Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 45 страниц)

видатніші іноземні рицарі пристали на думку Герсдофа, який запропонував вислати до короля двох герольдів із сповіщенням, що магістр посилає йому два мечі й викликає поляків на смертний бій, а якщо їм мало поля, то він з військом може трохи відступити.

* * *

Король саме од'їхав з берега озера й напрямився на ліве крило до польських корогов, де мав пасувати цілий гурт рицарів, коли йому дали знати, що від орденського війська наближаються два герольди.

В серці Владислава ожила надія.

Може, вони їдуть із справедливим миром?

Дай боже!– відповіли духовні.

Король послав за Вітольдом, але той шикував своє військо до бою і не міг одразу прибути, а тимчасом герольди повільно наближались до табору.

В яскравому сонячному світлі виразно було видно, як вони під'їжджали на величезних, вкритих панцирними попонами бойових конях. У одного на щиті був імператорський чорний орел на золотому полі, у другого, котрий був герольдом щетінського князя,– гриф на білому полі. Шереги розступились перед ними, і вони, злізши з коней, за хвилину вже стояли перед великим королем і, трохи схиливши голови для привітання, стали виконувати своє доручення:

– Магістр Ульріх,– сказав перший герольд,– викликає твою королівську величність і князя Вітольда на смертельну битву, а щоб піднести вашу хоробрість, якої вам, видно, бракує, надсилає вам оці два мечі.

Сказавши це, він поклав мечі до ніг короля. Ясько Монжик з Домброви переклав йому слова герольда; як тільки він скінчив, виступив другий герольд з грифом на щиті і промовив:

–Магістр Ульріх наказав нам також повідомити вас, королю, що коли вам мало поля для битви, то він відступить з військом, щоб ви не загнилися в лісових хащах.

Ясько Монжик переклав і його слова, після чого настала тиша, тільки чути було, як рицарі з королівського почту стиха скреготали зубами, на таке зухвальство і зневагу.

Остання надія Ягелла розвіялась, як дим. Він сподівався посланців згоди і миру, а тимчасом це були посланці пихи і війни.

Піднявши мокрі від сліз очі до неба, він відповів:

–Мечів у нас і своїх достатньо, але я приймаю й ці, як запоруку перемоги, яку мені сам бог посилає через ваші руки. А поле битви також визначить він. До його справедливості я тепер звертаюсь і на свою кривду та вашу несправедливість і пиху скаржуся, амінь.

І дві великі сльози спливли по його засмаглих щоках.

Тимчасом залунали голоси рицарів з почту:

–Німці відходять! Дають поле!

Герольди одійшли, і за хвилину знов було видно, як вони їхали під гору на своїх величезних конях і в блискучій на сонці шовковій одежі, яку вони носили поверх панцерів.

Польське військо вийшло з лісу й заростей у стрункому бойовому порядку. Попереду був «чільний» загін, що складався з найсильніших рицарів, за ним – головний, а за головним піхота і загін з найманих воїнів. Таким чином між загонами утворились дві довгі вулиці, якими проскакували з місця на місце Зиндрам з Машковиць і Вітольд. Останній, без шолома на голові, в прекрасному панцері, схожий був на зловісну зірку або на гнане вітром полум'я.

Рицарі набирали в груди повітря й міцніше вмощувались у сідлах.

Битва от-от мала початись.

Тимчасом магістр дивився на королівське військо, що виходило з бору.

Він довго дивився на його величезну масу, на розпростерті ніби у велетенського птаха крила, на порушувану вітром веселку знамен, і серце його раптом стиснулось від якогось незнаного моторошного почуття. Може, магістр побачив внутрішнім зором гори трупів і ріки крові? Він не боявся людей, але, може, злякався бога, який уже держав там, в небесній високості, терези перемоги?..

Уперше йому спало на думку, який настав жахливий день, і він уперше відчув, яку незмірну відповідальність узяв на свої плечі.

Обличчя його раптом зблідло, губи почали тремтіти, а з очей полились буйні сльози. Комтури здивовано дивилися на свого вождя.

–Що з вами, пане?– спитав граф Венде.

– Оце справді якраз час плакати!—озвався жорстокий члуховський комтур Генріх.

А великий комтур Куно Ліхтенштейн надув губи і сказав.

