Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 45 страниц)

Місцеві воїни дружним хором підтвердили слова князя, а коли їх переклали панові де Лоршу, він встав і оголосив, що не тільки свідчить, як усе відбулося порицарськи й по-божому, але коли б хтось у Мальборзі чи при якомусь іншому дворі насмілився в цьому сумніватися,– він, де Лорш, одразу викличе його на піший або кінний бій, хоч би то був не тільки звичайний рицар, а й велетень або чорнокнижник, що переважає магічною силою самого Мерліна.

Тимчасом княгиня Ганна Данута, коли Збишко вклонився їй у ноги, нахилилася до нього й сказала:

–Чого ж ти не радієш? Радій І дякуй богові, бо коли він, милосердний, врятував тебе від такої небезпеки, то й надалі не залишить і приведе до щастя.

А Збишко відповів:

Як же мені радіти, милостива пані? Бог поміг мені перемогти й помститись хрестоносцеві, але Дануськи як не було, так і немає – і не ближче мені до неї, ніж було раніше.

Найзапекліші вороги – Данфельд, Готфрід і Ротгер уже мертві, – відповіла княгиня, – а про Зігфріда кажуть, що він справедливіший за них, хоч і жорстокий. Слав же милосердя господнє й за те. А пан де Лорш казав, що коли хрестоносець загине, то він одвезе його тіло, а потім одразу поїде до Мальборга і вимагатиме Дануську у самого великого магістра. І, звичайно, вони не посміють не послухати великого-магістра.

Дай боже здоров'я панові де Лоршу, – сказав Збишко,– я теж поїду з ним до Мальборга.

Княгиня так злякалася цих слів, ніби Збишко сказав, що беззбройним поїде на вовків, які зимою в Мазовії збиралися в глухих лісах у величезні зграї.

–Для чого?—вигукнула вона.– На певну загибель? Одразу після цього герцю тобі не поможуть ні де Лорш, ні листи Ротгера, які він писав перед бійкою. Ти нікого не врятуєш, а себе занапастиш.

Але він устав, схрестив руки і сказав:

–Клянусь богом, що поїду до Мальборга і хоч би й за море. Хай Христос мене благословить, я шукатиму її до останнього подиху, і не перестану шукати, поки не загину. Легше мені збройному бити німців, ніж сироті стогнати у в'язниці. Ой, легше, легше!

Він говорив це, як і завжди, коли згадував Данусю, з таким хвилюванням і болем, що мова його часом уривалася, ніби його хтось хапав за горло. Княгиня зрозуміла, що даремно було б його відраджувати, що коли б його хто-небудь хотів стримати, мусив би хіба закувати в кайдани і вкинути в підземелля.

Проте Збишкові не випадало їхати негайно. Тодішній рицар міг не зважати ні на які перешкоди, але не міг зламати рицарського звичаю, за яким переможець у герці мусив пробути на побойовиську цілий день аж до півночі, аби довести, що поле бою залишилося за ним і що він готовий до нової бійки, якщо на неї хотів його викликати хто-небудь з рідні або друзів переможеного. Цього звичаю додержували навіть цілі війська, часто втрачаючи ті вигоди, що їх могла їм дати швидкість дій після перемоги. Збишко навіть не робив спроби ухилитись від виконання цього невблаганного закону і, трохи підживившись та надівши панцер і зброю, до півночі никав під хмурним небом по замковому дворищі, дожидаючи супротивника, який нізвідки не міг з'явитися.

Аж опівночі, коли герольди під звуки труб остаточно сповістили про його перемогу, Миколай з Длуголясу покликав Збишка до князя на вечерю, а заразом і на нараду.

VI

Князь перший узяв слово на параді і сказав: – Лихо в тому, що ми не маємо проти комтурів ніяких письмових доказів. Хоч наші підозріння і здаються слушними, та я й сам думаю, що Юрандівну викрали таки вони, але що ж з того? Вони відмовляться. А якщо великий магістр зажадає якогось доказу, то що ми йому скажемо? Навіть лист Юранда свідчить на їхню користь.

Він звернувся до Збишка:

Кажеш, що вони погрозами змусили його написати того листа. Можливо, і напевне так воно і є. Бо коли б справедливість була на їх боці, то бог не поміг би тобі подолані Ротгера. Але якщо вони змусили його написати одного листа, то могли змусити написати й другого. Може, й вони мають, від Юранда письмове свідчення, що не викрадали його дочки. В такому разі вони покажуть його магістрові, і що тоді буде?

Але ж самі вони визнали, милостивий пане, що відбили Дануську у розбійників і що вона у них.

Знаю. Але тепер вони кажуть, що помилилися і що то інша дівчина, і найкращим доказом цього є те, що сам Юранд від неї відмовився.

Відмовився, бо йому показали іншу, через що він, власне, й розлютився.

Так воно напевне.й було, але вони можуть сказати, що це тільки наші здогади.

Їхня брехня,—сказав Миколай з Длуголясу,– як темний ліс. З узлісся ще дещо видно, але чим далі, тим більша гущавина, так що людина може заблудити й зовсім збитися з дороги.

Потім він повторив свої слова по-німецьки панові де Лоршу, який сказав:

– Сам великий магістр справедливіший за них, а його брат хоч і зухвалий, але шанує рицарську честь.

Це так, – погодився Миколай. – Магістр чоловік людяний. Він не вміє стримувати ні комтурів, ні капітулу і неспроможний нічого вдіяти проти неправди, якою живе Орден. Їдьте ж, рицарю де Лорш, і розкажіть йому про те, що тут сталося. Іноземців вони соромляться більше, ніж нас, побоюючись, щоб вони не розказували при інших дворах про їхню, зрадливість та нечесні вчинки. А коли магістр запитає вас про докази, то скажете йому так: «Знати правду – справа божа, а шукати її– людська. Отож, якщо хочеш, пане, доказів, то пошукай їх: накажи зробити трус у замках, розпитай людей, дозволь і нам шукати, бо то дурниця й байка, ніби ту сироту викрали лісові розбійники».

Дурниця й байка, повторив де Лорш,

Тому що розбійники побоялися б, підняти руку на князівський палац і на Юрандову дитину. А коли б навіть викрали її – то для викупу, а самі дали б знати, що вона у них.

–Все це я розкажу,– мовив лотаринжець, – і де Бергова розшукаю. Ми з одної країни, і хоч я. його не знаю, але кажуть, що й він якийсь родич графа Гельдернського. Він був у Щитні, то нехай розкаже, що там бачив.

Збишко зрозумів кілька слів з мови де Лорша, а чого не зрозумів, те переклав йому Миколай; зрадівши, Збишко схопив в обійми де Лорша і так стиснув його, що той аж крекнув.

Князь сказав Збишкові:

–А ти неодмінно хочеш теж їхати?

–Неодмінно, милостивий пане. Що ж мені залишається робити? Хотів би здобути Щитно, хоч би зубами довелося його гризти, але як же починати війну без дозволу?

Той, хто почав би війну без дозволу, каявся б під катівським мечем,– сказав князь.

Звичайно, закон є закон,– відказав Збишко. – Ще хотів би я викликати всіх, хто був у Щитні, але кажуть люди, що Юранд нарізав їх там, як волів, і невідомо, хто з них живий, а хто вбитий... Клянусь богом і святим хрестом, що не залишу Юранда до останнього подиху!

Така шляхетна мова мені до вподоби! – сказав Миколай з Длуголясу. – Ти до Щитна сам не подався, то й видно, що маєш розум, бо й дурний догадався б, що вони там ні Юранда, ні його дочки не тримають, а вивезли їх десь до інших замків. За те, що ти сюди приїхав, бог нагородив тебе Ротгером.

Звичайно! – сказав князь.– Як ми чули від Ротгера, з тих чотирьох живим лишився тільки старий Зігфрід, а інших бог уже покарав або твоєю, або Юрандовою рукою. Щодо Зігфріда, то він не такий негідник, як ті, але, мабуть, найжорстокіший за всіх. Погано, що Юранд і Дануся в його руках, треба їх швидко рятувати. Щоб тебе також не спіткало лихо, дам тобі до магістра листа. Слухай же добре і запам'ятай, що їдеш не як посол, а як посланець, а я магістрові напишу так: коли вони свого часу зробили замах на мою особу, потомка їх добродійників, то цілком імовірно, що вони схопили і Юрандівну, тим більш, що люті були на Юранда. І попрохаю магістра, щоб наказав пильно шукати її, а коли хоче моєї приязні, то нехай негайно віддасть її тобі в руки.

Почувши це, Збишко впав князеві до ніг і, обнявши його коліна, сказав:

А Юранд, милостивий пане! А Юранд! Оступіться й за нього! Якщо він смертельно поранений, то нехай хоч у власній дідизні та коло дітей помре.

Оступлюсь і за Юранда,—ласкаво сказав князь.– Магістр повинен вислати двох суддів, і я також двох, які за законом рицарської честі розглянуть вчинки комтурів і Юранда. А ці четверо оберуть ще одного, який буде у них головою, і як вони всі вирішать, так і буде.

На цьому нарада скінчилася, після чого Збишко попрощався з князем, бо незабаром треба було вирушати в дорогу. Але перед тим, як мали розходитись, досвідчеиий Миколай з Длуголясу, який добре знав хрестоносців, одвів Збишка вбік і запитав:

–А свого слугу чеха візьмеш з собою до німців?

–Звісно, що він мене не покине. А хіба що? Жаль мені його. Хлопець він хоч куди, але слухай, що я тобі скажу: ти з Мальборга благополучно виїдеш, хіба що викличеш якогось дужчого за себе, а він напевне загине.

– Чому?

– Бо псявіри-хрестоносці обвинувачували його в тому, що він зарізав де Фурсі. Повинні були писати про його смерть магістрові й напевне написали, що чех пролив його кров. Цього йому в Мальборзі не подарують. Чекає на нього суд і помста, то як же ти переконаєш магістра в його невинності? До того ж він викрутив руку Данфельдові, який був родичем великого шпитальника. Шкода мені твого зброєносця, і, повторюю, якщо він поїде, то по свою смерть.

–Не поїде по смерть, бо я залишу його в Спихові. Проте сталося інакше, бо трапились події, через які

чех не залишився в Спихові. Збишко і де Лорш вирушили з своїм почтом другого ж дня вранці. Де Лорш, якого ксьондз Вишонек звільнив від обітниці, даної Ульріці де Ельнер, їхав щасливий і весь час думав про вроду Ягенки з Длуголясу, тому мовчав; а Збишко, не мігши з ним говорити про Данусю через те, що вони погано розуміли один одного, розмовляв з Главою, який досі нічого не знав про подорож до хрестоносців.

Їдемо до Мальборга,– сказав Збишко,– а коли я повернуся, бог його знає... Може, скоро, може, весною, може, за рік, а може, й зовсім не повернуся, розумієш?

Розумію. Ваша милость їде, мабуть, для того, щоб викликати тамтешніх рицарів. І слава богу, бо у кожного ж рицаря є зброєносець.

Ні,– відказав Збишко.– Не за тим я їду, щоб їх викликати, хіба, може, сама по собі нагода трапиться, а ти зовсім не поїдеш, а залишишся вдома, в Спихові.

Почувши це, чех спочатку дуже зажурився й почав жалісно нарікати, а потім просити молодого рицаря, щоб узяв і його з собою.

– Я присягнув, що не залишу, вашої милості, присягнув хрестом і честю. А коли б вашу милость спіткала якась лиха пригода, як би я показався на очі моїй пані в Згожелицях? Я їй присягнув, пане! Змилуйтеся ж надо мною, щоб я не зганьбив себе перед нею.

А не присягав ти їй, що будеш мене слухати? – запитав Збишко.

Як же ні! В усьому, тільки не в тому, щоб піти від вас геть. Якщо ваша милость оджене мене, то я поїду віддалік, щоб в разі потреби бути під рукою.

Я тебе не відганяю і не віджену, – відповів Збишко. – Але який же я був би твій пан, коли б не міг тебе нікуди послати або відчепитися від тебе хоч би на один день? Не будеш же ти стояти на до мною, як кат над доброю душею! А щодо бійки, то як же ти мені поможеш? Не кажу на війні, бо на війні люди б'ються гуртом, але не будеш же ти за мене битися на герці. Якби Ротгер був дужчий за мене, то не на наших санях був би його панцер, а мій на його санях. До того ж знай, що мені там з тобою буде гірше і що ти можеш накликати на мене небезпеку.

– Як так, ваша милость? ...

І Збишко розповів йому те, що чув від Миколая з Длуголясу: що комтури не можуть взяти на себе вбивства де Фурсі, отже, обвинуватили його й переслідуватимуть помстою.

–А якщо вони тебе схоплять,– закінчив він,– то можеш і головою наложити.

Почувши це, чех спохмурнів, бо розумів, що то правда, але мимоволі ще правив своєї:

Та тих же, що мене бачили, вже й на світі нема, бо одних, як кажуть, побив старий пан із Спихова, а Ротгера – ваша милость.

Тебе бачили слуги, котрі їхали недалеко від них, та живий ще і старий хрестоносець, який, напевне, сидить зараз у Мальборзі, а як не сидить, то приїде, бо його, дасть бог, викличе магістр.

На це вже нічого було відповісти, і вони аж до Спихова їхали мовчки. Там застали всіх у бойовій готовності, бо старий Толіма сподівався, що або хрестоносці нападуть на городище, або Збишко, повернувшись, поведе їх рятувати старого пана. На всіх переходах через багна і в самому городищі чатувала сторожа. Хлопи були озброєні, і тому, що звикли до війни, охоче ждали німців, сподіваючись на багату здобич. У замку

Збишка і де Лорша прийняв ксьондз. Калеб і зараз же після вечері показав їм пергамент з печаттю Юранда, н якому він власноручно записав заповіт рицаря із Спихова,

Він мені диктував його, – сказав ксьондз, – тієї ночі коли вирушив до Щитна. Видно, і не сподівався повернутись

А чому ж ви нічого не сказали?

Не сказав нічого тому, що він розповів мені про свій намір на сповіді, Упокій господи його душу, царство йому небесне...

– Не проказуйте за його упокій молитви. Він ще живий. Знаю це зі слів хрестоносця Ротгера, з яким бився я при князівському дворі. Був між нами суд божий, і я його забив.

–Тим більше Юранд не повернеться... Хіба що господь поможе!..

–Я їду з оцим рицарем, щоб вирвати його з їхніх

рук.

–Мабуть, ти не знаєш, які у хрестоносців руки. Я їх знаю. Бо перш ніж Юранд прихистив мене в Спихові, я п'ятнадцять років був у їхньому краю. Один бог може врятувати Юранда.

І може помогти нам.

Амінь.

Потім ксьондз розгорнув пергамент і став читати. Юранд заповідав усі свої землі й усе майно Данусі і її нащадкам, а якщо вона помре бездітною – її чоловікові, Збишкові з Богданця. Наприкінці він доручав виконати його волю князеві? «Аби князь, коли в заповіті щось не узгоджено з законом, надав йому законної чинності». Цей кінець доданий був для того, що ксьондз Калеб знався тільки на канонічному праві, а сам Юранд, бувши зайнятий виключно війною,– тільки на рицарському. Прочитавши заповіт Збишкові, ксьондз Калеб прочитав його потім старшим воїнам спиховської залоги, які тут-таки визнали молодого рицаря за свого дідича й обіцяли йому коритися.;.

Вони гадали, що Збишко відразу поведе їх рятувати старого пана, і раділи з цього, бо в грудях їх билися суворі, войовничі й віддані Юрандові серця. Тому вони засмутилися, дізнавшись, що молодий пан залишає їх удома, а сам вирушає до Мальборга лише з невеликим загоном – і то не воювати, а скаржитись. Їх смуток поділяв і чех Гловач, хоч, з другого боку, радий був такому значному збільшенню Збиткового майна.

–Ех, кому вже була б утіха,– сказав, він,– то це старому панові з Богданця! Він зумів би тут дати всьому лад! Бо що таке Богданець порівняно з таким маєтком!

Збишка раптом пойняла велика туга за дядьком, як поймала часто, особливо в трудні й тяжкі моменти, і він, не довго думавши, сказав зброєносцеві:

Чого ти маєш тут марно сидіти? Поїдеш до Богданця, повезеш листа.

Якщо не поїду з вашою милостю, то краще мені їхати туди! – зрадів чех.

– Поклич ксьондза Калеба, нехай як слід напише про все, що тут сталося, а листа дядькові прочитає пробощ з Кшесні або абат, якщо він є в Згожелицях.

Але, сказавши це, він провів рукою по молодих вусах і промовив, немов сам до себе:

–Еге ж! Абат!..

І перед його очима одразу промайнула Ягенка – синьоока, чорноволоса, гарна, як лань, з слізьми в очах! йому зробилося трохи ніяково, він якийсь час тер долонею лоба, потім сказав:

–Звісно, дівчині буде сумно, але не гірше, ніж мені.

Тимчасом прийшов ксьондз Калеб і сів писати листа. Збишко докладно диктував йому все, що трапилось з того часу, як він прибув до лісового палацу. Він нічого не проминув, бо розумів, що старий Мацько, добре в усьому розібравшись, кінець кінцем буде радий. Справді, Богданця навіть порівняти не можна було із Спиховом – великим і багатим володінням, а Збишко знав, що для Мацька це було найголовніше.

Коли після довгих трудів лист був написаний і запечатаний, Збишко знову покликав зброєносця, вручив йому листа і сказав:

–А може, повернешся сюди з дядьком? Я був би дуже радий цьому.

Але чех був чимось збентежений, він длявся, переступав з ноги на ногу й не відходив, поки молодий рицар не озвався до нього:

– Коли маєш казати ще щось, то кажи.

– Хотів би, ваша милость... – відповів чех, —хотів би, значить, ще запитати, що маю говорити людям?

–Яким людям?

–Ну, не в Богданці, а навколишнім... Вони ж також захочуть знати.

Збишко, що вирішив ні з чим не критися, глянув на нього і сказав:

– Ти турбуєшся не про людей, а про Ягенку із Згожелиць.

Чех почервонів, потім трохи зблід і відповів: – Про неї, пане.

– А звідки ти знаєш, чи не вийшла вона заміж за Чтана з Рогова або за Вілька з Бжозової?

–Панянка не вийшла ні за кого, – рішуче відповів зброєносець.

Абат міг наказати їй вийти.

Абат слухає панянку, а не вона його.

–То чого ж ти хочеш? Кажи їй правду так само, як усім іншим.

Чех уклонився і вийшов трохи сердитий.

–Дай боже, – казав він сам до себе, маючи на увазі Збишка, щоб вона тебе забула. Дай їй боже ще кращого за тебе. Але якщо не забула, то скажу їй, що ти жонатий, тільки без жінки, і що швидше овдовієш, ніж ляжеш з нею на постіль.

Зброєносець прив'язався до Збишка, жалів і Данусю, але над усе любив Ягенку, і з того часу, як довідався в Цеханові про одруження Збишка, носив у серці гіркоту й біль.

– Дасть бог, ти раніш овдовієш! – повторив він. Але далі йому прийшли до голови інші і, мабуть, приємніші думки, бо, йдучи до коней, він промовив:

–Слава богу, хоч у ноги їй поклонюся. Тимчасом Збишко рвався в дорогу й нетерпеливився:

тому що у нього не було іншої роботи, вій просто мучився, весь час думаючи про Данусю і Юранда. Але треба було залишитися в Спихові хоч би переночувати, щоб дати можливість відпочити панові де Лоршеві та приготуватися в далеку дорогу. Він і сам був надмірно стомлений поєдинком, дорогою, безсонням та горем. Була вже пізня ніч, коли він кинувся на тверду Юрандову постіль, сподіваючись хоч трохи заснути. Проте не встиг і склепити очей, як у двері до нього постукав Сандерус і, вклонившися, сказав:

–Пане, ви врятували мені життя, і коло вас мені було так добре, як уже давно не бувало. Тепер господь послав вам великий маєток, і ви стали багатші, ніж були, та й скарбниця спиховська не порожня. Дайте мені, пане, скільки ваша ласка, грошей, і я піду в Пруссію, від замка до замка, може, чимось прислужуся вам..

В першу хвилину Збишко хотів був вигнати його з кімнати, але, подумавши, видобув з дорожньої грошової торби чималу калитку, кинув йому і сказав;

Бери і йди! Якщо ти шельма – обдуриш, якщо чесна людина – прислужишся.

Як шельма, я обдурю, пане,– сказав Сандерус,– тільки не вас, а чесно прислужуся – вам.

VII

Зігфрід де Леве саме мав виїжджати до Мальборга, коли поштовий слуга несподівано приніс йому листа від Ротгера з вістями з мазовецького двору.

Ці вісті до глибини душі схвилювали старого хрестоносця. З листа насамперед видно було, що Ротгер якнайкраще висвітлив перед князем і повів справу Юранда. Зігфрід усміхнувся, читаючи, як Ротгер навіть зажадав, щоб за вчинені Орденові кривди князь віддав хрестоносцям Спихов. Натомість у другій частині листа новини були несподівані і менш сприятливі. Ротгер повідомляв, що для переконливішого доказу про непричетність Ордену до викрадення Юрандівпи він кинув мазовецьким рицарям рукавичку, викликаючи кожного, хто не вірить його словам, на суд божий, тобто на бійку в присутності всього двору... «Жодний рицар, не підняв рукавички,– писав далі Ротгер,– бо всі вони знали, що на нашу користь свідчив лист самого Юранда, отож боялися справедливості божої, але в цей час відкілясь з'явився отой юнак, якого ми бачили в лісовому палаці, і прийняв мій виклик. Отож, не дивуйтеся, побожний і мудрий брате, що я повернусь назад днів на два або три пізніше, бо сам викликав, то мушу, битися. Оскільки я зробив це на славу Ордену, то маю надію, що ні вели-

кий магістр, ні ви, кого я шаную і люблю синівською любов'ю, не обвинувачуватимете мене. Супротивник мій просто дитина, а для мене, як ви знаєте, герць не новина, тому я без зусилля проллю цю кров на славу Ордену, з допомогою Ісуса Христа, який, звичайно, більше піклується про тих, хто носить його хрест, аніж про якогось там Юранда чи про кривди одної мізерної дівки мазурського племені!»

Игфріда насамперед здивувала звістка, що Юрандівна заміжня. Старий комтур навіть занепокоївся тим, що в Спихові може осісти новий жорстокий і грізний ворог. «Очевидно, – подумав хрестоносець, – він не відмовиться від помсти, а тим більше, коли б знайшов жінку та довідався від неї, що ми викрали її з лісового палацу! До того ж, одразу виявилось би, що ми заманили Юранда, аби його занапастити, і що дочки йому ніхто й не думав віддавати». Тут Зігфріду де Леве спало на думку, що після листів князя великий магістр напевне накаже зробити обшук в Щитні, хоч би для того, щоб виправдатись перед князем. Адже й магістрові й капітулу йшлося про те, щоб в разі війни з могутнім польським королем мазовецькі князі не брали в ній участі. Крім князівського війська, не останню силу становила численна й войовнича мазовецька шляхта, якою не можна було нехтувати. Мир з мазовецькими князями забезпечував на величезній відстані орденську границю і давав можливість хрестоносцям зосередити свої сили. Про це не раз говорили в Мальборзі, не раз втішалися надією, що після перемоги над польським королем знайдеться якийсь привід і для війни з Мазовією, тоді вже ніяка сила не вирве цієї країни з рук хрестоносців. Це був певний і великий розрахунок, тому Зігфрід не мав сумніву, що тепер магістр зробить усе, аби не дратувати князя Януша, тим більше, що його, одруженого з дочкою Кейстута, важче було привернути на свій бік, ніж Земовіта плоцького, дружина якого, невідомо чому, була цілком віддана Орденові.

З такими думками старий Зігфрід, що над усе любив Орден і його славу, завжди готовий на будь-який злочин, зраду і жорстокість, звернувся до свого сумління: «Чи не краще буде випустити Юранда і його Дочку? Правда, одразу виявиться вся зрада й ганьба, але все це впаде на мертвого вже Данфельда. А коли магістр навіть покарає мене й Ротгера, як Данфельдових спільників, то чи не краще все-таки це буде для Ордену?» Але на думку про Юранда його мстиве й жорстоке серце обурилось.

Випустити його, цього гнобителя й ката орденських людей, переможця в стількох сутичках, причинця стількох поразок і ганьби, погромника й убивцю Данфельда і де Бергова, убивцю Майнегера, Готфріда і Х'юга, того, котрий у самому Щитні пролив більше німецької крові, ніж проливається в будь-якій сутичці під час війни! «Не можу! Не можу! – в думці повторював Зігфрід, і на саму цю думку пальці його хижо корчились, а в старих висхлих грудях забивало дух.—А коли б все-таки це примножило користь і славу Ордену? Коли б кара, яка спіткає ще живих причинців злочину, могла привернути досі ворожого князя Януша й полегшити з ним переговори або навіть союз?.. Мазури запальні,– думав далі старий комтур,– але варто повестися з ними хоч трохи по-доброму, і вони забувають кривди. Адже й сам князь був схоплений у своїй країні, проте не мститься нам відчутно...» В глибокій душевній тривозі він почав ходити по залу, і раптом йому здалося, що якийсь голос угорі промовив: «Жди, поки повернеться Ротгер». Так! Треба було ждати. Ротгер безумовно вб'є того хлопчака, а потім треба буде або сховати Юранда і його дочку, або віддати їх. В першому випадку князь, правда, про них не забуде, але, не бувши певним, хто викрав дівчину, шукатиме її, надсилатиме до магістра листи не з обвинуваченням, а з запитаннями – і справа затягнеться не знати на який час. В другому випадку радість з приводу повернення Юрандівни буде більша, ніж бажання помститися за її викрадення. «В усякому разі, ми можемо сказати, що знайшли її вже після нападу Юранда!» Ця остання думка зовсім заспокоїла Зігфріда. Щодо самого Юранда, то старий хрестоносець разом з Ротгером уже давно придумали спосіб, як його позбавити можливості метатися і скаржитись, коли доведеться випустити. Жорстока душа Зігфріда раділа тепер, думаючи про цей спосіб. Радів він також, думаючи про суд божий, що мав відбутися в цехановському замку. Про наслідок смертельного герцю він не турбувався. Згадав один турнір у Кролевці, де Ротгер переміг двох славетних рицарів, які вважались в своїй рідній анжуйській країні непереможними. Згадав і герць під Вільною з одним польським рицарем, придворним Спитка з Мельштина, якого Ротгер забив. Обличчя Зігфріда прояснилось, а серце сповнилося гордістю, бо він перший водив Ротгера, вже прославленого рицаря, в походи на Литву і вчив його найкращих способів війни з цим плем'ям. А тепер цей його вихованець ще раз проллє ненависну польську кров і повернеться, вкритий славою. Це ж таки суд божий, отож і Орден позбудеться підозрінь... «Суд божий!..» На якусь мить старече серце стиснулося від тривожного передчуття. Адже Ротгер мав стати на смертельну боротьбу й захищати невинність хрестоносців, а вони винні, отже, він битиметься за брехню... Коли б не сталося нещастя. Але за хвилину Зігфрідові це здалося знов неможливим. Ротгер не може бути переможений.

Заспокоївшись таким чином, старий хрестоносець замислився над тим, чи не краще було б вислати Данусю до якогось далекого замка, на який мазури ні в якому разі не могли б напасти, але, подумавши трохи, відмовився від цього наміру. Наважитись зробити напад і очолити його міг би тільки чоловік Юрандівни, а він же загине від руки Ротгера... А потім будуть розслідування, розпитування, писанина, скарги тільки з боку князя й княгині, а тому справа заплутається і безконечно затягнеться. «Перш ніж вони про щось дізнаються,– подумав Зігфрід,– я помру, а може, й Юрандівна постаріється в нашій в'язниці». Проте він наказав, щоб у замку все було приготовлено до оборони й до від'їзду, бо не знав добре, чим скінчиться його нарада з Ротгером. І ждав.

Тимчасом від того строку, в який обіцяв повернутися Ротгер, минуло два дні, потім три і чотири, а перед щитнинською брамою не з'являвся ніякий загін. Аж на п'ятий день, уже смерком, перед баштою воротаря залунав звук рога. Зігфрід, який тільки що закінчив надвечірні справи, негайно вислав слугу довідатись, хто прибув.

За хвилину слуга повернувся з стурбованим обличчям, але Зігфрід не міг добачити цієї зміни, бо вогонь з глибокого каміна ледве освітлював кімнату.

Приїхали? – спитав старий рицар.

Приїхали,– відповів слуга.

Але в голосі його вчувалося щось таке, що раптом занепокоїло хрестоносця, і він спитав:

А брат Ротгер?

Брата Ротгера привезли.

Почувши це, Зігфрід устав з крісла. Довгий час він тримався рукою за поручень, немов боявся впасти, потім промовив глухим голосом:

–Дай мені плащ.

Слуга накинув йому плащ на плечі, а він, видно, очуняв і сам насунув на голову каптура й вийшов з кімнати.

За хвилину опинився на замковому дворі, де вже було зовсім темно, і йшов повільно по рипучому снігу до загону, який в'їхав через браму і спинився неподалік від неї. Там уже стояв великий гурт людей І світило кілька смолоскипів, що їх встигли принести солдати. Побачивши старого рицаря, кнехти розступилися. В світлі смолоскипів видно було тільки тривожні обличчя та чувся тихий шепіт у темряві:

– Брат Ротгер...

–Брат Ротгер убитий...

Зігфрід підійшов до саней, на яких лежало на соломі вкрите плащем тіло, і підняв край плаща,

–Дайте сюди світло,– сказав він, скидаючи каптура.

Один з кнехтів нахилив смолоскипа, і при його світлі старий хрестоносець побачив голову Ротгера й біле як сніг обличчя – змарніле, обіпнуте чорною, зав'язаною під підборіддям хусткою, мабуть, для того, щоб рот не залишився відкритим. І все обличчя його так зморщилось і змінилося, що його не можна було впізнати. Очі були заплющені, а навколо них і коло скронь шкіра пойнялася блакитними плямами. На лицях виблискував іній.

Серед загального мовчання: комтур довго дивився на труп, А присутні дивилися на комтура, бо знали, що він був для небіжчика немов батьком і любив його, як сина. Проте жодна сльоза не спливла з його очей, тільки обличчя стало ще суворіше, ніж звичайно, й ніби застигло в зловісному спокої.

–Так вони його одіслали! – промовив він нарешті. І трохи згодом звернувся до економа замка:

– Нехай до півночі зроблять труну й поставлять тіло в каплиці.

Залишилась одна труна з тих, що робили для побитих Юрандом, – відповів економ.– Я тільки накажу оббити її сукном.

І прикрити його плащем,– сказав Зігфрід, закриваючи обличчя Ротгера,– не таким, як цей, а орденським..

Через якийсь час він додав:

–А віком не прикривати.

Люди підійшли до саней. Зігфрід знов насунув каптура на голову, щоб іти, але, видно, пригадав ще щось і запитав:

А де ван Кріст?

Також убитий,—відповів один із слуг,– але його мусили поховати в Цеханові, бо почав гнити.

–Добре. Сказавши це, він одійшов повільним кроком, а повернувшись до кімнати, сів у те саме крісло, в якому його застала звістка, і сидів нерухомо, з закам'янілим обличчям, так довго, що хлопчик-слуга занепокоївся і все частіше став заглядати в прочинені двері. Минала година за годиною, в замку завмирав звичайний рух, тільки з каплиці долітав глухни стукіт молотка, а потім уже ніщо не порушувало тиші, крім перегукування вартових.

Було вже десь опівночі, коли старий рицар немов прокинувся й гукнув слугу.

–Де зараз брат Ротгер? – спитав він.

Але хлопець, прикро вражений тишею, подіями і безсонням, не зрозумів його, глянув на нього тривожно й відповів тремтячим голосом:

–Не знаю, пане!...

Старий хмуро усміхнувся й лагідно додав:

Я тебе, дитино, питаю: він уже в каплиці?

Так, пане.

–Гаразд. Скажи Дідеріхові, щоб прийшов сюди з ключами й ліхтарем і щоб чекав, поки я не повернусь. Нехай візьме також і казанок з жаром. В каплиці вже засвічено?

– Коло труни горять свічки.

Зігфрід надів плаща і вийшов. Прийшовши в каплицю, він коло дверей обдивився, чи нема нікого, потім старанно зачинив їх, підійшов до труни, одставив дві свічки з шести, що горіли коло неї у великих мідних свічниках, і впав навколішки.

Губи його не ворушились, він не молився. Якийсь час тільки дивився на застигле, але ще гарне обличчя Ротгера, немов хотів спостерегти на ньому сліди життя.

Потім в тиші каплиці залунав його приглушений голос:

– Синку! Синку!

І замовк. Здавалося, він жде відповіді.

Далі простягнув руку, засунув сухі, мов пазури, пальці під плащ на грудях Ротгера й почав їх обмацувати: шукав всюди, посередині і з боків, понижче ребер і коло ключиць, нарешті намацав крізь сукно рану, що тяглася від правого плеча аж до пахви, заглибив у неї пальці, провів ними по всій довжині й заговорив голосом, в якому немов бриніла скарга:

–О-о!.. Який нещадний удар!.. А ти казав, що твій супротивник – просто хлопчик!.. Ціле плече! Ціле плече з рукою! Скільки разів він підіймав цю руку на поган, захищаючи Орден! А тепер її одрубала польська сокира... От і кінець! От і край! Не благословив тебе Христос, бо, може, не піклується про наш Орден. Залишив він і мене, хоч я служив йому довгі роки.