Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 45 страниц)

–Бач, позбулася спідниці, то й розуму побільшало.

–Розум не в якомусь іншому місці, а в голові. – Але Плоцьк мені не по дорозі.

–А чех казан, що по дорозі, а як їхати до Мальборга, то буде ближче.

–То ви вже й з чехом радились?

Звісно, радились, і він сказав так: якщо, каже, молодого пана спіткало в Мальборзі якесь лихо, то через плоцьку княгиню Олександру багато чого можна було б добитися, бо вона рідна сестра короля і, крім того, приятелює з хрестоносцями і користується у них великою пошаною.

Це правда, клянусь богом! – вигукнув Мацько.– Всі про це знають, і коли б вона захотіла дати листа до магістра, ми могли б безпечно їхати по всіх землях хрестоносців. Люблять її хрестоносці, бо й вона їх любить... Це добра порада, і чех – не дурний хлопець!

Ще й який! – з запалом вигукнула Сецехівна, підводячи вгору голубі оченята.

Мацько раптом визвірився на неї:

–А ти чого тут?

Дівчина страшенно зніяковіла й, опустивши довгі вії, почервоніла, мов троянда.

Мацько бачив, що іншого виходу нема,– треба було брати з собою обох дівчат, і тому, що в душі він був радий цьому, на другий день вранці попрощався з старим пріором і вирушив у дорогу. Через те що почав танути сніг і розлились весняні води, їхати було важче, ніж досі. По дорозі вони розпитували про абата й натрапили на багато рицарських садиб, приходів і навіть корчем, де він спинявся ночувати. Його слід знайти було не трудно, бо він роздавав щедру милостиню, замовляв меси й жертвував на дзвони, допомагав підупалим костьолам, отож не один жебрак, що ходив «попід хати», не один клірик, ба навіть не один ксьондз згадували його з вдячністю. Всі казали, що він їхав, «як ангел», і молились за його здоров'я, хоч подекуди й побоювались, що йому ближче до царства небесного, ніж до земного життя. В деяких місцях, через велику слабість, він зупинявся на два або три дні. І Мацькові здавалося цілком імовірним, що вони його наздоженуть.

Проте він помилився, бо їх затримало водопілля річок Мера і Бзури. Не доїхавши до Ленчиці, вони змушені були спинитись на чотири дні в порожній корчмі, з якої хазяїн вибрався, очевидно боячись поводі. Дорога від корчми до міста хоч і була вимощена колодами, проте на значній відстані опинилась під водою і перетворилась на грузьке болото. Правда, Мацьків слуга Віт, родом з цього краю, чув щось про лісовий прохід, але відмовився бути провідником, бо також знав, що в ленчицьких лісах кублиться нечиста сила, а саме могутній Борута, який заводив людей на бездонні мочари й рятував тільки за продану душу. Сама корчма також зажила поганої слави, і хоч тодішні мандрівники возили харчі з собою й не боялись голоду, проте перебування в такому місці непокоїло навіть старого Мацька.

Ночами на даху щось товклося, а часом навіть стукало в двері. Ягенка й Сецехівна, що спали у ванькирі, коло великої кімнати, також чули, як у темряві щось човгало маленькими ногами по стелі й навіть по стінах. Це їх не дуже лякало, бо вони обидві ще в Згожелицях звикли до домовиків, котрих Зих свого часу наказував годувати і котрі, як тоді всі вірили, не чинили ніякого зла тим, хто не шкодував для них крихт. Але одної ночі недалеко в заростях залунав глухий і зловісний рев, а вранці на болоті знайдені були сліди величезних ратиць. Це міг бути зубр або тур, проте Віт запевняв, що й у Борута, хоч він має і людську, навіть шляхетську подобу, на ногах замість стопи ратиці, а чоботи, в яких нечистий з'являється серед людей, він на болоті з ощадності скидає. Дізнавшись, що його можна задобрити хмільним питвом, Мацько цілий день думав, чи не гріх буде зробити злого духа другом, і навіть радився про це з Ягенкою.

Почепити б на ніч на тину воловий міхур з вином або з медом,– казав він,– і якби його вночі щось випило, то ми принаймні знали б, що він тут блукає.

Аби тільки сил небесних цим не образити, – відказала дівчина,– бо нам потрібне їх благословення, щоб ми могли щасливо врятувати Збишка.

