Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 45 страниц)

Нарешті він злякався цих спогадів, що надто вже нагадували хтивість, і обтрусив їх з душі, як сухий сніг з плаща.

– До Дануськи їду, до моєї найлюбішої! – сказав сам до себе.

І він зрозумів, що то інакше кохання – благородніше, ніжніше і не таке палке. Поступово, в міру того як у стременах мерзли ноги, а холодний вітер остуджував кров, всі думки його полинули до Данусі Юрандівни. Їй він справді був зобов'язаний життям. Якби не вона, голова його давно вже покотилася б по краківському ринку. Адже з того часу, коли вона при городянах і рицарях сказала: «Він мій!» і тим самим вирвала його з катівських рук, він належить їй так, як невільник панові. Не він її, а вона його взяла; і тут нічого не вдіє ніякий опір Юранда. Тільки вона одна могла б його відштовхнути, як може відштовхнути пані слугу, хоч він і тоді не одійшов би далеко, бо його зв'язує з нею дана їй обітниця. Але він подумав, що вона його не відштовхне, навпаки – швидше піде за ним з мазовецького двору на край світу, а подумавши так, почав вихваляти її в душі на шкоду Ягенці, немов тільки вона винна була, що його обсідали спокуси та двоїлося серце. Тепер він забув про те, що Ягенка вигоїла старого Мацька і що без її допомоги, може б, тоді вночі ведмідь здер би йому з голови шкіру; він навмисне підбурював себе проти Ягенки, вважаючи, що таким чином догодить Данусьці і виправдається перед самим собою.

В цей час над'їхав посланий Ягенкою чех Глава, ведучи з собою нав'юченого коня.

–Слава Ісусу! – привітався він, низько кланяючись.

Збишко бачив його раз чи два в Згожелицях, але тепер не впізнав і відповів:

Навіки слава! А хто ти такий?

Ваш слуга, славутний пане.

–Як то мій слуга? Он мої слуги,– сказав той, показуючи на двох турчинів, подарованих йому Сулимою Завішею, та на двох здорованів-парубків, що їхали верхи і вели з собою рицарських огирів,– ото мої, а тебе хто прислав?

Панна Ягенка Зихівна із Згожелиць.

Панна Ягенка?

Збишко тільки що обурювався проти неї, серце його було ще повне неприязні, і він відказав:

–Вертайся ж додому та подякуй панні за ласку, бо ти мені не потрібний.

Але чех заперечливо похитав головою.

–Не вернусь, пане. Мене вам подарували, а до того ж я заприсягся до смерті вам служити.

Якщо тебе мені подарували, тоді ти мій слуга?

Ваш, пане.

– Отже, я тобі й наказую вернутися.

–Я заприсягся, і хоч я бранець з-під Болеславця і просто собі слуга, але я влодичка...

Збишко розсердився:

–Забирайся геть! Як це так? Будеш мені проти моєї волі служити, чи що? Забирайся, а то накажу самостріла натягнути.

Але чех спокійнісінько відторочив од сідла суконну опанчу, підбиту вовчим хутром, простяг її Збишкові і сказав:

–Панна Ягенка й оце вам прислала, пане.

–Ти хочеш, щоб я тобі, поламав кості? – запитав Збишко, беручи списа з рук парубка.

–Єй гаманець до ваших послуг, – відповів чех. Збишко замірився був на нього списом, але згадав,

що слуга, хоч і бранець, але з роду влодик і, очевидно, залишився у Зиха тільки тому, що не мав за що викупитись, і опустив ратище.

А чех схилився до його стремена і сказав:

Не гнівайтесь, пане. Коли не дозволите мені їхати з вами, я поїду за одну або дві стадії ззаду, але поїду, бо на це я заприсягся спасінням моєї душі.

А коли я скажу тебе вбити або зв'язати?

Коли скажете мене вбити, то буде не мій гріх, а коли скажете зв'язати, то залишусь, поки мене не розв'яжуть добрі люди або не з'їдять вовки.

Збишко нічого не відповів – він рушив конем уперед, а за ним рушили його люди. Чех з самострілом за плечима й сокирою на плечі їхав позаду, кутаючись у кошлату зуброву шкуру, бо зірвався холодний вітер з сніговими крупами.

