Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 45 страниц)

–Так! – кивнув головою Юранд.

Блискавки осявали вікна кімнати все частіше, гроза насувалася все ближче.

XXVI

Два верхівці під буряною зливою наближались до спиховської границі: то були Зігфрід і Толіма. Останній проводив німця, побоюючись, щоб його по дорозі не вбили хлопи-охоронці або спиховська челядь, яка палала до нього страшною ненавистю й помстою. Зігфрід їхав без зброї, але й не зв'язаний. Над ними бушувала буря. Час від часу, коли раптово розтинався удар грому, коні аж присідали на задні ноги. Верхівці їхали мовчки глибоким яром, часом торкаючись один одного стременами на вузькій дорозі. Толіма, який за довгі роки звик стерегти бранців, і тепер уважно поглядав на Зігфріда, немов боявся, що той несподівано втече. І по тілу його щоразу перебігав дрож, бо йому здавалося, що очі хрестоносця світяться в сутінках, немов очі злого духа або упиря. Толімі навіть спадало на думку перехрестити його, але з остраху, що від хреста він завиє нелюдським голосом або перекинеться в якусь огидну тварюку й почне клацати зубами, Толіму огортав ще більший жах. Старий воїн, який нападав у бою на цілу купу німців, як яструб нападає на зграю куріпок, боявся все-таки нечистої сили і не хотів мати з нею діла. Він волів би просто показати німцеві дорогу далі й повернутись, але йому було соромно перед самим собою, і він провів Зігфріда аж до границі.

Коли вони доїхали до скраїська спиховського лісу, дощ перестав і хмари заясніли якимось дивним жовтим світлом. Зробилося видніше, і очі Зігфріда втратили свій диявольський блиск. І тоді на Толіму напала інша спокуса: «Мені наказано,– подумав він,– одпровадити оцього скаженого собаку неушкодженим аж до границі, і я його відпровадив; але невже оцей кат мого пана і його дочки поїде додому без помсти й кари, і чи не було б угодним і приємним богу вчинком знищити його? Ех, викликати б його на смерть! Правда, у нього нема зброї, але ж за милю звідси дворище пана Варціма, а там йому дадуть який-небудь меч або сокиру, от і можна з ним битися. Дасть бог, звалю його, а потім доріжу, як належить, і закопаю голову в гною!» Так думав Толіма і, хижо поглядаючи на німця, вже ворушив ніздрями, наче почув дух свіжої крові. Нелегко йому було подолати це бажання, нелегко боротися з самим собою, але коли він подумав, що Юранд дарував життя й волю бранцеві не тільки до границі, і коли він уб'є хрестоносця, то святий вчинок пана нічого не буде вартий, а нагорода на небі за нього зменшиться, Толіма переміг себе і, спинивши коня, сказав:

– Оце наша границя, а до вашої недалеко. Їдь собі вільно, і якщо тебе не задавлять муки сумління або не вб'є грім небесний, то від людей тобі ніщо не загрожує.

Сказавши це, він завернув коня, а хрестоносець поїхав далі з якимось скам'янілим обличчям, не обізвавшись ні єдиним словом і ніби не чуючи, що до нього хтось говорить.

Буря вщухла ненадовго. Незабаром знову потемніло, немов на землю впали вечірні сутінки, а хмари спустились низько, майже на самий бір. Зверху доносився глухий зловісний гуркіт і нетерпляче сичання та урчання грому, що його ще стримував ангел бурі. Але блискавиці вже кожну мить осявали сліпучим світлом грізне небо і принишклу від страху землю, і тоді видно було, широку дорогу, яка йшла між двох чорних стін бору, а на ній посередині самотнього верхівця. Зігфрід їхав напівпритомний, в гарячці. Розпач, що палив його душу з часу смерті Ротгера, вчинені з помсти злочини, журба, жахливі видіння, душевні терзання вже давно так затьмарили його розум, що він тільки великим зусиллям волі стримував себе від божевілля, а часом і піддавався йому. І тягар подорожі під твердою рукою чеха, і ніч, проведена в спиховській в'язниці, і непевність своєї долі, а над усе нечуваний, надлюдський вияв милосердя, який страшенно вразив Зігфріда, усе це остаточно вичерпало його сили. Часом свідомість ніби зовсім застигала, і він не розумів, що з ним діється, а потім гарячка знов будила його, а заразом будила й глухе почуття розпачу, знищення, згуби – почуття, що все вже минуло, згасло і скінчилось, що настав якийсь край, що навколо нього тільки ніч, і небуття,, і якась моторошна безодня, до якої він, однак, мусить іти.

–Іди, іди! – раптом шепнув йому на вухо якийсь голос.

Він обернувся – й побачив смерть. Це був білий кістяк, який сидів на кінському кістяку і, їдучи поруч з ним, торохтів кістками.

– Це ти? – спитав хрестоносець.

–Я. Іди, іди!

В ту ж мить старий хрестоносець побачив, що з другого боку його також супроводить супутник: стремено в стремено поруч з ним їхало щось схоже постаттю на людину, але з нелюдським обличчям, з звіриною головою, з стоячими вухами, обросле чорною шерстю.

–Хто ти? – вигукнув Зігфрід.

Замість відповіді страшний супутник вишкірив зуби і глухо загарчав.

Зігфрід заплющив очі, але зараз же почув гучніше торохтіння кісток і голос над самим вухом;

–Пора! Пора! Поспішай! Іди!

І він відповів:

– Іду!..

Але голос його був якийсь чужий, ніби за нього відповів хтось інший.

Потім, ніби гнаний якоюсь непоборною внутрішньою силою, він зліз з коня, зняв з нього високе рицарське сідло й вуздечку, його супутники, також позлазивши з коней, не відходили від нього ні на мить і повели його з середини дороги на узлісся. Там чорний упир пригнув йому гілляку й поміг прив'язати до неї ремінний повід вуздечки.

–Поспішай! – шепнула смерть.

–Поспішай! – зашуміли якісь голоси в верховітті дерев.

Зігфрід, ніби уві сні, просилив другий кінець повода крізь пряжку, зробив зашморг і, ставши на сідло, накинув його на шию.

–Одіпхни сідло!.. Ну от! А-а!

Відкинене ногою сідло відкотилося на кілька кроків, і тіло нещасного хрестоносця важко повисло на гілляці.

На одну мить йому здалося, що він чує якесь хрипливе, приглушене ричання і що отой гидкий упир кинувся на нього, розгойдав його тіло й почав рвати зубами груди, щоб вгризтися в серце. А потім його згасаючі очі побачили щось інше: ніби смерть розпливлася в якусь білу хмару, яка звільна насувалася на нього, обняла, обгорнула, обкружила й нарешті закрила все жахливою непроникною запоною.

І в ту ж хвилину з нестримною шаленістю забушувала буря. Грім з таким страшним грюкотом ударив в середину дороги, ніби земля захиталася в самих своїх підвалинах. Весь бір нахилився під вітром. Шум, свист, виття, скрипіння стовбурів сповнили лісові хащі. Гнані вітром хвилі дощу закривали світ – і тільки в кривавому світлі блискавиць можна було побачити, як над дорогою дико гойдається труп Зігфріда.

Другого дня тією самою дорогою йшов досить великий загін. Попереду їхала Ягенка з Сецехівною і чехом, а за ними йшли вози в супроводі чотирьох озброєних, самострілами й мечами слуг. Кожен візничий також мав при собі рогатину й сокиру, крім окутих вил та іншої необхідної в дорозі зброї. Все це потрібне було як для оборони від диких звірів, так і від розбійницьких зграй, які завжди нишпорили на орденській границі і на яких Ягелло гірко скаржився магістрові в листах і особисто, під час побачень в Рацьонжі.

Але з хоробрими та добре озброєними слугами їх можна було й не боятися, тому загін ішов упевнено й безбоязно. Після вчорашньої бурі настав прекрасний день – тихий, погожий і такий ясний, що там, де не було тіні, подорожани мружили від блиску очі. На деревах не ворушився жодний листок, і на кожному висіли великі краплі дощу й веселкою мінилися на сонці. Серед соснової глиці блищали ніби великі діаманти. Злива створили на дорозі невеличкі струмки, які з веселим дзюрчанням спливали в нижчі місця й утворювали в заглибинах маленькі озерця. Все навколо було зарошене, мокре, все усміхалося в ранковому світлі. Такими ранками весело й людині, на серці, тому слуги стиха поспівували, дивуючись, чому мовчать передні вершники.

А вони мовчали тому, що Ягенку спіткало тяжке горе. В житті її щось скінчилося, щось зламалося, і дівчина, хоч і не дуже схильна до роздумів і не могла ще ясно визначити, що з нею діється, відчувала однак, що все те, чим вона досі жила, ошукало її й пішло на марне, що всі її надії розвіялись, як вранішній туман над полями, що всього треба було позбутися, всього зректися, про все забути і починати жити наново. Вона думала, що коли це життя й не буде зовсім поганим, то однак буде смутним, в усякому разі ніколи не буде таким, яким могло б бути.

Безмірний жаль за цим втраченим минулим стискав їй серце, і на очі їй хвилями набігали сльози. Але Ягенка не хотіла плакати, бо крім тягаря, що ліг їй на душу, вона ще відчувала й сором.

Краще б їй було ніколи не виїжджати із Згожелиць, ніж отак вертатися із Спихова. Адже вона приїхала сюди не тільки тому, що не відала, що їй робити по смерті абата, і не тільки тому, аби позбавити Чтана й Вілька приводу для нападу на Згожелиці,– цього вона не заперечувала. Ні! Знав про це й Мацько, а незабаром неминуче довідається і Збишко. На цю думку щоки їй запалали й гіркота залила серце. «Не була я достатньо гордою,– думала дівчина,– то тепер маю, чого хотіла». І до тривоги, до непевності в завтрашньому дні, до тяжкої журби та безмежного жалю долучилося ще почуття приниження.

Але дальший перебіг її журних думок урвав якийсь чоловік, що йшов їм назустріч. Обережний чех виїхав наперед і по самострілові за плечем, по борсучій торбі та по пір'ї сойки на шапці впізнав у ньому лісника.

–Гей! Хто такий! Стій! – все-таки гукнув він для певності.

Чоловік швидко підійшов і з схвильованим обличчям, як то буває у людей, котрі хочуть повідомити щось незвичайне, вигукнув:

–Тут поперед вас над дорогою висить чоловік! Чех занепокоївся, чи то, бува, не розбійницька справа, і швидко запитав:

Далеко звідси?

На один льот стріли. Над самою дорогою.

Коло нього нікого нема?

–Нікого. Я сполохав тільки одного вовка, який його обнюхував.

Згадка про вовка заспокоїла Главу, бо це означало, що поблизу не було людей, отже не було й ніякої засідки.

Тимчасом Ягенка сказала:

–Побачимо, що там таке.

Глава поскакав наперед і за хвилину повернувся.

Зігфрід висить! – вигукнув він, спиняючи перед Ягенкою коня.

Во ім'я отця, і сина, і святого духа! Зігфрід? Хрестоносець?

Хрестоносець! На вуздечці повішався!

Сам?

–Видно, сам, бо сідло лежить коло нього. Якби розбійники, то вони б його просто вбили й сідло б забрали, бо дороге.

–Як же ми проїдемо?

–Не їдьмо тудою, не їдьмо! – почала кричати боязлива Ганнуля Сецехівна.– Бо ще до нас щось причепиться!

Ягенка також трохи злякалася, бо вірила, що коло трупа самогубця цілими зграями збирається нечиста сила, але сміливий Глава, який нічого не боявся, сказав:

–Овва! Я був коло нього і навіть штовхнув його рогатиною, але ніякого диявола на карку не відчуваю.

–Не говори грішних слів! – вигукнула Ягенка.

–Я й не говорю,– відповів чех,– тільки вірю у всемогутність господню. Проте, коли ви боїтеся, то можна об'їхати бором.

Сецехівна стала просити, щоб об'їхати, але Ягенка, трохи подумавши, сказала:

Не годиться не поховати вмерлого! Так робити заповідав християнам бог, а Зігфрід все ж таки людина.

Людина, але ж хрестоносець і кат! Нехай залишається на поживу крукам та вовкам.

Не говори дурниць! За провини його судитиме господь, а ми зробимо, що нам належить. І не причепиться до нас ніяке лихо, коли ми виконаємо господній заповіт.

–Нехай буде, як ви бажаєте,– відповів чех.

І він дав слугам відповідне розпорядження, якому вони скорилися неохоче і з огидою. Проте, боячись Глави, слуги, за браком лопат, побрали вила й сокири і пішли. Щоб показати приклад, чех також пішов з ними і, перехрестившись, власноручно перерізав ремінний повід, на якому висів труп.

Обличчя Зігфріда вже посиніло й виглядало жахливо, очі були розплющені і злякані, а рот роззявлений, ніби останній раз хапав повітря. Яму викопали поруч з тілом і держаками вил зіпхнули в неї труп, лицем донизу, а засипавши його землею, почали шукати каміння, щоб прикласти зверху, бо інакше самогубець вставав би вночі та чинив би лихо подорожнім.

Каміння було досить і на дорозі, і в мохові, тому над хрестоносцем незабаром виросла гостроверха могила. Потім Глава сокирою витесав на стовбурі сосни хрест. Зробив він це не для Зігфріда, а для того, щоб у цьому місті не збиралася нечиста сила. Нарешті повернувся до загону.

–Душа його в пеклі, а тіло вже в землі,– сказав чех Ягенці.– Тепер можемо їхати.

І вони рушили далі. Проїжджаючи повз могилу, Ягенка відламала гілку сосни й кинула на каміння, а за нею так само зробили й інші – такий був звичай.

Вони довго їхали мовчки, думаючи про цього зловісного ченця-рицаря та про кару, яка його спіткала. Нарешті Ягенка промовила:

–Справедливість господня нікого не минає. За нього навіть не можна проказати «Вічну пам'ять», бо для нього немає змилування.

–У вас і так надто жаліслива душа, коли ви наказали його поховати,– відповів чех.

Далі промовив, трохи вагаючись:

–Кажуть люди, а може, й не люди, а чарівники та чарівниці, що вірьовка чи той самий ремінь з вішальника дає якесь щастя, але я не взяв ременя з Зігфріда, бо сподіваюся для вас щастя не від чарівника, а тільки від господа бога.

Ягенка нічого на це не відповіла і аж через деякий чає, зітхнувши кілька разів, сказала ніби сама до себе:

–Е! Моє щастя вже позаду, а не попереду!

XXVII

Аж через десять днів після від'їзду Ягенки Збишко прибув на спиховську границю, але Дануся була вже при смерті, і він остаточно втратив надію привезти її живою до батька. Вже тоді, коли вона почала не до речі відповідати на запитання, він спостеріг, що Дануся не тільки звихнулась з розуму, але й тіло її жерла якась хвороба, з якою вже не могла боротися ця виснажена неволею, ув'язненням, стражданням та постійним страхом дівчина. Можливо, відгомін запеклої бійки Збишка й Мацька з німцями ще збільшив її переляк, і хвороба саме з того часу й почалася, в усякому разі гарячка не залишала її всю дорогу. До певної міри це було навіть добре, бо напівмертва, непритомна Дануся нічого не знала про ті неймовірні труднощі, які Збишко долав у дорозі в страшній пущі. Коли вони виїхали з лісу й опинилися в «хлібному» краю, поміж сельбищами кметів і шляхтичів, скінчилися небезпеки й труднощі подорожі. Дізнаючись, що вони везуть відбиту у хрестоносців дитину свого народу, та ще дочку славетного Юранда, про якого мандрівні піснярі співали вже по городищах, селитьбах і хатах стільки пісень, люди один поперед одного прагнули прислужитись їм та подати, допомогу. Вони достарчали їм коней і харчів. Для них. були відчинені всі двері. Тепер уже Збишкові не треба було везти Данусю в лозових ношах між кіньми, бо сильні юнаки дбайливо й обережно переносили її в вигідних ношах від села до села, немов якусь святиню. Жіноцтво оточувало її найніжнішим піклуванням. Чоловіки, слухаючи оповідань про її поневіряння, скреготали зубами, і не один відразу надівав залізний панцер, хапав меча, сокиру або списа і їхав далі за Збишком, щоб помститися «з надвишкою», бо тодішнім озлобленим людям мало було відплатити кривдою за кривду.

Але Збишко в той час думав не про помсту, а тільки про Данусю. Він жив між проблисками надії, коли хворій трохи легшало, і глухим розпачем, коли ставало видно, що їй все гірше. А в цьому не було ніякого сумніву. На початку подорожі у нього не раз зринала забобонна думка, що, може, десь у хащах, через які вони продирались, слідком за ними йде смерть і тільки вичікує слушної хвилини, щоб кинутись на Данусю й висмоктати з неї залишки життя. Це видіння, а власне почуття, він так виразно відчував особливо в темиі ночі, що. йому не раз хотілось обернутися й викликати смерть, як викликають рицаря, й битися з нею до останнього зітхання. Але він розумів, що проти такого ворога нічого не вдієш ні хоробрістю, ні мечем, ні дужою рукою, і що неминуче доведеться без боротьби віддати йому на здобич найдорожче життя.

І це було найстрашніше почуття, що сполучалося з невгамовною, як вихор, і бездонною, як море, скорботою. Як же не стогнати, як не мучитися Збишкові, коли він, дивлячись на свою кохану, говорив їй немов з мимовільним докором: «Невже для того я кохав тебе, для того відшукав і відбив, щоб завтра засипати землею і вже не бачити ніколи?» Говорячи так, він поглядав на її палаючі в гарячці лиця, на її каламутні очі і знову питав: «Залишаєш мене? І тобі не жаль? Ідеш від мене?» В такі хвилини йому здавалося, що й сам він божеволіє. Груди йому розпирали невиплакані ридання, але їх тамувала якась злість і гнів на безжальну, сліпу й холодну силу, яка навалилась на невинну дівчину. Коли б зловорожий хрестоносець на той час був у загоні, він роздер би його, як дикий звір.

Діставшись до князівського лісового палацу, Збишко хотів був у ньому зупинитись, але весною там нікого не було. Від сторожі він довідався, що князь з княгинею вибралися до брата Земовіта в Плоцьк, тому він облишив намір їхати в Варшаву, де придворний медик міг би допомогти хворій. Отже, треба було їхати до Спихова, а це було страшно, бо йому здавалося, що все скінчилось і що він привезе Юрандові тільки труп його дочки.

Але саме за кілька годин до Спихова серце Збишка знов осяяв промінь надії. Лиця Данусі почали бліднути, очі прояснюватись, вона стала дихати не так гучно й часто. Збишко одразу помітив це і наказав спинитися, щоб вона могла спокійно відпочити. Вони були десь за милю від Спихова, віддалік від людських осель, на вузенькій дорозі між полем і лукою. Загін спинився під гіллястою дикою грушею, яка захищала від сонця. Позлазивши з коней, слуги, розгнуздали їх, щоб їм легше було скубти траву. Дві жінки, найняті для догляду за Данусею, і юнаки, які її несли, знеможені втомою і спекою, полягали в затінку й поснули; тільки Збишко чатував над ношами і, сівши на корінні груші, не спускав з хворої очей.

А хвора спокійно лежала в полудневій тиші з заплющеними очима. Проте Збишкові здавалось, що вона не спить. І справді, коли хлоп, який косив на другому кінці луки сіно, спинився й почав бряжчати по косі мантачкою, Дануся легенько здригнулась і на мить розплющила очі, потім знов заплющила; груди її піднялись від глибокого зітхання, і вона ледве чутно прошепотіла:

–Квітки пахнуть...

Це були перші слова, які вона промовила від початку подорожі свідомо й не з гарячки. Вітрець справді доносив з нагрітої сонцем луки міцні пахощі, в яких було чути дух сіна, меду та різноманітного зілля. На думку, що до хворої повертається свідомість, у Збишка затремтіло серце. В першому захваті він хотів кинутися їй до ніг, але, побоявшись, що злякає її, тільки став коло нош навколішки, нахилився над нею й почав стиха кликати:

–Данусю! Данусю!

Вона знову розплющила очі й деякий час дивилася на нього. Потім усмішка осяяла її обличчя, і Дануся, як колись у смолярні, але вже свідоміше, вимовила його ім'я:

–Збишко!..

І намагалась простягнути до нього руки, але через велику кволість не могла цього зробити. А він обійняв її з таким переповненим серцем, наче дякував їй за якусь незмірну ласку.

–Ти прокинулась! – сказав він.– О, слава богу... слава...

Йому забракло голосу, і вони деякий час мовчки дивилися одне на одного. Глибоку тишу порушував тільки запашний вітрець з луки, що шелестів листям груші, стрекіт коників у травах та далекий, ледве чутний спів косаря.

Дануся дивилася все свідоміше й не переставала усміхатись, немов дитина, якій сниться ангел. Але потроху в очах її почало з'являтися здивування.

–Де це ми? – спитала вона.

З уст його одразу вирвався цілий рій радісних відповідей:

–Ти зі мною! Під Спиховом! Ідемо до татуся. Скінчилося твоє нещастя! Ой! Данусько моя! Ой Данусько! Я шукав тебе й відбив. Ти вже не в німецьких руках. Не бійся! Зараз буде Спихов. Ти хворіла, але господь змилосердився над тобою! Скільки було горя, скільки сліз! Данусько!.. Тепер уже все гаразд!.. Попереду в тебе тільки щастя. Ой, скільки ж часу я тебе шукав!.. Скільки мандрував!.. Ой боже всесильний!.. Ой!

Він глибоко зітхнув, аж застогнав, ніби викидав з грудей залишки страждання.

Дануся лежала спокійно, щось пригадуючи, про щось міркуючи, нарешті запитала:

–То ти не забув мене?

І дві сльози набігли їй на очі й тихо спливли по лицях на узголов'я.

–Як би ж я тебе міг забути? – вигукнув Збишко. В цьому притишеному вигукові було більше сили,

ніж у найурочистіших клятвах і запевненнях, бо він любив її всією душею, а з того часу, як відшукав її, вона стала дорожча йому за все на світі.

І знову зайшла тиша, тільки хлоп удалині перестав співати і вдруге почав мантачити косу.

Дануся поворушила губами і знову стала щось шептати, але так тихо, що Збишко не міг почути; він нахилився до неї й запитав:

Що ти, ягідко, кажеш? Вона повторила:

Квітки пахнуть...

–Тому що ми біля луки,– відказав Збишко,– але зараз поїдемо далі. До татуся, він теж визволений з неволі. І будеш моя до смерті. Ти чуєш мене добре? І розумієш?

Раптом його пойняла тривога: він помітив, що обличчя її стає все біліше і густо зрошується дрібними краплями поту.

Що з тобою? – спитав він жахнувшись, і відчув, як у нього їжиться на голові волосся і терпне шкіра.

Що з тобою? Скажи! – повторив він.

Темно! – шепнула вона.

Темно? Сонечко світить, а тобі темно? – спитав він уривчастіш голосом.– Тільки що ти говорила так виразно! Ради бога, скажи хоч слово!

Дануся ворухнула губами, але вже не могла й шепотіти. Збишко відгадав, що вона вимовляє його ім'я і кличе його. Потім її схудлі руки почали тремтіти й перебирати пальцями по килимку, яким була вкрита. Це тривало з хвилину. Сумніву не було ніякого – вона конала!

А він з жахом і розпачем почав її благати, ніби це благання могло щось допомогти:

–Данусько! О господи милосердний!.. Зажди хоч до Спихова! Зажди! Зажди! О господи! Господи! Господи!

Від цих вигуків попрокидалися жінки й поприбігали слуги, які пасли коней їла луці. Але, зрозумівши з першого погляду, що діється, вони' поставали навколішки і вголос почали проказувати літанію.

Вітрець ущух, перестало шелестіти листя на груші, тільки слова молитви лунали в глибокій тиші серед полів.

Дануся перед самим закінченням літанії ще раз розплющила очі, немов хотіла останній раз подивитися на Збишка та на білий світ,– і заснула навіки.

* * *

Жінки закрили їй очі й пішли на луку по квіти. Слуги пішли слідом за ними – і так ходили під сонцем серед буйних трав, подібні до польових духів, раз по раз нахилялися і плакали, бо серця їх були повні співчуття й жалю. Збишко стояв під грушею навколішках над ношами, поклавши голову на коліна Данусі, нерухомий і безмовний, сам ніби мертвий, а вони кружляли, то віддаляючись, то наближаючись, і рвали золотаву курячу сліпоту, і дзвоники, і смілку, і медовий буркун. В вологих видолинках знайшлися польові лілеї, а на межах між толоками – дрік. А як назбирали цілі оберемки квіток, обступили смутним колом ноші й почали їх заквітчувати. Вони зовсім укрили квітами та зіллям тіло небіжчиці, залишивши тільки обличчя, що біліло серед дзвоників та лілей, – тихе, успокоєне непробудним сном, лагідне, наче ангельське.

До Спихова не було й милі, і через деякий час, коли горе і смуток спливли слізьми, вони підняли ноші й рушили до бору, звідки починалися вже Юрандові землі.

Слуги вели за жалобним походом коні. Сам Збишко підтримував ноші при узголов'ї, а жінки, з цілими оберемками квітів і зілля в руках, попереду співали духовних пісень,– і так вони помалу йшли та йшли зеленою лукою, далі рівною сірою толокою, немов жалобна процесія.

На голубому небі не було жодної хмаринки, і весь світ купався в золотому промінні сонця.

XXVIII

Нарешті вони підійшли з тілом Данусі до спиховських борів, на границі яких день і ніч вартували збройні Юрандові слуги. Один з них поскакав із звісткою до старого Толіми й до ксьондза Калеба, а інші повели жалобний похід спочатку кривулястою й низинною, а потім широкою лісовою дорогою аж до того місця, де кінчався бір і починалися розлогі, купинясті й грузькі, повні болотного птаства трясовини, за якими на сухій височині стояло спиховське городище. Вони одразу побачили, що сумна звістка про них дійшла вже до Спихова, бо як тільки вийшли з лісового затінку на сонячну луку, одразу почули звуки дзвонів, що линули з городищенської каплиці. Незабаром вони побачили, що назустріч їм іде велика юрба чоловіків і жінок. Коли ця юрба підійшла на два або три польоти стріли, можна вже було впізнати окремих людей. На чолі, підтримуваний Толімою, йшов сам Юранд, мацаючи костуром землю, його легко було впізнати по величезній постаті, по червоних западинах замість очей та по білому волоссі, що спадало аж на плечі. Поруч з ним ішов з хрестом і в білому стихарі ксьондз Калеб. За ними несли корогву з Юрандовим гербом в супроводі спиховських «воїв», а далі йшли заміжні жінки в намітках та простоволосі панни. В кінці походу їхав віз, на який мали покласти тіло небіжчиці.

Побачивши Юранда, Збишко наказав поставити ноші на землю, а сам, підійшовши до нього, скорботним і тужливим голосом вигукнув:

–Я шукав її, поки не знайшов і не одбив, але вона воліла до бога, а не до Спихова!

Горе остаточно зламало його, він упав Юрандові на груди, обійняв його за шию і застогнав:

–О боже, боже! Боже!..

Це видовище схвилювало спиховську збройну челядь, і вони, не знаючи, як виявити свій біль і жадобу помсти, почали бити списами об щити. Жінки зчинили лемент і заголосили, втираючи сльози запасками або й зовсім закриваючи ними голови: «Ой доле, доле! Тобі радість, а нам сльози. Смерть тебе скосила й забрала. Ой, ой!» А деякі, відхиливши голови назад та заплющивши очі, кричали: «Чи тобі, квітонько, зле було тут, із нами? Лишився твій батенько в тяжкому горі, а ти вже ходиш по божих покоях... Ой, ой!» Інші докоряли небіжчиці за те, що не зглянулась на чоловікові й батькові сльози. Цей лемент і голосіння звучали, як спів, бо тодішні люди не вміли інакше виповідати своє горе.

Нарешті Юранд, звільнившися від Збишка, простягнув наперед костура на знак, що хоче йти до Данусі. Толіма із Збишком взяли його попід руки і привели до ношів, а він став навколішки перед тілом небіжчиці, провів пальцями від чола до її складених навхрест рук і кілька разів кивнув головою, немов хотів сказати, що це вона, його Дануся, що він впізнав свою дитину. Потім Юранд обійняв її одною рукою, а другу, позбавлену кисті, підніс угору, і присутні відгадали цю німу скаргу перед богом, красномовнішу за всі скорботні слова. Після короткого вибуху горя, обличчя Збишка знов непорушно застигло, і він стояв навколішках по другий бік нош, наче кам'яна статуя. Навкруги зробилось зовсім тихо, тільки чути було стрекіт коників та дзижчання мух. Нарешті ксьондз Калеб покропив свяченою водою Данусю, Збишка та Юранда й почав співати Requiem aeternami. По закінченні пісні він довго й голосно молився, причому людям здавалося, що вони чують пророчий голос, коли він благав, щоб муки невинної дитини стали тією краплею, яка переповнить чашу беззаконня і прискорить день суду, кари, гніву й поразки.

Потім усі рушили до Спихова; але Данусі не поклали на віз, а несли її попереду походу в заквітчаних ношах. Дзвін у городищі дзвонив безупинно й ніби закликав їх до себе, а вони йшли з жалібним співом широкою лукою, осяяні золотавим світлом вечірньої зорі, наче небіжчиця й справді вела їх до вічного сяйва і світла. Коли вони дійшли, вже зовсім звечоріло, череди худоби поверталися з пасовиська. Каплиця, в якій поклали тіло Данусі, була залита світлом смолоскипів і свічок. З наказу ксьондза Калеба сім панн аж до світанку проказували над небіжчицею літанії. Не відходив від Данусі до світанку і Збишко. Під час утрені він сам поклав її в труну, яку вмілі майстри витесали за ніч з дубового стовбура, вставивши в віко над головою шибку з золотистого бурштину.

Юранда при цьому не було, бо з ним діялися дивні речі. Коли він повернувся додому, йому відразу одібрало ноги, а коли його поклали в постіль, уже не міг ворухнутись і не розумів, що з ним діється. Марно ксьондз Калеб говорив до нього, марно питав, що з ним таке; Юранд нічого не чув, нічого не розумів, тільки, лежачи навзнак, зводив повіки порожніх очей і щасливо усміхався, а часом ворушив губами, немов розмовляв з кимось. Ксьондз і Толіма розуміли, що він розмовляє з визволеною дочкою і до неї усміхається. Вони також розуміли, що старий рицар конає і душа його споглядає своє вічне блаженство. Але в цьому вони помилились: непритомний і глухий до всього, Юранд усміхався так ще багато тижнів, і Збишко, виїхавши, нарешті, з викупом до Мацька, залишив його ще живим.

Після похорону Данусі Збишко не зліг від хвороби, але жив немов закам'янілий. Спочатку, в перші дні, він сяк-так переносив своє горе: ходив, розмовляв про свою вмерлу дружину, відвідував Юранда і сидів коло нього. Розповідав також ксьондзові про Мацькову неволю, і вони вирішили послати в Пруссію і в Мальборг Толіму, щоб він довідався, де знаходиться Мацько та щоб викупив його, заплативши заразом і за Збишка стільки гривень, за скільки сторгується з Арнольдом фон Баденом і його братом. В спиховських підземеллях не бракувало срібла, яке Юранд свого часу зібрав або з хазяйства, або здобув на війні. Ксьондз вважав, що хрестоносці, як тільки одержать гроші, не наполягатимуть, щоб молодий рицар з'являвся особисто.

Їдь до Плоцька,– сказав Толімі ксьондз,– і візьми у тамтешнього князя охоронну грамоту. Інакше перший-ліпший комтур пограбує тебе та ще й ув'язнить.

Ого, я їх знаю,– відповів старий Толіма.– Вони вміють грабувати й тих, котрі приїжджають з охоронними грамотами.

І він поїхав. Але незабаром ксьондз Калеб пошкодував, що не випровадив у цю подорож самого Збишка. Правда, він побоювався, що пригнічений тяжкою втратою молодий рицар не зможе як слід впоратися з цією справою або в ненависті проти хрестоносців наразиться на небезпеку; Калеб також розумів, що під свіжим враженням гнітючого горя та після виснажливої подорожі від Готтесвердера до Спихова Збишкові трудно буде залишити дорогу труну. І все-таки він шкодував, що зважив на все це, бо Збишкові що не день, то ставало тяжче. До самої смерті Данусі Збишко жив страшним зусиллям волі, найвищим напруженням усіх сил: їздив на край світу, бився, відбивав свою дружину, продерся крізь дику пущу, і раптом усе це скінчилося, немов хто мечем відтяв, а лишилася тільки свідомість, що все це пішло на марне, що всі зусилля були даремні, і хоч вони скінчились, але з ними разом минулася частина життя, вмерла надія, пропало добро, згинуло кохання і не зосталося нічого. Кожен живе завтрашнім днем, кожен щось намічає й будує плани на майбутнє, а Збишкові завтрашній день став байдужим, щождо майбутнього, то у нього було таке почуття, яке було у Ягенки, коли вона виїжджала із Спихова і сказала: «Моє щастя вже позаду, а не попереду». Але до всього того це почуття безпорадності, порожнечі й горя зростало в його душі на грунті незмірного страждання й щораз більшого жалю за Данусею. Цей жаль проймав його й опановував все більше, так що кінець кінцем у серці Збишка не залишилось місця ні для чого іншого. Він тільки про нього й думав, тільки ним єдиним і жив, байдужий до всього іншого, немов перебував у якомусь півсні, не розуміючи, що діється круг нього. Всі сили Збиткової душі й тіла, весь колишній запал і рішучість зникли, його опанувала нехіть до всього. В його погляді і рухах з'явилася млявість старика. Цілі дні й ночі просиджував він коло Данусиної труни або в полудневі години грівся на призьбі проти сонця. Часом він поринав у таку глибоку задуму, що не відповідав на запитання. Ксьондз Калеб, який любив Збишка, почав побоюватись, коли б його журба не з'їла так, як їсть іржа залізо, і з смутком думав, що, може, й краще було б вирядити Збишка до хрестоносців з викупом. «Треба,– казав він своєму служці, з яким, за браком іншого співбесідника, говорив про свої турботи,– щоб якась подія струсонула ним, як вихор деревом, бо інакше він остаточно занидіє». А служка розважливо підтакував, наводячи для порівняння приклад, що коли людина вдавиться кісткою, то найкраще дати їй у спину доброго стусана.