– Яв очі вам скажу, магістре, що осуджую вашу поведінку: зараз треба було б підносити дух рицарства, а не послаблювати його.

Проте, незважаючи ні на які зусилля, сльози не переставали литися з очей магістра й котилися по чорній бороді, немов у ньому плакав хтось інший.

Нарешті, трохи опанувавши себе, він суворо глянув на комтурів і гукнув:

–По корогвах!

Магістр сказав це так владно, що всі поскакали до своїх корогов, а він простягнув руку до зброєносця і сказав:

–Дай мені шолом.

Серця воїнів в обох таборах уже давно гупали, як молотки, а сурми все ще не давали сигналу до бою. Настали хвилини дожидання, що були, можливо, тяжчі за саму битву. На полі між німцями й королівським військом, з боку Танненберга, височіло кілька вікових дубів, на які повилазили місцеві хлопи, щоб подивитись на величезні армії, яких з давніх-давен не бачив світ. Крім цієї групи дерев, на полі не було нічого, воно було пусте, сіре, безрадісне, наче вимерлий степ. По цьому тільки шугав вітер, а над ним тихо витала смерть. Очі рицарів мимоволі зверталися до цього зловісного, мовчазного поля. Часом на сонце насувалася хмара, і тоді на поле спадала смертна тінь.

Раптом зірвався вихор. Він зашумів у лісі, зірвав з дерев цілі оберемки листя, ринув у поле, підхопив сухі стебла трав, збурив хмару куряви й поніс її в очі орденському війську. В ту ж мить повітря здригнулося від пронизливого звуку ріжків, дудок і пищалок, і ціле крило литовського війська зірвалося з місця, немов зграя птиць, що зривається летіти. За своїм звичаєм литвини одразу помчали навскачки. Коні, повитягавши шиї та прищуливши вуха, з усієї сили мчали вперед; вимахуючи мечами і списами, вершники з жахливим криком летіли проти лівого крила хрестоносців.

Магістр якраз був там. Він уже заспокоївся, тепер з його очей замість сліз сипалися іскри. Побачивши литовську летючу хмару, він звернувся до Фрідріха Валленрода, який командував цим крилом:

–Вітольд виступив першим. Починайте й ви в ім'я господнє!

І помахом правиці рушив чотирнадцять корогов залізного рицарства.

–Gott mit uns! – крикнув Валленрод.

Корогви, похиливиш списи, спочатку пішли кроком. Але як та зрушена з гори скеля, падаючи, набирає все більшого руху, так і вони – з кроку перейшли на рись, потім на чвал і йшли так страшно й нестримно, як лавина, яка мусить стерти й роздавити все, що їй трапиться на шляху.

Земля стогнала і вгиналася під ними.

* * *

З хвилини на хвилину битва мала розпочатися на всьому фронті, і польські корогви почали співати старої бойової пісні святого Войцеха. Сто тисяч укритих залізом голів і сто тисяч пар очей піднялись до неба, а з ста тисяч грудей вирвався один могутній голос, подібний до грому небесного:

Богородице, о діво, Богом славлена Маріє! Твого сина ти єдина Мати господа, Маріє, Милуй нас, прощай нам, Кіріє елейсон!..

І вони одразу відчули міць у тілі й готовність умерти. В тих голосах і в пісні лунала така переможна сила, ніби могутній грім прокотився по небі. В руках рицарів затремтіли списи, затремтіли корогви і стяги, затремтіло повітря, загойдалися віти в бору, в глибині лісів озвалася луна, ніби повторюючи озерам, лукам і всій безмежній землі:

Милуй нас, прощай нам, Кіріє елейсон!..

А вони співали далі:

Почуй нас, твоїх створінь, хрестителю,

Почуй наш голос, дай нам розум,

Почуй нашу молитву

І дай нам, чого ми просимо:

Життя побожне на землі,

Життя в раю по смерті.

Кіріє елейсон!

Луна повторила у відповідь: «Кіріє елейсон!», а тимчасом на правому крилі вже лютувала запекла битва і все швидше наближалась до середини фронту.

Грюкіт, вищання коней, моторошні вигуки воїнів перемішувались із звуками пісні. Але часом той гомін вщухав, наче людям невистачало духу, і під час одної з таких перерв ще раз можна було почути гримучі голоси:

Адаме, божий орачу, Ти сидиш у бога на пораді, Адаме, божий ти ратаю, Забери і нас до раю, Ангелят святого краю,– Ти ж із богом раду маєші Там радість,

Там щастя,

Там ангельські лики, там з богом навіки...

Кіріє елейсон!..

І знову по бору розляглася луна: «Кіріє елейсон!» Крик на правому крилі ще більш посилився, але ніхто не міг ні бачити, ні знати, що там діється, бо магістр Ульріх у цей час кинув на поляків двадцять корогов під проводом Ліхтенштейна.

До чільного польського загону, що складався з добірних рицарів, блискавично підлетів Зиндрам з Машковиць і, вказуючи вістрям меча на рухливу хмару німців, крикнув так гучно, що коні в першій лаві аж поприсідали на задні ноги:

– На них! Бий!

І рицарі, припавши до кінських грив та виставивши списи, рушили вперед.

* * *

Але Литва не витримала страшного удару німців. Найкраще озброєні перші шеренги, що складалися з найвизначніших бояр, лягли трупом під кінські копита. Дальші ряди в шаленому запалі зчепилися з хрестоносцями, але ніяка хоробрість, ніяка витривалість, ніяка людська сила не могла врятувати їх від загибелі й поразки. Та чи й могло бути інакше, коли з одного боку боролося рицарство, цілком закуте в сталеві панцері й на захищених сталлю конях, а з другого, правда, сильний і рослий люд, але на дрібних коненятах, і одягнений лише в шкури?.. Марно упертий литвин шукав способу добутися до німецької шкури. Списи, шаблі, вістря рогатин, втикані кремінням або цвяхами келепи відскакували від сталевих панцерів, наче від скель або від замкових мурів. Важка маса людей і коней давила нещасні загони Вітольда, їх рубали мечі й сокири, кололи і трощили кості бердиші, топтали кінські копита. Князь Вітольд даремно кидав у цю пащу смерті нові й нові юрби: марна була упертість, марна зневага смерті, марні потоки крові! Спочатку стали втікати татари, бессараби, волохи, а незабаром захиталась вся литовська лава і зчинилась дика паніка.

Більша частина війська втікала в бік озера Любень, а за нею погналися головні німецькі сили, чинячи таку страшну косовицю, що ціле побережжя озера вкрилося трупом.

Друга, менша частина Вітольдового війська, в якій було три смоленські полки, відступала до польського крила, переслідувана шістьма німецькими корогвами а потім і тими, котрі поверталися з погоні. Але лучче озброєні смоленці становили істотніший опір. Тут битва перетворилась на різанину. Кожен крок, майже кожна п'ядь землі здобувалися тут ріками крові. Один із смоленських полків був вирубаний майже дощенту. Два інші розпачливо й шалено боронилися. Проте перемагаючих німців ніщо вже не могло спинити. Деякі їх корогви пойняло бойове шаленство. Окремі рицарі, острогами підіймаючи коней, наосліп кидалися з піднятою сокирою або мечем в найбільшу гущу супротивника. Вони з нелюдською силою трощили все мечами й бердишами, і вся лава, топчучи і давлячи смоленських рицарів, нарешті підійшла до чільного і головного польських загонів, котрі вже цілу годину боролися з німцями, якими командував Куно Ліхтенштейн.

Але тут Ліхтенштейнові було не так легко, бо супротивник мав майже таке саме озброєння й коні та однакову рицарську вправність. Польські списи-«дерева» навіть зупинили були німців і відкинули їх назад, тим більше, що першими на них ударили три страшні корогви: краківська, гонча під проводом Єндрка з Брохочиць, і придворна, під проводом Повали з Тачева. Але найзапекліший бій почався тоді, коли потрощені були списи і воїни взялися за мечі та сокири. Щит ударявся об щит, воїн зчіплювався з воїном, падали коні, перекидалися знамена, репались під ударами келепів та обухів шоломи, наплічники, панцери, обливалося кров'ю залізо, як підрубані сосни, падали з сідел рицарі. Ті орденські рицарі, котрі під Вільною вже брали участь в битвах з поляками, знали, який це непохитний і запеклий народ, але новаків з іноземних гостей одразу пойняло подібне до страху здивування. І не один з них мимоволі стримував коня, розгублено дивився вперед і, перш ніж встигав щось надумати, гинув під ударом польської руки. І так, як немилосердно сиплеться з чорної хмари на ниву град, так густо сипались жахливі удари, били мечі, били топірці, били сокири, били безупинно й немилосердно, дзвеніли, немов у кузні, залізні панцери, смерть, наче вітер, гасила життя, з грудей рвався стогін, гасли очі, а збілілі юнацькі голови поринали в вічну ніч.

Злітали вгору викресані з заліза іскри, уламки ратищ, знамена, павине і страусове пір'я. Копита коней сковзались по закривавлених панцерах і кінських трупах. Хто падав поранений, того міжчили кінські копита.

Але ніхто ще не впав з найвидатніших польських рицарів, і вони йшли вперед у галасі й тисняві, вигукуючи імена своїх святих заступників або родові бойові кличі,– ішли, як іде вогонь по сухому степу, спалюючи кущі і траву. Лис із Торговиська першим напав на остеродського комтура Гамрата, який, загубивши щита, обмотав руку своїм білим плащем і захищався ним від ударів.

Лис розрубав мечем плащ і наплічник, одрубав руку до пахви, а другим ударом проколов живіт, так що вістря аж заскреготало по хребцях. Побачивши смерть свого проводиря, люди з Остероди тривожно закричали, але Лис кинувся на них, як орел на журавлів, а коли Сташко з Харбимовиць і Домарат з Кобилян прискочили йому на допомогу, вони втрьох стали їх так страшно лущити, як ведмеді лущать стручки молодого гороху.

Там же Пашко Злодій з Біскупиць убив славетного брата Кунца Адельсбаха. Побачивши перед собою велетня з закривавленою сокирою в руці, на якій разом з кров'ю прилипло людське волосся, Кунц злякався й хотів був здатися в полон. Але Пашко, недочувши в галасі його слів, підвівся на стременах і розітнув йому голову разом з сталевим шоломом, немов розітнув надвоє яблуко. Слідом за цим він знищив Лоха з Мекленбурга, і Клінгенштейна, і шваба Гельмсдорфа з можновладного графського роду, і Лімпаха з-під Могунції, і Нахтервіца, також з Могунції, поки, нарешті, охоплені жахом німці не почали розступатись перед ним на обидва боки, а він трощив їх, наче трухляву стіну, і як тільки підіймався в сідлі, одразу було видно блискучу сокиру й падаючий між коні німецький шолом.

Там же могутній Єнджей з Брохочиць, зламавши меч на голові рицаря, у якого на щиті була зображена сова, а забороло зроблене в вигляді совиної голови, схопив його за руку, скрутив її і, видерши у нього меч, ним же зарубав його. Він також взяв у полон молодого рицаря Дінгельма, пожалівши його за те, що той був без шолома й жалібно дивився на нього ще зовсім дитячими очима. Єнджей кинув його своїм зброєносцям, не підозріваючи, що бере собі зятя, бо цей рицар пізніше одружився з його дочкою і назавжди залишився в Польщі.

Тепер німці шалено кинулись відбивати молодого Дінгейма, який походив із знатного роду рейнських графів, але передкороговні рицарі Сумик з Надброжа і два брати з Пломикова, і Добко з Охв'я, і Зих Пікна осадили їх на місці, як лев осаджує бика, й одігнали до корогви святого Георгія, сіючи серед них згубу.

З рицарськими гостями зчепилася придворна корогва, під проводом Ціолека з Желехова. Там Повала з Тачева, що мав надлюдську силу, валив на землю коней і людей; немов яєчні шкаралупи, трощив залізні шоломи, нападав сам один на цілі юрби, а поруч з ним ішли Лешко з Горая, другий Повала з Вигуча, і Мстислав із Скшинна, і два чехи: Сокол і Збиславек. Боротьба тут тривала довго, бо на цю одну корогву вдарили три німецькі, але коли їй на допомогу підійшла двадцять сьома корогва Яська з Тарнова, сили більш-менш зрівнялися, і німці були одігнані від того місця, де почалась перша сутичка, майже на півльоту стріли з самостріла.

Але ще далі відкинула їх велика краківська корогва під проводом самого Зиндрама, на чолі якої між передкороговними йшов найстрашніший з усіх поляків – Завіша Чорний герба Сулима. Поруч з ним билися: його брат Фарурей, і Флоріан Єлітовець з Коритниці, і Скарбек з Гір, і той самий славетний Лис з Торговиська, і Пашко Злодій, і Ян Наленч, і Стах з Харбимовиць. Від смертоносної руки Завіші гинули мужні воїни, немов у тому чорному панцері сама смерть ішла їм назустріч, а він бився, нахмуривши брови і зціпивши зуби, спокійний, уважний, наче робив звичайну роботу; часом він рівномірно рухав щитом, відбиваючи удари, але на кожен зблиск його меча відповідав моторошний крик враженого воїна, а він навіть не оглядався і йшов, працюточи, вперед, немов та чорна хмара, з якої кожну мить била громовиця.

Познанська корогва, на знамені якої був орел без корони, також билася не на життя, а на смерть, а архієпіскопська і три мазовецькі йшли з нею наввипередки. Та й усі інші прагнули перевищити одна одну завзяттям і стійкою хоробрістю. В серадзькій корогві молодий Збишко з Богданця кидався, як вепр, у найгустіші тлуми, а поруч з ним ішов старий грізний Мацько, нападаючи розважно, як вовк, котрий кусає не інакше як на смерть.

Він весь час шукав очима Куно Ліхтенштейна, але не мігши знайти його в натовпі, вибирав поки що інших рицарів, тих, котрі були в кращих панцерах, і нещасний був з них кожен, котрому доводилося з ним зчепитись. Недалеко від богданецьких рицарів шалено бився зловісний Чтан із Рогова. У першій же сутичці на ньому розтрощили шолом, і тепер він рубав ворога з непокритою головою, страхаючи своїм волохатим закривавленим обличчям німців, яким здавалося, що бачать перед собою не людину, а якесь лісове страховище.

З обох боків уже полягли сотні й тисячі рицарів, і коли нарешті під ударами запеклих поляків німецька лавина стала подаватись, трапилося щось таке, що в одну мить могло .вирішити долю всієї битви.

Повертаючись з погоні за литовським військом, сп'янілі від перемоги німецькі корогви вдарили збоку на польське крило.

Вважаючи, що все королівське військо вже розбите й битва остаточно виграна, вони поверталися великими безладними юрбами, з криком і співом, і раптом побачили перед собою шалену різню і близьких до перемоги поляків, які оточували німецьке військо.

Похиливши голови, хрестоносці здивовано поглядали крізь грати забрал на те, що діється, а потім, хто де стояв, бив острогами коня і мчав у вир бою.

Так юрба їх набігала за юрбою, і незабаром тисячі хрестоносців обрушились на змучені боєм польські корогви. Німці радісно закричали, побачивши допомогу, і з новим запалом кинулись на поляків. Жахлива битва закипіла на всьому фронті, по землі лилися потоки крові, небо облягли хмари, глухо загримів грім, наче сам бог хотів втрутитися в бій.

Перемога стала хилитися на бік німців... В польському війську от-от могло зчинитись замішання, ошалілі в запалі бою німецькі загони вже почали співати пісню перемоги:

– Christ ist erstanden!..

І в цей час трапилося щось ще страшніше Один повалений на землю хрестоносець розпоров ножем черево коневі, на якому сидів Марцін з Вроцімовиць, тримаючи в руці велике, святе для всього війська краківське знамено з орлом у короні. Кінь з верхівцем одразу впали, а разом з ними захиталося і впало знамено.

В одну мить за ним потягнулись сотні залізних рук, а з грудей усіх німців вирвався радісний рик. Їм здалося, що це вже кінець, що страх і замішання охоплять тепер поляків, що настає час поразки, мордування й різні, і що тепер тільки доведеться переслідувати й добивати втікаючих.

Але якраз тут їх і чекало страшне й криваве розчарування.

Правда, побачивши, що знамено впало, польське військо також крикнуло в один голос, але це був крик не розпачу й не страху, а крик шаленства. Можна було подумати, що на панцери впав вогонь. До місця, де лежало знамено, наче розлючені леви, кинулися рицарі обох військ, і здавалося, що коло нього завирувала буря. Люди й коні збилися в один страшний вир, а в тім вирі миготіли руки, бряжчали мечі, хурчали сокири, скреготіла сталь об залізо, а стогін і зойк вражених на смерть воїнів злилися в один моторошний крик, немов усї грішники раптом озвалися з глибини пекла. Знялася курява, а з неї вискакували тільки засліплені від страху коні без верхівців, з налитими кров'ю очима й дико розвіяними гривами.

Але це тривало недовго. Жодний німець не вийшов живим з цього виру, і через деякий час над польським військом знову замаяло відбите знамено. Вітер ворухнув його, розгорнув, і воно пишно розквітло, як величезна квітка, як символ надії, як знак гніву божого проти німців і перемоги для польських рицарів.

Ціле військо привітало своє знамено криком тріумфу і з таким самозабуттям ударило на німців, немов кожній Корогві прибуло вдвоє більше й сили і воїнів.

А німці, биті нещадно, невпинно, безперервно, приперті з усіх боків, невблаганно рубані мечами, топірцями, сокирами, товчені келепами, знову подались назад і стали відступати. То тут, то там лунали голоси, благаючи пощади. То тут, то там з тлуму вискакував якийнебудь іноземний рицар з блідим від страху і здивування обличчям, і втікав, мов ошалілий, туди, куди його ніс не менше ошалілий кінь. Більшість білих плащів, що їх носили поверх панцерів хрестоносці, вже лежала на землі,

І серця орденських воєначальників охопила глибока тривога, вони зрозуміли, що їх порятунок залежить тільки від магістра, який досі стояв у резерві на чолі шістнадцяти готових до бою корогов.

А він, дивлячись згори на битву, зрозумів, що час настав, і погнав у бій свої залізні загони, як вітер жене чорну, руйнівну градову хмару.

Але ще раніш, перед третьою польською лінією, яка досі не брала участі в бою, з'явився на розпаленому коні Зиндрам з Машковиць, який пильно стежив за ходом битви.

Там серед польської піхоти було кілька рот найманих чехів. Одна з них завагалася була ще до початку битви, але її вчасно присоромили, і вона, прогнавши свого командира, залишилася на місці й тепер рвалася в бій, щоб хоробрістю спокутувати своє хвилинне вагання. Але головні сили становили польські полки, що складалися з верхових, не панцерованих бідних влодик, з міської, а також найчисленнішої селянської піхоти, озброєної рогатинами, важкими списами та косами, сторчма прилаштованими до ратищ.

–Приготуватися! Приготуватися! – кричав могутнім голосом Зиндрам з Машковиць, як блискавка пролітаючи вздовж шеренг.

–Приготуватися! – повторили підлеглі командири.

І кмети, зрозумівши, що надходить їхня черга, повмирали ратища списів, ціпів та кіс у землю і, перехрестившись, почали попльовувати' у величезні працьовиті долоні.

І це зловісне попльовування чути було по всій лінії, потім кожен схопив свою зброю і набрав у груди повітря. В цю мить до Зиндрама прискакав від короля гонець з наказом і задиханим голосом прошепотів йому щось на вухо, а Зиндрам, обернувшись до піхоти, махнув мечем і крикнув:

–Уперед!

–Уперед! Лавою! Рівно! – залунали вигуки командирів.

–Пішли! На псявір! Бий їх!

Рушили. Щоб не ламати рядів, вони почали повторювати хором:

– Бо-го-ро-ди-це ді-во, ра-дуй-ся!..

І вони йшли, як повідь. Ішли наймані полки і городяни, йшли кмети з Малопольщі й Великопольщі, йшли люди з Шльонська, які перед війною знайшли притулок у королівстві, йшли мазури з-під Елька, котрі втекли од хрестоносців. Від наконечників списів та від кіс заблищало все поле.

Нарешті вони дійшли.

Бий їх! – закричали командири.

Ух!

Кожен кректав, як дужий дроворуб, коли перший раз заміриться сокирою, а потім уже починав голомшити, скільки вистачало духу.

Гомін і крик піднеслись аж до неба.

Король з пагорка керував усією битвою і аж охрип, даючи розпорядження. Побачивши, що все військо вже в дії, він і сам став рватися в бій.

Побоюючись за священну особу короля, придворні не пускали його. Жулава схопив за поводи його коня і не пустив навіть тоді, коли король ударив його списом по руці. Інші заступили йому дорогу, просячи, благаючи і доводячи, що вони вже не вирішать долі бою.

Тимчасом над королем і всім його почтом нависла величезна небезпека.

Наслідуючи приклад тих, котрі повернулися після розгрому литвинів, і хотівши також вдарити на поляків, збоку, магістр надав круга, внаслідок чого всі шістна дцять його добірних корогов мали пройти неподалік від того пагорка, на якому стояв Владислав Ягелло.

Небезпеку помітили одразу, але відступати вже не було часу. Згорнули тільки королівський прапор, а в цей час королівський писар Збігнєв з Олесниці, скільки кінь міг вискочити, помчав до найближчої корогви, яка під проводом рицаря Миколая Кєлбаои якраз готувалася зустріти супротивника.

–Король в небезпеці! На допомогу! – крикнув Збігнєв.

Але Кєлбаса, що загубив перед цим шолом, зірвав з голови мокру від поту й крові мисюрку і, показуючи її гінцеві, закричав з шаленим гнівом:

–Дивись, як ми тут байдикуємо! Шалений! Невже ти не бачиш, що ця хмара йде на нас і що ми якраз навели б її на короля? Так що забирайся геть, інакше я тебе прохромлю мечем.

І, не пам'ятаючи, з ким говорить, захеканий, розпалений гнівом, він справді замірився на гінця, а той, бачачи, з ким має діло, а ще більше тому, що старий воїн мав рацію, поскакав назад до короля і повторив йому те, що чув.

Королівська сторожа стіною стала попереду, щоб своїми грудьми захистити короля. Проте цього разу король не дав себе стримати і став у першому ряду. Та поки вони встигли вишикуватись, німецькі корогви вже настільки наблизились, що можна було виразно побачити герби на щитах. Їхній вигляд міг сповнити трепетом найвідважніші серця, бо то був цвіт добірного рицарства. Всі вони були в прекрасних панцерах, на величезних, як тури, конях. Не зморені боєм, в якому вони досі не брали участі, корогви летіли, як ураган – з гучним тупотом, з гуком, з шумом знамен і стягів, а сам великий магістр летів перед ними в білому широкому плащі, що розвівався на вітрі, як величезні орлині крила.

Магістр уже поминув королівський почет і мчав до місця головної битви, бо що для нього означала якась купка рицарів, котра стояла збоку, серед яких він не сподівався знайти й недобачив короля! Але від одної корогви відокремився велетень-німець і, чи то впізнавши Ягелла, чи злакомившись на його сріблястий королівський панцер, чи, нарешті, хотівши похвастати рицарською відвагою, похилив голову, виставив списа й поскакав прямо на короля.

А король вдарив острогами коня і, перш ніж його встигли вдержати, також поскакав до нього. Ї вони неминуче були б зіткнулися в смертельній сутичці, коли б не той самий Збігнєв з Олесниці, молодий королівський секретар, однаково вправний як в латині, так і в рицарській справі. Маючи в руках лише уламок списа, він підскочив до німця збоку і, гепнувши його по голові, розтрощив йому шолом і звалив на землю. «В цю мить сам король ударив його вістрям у лоб і власноручно зволив його вбити».

Так загинув славетний німецький рицар Діпольд Кікеріц фон Дібер. Коня його спіймав князь Ямонт, а сам він лежав, смертельно вражений, у своїй білій яці і в позолоченому паску поверх сталевого панцера. Очі його потьмарились, а ноги ще деякий час совались по землі, поки найвища заспокоювачка людей, смерть, не огорнула мороком його голову й не заспокоїла назавжди:

Рицарі хелминської корогви вискочили були, щоб помститися за смерть товариша, але сам магістр перепинив їм дорогу і з криком «Herum! Herum!» погнав їх туди, де мала вирішитись доля цього кривавого дня, тобто до місця головної битви.

І знову сталася дивна річ. Миколай Кєлбаса, що стояв найближче до поля, впізнав ворога, але інші польські корогви недобачили його в хмарах куряви і, вважаючи, що то Литва повертається в бій, не поспішили його зустріти.

Тільки Добко з Олесниці, що вискочив навпроти великого магістра, впізнав його по плащу, по щиту й по великому золотому ковчежцю, який він носив на грудях поверх панцера. Проте польський рицар не насмілився вдарити списом у ковчежець, хоч незмірно переважав магістра силою, через що той підбив вістря його списа вгору, трохи поранив коня, після чого вони, розминувшись і завернувши коні, поїхали кожен до своїх..

– Німці! Сам магістр! – крикнув Добко.

Почувши це, польські корогви щодуху помчали назустріч ворогові. Перший ударив на них Миколай Кєлбаса з своєю корогвою, і битва розгорілася знову.

Але чи то через те, що хелминське рицарство, серед якого було багато людей польської крові, нападало без великого запалу, чи тому, що завзяття поляків ніщо вже не могло спинити, але цей новий напад не мав тих наслідків, на які сподівався магістр, йому здавалося, що це буде останній удар по королівських силах, та незабаром він побачив, що якраз поляки натискають, просуваються вперед, б'ють, нищать і, немов залізними кліщами, стискають німецькі корогви, а його рицарство швидше борониться, ніж нападає.

Даремно він заохочував голосом, даремно гнав у бій мечем. Вони справді боронилися і боронилися запекло, але не було в них ні того розмаху, ні запалу, який пориває переможне військо і яким розгорілися польські серця. В потовчених панцерах, у крові, в ранах, з пощербленою зброєю, зціпивши зуби, польські рицарі, однак, самозабутньо рвалися до найгустіших куп німців, а вони почали то осаджувати коней, то оглядатись позад себе, немов для того, щоб пересвідчитись, чи не зімкнулися ще ті залізні кліщі, які стискалися все страшніше,– і німці повільно, але невпинно відступали, немов хотіли непомітно видобутись з цього страшного клубка. А в цей час під лісом раптом залунали нові вигуки. То Зиндрам припровадив і ввів у бій кметів. І вмить заскреготали по залізу коси, загримотіли під ціпами панцери, трупи стали падати все густіше, кров струмками лилася по втоптаній землі, і битва запалала, як суцільне вогнище, бо німці, зрозумівши, що врятувати їх може тільки меч, стали одчайдушно боронитися.

Поляки билися, ще не певні своєї перемоги, коли по праву руку несподівано піднялися величезні хмари куряви.

– Литва повертається! – залунали радісні голоси.

Польські воїни вгадали. Литва, яку легше було розбити, ніж перемогти, тепер поверталася і з нелюдським галасом, як вихор, мчала на своїх прудких конях у бій.

Тоді кілька комтурів на чолі з Вер'нером фон Теддінгеном підскочили до магістра.

– Рятуйся, пане! – гукав блідий комтур Ельблонга.– Рятуй себе й Орден, поки коло не зімкнулося!

Але благородний Ульріх похмуро глянув на нього і, піднявши руку до неба, вигукнув:

– Не дай боже, щоб я залишив це поле, на якому полягло стільки хоробрих! Не дай боже!

І, крикнувши до воїнів, щоб ішли за ним, він кинувся у вир битви. Тимчасом надбігла Литва, і зчинилась така колотнеча, що в ній уже нічого не можна було розрізнити.

Поранений вістрям литовського списа в рот і двічі в обличчя, магістр ще якийсь час одбивав терпнучою правицею удари; нарешті, прохромлений рогатиною в шию, він звалився, як дуб, на землю.

Його обсіло ціле муравлище одягнених у шкури воїнів.

Вернер Теттінген з кількома корогвами втік з поля бою, але навколо всіх інших корогов замкнулось коло королівського війська. Битва для хрестоносців перетворилась на різню й таку нечувану поразку, які рідко траплялися в історії людства. І ніколи ще за часів християнства, починаючи з боротьби римлян і готів з Атіллою і Карла Молота з арабами, не воювали між собою дві таких могутніх армії. Але тепер більшість одної з них лежала, немов вижата нива. Ті корогви, що їх магістр останніми ввів у бій, здалися в полон. Хелминці повтикали знамена в землю. Деякі німецькі рицарі позлазили з коней на знак того, що готові здатися в неволю, і поставали навколішки на залитій кров'ю землі. Ціла корогва святого Георгія, в якій служили іноземні гості, разом з своїм начальником зробила те саме.