Завірюха щохвилини дужчала. Турчини, незважаючи на свої кожухи, заклякали від неї, Збишкові парубки почали бити себе навхрест і обапліч руками, щоб зігрітись, а сам він, також не дуже тепло одягнений, став поглядати на привезену Главою вовчу опанчу і, нарешті, сказав турчинові подати її собі.

Добре загорнувшись. в опанчу, Збишко незабаром відчув, як тепло пішло по всьому його тілу. Особливо зручний був каптур, який захищав йому очі і чи не все обличчя, так що вітер майже не дошкуляв. І хлопець мимоволі подумав, що Ягенка таки дуже порядна й чесна дівчина, і придержав коня, бо йому раптом захотілось розпитати чеха про неї і про все, що діялось у Згожелицях.

Кивнувши чехові, він спитав: – А старий Зих знає, що панна тебе до мене послала?

–Знає,– відповів Глава. – І не противився?

– Противився.

–Розкажи, як воно було.

–Пан ходив по кімнаті, а панна за ним. Він кричав, а панянка нічого – тільки він до неї повернеться, а вона йому в ноги. І ані слова. Нарешті старий пан каже: «Чи ти оглухла, що нічого не відповідаєш на мої слова? Обізвись, бо я, здається, нарешті, дозволю, а як дозволю, то абат голову мені одірве!» Тоді панна зрозуміла, що таки на своєму поставить, і давай з плачем дякувати. Пан їй дорікав, що вона його знає, як свої п'ять пальців, і в усьому ставить на своєму, а нарешті сказав: «Обіцяй, що нишком не побіжиш прощатися з ним, то дозволю, інакше ні». Тоді панянка дуже зажурилась, але обіцяла, і пан був радий, бо вони з абатом обидва дуже боялись, щоб їй не забаглося побачитись з вашою милостю... Але на тому не скінчилося, бо потім панна хотіла послати двох коней, а пан забороняв, хотіла послати.вовчу опанчу й гаманець, а пан забороняв. Але що там з тих заборон! Якби їй захотілось дім спалити, то пан і на те пристав би. Через те єй другий кінь, є вовчий плащ і гаманець...

«Порядна дівчина», подумав Збишко.

Трохи помовчавши, він спитав:

–Аз абатом не було колотнечі?

Чех усміхнувся, як усміхається тямущий слуга, який добре: розуміє, що діється навколо нього:

– Вони обоє робили це так, щоб абат не знав; а чи довідався він і що там було – не скажу, бо виїхав раніш. Абат як абат! Часом крикне на панянку, але потім так за нею очима й водить, чи не дуже скривдив її, Я сам бачив, як він одного разу накричав на неї, а потім вийняв із скрині такого ланцюжка, що кращого й у Кракові не знайдеш, та й каже їй: «На!» Впорається вона й з абатом, коли він любить її не менш, ніж рідний батько.

Певне, що так!

Як бог на небі...

Вони замовкли й їхали далі під сильним вітром, у снігових крупах. Раптом Збишко придержав коня, бо звідкілясь збоку озвався жалібний, приглушений лісовим шумом голос:

–Християни, зарятуйте божого слугу в нещасті!

Разом з цими словами на дорогу вибіг чоловік, одягнений в напівдуховний, напівсвітський одяг, і, ставши перед Збишком, почав благати:

Хто б ти не був, пане, допоможи людині й ближньому в тяжкій пригоді!

Що ж з тобою трапилось, і чого ти хочеш? – запитав молодий рицар.

Я слуга божий, хоч і без сану, а трапилась зі мною така пригода: сьогодні вранці вирвався у мене кінь, який віз скрині з священними речами. Я залишився сам без зброї, а вже скоро вечір, і щохвилини можуть напасти люті звірі. Якщо ви мене не врятуєте, то загину.

Якби ти загинув через мене,– відповів Збишко,– то я мусив би відповідати за твої гріхи. Але звідки я знаю, що ти не волоцюга або не дармоїд, яких багато вештається по дорогах?

По скринях узнаєш, пане. Не один чоловік оддав би повен гаман дукатів за те добро, що в них є, але коли ти забереш мене й мої скрині, я тобі дещо вділю задаром,

Ти називаєш себе слугою божим, а того не знаєш, що рятувати треба не за земні, а за небесні нагороди. Але як же це твої скрині залишились у тебе, коли кінь, який їх ніс, утік?

Бо поки я шукав коня, його в лісі на полянці вовки роздерли, а скрині залишились; я приволік їх до шляху і оце жду змилування та помочі від добрих людей.

Сказавши це і бажаючи довести, що говорить правду, він показав на дві луб'яних скриньки, що лежали під сосною. Збишко дивився на чоловіка досить недовірливо, бо той здавався йому не дуже чесним, до того ж, його мова, хоч і чиста, вказувала на його іноземне походження. Проте він не відмовив у допомозі й дозволив незнайомому сісти з його скриньками, що виявились досить легкими, на запасного коня, якого вів за повід чех.

–Нехай бог помножить твої перемоги, мужній рицарю! – подякував незнайомий.

Потім, бачачи молоде обличчя Збишка, стиха додав: – А також волосся на твоїй бороді.

За хвилину він уже їхав поруч з чехом. Деякий час вони не могли розмовляти, бо дув сильний вітер і в бору стояв гучний шум, аж коли трохи вщухло, Збишко почув позад себе таку розмову:

Не заперечую, що ти був у Римі, але видно по тобі, що ти добре жлуктиш пиво, – сказав чех.

Стережись вічних мук по смерті,– відказав незнайомий,– бо ти говориш з чоловіком, який минулого великодня з найсвятішим отцем їв крашанки. І не говори мені на такому холоді про пиво, хіба що про підігріте, а коли маєш при собі баклагу з вином, то дай ковтнути разів зо два або зо три, а я тобі за те відмолю місяць перебування в чистилищі.

Але ж ти сам казав, що не висвячений, то як же ти можеш відмолити мені місяць чистилища?

Я таки не висвячений, але голова у мене голена, бо маю на це дозвіл, а до того ж вожу з собою одпусти та реліквії.

–В оцих скринях?

–В оцих скринях. А коли б ви побачили, що там є, то попадали б ниць, і не тільки ви, а й усі сосни та дикі звірі, що є в бору.

Але кмітливий і досвідчений чех підозріливо глянув на торговця індульгенціями і сказав:

–А вовки все-таки з'їли коня?

– З'їли, бо вони ж рідня дияволові, але потім луснули. Одного такого я на власні очі бачив. Якщо в тебе є вино, то дай, бо я дуже перемерз, сидячи при дорозі. Та чех вина не дав, і вони знов їхали мовчки. Нарешті продавець реліквій спитав:

Куди ви їдете?

Далеко. А поки що до Серадзя. Поїдеш з нами?

–Мушу їхати. Пересплю в стайні, а завтра, може, мені цей побожний рицар подарує коня – і поїду далі*

–Звідкіля ж ти?

–З-під прусських панів, з-під Мальборга. Почувши це, Збишко обернувся і кивнув до незнайомого, щоб той під'їхав.

–Ти з-під Мальборга? – спитав він.– Звідтіля їдеш?

–З-під Мальборга.

Але ти, мабуть, не німець, бо добре говориш нашою мовою. Як тебе звуть?

Я німець, а звуть мене Сапдерус; говорю вашою мовою тому, що народився в Торуyі, де всі люди так говорять. Потім я жив у Мальборзі, але й там те саме! Ого! Навіть брати-ченці вашу мову розуміють.

–Давно ти з Мальборга?

–Був я, пане, в святій землі, потім у Костянтинополі й у Римі, звідти через Францію повернувся до Мальборга, а з Мальборга їхав оце в Мазовію з святими реліквіями, що їх набожні християни охоче купують задля спасіння душі.

–Ти був у Плоцьку або в Варшаві?

–Був і там, і там. Хай дасть бог здоров'я обом княгиням! Недарма княгиню Олександру люблять навіть прусські вельможі, бо то святобожyа пані – хоч і княгиня Ганна Янушева не гірша.

–Бачив ти в Варшаві двір?

–Застав я його не в Варшаві, а в Цеханові, де мене князь і княгиня як слугу божого гостинно прийняли і щедро обдарували. Але я теж залишив їм реліквії, які повинні привернути до них благословення господнє.

Збишко хотів спитати про Данусю, та йому чогось стало боязко і соромно. Він зрозумів, що це було б однаково, що розказати про своє кохання незнайомому, до того ж підозрілому чоловікові, який міг бути просто пройдисвітом. Він трохи помовчав і спитав:

– Які ж ти реліквії по світі розвозиш?

