Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 45 страниц)

ХХХШ

Їхали польовою дорогою через Хелмжу до Грудзьондза, де спинились на добу: там великий магістр мав розглянути справу про риболовство, що виникла між замковим орденським старостою і околичною шляхтою, землі якої прилягали до Вісли. Звідти вони пливли на орденських човнах аж до Мальборга. Зиндрам з Машковиць, Повала з Тачева і Збишко весь час перебували коло магістра, котрий цікавився, яке враження справить на них, особливо на Зиндрама, спостережена зблизька орденська могутність. Магістрові хотілося знати про це тому, що Зиндрам з Машковиць був не тільки хоробрим, і страшним у поєдинчій боротьбі рицарем, але й дуже досвідченим знавцем воєнної справи. В цілому королівстві ніхто не міг зрівнятися з ним у керуванні численними військами, в умінні розташовувати загони для бою, в будуванні й руйнуванні замків, у наведенні мостів через широкі ріки, в обізнаності з «гарматами» і взагалі з озброєнням різних народів та в усяких воєнних хитрощах. Знаючи, що думка цього воїна багато важить на королівській раді, магістр гадав, що коли зможе вразити його орденськими багатствами і численністю війська, то війна відтягнеться ще надовго. А насамперед вигляд самого Мальборга міг сповнити тривогою серце кожного поляка, бо з цією фортецею, включаючи Високий замок, Середній замок і Підзамчя, жодна інша в світі країна не могла порівнятися навіть приблизно. Пливучи Ногатом, вони вже здалека побачили потужні башти, що вирисовувалися в небі. День був ясний і прозорий, так що башти видно було виразно, а через деякий час, коли човни наблизились, ще яскравіше заблищали бані костьолу на Високому замку й потужні мури, що громадились один на один,– частково цегляні, а частково тиньковані тим славнозвісним яснобілим тиньком, що його вміли виготовляти тільки орденські муляри. Величезні розміри цих мурів перевищували все, що польські рицарі бачили в житті. Здавалося, що там будівлі виростають над будівлями, створюючи в низинному від природи місці ніби гору, верхом якої був Старий замок, а схилами – Середній і положисте Підзамчя. Від цього величезного гнізда збройних ченців віяло такою міццю і могутністю, що навіть похмуре звичайно обличчя магістра трохи прояснилось.

–Ех luto Marienburg – з болота Марієнбург, – сказав він, звертаючись до Зиндрама,– але цього болота не скрушить ніяка людська сила.

Зиндрам не відповів, тільки мовчки обіймав очима ці потужні мури, зміцнені потворними укосами.

А Конрад фон Юнгінген, трохи помовчавши, додав:

Ви, пане, знаєтесь на фортецях, то що ж ви скажете нам про цю?

Фортеця, мені здається, неприступна,– немов у задумі відповів польський рицар,– але...

–Але що? Що вам у ній не подобається?

Але кожна фортеця може змінити господарів. Магістр нахмурив брови.

Як це розуміти?

Так, що людям невідомі суди й вироки господні. І він знову став задумливо дивитися на мури,

а Збишко, якому Повала належним чином переклав відповідь, з вдячністю і подивом глянув на нього. В цю мить його вразила схожість Зиндрама з жмудським вождем Скірвоїллом. У обох у них були величезні голови, немов посаджені прямо на широкі плечі, однакові могутні груди й криві ноги.

Тимчасом магістр, не бажаючи, щоб останнє слово залишилось за польським рицарем, знову почав:

– Кажуть, що наш Марієнбург в шість разів більший за ваш Вавель.

–Там на скелі немає стільки місця, скільки тут, на рівнині,– відказав пан з Машковиць,– але серце у нас на Вавелі більше.

Конрад здивовано звів брови:

–Не розумію.

–Бо що є серцем кожного замка, коли не костьол? А наш кафедральний собор втричі більший за цей.

І він показав на справді невеликий замковий костьол, преабітеріум якого виблискував на золотому тлі величезним мозаїчним образом богоматері.

Магістрові знову не сподобався такий поворот розмови.

–Швидкі, але дивні, пане, ваші відповіді,– сказав він.

В цей час вони доїхали до місця. Ретельна орденська поліція, очевидно, попередила місто про приїзд магістра, бо коло переправи, крім кількох братів, чекали вже міські сурмачі, які завжди грали в той час, коли магістр переправлявся через річку. По той бік річки їх ждали приготовлені коні. Посідавши на них, прибулі проїхали місто і через Шевську браму, коло Горобиної башти, в'їхали в Підзамчя. В брамі магістра вітали: великий комтур Вільгельм фон Гельфенштейн, який, власне, тільки носив цей титул, бо обов'язки його вже кілька місяців виконував Куно Ліхтенштейн, що перебував у той час в Англії; потім – великий шпитальник, родич Куно, Конрад Ліхтенштейн, великий одежничий Румпенгейм, великий підскарбій Буркгард фон Вобек і, нарешті, малий комтур, начальник всіх майстерень і управління замка. Крім цих сановників, там стояло кільканадцять духовних братів, котрі завідували різними церковними справами в Пруссії і тяжко гнобили інші монастирі та біле духовенство, навіть примушуючи його працювати на шляхових роботах та ламати лід, а з ними гурт світських братів, тобто рицарів, не зобов'язаних служити церковні відправи. Рослі й дужі їх постаті (кволих хрестоносці не приймали), широкі плечі, кучеряві бороди робили їх схожими більше на хижих німецьких рицарів-розбійників, ніж на ченців. В очах їх прозирала відвага, погорда й незмірна пиха. Хрестоносці не любили Конрада за те, що він побоювався війни з Ягеллом; на нарадах капітулу вони не раз одверто закидали йому боягузтво, малювали його на мурах і підмовляли блазнів висміювати його в очі. Проте, побачивши його, з удаваною покірністю схилили голови, тим більше, що магістр в'їжджав у товаристві чужих рицарів; вони підбігли юрбою, щоб подержати за поводи коня, підтримати стремено.

Сівши на коня, магістр одразу звернувся до Гельфенштейна:

–Чи є які-небудь новини від Вернера фон Теттінгена?

Вернер фон Теттінген як великий маршалок, тобто командуючий орденськими збройними силами, перебував у той час в поході проти жмудинів і Вітольда.

Важливих новин, нема,—відповів Гельфенштейн,– але є втрати. Ці дикуни попалили сельбища під Рагнетою та містечка біля деяких замків.

Будемо надіятись на бога, що одна велика битва зламає їхню злість і запеклість,– відказав магістр.

Він звів до неба очі й деякий час шепотів молитву за перемогу орденського війська.

Потім показав на польських рицарів і промовив:

–Це посланці польського короля: рицар з Машковиць, рицар з Тачева і рицар з Богданця, які прибули з нами для обміну полоненими. Нехай замковий комтур приділить їм кімнати, прийме і пригостить, як належить.

Почувши ці слова, брати-рицарі з цікавістю стали поглядати на посланців, особливо на Повалу з Тачева, ім'я котрого, як славетного воїна, було декому з них відоме. А ті, котрі не чули про його звитяги при бургундському, чеському та краківському дворах, дивувалися з його велетенської постави та з його надзвичайно високого бойового коня; деяким бувальцям, що за молодих років відвідали Святу Землю або Єгипет, Цей кінь нагадував верблюдів і слонів.

Кілька рицарів упізнали Збишка, який свого часу виступав у змаганнях в Мальборзі, і досить чемно вітали його, пам'ятаючи, що могутній магістрів брат Ульріх фон Юнгінген, котрий мав великий вплив в Ордені, щиро і прихильно ставився до нього. Найменше звертав на себе уваги й викликав подиву той, котрий уже в недалекому майбутньому мав стати найстрашнішою грозою Ордену,– Зиндрам з Машковиць, який, злізши з коня, завдяки своїй кремезній постаті та незвичайно високим плечам, здавався майже горбатим, його надмірно довгі руки та криві ноги викликали у молодших братів усмішки. Один з них, відомий штукар, навіть підійшов до Зиндрама, щоб зачепити його, але, глянувши в очі панові з Машковиць, чомусь втратив охоту до жартів і мовчки одійшов.

Тимчасом замковий комтур забрав гостей і повів їх з собою. Спочатку вони увійшли в невеликий двір, у якому, крім школи, старого кам'яного складу та сідельної майстерні, ще була каплиця святого Миколая, потім через Миколаївський міст увійшли на саме Підзамчя. Якийсь час комтур вів їх попід товстелезними мурами, подекуди захищеними великими й малими баштами. Зиндрам з Машковиць пильно придивлявся до всього, а провідник, не ждучи запитань, охоче показував різноманітні будівлі, немов хотів, щоб гості якнайкраще на все роздивились.

Ота величезна будівля, яку ваші милості бачать ліворуч від себе,– розказував він,– то наші стайні. Ми – убогі ченці, але люди кажуть, що в інших місцях і рицарі так не живуть, як у нас коні.

Люди не вважають вас убогими,– відповів Повала,– але тут мусить бути щось і крім стайні, бо будівля надто висока, до того ж, коні по сходах не ходять.

Над стайнею, яка міститься внизу і в якій стоїть чотириста коней,– відповів замковий комтур,– знаходяться комори, а в них не менш як на десять років хліба. Правда, на облогу ми не сподіваємось, але коли б до неї дійшло, то голодом нас не взяти.

Сказавши це, він повернув праворуч і знову через міст, між баштою святого Лаврентія і Панцерною баштою, провів гостей на другий величезний двір, що лежав у самій середині Підзамчя.

–Зверніть увагу, ваші мосці,– сказав німець,– усе те, що ви бачите перед собою на північ,– з ласки божої неприступне, хоч це тільки форбург і своїми укріпленнями не може рівнятися ні з Середнім замком, куди я вас веду, ні тим більш з Високим.

Середній замок від двору відділяв окремий рів і окремий підйомний міст, і рицарі, за порадою комтура, озирнулися аж у замковій брамі, що була значно вища, і звідти ще раз могли оглянути весь величезний квадрат, що називався Підзамчям. Великі будівлі стояли там так густо, що Зиндрамові здалося, ніби він бачить перед собою ціле місто. Там лежали невичерпні запаси дерева, складені в високі, мов будинки, стоси, стирчали пірамідальні гостроверхі склади кам'яних ядер, а далі простягалися кладовища, лазарети, магазини. Трохи збоку, коло викопаного посередині ставка, червоніли могутні мури «тампля», тобто продовольчого складу з їдальнею для наймитів і челяді. Під північним валом видно було ще інші стайні, для рицарських та для магістрових виїзних коней. Вздовж млинового рову стояли казарми для зброєносців та найманого війська, а з протилежного боку прямокутника – квартири для різноманітних орденських управителів та чиновників, потім знову склади, хлібні комори, пекарні, цейхгаузи, ливарні, величезний арсенал, так званий Карван, в'язниці, стара гарматня. Кожна будівля була така міцнюща і пристосована для оборони, що в ній можна було оборонятись, як в окремій фортеці. І все це було оточене муром з численними грізними баштами, а за муром – глибоким ровом, за ровом – кільцем височезного палісаду, і аж за ним на заході котив свої жовті хвилі Ногат, на півночі і сході, блищало плесо величезного ставу, а на півдні височіли ще сильніше укріплені замки: Середній і Високий.

Це було страшне кубло, від якого віяло невблаганною міццю і в якому поєдналися найбільші на той час у світі сили: сила релігії й сила меча. Хто опирався одній, того крушила друга. Хто підносив проти них руку, проти того по всіх християнських країнах зчинявся лемент, як проти супротивника хреста.

І рицарство негайно збігалося з усіх країн на допомогу. Через те в цьому кублі завжди повно було ремісничого і збройного люду, і гуло в ньому завжди, як у вулику. Перед будівлями, в проходах, коло брам, у майстернях – скрізь панував рух, як на ярмарку. Луна розносила відгук молотів і зубил, що обтісували кам'яні ядра, гучання млинів і тупчаків, іржання коней, брязкіт панцерів і зброї, звуки труб і пищалок, нагукування й команди. У цих дворах чути було всі мови світу й можна було здибати солдатів усіх національностей: нехибних англійських лучників, які за сто кроків прошивали прив'язаного до стовба голуба і пробивали стрілою панцер так легко, мов сукно; і страшних швейцарських піхотинців, що билися дворучними мечами; і хоробрих обжер та опиусів датчан; і схильних однаково як до жарту, так і до сварки французьких рицарів; і небалакучих та гордих іспанських дворян; і пишних італійських рицарів, найвправніших фехтувальників, убраних в мирний час у шовк і оксамит, а на війні в непробивні панцери, викувані в Венеції, Мілані і Флоренції; і бургундських рицарів, і фризів; і, нарешті, німців з усіх німецьких країн. Серед них крутилися «білі плащі» – господарі й начальники. «Вежа, повна золота», власне, окрема будівля, споруджена на території Високого замка біля магістрового дому, від долівки до верху наповнена грішми та стосами дорогоцінних металів, давала можливість Орденові належно приймати «гостей», а також залучати найману солдатню, яку звідси висилали в походи та до всіх замків, у розпорядження війтів, старост і комтурів. Так сила меча і сила хреста єдналися тут з незліченним багатством, а разом із залізним порядком, який на той час через надмірне захоплення своєю могутністю та через самовпевненість уже розхитався по провінціях, але силою давньої традиції ще тримався в самому Мальборзі. Монархи приїжджали сюди не тільки воювати з поганами або позичати гроші, але й учитися мистецтва урядування, рицарі – вчитися воєнного мистецтва. Бо в усьому світі ніхто не вмів так урядувати й воювати, як Орден. Колись давно прибувши в ці краї, Орден, крім невеликої території та кількох замків, подарованих йому необачним польським князем, не мав ні п'яді власної землі, а тепер володів величезною, більшою за багато королівств країною з родючими землями, великими містами й неприступними замками. Володів і пильно стежив, мов той павук, що володіє розіп'ятою павутинною сіткою, тримаючи під собою всі нитки. Звідси, з цього Високого замка, від магістра й від білих плащів, на всі боки через поштових слуг розходились накази: до ленної шляхти, до міських рад, до бурмистрів, до війтів, підвійтів та капітанів найманого війська, і те, що тут народжувалось і стверджувалось мислю та волею, Там миттю виконувалось сотнями й тисячами залізних рук. Сюди з цілої країни надходили гроші, сюди надходив хліб, всілякі харчові продукти, данина від стогнучого в тяжкому ярмі білого духовенства та від інших монастирів, на які Орден поглядав недобрим оком; нарешті, звідси простягалися хижі руки, до всіх околичних країн і народів.

Численні прусські племена, які говорили, литовською мовою, вже були винищені. Литва до недавньою часу відчувала залізну орденську кормигу, яка так страхітливо давила на її груди, що за кожним зітханням витискала з серця кров; Польща, хоч і перемогла в страшній битві під Пловцями, але втратила за часів Локєтка свої володіння на лівому березі Вісли разом з Гданськом, Тчевом, Гнєвом та Свєцем. Лівонський рицарський орден зазіхав на руські землі, і ці обидва ордени насувались, як велетенська хвиля німецького моря, яке все ширше й ширше заливало слов'янські землі.

І раптом сонце хрестоносно-німецьких удач закрила хмара. Литва прийняла хрещення з польських рук, а краківський трон разом з рукою прекрасної королеви Ядвіги одержав Ягелло. Правда, Орден не втратив від цього жодного свого краю, жодного замка, але відчув, що проти сили піднялась сила, і втратив причину, задля якої існував у Пруссії. Після хрещення Литви хрестоносцям залишалося хіба повертатись у Палестину та охороняти прочан, які йшли до святих місць. Але повернутись – це означало відмовитись від багатства, влади, могутності, панування, від міст, земель і цілих королівств. І Орден від страху і шаленства почав кидатись на всі боки, як потворний дракон, в бік якому увігнався спис. Магістр Конрад боявся поставити на карту все і тремтів від думки про війну з великим королем, владарем польських, литовських і просторих руських земель, що їх Ольгерд вирвав у татар із пащі, але більшість орденських рицарів прагнула боротьби, відчуваючи, що треба зійтися в битві на життя і на смерть, поки сила не розтрачена, поки вплив Ордену не ослаб, поки весь світ поспішає йому на допомогу і поки папські громи не впадуть на те їхнє кубло, для якого тепер справою життя і смерті було не поширення християнства, а підтримання поганства.

А тимчасом вони перед народами й государями обвинувачували Ягелла і Литву в фальшивому, несправжньому хрещенні, вісвітлюючи справу так, ніби протягом року неможливо було здійснити те, чого орденський меч не міг доконати протягом століть. Вони підбурювали королів і рицарів проти Польщі і її государя, як проти захисників і оборонців поганства, і їх голоси, яким не довіряли тільки в Римі, широкою хвилею розходились по світі і стягали до Мальборга князів, графів і рицарів з Півдня і з Заходу. Орден набував певності й усвідомлення своєї сили. Марієнбург з своїми грізними замками та Підзамчям більш ніж будь-коли вражав людей своєю могутністю, сліпив багатством, зовнішнім порядком, і весь Орден здавався тепер величнішим і могутнішим на віки вічні. І ніхто з князів, ніхто з рицарських гостей, ніхто навіть з хрестоносців, крім магістра, не розумів, що з часу хрещення Литви сталося щось таке, ніби хвилі Ногату, які з одного боку прикривали страшну фортецю, тихо й невблаганно стали підмивати її мури. Ніхто не розумів, що в цьому велетенському тілі зосталася ще сила, але з нього вже вилетіла душа; кожному, хто прибував і дивився на цей споруджений «ех luto Marienburg», на його мури, башти, на чорні хрести в брамах, на будівлях і на вбранні, насамперед спадало на думку, що навіть пекельні сили неспроможні здобути цієї північної столиці хреста.

З такою ж думкою дивилися на неї не тільки Повала з Тачева і Збишко, який бував уже тут і раніш, але й набагато більш тямущий за них Зиндрам з Машковиць. І коли він дивився на цей збройний солдатський мурашник, обрамований баштами й потужними мурами, обличчя його хмурніло, а в пам'яті мимоволі поставали горді слова, якими хрестоносці колись погрожували королю Казімірові:

«Наша сила більша, і якщо ти не поступишся, то ми будемо переслідувати тебе своїми мечами до самого Кракова».

Тимчасом замковий комтур повів рицарів далі, до Середнього замка, в східному крилі якого були кімнати для гостей.

XXXIV

Мацько і Збишко довго стояли обнявшись, бо любили один одного завжди, але за останні роки спільні пригоди й нещастя зміцнили цю любов ще більше. Тільки глянувши на небожа, старий рицар зрозумів, що Данусі вже нема на світі, тому ні про що не питав,, тільки все дужче стискав юнака в обіймах, бажаючи силою цих обіймів показати йому, що він не круглий сирота і що в нього є ще близька жива душа, готова розділити з ним недолю.

Коли смуток і горе трохи спливли сльозами, Мацько через деякий час сказав:

Невже вони знову вирвали її, чи вона вмерла у тебе на руках?

Вмерла у мене на руках під самим Спиховом,– відповів юнак.

І він почав розказувати, як і що саме було, перериваючи слізьми й зітханнями розповідь, а Мацько уважно слухав, також зітхав і нарешті знову почав розпитувати:

А Юранд ще живий?

Юранда я залишив ще живим, але йому недовго жити і, мабуть, я його вже не побачу.

То, може, краще було б тобі не виїжджати?

Як же я міг залишити вас тут?

На кілька днів раніше чи пізніше —хіба не однаково!

Збишко уважно подивився на Мацька і сказав:

Ви й так, мабуть, тут хворіли? Немов з хреста зняті.

Хоч сонце на землі і гріє, але в підземеллі завжди холодно й вогко, бо тут круг замка скрізь вода, Я думав, що зовсім запліснявію. Дихати там теж нема чим, і від усього цього у мене знов відкрилась рана – ота, знаєш... з якої в Богданці від бобрового жиру залізяка вилізла.

Пам'ятаю,– сказав Збишко,– ми ж за тим бобром з Ягенкою ходили. То ці псявіри держали вас тут у підземеллі?

Мацько кивнув головою і відповів:

–Правду кажучи, вони ставились до мене вороже, і мені вже було погано. Тут сильно лютують на Вітольда і жмудинів, а ще більше на тих із нас, котрі їм допомагають. Даремно я розказував, чого ми пішли до жмудинів. Вони були б зітнули мені голову, і коли не зробили цього, то тільки через те, що пошкодували викупу, бо, як ти сам знаєш, гроші їм миліші за помсту. До того ж вони хотіли мати в руках доказ, що король посилає поляків поганам на допомогу. Що нещасні жмудини просять хрещення, тільки не з рук хрестоносців, це знаємо ми, котрі там були, але хрестоносці удають, ніби не знають, і паплюжать їх при всіх дворах, а разом з ними й короля.

Тут Мацька напала задишка, так що він мусив на деякий час замовкнути, і, тільки відкашлявшись, став розказувати далі:

Може, я був би й захирів у підземеллі. Правда, за мною обставав Арнольд фон Баден, якому також не хотілося втратити викупу, Але він серед, них не користується ніякою пошаною, і вони називають його ведмедем. На щастя, від Арнольда про мене довідався де Лорш і одразу наробив великого репету. Не знаю, чи розказував він тобі про це, бо він звичайно приховує свої добрі вчинки... На нього тут зважають, бо один з де Лоршів посідав колись в Ордені високі посади, а цей – знатного роду і багатий. Він сказав їм, що сам є нашим бранцем, і коли б мене тут узяли за горло, або коли б я захирів з голоду й від вільгості, то ти б йому зітнув голову. До того ж він загрожував капітулові, що розкаже по західних дворах, як хрестоносці поводяться з пасованими рицарями. Вони аж злякалися й забрали мене в лазарет, а там і повітря, і страва ліпші.

Від де Лорша я не візьму жодної гривні, клянусь богом!

Приємно брати від недруга, але другові можна й уважити,– сказав Мацько,– а тому, як я чув, що король з магістром уклали угоду про обмін полоненими, то тобі й за мене не треба платити.

– Еге! А наше рицарське слово? – запитав Збишко.– Угода угодою, а Арнольд міг би обвинуватити нас у безчесті.

Почувши це, Мацько занепокоївся, трохи подумав і сказав:

– Але ж можна було щось виторгувати?

–Ми самі себе оцінили. Невже ми тепер менш варті?

Мацько занепокоївся ще більше, але в очах його позначився подив і ще більша любов до Збишка.

«А він уміє шанувати честь!.. Така вже у нього вдача», пробурмотів він сам до себе.

І почав зітхати. Збишко думав, що він зітхає за тими гривнями, які вони мали заплатити фон Бадену, і сказав:

Знаєте що? Грошей у нас є досить, аби тільки доля наша не така тяжка.

Бог тобі її полегшить! – зворушено сказав старий рицар. – А мені вже недовго жити на світі.

Не говоріть так! Видужаєте, нехай-но вас тільки вітер обвіє.

Вітер? Вітер молоде дерево пригинає, а старе ламає.

Ого! Ваші кості ще не порохнявіють, і до старості вам далеко. Не журіться!

Якби тобі було весело, то й я сміявся б. Але є у мене для смутку й інша причина, а коли казати правду, то не тільки у мене, а й у всіх нас.

–Що ж саме? – запитав Збишко.

– Пам'ятаєш, як я у Скірвоїлла в таборі лаяв тебе за те, що ти вихваляв могутність хрестоносців? У полі наш народ, звичайно, стійкий, але отак зблизька я оцих псявір уперше побачив!..

І Мацько, наче боячись, щоб його ніхто не підслухав, стишив голос:

–Тепер я бачу, що твоя була правда, а не моя. Хай нас бог боронить від цієї сили! Сверблять у наших рицарів руки якнайшвидше вдарити на німців, а не знають вони того, що хрестоносцям допомагають всі королі і всі народи, що грошей у них більше, що навчені вони краще, що замки їхні міцніші і озброєння їхнє лучче. Хай нас бог боронить!.. І в нас, і тут говорять, що велика війна неминуча, але якщо вона буде, то нехай бог змилується і над нашим королівством і над нашим народом!

Мацько обняв руками свою сивіючу голову, сперся ліктями на коліна і замовк. А Збишко сказав:

От бачите. На герці багато наших дужчі за них, а в великій війні – подумайте самі.

Ой, подумав я вже! Дасть бог, і королівські посли подумають, а особливо рицар з Машковиць.

Бачив я, як він спохмурнів. З нього великий знавець воєнної справи, і кажуть, ніхто в світі краще за нього її не знає.

Коли так, то війни, мабуть, не буде.

Якщо хрестоносці побачать, що вони дужчі, то якраз буде. І скажу вам щиро: хай би вже швидше щось трапилось, бо жити нам так далі не можна...

Приголомшений і своїм власним і загальним горем, Збишко схилив голову, а Мацько сказав:

–Шкода великого королівства, і я боюсь, коли б господь не покарав нас за надмірну зухвалість. Пам'ятаєш, як наші рицарі коло кафедрального собору у Вавелі перед месою, тоді, коли тобі мали зітнути голову й не зітнули, викликали самого Тімура Кривоногого,– того, котрий володіє сорокома державами і котрий наскладав з людських голів гори... Їм ще мало хрестоносців! Вони хотіли б викликати всіх на світі, і це може прогнівити бога.

На цю згадку Збишко схопив себе за волосся і розпачливо закричав:

–А хто ж мене тоді врятував від ката, коли не вона! О боже! Моя Данусько!.. О боже!..

І він став рвати на собі волосся та гризти кулаки, щоб стримати ридання,– так заболіло його серце від раптового нападу горя.

–Хлопче! Май бога в серці!.. Перестань! – гамував його Мацько.– Що ж ти вдієш? Заспокойся! Перестань!

Але Збишко довго не міг заспокоїтись і опам'ятався аж тоді, коли Мацько, який справді був ще хворий, так ослаб, що захитався і впав на лаву зовсім непритомний. Тоді юнак поклав його на тапчан, дав напитися вина, яке прислав замковий комтур, і сидів над ним доти, поки старий рицар не заснув.

Другого дня вони прокинулись пізно, але бадьоріші і здоровші.

Ну,– сказав Мацько,– мабуть, мені ще не час умирати, і я так думаю, що коли б мене обвіяв польовий вітер, то я міг би й на коні всидіти.

Посли затримаються тут ще кілька днів, – відповів Збишко,– бо до них весь час приходять люди з просьбою про видачу полонених, захоплених у Мазовії або в Великопольщі на розбої, але ми можемо їхати, коли захочете і коли здужатимете. В цей час увійшов Глава.

Ти, бува, не знаєш, що там роблять посли? – спитав його старий рицар.

Оглядають Високий замок і костьол, – відповів чех.– Замковий комтур сам їх водить, а потім вони підуть у головну трапезну на обід, на який великий магістр має запросити й ваші милості.

–А що ти робив зранку?

–Я придивлявся до німецької найманої піхоти, яку муштрували їхні капітани, і порівнював з нашою чеською.

–Хіба ти пам'ятаєш чеську?

–Рицар Зих із Згожелиць узяв мене в полон підлітком, але пам'ятаю добре, бо змалку цікавився такими речами.

–Ну, і що ж?

Та нічого! Звісно, німецька піхота сильна й добре навчена, але ж це воли, а наші чехи – вовки. Коли б дійшло що до чого, то ваші ж милості знають: воли вовків не їдять, а вовки дуже охочі до яловичини.

Це правда,– сказав Мацько, який, видно, дещо знав про це,– хто об ваших тернеться, то відскочить, як від їжака.

В бою кінний рицар вартий десятьох піхотинців,– сказав Збишко.

Але Марієнбург може здобути тільки піхота,– відповів зброєносець.

На цьому розмова про піхоту закінчилась, бо Мацько, стежачи за своїми думками, сказав:

–Чуєш, Главо, сьогодні, як підживлюсь та відчую в собі силу, то й поїдемо.

–Куди? – спитав чех.

–Звісно куди – в Мазовію. До Спихова,– сказав Збишко.

–І там уже й залишимось?

Мацько запитливо глянув на Збишка, бо вони ще не говорили про те, що мають робити далі. Можливо, у юнака було готове рішення, але він, видно, не хотів смутити ним дядька, і тому відповів ухильно:

Спочатку ви повинні вичуняти.

А потім що?

Потім? Повернемось до Богданця. Я ж знаю, як ви любите Богданець.

А ти?

І я його люблю.

Я не кажу, щоб ти не їхав до Юранда,– повільно промовив Мацько,– бо якщо він помре, його треба достойно поховати. Але ти слухай, що я тобі казатиму, бо ти ще молодий і розумом зі мною не зрівняєшся. Нещаслива вона якась земля, той Спихов. Коли тобі трапилось щось доброго, то в іншому місці, а там нічого, тільки горе та турботи.

Правду кажете,– мовив Збишко,– але там Данусина труна...

Перестань! – вигукнув Мацько, побоюючись, що Збишка несподівано схопить такий самий напад розпачу, як учора.

Але на обличчі юнака позначились тільки розчулення і смуток.

Ще буде час поговорити,—сказав він згодом.– У Плоцьку вам все одно треба буде відпочити.

Догляду там вашій милості не бракуватиме,– докинув Глава,

Правда!—сказав Збишко.– Вам відомо, що Ягенка там? Вона – придворна княгині Земовітової. Та ви ж знаєте, бо самі туди її привезли. Була вона і в Спихові. Мені аж дивно, що ви у Скірвоїлла нічого мені про неї не сказали.

Не тільки була в Спихові, а й більше: без неї Юранд і досі або обмацував би костуром шлях, або вмер би десь при дорозі. Я привіз її до Плоцька, щоб владнати справу з абатовою спадщиною, а не говорив про неї через те, що хоч би і сказав, то нічого від цього не змінилося б. Тоді ти, бідолашний, ні на що не зважав.

Дуже вона вас любить,– сказав Збишко.– Хвалити бога, що не потрібні були ніякі листи, але вона дістала листа про вас від княгині і Через княгиню – від орденських послів.

Хай бог її благословить, кращої дівчини й на світі нема! – сказав Мацько.

В цей час з'явилися Зиндрам з Машковиць і Повала з Тачева. Вони почули, що Мацько вчора знепритомнів, і прийшли відвідати його.

Слава Ісусу Христу,– переступивши поріг, сказав Зиндрам.– Як ся маєте сьогодні?

Спасибі! Помаленьку! Збишко каже, що якби мене обвіяв вітер, то було б і зовсім добре.

А чому б не бути?.. Буде! Все буде добре! – докинув Повала.

І відпочив я як слід! —сказав Мацько.—Не так, як ваші милості, що, як я чув, повставали рано.

Спочатку до нас приходили тутешні люди обмінювати полонених,—сказав Зиндрам,– а потім ми оглядали господарство хрестоносців: Підзамчя й обидва замки.

Путнє господарство й путні замки! – похмуро буркнув Мацько.

Певно, що путні. На костьолі у них арабські оздоби. Хрестоносці розказували, що навчилися такого мурування у сарацинів на острові Сіцілії. А в замках у них стелі в залах підтримуються поодинокими або груповими колонами. Побачите самі, в головній трапезній. Укріплення також скрізь міцнющі, як ніде в світі. Таких мурів найбільше кам'яне ядро не вколупає. Аж любо дивитися...

Зиндрам говорив усе це так весело, що Мацько здивовано глянув на нього й запитав;

А багатство їх, а порядки, а військо й гостей бачили?

Вони все нам показували ніби з гостинності, а насправді, щоб налякати нас.

Ну, і що ж?

– Та що ж! Як дасть бог, дійде до війни, то виженемо їх геть за гори й моря – туди, звідкіля прийшли.

Мацько так здивувався, що забув про свою хворобу й схопився на рівні ноги.

–Як так, пане? – сказав він.– Кажуть, ви дуже розумний... Бо я аж умлів, як надивився на їхню силу... Ради бога! Чому ви так думаєте?

Він звернувся до Збишка:

–Збишку, скажи поставити на стіл те вино, що нам прислали. Сідайте, ваші мосці, й розказуйте, бо кращого зілля на мою хворобу ще ніякий медик не вигадав.

Збишко, також дуже, зацікавлений, сам поставив на стіл дзбанок з вином і кубки. Всі посідали круг стола, і пан з Машковиць почав говорити:

Укріплення– це ніщо, бо що збудоване людськими руками, те людські руки здолають і зруйнують. Знаєте, що скріплює цеглу? Вапно! А що скріплює, людей? Любов.