Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 45 страниц)

як чоловік досвідчений, відповів:

–Незабаром світанок. Розбійники не нападали б наприкінці ночі, бо до дня вони мають бути вдома.

Проте Збишко спинив воза, вишикував людей впоперек дороги, лицем до тих, що під'їжджали, а сам виступив наперед і чекав.

Через деякий час він побачив у сутінках кільканадцять вершників. Один з них їхав на кілька кроків поперед інших, але, видно, не мав наміру критися, бо голосно співав. Збишко не міг розібрати слів, але виразно чув веселе «гоп! гоп!», яким незнайомий закінчував кожен куплет пісні.

Наші,– сказав Збишко сам до себе. Проте за хвилину гукнув:

Стій!

А ти сядь! – відповів жартівливий голос.

А що ви за одні?

А ви що за другі?

Чого ви за нами їдете?

А чого ти шлях перегородив?

– Відповідай, бо в нас самостріли наставлені.

А в нас... підставлені,– стріляй!

Відповідай по-людськи, а то біда тобі буде. На це Збишкові відповіла весела пісня:

Одна біда шляхом іде, Другу біду в танець веде...

Гоп! Гоп! Гоп! Ой, чого ж їм танцювати, Коли злиднів повна хата?.

Гоп! Гоп! Гоп!

Збишко здивувався, почувши таку відповідь; а тимчасом пісня Скінчилася, і той самий голос спитав:

–А як там почуває себе старий Мацько? Ще дихає?

Мацько підвівся на возі і сказав:

–Боже мій, це якісь свої!

А Збишко рушив конем вперед:

–Хто питає про Мацька?

–Сусід, Зих із Згожелиць. Вже з тиждень їду за вами та розпитую людей по дорозі.

–Матінко моя! Дядьку! Це Зих із Згожелиць! —

вигукнув Збишко.

І вони радісно привіталися. Зих справді був їхній сусід, до того ж чоловік добрий і всіма любимий за

веселу вдачу.

–Ну, як ся маєте? – спитав він, тиснучи Мацькові

руку. – Ще гоп чи вже не гоп?

– Ой, уже не гоп! – відповів Мацько.– Але радий вас бачити. Боже милий! Це я вже наче в Богданці!

– А що з вами таке, бо я чув, що вас німці підстрелили?

Підстрелили, псявіри! Залізяка у мене між ребрами залишилася...

Бійтесь бога! Ну, і що ж? А пробували ви пити ведмеже сало?

Бачите! – сказав Збишко.– Кожен радить ведмеже сало. Аби нам тільки дістатися до Богданця! Зараз же піду з сокирою під борті.

Може, знайдеться у Ягенки, а як ні, то пошлю питати в інших.

Яка Ягенка? Жінка ж ваша звалася Малгохна?– спитав Мацько.

Ого! Де та Малгохна! На святого Михайла третя осінь минає, як Малгохна дуба врізала. Конозиста була баба, царство їй небесне! А Ягенка в неї вдалася, тільки й того, що молода...

Росте дуб коло садочка, Яка мати, така й дочка....

Гоп! Гоп!

...Казав я Малгохні: не лізь на сосну, коли тобі вже півсотні років. Так ні ж бо! Вилізла. А гілка вломилась, і бух! Скажу вам по правді, аж яму в землі вибила, і за три дні й духу пустилася.

Царство їй небесне! – промовив Мацько.– Пам'ятаю, пам'ятаю... Як візьметься бувало в боки та як почне штукарити, то батраки в сіно ховаються. Але до хазяйства була беручка! І то злетіла з сосни?.. Бачите, яке диво!..

Злетіла, як шишка зимою... От було лихо. Вірите? Я після похорону так з жалю впився, що три дні не могли мене добудитися. Думали, що я теж дуба дав. А що вже потім сліз виплакав, то й відром не винести! Але до хазяйства і Ягенка беручка. Все тепер на її шиї.

Я її ледве пам'ятаю. Коли я виїжджав, то не більша була за топорище. Попід конем могла пройти й головою черева не зачепити. Еге! Давно то було, і мусила вирости.

На святої Агнеси минуло п'ятнадцять років; але я її також майже рік не бачив.

А що з вами було? Звідки ви повертаєтесь?

З війни. Чого б ото я вдома сидів, маючи Ягенку? Хоч Мацько був і хворий, але як почув про війну,

одразу ж наставив вуха й запитав:

–Може, були з князем Вітольдом на Ворсклі?

А був,– весело відповів Зих із Згожелиць.– Та не пощастило йому: розбив нас Едигей вщент. Спочатку вони перестріляли наших коней. Татарин тобі не вдарить прямо, як християнський рицар, а стріляє здалека з луків. Ти на нього натиснеш, а він утече, та й знов з лука шиє. Роби з ним, що хочеш! Бачите, рицарі в нашому війську вихвалялися й казали так: «Не будемо навіть списів нахиляти й мечів видобувати, просто витопчемо ту погань кіньми». Отак вони вихвалялися, а тут як почали стріли дзижчати, аж темно зробилося,– та й кінець битві! Ледве один з десятьох живий зостався. Вірите чи ні? Більш як половина війська сімдесятьох литовських і руських князів зосталась на полі бою, а що вже бояр та всяких придворних, або, як вони називають, отроків, то й за два тижні не злічити.-

Чув я,– перебив Мацько,– і наших добровольців-рицарів полягло чимало.

Ага, і навіть дев'ять хрестоносців, бо й вони мусили в Вітольдовім війську бути. А наших також полягло безліч, бо, знаєте, там, де інший остережеться, наш не остерігається. Великий князь найбільше довіряв нашим рицарям і не хотів мати в бою коло себе інших охоронців, крім поляків. Гай-гай! Вони також, як снопи, всі коло нього полягли, а йому нічого! Поліг пан Спитко з Мельштина, і мечник Бернат, і чашник Миколай, і Прокоп, і Пшецлав, і Доброгост, і Ясько з Лазевиць, і Пилик Мазур, і Варш з Міхова, і воєвода Соха, і Ясько з Діброви, і Петрко з Милослав'я, і Щепецький, і Одерський, і Томко Лагода. Хто б їх там усіх полічив! А деяких бачив таких утиканих стрілами, що після смерті схожі були на їжаків,– сміх та й годі!

Він справді засміявся, немов розказував найвеселішу пригоду, і раптом почав співати:

Взнав татарина натуру, Як він здер із мене шкуру!

–Ну, а потім що? – запитав Збишко.

Потім великий князь утік, але одразу ж набрався духу, як то з ним звичайно буває. Він, як той кущ ліщини: чим більше його пригнеш, тим дужче хвисьне. Поскакали ми тоді до Таванського броду охороняти переправу. Підійшла до нас ще купка рицарів з Польщі. Ну, гаразд! Другого дня насунув Едигей з тьмою татар, але вже нічого не міг вдіяти. От було на що подивитись! Тільки він поткнеться до броду, а ми його в морду! Ніяк не міг нічого зробити. Набили ми їх та набрали в полон чимало. Я сам зловив п'ятьох і веду їх з собою в Згожелиці. Побачите вдень, які це псячі морди.

В Кракові казали, що війна може перекинутись і на королівство.

– Думаєте, Едигей такий дурний? Знав він добре, яке у нас рицарство, знав також, що найкращі рицарі залишилися вдома, бо королева була незадоволена, що Вітольд почав війну на свій риск. Е, він хитрий – старий Едигей! Він ще в Тавані змикитив, що князівська сила зростає, і пішов геть, тільки його й бачили!..

– А ви повернулись?

–Повернувся. Там уже нема чого робити. А в Кракові дізнався, що ви трохи раніш за мене виїхали.

– Через те й знали, що це ми? – Знав, що це ви, бо на всіх відпочинках про вас питав.

Потім Зих звернувся до Збишка:

і– Боже ти мій! Та я ж тебе останній раз бачив ще малим, а тепер, хоч і темно, але думаю, що ти хлопець, як тур. І одразу хотів з лука стріляти!.. Видно, що на війні бував.

Мене змалку війна виховувала. Нехай дядько скажуть, чи бракує в мене досвіду.

Не треба мені, щоб дядько про це говорив. Бачив я в Кракові пана з Тачева, то він мені про тебе розповідав... Кажуть, ніби той мазур не хоче дочки за тебе віддати, а я з своєю не був би такий упертий, бо ти мені подобаєшся... Як побачиш мою Ягенку, то забудеш за ту. Там дівка, як дзвін!..

Неправда! Не забуду, хоч би побачив і десять таких, як ваша Ягна.

Я за неї дам в придане Мочидоли, де є млин. Крім того, коли я виїжджав, то на луках випасалося десять добрих кобилиць з лошатами... Ще не один мені за Ягну поклониться, будь певний!

Збишко хотів відказати: «Тільки не я», але Зих з Згожелиць знов почав наспівувати:

Я вклонюся вам низенько За ту Ягну, за серденько, Бодай вас!

–У вас завжди в голові жарти та пісні,– зауважив Мацько.

Еге ж! А що роблять праведні душі в раю?

Співають!

–Ну, от бачите! А грішні – плачуть. То краще я піду до тих, що співають, ніж до тих, що плачуть. Святий Петро теж скаже: «Треба його пустити в рай, бо інакше буде, анциболот, і в пеклі співати, а воно ж це гоже». Дивіться – вже світає.

І справді, вже розвиднялося. Незабаром вони виїхали на широку поляну, де вже було зовсім видно. На озерці, що. займало більшу частину поляни, якісь люди ловили рибу, але, побачивши озброєних рицарів, покинули невід, повискакували з води, швиденько похапали гаки та ратища і стали в бойові позиції, готові до бою.

– Подумали, що ми розбійники,– сміючись, сказав Зих,– Гей, рибалки, а чиї ви?

Рибалки деякий час мовчали, недовірливо поглядаючи на прибулих, нарешті, старший між ними впізнав рицарів і сказав:

–Ксьондза абата з Тульчі.

Нашого родича,– сказав Мацько,– який тримає, в заставі Богданець. Це, видно, його бори, але купив він їх, мабуть, недавно.

Так би він тобі й купив,– відповів Зих.– Воював він за них з Вільком з Бжозової і, видно, одвоював, Рік тому вони мали навіть зійтись на герць верхи й битись на списах та на довгих мечах за цю місцевість, але не знаю, чим воно скінчилося, бо виїхав.

Ну, ми свояки,– сказав Мацько,– з нами він битися не буде, а, може, ще й не всю заставу назад візьме,

– Може. З ним коли по-доброму, то ще й свого додасть. Цей абат – рицар, йому не новина й шолом на голову надіти. А до того ж він побожний і дуже гарно править в костьолі. Мабуть же, пам'ятаєте... Як гукне під час меси, то аж ластівки з-під даху вилітають з гнізд. Ну, і слава господня росте.

–Чого б я не пам'ятав! Він же бувало за десять кроків на свічки в олтарі дмухав і гасив. А чи приїжджав він хоч раз до Богданця?

– Аякже. Приїжджав. П'ять нових хлопів з жінками на розкорчованому лісі оселив. І в нас, у Згожелицях, також бував, бо ви ж знаєте, що він хрестив у мене Ягенку, яку він дуже любить і називає донькою.

Дав би бог, щоб він залишив мені хлопів, – сказав Мацько.

Овва! Що там для такого багача якихось п'ять хлопів! Зрештою, коли Ягенка його попросить, то він залишить.

Тут розмова на якийсь час припинилась, бо над темним бором з-над рум'яної зорі виглянуло яскраве сонце й осяяло все навкруги. Рицарі привітали його звичайним: «Слава Ісусу Христу!», потім перехрестилися й почали проказувати вранішні молитви.

Зих скінчив першим і, вдаривши себе кілька разів кулаком у груди, звернувся до товаришів:

–Тепер я на вас добре роздивлюсь. Ого, ви обидва змінились... Вам, Мацьку, треба насамперед видужати... Ягенка про вас буде піклуватись, бо у вас вдома жінок не знайдеться... Зразу видно, що та залізяка десь там стирчить між ребрами... Воно добре, та не дуже...

Потім звернувся до Збишка:

Ану, покажися й ти... Ой, боже всемогутній! Пам'ятаю тебе маленьким, коли ти ще по хвості лошатам на спину вилазив, а тепер, хай тобі грець, який рицар!.. З обличчя, як те княжа, але хлопець плечистий... Такому і з ведмедем зчепитись не страшно.

Що йому ведмідь! – сказав Мацько.– Він молодший був, ніж тепер, коли один фриз назвав його безвусим, а йому це не дуже сподобалось, і він п'ятірнею враз вирвав йому вуса...

Знаю,– перебив Зих.– Ви билися з ними потім і забрали їхнє добро і слуг. Все розказав мені пан з Тачева.

Вийшов німець в світ за зиском, А сховали з голим писком, Гоп! Гоп!

І почав веселими очима оглядати Збишка, який в свою чергу з великою цікавістю дивився на його довгу, як тичка, постать, на худе обличчя з величезним носом та круглими, повними сміху очима.

О! —сказав він.– 3 таким сусідом, аби тільки, бог повернув дядькові здоров'я, нудьгувати не доведеться.

Краще мати веселого сусіда, бо з веселим не може бути сварки,– відповів Зих.– А тепер послухайте, що я вам по-доброму й по-християнськи скажу. Ви давно не були вдома і ніякого ладу в Богданці не знайдете. Я не кажу – в господарстві, бо абат господарював добре... лісу шмат викорчував і хлопів оселив... Але сам він тільки наїжджав у Богданець, отож у коморі там нічогісінько нема, та й у домі хіба якась лава стоїть та оберемок горохвиння замість постелі,– а хворому ж треба якоїсь вигоди. То знаєте що? Їдьте зі мною до Згожелиць. Побудете якийсь там місяць чи два, мені це буде до душі, а Ягенка за той час про Богданець потурбується. Ви тільки звіртесь на неї, і нехай вас ні про що голова не болить... Збишко наїжджатиме господарства пильнувати, а я ксьондза абата теж вам до Згожелиць припроваджу, то ви з ним одразу й поквитаєтесь... Нас, Мацьку, дівчина доглядатиме,

як рідного батька, а при хворобі жіночий догляд кра-

щий за всякий інший. Ну, дорогі мої, зробіть же так, як я нас прошу.

– Річ відома, що ви добрий чоловік і завжди були таким, – трохи схвильовано відповів Мацько,– але, знаєте, коли я вже-маю вмерти від тої гемонської залізяки, що сидить у мене між ребрами, то хочу вмерти в своїй розвалюсі. До того ж удома, коли людина й хвора, багато про що спитає, багато чого догляне, дещо влаштує. Якщо бог каже вибиратись на той світ, то вже нічим не зарадиш! Чи краще тебе доглядатимуть, чи гірше – однак не викрутишся! До всяких злигоднів ми звикли на війні. Тому, хто кілька років спав на голій землі, й оберемок горохвиння гожий. Але за ваше добре серце щира вам подяка, і якщо не я віддячу, то, дасть бог, Збишко віддячить.

Зих із Згожелиць, який справді славився своєю добротою та зичливістю, почав знов наполягати й просити, але Мацько уперся: коли вмирати, то в своєму обійсті! Довгі роки ввижався йому той Богданець, і тепер, коли він був уже недалеко, Мацько нізащо не відмовиться від нього, хоч би це мав бути його останній нічліг. Бог і так милостивий, що дав йому сили дотягтися сюди.

Він витер кулаком сльози, що набігли йому на очі, оглянувся навколо і сказав:

Якщо це вже ліси Вілька з Бжозової, то після полудня доїдемо.

Тепер вони не Вількові з Бжозової, а абатові,– зауважив Зих,

Почувши це, хворий Мацько усміхнувся і трохи згодом сказав?

–Якщо вони абатові, то, може, колись будуть наші. – Ого! Тільки що говорили про смерть, – весело

вигукнув Зих, – а тепер хочете абата пережити.

–Не я його переживу, а Збишко.

Дальшу розмову їм перервали звуки рогів у лісі, що залупали десь далеко попереду. Зих одразу спинив коня й почав слухати.

Тут хтось, мабуть, полює,– сказав він.– Зачекайте.

Може, абат. От було б добре, якби ми оце зустрілися,

–Помовчіть-но!

І він звернувся до своїх людей:

–Стій!

Спинилися, Роги озвалися ближче, а за хвилину загавкали собаки,

–Стій! – ще раз сказав Зих.—Ідуть до нас, Збишко зіскочив з коня й почав гукати:

–Дайте-но самостріл! Може, звір на нас вибіжить! Швидше, швидше!

І, вихопивши самостріл з рук слуги, він обпер його об землю, притиснув животом, нахилився, напружив хребет, як лук, і, вхопивши пальцями обох рук тятиву, вмить натягнув її, потім наклав стрілу й побіг вперед у ліс.

–Натягнув! Без корби натягнув! – шепотів Зих, здивований такою незвичайною силою.

–Оце так хлопець!—з гордістю прошепотів Мацько. Тимчасом звук рогів та гавкання собак все наближалися, і раптом праворуч у бору задуднів важкий тупіт, затріщали кущі та гілки й на дорогу блискавично вискочив з гущавини старий бородатий зубр з величезною, низько нахиленою головою, з налитими кров'ю очима й виваленим язиком, захеканий, страшний. Натрапивши на яму при дорозі, перелетів її скоком, впав з розгону на передні ноги, але підвівся і от-от мав зникнути в гущавині по другий бік дороги, коли раптом зловісно задзижчала тятива самостріла, свиснула стріла, після чого звір став дибки, закрутився на місці, страшно заревів і, як громом вражений, звалився на землю.

Збишко вихилився з-за дерева, знов натягнув тятиву, готовий вистрілити, наблизився до звіра, який ще рив задніми ногами землю..

Подивившись з хвилину на зубра, Збишко спокійно повернувся до своїх і ще здалека вигукнув:

–Так йому дав, що аж гній пустив!

А хай же тобі! – озвався, під'їжджаючи, Зих.– З одної стріли!

Бо було близько, а зблизька стріла сильно б'є. Бачите: не тільки наконечник, а вся вона увігналась під лопатку.

Мисливці мусять бути вже близько; вони, напевно, заберуть його.

Не дам! – відповів Збишко. – Він вбитий на дорозі, а дорога нічия.

А якщо це абат полює?

Ну, коли абат, то нехай бере.

Тимчасом з лісу вискочило кільканадцять собак. Побачивши звіра, вони з страшним гарчанням кинулись на нього, збилися на ньому в купу й незабаром почали гризтися між собою.

–Зараз будуть і мисливці,– сказав Зих.– Бачите, он вони, тільки далеко від нас вискочили й не бачать звіра. Гоп-гоп! Давайте сюди, сюди!.. Лежить! Лежить!..

Але він раптом замовк, подивився з-під долоні й за мить озвався:

–Боже милий! Що ж це таке? Чи я осліп, чи мені

ввижається...

Один на воронім коні попереду,– сказав Збишко. Раптом Зих вигукнув:

Господи милосердний! Та то ж, здається, Ягенка! І почав гукати:

–Ягно! Ягно!..

Потім Зих рушив уперед, але перш ніж він зірвав коня вчвал, Збишко побачив найдивніше в світі видовисько: на вороному коні, сидячи по-чоловічому, до них скакала дівчина з самострілом в руках і рогатиною за плечима. В розпатлане від швидкої їзди волосся на билися шишки хмелю; обличчя її пашіло, як зоря, сорочка на грудях розхристалась, а поверх неї метлялася шкіряна безрукавка догори вовною. Прискакавши, вона осадила на місці коня; з хвилину на її обличчі відбивався сумнів, здивування, радість – нарешті, коли не можна вже було не вірити своїм очам і вухам, вона закричала тонким, майже дитячим голосом:

–Татусь! Любий татусь!

І вмить зсунулася з коня, а коли Зих також зіскочив, щоб привітатися з нею, кинулась йому на шию. Збишко довгий час чув тільки звуки поцілунків та два слова: «Татусь! Ягуля! Татусь! Ягуля!», що повторювались у радісному захваті.

Під'їхали обидва загони, під'їхав на возі Мацько, а вони все повторювали: «Татусь! Ягуля!» та обіймалися. І коли, нарешті, наобіймались, Ягенка почала розпитувати:

–Значить, з війни повертаєтесь? Здорові?

–З війни. А чого б мені не бути здоровим? А ти? А менші хлопчаки? Сподіваюсь, що й вони здорові? Еге-ж? Бо інакше ти не гасала б по лісі. Але що ж ти тут робиш, дочко?

Полюю, як бачите,– відповіла, сміючись, Ягенка.

В чужих лісах?

–Абат мені дозволив. Ще й прислав навчених мисливства слуг та собак.

Тут вона звернулась до своєї челяді:

–Відженіть собак, бо шкуру порвуть. Потім знов заговорила до Зиха:

Ой, рада ж я, рада, що вас бачу!.. У нас все гаразд.

А я хіба не радий? – відповів Зих. – Дай же, дочко, я тебе ще поцілую.

І вони знов почали цілуватись, а як перестали, Ягна сказала:

–Додому звідси далеко... Аж ось куди ми за тією бестією загнались. Мабуть, миль зо дві гнались, аж

коні вже почали приставати. Але зубр здоровенний– бачили?.. В ньому, мабуть, зо три стріли моїх, а упав він від останньої.

– Упав він від останньої, та не від твоєї: його застрелив оцей рицарик.

Ягенка відгорнула рукою волосся, що спадало їй на очі, і швидко й не дуже зичливо глянула на Збишка. Знаєш, хто це? – спитав Зих.

– Не знаю.

– Не дивно, що ти його не впізнала, бо він виріс. Але, може, старого Мацька з Богданця впізнаєш?

Боже мій! То це —Мацько з Богданця! – вигукнула Ягенка і, підійшовши до воза, поцілувала Мацька

в руку.

–То це ви?

– А я. Тільки от на возі, бо мене німці підстрелили.

Які німці? Адже війна була з татарами? Я це знаю, бо немало попросила, татуся, щоб мене з собою взяв.

Війна була з татарами, та ми на ній не були, бо

воювали перед тим із Збишком у Литві.

А де ж Збишко?

То ти не впізнала Збишка? – сказав, сміючись

Мацько.

– Оце Збишко? вигукнули дівчина, знов глянувши на молодого рицаря. – Атож!

– Поцілуйтеся ж як знайомі,– весело сказав Зих. Ягенка швидко обернулася до Збишка, але раптом відступила назад і, затуливши рукою очі, сказала: – Як мені соромно...

– Та ми ж знаємо одне одного ще змалку! – озвався Збишко.

–Ага! Добре мені знаємо! Пам'ятаю я, пам'ятаю. Років з вісім тому приїхали ви до нас із Мацьком, і покійна мати принесли нам горіхів з медом. А коли старші вийшли з кімнати, ви мене зараз кулаком у ніс, а горіхи самі поїли.

–Тепер би він цього не зробив! – сказав Мацько.– Він бував у князя Вітольда і в Кракові в замку, так що знає придворні звичаї.

Але Ягенка вже думала про інше, вона спитала Збишка:

То це ви вбили зубра?

Я.

Побачимо, де стримить стріла.

– Не побачите, бо вона вся увігналась під лопатку.

–Перестань, не сперечайся,—сказав Зих. – Всі ми бачили, як він його застрелив, і бачили дещо краще – як він вмить натягнув самостріла без корби.

Ягенка втретє глянула на Збишка, тепер уже здивовано:

– Натягнули самостріла без корби? – спитала вона. Відчувши в її голосі ніби недовіру, Збишко обпер об землю самостріла, що був, спустив раніш на зубра, вмить натягнув його, аж заскрипіла залізна дуга, потім, щоб показати, що знає двірський звичай, став на одне коліно й подав Ягенці.

Замість того, щоб його взяти, дівчина раптом почервоніла, сама не знаючи чого, й почала застібати під шиєю сорочку з грубого полотна, що розстебнулась від швидкої їзди по лісі.

XI

На другий день по приїзді в Богданець Мацько і Збишко почали оглядати своє старе сельбище й незабаром зрозуміли, що Зих із Згожелиць мав рацію, коли казав, що на початку тут їм буде трудно.

З господарством діло було ще сяк-так. Деякі лани були оброблені колишніми хлопами, а деякі новими, яких оселив абат. Колись у Богданці орної землі було набагато більше, але з того часу, коли в битві під Пловцями рід Градів загинув майже дощенту, тут забракло робочих рук, а після нападу шльонських німців та після війни Гжималітів з Наленчами більша частина колись родючих богданецьких нив позаростала лісом. Мацько сам не міг дати ради. Даремно він кілька років намагався залучити вільних кметів з Кшесні й віддати їм землю споловини,– вони вважали за краще сидіти в своїх лісах, ніж обробляти чужі ниви. Проте Мацькові пощастило залучити трохи бездомних людей; в різних війнах він узяв кільканадцять бранців, яких поженив, оселив по хатах, і, таким чином, село стало відроджуватись. Але діло йшло трудно, отож коли з'явилася можливість, Мацько поспішив заставити Богданець, вважаючи, що багатому абатові легше буде обробляти землю, а по-друге, що він із Збишком розживеться на війні на гроші й на людей. Абат справді господарював добре. Він збільшив робочу силу Богданця на п'ять хлопських родин, примножив череду худоби й табуни коней, збудував з хворосту обору і стайню. Але він не жив постійно в Богданці й не дбав про дім, так що Мацько, який іноді мріяв застати своє сельбище обкопаним ровом та обгородженим частоколом, насправді застав його таким, як і залишив, навіть більше – вугли в домі покривились, а стіни здавалися ще нижчими, бо осіли і вгрузли в землю.

Дім складався з величезних сіней та двох просторих кімнат з коморами і з кухні. Вікна в кімнатах були затягнені міхуром, а посередині на долівці височіли вогнища, дим з яких виходив крізь шпари в стелі. Та стеля, зовсім чорнії, в кращі часи була також і коптильнею: там на забитих у балки кілочках вішали свинячу, кабанячу, ведмежу та лосину шинку, оленячу та сарнячу грудинку, волове м'ясо й цілі кільця ковбас. Але тепер в Богданці нічого не було ні на гаках, ні на полицях, що тяглися вздовж стін, де в інших дворах стояли олов'яні та череп'яні миски. Проте тіни під полицями не були зовсім голі: Збишко наказав людям порозвішувати на них панцери, шоломи, короткі й довгі мечі, рогатини, вила, самостріли, рицарські списи, нарешті щити й сокири та кінські попони. Зброя чорніла від диму, і її треба було часто чистити, зате вся була напохваті, а до того ж шашіль не точив дерев'яних частин списів, самострілів і топорищ. Дбайливий Мацько наказав перенести коштовну одіж у комору, в якій він спав.