Я вожу й індульгенції, і реліквії. Індульгенції у мене різні: є навічні й на п'ятсот років, і на триста, і на двісті, і на менше, дешевші, які могли б купувати й незаможні люди і, таким чином, скорочувати собі муки в чистилищі. Є індульгенції на колишні гріхи і на майбутні, але не думайте, пане, що ті гроші, за які їх продаю, я беру собі... Скибка чорного хліба та трохи води – ото й усе, що мені потрібно, а решту відвожу в Рим на новий хрестовий похід. Правда, по світі їздить багато шахраїв, яким аби тільки гроші видурити; у них все фальшиве: і індульгенції, і реліквії, і печаті, і свідоцтва. Найсвятіший отець слушно переслідує їх своїми посланнями, але зі мною серадзький пріор вчинив несправедливо, бо мої ж печаті справжні. Побачите, пане, віск і самі скажете.

А що зробив серадзький пріор?

Ех, пане! Дай боже, щоб я помилився, але мені здається, що він заражений єретицьким вченням Віклефа. Отож, якщо ви їдете, як сказав мені ваш зброєносець, до Серадзя, то краще я не показуватимусь пріорові на очі, щоб не доводити його до гріха й блюзнірства над реліквіями.

Інакше кажучи, це означає, що він вважав тебе пройдисвітом і шахраєм?

Якби ж то мене, пане! Я простив би йому з любові до ближнього, як уже, власне, і зробив, але він вчинив блюзнірство проти мого святого краму, і я дуже побоююсь, що за це він буде засуджений на вічні муки без порятунку.

Який же у тебе святий крам?

Такий, що про нього з покритою головою й говорити не годиться, але на цей раз, маючи готові індульгенції, дозволяю вам, пане, не знімати каптура, бо вітер знову зірвався. За це на відпочинку купите у мене недорогу індульгенцію, і гріх вам не буде зарахований. Чого тільки у мене нема! Є знайдене коло пірамід копито віслюка, на якому діва Марія з немовлям Ісусом і Йосифом утікали в Єгипет. Арагонський король давав мені за нього п'ятдесят дукатів щирим золотом. Є пір'їна з крила архангела Гавриїла, яку він загубив під час благовіщення; є дві голови перепілок, дарованих господом, ізраїльтянам в пустині; є олія, в якій погани хотіли засмажити святого Іоанна, і щабель з драбини, яка снилася святому Іакову, і сльози Марії Єгипетської, і трохи іржі з ключів святого Петра... Не можу навіть усього перелічити, бо дуже змерз, а твій зброєносець, пане, не дав мені вина погрітись, а по-друге, тому, що й до вечора не скінчив би.

Великі то реліквії, якщо вони справжні! – сказав Збишко.

Якщо справжні? Візьми, пане, з рук слуги списа і настав його, бо десь тут поблизу є диявол, коли він тобі внушає такі думки. Тримай, пане, диявола на відстані списа від себе. А як не хочеш узяти гріха на свою душу, то купи в мене індульгенцію, інакше за три тижні у тебе помре той, кого ти найбільше в світі любиш.

Збишко злякався погрози, бо йому спала на думку Дануся, і він сказав:

Це ж не я не вірю, а домініканський пріор з Серадзя.

Сам, пане, оглянеш віск на печатях. А щодо пріора, то бог його знає, чи він ще живий, бо суд божий спадає на грішників швидко.

Але коли приїхали в Серадзь, виявилось, що пріор був живий. Збишко навіть пішов до нього, щоб дати на дві меси,– одну за здоров'я Мацька, а другу за щасливе здобуття павиних чубів, за якими Збишко їхав. Пріор, як це часто траплялося в тодішній Польщі, був іноземцем, але живучи сорок літ в Серадзі, добре вивчив польську мову й був запеклим ворогом хрестоносців. Довідавшись про Збишкові наміри, він сказав:

– Їх спіткає ще більша кара господня, але й тебе від того, що задумав, не відмовляю, насамперед тому, що ти заприсягнув, а по-друге,—за те, що вони наробили тут, у Серадзі, польська рука ніколи достатньо їх не покарає.

–Що ж вони наробили? – спитав Збишко, який прагнув узнати про всі беззаконні дії хрестоносців.

На це запитання старий пріор насамперед розвів долоні й голосно став проказувати «Вічну пам'ять», потім сів на ослоні і якийсь час сидів так з заплющеними очима, немов хотів пригадати давні події, і нарешті заговорив:

–Прикликав їх сюди Вінцент з Шамотул. Було мені тоді дванадцять років, і я тільки що прибув сюди з Цилії, звідки мене забрав мій дядько Петцольд-кустош. Хрестоносці напали вночі на місто й зараз же його запалили. Ми бачили з мурів, як вони на ринку рубали мечами чоловіків, дітей і жінок, а немовлят кидали в вогонь... Я сам бачив побитих ксьондзів, бо неситі злобою хрестоносці не щадять нікого. Трапилось так, що пріор Миколай, будучи родом з Ельблонга, знав комтура Германа, який командував їх військом. Вийшов він тоді з старшою братією до того лютого рицаря, впав перед ним навколішки і став благати його по-німецьки змилуватись над християнською кров'ю. А той йому відповів: «Не розумію» й наказав далі нищити людей. Отоді й вирізали ченців, а з ними мого дядька Петцольда, а пріора Миколая прив'язали коневі до хвоста... До ранку в місті не залишилось жодної живої людини, крім хрестоносців і мене, бо я сховався на колоді, до якої причеплений дзвін. Бог уже покарав їх під Пловцями, але вони весь час прагнуть згуби нашого християнського королівства і прагнутимуть доти, поки їх зовсім не винищить рука господня.

–Під тими Пловцями,– сказав Збишко,– загинули майже всі чоловіки з мого роду. Але я за цим не шкодую, бо бог дарував королю Локєткові славетну перемогу й винищив двадцять тисяч німців.

Діждешся ти ще більшої війни і більшої перемоги, – сказав пріор.

–Амінь! – відповів Збишко.

І вони почали говорити про інше. Молодий рицар спитав про продавця реліквій, якого зустрів у дорозі, й довідався, що таких ошуканців багато вештається по дорогах і що вони дурять легковірних людей. Пріор також сказав, що є папські булли, які наказують епіскопам затримувати таких торговців, і тих, котрі не мають справжнього дозволу й печаті, негайно судити. Поскільки свідоцтва того пройдисвіта здалися пріорові підозрілими, він хотів був одразу відпровадити його до єпіскопського суду. Коли б виявилось, що він справжній розповсюджувач індульгенцій, йому нічого не було б. Та він утік. Можливо, боявся довгої затримки в дорозі, але його втеча посилила підозріння.

Наприкінці розмови пріор запросив Збишка на відпочинок і ночівлю в монастирі, але той не міг прийняти запрошення, бо хотів вивісити на воротях заїзду виклик на «піший або кінний бій» усім рицарям, які заперечували б, що панна Данута Юрандівна є найкраща і найцнотливіша дівчина в королівстві, а такий виклик аж ніяк не випадало вивішувати на монастирських воротях. Ні пріор, ні інші ксьондзи навіть не хотіли написати йому виклику, через що молодий рицар дуже заклопотався й не знав, що йому робити. Аж коли він повернувся в заїзд, йому спало на думку звернутися по допомогу до продавця індульгенцій.

Пріор зовсім не певний, що ти не пройдисвіт,– сказав Збишко.– Він вважає так: чого б тобі боятися єпіскопського суду, якби ти мав справжні свідоцтва?

Я боюся не епіскопа,– відповів Сандерус,– а ченців, які не знаються на печатях. Я хотів їхати до Кракова, але тому, що не маю коня, мушу ждати, поки мені його хто-небудь не подарує. А поки що я пошлю листа і прикладу до нього власну печать.

Я також подумав, що коли ти доведеш свою вченість на письмі, то це буде доказом, що ти не простак. Але як же ти пошлеш листа?

З яким-небудь прочанином або мандрівним ченцем. Хіба мало людей їде в Краків до гробу королеви?

– А мені зможеш написати виклик?

Напишу, пане, все, що скажете – гарно і зрозуміло, навіть на дошці.

Краще таки на дошці,– зрадів Збишко,– і не порветься, і здасться надалі.

І коли слуги через деякий час знайшли і принесли нову дошку, Сандерус узявся писати. Що він там написав, Збишко не знав, бо не вмів читати, але зараз сказав прибити виклик на воротях, а над ними почепити щит, якого турчини стерегли по черзі. Хто вдарив би списом у щит, той подав би знак, що приймає виклик. Але, очевидно, в Серадзі не було охочих до таких справ, бо ні того дня, ні другого щит жодного разу не задзвенів від удару, і після полудня трохи засмучений рицар вирушив далі в дорогу.

Але ще перед від'їздом до Збишка прийшов Сандерус і сказав йому:

Якби, пане, ви вивісили щит в країні прусських рицарів, то ваш зброєносець напевне вже застібав би на вас ремені панцера.

Як так? Адже хрестоносець як чернець не може мати коханої пані, бо йому ж заборонено.

Не знаю, чи заборонено, чи ні, але знаю напевно, що вони у них є. Правда, хрестоносець без шкоди для свого ім'я не може стати на герць, бо дає присягу, що битиметься з іншими тільки за віру, але там, крім ченців, є багато світських рицарів з далеких країв, які приїжджають на допомогу прусським рицарям. Ці так і дивляться, щоб з ким-небудь зчепитись, особливо французькі рицарі.

Ого! Бачив я їх під Вільною, дасть бог, побачу і в Мальборзі. Мені потрібне павине пір'я з шоломів – розумієш? Бо я дав обітницю дістати їх.

Купіть у мене, пане, дві або три краплі поту святого Георгія, що він пролив у боротьбі із змієм. Жодна реліквія так не придасться рицареві. Дайте мені за це коня, яким я їхав, то я вам ще й індульгенцію додам за ту християнську кров, яку маєте пролити на герці.

Дай мені спокій, бо розгніваюсь. Не візьму твого краму, поки не впевнюся, що він добрий.

Ви казали, пане, що їдете до мазовецького двору князя Януша. Спитайте там, скільки реліквій у мене набрали і сама княгиня, і рицарі, і панни на тих весіллях, де я бував.

На яких весіллях? – спитав Збишко.

На тих, що звичайно бувають перед пилипівкою... Рицарі женились один за одним, бо пройшла чутка, що між польським королем і прусськими рицарями має бути війна за Добжинську землю... Декотрі казали: «Бог його знає, чи залишусь живим», і хотіли зазнати втіхи з жінкою.

Збишка дуже занепокоїла звістка про війну, а ще більше те, що Сандерус говорив про одруження, і він запитав:

–Які ж там дівчата повиходили заміж?

–Придворні княгині. Не знаю, чи хоч одна залишилась, бо чув, як княгиня казала, що їй доведеться шукати нових дівчат.

Почувши це, Збишко на деякий час замовк, а потім спитав інакшим уже голосом:

– ..А панна Данута Юрандівна, ім'я якої записано на дошці, теж вийшла?

Сандерус не поспішав відповідати, по-перше, тому, що сам нічого як слід не знав, а по-друге, тому, що подумав: коли він залишить рицаря в непевності, то набуде над ним певної переваги і краще зможе його використати. Він ще раніше вирішив триматися цього рицаря, який мав порядний почет і чимало всякого добра. Сандерус знався на людях і на речах. Молодість Збишка давала йому підстави вважати, що він буде щедрий, необачний і розкидатиметься грішми. Сандерус уже побачив коштовний міланський панцер та величезних бойових коней, яких не могло бути аби в кого, і тому вирішив, що при такому паничеві йому буде забезпечена і гостинність по дворах, і не одна нагода вигідно продати індульгенції, і безпека в дорозі, і, нарешті, достаток їжі й питва, що для нього було найважливіше.

Через те, почувши Збиткове запитання, він наморщив лоба, підвів угору очі, немов напружуючи пам'ять, і спитав:

Панна Данута Юрандівна... А звідкіля вона?

Юрандівна Данута із Спихова.

Бачив я їх усіх, але як там котру звали, не дуже пам'ятаю.

Вона ще зовсім молоденька, грає на лютні та розважає княгиню співами.

Ага... молоденька... грає на лютні... Виходили заміж і молоденькі... Чи не чорна вона, як агат?

Збишко з полегкістю зітхнув:

–То не вона! Вона біла, як сніг, тільки на лицях рум'яна, і русява.

Сандерус на це сказав:

Бо одна чорна, як агат, залишилась при княгині, а інші майже всі повиходили заміж.

Ти кажеш.«майже всі», значить – не всі до одної. Богом тебе прошу, коли хочеш щось від мене мати, то пригадай.

Так днів за три, за чотири пригадав би, а найбільш подобається мені кінь – я міг би ним возити мій святий крам.

Ти його матимеш, якщо скажеш правду.

Тут чех, який з самого початку слухав цю розмову, усміхнувся в кулак і сказав:

Правда буде відома на мазовецькому дворі. Сандерус подизився на нього, помовчав і сказав:

А ти думаєш, що я боюсь мазовецького двору?

–Я не кажу, що боїшся, але ні зараз, ні через три дні конем не поїдеш, а коли виявиться, що збрехав, то й власними ногами не підеш, бо його милость накаже їх тобі поламати.

–Як бог свят! – сказав Збишко.

Сандерус зміркував, що в зв'язку з таким попередженням треба бути обережнішим, і відповів:

Коли б я хотів збрехати, то одразу сказав би, що вийшла заміж або не вийшла, а я сказав: не пам'ятаю. Якби ти мав розум, то в тій відповіді одразу побачив би мою чесність.

Мій розум не брат твоїй чесності, бо-вона може бути сестрою псові.

Моя чесність не гавкає так, як твій розум; а хто за життя гавкає, той легко після смерті може вити.

Звісно, що так. Твоя чесність після смерті буде не вити, а скреготати, якщо на службі в диявола не втратить за життя зубів.

І вони почали пересварюватись, бо чех був гострий на язик і на кожне слово німця відповідав двома. Тимчасом Збишко наказав готуватись до від'їзду, і вони незабаром вирушили, наперед добре розпитавши бувалих людей про дорогу на Ленчицю. Незабаром за Серадзем вони в'їхали в глухі бори, якими була вкрита більша частина цього краю. Серед цих лісів ішла дорога, місцями навіть обкопана канавами, а в низинах вимощена кругляками – пам'ять господарювання короля Казіміра. Правда, після його смерті, серед воєнної заворухи, зчиненої Наленчами і Грималітами, дороги були трохи занедбані, але за Ядвіги, коли королівство втихомирилось, в руках дбайливого люду запрацювали лопати по багнах, застукотіли сокири по лісах, і під кінець її життя купець міг уже між значнішими містами пускати свої вантажені вози, не боячись обломитися на вибоях або загрузнути в болоті. Лише дикі звірі та розбійники могли перешкоджати їздити по дорогах, але від звірів люди захищалися вночі смолоскипами, а вдень самострілами, а розбійників та волоцюг тут було менше, ніж в сусідніх країнах. Кінець кінцем, хто їхав озброєний і в супроводі сторожі, той міг нічого не боятись.

Збишко теж не боявся ні розбійників, ні збройних рицарів, навіть не думав про них, бо дуже занепокоївся і всією душею прагнув до мазовецького двору. Він не знав, чи застане Данусю придворною княгині, чи вже дружиною якого-небудь мазовецького рицаря, і з ранку до ночі тільки про це й думав. Часом йому здавалось неможливим, щоб вона могла про нього забути, але інколи спадало на думку, що Юранд міг прибути із Спихова й віддати дівчину за якого-небудь сусіда або приятеля. Адже казав він ще в Кракові, що Дануся судилась не Збишкові і що за нього він її віддати не може,– отже, мабуть, він призначив її комусь іншому, очевидно, зв'язав себе присягою, а тепер тієї присяги додержав. Коли Збишко думав про це, йому здавалося цілком імовірним, що він уже не побачить Дануськи дівчиною. Тоді він кликав Сандеруса і знов випитував його, але той плутав усе більше. Він не раз уже пригадував придворну Юрандівну і її весілля, а потім раптом прикладав пальця до губів, замислювався й відповідав: «Ні, мабуть, не та!» Вино, яке мало проясняти йому голову, також не додавало пам'яті, і він далі тримав молодого рицаря між смертельним страхом і надією.

І Збишко їхав зажурений, смутний і непевний. В дорозі він уже зовсім не думав ні про Богданець, ні про Згожелиці, а тільки про те, що йому робити. Насамперед слід було їхати довідатись правди при мазовецькому дворі, тому він їхав швидко, спиняючись лише на короткі ночівлі в садибах, заїздах та містах, аби тільки не пристали коні. З Ленчиці він знову вивісив на брамі дошку з викликом, міркуючи в душі, що незалежно від того, чи залишилась Дануська ще дівчиною, чи вийшла заміж, однак вона пані його серця, і він зобов'язаний за неї битися. Але в Ленчиці не кожен умів прочитати виклик, а ті рицарі, котрим він був прочитаний грамотіями-кліриками, не знаючи чужого звичаю, здвигали плечима й казали: «То їде якийсь дурень, бо як же йому хтось може підтвердити або заперечити, коли в очі тієї дівки не бачив?» А Збишко їхав далі все швидше і журився все більше. Він ніколи не переставав кохати своєї Дануськи, але в Богданці і в Згожелицях, майже щодня «радячись» з Ягенкою та дивлячись на її вроду, не так часто думав про Данусю, а тепер вона день і ніч стояла в нього перед очима, не виходила з голови. Вона йому навіть снилась – простоволоса, з лютнею в руці, в червоних черевичках і з віночком на голові. Вона простягала до нього руки, а Юранд відтягав її від нього. Вранці, коли сни розвіювалися, замість них приходив ще більший сум, і Збишко почував, що в Богданці ніколи так не кохав тієї дівчини, як став кохати саме зараз, коли не був певний, чи її у нього не одібрали.

Спадало йому також на думку, що її напевне віддали заміж силоміць, і в душі він не обвинувачував її, тим більше, що вона була ще майже дитиною і не могла чинити по своїй волі. Натомість він обурювався проти Юранда і княгині Янушової, а коли думав про Данусиного чоловіка, то серце його аж розривалось від гніву, і він грізно поглядав на слуг, які везли його зброю. Збишко вирішив, що не кине їй служити і що навіть коли застане її чужою дружиною, то однак мусить покласти їй до ніг павині гребені. Але в цій думці було більше горя, ніж утіхи, бо він зовсім не знав, що робитиме далі.

Потішала його тільки думка про велику війну. Хоч йому й не хотілось жити без Дануськи, але він не думав, що неодмінно загине. Він відчував, що під час війни якимось чином заспокоїться і позбудеться всіляких турбот і прикростей. А велика війна вже наче висіла в повітрі. Невідомо було, відкіль бралися про неї вісті, бо між королем і Орденом ще був мир, і все ж таки, куди тільки Збишко не приїжджав, ні про що інше не говорили. Всі ніби передчували, що війна таки настане, а декотрі говорили одверто: «Для чого ж нам було об'єднуватись з Литвою, коли не проти вовківхрестоносців? Треба з ними покінчити раз і назавжди, щоб вони більше не шарпали нас». Інші казали ще й так: «Шалені ченці! Мало їм було Пловців! Смерть стоїть над ними, а вони ще зажерли Добжинську землю, то нехай же виригають її разом з кров'ю». І по всіх землях королівства готувалися серйозно, без похвальби, як готуються до бою не на життя, а на смерть, з глухою упертістю могутнього народу, який надто довго терпів наругу і тепер готувався до страшної відплати. По всіх садибах Збишко зустрічав людей, які були певні, що не сьогодні-завтра доведеться вирушати в похід, і навіть дивувався, бо, вважаючи, як і інші, що війна неминуча, не сподівався, що вона має бути так скоро, йому не спало на думку, що тут людське бажання випереджало події. Але він вірив не собі, а іншим, і в душі радів з цієї передвоєнної метушні, яку спостерігав на кожному кроці. Скрізь всі інші турботи поступалися перед турботою про коня і зброю, скрізь з великою пильністю оглядали списи, мечі, сокири, рогатини, шоломи, панцери, ремені коло нагрудників і попон. Ковалі день і ніч гупали молотками по залізних листах, виковуючи такі важкі лати, якими чи й могли б користуватись західні рицарі, але легко носили дужі дідичі з Великопольщі й Малопольщі. Старики діставали із скринь в комірчинах запліснявілі торби з гривнями, щоб спорядити на війну своїх дітей. Одного разу Збишко ночував у багатого шляхтича Бартоша з Біляв, батька двадцяти двох здорованів-синів, який заставив свої численні землі Ловицькому монастиреві, аби купити двадцять два панцери, стільки ж шоломів та іншого військового начиння. Хоч Збишко в Богданці й не чув нічого про війну, але подумавши, що зараз доведеться вирушати в Пруссію, дякував богу, що так добре озброєний. Його зброя справді викликала загальний подив. Збишка вважали за сина воєводи, а коли він розказував людям, що є простим шляхтичем, а таку зброю можна купити у німців за добрий удар сокирою, серця його слухачів загорялися воєнним запалом. І не один з них, не мігши вгамувати пожадливості, доганяв його по дорозі й казав: «Давай поб'ємося за неї». Але він поспішав і не хотів битися, а чех натягав самостріла. Збишко навіть перестав вивішувати по заїздах дошку з викликом, зміркувавши, що чим далі він од'їжджав від границі в глиб країни, тим менше люди розумілися на цьому й тим більше вважали його за дурня.