Отож і я цього боюся, проте думаю, що мед всетаки не душа. Душі я не дам, а що для небесних сил важитиме один міхур меду!

Потім додав стиха:

–Що шляхтич шляхтича, нехай навіть найгіршого зайдиголову, почастує медом, це звичайна річ, а люди ж кажуть, що він шляхтич.

Хто? – запитала Ягенка.

Не хочу називати ім'я нечистого.

Проте Мацько цієї ж ночі власноручно почепив на типу великий міхур, в яких звичайно возили напої, і вранці виявилось, що міхур був весь випитий.

Правда, коли про це розказували, чех якось дивно усміхався, але на це ніхто не зважав. А Мацько в душі був радий, бо сподівався, що як доведеться переправлятись через болота, то вже не трапиться ніякої несподіваної лихої пригоди.

–Правду-таки кажуть, що він знає честь, – говорив Мацько сам до себе.

Але насамперед треба було розвідати, чи нема якого-небудь переходу через ліси. Це було цілком імовірно, бо там, де грунт був зміцнений корінням дерев та кущів, земля від дощів не дуже розм'якла. Проте Віт, котрому як місцевому жителеві найлегше було зробити розвідку, лише на згадку про неї закричав: «Убийте, пане, а не піду!» Даремно йому доводили, що вдень нечиста сила нічого не може вдіяти. Мацько хотів іти сам, але скінчилося на тому, що сміливий Глава, який любив перед людьми, а особливо перед дівчатами, похизуватися відвагою, засунув за пасок сокиру, а в руку взяв палицю й пішов.

Він вийшов ще до світанку, і його сподівались на полудень, а коли він на цей час не прийшов, усі занепокоїлись. Марно челядь дослухалася до лісу й після полудня. Віт тільки рукою махав: «Не вернеться він, а як і вернеться, то нам на нещастя, бо, бог його знає, чи не вовкулаком – з вовчою мордою!» Всім було моторошно від цих слів; навіть Мацько занепокоївся, а Яген ка, обернувшись до бору, хрестилась. Сецехівна даремно щохвилини шукала на своїх одягнених в штани колінах фартуха і, не знайшовши нічого, чим би можна затулити очі, затуляла їх пальцями, і вони вмить ставали мокрі від сліз, що капали одна за одною.

Але надвечір, у час доїння корів, перед заходом сонця, чех повернувся – і не сам, а з якоюсь людською постаттю, котру гнав поперед себе на мотузі. Всі повибігали до нього з криками радості, але одразу замовкли, побачивши ту невелику, косолапу, оброслу волоссям, чорну й одягнену в вовчі шкури постать.

Во ім'я отця й сина, що це за дивогляда ти привів? – трохи заспокоївшись, вигукнув Мацько.

Хіба не однаково,– відповів зброєносець,– каже, що людина і смоляр, а чи правда – не знаю.

–Ой, не людина це, не людина! – озвався Віт. Але Мацько наказав йому мовчати, потім пильно подивився на приведеного й раптом сказав:

–Ану перехрестися! Зараз же перехрестися!..

Слава Ісусу Христу! – закричав бранець, швиденько перехрестився, глибоко зітхнув, з більшим довір'ям глянув на гурт присутніх і повторив:

Слава Ісусу Христу! Бо я теж не знав, у християнських я чи в диявольських руках. О господи!..

Не бійся. Ти між християнами, котрі з радістю слухають святу месу. Хто ж ти такий?

Смоляр, пане, в Буді живу. Нас семеро в Будах живуть, з жінками й дітьми.

Далеко звідси?

Менш як десять стадій.

Як ви дістаєтеся до міста?

У нас є своя дорога за Чортовим яром.

За чортовим? Ану перехрестися ще раз!

Во ім'я отця, і сина, і святого духа, амінь.

Ну, гаразд. А віз тією дорогою пройде?

–Зараз скрізь грузько, але там не так, як на шляху, бо яром віє вітер і сушить болото. Трудно проїхати лише до Буд, але хто знає ліс, може помалу й туди провести.

–За скойця проведеш? Ну, нехай за два!