В передніх кімнатах, коло затягнених міхуром вікон, стояли соснові столи й/такі самі лави, на яких пани сідали вкупі з челяддю їсти. Люди, які за довгі роки війни одвикли від вигід, нічого більше й не потребували, але в Богданці не було хліба, борошна та багатьох інших припасів, а особливо посуду. Хлопи позносили, що могли, але Мацько головним чином сподівався, як то буває в таких випадках, на допомогу сусідів. І він не помилився, принаймні щодо Зиха із Згожелиць.

Другого дня після приїзду старий рицар сидів перед домом на колоді, втішаючись чудовою осінньою погодою, коли в двір в'їхала на тім самім воронім коні Ягенка. Челядник, що рубав коло плоту дрова, хотів допомогти їй злізти, але вона вмить зіскочила сама на землю й підійшла до Мацька, трохи задихана від швидкої їзди і рум'яна як яблуко.

– Слава Ісусу Христу! Приїхала поклонитись вам від татуся й запитати про здоров'я.

Не гірше, ніж було в дорозі,– відповів Мацько.– Принаймні хоч виспався в рідній хаті.

Але у вас, мабуть, дуже незручно, а хворій людині потрібний догляд.

Ми люди міцні. Звісно, поки-що нема вигід, але нема й голоду. Я сказав зарізати вола і дві вівці, так що м'яса є доволі. Жінки назносили трохи борошна та яєць, але того мало, а найгірше, що посуду нам бракує.

Я сказала навантажити два вози. На одному їдуть дві постелі й посуд, а на другому всяке їдло. Там є і коржі, і борошно, і солонина, і сушені гриби, є барило пива, а друге – меду; що в нас було – всього потроху.

Мацько, який завжди радий був з прибутку в хазяйстві, простягнув руку, погладив Ягенку по голові і сказав:

Бог тобі віддячить і твоєму батькові. Як розхазяюємось, то віддамо.

Та що там казати! Хіба ми німці, щоб відбирати те, що даємо?

Ну, то бог вам ще краще віддячить. Казав про тебе батько, яка ти хазяйновита. Це ж ти сама майже цілий рік у Згожелицях порядкувала?

Еге ж!.. Коли вам треба буде ще чогось, то пришліть кого-небудь, тільки такого, який знав би, чого треба, бо часом приїде якийсь телепень, навіть не знає, по що прислали.

Тут Ягенка стала поглядати на всі боки, а Мацько, помітивши це, усміхнувся й запитав:

–Кого це ти виглядаєш? – Нікого я не виглядаю!

–Пришлю Збишка, нехай подякує за мене тобі й Зихові. Сподобався тобі Збишко, га?

– Я не придивлялася!

–То придивися до нього зараз, он він якраз іде сюди.

Збишко справдійшов від водопою і, побачивши Ягенку, приспішив. На ньому був лосиний кубрак і кругла повстяна мисюрка, що їх носили під шоломами; волосся було без понтлика, над бровами рівно підрізане, а по боках спадало золотими кучерями аж па плечі. Він наближався швидко, рослий, гарний, схожий на зброєносця із знатного роду.

Ягенка зовсім повернулася до Мацька, щоб показати, що приїхала тільки до нього, але Збишко весело привітав їх, а потім узяв її руку й підніс до губів, хоч дівчина й опиралась.

–Нащо ви цілуєте мене в руку, – спитала Ягенка, – хіба я ксьондз?

–Не противтеся! Це такий звичай.

А хоч би й у другу поцілував за те, що привезла,– втрутився Мацько,– то й то не було б занадто.

А що вона привезла? – спитав Збишко, роздивляючись по подвір'ї й не бачачи нічого, крім вороного коня, що стояв прив'язаний коло стовпця.

– Вози ще не приїхали, але приїдуть,– відповіла Ягенка.

Мацько почав перелічувати, що вона привезла, нічого не пропускаючи, а коли згадав про дві постелі,

Збишко сказав:

– Я готовий і на зубровій шкурі спати, але дякую вам, що й за мене подумали.

То не я: татусь... відповіла, червоніючи, дівчина.– Якщо вам більше подобається спати на шкурі, то ніхто вас не силує.

Я сплю на чому доведеться. Траплялося інколи на полі бою спати і з убитим хрестоносцем під головою.

Хіба ви вбили коли-небудь хрестоносця? Певно, що ні!

Збишко замість відповіді почав сміятись, а Мацько вигукнув:

–Бійся бога, дівчино, значить, ти його не знаєш! Нічого іншого він не робив, тільки бив німців, аж гриміло. На списах, на сокирах, на все готовий, а. як забачить німця ще здалека, то так до нього рветься, що хоч на мотузку його держи. В Кракові хотів навіть на посла Ліхтенштейна вдарити, за що йому мало голови не зітнули. То такий хлопець! І про двох фризів розкажу тобі, після яких ми взяли почет і таку добру здобич, що тільки за половину її Богданець можна викупити.

І Мацько почав розказувати про герць із фризами, а далі про інші пригоди, які з ними траплялись, та про їхні подвиги. Розказав, як билися в фортеці з-за мурів і в чистому полі з найславетнішими рицарями, які тільки живуть в чужих краях. Били німців, били французів, били англійців та бургундців. Бували в таких запеклих битвах, що коні, люди, зброя, німці й пір'я з шоломів спліталися в один клубок. І чого тільки вони при тому не бачили! Бачили замки хрестоносців з червоної цегли, дерев'яні литовські городища й костьоли, яких нема коло Богданця, і міста, і страшні лісові хащі, в яких ночами квилили вигнані з капищ литовські боженята, і всякі, всякі дива; і всюди, де тільки доходило до бою, Збишко був попереду, так що з нього дивувались найславетніші рицарі.

Ягенка сиділа на колоді біля Мацька і слухала з відкритим ротом, крутячи головою, немов вона була у неї на шарнірах, то в бік Мацька, то в бік Збишка, і все з більшим подивом поглядаючи на молодого рицаря. Нарешті, коли Мацько скінчив, вона зітхнула й сказала:

–Добре було б вродитися хлопцем!

Але Збишко, що під час розповіді також пильно придивлявся до неї, очевидно був іншої думки, бо несподівано сказав:

–Але з вас і дівчина гарна!

А Ягенка чи то з досадою, чи то з смутком відповіла:

–Бачили ви кращих за мене.

Проте Збишко міг щиро сказати їй, що таких, як Ягенка, він бачив не багато, бо Ягенка справді аж сяяла здоров'ям, молодістю й силою. Недаремно старий абат казав про неї, що вона схожа й на калину й на сосну. Все в ній було гарне: і струнка постать, і широкі плечі, і немов з каменю вирізьблені груди, і червоні вуста, і бистрі голубі очі. Сьогодні вона і вбрана була краще, ніж на ловах у лісі. На ній були червоні коралі, критий зеленим сукном розстебнутий кожушок, саморобна смугаста спідниця й нові чоботи. Навіть старий Мацько помітив це гарне вбрання і, подивившись на неї якийсь час, спитав:

–Чого це ти так прибралась, наче на храм? Але вона замість відповісти загукала:

–Їдуть вози, їдуть!..

І коли вози заїхали в двір, вона побігла до них, а за нею пішов і Збишко. Розвантаження тривало аж до заходу сонця, на велику втіху Мацька, який розглядав кожну річ зокрема та вихваляв Ягенку. Було вже зовсім темно, коли дівчина почала збиратися додому. Коли вона сідала на коня, Збишко раптом ухопив її обіруч і, перш ніж Ягенка встигла вимовити слово, підняв її й посадив у сідло. А вона зашарілась, як зоря, і, повернувшись до нього, трохи збентежено сказала:

–Дуженький з вас хлопець...

А він, не побачивши в темряві ні її рум'янцю, ні збентеження, засміявся і спитав: – А ви не боїтеся звірини?.. Уже ж ніч!

–На возі є рогатина... подайте її мені.

Збишко пішов до воза, взяв рогатину й подав Ягенці.

–Бувайте здорові! – Бувайте!

–Бог вам віддячить! Приїду завтра або післязавтра до Згожелиць поклонитись Зихові і вам за сусідську поміч.

– Приїжджайте! Будемо раді! Но-о! І, рушивиши конем, за хвилину зникла в придорожніх кущах,

Збишко гобернувся до дядька.

– Час вам повертатися до хати. Але Мацько відповів, не встаючи з колоди: