таке в схожій ситуації. Діти схоплюють на льоту подібні речі. Чейз вітає її інтерес до подібних прагнень, – якщо вона буде знати, де вона – тоді вона не зможе легко заблукати. Вважаю, що саме тому я жодного разу тут не заблукав, починаючи з того моменту, як виріс тут.

Рікка повернулася іти у бік передпокою, але знову розвернулася, коли Зедд окликнув її ім'я.

– Гул вітру? – Він махнув пальцем до стелі, – Ти сказала, що це було там?

Рікка кивнула.

– Ти маєш на увазі такий строкатий передпокій, який проходить повз ряд бібліотек? Те місце, де по залу зовні кімнат розташовані кімнати для засідань?

– Саме це місце. Я перевіряла бібліотеки в пошуках Рейчел. Вона любить переглядати книги. Але, як ви сказали, можливо це було дихання Замку.

– Все б нічого, але це одне з тих місць, де не може роздаватися ніякого звуку, який би можна почути в ті моменти, коли Замок дихає. Тупики того залу не відхиляють рух повітря кудись в інше місце, не дають вступаючому повітрю переміщатися крізь щілини досить швидко, щоб видавався хоч який-небудь звук.

– Можливо, цей звук долинав з іншого віддаленого місця, а я вирішила, що джерело було в тому залі.

Зедд уперся одним кулаком в своє костистих стегно і поринув у роздуми.

– І ти кажеш, що це був схожий на стогін звук?

– Ну, тепер, коли я роздумую над цим, він мені більше нагадує рокотання.

Зедд загнув брову.

– Рокіт? – Він пройшовся по товстому килиму і просунув голову за двері і прислухався.

– Ну, не як рик тварини, – поправилася Рикка, – Швидше, як розкотистий гул. Як я вже казала – нагадує звук вітру, що переносить бархани. Ну, знаєте, чи як гул від якогось биття крил.

– Я нічого не чую, – пробурмотів Зедд.

Рікка скорчила гримасу.

– Звичайно, і я не можу почути це звідси.

Ніккі приєдналася до них і стала біля дверей.

– Тоді чому я відчуваю в грудях якусь вібрацію?

Зедд з хвилину постояв, втупившись на Ніккі.

– Може це бути пов'язане з магією шкатулки?

Ніккі знизала плечима.

– Припускаю, що можливо й так. Ніколи раніше не стикалася з деякими з тих складних заклинань. Здебільшого вони для мене були новими. Немає ніякого пояснення, якими ефектами вони можуть супроводжуватися.

– Ти пам'ятаєш, коли Фрідріх випадково попався в ту пастку? – Запитав він, повертаючись до Рікки. Вона кивнула. – Цей звук якось схожий на той?

Рікка заперечливо похитала головою.

– Ні, якщо тільки ти не встановив щит з вітру.

– Пастки побудовані на магії, – Зедд задумливо потер підборіддя. – В будинку не можна встановити щит з вітру.

Кара пропустила косу крізь кулак.

– Досить розмов, – Вона підійшла до них і підштовхнула за двері. – Ось, що я вам скажу – нам треба піти й подивитися.

Зедд і Рікка без розмов пішли за нею. Ніккі не приєдналася. Вона жестом вказала на скриньку Одена, встановлену на столі посеред палаючої світлої мережі.

– Краще мені залишатися поблизу.

Крім нагляду за скринькою, їй потрібно було продовжити вивчення «Книги Життя», а також інших дотичних до неї книг.

Все ще залишалися деякі частини теорії Одена, які вона була в не змозі повністю зрозуміти. Її збивали з пантелику безліч питань, які залишилися без відповідей. Якщо їй згодом доведеться надати якусь допомогу Річарду, їй потрібно одержати відповіді на ці питання.

Найбільше вона була стурбована самою центральною проблемою теорії Одена, що мала відношення до зв'язків з об'єктами впливу Вогняного Ланцюга – в даному випадку – з Келен.

Ніккі було потрібно краще зрозуміти природу необхідних умов, які базувалися на первинних основах. Вона повинна була повністю зрозуміти, як ті первинні зв'язки встановлені.

Вона була стурбована обов'язковим для виконання правилом – потрібно було попередньо очищати простір, щоб відновити пам'ять. Їй також потрібно було краще вивчити точні умови, які були необхідні для застосування подібного насильства.

Але все ж, самим пріоритетним питанням з усього іншого, залишалася причина, через яку було потрібно очищення простору. Вона повинна була зрозуміти точну природу вимоги повної зачистки простору, яка накладалася Оденом і, що ще більш важливо, чому магія Одена потребувала цього.

– Всі щити я задіяв, – сказав їй Зедд. – Входи в Замок запечатані. Якби хтось увійшов без дозволу, тривога від розставлених пасток залунала б повсюдно. Нам всім довелося би заткнути вуха до самого того моменту, поки ми не з'ясували би причину.

– Є люди з Даром, які знайомі з подібними речами, – нагадала йому Ніккі.

Зедду не знадобилося багато часу, щоб обміркувати її слова.

– Очко на твій рахунок. Враховуючи все, що відбувається навколо, і те, що ми ще досі всього не знаємо, ми не можемо передбачити все. Це непогана ідея, щоб ти тримала скриньку під спостереженням.

Ніккі кивнула, і провела його до дверей.

– Дайте мені знати, коли все проясниться.

Високий зал зовні, хоча в ширину був не більше дюжини футів, простягався увись майже на невидиму висоту. Прохід був утворений довгою, вузькою тріщиною, глибоко всередині гори доходячи до самої глибокої частини Башти.

По лівій стороні височіла природна скельна стіна, яка праворуч була викладена з граніту самої гори. Навіть тисячі років опісля мітки, залишені інструментом, яким тесали стіну, все ще було видно.

Стіна з боку кімнат була складена з щільно підігнаних, величезних кам'яних блоків. Вони складали стіну, протилежну висіченій з граніту, і обидві височіли футів на шістдесят, а можливо й вище.

По всій видимості нескінченна тріщина в тілі гори складала частину кордону поля стримування. Всі кімнати в межах зони стримування були збудовані по самій крайній лінії Замку, яка, в свою чергу, була продовжена всередині самої скелі.

Ніккі трохи провела їх очима, поки вони йшли по нескінченному на вигляд залі, дивлячись їм услід, поки вони не дійшли до першого перехрестя.

– Зараз не той час, щоб бути недбалим або поблажливим, – крикнула вона їм услід. – Занадто багато небезпек.

Вклонившись, Зедд прийняв її попередження.

– Ми повернемося після того, як я подивлюся що там.

Кара метнула на Ніккі погляд назад через плече.

– Не хвилюйся, я буду там, і я не в тому настрої, щоб бути поблажливою. По суті, я не буду перебувати в гарному настрої, поки не побачу Лорда Рала живого і в безпеці.

– Ти і хороший настрій? – Супроводив Зедд питанням їх поспішний рух.

Кара сердито подивилася на нього.

– Зазвичай я весела і мила. Хочеш натякнути, що це не так?

Зедд капітулююче підняв руки.

– Ні, звичайно ні. Весела – саме відповідне визначення.

– Ну що ж, гаразд.

– По суті, в своїх мемуарах я поставлю «веселий» першим словом у поєднанні з «і кровожерливий».

– Замислюючись про це далі, здається, що просто «кровожерливий» мені сподобається більше.

Ніккі не могла розділити з ними атмосферу підколювання один одного.

Змусити людей сміятися – не її коник. Вона часто дивувалася тому, як Зедд та інші могли послабити напруженість подібним обміном фраз.

Ніккі занадто добре знала природу людей, які намагалися вбити їх. Колись і вона була в числі тих людей Ордена. Вона була однаково і нещадна, і смертельна.

Їй ніколи не доводилося бачити Імператора Джегана веселим або безтурботним. З великою натяжкою йому можна було приписати володіння дотепністю. Дуже довгий час вона провела поряд з ним, і він ніколи не був ніким іншим, ніж одноманітно смертоносним.

Його справа була смертельно важливою для нього, і він фанатично присвятив себе їй. Знаючи той тип людей, що приходили до них – люди подібні до неї, якою вона сама була колись, і усвідомлюючи їх безсердечну натуру, Ніккі не відчувала, що зможе бути хоч колись менш серйозна, ніж вони.

Вона ще побачила, як Зедд, Кара, і Рікка швидко перетнули перший зал праворуч і попрямували до сходів.

В той момент як вони почали підніматися, Ніккі раптово зрозуміла, що це був за звук, і через що вона відчувала вібрацію.

Це був якийсь вид тривоги. Вона зрозуміла, чому Рікка не розпізнала його.

Вона, було, відкрила рот, щоб покликати інших, як раптом світ, ніби зі скрипом, зупинився.

Чорна хмара стікала вниз по сходах. Це було схоже на мільйони повзаючих прямо у повітрі ілюзорних змій, які перекочувалися, звивалися, перекручувалися, тоншали, товстішали і продовжували з ревом спускатися вниз по сходах. Розкотистий, вібруючий звук ставав оглушливим.

Тисячі кажанів зявилися по кутах, більшу частину повітряного простору, що ще залишався вільним, поступово заповнювали змії і жива маса, яка складалася з неймовірного числа дрібних істот. Багатомільйонна армія, що зрослася в один загальний хаос – спостереження наступу всієї цієї маси просто приковувало до місця.

Гул, відбитий від стін, заповнював простір тріщини скелі буйством гамору. Кажани панічно кидалися геть – вони стрімко носилися в їх здавленому просторі, гуртуючись в кутку, немов намагалися вирватися від чогось, що переслідувало їх.

Зедд, Кара і Рікка, немов примерзли в тому місці, де вони почали підйом по сходах.

А потім, кажани кинулися геть, ведені якимсь жахом, що насувався на них ззаду з середини Замку. Зникаючи у глибокій темряві, летючі миші залишали м'який, пурхаючий звук, який приглушеним відлунням тривожно повторювався в залі.

Саме він і був тим віддаленим звуком, що почула Рикка, але не розпізнала.

Втупившись у те місце на сходах, звідки з'явилася хмара, Ніккі відчула, наче і вона заморожена і нерухома в очікуванні чогось неуявного.

З наростаючим почуттям паніки вона нарешті усвідомила, що вона дійсно не в змозі рухатися.

А потім, з'явилося темне щось, що мчало вниз по сходах подібно смертоносному вихору. І все ж, в той же самий час, нез'ясовно як, здавалося, ніби воно залишалося при русі нерухомим.

Складаючись з звихрених чорних примар і вируючих тіней, воно створювало чорнильну пляму в центрі мороку. Зухвала запаморочлива форма, переплетена потоками мороку, рухалася так, наче її переносив хтось невидимий.

Ніккі моргнула, і пляма зникла.

Вона тут же відновила спробу зарухатися, але відчула, немов її підвісили в теплому воску. Їй вдавалося лише неглибоко вдихати і рухатися вперед самим неймовірно повільним способом.

Кожен дюйм вимагав значних зусиль і, здавалося, займав цілу вічність. Світ став неможливо густим, і примусив все зупинитися.

У проході, прямо позаду Зедда і інших, біля основи сходів, пляма з'явилася знову, висячи в повітрі над кам'яною підлогою. Обриси тепер походили на жінку в чорній сукні, що пливе під водою.

Навіть посеред наростаючого жаху, Ніккі знайшла цей екзотичний вид незвично чарівним. Після того як зловмисниця минула групу Зедда, вони, як і раніше, наче намальовані на картині, завмерли на пів-кроці до першої сходинки сходів.

Жорстке темне волосся жінки, мляво хитаючись, ніби у воді, обрамляло контур її блідого обличчя. Вільний покрив чорної сукні теж коливався, немов знаходився у воді. Посеред всіх цих завихрень чорного плаття і волосся, сама жінка здавалася нерухомою.

Зовні це було схоже як ніби вона пливе в темній воді. Потім вона знову зникла. Ні, не під воду, здогадалася Ніккі. В Сильфіду.

Ніккі теж відчувала себе ніби в ній. Це було тим самим дивним, потойбічним, підвішеним відчуттям дрейфу. З одного боку все було неможливо повільним і в той же самий час блискавично швидким.

Фігура раптово з'явилася знову, цього разу вже ближче.

Ніккі спробувала покликати силу, але не змогла. Вона спробувала підняти руки і накинути мережу, але вона перебувала в дуже повільному дрейфі. Їй уявилося, що у неї піде цілий день лише на те, щоб підняти руки вгору.

Виблискуючі іскорки світла спалахнули і замерехтіли в просторі між Ніккі і групою Зедда. Ніккі зрозуміла – чарівник застосував магію. Але прямована дія його магії перервалося надто далеко від непрошеного гостя.

Навіть притому, що недовгий потік сили потух, не принісши ніякого ефекту, Ніккі була здивована тим, що Зедду взагалі вдалося запалити його. Її подібна спроба взагалі не дала ніякого результату.

Темна тканина, що колихалася, немов справді була під водою, продрейфувала через передпокій. Звивні примари і тіні вилися навколо неї і продовжували рухатися так само повільно. Фігура і не йшла, і не бігла. Вона ковзала, пливла, текла, і при цьому практично не рухалась всередині ніби пливучої у воді тканини сукні.

Потім все зникло.

Через мить вона з'явилася знову, тепер вже набагато ближче. Немов у привида, шкіра обтягувала її худе обличчя, виглядало так, ніби сонячне світло ніколи не торкалося до неї. Безладний клубок невагомого чорного волосся звивався разом з чорною сукнею.

Ніккі ніколи не зустрічала чогось подібного, що могло так сильно дезорієнтувати. Вона відчувала, ніби тоне. Паніка нахлинула на неї, коли вона відчула, що не в змозі вдихнути глибше, коли спробувала набрати необхідну кількість повітря. Її палаючі легені були не здатні працювати швидше, ніж все інше в неї.

Варто було Ніккі зосередити свій погляд, як фігура жінки зникала. Їй прийшла думка, що її очі теж рухаються занадто повільно. Передпокій знову спорожнів. Здавалося, що вона не могла утримати рух в фокусі зору.

Нікки подумалося, що можливо вона зіткнулася і занурилася в якусь галюцинацію, створену її заклинаннями над владою Одена. Вона міркувала, чи могло це бути якимось наслідком заклинань. А може, сам Оден прийшов розрахуватися за її втручання в такі заборонені сили.

Швидше за все, так і є – вона щось породила після цього небезпечного звернення до магії.

Жінка з'явилася знову, немов пропливаючи в похмурій глибині, вона несподівано з'явилася і виринула з темної безодні поруч. Цього разу Ніккі ясно могла бачити суворі, кістляві риси обличчя.

Блідо-блакитні очі втупилися в Ніккі так, немов нічого іншого в цьому світі не існувало. Цей допитливий погляд проник в саму глибину душі Ніккі, визвавши крижаний страх.

Очі жінки були настільки блідими, що здавалося, ніби вона сліпа, але Ніккі знала, що ця жінка могла прекрасно бачити не тільки на світлі, але і в самій чорній печері або під горою, куди ніколи не проникало денне світло і ніколи не торкалося її лиця.

Жінка посміхнулася настільки злісною усмішкою, якої Ніккі ніколи не бачила. Це була посмішка когось, хто нічого не боявся, але любив викликати страх в інших; жінка, яка знала, що зараз тримала все у своїй владі. Це посмішка викликала у Ніккі тиху дрож.

Знову жінка зникла. На деякій відстані чергова спроба чарівництва Зедда спалахнула і стисло розбризкалася, після чого згасла.