Смоляр охоче погодився, випросивши ще півхлібини, бо в лісі вони хоч і не голодували, але хліба вже давно не бачили. Умовились виїхати завтра вранці, бо проти ночі боялись нечистої сили. Про Борута смоляр сказав, що він часом дуже «бушує» в лісі, але простого народу не кривдить і, пильно оберігаючи своє ленчицьке князівство, ганяє інших чортів по заростях. Погано тільки зустрітися з ним уночі, особливо коли людина п'яна. А вдень та ще тверезому боятись його нічого.

–А ти все ж таки боявся? – сказав Мацько.

–Бо оцей рицар схопив мене так несподівано й сильно, аж я подумав, що то не людина.

Ягенка почала сміятися – адже вони всі вважали за якусь «погань» смоляра, а смоляр їх. Сміялася з нею й Ганнуля Сецехівна, аж Мацько зауважив:

–У тебе ще баньки не висохли від сліз за Главою, а ти вже вишкіряєшся?

Чех подивився на її рожеве личко й, побачивши, що вії у неї мокрі, спитав:

–Ви за мною плакали?

Та ні! – відповіла дівчина. – Я тільки боялася, от і все!

Ви ж шляхтянка, а шляхтянці соромно боятися. Ваша пані не така боязка. Що ж могло лихого з вами трапитись удень, та ще й між людьми?

– Зі мною нічого, а з вами могло.

А ви кажете, що не за мною плакали?

Звісно, не за вами.

То чого ж?

Зо страху.

А тепер уже не боїтеся?

Ні.

Чому?

Бо ви повернулися.

Чех з вдячністю глянув на неї, усміхнувся і сказав: – Так можна говорити до ранку. Ви дуже хитра. Але її можна було підозрівати в чому завгодно, тільки не в хитрості, і кмітливий Глава добре це розумів. Розумів також, що дівчина з кожним днем все більше горнеться до нього. Сам він любив Ягенку, але так, як підданий любить королівну, тобто з найбільшою покірливістю й пошаною, без ніякої надії. Тимчасом подорож зближувала його з Сецехівною.

Під час переходів старий Мацько звичайно їхав у першій парі з Ягенкою, а чех з Ганнулею. Він був хлопець здоровий, як тур, а кров у ньому кипіла, як окріп, тому коли він поглядав у її ясні оченята, на пасма білявого волосся, що вибивалося з-під понтлика, на всю її струнку гарненьку постать, а особливо на чудові, немов виточені, ноги, що обхоплювали вороного коня, по його тілу пробігали колючі іскри. Він все частіше й лакоміше поглядав на її принади і мимоволі думав, що коли б диявол перекинувся в такого хлопчака, то легенько міг би привести його до спокуси. До того ж цей жаданий хлопчик був такий слухняний, що тільки в очі заглядав і щебетав, як горобець у стрісі. Інколи чехові приходили в голову дивні думки, і одного разу, коли вони трохи відстали й опинилися біля коней з в'юками, раптом звернувся до неї і сказав:

Знаєте що? Я їду коло вас, як вовк коло ягняти. У неї блиснули від сміху білі зуби.

Ви хотіли б мене з'їсти? – запитала вона. – Еге ж! Навіть з кісточками!

І він глянув на неї таким поглядом, що вона аж спаленіла; потім вони замовкли, тільки серця їх сильно билися – у нього від жаги, а в неї від якогось солодкого п'янючого страху.

Спочатку жага справді заглушила в чехові всяку чутливість, і він казав правду, що дивиться на Ганнульку, як вовк на ягня. Але того вечора, коли він побачив її мокрі від сліз щоки й вії, серце його пом'якшало. Вона здалася йому доброю і якоюсь близькою, і він, бувши людиною благородною і чесною, не тільки не загордів від тих солодких сліз, але став стриманішим і уважнішим. Зникла його звичайна розв'язність у мові, і хоч він ще трохи насміхався під час вечері з її боязливості, але вже інакше, і прислуговував їй так, як рицарський зброєносець мусив прислуговувати шляхтянці. І хоч Мацько головним чином думав про завтрашню дорогу, проте помітив це й похвалив чеха за шляхетну звичайність, якої той, певно, навчився при мазовецькому дворі у Збишка.

Потім він звернувся, до Ягенки й додав:

–Ех, Збишко!.. Той і перед королем не розгубиться! Коли розходились після вечері спати, чех поцілував

у руку не тільки Ягенку, а й Сецехівну і сказав:

–Ви не тільки не бійтеся за мене, а й зі мною нічого не бійтеся, бо я вас нікому не дам скривдити.

