Текст книги "Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 43 страниц)

Ніккі щосили намагалася рухатися, але світ був занадто тягучим, таким, який бував у страшних снах, снах, в яких вона намагалася зрушити з місця, але була просто не здатна поворухнутись, незважаючи на всі прикладені зусилля.

Такими були сни, в яких вона намагалася втекти від Джегана. Він був завжди близько, наганяв її, схоплював її. Він був подібний самій смерті, повний рішучості застосувати саму неймовірну жорстокість, коли наздожене її.

Їй завжди відчайдушно хотілося втекти в тих снах, але, незважаючи на неймовірні зусилля, її ноги відмовлялися хоч трохи прискорити темп. Ті сни завжди приводили її в стан найстрашнішої паніки. То були сни, в яких смерть була настільки реальною, що вона могла відчути присмак жаху.

Одного разу вона занурилася в подібний сон в таборі, коли Річард був там. Він розбудив її, розпитуючи, що скоїлося. Вона захлиналася сльозами, переказуючи йому той кошмар. Він, немов чашу, обхопив долонями її обличчя і нашіптував їй, що це всього лише сон, і з нею все буде гаразд.

Вона б віддала все що завгодно, щоб опинитися в обіймах його рук і щоб він сказав, що вона в безпеці – але він не зробив цього. І все ж, його долоні на її обличчі, дві долоні, що торкалися її і його ніжні слова, його співчуття, принесли ту втіху, яка втихомирила її жах.

Але тепер це був не сон. Ніккі спробувала набрати повітря і покликати Зедда, але все марно. Вона пробувала викликати свій Хань, свій Дар, але була не в змозі звернутися до них. Немов її Дар був неймовірно вертким, в той час, як вона була неймовірно неповоротка. Цю пару не зчепити разом.

Жінка, з блідим кольором плоті, як у недавнього мерця, з волоссям і платтям такими ж чорними, як світ мертвих, раптово опинилася поруч, прямо перед Ніккі.

Рука жінки виплила, проступила крізь вир чорної тканини. Висохла плоть, яка сильно обтягувала її суглоби, підкреслювала скелет під нею. Її костисті пальці доторкнулися до нижньої сторони підборіддя Ніккі. Це був гордовитий дотик, акт зарозумілого тріумфу.

Після цього дотику, Ніккі відчула, що вібрація у неї в грудей може рознести її на шматки.

Жінка засміялася замогильним, повільним, булькаючим водою сміхом, який відгукнувся болючою луною в кам'яних залах Башти.

Ніккі не сумнівалася у намірах цієї жінки, зрозуміла, з якою метою вона з'явилася сюди. Ніккі відчайдушно спробувала запалити свою силу і спробувати захопити жінку, зробити стрімкий випад, зробити хоч що-небудь, щоб зупинити її, але все було марно.

Її сила була неймовірно недосяжна, потріскуючи настільки далеко, що потрібна була недосяжна вічність, щоб дістатися до неї.

Коли кістлявий палець прослизнув по довжині дуги підборіддя Ніккі, жінка пішла далі, м'яко занурюючись назад у темні глибини.

В черговий раз, коли вона знову з'явилася, вона була позаду оббитих міддю дверей і, значить, прямувала в кімнату зі скринькою. Жінка продрейфувала через двері, не торкаючись землі; її плаття лише злегка коливалося навколо неї.

Знову вона зникла з фокусу зору Ніккі. А коли з'явилася в черговий раз, вона перебувала між кімнатою і Ніккі. В її руках була скринька Одена…

Як тільки той жахливий сміх луною проник у свідомість Ніккі, світ поринув в морок.

* * *

Рейчел поняття не мала, чий це кінь, її це особливо і не турбувало. Але зараз кінь припав би їй до речі.

Рейчел бігла всю ніч, і сили її були на кінці. Вона не зупинялася ні на хвилину, для того, щоб замислитися, навіщо їй необхідно саме втікати.

Вона не надавала цьому особливого значення. Було важливо лише одне: вона повинна продовжувати рухатися вперед. Необхідно поквапитися і постаратися не зменшувати темп.

Рейчел знала, що потрібно пересуватися швидше. І кінь – хороший варіант здійснити задумане.

Рейчел була впевнена, що рухається у правильному напрямку, але ніяк не могла пояснити свою впевненість, вона просто це відчувала, тому особливо не замислювалася.

І впевненість залишалася єдиним хвилюючим питанням, яке вона ніяк не могла викинути з голови, це зачаїлося десь у глибині її свідомості, і вона не могла пояснити, чому на це питання не було відповіді.

Ховаючись в сухому колючому чагарнику, Рейчел намагалася не рухатися, щоб її ніхто не помітив, поки вона роздумує над тим, що потрібно робити далі. Було дуже холодно, і їй було потрібно немало зусиль, щоб так ось нерухомо стояти і мерзнути.

Рейчел намагалася стриматися і не тремтіти від холоду, щоб не видати себе. Їй дуже хотілося розтерти замерзлі холодні руки, але вона знала, що будь-який рух може їй дорого обійтися. Однак, незважаючи на мороз, вона повинна щось зробити, щоб роздобути коня.

Ким би не був власник цього коня, здавалося, його поблизу точно немає. Інакше, Рейчел примітила б його. Можливо, він спить де-небудь на галявині у високій густій траві, а Рейчел просто не вистачає зросту, щоб мати можливість розглянути його. А може, він просто відійшов розвідати місцевість і освоїтися?

Або… Можливо, він чекає, виглядає її, зі стрілою, накладеною на тятиву лука, вишукуючи можливість вистрілити, як тільки вона себе виявить. Якими б жахливими не були думки Рейчел, цей страх, що закрався в думки, не міг побороти того величезного почуття необхідності продовжувати рухатися вперед і не зупинятися ні перед чим.

Рейчел крізь високу густу крону дерев подивилася на призахідне сонце, щоб переконатися, що вибрала потрібний напрямок, і одночасно видивлялася безпечний шлях, щоб дістатися до коня непоміченою.

Вона побачила широку стежку, поруч з дорогою, і визнала її вельми підходящою, щоб пробігти по ній до наміченої мети.

Поруч зі стежкою протікав неглибокий, з дном, вистеленим дрібною галькою, струмок, який перетинав відкриту галявину, з'єднуючись з дорогою, і далі біг у тому ж напрямку, що і дорога, яка йшла на південний захід далеко в гущавину лісу.

Призахідне сонце виглядало просто величезним, налившись багряно-червоним кольором, здавалося, воно застигло, навалившись на горизонт. Подряпини на руках Рейчел, що проступили після того, як вона пробиралася через густі кущі чагарнику, були майже такого ж кольору: кольору запеченої крові.

Рейчел і не встигла отямитися, як раптом ноги самі понесли її вперед, як ніби вони знали і відчували, що потрібно робити, незалежно від того, готова Рейчел чи ні. Ноги зробили кілька швидких ривків, минувши чагарник, і Рейчел стрілою вилетіла на відриту галявину прямо перед конем.

Раптом Рейчел краєм ока вловила чийсь рух неподалік, з високої трави несподівано виникла постать людини. Як вона і передбачала, він мабуть спав там, в траві.

Він був одягнений, як солдат Імперського Ордена: в шкіряному захисному жилеті, оперезаний поясом, на якому кріпилися ножі. Схоже, він був один. Рейчел вирішила, що найімовірніше це імперський розвідник. Чейз розповідав їй, що Імперський Орден часто посилає своїх солдатів в розвідку.

Але Рейчел не бажала з'ясовувати, хто ця людина насправді. Їй був потрібен тільки кінь. В голові промайнула думка, що їй слід було б побоюватися цієї людини, але вона усвідомлювала, що це не так – вона його не боїться.

Єдине, що Рейчел насправді турбувало, це упустити можливість дістатися до коня, осідлати його і полетіти вперед, як можна швидше.

Солдат моментально схопився на ноги, відкинувши ковдру, якою він накривався. Він приготувався до стрімкої атаки і почав наступ.

Імперець швидко наближався, але Рейчел не втрачала часу задарма, її ноги пересувалися в бігу з такою швидкістю, що солдатові було просто не під силу наздогнати її, йому залишалося тільки нестримно волати, в марних спробах зупинити злодійку.

За це літо Рейчел сильно витягнулася в рості, і довгі ноги дали їй можливість стати відмінним спринтером. Тому імперець не встиг навіть нічого зміркувати, перш ніж Рейчел добралася таки до гнідої кобили.

Солдат щось метнув у бік Рейчел. Вона помітила, як це щось стрімко пронеслося поруч з її лівим плечем. Це був ніж.

Вона прекрасно знала, що з такої відстані, на якій вона перебувала від солдата, було б нерозумно з його боку намагатися потрапити в ціль, це був кидок навмання, «кинь та молися» – саме так сказав би Чейз.

Саме він навчив Рейчел фокусуватися на цілі. Чейз навчив її ще багато чому, Рейчел знала практично все про ножі, наприклад, те, що потрапити по рухомій мішені, метнувши ніж, практично неможливо.

І вона була права. Ніж пролетів мимо з великою похибкою і плавно встромився в гниючу деревину колоди, що лежала на галявині, як раз на шляху між Рейчел і конем. Пробігаючи повз трухляву колоду, вона одним рухом руки висмикнула ніж і заткнула його за пояс, трохи зменшивши темп.

Тепер у неї був ніж. Чейз говорив, що дуже важливо – роздобути зброю противника і використовувати його проти нього ж самого, і це мало особливу значимість у випадках, якщо ворожий трофей перевершував твій клинок по всіх характеристиках.

Чейз вчив її, що в критичних ситуаціях Рейчел доведеться захищатися будь-якими предметами, які тільки попадуться їй під руку.

Намагаючись віддихатися, Рейчел пірнула під ніс кобили, смикнула на себе вільні кінці поводів, але, як виявилося, за них кобила була прив'язана до сучка тієї самої трухлявої колоди. Онімілі від морозу пальці не слухалися, у Рейчел ніяк не виходило розв'язати тугий вузол.

З неймовірним запалом вона намагалася підчепити нігтями витки вузла, але пальці раз у раз зісковзували з гладкої шкіри. Відчай охопив її, хотілося кричати від охопилого її розчарування, але замість цього Рейчел, зібравши всю волю в кулак, продовжувала намагатися розв'язати ненависний вузол.

Їй здавалося, що пройде вічність, перш ніж вона зможе вивільнити повідок. Останній ривок і спроба, нарешті, увінчалася успіхом. Як тільки Рейчел звільнила повід, вона відразу ж перехопила його іншою рукою.

Як тільки Рейчел взялася за поводи, вона тут же помітила неподалік лежаче сідло. Рейчел мигцем глянула на імперця, знову почувши його пронизливий крик, який закликав злодійку назвати своє ім'я.

Солдат швидко наближався. Вона не мала в своєму розпорядженні часу, щоб сідлати коня. Однак були й сідельні мішки, ймовірно, набиті припасами до відказу, а їх зазвичай просто клали поперек сідла.

Рейчел просунула руку під щільно прилеглий шматок шкіри, який з'єднував обидві частини сідельного мішка, і перекинула його через шию здивованої кобили.

Озирнувшись навколо, Рейчел схопилася за гриву кобили і, намагаючись триматися міцніше, відштовхнулася і підійнялася на неосідлану кобилу. Сідельні мішки були досить важкими, і ледве було не звалилися, але Рейчел вправно їх підтягнула і перед себе.

Довелося змиритися з тим, що вона поїде без сідла, але, слава добрим духам, поводи були на місці. В голові Рейчел промайнула думка, що їй приємно відчувати своїм тілом ідуче від тварини зігріваюче тепло.

Рейчел перекинула важку поклажу через коня так, щоб та розмістилася рівніше перед нею. Напевно там всередині є їжа і вода, думала Рейчел. Вони б стали в нагоді їй у подорожі, яка, як вона тільки що зрозумілала, обіцяє бути тривалою.

Кобила фиркнула, виражаючи невдоволення, і почала мотати головою. Рейчел знала: у неї не було часу, щоб приголубити і заспокоїти тварину, як навчав її Чейз. Вона п'ятами вдарила коня з боків, сильно потягнувши поводи на себе.

Кобила почала кидатися з одного боку в бік, перевіряючи свого нового наїзника. Рейчел озирнулася, солдат був вже близько. Міцно стискаючи гриву однією рукою, а поводи іншою, Рейчел подалася вперед і знову вдарила коня з боків, але трохи подалі, ніж минулого разу, і кобила блискавкою помчала вперед.

Імперець стрибнув, обсипаючи її прокльонами, він спробував вхопити повідок. Але Рейчел швидко збагнула це і різко смикнула повідок в сторону, кінь почув її наказ і повернув. Солдат погнався за ними, але впав, вдарившись обличчям об землю, а потім, оговтавшись від удару, все одно продовжував кричати слідом.

Рейчел не відчувала себе переможцем сутички, але зате вона відчула знову охопилу її з новою силою необхідність поспішати. Потрібно обов'язково скакати на південний захід, тепер у неї є кінь.

Рейчел повернула кобилу до струмка, щоб поскакати далі по вологій трав'янистій місцевості. Ліс оточував їх з усіх боків, вони скакали по скошеній траві біля мілководдя.

Імперець залишився далеко позаду. Кобила скакала вперед вздовж струмка, і бризки летіли на всі боки. Галька на березі схоже їй не заважала.

Чейз розповідав Рейчел, що вода – відмінний спосіб приховати сліди.

Кожен стрімкий крок був ще одним кроком опинитися ближче до мети, і це було єдине, що було важливим.

* * *

Коли Імперський солдат, проходячи мимо, почав кидати зварені круто яйця в бік фургонів, Річард постарався докласти максимум зусиль, щоб відловити їх як можна більше, перш ніж ті впадуть.

Потім він почав правою рукою згрібати з землі яйця, які так і не вдалося зловити, складаючи їх в символічне козуб, створений з зігнутої+ лівої руки. Зібравши все, він повільно поплентався до фургона, щоб сховатися від пронизливого холодного дощу.

Хоча фургон і був жалюгідним натяком на притулок, і від холоду він не рятував, але перебувати під дахом було все ж краще, ніж продовжувати стояти і мокнути від дощу.

Джонрок, зібравши свою трофейну колекцію з варених яєць, теж поспішив назад до задньої частини фургона, волочачи ланцюг перед собою.

– Знову яйця, – розчаровано пробурмотів Джонрок – Вони тільки й знають, що годують нас цими яйцями!

– Могло бути й гірше, – прокоментував Річард.

– Та вже звичайно, – здивувався Джонрок, абсолютно незадоволений своєю новою дієтою.

Річард усередині протирав варені яйця об штанини, намагаючись очистити шкарлупу від налиплого бруду.

– Ну, наприклад, вони могли б згодувати нам Йорка.

Джонрок кинув несхвальний погляд у бік Річарда.

– Йорка?

– Той гравець у команді, який зламав собі ногу, – сказав Річард, почавши чистити від шкарлупи одне з яєць. – Його прикінчив Зміїна морда.

– Так… Йорк… – Джонрок, трохи поміркувавши, сказав – Ти дійсно думаєш, що імперці їдять людей?

Річард пильно подивився на нього.

– Коли у них закінчиться їжа, я думаю, вони не погребують покуштувати і мертвечини. Якщо вони будуть достатньо голодні, а мерців у них завжди в надлишку, то це буде реальною можливістю зібрати відмінний урожай.

– Ти думаєш, їжа у них закінчиться?

Річард знав, що незабаром у Імперського Ордена з'явиться така проблема, але не хотів говорити чому. Справа в тому, що він наказав д'харіанським солдатам не просто нищити ідучі з Старого Світу каравани з провізією, але і виключити можливість поставок їжі полчищам завойовників, які рухалися на північ, як таку.

– Я просто хочу сказати, що це було б набагато гірше, ніж їсти варені яйця.

Джонрок, змирившись, тепер дивився на здобуті варені яйця зовсім по-іншому. Заходившись умиротворено очищати яйця від шкарлупи, Джонрок змінив тему.

– Як ти думаєш, вони змусять нас грати в Джа-Ла під час дощу?

Річард, не пережовуючи, проковтнув яйце перш, ніж відповісти.

– Можливо. Але я скоріше буду рухатися, і грати, ніж сидіти тут весь день і загинатися від холоду, нічого не роблячи.

– Можливо, ти і правий, – погодився Джонрок.

– Крім того, – говорив Річард, – чим швидше ми почнемо вигравати у команд, що приходять на змагання, тим швидше ми забезпечимо собі просування вгору по турнірній таблиці, і тим швидше ми зможемо битися з командою Імператора.

Джонрок розплився в усмішці, передчуваючи такий результат. Річард не був голодний, але він знав, що потрібно змусити себе хоч трохи поїсти.

Поки вони, не кажучи ні слова, методично чистили яйця і їли, Річард спостерігав за тим, що відбувається навколо.

Навіть під час дощу табір Імперського Ордена продовжував жити своїми турботами. Гул молотів з кузень, крики суперечок серед солдатів, пронизливі вигуки, страхітливий сміх, вигуки розпоряджень – луною розносилися по табору крізь шумлячий дощ.

Величезний табір імперців розтягнувся далеко за обрій на рівнині Азеріта. Перебуваючи тут, серед них, було навіть важко уявити його реальні розміри.

Річард огледівся. Велика кількість фургонів і возів розташовувалося на околицях табору, а ближче до центру були розбиті великі намети і шатри.

Низка новоприбулих возів, запряжених мулами, тяглася далеко до горизонту, проїжджаючи крізь живу рухливу масу військ. Уздовж наметів з їжею вишикувалася жива черга з мокнучих під дощем солдатів, в надії отримати свій жалюгідний пайок.

Неподалік на високому плато височів Народний Палац. Навіть у самий похмурий похмурий день його величні стіни з високими вежами і черепичним дахом, гордовито виділялися на тлі смердючої і засмальцьованої армії, яка прийшла сюди лише з однією метою – посіяти руйнування.

Дощ лив, не перестаючи, небо було затягнуте хмарами, а над рівниною, де розташувався табір імперців, підіймалася хмара згуслого вологого повітря. Палац, який піднімався над усім цим, здавався огорнутим серпанком, загадковим і недосяжним видінням.

Час від часу густі хмари і туман повністю поглинали в собі плато, і воно зникало під сірим похмурим покривом, неначе вже вдосталь надивившись на кишаче внизу полчище, що прийшло спаплюжити його.

На високому плато атакувати палац було важко будь-якому ворогові і з будь-якого боку. Дорога до стін палацу вела наверх через прірву, і взагалі була досить вузькою для організації будь-якої серйозної атаки ззовні.

Крім цього, Річард був упевнений, що міст через прірву, що відкривав ще одну дорогу до палацу вже давно був піднятий. І навіть якщо б він був опущений, масивні високі стіни, які кільцем оточували палац, було важко подолати, а у вузькому довгому проході, що розмикав захисне кільце стін, було неможливо зібрати достатньо сил, щоб вдало його штурмувати.

У мирний час Народний Палац завжди був центром великої торгівлі і ремісництва, сюди стікалися мешканці з усієї Д'хари. Він забезпечував продовольством всіх, хто жив в окрузі. Постійний потік торговців і покупців не висихав ніколи.

Більшість народу добиралося в міський палац, піднімаючись по самому плато з внутрішньої сторони. Численні сходи і алеї дозволяли проходити великому потоку відвідувачів і торговців. Були передбачені також і просторі в'їзди для візків з кіньми і вершників.

Протягом усього підйому до палацу також було досить крамниць і наметів торговців, адже більшість народу проходило повз них по дорозі до палацу. Багато хто з відвідувачів доходили тільки до цих торгових точок та ніколи не піднімалися вище, в місто, до самого центру.

На вершині плато, як соти в бджолиному гнізді, знаходилися безліч кімнат, на будь-який смак і гаманець. Якісь із приміщень призначалися для широкого кола відвідувачів, а якісь для привілейованого.

Тут також розташовувалися казарми солдат Внутрішньої гвардії з палацової варти, тому зустріти їх було далеко не рідкістю.

Єдина проблема, з точки зору Імперського Ордена, полягала в тому, що величезні ворота, через які можна було підібратися до палацу з внутрішньої сторони, були замкнені. Вони призначалися спеціально для захисту палацу і запобігання будь-яким нападам.

А всередині за цими воротами зберігалося достатньо продовольства для того, щоб вистояти саму тривалу облогу.

На рівнинах Азеріта виявилася непотрібною стратегія правильно розташувати війська для початку наступу.

Якщо на високогір'ї в самому серці плато за стінами палацу налічувалося чимало глибоких колодязів, які могли забезпечити населення достатньою кількістю прісної води, то на території самих рівнин водних джерел, окрім як випадкового дощу, не було взагалі.

Розпалити багаття теж не представлялося можливим, зважаючи на відсутність придатної для того деревини. У довершенні всієї картини, суворі погодні умови рівнин теж залишали бажати кращого.

У розпорядженні Імперського Ордена було багато володіючих даром чарівників і чаклунок, але їх магія не могла пробити пролом у захисті палацу.

І тому була одна лише причина – саме по собі місто перебувало під особливим захистом древнього закляття, яке примножувало сили його правителя – Лорда Рала, одночасно зводячи нанівець магію супротивника.

Це здавалося неймовірним, але закляття не поширювалося не лише на територію палацу, але і на все плато, і ніхто, крім нащадків роду Ралів, не міг тут використовувати магію.

Для Річарда наявність закляття такого роду була незаперечною перевагою, адже в ньому текла кров Ралів, але, з огляду на сформовані обставини, це не мало значення, адже він був позбавлений свого чарівного дару.

Тому він, прикутий до фургона, знаходився зараз у самому серці мільйонної ворожої орди, і нічого не міг з цим вдіяти. Але Річард був майже впевнений, що знає, як таке могло статися.

Крім плато і височілого на його вершині міста, було ще дещо на рівнинах Азеріта, видне йому багато краще – це насип, який зводили за наказом імператора Джегана.

Джеган, позбавлений можливості безпосередньо атакувати серце Д'харіанської імперії – останню з перешкод, що стояла на шляху до його тотальної перемоги над Новим світом, намагався здійснити задуманий план, суть якого полягала в тому, щоб побудувати величезний насип до вершини плато, по якому можна було провести досить солдатів, щоб зруйнувати стіни палацу стінобитними знаряддями.

Джеган мав намір не тільки захопити Народний палац, але й стерти його з лиця землі.

Спочатку Річард був упевнений, що ця ідея абсолютно нездійсненна, але коли побачив, як працюють солдати Джегана, то відразу ж усвідомив, що помилявся. Заполонивши рівнину Азеріта, багатомільйонний табір Імперського Ордена був повністю був зайнятий будівництвом насипу до високогір'я, на якому гордо височів Народний Палац.

Імператор Джеган був абсолютно впевнений в тому, що його першорядне завдання – проломити неприступні стіни, щоб забезпечити Імперському Ордену тотальну перевагу, і тоді не буде необхідності громити армії, захоплювати інші міста і території в Новому світі. Потрібно лише підкорити це місто, яке знаходилося зараз перед ним на вершині плато.

Імперське військо – груба фізична сила, сліпо віддана переконанням Братства Ордена, не могла дозволити народу почати жити по законах Нового Світу, поза контролем Братства, тому що це суперечило всьому вченню духовних проповідників Ордена.

Братство вважало саму можливість індивідуального вибору аморальною і руйнівною для суспільства в цілому. Наявність в Новому Світі процвітаючих, незалежних жителів також порушувало основну доктрину Ордена і тому було першочерговим завданням, яке потрібно було вирішити.

Братство вважало населення Нового Світу егоїстичною виразкою суспільства, яку потрібно або звернути до праведного життя в прийнятті доктрини Ордена, або знищити.

Як і слід було очікувати, насильно вселити віру в праведні ідеї Братства, і прийняти закони Ордену було, без сумніву, важкодосяжним завданням навіть маючи в розпорядженні багатомільйонну армію і час в надлишку.

Джеган, проте, зміг знайти армії застосування, зайнявши своїх солдатів важливою справою, в надії приховати справжні причини їхньої бездіяльності, і тепер кожну годину дня і ночі ряди воїнів позмінно працювали над будівництвом насипу.

Хоча Річард і не бачив солдатів, які знаходяться в кар'єрах поруч, він знав, що навіть зараз вони риють землю і видовбують скелястий грунт. Коли накопичувалось достатня кількість викопаного грунту, інші солдати-працівники везли його в бік майбутньої насипу.

Маючи мільйони рук робочої сили, які безперервно трудилися вдень і вночі, Орден з кожною хвилиною наближався до виконання покладеного на нього наказу.

Річард вже давно не був на території табору, але, прокидаючись, він кожен ранок уявляв, як одного разу перед його поглядом з'явиться непохитно викладений до вершини плато насип.

– Як ти помреш? – Запитав Джонрок.

Річарду було не по собі від виду споруджуваного насипу, перед його очима стояло темне і жорстоке майбутнє, яке принесе з собою у світ Орден.

Але питання Джонрока було майже, як промінь світла в темному царстві. Річард поплентався назад у дальню частину фургона, пережовуючи яйце.

– Ти думаєш, я буду вибирати? – Нарешті спитав він. – По суті, – Річард прибрав руку, яка опиралася на коліна, продовжуючи жестикулювати з половиною яйця в ній, – ми можемо вибирати лише як нам жити, Джонрок. Але я не думаю, що так само ми можемо вибирати свою смерть.

Джонрок був здивований відповіддю.

– Ти думаєш, що у нас є вибір? Рубен, у нас немає вибору.

– Ні, є, будь певен, – сказав Річард, не пояснюючи своїх слів, і проковтнув залишену половину яйця.

Джонрок підняв ланцюг, до якого був прикріплений нашийник.

– Як я можу зробити хоч якийсь вибір? – Він жестом вказав на табір, – Вони – наші господарі.

– Господарі? Вони вважають за краще не думати про себе, як про особистості, і жити під диктатом проповідників Ордена. Так що, вони теж не є господарями свого життя, як і ми.

Джонрок здивовано похитав головою.

– Іноді, Рубен, ти говориш безглузді речі. Я – раб. Я той, хто не може нічого вирішувати, але імперці аж ніяк не є такими.

– Є узи, набагато сильніші того нашийника, яким тебе прикували, Джонрок. Моє життя – це все, що у мене є. Воно в моєму розпорядженні, я можу віддати його в ім'я порятунку того, що ціную, чи того, хто мені сильно дорогий.

– Ті люди, – продовжував Річард, – вони жертвують своїм життям заради того, щоб приректи інших на страждання – вони вже мертві всередині, і немає в них нічого вартого того, що можна було би воскресити. Ти думаєш, це і є життя? Але я – ні. Вони носять ланцюги, в які самі себе закували, про те і не підозрюючи.

– Я прикидав, коли вони прийдуть убити мене, – сказав Джонрок, – Адже Імперський Орден виграв тоді. А я досі тут – хоч і на ланцюгу, але живий. І будь-яка спроба втекти буде коштувати мені життя.

Річард розжовував залишки яйця.

– Ми всі коли-небудь помремо, Джонрок, – всі. І ти хочеш сказати, що такий наш життєвий шлях? Зрештою, у нас є всього лише одне життя, іншого прожити нам не дано, і тільки це є особливо важливим.

Джонрок пережовував їжу, розмірковуючи. У підсумку, здавалося, він так і не зрозумів суті сказаного, коли з усмішкою вимовив.

– Добре, якщо у мене буде можливість самому вибирати свою смерть, то я б хотів, щоб це сталося під радісні крики натовпу вболівальників, який буде вітати гравця, що гідно відіграв матч.

Він ковзнув поглядом у бік Річарда.

– А ти, Рубен? Який був би твій вибір?

Думки Річарда були зайняті зовсім іншим – він розмірковував над більш важливими речами.

– Я сподіваюся, що мені випаде можливість подумати над цим питанням, але тільки не сьогодні.

Джонрок важко зітхнув. Варені яйця виглядали просто крихітними в його м'ясистих долонях.

– Може і не сьогодні, але я думаю, що це те саме місце, де закінчуються всі ігри… Воно стане нашим останнім пунктом перебування в цьому світі, тут, в підсумку, наше життя і закінчиться.

Річард нічого не відповів, тому Джонрок продовжував, і його слова гулом лунали крізь шум проливного дощу.

– Я абсолютно серйозно, – він насупився, – Рубен, ти взагалі чуєш, про що я тлумачу? Чи ти досі мрієш про ту дівчину, яку, як тобі здалося, ти бачив учора, коли ми прибули в табір?

Річард усвідомив, що він постійно думає саме про неї, і усмішка не сходила з його обличчя. Незважаючи ні на що, зараз він справді посміхався.

Навіть, незважаючи на те, що Джонрок був абсолютно правий, кажучи, що вони, можливо, загинуть в цьому таборі, Річард все одно продовжував посміхатися. І він зовсім не бажав говорити про Келен з цією людиною.

– Я багато чого бачив по дорозі до цього табору.

– Вже зовсім скоро, після матчів, – сказав Джонрок, – і якщо все піде, як треба, у нас буде достатньо жінок. Зміїна морда це пообіцяв. Але поки що приїжджають тільки солдати, все більше і більше військових. І все одно, я вважаю, що вчора тобі привидівся привид чи фантом.

Річард пильно дивився в нікуди, киваючи.

– Я повинен тобі сказати, що ти вже не перший, хто думає, що вона лише фантом.

Джонрок відтягнув довгий ланцюг в сторону, щоб вона не заважала йому підійти до Річарда ближче.

– Рубен, тобі б краще бути напоготові, або нас уб'ють перш, ніж з'явиться шанс зіграти з командою Імператора.

Річард подивився на співрозмовника із задоволенням.

– А я думав, що ти вже готовий померти.

– Ні, я не хочу вмирати. Принаймні, не сьогодні.

– Ти на правильному шляху, Джонрок, ти зробив вибір. Навіть будучи прикутий, ти зробив свій перший крок до свободи: ти обрав життя.

Джонрок тицьнув своїм товстим пальцем у бік Річарда.

– Подивися сюди, Рубен. Якщо моє життя може обірватися на полі, під час гри в Джа-Ла, то я не хочу, щоб це трапилося через те, що твої думки витали десь у хмарах, в мріях про жінок.

– Я мрію тільки про одну, Джонрок.

Великий чоловік нагнувся, струшуючи з пальців налиплу шкаралупу від яєць.

– Я пам'ятаю. Ти казав, що бачив ту єдину, яку хотів би взяти в дружини.

Річард не став його поправляти.

– Єдине, чого я хочу, Джонрок, так це зіграти гідно, і, таким чином, отримати реальний шанс на матч з командою Імператора.

Джонрок знову розплився в усмішці.

– Ти насправді, думаєш це реально – перемогти команду Імператора Джегана, Рубен? Ти впевнений, що ми зможемо пережити подібного роду матч з цими людьми?

Річард розколов до ноги шкаралупу чергового яйця.

– Ти ж сам казав: «я той, хто хоче померти під радісні крики натовпу уболівальників, яка буде вітати гравця, який гідно відіграв матч».

Джонрок обдарував Річарда недовірливим поглядом.

– Можливо трапиться так, як кажеш ти, і я виберу вільне життя, так?

Річард лише посміхнувся, перед тим, як проковтнути половинку яйця.

Через деякий час, після того, як Річард і Джонрок доїли все до останньої крихти, з'явився командер Карго, він тьопав по бруду, прямуючи в їхній бік.

– Виходьте назовні! Живо! Всі до єдиного!

Річард і Джонрок повільно поплелися з фургона назовні під моросячий дощ. Решта бранцв теж почали вилазити з кліток, стаючи в ряд і очікуючи наказів від коммандера. Солдати, які брали участь у грі, також зібралися поблизу.

– Ми очікуємо гостей, – оголосив командер Карго.

– Гостей…? Якого роду? – Запитав один із солдатів.

– Імператор здійснює об'їзд всіх команд, що прибули на змагання. Я повернуся сюди разом з Імператором Джеганем. І я дуже сподіваюся, що всі ви виправдаєте мої надії і проявите себе з кращого боку, довівши, що я відібрав гідну команду. Будь-який з вас, хто мене зганьбить, або не надасть належної поваги нашому Імператору, буде визнаний лишнім для команди. Я думаю, кожен розуміє, що це означає.

Не кажучи більше ні слова, командер поспішно пішов.

Річард, приголомшений почутим, стояв, похитуючись на ногах, а його серце шалено калатало. Він сумнівався, що Келен все ще знаходиться у Джегана, як він бачив учора.