Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 45 страниц)

Ви б хоч листа надіслали до Богданця. Сандерус про все чисто напише. Принаймні хоч знатимуть про вас та дадуть на месу.

–Дай мені зараз спокій, бо я слабий. Якщо помру, то повернешся до Згожелиць і розкажеш усе, як воно було,– тоді й дадуть на месу. А мене поховають тут або в Цеханові.

Швидше в Цеханові або в Прасниші, бо в бору тільки купрів ховають, над якими виють вовки. Чув я від слуг, що князь за два дні повертається разом з двором до Цеханова, а потім до Варшави.

Та вже ж мене тут yе залишать, – відповів Збишко.

І він угадав. Того ж дня княгиня попросила князя, щоб дозволив їй залишитись на деякий час в лісовому палаці з Данусею, служницями та ксьондзом Вишонеком, який був проти того, щоб Збишка одразу везти до Прасниша. Панові де Лоршу через два дні значно полегшало, і він почав вставати, але довідавшись, що пани залишаються, також залишився, щоб супроводити їх у дорозі назад та боронити від нападу «сарацинів». Звідки тут мали взятися сарацини, мужній де Лорш не питав себе. Правда, на далекому Заході литвинів так називали, але дочці Кейстута, рідній сестрі Вітольда і двоюрідній сестрі могутнього «краківського короля» Ягелла від них не загрожувала ніяка небезпека. Проте пан де Лорш досить довго перебував серед хрестоносців і, незважаючи на те, що чув у Мазовії про охрещення Литви та поєднання двох корон на голові одного владаря, припускав, що від литвинів можна сподіватися всякого лиха. Так казали хрестоносці, а він ще не зовсім втратив віру в їх слова.

Тимчасом сталася подія, яка лягла тінню на відносини між князем Янушем і його гостями-хрестоyосцями. За день до виїзду двору прибули брати Готфрід і Ротгер, що були залишилися в Цеханові, а з ними приїхав і якийсь пан де Фурсі, який привіз неприємну для хрестоносців новину. Трапилось так, що іноземні гості тевтонського старости в Любаві, а саме: він, пан де Фурсі, потім пан де Бергов і пан Майнегер, обидва з заслужених колись в Ордені родин, наслухавшись чуток про Юранда із Спихова, не тільки не злякались, але вирішили виманити славетного войовника в поле, щоб переконатися, чи справді він такий страшний, як про нього розказують. Староста, правда, спочатку не погоджувався, посилаючись на мир між Орденом і мазовецькими князівствами, але потім, можливо, надіючись позбутися грізного сусіда, Вирішив не тільки дивитися на це крізь пальці, а ще й дав їм на допомогу своїх озброєних кнехтів. Рицарі, послали Юрандові виклик, який він одразу прийняв, поставивши умову, що рицарі одішлють назад своїх людей і будуть битися втрьох з ним і його двома товаришами на самій границі Пруссії і Спихова. А коли рицарі не захотіли ні одіслати кнехтів, ні виїхати з спиховських володінь, Юранд напав на них, винищив кнехтів, пана Майнегера тяжко поранив списом, а пана де Бергова взяв у неволю і вкинув у спиховське підземелля. Врятувався тільки один де Фурсі і, проблукавши три дні в мазовецьких лісах та довідавшись від смолярів, що в Цеханові гостюють орденські брати, пробрався до них, щоб разом з ними принести князеві скаргу та просити про покарання Юранда і про наказ звільнити пана де Бергова.

Ці вісті одразу порушили добрі стосунки між князем і його гостями, бо не тільки два прибулі рицарі, але й Гуго де Данфельд, і Зігфрід де Леве почали настирливо домагатися у князя, щоб він кінець кінцем задовольнив справедливі вимоги Ордену, звільнив границю від драпіжника й покарав його за всі провини. Особливо наполягав Гуго де Данфельд, що мав давні порахунки з Юрандом, спогад про які пік його болем і соромом,– він майже з погрозою допоминався помсти.

Скарга буде надіслана до великого магістра,– казав він,– і якщо ми не доб'ємось справедливості від вашої княжої милості, то він сам здолає знайти її, хоч би на захист цього розбійника стала вся Мазовія.

Якої ж ви домагаєтесь справедливості? Якби Юранд напав на вас першим, попалив села, загарбав худобу та побив людей, тоді б я, певно, викликав його на суд і призначив би йому кару. Але ж ваші самі на нього напали. Ваш староста дав на допомогу кнехтів, а що зробив Юранд? Він навіть прийняв виклик і тільки вимагав, щоб люди були відведені. Як же мені його за це карати чи судити? Ви зачепили страшного войовника, якого всі бояться, і самі накликали на себе поразку,– то чого ж ви хочете? Невже я повинен наказати йому, щоб він не боронився, коли вам заманеться на нього напасти?

Не Орден на нього напав, а гості, чужі рицарі, – відказав Гуго.

За гостей відповідає Орден, а до того ж, з ними були кнехти з любавської залоги.

–Не міг же староста віддати гостей на заріз? Тоді князь звернувся до Зігфріда і сказав:

–Дивіться, на що перетворюється справедливість в ваших устах. Невже ваші крутійства не ображають бога?

Але суворий Зігфрід відповів:

Пан де Бергов мусить бути випущений з неволі, бо представники його роду займали високі пости в Ордені й багато чим прислужилися хрестові.

А за смерть Майнегера треба помститись,– додав Гуго де Данфельд.

Почувши це, князь одгорнув волосся за вуха і, вставши з лави, з зловісним обличчям ступив кілька кроків до німців, але, видно, згадав, що вони його гості, і стримався, далі поклав руку на плече Зігфріда і сказав:

Слухайте, старосто: ви носите на плащі хрест, отож скажіть мені по совісті – заради цього хреста! – справедливо вчинив Юранд чи несправедливо?

Пан де Бергов має бути випущений з неволі,– відповів Зігфрід де Леве.

На хвилину зайшло мовчання, потім князь промовив:

–Господи, дай мені терпіння!

А Зігфрід говорив далі різким голосом, немов рубав мечем:

–Та кривда, що спіткала нас в особі наших гостей – тільки новий привід для скарги. Відколи існує Орден, ніколи ні в Палестині, ні в Семиградді, ні в поганській досі Литві жодний із звичайних воїнів не заподіяв нам стільки зла, скільки заподіяв оцей розбійник із Спихова! Ваша княжа милость! Ми жадаємо справедливості й кари не за одну кривду, а за тисячу, не за одну бійку, а за п'ятдесят, не за один раз пролиту кров, а за цілі роки таких злочинів, за які вогонь небесний повинен був спопелити це безбожне кубло жорстокості й підступності. Чий стогін волає до бога про відплату? Наш! Чиї сльози? Наші! Даремно ми подавали скарги, даремно просили суду. Наших вимог ніколи не задовольняли!

Почувши це, князь похитав головою і відповів:

–Гей! Колись хрестоносці не раз гостювали в Спихові, і Юранд не був вашим ворогом, поки його люба дружина не сконала у вашому зашморгу. А скільки разів ви зачіпали його самі, як оце й тепер, аби знищити за те, що викликав і перемагав ваших рицарів? Скільки разів насилали на нього розбійників або влучали його з самострілів у бору? Правда, він нападав на вас, бо його пекла помста,– а хіба ви, або рицарі, котрі сидять на ваших землях, не нападали на мирних людей у Мазовії, не займали худоби, не палили сіл, не мордували чоловіків, жінок і дітей? І коли я скаржився магістрові, він одповідав мені з Мальборга: «Це звичайна пригранична сваволя!» Дайте мені спокій! Не личить вам скаржитись. Адже ви схопили мене самого, беззбройного, в мирний час, на моїй власній землі,– і коли б не побоялись краківського короля, то, може б, я й досі стогнав у ваших підземеллях. Так ви віддячили мені, людині, яка походить з роду ваших благодійників. Дайте мені спокій, бо не вам говорити про справедливість!

Почувши це, хрестоносці з досадою перезирнулись, їм було неприємно й соромно, що князь при панові де Фурсі згадав про подію в Злоториї, тому Гуго де Данфельд, щоб припинити цю розмову, сказав:

– 3 вашою княжою милостю трапилась помилка, яку ми виправили не з страху перед краківським королем, а задля справедливості... А за приграничну сваволю наш магістр не може відповідати, бо в усіх на світі королівствах є бешкетники, які сваволять на границях.

–Сам же про це говориш, а суду над Юрандом вимагаєш. Чого ж ви хочете?

– Справедливості й кари.

Князь стиснув кістляві кулаки й повторив:

–Боже, дай мені терпіння!

Нехай ваша княжа милость згадає також і те,– мовив далі Данфельд,– що наші свавольці кривдять тільки світських людей, які не належать до німецького племені, а ваші здіймають руку на німецький Орден і тим самим зневажають нашого спасителя. А які ж муки й кари можуть спокутувати гріхи напасників хреста?

Слухай! – сказав князь.– Богом не воюй, бо його не одуриш!

І, взявши хрестоносця за плечі, так струсонув, що той оторопів і одразу почав уже лагіднішим голосом:

– Коли правда, що гості перші напали на Юранда й не одіслали своїх людей, то я їх за це не хвалю, але чи правда, що Юранд прийняв виклик?

Сказавши це, він непомітно кліпнув панові де Фурсі, аби дати йому зрозуміти, щоб він заперечив, але той не міг чи не хотів цього зробити і сказав:

–Хотів, щоб ми одіслали людей і билися з ним троє на троє.

–Ви певні цього?

–Клянусь честю! Я і де Бергов погодились, а Майнегер – ні.

Князь перебив його:

–Старосто із Щитна! Ви краще за інших знаєте, що Юранд не відмовлявся від виклику.

Потім він звернувся до всіх і сказав:

–Коли хто-небудь із вас хоче викликати його на кінний або піший бій, даю на це дозвіл. Якщо Юранд буде вбитий або взятий в неволю, пана Бергова випустять з неволі без викупу. Більше від мене не вимагайте, нічого не вийде.

Після цих слів настала глибока тиша. І Гуго де Данфельд, і Зігфрід де Леве, і брат Ротгер та брат Готфрід, при всій своїй мужності, надто добре знали страшного дідича із Спихова, щоб котрий-небудь з них міг наважитись на бійку з ним не на життя, а на смерть. Це міг зробити хіба якийсь чужий чоловік з далекої країни, але де Лорш не був присутній при розмові, а пан де Фурсі ще не отямився від страху. Він стиха пробурмотів:

–Бачив я його раз, а більше не хочу. Зігфрід де Леве сказав:

Нам, ченцям, не вільно битися на герцях, хіба що з дозволу великого магістра й великого маршалка, але ми тут не дозволу на бійку просимо, а щоб де Бергов був випущений з неволі, а Юранд скараний на горло.

Закони в нашій країні встановлюєте не ви.

Ми досі терпіли це тяжке сусідство, але наш магістр зможе встановити справедливість.

Зась вашому магістрові і вам до Мазовії!

– За магістром стоять німці й римський імператор. – А за мною польський король, який володіє ще більшими землями й народами.

– Виходить, ваша княжа милость хоче війни з Орденом?

–Якби я хотів війни, то не чекав би вас у Мазовії, а йшов би на вас. Але ти мені не погрожуй, бо я не боюся.

–Що ж мені сказати магістрові?

–Ваш магістр ні про що не питав. Кажи йому, що хочеш.

–Тоді ми самі присудимо кару й помсту.

У відповідь на це князь простягнув руку й накивав пальцем під самим носом хрестоносця.

–Начувайся! – сказав він глухим від гніву голосом.– Начувайся! Я дозволив тобі зробити виклик Юрандові, але якщо ти вдерешся в нашу країну з військом, то і я тебе зустріну як слід, і тоді вже ти будеш у мене не гостем, а в'язнем.

Терпець князеві таки справді урвався, бо він з усієї сили хрьопнув шапкою об стіл і вийшов, грюкнувши дверима. Хрестоносці поблідли від шаленства, а пан де Фурсі дивився на них збентежено й нічого не розуміючи.

–Що ж тепер буде? – перший спитав брат Ротгер, А Гуго де Данфельд підбіг до пана де Фурсі майже

з кулаками.

–Нащо ж ти сказав, що ви перші напали на Юранда?

Бо це правда!

Треба було збрехати.

– Я приїхав сюди битися, а не брехати.

–Добре ж ти бився – що й казати!

– А ти.не накивав п'ятами від Юранда до Щитна? – Pax! – мовив де Леве.—Цей рицар – гість Ордену.

– Байдуже, що він сказав,– втрутився брат Готфрід.– Без суду Юранда не скарали б, а на суді правда все одно виявилася б.

–Що ж тепер буде? – повторив брат Ротгер. Деякий час усі мовчали, потім заговорив суворий і

запеклий Зігфрід де Леве.

– Треба з цим кривавим псом покінчити раз і назавжди,– сказав він.– Де Бергова будь-що треба визволити. З'єднаємо залоги з Щитна, з Інсборка, з Любави, візьмемо хелминську шляхту і вдаримо на Юранда. Пора з ним покінчити!

Але крутій Данфельд, який умів кожне явище розглядати з усіх боків, заклав руки за голову, наморщив лоба і, подумавши, сказав:

–Без дозволу магістра не можна.

Якщо вдасться, то магістр ще й похвалить! – озвався брат Готфрід.

А якщо не вдасться? Якщо князь із списарями вдарить на нас?

–Між ним і Орденом – мир: не вдарить!

–Воно-то мир, але ж ми перші його порушимо. Залог наших проти мазурів не вистачить.

–То магістр оступиться за нас, і буде війна. Данфельд знову наморщив лоба й задумався.

Ні, ні! —сказав він через деякий час—Якщо вдасться, то магістр у душі буде радий... До князя підуть посли, почнуться переговори, і нам усе минеться безкарно. Але якщо yас розіб'ють, Орден за нами не оступиться і війни князеві yе оголосить... Інакшого б на це треба магістра... За князем стоїть польський король, а з ним магістр yе воюватиме...

Але ж ми захопили Добжинську землю, то, видно, нам Краків не страшний.

Тоді був привід... Князь Опольський... Ми взяли її ніби в заставу, та й то...

Данфельд озирнувся навколо і стиха додав:

Чув я в Мальборзі, що коли б поляки грозили війною, то ми ту Добжинську землю віддали б.

Ех! – вигукнув брат Ротгер.– Якби з нами був Маркварт Зальцбах або Шомберг, котрі видушили Вітольдових щенят,– ті дали б ради Юрандові. Хто такий Вітольд? Намісник Ягелла, великий князь, а проте Шомбергові, який видушив Вітольдових дітей, нічогісінько не було!.. Справді-таки, мало у нас людей, які вміють на все знайти спосіб...

Почувши це, Гуго де Данфельд сперся ліктями на стіл, поклав голову на руки й надовго замислився. Раптом очі його заблищали, він за звичкою витер долонею мокрі товсті губи і сказав:

–Хай буде благословенна та хвилина, в яку ви, побожний брате, згадали ім'я мужнього брата Шомберга.

– А що хіба? Невже ви щось придумали? – спитав Зігфрід де Леве.

Кажіть швидше! – вигукнули брати Ротгер і Готфрід.

Слухайте,– почав Гуго. – Тут є Юрандова дочка, єдина його дитина, яку він любить над усе.

–Є! Знаємо її. Любить її і княгиня Ганна Данута.

–Так. Отож слухайте. Якби ми її викрали, Юранд віддав би за неї не тільки Бергова, а й усіх невільників, самого себе, ще й Спихов на додачу!

– Клянусь кров'ю святого Боніфація, пролитою в Докумі! – вигукнув брат Готфрід.—Так воно й було б, як ви кажете!

Потім усі замовкли, немов налякані сміливістю і трудністю задуманого злочину. Аж через деякий час брат Ротгер звернувся до Зігфріда де Леве:

– Ваш розум і досвідченість дорівнюють вашій мужності,– сказав він,– яка ваша думка про це?

Думаю, що справа варта того, щоб про неї подумати.

Дівка – придворна княгині,– вів далі Ротгер, – навіть більше, майже любима дочка. Подумайте, побожні браття, який зчиниться галас.

Гуго де Данфельд засміявся.

Самі ж ви казали,—мовив він,– що Шомберг витруїв чи видушив Вітольдових дітей, а що йому зробили? Галас вони зчиняють з найменшого приводу, а коли б ми послали магістрові Юранда на цепу, то швидше б заслужили нагороду, ніж кару.

Так,– озвався де Леве,– нагода для нападу є. Князь виїжджає, Ганна Данута залишається тут з двірськими дівчатами. Проте напад на княжий двір у мирний час – це не жарти. Княжий двір – не Спихов. Це вийде знов, як у Злоториї! Знов підуть скарги До всіх королів і до папи на насильства Ордену, знов почне погрожувати проклятий Ягелло, а магістр – ви ж його знаєте: він радий схопити, що можна, але війни з Ягеллом не хоче... Так! Зчиниться крик в усіх мазурських і польських землях.

–А тимчасом кості Юранда побіліють на гаку,– відказав брат Гуго.– Хто ж вам каже, щоб її викрадати тут, з-під боку княгині?

Але ж і не з Цеханова, де, крім шляхти, є триста лучників.

Також ні. А хіба Юранд не може захворіти і прислати за дівкою людей? Княгиня тоді не зможе їй заборонити їхати, а коли дівка в дорозі пропаде, хто скаже мені або вам: «Ти її викрав!»

Еге! – нетерпляче відповів де Леве.– Але ж зробіть так, щоб Юранд захворів і викликав дівку...

Гуго переможно усміхнувся й відказав:

–У мене є золотар, який за злодійство вигнаний з Мальборга й оселився в Щитні; він зуміє зробити яку завгодно печать. Є і люди – мазурського походження, але наші піддані... Невже ви й досі не розумієте мене?..

–Розуміємо! – радісно вигукнув брат Готфрід. А Ротгер підняв руку вгору і сказав:

–Хай тобі бог помагає, побожний брате, бо ні Маркварт Зальцбах, ні Шомберг не знайшли б кращого способу.

Потім він примружив очі, немов хотів побачити щось вдалині.

–Бачу Юранда, – сказав чернець,– як він із зашморгом на шиї стоїть під Гданською брамою в Мальборзі і як наші кнехти гамселять його ногами...

–А дівка стане служкою Ордену,– додав Гуго. Почувши це, де Леве подивився на Данфельда, який,

знов утерши собі долонею губи, сказав:

–А тепер якнайшвидше до Щитна!

XXIII

Однак перед від'їздом до Щитна всі чотири хрестоносці і де Фурсі прийшли попрощатися з князем і княгинею. То було не дуже приязне прощання, але князь, за старим польським звичаєм, не хотів випроводжати гостей з порожніми руками і подарував кожному гарне куняче хутро і по гривні срібла. Вони з радістю прийняли подарунки, запевняючи, що, як ченці, які дали обітницю убозтва, не візьмуть тих грошей собі, а роздадуть бідним людям, яким доручать молитися за здоров'я, славу і спасіння князьової душі. Мазури тільки посміхалися в вуса з тих запевнень, бо добре знали зажерливість ченців-хрестоносців, а ще більше – їхню брехливість. Недарма в Мазовії говорили: «Як від тхора тхне смородом, так від хрестоносця брехнею». Князь тільки рукою махнув на таку подяку хрестоносців, а коли вони вийшли, сказав, що за їхніми молитвами він потрапив би на небо, як той рак,—задом наперед.

Під час прощання з княгинею, коли Зігфрід де Леве цілував її в руку, Гуго де Данфельд підійшов до Данусі, погладив її по голові і сказав:

–Нам заповідано платити добром за зло і любити навіть ворогів наших, тому сюди приїде наша черниця і привезе вам, панянко, цілющий герцинський бальзам.

Чим же я вам віддячу, пане? – відповіла Дануся.

Будьте другом Ордену і його братів.

Де Фурсі чув цю розмову і, вражений красою дівчини, вже по дорозі до Щитна запитав:

–Що то за красуня придворна, з якою ви розмовляли перед від'їздом?

–Дочка Юранда! – відповів хрестоносець. Пан де Фурсі здивувався.

Це та, котру маєте викрасти?

Та сама. А коли ми її викрадемо, то Юранд наш.

Отже, не все погане виходило від Юранда. Варто бути сторожем при такій полонянці!

Ви думаєте, що з нею було б легше воювати, ніж з Юрандом?

Я думаю те саме, що й ви. Батько – ворог Ордену, а з дочкою ви говорили медовими словами та ще й обіцяли їй бальзам.

Гуго де Данфельд, мабуть, відчув, що йому треба якось виправдатись.

Я обіцяв їй бальзам для того молодого рицаря, котрого побив тур і з котрим, як ви знаєте, вона заручена. Коли після її викрадення зчиниться галас, скажемо, що ми не тільки не бажали їй зла, а навіть в ім'я християнського милосердя послали їй ліки.

Добре,– сказав де Леве.– Тільки треба послати надійну людину.

Пошлю одну благочестиву жінку, цілком віддану Орденові. Накажу їй дивитися і слухати. Коли наші люди прибудуть ніби від Юранда, грунт уже буде готовий....

Таких людей трудно буде знайти.

Ні, не трудно. Народ у нас говорить їхньою мовою. Крім того, в місті і навіть серед кнехтів у залозі є такі, що втекли з Мазовії від кари за злочин; це, правда, розбійники і злодії, але вони не знають страху і на все готові. Я їм пообіцяю в разі успіху велику нагороду, а в разі невдачі – шибеницю.

А якщо вони зрадять?

Не зрадять, бо в Мазовії кожен з них уже заробив колесування і над кожним тяжить вирок. Треба тільки дати їм пристойну одежу, щоб їх вважали за справжніх Юрандових слуг, а головне – листа з печаттю Юранда.

Треба все передбачити,– сказав брат Ротгер.– Після останньої бійки Юранд, можливо, захоче побачитись з князем, щоб поскаржитись на нас і виправдатись самому. А як буде в Цеханові, то заїде в лісовий палац до дочки. І може статися, що наші люди, приїхавши за Юрандівною, натраплять на самого Юранда.

Ті люди, котрих я виберу, то – шельми, які в ноги кланяються, а за п'яти кусають. Вони знатимуть, що як натраплять на Юранда, то висітимуть на гаку. То нехай і думають самі, як їм не зустрітися з ним.

Але ж може трапитись, що їх половлять.

Тоді ми відмовимось і від них, і від листа. Хто нам доведе, що то ми їх вислали? Зрештою, не буде викрадення, не буде й крику, а що мазури четвертують кількох вішальників, Орден від цього нічого не втратить.

Наймолодший з хрестоносців, брат Готфрід, сказав;

Не розумію вашої політики і вашого страху, коли б виявилось, що дівка викрадена з нашого наказу. Захопивши її в свої руки, ми ж мусимо послати когось до Юранда і сказати йому: «Твоя дівка у нас, коли хочеш її визволити, то віддай за неї де Бергова й самого себе...» А як же інакше?.. Але ж тоді стане відомо, що вона викрадена з нашого наказу.

Це правда! – сказав пан де Фурсі, якому вся ця справа не дуже подобалась.– Нащо критися з тим, що так чи інакше мусить виявитись?

Гуго де Данфельд засміявся і спитав брата Готфріда:

Давно ви носите білий плащ?

За тиждень після тройці буде шість років.

Як поносите ще шість років, тоді ліпше розумітимете справи Ордену. Юранд знає нас краще, ніж ви.

йому скажуть: «Твою дочку стереже брат Шомберг, і коли ти прохопишся хоч словом, то згадай про Вітольдових дітей...» – А потім?

Потім де Бергов буде вільний, а Орден також звільниться від Юранда.

Так! – вигукнув брат Ротгер.– Все обмірковано так розумно, що бог повинен благословити нашу справу.

Бог благословляє всі справи, які діються на користь Ордену, – сказав похмурий Зігфрід де Леве.

Далі вони їхали мовчки, а поперед них, на два або три польоти стріли з лука, їхали слуги, торуючи їм дорогу, заметену вночі снігом. Дерева були вкриті товстим шаром інею, день був хмурний, але теплий, так що з коней ішла пара. З лісів до людських осель летіли зграї вороння, сповнюючи повітря сумним кряканням.

Пан де Фурсі трохи відстав від хрестоносців і їхав у глибокій задумі. Він уже кілька разів був гостем Ордену, брав участь у походах на Жмудь, де відзначався великою хоробрістю; його приймали скрізь так, як уміли приймати, тільки хрестоносці рицарів з далеких країн. Він міцно прив'язався до них і, не маючи власного маєтку, мав намір вступити до Ордену. А тимчасом сидів то в Мальборзі, то відвідував знайомі командорії, шукаючи розваг та пригод. Прибувши недавно в Любаву разом з багатим де Берговим і наслухавшись про Юранда, він запалав бажанням стати на бій з людиною, яка на всіх нагонила страх. Прибуття Майнегера, який виходив переможцем з усіх боїв, прискорило наскок. Любавський комтур дав для цього людей; але разом з тим він стільки наговорив трьом рицарям про жорстокість, підступність та віроломність Юранда, що коли той зажадав відведення солдатів назад, вони не погодились, боячись, що в такому разі він оточить їх, переб'є або посадить у спиховські підземелля. А Юранд, вважаючи, що в них на умі не тільки рицарські герці, а й грабіж, напав на них першим і заподіяв страшної поразки. Де Фурсі бачив де Бергова, зваленого разом з конем, бачив Майнегера з уламком списа в животі, бачив людей, які даремно благали пощади. Сам він ледве спромігся втекти і кілька днів никав по дорогах і лісах, де вмер би був з голоду або став би поживою диких звірів, коли б випадково не потрапив до Цеханова, в якому знайшов братів Готфріда й Ротгера. Від усієї цієї пригоди в нього залишилось почуття приниження, сорому, ненависті й жалю за Берговим, який був його близьким другом. Тому він цілком щиро приєднався до скарги орденських рицарів, що домагались кари Юрандові й волі своєму товаришеві, а коли скарга була відхилена, він спочатку був готовий погодитись на будь-який спосіб, аби тільки помститись Юрандові. Але тепер у нього виникли сумніви. Прислухаючись до розмов, а особливо, до того, що говорив Гуго де Данфельд, він не раз дивувався. За кілька років придивившись ближче до хрестоносців, він тепер уже бачив, що вони не такі, за яких їх вважають в Німеччині й на Заході. Проте в Мальборзі він познайомився з кількома справедливими й суворими рицарями, які самі часто скаржились на зіпсованість своїх братів, на їх розпусту і сваволю. Де Фурсі відчував, що вони мають рацію, але, бувши сам розпусним і свавільним, не надавав цим вадам великого значення, тим більш, що рицарі Ордену надолужували їх своєю мужністю. Він бачив їх під Вільною, де вони сходились груди на груди з польськими рицарями під час здобуття замків, що їх з нелюдською упертістю захищали сильні польські залоги; бачив, як вони гинули під сокирами й мечами в гуртових штурмах або на герцях. Вони були невблаганні й люті по відношенню до литовців, але разом з тим хоробрість їх була овіяна славою. Але тепер панові де Фурсі здалося, що Гуго де Данфельд говорить такі речі і пропонує такі способи, від яких повинна здригнутись душа кожного рицаря, тимчасом інші хрестоносці не тільки не заперечували, а погоджувались з кожним його словом. Тому його все більше поймало здивування, і він нарешті глибоко задумався, чи слід йому брати участь в таких справах.

Коли б ішлося тільки про викрадення дівчини та обмін її на де Бергова, він, може, й пристав би на це, хоч його вразила і схвилювала краса Данусі. Він нічого не мав би проти того, щоб бути вартовим Данусі, і навіть не був певний, що вона вийшла б з його рук такою, якою прийшла б. А хрестоносцям, видно, йшлося про щось інше. Вони хотіли одержати за Данусю не тільки де Бергова, а й самого .Юранда,– обіцяти йому, що випустять її, якщо він оддасться їм в руки, а потім замор-

дувати його, а також, напевне, й дівчину, щоб приховати обман і злочин. Адже вони вже загрожували їй долею Вітольдових дітей на той випадок, коли б Юранд посмів скаржитись... «Вони в усьому віроломні, хочуть обох обманити і знищити,– подумав де Фурсі,– а носять же хрест і повинні більш за інших берегти свою честь». І душа його все більше обурювалась з такої безсоромності, але він вирішив ще перевірити, наскільки обгрунтовані його підозріння, тому під'їхав до Гуго де Данфельда і спитав:

–А якщо Юранд віддасться вам, ви випустите

дівку?

–Якби ми її випустили, то весь світ одразу дізнався б, що ми їх обох захопили,– відповів Данфельд.

–Що ж ви з нею зробите?

На це Данфельд нахилився до де Фурсі й, усміхнувшись, показав свої гнилі зуби.

–Про що ви питаєте? Про те, що ми зробимо з нею до чи після?

Але де Фурсі взнав, що хотів знати, і замовк. Деякий час він ще, здавалося, боровся з собою, а потім підвівся на стременах і сказав так голосно, що його чули всі чотири хрестоносці:

Побожний брат Ульріх фон Юнгінген, що є взірцем і окрасою рицарства, якось сказав мені: «Ще поміж стариками в Мальборзі можна знайти рицарів, гідних хреста, але ті, що сидять у приграничних командоріях, тільки ганьблять Орден».

Всі ми грішні, але господу нашому служимо,– відповів Гуго.

Де ж ваша рицарська честь? Богові служать не ганебними вчинками – хіба комусь іншому, а не спасителеві служите. Хто ж той ваш бог? Знайте ж, що я не тільки не візьму участі в цій справі, а й вам не дозволю...

–Чого не дозволите?

– Не дозволю обману, зради, ганьби, – Як же ви можете нам заборонити? В бою з Юрандом ви втратили своїх слуг і вози. Тепер вам доведеться жити тільки з ласки Ордену, і ви помрете з голоду, якщо ми вам не кинемо шматка хліба. До того ж, ви – один, а нас четверо, як же ви нам не дозволите?

–Як не дозволю? – повторив де Фурсі. – Можу заїхати до князя й попередити його, можу розголосити на весь світ про ваші заміри.

Хрестоносці перезирнулися між собою, й обличчя їх закам'яніли. Гуго де Данфельд пильно подивився в очі Зігфрідов де Леве, потім звернувся до пана де Фурсі:

Ваші предки,—сказав він, – не раз служили Орденові, і ви хочете до нього вступити, але ми зрадників не приймаємо.

А я не хочу служити із зрадниками.

– Ну, вам не вдасться здійснити вашої погрози. Знайте, що Орден уміє карати не тільки ченців...

Але Фурсі, роздратований цими словами, вихопив меч, лівою рукою схопився за вістря, а праву поклав на руків'я і сказав:

–Клянусь цим руків'ям, яке має форму хреста, головою мого патрона, святого Діонісія, і моєю рицарською честю, що остережу мазовецького князя і магістра.

Гуго де Данфельд знову запитально глянув на Зігфріда де Леве, той приплющив очі, немов даючи знак, що він згодний.

Тоді Данфельд озвався якимось глухим і немов чужим голосом:

Святий Діонісій міг нести під пахвою свою одрубану голову, але коли злетить ваша...

Ви мені загрожуєте? – перебив його де Фурсі.

Ні, вбиваю! – відповів Данфельд.

І вгородив йому в бік ножа з такою силою, що лезо увігналося аж до руків'я. Де Фурсі закричав страшним голосом, силкуючись правою рукою вхопити меча, якого держав у лівій, але впустив його на землю, а в цей час три інші хрестоносці стали безжально колоти його ножами в шию, спину й живіт, поки він не впав з коня.

Настало мовчання. Де Фурсі, спливаючи кров'ю, корчився на снігу й хапався за нього скарлюченими пальцями. З-під свинцевого неба лунало тільки крякання ворон, що летіли з лісу до людських осель.

Між убивцями почалась кваплива розмова:

Слуги нічого не бачили! – непевним голосом сказав Данфельд.

Ні. Вони десь попереду, їх не видно,– відповів Леве.

Слухайте: буде привід для нової скарги. Скажемо, що мазовецькі рицарі напали на нас і вбили нашого товариша. Зчинимо крик, щоб почули аж у Мальборзі, що князь насилає вбивців навіть на своїх гостей. Слухайте! Треба казати, що князь Януш не тільки не захотів вислухати наших скарг, а навіть звелів убити скаржника.

Тимчасом де Фурсі в останній конвульсії перевернувся навзнак і лежав нерухомий, з кривавою піною на губах і з виразом жаху в мертвих уже, широко розплющених очах. Брат Ротгер подивився на нього і сказав:

Вважайте, побожні брати, як бог карає навіть за самий замір зради.

Що ми зробили, те зроблено для блага Ордену,– відповів Готфрід.—Слава тим...

Але він спинився, бо в цю мить позад них, на повороті засніженої дороги, показався вершник, який щодуху мчав до них. Побачивши його, Гуго де Данфельд швидко сказав:

–Хто б не був цей чоловік—він мусить загинути. А де Леве, хоч був найстарший з-поміж них, але

мав гострий зір, сказав:

Пізнаю його: це той зброєносець, що вбив сокирою тура. Так і є – це він.

Поховайте ножі, щоб не злякати його,– промовив Данфельд.– Я знов перший ударю, а ви за мною.

Тимчасом чех під'їхав і за вісім чи десять кроків раптово спинив коня. Він побачив труп в калюжі крові, коня без вершника, і здивування на одну тільки мить позначилось на його обличчі. Потім він звернувся до хрестоносців, ніби нічого й не бачив, і сказав:

–Вітаю вас, славетні рицарі!

Ми тебе впізнали,– відповів, повільно наближаючись до нього, Данфельд.– У тебе до нас є якесь діло?