Потім чоловіки полягали спати в передній кімнаті, а Ягенка з Ганнулькою у ванькирі на одному, але широкому й добре вимощеному тапчані. Обидві не могли одразу заснути, особливо крутилася на цупкому тиковому простирадлі Сецехівна; нарешті Ягенка присунулась до неї і прошепотіла:

Ганнулько!

Що?

–Щось мені здається, наче тобі дуже подобається оцей чех... Правда?

Але запитання лишилось без відповіді, і Ягенка зашепотіла знову:

–Я все це розумію... Говори...

Сецехівна й цього разу не відповіла, тільки припала губами до щоки своєї пані й почала раз по раз її цілувати.

А в бідної Ягенки так само раз по раз від зітхань стали підноситись груди.

–Ой, розумію, розумію! – шепотіла вона так тихо, що Ганнулька ледве могла почути.

XI

Після туманної, теплої ночі настав вітряний день. Небо то прояснювалось, то хмурилось від гнаних вітром хмар. Мацько наказав вирушати на світанку. Смоляр, котрий погодився провести подорожніх до Буд, запевняв, що коні скрізь пройдуть, але вози в деяких місцях доведеться розбирати й переносити частинами, так само доведеться переносити і скрині з одягом та харчами. Це вимагало багато клопоту й зусиль, але загартовані і звиклі до праці люди, що готові були на найтяжчу роботу, аби тільки не сидіти без діла в порожній корчмі, охоче рушили в дорогу. Навіть боягуз Віт, підбадьорений словами і присутністю смоляра, не виявляв страху.

Одразу за корчмою подорожани увійшли в високий, не зарослий кущами бір, в якому при вмілому провадженні коней можна було проїхати між стовбурами, навіть не розбираючи возів. Вітер то вщухав, то налітав раптовими поривами й наче бив величезними крилами по гіллі могутніх сосон, нагинав їх, розгойдував, вимахував ними, немов крилами вітряка; бір гнувся під бурхливим вітром і навіть у перервах між двома поривами не переставав гудіти, немов гніваючись на напасть і насильство. Час від часу хмари зовсім закривали денне світло; йшов дощ із сніговими крупами, і ставало так темно, наче у вечірні сутінки. Тоді Віт лякався і кричав, що «нечиста сила знову чинить перешкоди», але ніхто його не слухав, навіть боязка Ганнулька не зважала на його слова, адже чех був так близько, що можна було стременом доторкнутись до його стремена, і так рішуче дивився вперед, наче хотів викликати на бій самого чорта.

За високим чистим бором починався порослий чагарником, а потім пішла така гущавина, крізь яку не можна було проїхати. Тут подорожани мусили розбирати вози, і зроблено це було спритно й швидко. Дужі слуги перенесли на плечах колеса, дишлі, передки, а також торби та запаси продовольства. Такої поганої дороги було всього три стадії, проте подорожани дісталися до Буд аж надвечір, де смолярі гостинно прийняли їх і запевнили, що Чортовим яром, а ще краще понад ним, можна доїхати до міста. Ці люди, призвичаївшись до життя в лісі, рідко коли бачили хліб і борошно, проте не голодували, бо мали в достатку всілякого копченого м'яса, а найбільше копчених піскарів, яких повно було в усіх болотах. Вони щедро частували ними подорожан, в свою чергу жадібно простягаючи руки за коржами. Між ними були жінки й діти, всі чорні від смоляного диму, був і один старий чоловік, який прожив понад сто років і пам'ятав вчинену хрестоносцями різанину в Ленчиці й цілковите зруйнування міста. Хоч Мацько, чех і двоє дівчат чули вже майже те саме від пріора в Серадзі, проте з цікавістю слухали й цього діда, який сидів коло вогнища і розгрібав його, немов вигрібав з нього страшні спогади своєї юності. Справді, в Ленчиці, як і в Серадзі, хрестоносці не пощадили навіть костьолів і ксьондзів і закривавили свої ножі кров'ю стариків, жінок і дітей. Хрестоносці, завжди хрестоносці! Думки Мацька і Ягенки весь час линули до Збишка, що був немов у вовчій пащі, серед ворожого племені, яке не знало ні жалю, ні законів гостинності. У Сецехівни також завмирало серце – вона не була певна, чи не доведеться їм, відшукуючи абата, заїхати аж до тих жахливих людей...

Далі старик почав розказувати про битву під Пловцями, яка поклала край наскокам хрестоносців. Сам він брав участь у тій битві з залізним ціпом, як піхотинець у загоні, виставленому громадою кметів. Саме в тій битві загинув майже весь рід Градів, так що Маць ко знав усі її подробиці, проте й зараз, наче новину, слухав оповідання про страшний розгром німців, коли вони, як лан під вітром, вилягли під напором польського рицарства та війська короля Локєтка...

– Ого, пам'ятаю я все,– говорив далі дід.– Вдерлись вони в нашу землю, попалили городища й замки, навіть дітей у колисках різали, але прийшла й на них лиха година. Ого! То була неабияка битва! Тільки заплющу очі, так і бачу все. поле бою...

Нін заплющив очі й мовчав, підворушуючи в багатті жар, поки Ягенка, що нетерпляче ждала оповідання, не запитала:

–Як же воно було?

– Як воно було? – повторив дід.– Поле бою пам'ятаю, немов зараз бачу: були кущі, а праворуч болото і клапоть житниська, значить, ніби невелике поле. А після битви не видно вже було ні кущів, ні болота, ні житниська, тільки залізяччя всюди – мечі, сокири, списи . та гарні панцери один на одному, наче ними хтось прикрив усю святу землю... Ніколи я не бачив стільки побитого люду й таких річок людської крові...

Мацькове серце знову підбадьорилось від цього спогаду, і він сказав:

–Це правда! Милостивий господь наш! Охопили вони тоді наше королівство, як та пожежа або пошесть. Зруйнували не тільки Серадзь і Ленчицю, а й багато інших міст. І що ж? Наш народ страшенно живучий, і сили в нього невичерпні. Хоч ти, псявіро-хрестоносцю, і схопиш його за барки, та не здолаєш задушити, він ще й тобі зуби повибиває... Бо дивіться: король Казімір і Серадзь, і Ленчицю так гарно відбудував, що вони стали кращі, ніж були, і з'їзди в них збираються, як і колись, а хрестоносців як витлумили під Пловцями, так вони там і лежать та гниють. Дай боже, щоб такий кінець був завжди.

Чуючи це, дід схвально закивав головою і сказав:

– Ба ні, не лежать вони і не гниють. Після битви король наказав копати рови, а з околиць на допомогу прийшли хлопи, так що тільки лопати бряжчали. Ми повкладали німців у рови і для годиться присипали землею, щоб з них не вилізла яка хвороба, але вони там не залишились.

–Як то не залишились? А що ж з ними сталося?

–Сам я того не бачив, але кажу, що потім чув від людей. Після битви зірвалася страшна буря і тривала дванадцять тижнів, але тільки ночами. Вдень сонечко світило, як завжди, а вночі вітер мало волосся з голови не зривав. То чорти цілими тлумами колотилися в вихрі, і всі з вилами. І тільки котрий надлетить, та й штрик вилами в землю, наколе на них хрестоносця і несе його в пекло. Люди в Плоцьку чули такий галас, ніби цілі зграї собак вили, тільки не могли збагнути, чи то німці скавучали з горя та жалю, чи чорти з радості. Так воно було доти, поки князь не посвятив ровів і поки земля проти Нового року так не замерзла, що її вже й вила не брали.

Він замовк і через деякий час додав:

–Дай боже, пане рицарю, такий кінець, як ви сказали, бо хоч я до того не доживу, але такі, як оці два хлопчаки, доживуть, і не бачитимуть того, що бачили мої очі.

Сказавши це, він став придивлятись то до Ягенки, то до Сецехівии та дивуватися з їх вродливих облич і крутити головою.

–Наче мак у житі,– сказав він.– Таких ще я не

бачив.

Так вони проговорили частину ночі, потім полягали спати в будах на м'якому, як пух, моху, прикритому теплими шкурами, і коли сон відновив їхні сили, вранці, вже завидна, вирушили далі. Правда, дорога вздовж яру була не дуже легка, проте й не важка, так що вони ще до заходу сонця побачили ленчицький замок. Місто було відбудоване наново на руїнах, частково з червоної цегли й навіть з каменю. Мури були високі, захищені вежами, костьоли ще пишніші за серадзькі. У домініканців не трудно було дізнатись про абата. Він у них був, казав, що йому легше і що він сподівається на цілковите одужання, і кілька днів тому вирушив далі в дорогу. Мацько вже не турбувався про те, щоб догнати абата, – вирішив везти дівчат аж до Плоцька, куди повіз би їх і абат. Старого рицаря стурбувало інше: він поспішав до Збишка, а річки після абатового від'їзду так розлилися, що їхати далі не можна було зовсім.

Зустрівши з значним почтом рицаря, який сказав, що їде до князя Земовіта, домініканці гостинно прийняли його і навіть дали Мацькові на дорогу маслинову дощечку, на якій латиною була написана молитва ангелові Рафаїлові, заступникові мандрівників.

Два тижні подорожани змушені були просидіти в Ленчиці, причому один із зброєносців замкового старости додивився, що слуги проїжджого рицаря були дівчата, й одразу по вуха закохався в Ягенку. Чех хотів викликати його на бій на втоптаній землі, але це трапилося напередодні їхнього від'їзду, і Мацько відрадив його.

Коли вони вирушили далі в дорогу на Плоцьк, вітер уже трохи підсушив шлях, бо хоч дощі йшли часто, але, як звичайно весною, недовго. Були вони теплі й рясні, бо весна вже настала справжня. В борознах на полях блищали смуги води, вітер доносив з поля міцний дух мокрої землі. Багна вкрились курячою сліпотою, в лісах зацвіли проліски, на деревах защебетали берестянки. Подорожани відчули приплив нової бадьорості й надії, тим більше, що їхали без пригод, і на шістнадцятий день зупинились перед брамою Плоцька.

Приїхали вони вночі, коли брама була вже замкнена, тому змушені були ночувати у ткача за мурами. Дівчата лягли спати пізно і після довгої та трудної подорожі поснули мертвим сном. Мацько, якого не брала ніяка втома, не хотів їх будити, але сам, як тільки відчинилась брама, пішов до міста, швидко знайшов кафедральний собор і будинок епіскопа, де його одразу повідомили, що абат помер тиждень тому.

Помер він тиждень тому, але за тодішнім звичаєм над його труною шість днів правили меси й панахиди, а ховати мали сьогодні, після чого мали бути поминки й остання панахида.

Дуже засмучений Мацько навіть не роздивлявся на місто, яке трохи знав ще з того часу, як їздив з листом княгині Олександри до магістра, а швидко повертався до хати ткача за мурами й по дорозі говорив сам до себе:

– Так, помер, царство йому небесне! Тут ніхто нічого не вдіє, але що я тепер робитиму з дівчатами?

І став думати-гадати, що йому краще зробити: залишити їх у княгині Олександри, чи у княгині Ганни Данути, чи, може, везти до Спихова? Йому ще в дорозі не раз спадало на думку: коли виявиться, що Данусі нема живої, то не вадило б, аби Ягенка була неподалік від Збишка. Він не мав сумніву, що Збишко довго не забуде любимої ним над усе Данусі, довго жалітиме за нею і плакатиме, але не мав також сумніву, що така дівчина, як Ягенка, та ще під боком, також зробить своє. Він пам'ятав, як хлопець томився при ній, хоч серце його рвалось за бори й ліси в Мазовію. З цієї причини та через те, що непохитно вірив у смерть Данусі, Мацько вирішив в разі смерті абата нікуди не відсилати Ягенки. Але тому, що був трохи жадібний до земного добра, він думав також і про залишену абатом спадщину. Правда, абат на них гнівався й казав, що нічого їм не залишить, але могло ж бути, що він перед смертю передумав? Що він щось одписав Ягенці, то було певно, бо не раз казав про це в Згожелицях, отож через Ягенку ця спадщина не минула б Збишка. Часом Мацькові хотілось залишитися в Плоцьку, довідатись, що воно й як, але він одганяв цю думку. «Я тут буду,– думав він,– клопотатися про маєток, а мій хлопчина, може, десь у хрестоносців у підземеллі простягає до мене руки і чекає від мене порятунку». Був, правда, один вихід: залишити Ягенку на опіку княгині і єпіскопа й попросити їх не дати скривдити дівчину, якщо абат їй що-небудь відписав. Проте цей вихід не дуже подобався Мацькові. «Дівчина, – думав він,– і так має хороше придане, а коли ще одержить і від абата, то її, як бог свят, вхопить який-небудь мазур, та й вона не витримає довго, бо ще покійний Зих казав, що вона ще тоді ходила, аж пританцьовувала». І старий рицар злякався, бо в такому разі Збишко міг позбутися й Дануськи, і Ягенки, а цього йому ні за що в світі допустити не хотілось.

– Котру йому бог призначив, та нехай і буде, але одна з них мусить бути його жінкою.

Кінець кінцем він вирішив насамперед рятувати Збишка, а Ягенку, якщо доведеться з нею розлучитися, залишити або в Спихові, або у княгині Данути, але не в Плоцьку, де двір був набагато пишніший і де було чимало гарних рицарів.

Поринувши в ці думки, він швидко йшов до хати ткача, щоб сповістити Ягенку про смерть абата, але вирішив не казати їй цього відразу, аби несподівана звістка не заперла їй в грудях духу та не зробила її безплідною. Прибувши додому, він застав обох дівчат уже одягненими, навіть причепуреними й веселими, як пташки. Сівши на дзиглику, Мацько гукнув до ткачевих челядинців, щоб принесли йому миску підігрітого пива, потім, нахмуривши й так суворе обличчя, сказав:

–Чуєш, як у місті дзвонять? Подумай же, для чого дзвонять, бо сьогодні не неділя, а утреню ти проспала. Хотіла б ти бачити абата?

Певно, що хотіла б,– відповіла Ягенка. – Ну, то побачиш його, як своє вухо.

А що, він десь далі поїхав?

Авжеж, поїхав! Хіба не чуєш, що дзвонять? – Помер? – вигукнула Ягенка.

Прокажи йому царство небесне.

Ягенка з Ганнулькою одразу стали навколішки й чистими, як дзвіночки, голосами стали проказувати заупокійну молитву. Потім по обличчю Ягенки покотилися рясні сльози, бо вона дуже любила абата, що хоч і був гарячий, але нікому не вчинив ніякого зла, навпаки, робив добро обома руками, а її, свою хрещеницю, любив, як рідну дочку. Згадавши, що абат був його і Збитковим родичем, Мацько розчулився й теж заплакав, а коли вони трохи вгамували слізьми горе, взяв з собою чеха й обох дівчат на похорон до костьолу.

Похорон був дуже пишний. На чолі процесії йшов сам єпіскоп Якуб з Курдванова, присутні були всі ксьондзи та ченці плоцьких монастирів, дзвонили в усі дзвони, виголошували латиною промови, яких, крім духовенства, ніхто не розумів, потім духовні й світські повернулися до єпіскопа на багаті поминки.

Пішов туди й Мацько, взявши з собою двох слуг, на що він мав право як небіжчиків родич і єпископів знайомий. Єпіскоп і прийняв його як небіжчикового родича доброзичливо і з пошаною і, тільки привітавшися, одразу сказав:

– Вам, Градам з Богданця, абат відписав якісь бори, а все інше, не відписане монастирям і абатству, належить його хрещениці, якійсь Ягенці із Згожелиць.

Мацько на багато не сподівався, через те був радий і борам. Єпіскоп не помітив, як один із слуг старого рицаря на згадку про Ягенку із Згожелиць звів угору мокрі й сині, як волошки, очі і сказав:

Бог йому віддячить, але я хотіла б, щоб він жив. Мацько обернувся й сердито промовив:

Мовчи, а то сорому собі наробиш.

Але він раптом замовк, в очах його блиснуло здивування, й обличчя набрало хижого виразу: неподалік від себе, коло дверей, в які саме входила княгиня Олександра, він побачив зігнутого в вишуканому придворному поклоні Куно Ліхтенштейна, того самого, через якого в Кракові мало не загинув Збишко.

Ягенка ще ніколи не бачила Мацька таким: обличчя його скривилось, з-під вусів блиснули вишкірені, як у розлюченого пса, зуби, в одну мить він повернув на собі паса й рушив до ненависного хрестоносця.

Але напівдорозі старий рицар зупинився й почав водити широкою долонею по волоссі. Він вчасно зміркував, що Ліхтенштейн може бути при плоцькому дворі послом, і коли б він, не зважаючи ні на що, напав на нього, то зробив би так самісінько, як Збишко на дорозі з Тинця.

Бувши поміркованішим і досвідченішим за Збишка, старий рицар стримався й повернув назад паса. Потім він зробив привітне обличчя і став ждати, а коли княгиня, привітавшися з Ліхтенштейном, почала говорити з єпіскопом Якубом з Курдванова, підійшов до неї і, низько вклонившись, нагадав про себе, заявивши, що вважає її своєю добродійкою за того листа, котрого вона, йому дала свого часу.

Княгиня ледве пам'ятала його обличчя, проте легко пригадала й листа, і всю подію. Відомо їй було й те, що сталося при сусідньому мазовецькому дворі, чула про Юранда, про ув'язнення його дочки, про одруження Збишка та про його смертельний герць з Ротгером. Все це її страшенно зацікавило, немов якась рицарська повість або одна з тих пісень, що їх співали в Німеччині менестрелі, а в Мазовії гуслярі. Правда, хрестоносці не були їй такі ненависні, як дружині Януша, Ганні Дануті, тим більш, що вони, прагнучи привернути її на свій бік, не скупували для неї пошани й лестощів та обсипали подарунками. Але в даному разі серце її було на боці закоханих. Вона готова була допомогти їм, а крім того, їй приємно було бачити у себе людину, яка могла якнайдокладніше розповісти про всі події.

А Мацько, який до того вже вирішив хоч би там що добитися заступництва й опіки впливової княгині, помітивши, з яким захопленням вона слухає, охоче розказував їй про нещасну долю Збишка й Данусі і зворушив її майже до сліз, тим більш, що сам глибоко переживав недолю свого небожа й щиро уболівав за ним.

Нічого зворушливішого не чула за все своє життя,– промовила нарешті княгиня.– А найбільший жаль пориває мене тому, що він уже одружився з нею, вже вона була його, а ніякого щастя з нею не зазнав. А проте, вам напевне відомо, що не зазнав?

Всемогутній боже!– відказав Мацько.– Нехай би вже зазнав, а то він повінчався з нею тяжко хворим увечері, а на світанку її забрали!

Ви гадаєте, що то хрестоносці? Бо у нас говорили про розбійників, котрі обдурили хрестоносців, втуливши їм іншу дівчину. Говорили також про Юрандового листа...

Це діло розсудив уже не людський, а божий суд. Кажуть, що той Ротгер був могутній рицар, який перемагав найдужчих, а проте поліг від руки хлопчака.

– Ну, він такий хлопчак,– усміхаючись, сказала княгиня,– що краще йому в руки не попадатись. Все це прикро, звичайно, і ви слушно скаржитесь, але ж із тих чотирьох три вже мертві, а той старий, котрий залишився, кажуть, ледве видряпався від смерті.

– А Дануська? А Юранд? – відказав Мацько.– Де вони? Бог його знає, чи не сталося якогось лиха і з Збишком, котрий поїхав до Мальборга.

– Знаю, але хрестоносці не зовсім такі псявіри, як ви гадаєте. В Мальборзі на очах у магістра і його брата Ульріха, чесного рицаря, нічого лихого вашому небожеві не могло статися, тим більше, що у нього, напевне, були й листи від князя Януша. Хіба що викликав там якогось рицаря й загинув, бо в Мальборзі завжди багато найславетніших рицарів з усіх країн світу.

–Ну, цього я не дуже боюся,– сказав старий Мацько.– Аби тільки його не ув'язнили, аби підступно не вбили та аби якусь залізяку мав у руці, то й не страшно. Один тільки знайшовся дужчий за нього, котрий простягнув його на землі в герці,– це мазовецький князь Генрик, що був тут єпіскопом і що закохався в прекрасну Рингаллу. Але Збишко тоді був ще зовсім хлопчаком. До того ж він міг викликати тільки одногоєдиного, того, котрий є тут і котрого я також обіцявся викликати.

І він показав очима на Ліхтенштейна, який розмовляв з плоцьким воєводою.

Але княгиня нахмурила брови і сказала суворим і різким голосом, яким говорила завжди, коли починала сердитись: