Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 45 страниц)

Ксьондз Калеб нічого не відповів, може, тому, що недочув, бо очі у нього були якісь затуманені, видно, що він недавно справді щиро молився.

Ксьондз закрив обличчя руками і деякий час мовчав. Нарешті він стрепенувся, протер рукою очі і сказав:

Тепер питайте.

Яким чином Збишко сподобався самбійському війтові?

Він уже не війт самбійський...

Це мені байдуже... Ви думайте про те, про що я питаю, і розказуйте, що знаєте.

Сподобався він йому на турнірі. Ульріх любить битися на герцях, отож бився і з Збишком, бо в Мальборзі дуже багато гостей-рицарів, для яких магістр влаштував змагання. Трапилось так, що в Ульріха коло сідла лопнула попруга, і Збишко легко міг збити його з коня, але він, побачивши це, кинув списа на землю і ще й підтримав супротивника.

– Ага! Бачиш! – вигукнув Мацько, звертаючись до Ягенки.– І за це його Ульріх полюбив?

Еге ж, за це він його й полюбив. Не хотів уже з ним битися ні гострими, ні тупими списами і полюбив його. А коли Збишко розказав йому про своє горе, Ульріх, дбаючи про рицарську честь, страшенно розгнівався й повів його до свого брата, магістра, скаржитись. Дай йому боже за це спасіння, бо небагато з-поміж хрестоносців таких, котрі люблять справедливість. Казав мені також Збишко, що батато допоміг йому своїми свідченнями на його користь і пан де Лорш, якого хрестоносці шанують за знатний рід і багатство.

Що ж з тієї скарги та свідчень вийшло?

Вийшло те, що великий магістр суворо наказав щитнинському комтурові негайно одіслати до Мальборга всіх спиховських бранців, не виключаючи й Юранда. Про Юранда комтур відписав, що той помер від ран і похований у Щитні біля костьолу. Інших бранців, серед яких була й придуркувата дівка, він одіслав, але нашої Данусі з ними не було.

Казав зброєносець Глава,– відповів Мацько,– що той – вбитий Збишком при мазовецькому дворі– Ротгер також згадував про якусь недоумкувату дівку. Він казав, що хрестоносці вважали її за Юрандівну, а коли княгиня зауважила йому, що вони знали справжню Юрандівну й бачили, що вона не недоумкувата, він відповів: «Воно-то правда, але ми думали, що її підмінила нечиста сила».

Це саме написав і комтур магістрові: дівка, мовляв, у них була не ув'язнена, а тільки на догляді, бо вони одбили її у розбійників, які присягалися, нібито вона і є підмінена Юрандівна.

– І магістр повірив?

–Він і сам не знав, вірити йому чи ні, але Ульріх так розгнівався, що наполіг перед братом, аби той послав у Щитно орденського урядовця, і магістр так і зробив. Та коли вони приїхали до Щитна, то вже не застали старого комтура, який виїхав у східні землі на війну з Вітольдом, а застали тільки підвійта, котрому урядовець наказав одімкнути всі підвали й підземелля. Вони обшукали все, але нікого не знайшли. Допитували вони й людей. Один з таких свідків сказав Збишкові, що багато чого можна довідатись від капелана, який розуміє німого ката. Але ката забрав з собою старий комтур, а капелан виїхав до Кролевця на якийсь духовний конгрес... Вони туди часто з'їжджаються і надсилають папі скарги на хрестоносців, бо і ксьондзам під ними доводиться тяжко...

Дивно мені тільки, що вони не знайшли Юранда!– зауважив Мацько,

Його, мабуть, старий комтур ще перед тим випустив. Таке звільнення жорстокіше за вбивство. Їм хотілося, щоб він намучився перед смертю більше, ніж може витримати людина в його стані. Сліпий, німий і без правої руки – господи милостивий!.. Ні додому не втрапить, ні хліба не випросить, ні дороги не спитає... Вони сподівались, що він умре десь під тином з голоду або забреде в якусь воду і втопиться... Що вони йому залишили? Нічого, тільки пам'ять, ким він був, та усвідомлення своєї нікчемності. А це ж мука з мук!.. Може, він десь там під костьолом або над шляхом сидів, а Збишко проїжджав і не впізнав його. Може, й він чув Збишків голос, та не міг до нього озватись... Ех! Про це не можна без сліз і подумати!.. Це просто чудо господнє, що ви на нього натрапили, і він зробить ще більше, хоч про це благають його мої грішні й недостойні уста.

А що ще казав Збишко? Куди він мав їхати? – питав далі Мацько.

Казав так: «Я знаю, що Дануська була в Щитні, але вони її викрали і або уморили, або кудись вивезли. Це,– каже,– зробив старий де Леве, і клянусь богом, доти не заспокоюсь, поки не захоплю його».

Так він сказав? Тоді, напевне, він поїхав у східні комтурії, але там зараз війна.

– Він знав, що там війна, тому й поїхав до князя Вітольда. Казав, що з його допомогою він доб'ється чого-небудь від хрестоносців навіть швидше, ніж з допомогою самого короля.

– До князя Вітольда! – зриваючись з місця, вигукнув Мацько.

Потім звернувся до Ягенки:

Бачиш, що значить розум! Чи не я тобі казав те саме? їй-богу, я знав, що нам доведеться їхати до Вітольда.....

Збишко сподівався, – зазначив ксьондз Калеб, – що Вітольд вторгнеться в Пруссію і здобуватиме тамтешні замки.

– Якщо матиме час, то він не забариться це зробити,– докинув Мацько.– Ну, хвалити бога, тепер ми принаймні знаємо, де Збишка шукати.

Отже, нам треба зараз вирушати! – сказала Ягенка.

Замовчи! – вигукнув Мацько.– Не личить слугам встрявати з своїми порадами!

Сказавши це, він значущо глянув на неї, немов нагадуючи їй, що вона – слуга. Ягенка зрозуміла і замовкла.

Мацько трохи подумав і сказав:

–Ну, тепер ми вже знайдемо Збишка, бо він ні в якому іншому місці, а тільки у князя Вітольда. Але хотілося б напевне знати, чи він іще чогось шукатиме по світі, крім тих німецьких голів, на котрі дав обітницю?

–Як же його взнати? – спитав ксьондз Калеб.

Якби я знав, що той щитнинський капелан уже повернувся з синоду, то побачився б з ним,– відповів Мацько.– У мене є листи Ліхтенштейна, і я можу їхати до Щитна безпечно.

То був не синод, а конгрес,– зауважив ксьондз Калеб, – і капелан уже давно мусив повернутися.

Це добре. Ну, то можете покластись на мене... Візьму з собою Главу і про всяк випадок двох слуг з бойовими кіньми та й поїду.

– А потім до Збишка? – запитала Ягенка.

–А потім до Збишка, але поки що ти залишишся тут і чекатимеш, доки ми не повернемось із Щитна. Я так гадаю, що більш як три або чотири дні не забаримось. Кості мої ще міцні, а до труднощів мені не звикати. Але прошу вас, отче Калеб, дати мені листа до щитнинського капелана. Коли я покажу йому, листа, він швидше мені повірить... бо ксьондзи завжди більше довіряють один одному.

– Люди добре відзиваються про цього ксьондза,– сказав отець Калеб.– І коли хто-небудь щось знає, то це він.

До вечора Калеб приготував листа, а другого дня, ще до сходу сонця, старого Мацька вже не було в Спихові.

Юранд прокинувся від довгого сну в присутності ксьондза Калеба і, забувши уві сні, що з ним сталося та не знаючи, де він знаходиться, почав обмацувати ліжко й стіну, під якою воно стояло. Тоді ксьондз Калеб обійняв його і, зворушений до сліз, став говорити:

–Це я! Ти в Спихові! Брате Юранде! Господь послав тобі випробування... але ти серед своїх... тебе привезли добрі люди... Брате Юранде! Брате!!.

І, пригорнувши його до грудей, став цілувати в чоло, в западини очей, і знову пригортав, і знову цілував. А Юранд спочатку був наче приголомшений і, здавалося, нічого не розумів, потім став водити лівою рукою по лобі й голові, немов хотів оді гнати й розвіяти важкі хмари сну і приголомшення.

–Ти чуєш мене і розумієш? – спитав ксьондз Калеб.

Юранд дав знак головою, що чує, потім сягнув рукою до срібного розп'яття, яке здобув колись у бійці з одним багатим німецьким рицарем, притулив до уст та грудей і віддав ксьондзові Калебові.

А той сказав:

–Розумію тебе, брате! Він залишається з тобою, і як вивів тебе з неволі, так може повернути тобі все, що ти втратив.

Юранд показав рукою вгору, даючи зрозуміти, що тідьки на небі йому буде повернено все втрачене, при чому в його очних западинах знову виступили сльози, а на змученому обличчі відбився невимовний біль.

Ксьондз Калеб, зрозумівши цей рух і цей біль, як знак, що Дануськи вже нема живої, впав навколішки коло ліжка і промовив:

–Пошли їй, господи, вічну пам'ять і царство небесне, хай з богом спочиває, амінь.

Почувши це, сліпий Юранд підвівся на ліжку й почав крутити головою й махати рукою, немов хотів щось заперечити і спинити ксьондза Калеба. Але вони не могли порозумітися, бо в цю мить увійшов старий Толїма, а за ним залога городища, прикажчики, найповажніші і старі спиховські кмети, лісники, й рибалки – звістка про повернення старого пана вже розійшлася по всьому Спихову. Вони обіймали його коліна, цілували в руку й ревно плакали, бачачи цього каліку-діда, який нічим не нагадував колишнього могутнього Юранда, грозу хрестоносців і звитяжця в усіх сутичках. Але деяких, саме тих, котрі ходили з ним у походи, поривав шалений гнів, обличчя їх блідли і робились жорстокими. Вони стали збиватися в купки, перешіптуватись, штовхаючи один одного ліктями, поки, нарешті, не вийшов наперед один із спиховської залоги, коваль Сухаж, Він підійшов до Юранда, вклонився йому в ноги і сказав:

Коли вас привезли, пане, ми зараз же хотіли вирушити на Щитно, але той рицар, що вас привіз, заборонив. Але тепер, пане, ви нам дозвольте, бо не можемо ж ми залишити це діло без помсти. Нехай буде так, як воно завжди бувало. Безкарно нас ніколи не ганьбили й тепер не будуть... Нападали ми на них під вашим проводом, нападемо й тепер під проводом Толіми або й без нього, Ми неодмінно повинні здобути Щитно й виточити з них їхню собачу кров – хай нам поможе в цьому ділі бог!

Хай нам поможе бог! – повторило кільканадцять голосів.

–На Щитно!

– Вимагаємо їх крові!

І бажання помсти пойняло запальні мазурські серця. Обличчя нахмурились, очі заблищали, декотрі заскреготіли зубами. Лише через деякий час гомін голосів і скрегіт замовкли і всі очі звернулись до Юранда.

В першу мить лиця його порожевіли, наче в ньому заговорили колишня злопам'ятність і бойовий запал. Він підвівся й знову почав чогось шукати рукою на стіні. Людям здалося, що вій шукає меча, а тимчасом пальці його натрапили на хрест, що його ксьондз Калеб почепив на старе місце.

Юранд вдруге зняв хреста з стіни, і обличчя його зблідло; він обернувся до людей, звів угору порожні западини очей і простягнув наперед розп'яття.

Всі замовкли. Надворі вже вечоріло. Крізь відчинене вікно долітало щебетання птаства, що готувалося до сну в піддашшях будівель та в липах на подвір'ї. Останнє червоне проміння сонця, проникаючи в кімнату, лягало на піднятий угору хрест і біле волосся Юранда.

Коваль Сухаж подивився на Юранда, обернувся до товаришів і, перехрестившись, навшпиньках вийшов з кімнати. Так само тихо вийшли за ним і всі інші. Зупинившись на подвір'ї, вони почали перешіптуватись між собою:

Ну, як?

Не підемо, чи що? – Не дозволив!

– Полишає помсту на бога. Видно, й душа в ньому змінилася.

Так воно було й насправді.

В кімнаті Юранда залишились тільки ксьондз Калеб і старий Толіма, а з ними Ягенка з Сецехівпою, котрі, побачивши в дворі цілий гурт озброєних людей, також прийшли з ними подивитись, що тут діється.

Сміливіша за Сецехівну Ягенка тепер підійшла до Юранда.

–Боже вам поможи, рицарю Юранде! – сказала вона.– Це ми, котрі привезли вас з Пруссії.

Коли він почув її молодий голос, обличчя його прояснилось. Він, мабуть, докладніше пригадав усе, що сталося на щитнинському шляху, бо кілька разів з подякою кивнув головою і приклав руку до серця. А вона почала розказувати, як його зустріли і як його впізнав чех Глава – зброєносець рицаря Збишка, і як, нарешті, його привезли до Спихова. Розказала також і про себе, що вона з товаришем носить меч і щит за рицарем Мацьком з Богданця, Збитковим дядьком, який вирушив з Богданця шукати небожа, а тепер поїхав до Щитна і за три або чотири дні повернеться до Спихова.

На згадку про Щитно Юранд, правда, не схвилювався так, як тоді на дорозі, проте на його обличчі позначився великий неспокій. Але Ягенка запевнила його, що рицар Мацько так само хитрий, як і мужній, і що він не дасться спіймати себе на гачок, а крім того, у нього є від Ліхтенштейна листи, з якими він може скрізь їздити безпечно. Ці слова значно заспокоїли Юранда. Видно було, що він хотів би запитати багато про що і мучиться від цього. Кмітлива дівчина одразу збагнула його бажання і сказала:

–Якщо будемо говорити з вами частіше, то ми про все договоримось.

Він знов усміхнувся, простягнув до неї руку і, намацавши її голову, подержав якийсь час, немов благослови ляв. Він справді багато чим завдячував їй, але, видно, йому до душі була її молодість та мова, що нагадувала щебетання пташки.

І з того часу, якщо він не молився – а він робив це майже цілі дні – або не спав, то завжди шукав її коло себе, і коли її не було, сумував за її голосом і всіма способами намагався дати зрозуміти ксьондзові Калебу й Толімі, що хоче мати коло себе того чудового хлопчину.

Вона приходила до нього, бо її добре серце щиро жаліло його, а крім того, швидше минав час дожидання Мацька, який невідомо чому затримався в Щитні.

Він мав повернутися за три дні, а тимчасом минув четвертий і п'ятий. Шостого дня надвечір Ягенка хотіла вже просити Толіму, щоб він вислав людей на розвідку, коли раптом із спостережного дуба подано було знак, що до Спихова наближаються якісь вершники.

За хвилину на підйомному мосту справді задудніли копита, і в двір в'їхав зброєносець Глава з другим слугою з почту Мацька. Ягенка, що вже вийшла з кімнати й ждала на подвір'ї, підбігла до нього, перш ніж він встиг злізти з коня.

–А де ж Мацько? – стурбовано запитала вона.

–Поїхав до князя Вітольда, а вам наказав залишатися тут,– відповів зброєносець.

XIII

Довідавшись, що з наказу Мацька має залишитися в Спихові, Ягенка від здивування, прикрості та гніву деякий час не могла вимовити й слова і лише дивилася на чеха широко розкритими очима. А він, розуміючи, яку приніс їй неприємну звістку, сказав:

– Хотів би вам також розказати, що ми чули в Щитні, бо є багато новин і дуже важливих.

– А про Збишка?

– Ні, тільки щитнинські, знаєте...

–Розумію! Коні нехай розсідлає слуга, а ви йдіть за мною.

І, давши наказ слузі, вона повела чеха нагору в кімнату.

Чому ж Мацько залишив нас? Чому ми маємо зоставатися в Спихові й чого ви повернулися? – одним духом запитала вона.

Я повернувся тому,– відповів чех,– що мені наказав рицар Мацько. Мені хотілось на війну, але наказ є наказ. Рицар Мацько сказав мені так: «Повернешся, будеш оберігати згожелицьку панну й ждати від мене відомостей. Можливо, тобі доведеться відпровадити її в Згожелиці, бо сама вона, звісно, не повернеться».

Господи! Що ж сталося? Знайшлася Юрандова дочка? Невже Мацько поїхав не до Збишка, а за Збишком? Ти бачив її? Говорив з нею? Чому ж ти її не привіз, і де вона тепер?

Почувши цю зливу запитань, чех вклонився до ніг Ягенці і сказав:

Не гнівайтесь на мене, але я не можу одразу відповісти на всі ці запитання. Якщо ви не перебиватимете, то я відповім на них по черзі.

Гаразд! Знайшлася вона чи ні?

Ні, але стало точно відомо, що вона була в Щитні і що її вивезли кудись у східні замки.

А ми чого повинні сидіти в Спихові?

Ну, а якщо вона знайдеться?.. Тоді, ваша милость... Звісно, що не було б чого...

Ягенка замовкла, тільки щоки її запломеніли. А чех говорив далі:

Я думав і думаю, що ми не вирвемо її з пазурів тих псявір, проте все в руках господніх. Розкажу все з початку. Приїхали ми до Щитна, ну, гаразд. Рицар Мацько показав підвійтові листа Ліхтенштейна, а підвійт, який був замолоду його зброєносцем, на наших очах поцілував печать, гостинно прийняв нас і ні в чому не підозрівав. Він так нам довіряв, що коли б поблизу було трохи людей, то можна було б навіть узяти замок... Нам ніхто не перешкоджав бачитися з ксьондзом, ми говорили з ним дві ночі й узнали про незвичайні речі, що їх ксьондз довідався від ката.

Кат же німий.

Німий, але вміє все розказати ксьондзові на мигах, А ксьондз так його розуміє, ніби той говорить звичайною мовою. Дивне все те, що ми взнали, і, мабуть, тут був перст божий. Той кат одрубав Юрандові руку, вирізав язика й випалив око. Коли йдеться про чоловіка, то він не здригнеться ні перед яким катуванням, хоч би йому наказали рвати людину зубами. Але ніякими муками не можна його примусити здійняти руку на дівчину. І це тому, що в нього самого колись була єдина дочка, яку він дуже любив і яку хрестоносці...

На цьому Глава затнувся і не знав, як казати далі. Побачивши це, Ягенка зауважила:

– Що ви мені розказуєте про катову дочку!

Бо все це стосується справи,– відповів чех.– Коли наш молодий пан розбатував рицаря Ротгера, старий комтур Зігфрід мало не сказився. В Щитні говорили, що Ротгер був його син; ксьондз також підтвердив, що ніякий батько не любив так рідного сина, як він Ротгера, і задля помсти продав чортові душу, а кат це бачив! Зігфрід так розмовляв з убитим, як оце я з вами, а той то сміявся до нього з труни, то скреготав зубами, то з радості облизувався почорнілим язиком, що старий комтур обіцяв йому голову пана Збишка. А тому що не міг дістати пана Збишка, то наказав катувати Юранда, а потім його руку і язика вкинув у труну Ротгера, який став їх жерти...

Аж страшно слухати. Во ім'я отця, і сина, і святого духа, амінь! – промовила Ягенка.

Вставши, вона підкинула в камін трісок, бо вже зовсім звечоріло.

–Еге ж,– казав далі Глава.– Не знаю, як воно буде на страшному суді, бо все Юрандове має до нього повернутись. Та це не людського розуму діло. Кат усе це бачив. Отож, нагодувавши упиря людським м'ясом, старий комтур пішов за Юрандовою дочкою, бо той, мабуть, шепнув йому, що хотів би запити страву невинною кров'ю... А кат, котрий, як я казав, готовий на все, тільки не може знести дівочої кривди, вже перед цим засів на сходах... Ксьондз казав, що він несповна розуму, просто худобина, але коли йому треба, ніхто його не перехитрує. От він сів на сходах і чекає, а тут іде комтур. Він почув катове дихання, побачив, як блищать його очі і злякався, бо подумав, що то упир. А той кулачищем комтура в потилицю! Думав, що хребта йому переб'є, так що й знаку не буде, проте не вбив. Комтур знепритомнів і захворів зо страху, а коли видужав, то вже боявся зачіпати Юрандівну.

–Але він її вивіз?

– Вивіз її, а з нею забрав і ката. Він не знав, що той боронив Юрандівну, йому ввижалася якась надприродна сила – добра чи лиха. А в Щитні ката залишити не хотів. Мабуть, боявся його свідчень... Бо кат хоч і німий, та коли б діло дійшло до суду, міг би через ксьондза розказати, що бачив... Кінець кінцем ксьондз сказав рицареві Мацькові так: «Старий Зігфрід уже не знищить Юрандівни, бо боїться, а коли б наказав зробити це комусь іншому, то поки Дідеріх живий, він не допустить цього, тим більше, що вже раз врятував її».

–А ксьондз знає, куди її вивезли?

– Напевне не знає, але чув, що говорили про Рагнету – замок, який стоїть недалеко від литовської чи жмудської границі.

–Що ж сказав Мацько?

Вислухавши все, рицар Мацько другого дня сказав мені: «Коли так, то, може, і знайдемо її, але мені треба негайно поспішати до Збишка, щоб його не принадили Юрандівною на гачок, як принадили Юранда. Якщо вони скажуть, що віддадуть її, коли він сам за нею приїде, то й приїде, і тоді старий Зігфрід так жорстоко помститься за Ротгера, як ще ніхто нікому не мстився».

Це правда! Правда! – занепокоєно вигукнула Ягенка. – Коли він для цього так поспішав, то й добре.

Трохи згодом вона звернулася до чеха:

В одному він тільки помилився – що прислав вас сюди. Чого ви маєте стерегти нас у Спихові? Встереже і старий Толіма, а там ви стали б у пригоді Збишкові, бо ви ж – сильний і кмітливий.

А хто ж вас, панянко, в разі чого, відвезе до Згожелиць?

В разі чого, ви могли б приїхати раніш за них. Замість пересилати новини кимось іншим, прислали б вами, і ви одвезли б нас до Згожелиць.

Чех поцілував її в руку і спитав схвильованим голосом:

Отже, ви на цей час залишитеся тут?

Бог, береже сироту! Залишуся тут.

І не будете нудьгувати? Що ж ви тут робитимете?

–Молитимусь богу, щоб дав Збишкові щастя, а всім вам здоров'я.

Сказавши це, вона заплакала.

Зброєносець знову схилився перед нею.

– Ви така,– сказав він,– як ангел небесний.

XIV

Ягенка втерла сльози і, взявши з собою зброєносця, пішла з ним до Юранда, щоб повідомити йому новини. Вона застала його у великій світлиці з прирученою вовчицею коло ніг, з ксьондзом Калебом, з Сецехівною і старим Толімою. Місцевий церковний служка, котрий був разом і піснярем, приграючи на лютні, співав пісню про якийсь давній бій Юранда з «розбещеними хрестоносцями», а вони, підперши голови руками, сумно й задумливо слухали його. В світлиці було ясно від місячного світла. Після душного дня настав тихий, дуже теплий вечір. Вікна були відчинені, і в місячному світлі по кімнаті кружляли хрущі, які роїлися в липах, що росли на подвір'ї. Проте в каміні жевріло кілька головешок, на яких слуга підігрівав мед, змішаний з покріпленим вином та запашним зіллям.

Пісняр, власне, служка ксьондза Калеба, саме почав нову пісню «Про щасливу сутичку»:

Їде, їде Юранд на гнідому коні...

коли увійшла Ягенка і сказала:

Слава Ісусу Христу!

На віки вічні,– відповів ксьондз Калеб, Юранд сидів на лаві, спершись руками на поручні.

Почувши голос Ягенки, він одразу обернувся до неї і привітав її, киваючи білою, як молоко, головою.

–Приїхав Збитків зброєносець із Щитна,– озвалася дівчина,– і привіз до ксьондза новини. Мацько вже не повернеться сюди, бо поїхав до князя Вітольда.

–Як то не повернеться? – запитав ксьондз Калеб. Ягенка стала розказувати все, що чула від чеха:

про те, як Зігфрід мстився за смерть Ротгера, про те, як старий комтур хотів віднести Данусю Ротгеровї, щоб той напився невинної крові, і про те, як її несподівано оборонив кат. Не приховала й того, що тепер Мацько має надію вдвох із Збишком відшукати Данусю, одбити

її і привезти до Спихова, через що, власне, й поїхав просто до Збишка, а їм наказав залишатися тут.

Наприкінці голос їй затремтів від смутку чи від жалю, і коли вона скінчила розказувати, в світлиці запанувала тиша. Тільки в липах на подвір'ї так голосно співали солов'ї, що заливали своїм щебетом всю кімнату. Всі дивились на Юранда, який сидів з заплющеними очима й відхиленою назад головою і не подавав ніяких ознак життя.

–Ви чуєте? – нарешті спитав його ксьондз Калеб. Юранд ще більше відхилив назад голову, підняв

угору ліву руку й показав пальцем на небо.

Місячне проміння лягало йому прямо на обличчя, на біле волосся, на випечені очі, і в цьому обличчі було стільки страждання та покірності долі, що всім здалося, ніби вони бачать лише визволену від тілесних пут душу, котра, раз назавжди зрікшися земного життя, нічого вже від нього не жде й ні на що не сподівається.

Знов усі замовкли, і знов чути було тільки солов'їні співи, що заливали весь двір і кімнату.

Ягенку раптом пойняв глибочезний жаль і дочірня любов до нещасного старого чоловіка; скоряючись пориву, вона підбігла до нього і, схопивши його руку, стала її цілувати й поливати слізьми.

–І я сирота! – вирвалося з глибини її переповненого серця.– Я ніякий не слуга, а Ягенка із Згожелиць. Мацько взяв мене з собою, щоб захистити від лихих людей, і тепер я залишуся з вами, поки бог не поверне вам Данусі.

Юранд навіть не здивувався, немов уже раніш знав, що вона дівчина, тільки пригорнув її до грудей, а вона, весь час цілуючи його в руку, говорила далі уривчастим від плачу голосом:

–Я залишуся з вами, а Дануська повернеться... Аж потім поїду в Згожелиці... Бог береже сиріт! Німці й мого татуся вбили, але ваша кохана донька жива й повернеться. Дай, господи милосердний, дай, милостива богородице...

Ксьондз Калеб раптом впав навколішки й промовив урочистим голосом:

–Кіріє елейсон!

–Хрісте елейсон! – одразу відповіли чех і Толіма. Всі поставали навколішки, бо зрозуміли, що то літанія, яку проказують не тільки над вмираючими, але й для врятування від смертельної небезпеки дорогих і рідних людей. Стала навколішки й Ягенка, Юранд також зсунувся з лави на коліна, і вони хором почали проказувати:

– Кіріє елейсон! Хрісте елейсон!..

– Отче небесний, господи, помилуй нас!

– Сине божий, спасителю світу, господи, помилуй нас!

Людські голоси і благання «Помилуй нас!..» мішалися з солов'їним співом.

Раптом приручена вовчиця, що лежала на ведмежій шкурі біля Юрандової лави, встала, підійшла до відчиненого вікна і, спершись лапами на лутку та задерши до місяця свою трикутну пащу, почала тихо і жалібно вити.

Хоч чех обожнював Ягенку і його все більше вабило до гарненької Сецехівни, однак його молода й хоробра душа насамперед прагнула війни. Правда, він повернувся до Спихова з наказу Мацька, бо був слухняний, до того ж мав певну втіху від думки, що оберігатиме обох панянок, та коли сама Ягенка сказала, що їм у Спихові ніщо не загрожує і що його обов'язок бути коло Збишка, він з радістю погодився з цим. Мацько не був його безпосереднім паном, тому він легко міг перед ним виправдатись тим, що залишив Спихов і поїхав до Збишка з наказу своєї справжньої пані.

Ягенка сказала так, знаючи, що сильний і спритний зброєносець завжди може стати Збишкові в пригоді й виручити його не з одної біди. Він уже довів це під час князівських ловів, коли Збишко мало не позбувся життя від тура. Тим більш корисним він міг бути на війні, особливо такій, яка точилася на жмудській границі, Гловачеві так хотілось на війну, що він, повернувшись від Юранда, вклонився Ягенці до ніг і сказав:

– Хочу поклонитися вашій милості й попросити на дорогу доброго слова...

–Як? – спитала Ягенка.– Ти хочеш виїхати ще сьогодні?

Завтра вдосвіта, щоб коні за ніч відпочили. Звідси до Жмуді дуже далеко!

Ну, то їдь, швидше дожени рицаря Мацька.

Важко буде догнати. Старий пан невтомний і вже на кілька днів випередив мене. Крім того, він поїде через Пруссію, щоб скоротити собі дорогу, а я мушу їхати лісами. У пана є листи від Ліхтенштейна, які він може показувати в дорозі, а я, щоб звільнити собі шлях, мусив би показувати хіба оце.

І він поклав руку на руків'я свого меча. Побачивши це, Ягенка вигукнула:

Будь обережний! Коли вже їдеш, то треба, щоб доїхав, а не опинився у хрестоносців в якомусь підземеллі. Та й у лісах треба остерігатися, бо там тепер живуть різні божки, котрим тамтешній народ поклонявся до того, як перейшов у християнство. Я пам'ятаю, як про них розказували в Згожелицях Мацько й Збишко.

Пам'ятаю і я, але не боюсь їх – то дрібнота, і ніякої сили в тих божків немає. Дам я ради і їм, і німцям, на яких натраплю, аби тільки війна як слід розгорілась.

А хіба вона не розгорілась? Скажи, що ви чули про неї серед німців?

Кмітливий чех нахмурив брови, трохи подумав і сказав:

–І розгорілась, і не розгорілась. Ми пильно про все розпитували, а особливо рицар Мацько,– він такий хитрий, що обдурить всякого німця. Питає ніби про щось інше, сам нічого не викаже, а потрапить саме куди треба, і з кожного новину, як ту рибу гачком, витягне. Якщо ваша милость захоче терпляче слухати, то я розкажу. Кілька років тому князь Вітольд задумав похід проти татар і, щоб забезпечити собі мир з боку німців, поступився їм Жмуддю. Тоді була між ними велика дружба і згода. Князь дозволив німцям будувати замки і навіть сам допомагав. Влаштували побачення з магістром на одному острові, де вони пили, їли і засвідчували один одному любов. Хрестоносцям навіть було дозволено влаштовувати в тамтешніх лісах лови. Коли ж нещасні жмудини повстали проти панування хрестоносців, князь Вітольд на допомогу німцям послав своє військо, чим викликав в усій Литві нарікання, що проливає братерську кров. Все це нам розказував підвійт у Щитні. Він вихваляв хрестоносців за їх урядування в Жмуді, за те, що вони посилали жмудинам священиків, які мали їх хрестити, і хліб під, час голоду. Посилати вони справді посилали, бо так наказав великий магістр, але зате забирали в Пруссію жмудських дітей, безчестили жінок на очах у чоловіків і братів, а тих, котрі опиралися, вішали. Через це, панянко, й виникла війна.

А князь Вітольд?

Князь довго закривав очі на жмудські кривди і дружив з хрестоносцями. Ще недавно княгиня, його дружина, їздила в гості в Пруссію, до самого Мальборга. Там її приймали, немов саму польську королеву, І це ж недавно, зовсім недавно! Хрестоносці закидали її подарунками, а скільки влаштовували на її честь у кожному місті турнірів, бенкетів та всякого дива, того й не злічити. Всі вже думали, що між хрестоносцями і князем Вітольдом запанувала вічна дружба, коли раптом серце його змінилося...

Коли зважити на те, що не раз про нього розказували покійні тато й Мацько, то серце його часто мінялося...

До чесних ні, а до хрестоносців часто, і то через те, що вони самі ніколи не додержують слова. Тепер вони, вимагали від нього, щоб він їм видав втікачів, а він їм одказав, що людей низького стану видасть,

а вільних і не подумає, бо вільні мають право жити, де хочуть. І вони почали один на одного поглядати скоса, писати скарги та один одному погрожувати. Почувши про це, жмудини давай бити німців! Залоги їхні винищили, замки поруйнували, а тепер уже в саму Пруссію вдираються, і князь уже їх не тільки не стримує, а ще й насміхається з німців та нишком посилає жмудинам допомогу.

Розумію,– сказала Ягенка.– Але якщо він допомагає їм нишком, то війни ще немає.

Є з жмудинами, а насправді і з Вітольдом. Німці звідусіль сходяться боронити приграничні замки і хотіли б іти на Жмудь великим походом, та мусять чекати з ним аж до зими, бо то болотистий край і рицарям там воювати ніяк. Де жмудин пройде, там німець застрягне, через те зима – друг німця. Але як настануть морози, хрестоносці рушать цілим військом, а князь

Вітольд піде на допомогу Жмуді, і піде з дозволу польського короля, бо він же верховний государ і над великим князем, і над усією Литвою.

–То, може, і з королем буде війна?

–Кажуть люди і там, у німців, і тут, у нас, що буде. Хрестоносці вже при всіх дворах благають допомоги, і каптури на їхніх головах горять, як на злодіях, бо королівське ж військо – то не жарти, та й рицарство польське, тільки хто згадає про хрестоносця, одразу в долоні плює.

Ягенка зітхнула і сказала:

Хлопцеві таки веселіше жити на світі, ніж дівчині, бо от, наприклад, ти поїдеш собі на війну, як поїхали Збишко й Мацько, а ми залишимось тут, у Спихові.

А як же інакше, панянко? Залишитесь, але в цілковитій безпеці. Юрандове ім'я ще й тепер страшне для німців, це я сам бачив у Щитні: як довідались, що він у Спихові, то відразу полякалися.

Ми знаємо, що вони сюди не прийдуть, бо й багна боронять нас, і старий Толіма, але тяжко сидіти й нічого не знати.