Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 45 страниц)

Слова поступово завмирали, губи його стали тремтіти, і в каплиці запанувала глуха тиша.

–Синку! Синку!

Тепер в голосі Зігфріда вчувалося прохання, він говорив ще тихіше, немов допитувався про якусь важливу і страшну таємницю.

–Якщо ти тут, якщо чуєш мене, дай знак: ворухни рукою або розплющ на мить очі, бо серце моє ниє в старих грудях... Дай мені знак, я ж тебе любив, обізвися!..

Спершись руками на край труни, він втупив свої яструбині очі в закриті повіки Ротгера і ждав,

–Та як же ти можеш говорити,– сказав він нарешті,– коли від тебе віє холодом і мертвяком. Але якщо ти мовчиш, я сам скажу тобі дещо, а твоя душа нехай прилетить сюди, на ці свічки, і слухає.

З цими словами він нахилився до обличчя трупа.

–Пам'ятаєш, як капелан не дав добити Юранда і як ми присягнули йому, що не зробимо цього. Гаразд: я додержу присяги, але тебе порадую, де б ти не був.

Сказавши це, він одступив від труни, поставив назад свічники, накрив труп плащем і вийшов з каплиці.

Перед дверима кімнати міцно спав зморений хлопчик-слуга, а в кімнаті Зігфріда чекав Дідеріх.

Це був низький, кремезний чоловік з кривими ногами і квадратним звірячим обличчям, частково закритим темним зубчастим каптуром, що спадав на плечі. Одягнений був у каптан з буйволячої невичиненої шкури, підперезаний також буйволячим паском, за яким стриміла в'язка ключів і короткий ніж. У правій руці тримав залізного, затягненого міхуром ліхтаря, в лівій – мідного казанка і смолоскипа.

– Ти готовий? – спитав Зігфрід.

Дідеріх мовчки вклонився.

–Я казав, щоб у казанку був жар. Кремезний чоловік знову нічого не відповів, тільки

показав на палаючі в каміні поліна, взяв коло каміна лопатку й почав вигрібати в казанок жар, потім запалив смолоскипа і став чекати.

–А тепер слухай, собако,– сказав Зігфрід.– Колись ти проговорився про те, що звелів тобі зробити Данфельд, і комтур наказав вирізати тобі язика. Але тому, що ти можеш все розказати капеланові на мигах, то я попереджаю тебе, коли хоч одним рухом покажеш йому те, що зробиш з мого наказу, я звелю тебе повішати.

Дідеріх знову мовчки вклонився, тільки обличчя його зловісно скривилось від страшної згадки, бо язика йому вирізано зовсім з іншої причини, ніж та, про яку говорив Зігфрід.

–А тепер іди попереду і веди до Юрандового підземелля.

Кат вхопив своєю величезною рукою казанок за дужку, підняв смолоскипа, і вони вийшли. За дверима пройшли повз сонного слугу і, спустившись сходами, попрямували не до головних дверей, а під сходи, за якими на всю ширину будинку тягнувся вузький коридор, що закінчувався важкою хвірткою, прихованою в ніші стіни. Дідеріх одімкнув її, і вони опинилися під голим небом, на невеликому дворі, оточеному з усіх чотирьох боків кам'яними коморами, в яких зберігалися запаси зерна на випадок облоги замка. Під одною з цих комор, по праву руку, були підземні в'язниці. Тут не було ніякої сторожі, бо коли б в'язень навіть спромігся вирватись із підземелля, то опинився б, у дворі, єдиним виходом з якого була замкнена хвіртка в стіні.

–Жди! – сказав Зігфрід.

Спершися рукою на стіну, він спинився, бо відчув, що з ним діється щось недобре і що йому, бракує повітря, немов груди його були заковані в тісний панцер; Просто те, що він пережив, було над його старечі сили. Він відчув, що на лобі його під каптуром виступає холодний піт, і вирішив трохи відпочити,

Після хмурного дня настала погожа ніч. На небі світив місяць, і весь двір був залитий ясним світлом, під якого сніг здавався зеленуватим. Зігфрід жадібно втягав в легені свіже, холодне повітря. Разом з тим він пригадав, що такої самої ясної ночі Ротгер виїжджав до Цеханова, звідти повернувся його труп.

– А тепер лежиш у каплиці,—пробурмотів він стиха.

Гадаючи, що комтур говорить до нього, Дідеріх підняв смолоскипа й освітив його бліде, страшне, майже трупне обличчя, схоже на голову старого шуліки,

–Веди,– сказав Зігфрід.

Жовта пляма світла від ліхтаря знову заколихалась на снігу, і вони пішли далі. В товстій стіні комори була заглибина, від якої кілька східців вело до низьких залізних дверей. Дідеріх одімкнув їх і став спускатися вниз сходами, в глиб чорної пащі, високо підіймаючи ліхтар, щоб освітити комтурові дорогу. В кінці сходів починався коридор, а в ньому праворуч і ліворуч виднілися дуже низькі двері камер в'язниці.

–До Юранда,—сказав Зігфрід. Заскрипіли засуви, і вони увійшли. В ямі було зовсім

темно, тому Зігфрід, нічого не розрізняючи при тьмяному світлі ліхтаря, наказав запалити смолоскипа і незабаром в ясному його світлі побачив лежачого на соломі Юранда. Ноги й руки в'язня були закуті в кайдани, ланцюг на одній руці був трохи довший, якраз настільки, щоб можна було піднести до рота їжу. Він був у тому самому рядняному мішку, в якому з'явився до комтурів, але тепер у темних кров'яних плямах, бо коли ошалілого від болю й люті рицаря заплутали в сітку, кнехти хотіли його добити й заподіяли йому алебардами кільканадцять ран. Цьому перешкодив місцевий щитнинський капелан. Рани не були смертельні, але з Юранда вийшло стільки крові, що його віднесли у в'язницю напівживого. Всі в замку думали, що Юранд от-от умре, але його залізне здоров'я перемогло смерть, і він лишився живий, хоч ран йому не перев'язали й кинули в страшне підземелля, в якому під час відлиги капало з стелі, а під час морозів стіни вкривалися грубим шаром інею.

Так він лежав на соломі, в ланцюгах, безсилий, але величезний, схожий на якийсь уламок скелі, що набрав людської подоби. Зігфрід наказав світити йому прямо в обличчя і якийсь час мовчки дивився на нього, потім сказав Дідеріхові:

–Бачиш, у нього тільки одне око, випечи його йому. Сказав він це спокійно і кволо, тому цей страшний

наказ здався ще страшнішим. Смолоскип ледве помітно здригнувся в руках ката, але той нахилив його, і на око Юранда почали падати великі палаючі краплі смоли і незабаром залили його від брови до вилиці.

Обличчя Юранда скривилося, русяві вуса Піднялися вгору й відкрили зціплені зуби, але він не вимовив жодного слова, і чи то через знемогу, чи з властивої його натурі страшної упертості навіть не застогнав.

А Зігфрід сказав:

–Тобі було обіцяно, що вийдеш на волю, і ти вийдеш, але не зможеш більше обвинуватити Орден, тому що позбудешся язика, котрим паплюжив Орден.

І знову дав знак Дідеріхові. Кат видав якийсь дивний горловий звук і на мигах показав, що потребує обох рук і щоб комтур присвітив йому.

Старий узяв смолоскипа і тримав його в простягненій тремтячій руці, але коли Дідеріх надавив коліньми на груди в'язня, Зігфрід одвернувся і став дивитися на вкриту інеєм стіну.

Якийсь час бряжчали ланцюги, потім почулося важке дихання, схоже на один глухий суцільний стогін, і нарешті настала тиша.

Далі знову почувся голос Зігфріда:

–Юранде, кара, якої ти зазнав, все одно мала тебе спіткати, але, крім того, я обіцяв братові Ротгерові, котрого вбив чоловік твоєї дочки, вкласти в його труну твою праву руку.

Дідеріх, який був уже підвівся, почувши це, знову нахилився над Юрандом.

Через деякий час старий комтур і Дідеріх. знову опинилися у тому самому дворі, залитому місячним світлом. Пройшовши коридор, Зігфрід узяв з рук ката ліхтаря і якийсь темний предмет, загорнений в ганчірку, і голосно сказав сам до себе:

– Тепер назад у каплицю, а потім на вежу.

Дідеріх швидко глянув на нього, але комтур наказав йому йти спати, а сам, помахуючи ліхтарем, почвалав до освітлених вікон каплиці. По дорозі він думав про те, що сталося. Старий комтур з певністю відчував, що надходить і його кінець і що це – його останні вчинки на землі. Проте його тевтонська душа, з природи більш жорстока, ніж брехлива, під виливом невблаганної потреби так призвичаїлась до крутійства, обману й виправдання кривавих вчинків Ордену, що він і тепер мимоволі думав, як би скинути з себе й Ордену ганьбу й відповідальність за катування Юранда. Дідеріх німий, він нічого не скаже, і хоч може порозумітися з капеланом на мигах, проте зі страху не наважиться щось сказати. То хто ж доведе, що всі ті рани заподіяні Юрандові не в битві? Він легко міг позбутися язика від удару списом у рот; меч або сокира також легко могли одрубати йому праву руку, а око в нього було тільки одне, то що ж дивного, що його вибито, коли він ошалів і кинувся один на цілу щитнинську залогу? Ах, Юранд! Остання в житті радість потрясла на хвилину серце старого хрестоносця. Так, Юранд, якщо виживе, має бути випущений на волю! Зігфрід пригадав, як він колись радився про це з Ротгером, і як той, сміючись, сказав: «Нехай тоді йде, куди очі бачать, а коли не зможе втрапити до Спихова, то нехай спитає дороги». Бо те, що сталося, було вже частково вирішено ними. і тепер, коли Зігфрід знов увійшов у каплицю і, ставши навколішки, поклав до ніг Ротгера Юрандову закривавлену руку, ця остання радість востаннє відбилась, на його обличчі.

– Бачиш, – сказав він, – я зробив більше, ніж було умовлено: бо король Ян Люксембурзький, бувши сліпим, взяв участь в битві й загинув зі славою, а Юранд уже не візьме в ній участі й загине, як собака під тином.

Як і тоді, коли йшов до Юранда, він знов відчув, що йому бракує повітря в грудях, а на голові немов опинився важкий залізний шолом, але це тривало тільки одну мить. Він глибоко зітхнув і сказав:

– Ну, час уже й мені. Був ти у мене один, а тепер нема нікого. Та коли мені ще судилося жити, то обіцяю тобі, синку, що покладу на твою могилу ще й ту руку, котра тебе вбила, або сам загину... Твій убивця ще живий...

Тут зуби його зціпились, тіло так задрижало, що йому одібрало мову, і тільки через деякий час він знов заговорив уривчастим голосом:

–Так... Твій убивця ще живий, але я доберусь до Нього... а перед цим заподію йому гіршої за смерть муки.

І замовк.

Через деякий час він устав, підійшов до труни й заговорив уже спокійним голосом:

–Ну, попрощаюся... Подивлюся тобі в обличчя останній раз, може, побачу, чи радий ти з обітниці. Останній раз!

Він одкрив обличчя Ротгера і раптом поточився назад.

–Смієшся...– промовив старий хрестоносець.– Страшно смієшся...

Тіло під плащем, може від свічок, відтало і з незвичайною швидкістю почало розкладатися – і обличчя

молодого, комтура справді зробилося страшним. Величезні й почорнілі вуха були потворні, а сині надуті губи скривилися ніби в усмішці.

Зігфрід поквапно закрив цю жахливу людську машкару.

Потім узяв ліхтаря і вийшов. По дорозі йому втретє забракло повітря. Повернувшися в кімнату, він упав на своє тверде чернече ліжко і деякий час лежав нерухомо. Сподівався заснути, але його раптом огорнуло дивне почуття: йому здалося, що сон уже ніколи не прийде до нього, а натомість, якщо він залишиться в цій кімнаті, прийде смерть.

Зігфрід не боявся смерті. Надзвичайно стомлений, втративши надію на сон, він вбачав у ній якесь велике заспокоєння, проте не хотів ще вмерти цієї ночі, тому сів, на ліжку і промовив:

–Дай мені дожити до завтра.

І в цей час виразно почув, як якийсь голос шепнув йому на вухо:

–Виходь з цієї кімнати. Завтра буде вже пізно, і ти не виконаєш обіцяного. Виходь з цієї кімнати!

Насилу підвівшись, комтур вийшов. На мурах, з наріжних веж перегукувалась сторожа. З вікон каплиці на сніг падало жовте світло. Посеред двору, біля кам'яного колодязя, гралися два собаки, тягаючи якусь шматину, а взагалі в дворі було безлюдно й тихо.

– Отже, неодмінно цієї ночі? – промовив Зігфрід. – Я безмірно стомлений, але йду... Всі сплять. Юранд, знесилений мукою, може, також спить, тільки я не засну, Іду, йду, бо в кімнаті смерть, а я ж тобі обіцяв... А потім нехай приходить, смерть, якщо не прийде сон. Ти там смієшся, а мені бракує сили. Коли смієшся, то, мабуть, радий. Але бачиш, пальці мої задубіли, немає сили в руках, і сам уже обіцяного не виконаю... Це виконає служка, яка з нею спить...

Говорячи так, він важким кроком ішов до надбрамної, вежі. Тимчасом собаки, що гралися біля кам'яного колодязя, підбігли до нього й почали лащитись, В одному з них Зігфрід впізнав нерозлучного Дідеріхового товариша, про якого в замку говорили, ніби він ночами служить йому за подушку.

Полащившись до комтура, собака разів зо два тихо гавкнув і побіг до воріт, немов відгадав намір людини.

За хвилину Зігфрід опинився, перед вузенькими дверима вежі, котрі на ніч засувалися знадвору. Відсунувши засув, він намацав поручень сходів, що починалися одразу за дверима, й пішов угору. Забувши взяти ліхтаря, ішов навпомацки, обережно відшукуючи ногами східці.

Ступивши кілька кроків, раптом спинився, бо почув вгорі над собою сопіння людини чи звіра.

–Хто там?

Відповіді не було, тільки сопіння почастішало.

Зігфрід був людина безстрашна: він не боявся смерті, але тієї страшної ночі його відвага й самовладання вже були вичерпані. У нього майнула думка, що дорогу йому заступив Ротгер, і волосся його наїжилось, а на лобі виступив холодний піт.

Він позадкував майже до самого виходу.

–Хто там?–ще раз запитав Зігфрід здавленим голосом.

Але в цю мить щось штовхнуло його в груди з такою страшною силою, що старий, зомлівши, вилетів крізь відчинені двері і впав навзнак, навіть не застогнавши.

Запанувала тиша. Потім з вежі висунулась якась темна постать і згинці почала втікати до стаєнь, що містилися коло цейхгаузу по лівий бік двору. Дідеріхів собака мовчки побіг за нею. Другий собака також побіг за ними і зник в тіні під стіною, але незабаром з'явився знову з опущеною до землі головою, немов відшукуючи слід. Він наблизився до нерухомого Зігфріда, уважно обнюхав його, потім сів і, піднявши вгору морду, завив.

Він вив довго, немов сповнюючи новою скорботою і жахом цю моторошну ніч. Нарешті в заглибині великої брами заскрипіли двері, і в дворі з'явився воротар з алебардою.

– Здох би ти! – сказав він. – Я тобі покажу, як вити ночами!

І він хотів був штовхнути собаку алебардою, але в ту ж мить побачив, що коло відчинених дверей вежі хтось лежить.

–Herr Jesus! Що це таке?..

Нахилившись, подивився в обличчя лежачого чоловіка й почав кричати:

–Сюди! Сюди! Рятуйте!

Потім кинувся до брами й почав з усієї сили смикати за мотуз від дзвона.

VIII

Хоч Гловач і поспішав до Згожелиць, але не міг їхати так швидко, як би йому хотілось, бо дорога була надзвичайно важка. Після лютих морозів і великих снігів, що позасипали цілі села, настала сильна відлига. Всупереч своїй назві місяць лютий зовсім не був лютим. Спочатку піднялись густі, непроглядні тумани, а далі пішли заливні дощі, від яких на очах танули високі замети, а в перервах між дощами віяв такий вітер, який звичайно віє в березні,– поривчастий і раптовий. Він купчив і розганяв на небі важкі хмари, а на землі завивав у заростях, шумів у лісах і жер сніг, під яким ще недавно в зимовім тихім сні дрімали дерева. Одразу почорніли бори. На луках широко розлилась і брижилась під вітром вода, збутніли струмки і ріки. З такого стихійного розливу раділи тільки рибалки, натомість вся інша людність сиділа по хатах, немов на прив'язі, і нудьгувала. В багатьох місцях від села до села можна було дістатися лише човном. Правда, крізь бори та мочари не бракувало збудованих з колод та обаполів доріг і гребель, але тепер греблі порозмокали, а колоди в низовинах загрузли в багнах, і їхати ними стало небезпечно або й зовсім неможливо. Особливо трудно було чехові просуватися в озерній Великопольщі, де розливи щовесни траплялись більші, ніж в інших місцевостях країни, а тому й дорога, надто для вершників, була важча.

Через те чех мусив часто зупинятися й цілими тижнями чекати в містечках та по селах у дідичів, які за звичаєм гостинно приймали його разом з людьми, охоче слухали оповідань про хрестоносців і платили хлібом-сіллю за новини. Таким чином, поки чех опинився поблизу. Згожелиць і Богданця, минула більша частина березня і весна вже добре встановилась.

Чех думав про те, що незабаром побачить свою пані, і серце його сильно билося. Хоч він і знав, що Ягенка для нього так само недосяжна, як зірка на небі, проте обожував її і щиро любив. Незважаючи на це, він вирішив заїхати спочатку до старого Мацька, по-перше, тому, що до нього був посланий, а по-друге,—вів з собою людей, які мали залишитися в Богданці. Після перемоги над Ротгером Збишко забрав його почет, який за правилами Ордену складався з десяти вершників. Двоє з них одвезли тіло вбитого до Щитна, а решту, знаючи, як жадібно старий Мацько шукає поселенців, Збишко одіслав з Гловачем дядькові в подарунок.

Заїхавши до Богданця, чех не застав Мацька вдома: йому сказали, що старий пішов з собаками й самострілом у бір. Але Мацько повернувся ще за дня і, довідавшись, що у нього спинився якийсь чималий загін, поспішив привітати і пригостити прибулих. Він не одразу впізнав чеха, а коли той вклонився йому і назвав себе, в першу мить страшенно злякався, вдарив самострілом і шапкою об землю й вигукнув:

–Ради бога! його вбили? Кажи, що знаєш!

–Не вбитий він,– відказав чех.– При доброму здоров'ї!

Почувши це, Мацько трохи засоромився й почав сопти, нарешті глибоко зітхнув.

–Слава господу Ісусу! Де ж він тепер?

– Поїхав до Мальборга, а мене з новинами прислав сюди.

А чого до Мальборга?

За дружиною.

Бійся бога, чоловіче! За якою дружиною?

–За Юрандовою дочкою. Буде про що розказувати цілу ніч, але дозвольте, шановний пане, трохи відсапатись, бо дуже стомився в дорозі – від самої півночі їхав без відпочинку.

Мацько на деякий час перестав розпитувати, головним чином тому, що здивування одібрало йому мову. Трохи охолонувши, гукнув слузі, щоб той підкинув Дров у вогнище і приніс чехові їсти, а сам почав ходити по кімнаті, вимахуючи руками та розмовляючи сам із собою:

– Вухам не ні риться... Юрандова дочка... Збишко Жонатий...

– І жонатий і нежонатий,– сказав чех.

І він почав, не поспішаючи, розказувати, що і як було, а Мацько жадібно слухав, коли-не-коли перебиваючи оповідача запитаннями, бо не все було йому зрозуміло в розповіді чеха. Гловач, наприклад, не знав точно, коли Збишко одружився, бо не було ніякого весілля, проте впевнено твердив, що вінчання було і що сталося це з допомоги самої княгині Ганни Данути, а виявилось лише після приїзду хрестоносця Ротгера, з яким Збишко, викликавши його на суд божий, бився в присутності всього мазовецького двору.

– А-а! Значить, бився? – блиснувши очима, вигукнув страшенно зацікавлений Мацько.– Ну, і як?

–Розрубав німця, надвоє, та й мені бог поміг із зброєносцем упоратись.

Мацько знову почав сопти, цього разу вже від задоволення.

–Ну, – сказав він,– з ним не жартуй. Останній з Градів, але богом присягаюся, що не гірший. Взяти хоча б сутичку з тими фризами?.. Ще ж підлітком був...

Він раз та другий пильно глянув на чеха і говорив далі:

– Але й ти мені до душі. І, видно, не брешеш. Я брехуна і крізь стіну бачу. Зброєносець – то не яке велике діло, а от що тому псявірі руку скрутив і тура звалив, то гідні вчинки.

Потім несподівано спитав:

–А здобич? Також гідна?

–Взяли ми панцер, коні й десять хлопів, з них вісім молодий пан вам прислав.

Аз двома що зробив?

Одіслав з тілом.

– Не міг князь своїх слуг послати? Ті два вже не повернуться.

Чех усміхнувся на жадібність Мацька, яку він часто виявляв у розмові.

–Молодшому панові нема чого на це зважати,– сказав він.– Спихов – великий маєток.

–Еге, великий! Ну та й що? Але ж не його?

А чий же? Мацько аж устав.

Балакай! А Юранд?

–Юранд у хрестоносців в підземеллі, і на нього чигає смерть. Бог його знає, чи виживе, а коли й виживе, то чи повернеться. А хоч би й вижив та повернувся, однак ксьондз Калеб читав його заповіт і всім оголосив, що дідичем має бути молодий пан.

На Мацька ці новини, очевидно, справили величезне враження. Такі вони були сприятливі і разом з тим несприятливі, що він не міг одразу в них розібратися і впорядкувати своїх протилежних почуттів. Звістка, що Збишко оженився, в першу мить болісно вколола його, бо він, як рідний батько, любив Ягенку і всіма силами прагнув поєднати з нею Збишка. Але, з другого боку, він уже призвичаївся вважати цю справу пропащою, тимчасом Юрандівна приносила з собою те, чого не могла принести Ягенка,—прихильність князя і княгині та в багато разів більше придане одиначки. Мацько вже бачив у своїй уяві Збишка князівським комесом, а в майбутньому, можливо, навіть кастеляном. Нічого неможливого в цьому не було, бо говорилося ж у ті часи про дрібномаєтного шляхтича: «Було у нього дванадцять синів: шість полягло в боях, шість стало кастелянами». І народ, і окремі роди були на шляху до звеличення. Значна маєтність могла тільки допомогти Збишкові на цьому шляху, отож Мацькова жадібність та гордість мали чим тішитись. Проте у старого не бракувало причин і для неспокою. Він сам колись їздив до хрестоносців задля врятування Збишка, і привіз з тієї подорожі залізяку під ребром, а тепер Збишко поїхав до Мальборга, наче вовкові в пащу. Чого він там діждеться? Жінки чи смерті? «Що його там зустрінуть вороже, це – напевне, – думав Мацько,– бо тільки що ухекав їхнього знатного рицаря, а раніш напав на Ліхтенштейна, а вони, псяюхи, люблять мститися». Подумавши, про це, старий рицар дуже зажурився. Спало йому також на думку, що не обійдеться без того, щоб Збишко, як хлопець гарячий, не побився там з якимнебудь німцем. Але про це він турбувався менше. Найбільше Побоювався Мацько, щоб його там не забрали: «Забрали ж вони старого Юранда й дочку, не побоялись свого часу забрати самого князя, то чого б вони мали панькатись із Збишком?»

Йому спало на думку питання: що буде, коли юнак вирветься з рук хрестоносців, а жінки не знайде? Спочатку Мацько втішився тим, що йому залишиться після неї Спихов, але це була недовга втіха. Старий дуже турбувався про маєтність, але не менше турбувався і про рід, про Збишкових дітей. «Якщо Дануська впаде, як камінь у воду, і ніхто не знатиме, жива вона чи, вже вмерла, то, Збишко не зможе одружитися з другою – і тоді не стане на світі Градів із Богданця. Ех, з Ягенкою було б інакше!.. Мочидолів теж квочка крилами, а собака хвостом не прикриє, а така дівка щороку родила б нехибно, як та яблуня в садку». І жаль Мацька перевищив його радість з приводу нової маєтності. З того жалю та неспокою він знову став розпитувати чеха, як було з тим вінчанням і коли воно відбулось.

Чех на це відповів:

–Я вже вам казав, шановний пане, що не знаю, коли це було, а про що догадуюсь, за те не поручуся.

– Про що ж ти догадуєшся?

–Я не відходив од молодого пана під час його хвороби і спав з ним в одній кімнаті. Одного тільки вечора мені наказали вийти, а потім я бачив, як до пана пішли сама княгиня, а з нею панна Юрандівна, пан де Лорш і ксьондз Вишонек. Я навіть здивувався, побачивши на голові у панни віночка, але думав, що панну причащатимуть... Може, це було тоді... Пам'ятаю, пан сказав прибрати його, як на весілля, але я також думав, що то для причастя.

–А що було потім? Вони залишались самі?

–Ні! Не залишались, а хоч би й залишились, то пан у той час навіть їсти сам не міг. А за панянкою вже приїхали люди, нібито від Юранда, і на світанку вона виїхала...

–І Збишко не бачив її з того часу?

–Ніхто не бачив. Запанувало мовчання.

–Як же ти думаєш, – спитав через деякий час Мацько,– віддадуть її хрестоносці чи не віддадуть?

Чех захитав головою, потім недбало махнув рукою.

На мою думку, – повільно промовив він,– вона вже загинула.

Чому? – майже злякано запитав Мацько.

Якби хрестоносці визнали, що вона у них, тоді була б якась надія. Можна було б скаржитись, заплатити викуп або відбити силою. Але вони казали так: ми одбили якусь дівку і повідомили Юранда, а він її не визнав за свою дочку і за наш добрий намір повбивав стількох наших людей, що й у добрій сутичці менше вбивають.

Значить, вони показували Юрандові якусь дівку?

Кажуть, що показували. Бог їх знає. Може, то неправда, а може, показали якусь іншу. Правда тільки те, що він побив людей і що вони готові присягнути, ніби Юрандівни ніколи не викрадали. Взагалі, це дуже темна справа. Якби навіть магістр наказав відпустити її, то вони могли б відповісти йому, що її у них нема. І хто доведе? Тим більше, що придворні в Цеханові говорили про Юрандів лист, в якому написано, ніби вона не у хрестоносців.

А може, й справді не у хрестоносців?

Що ви, ваша милость!.. Якби її викрали розбійники, то не для чого іншого, тільки для викупу. До того ж розбійники не змогли б ні листа написати, ні печаті пана із Спихова підробити, ні значного почту прислати.

–Це правда. Але нащо вона хрестоносцям?

–А помста за пролиту Юрандом кров? Помста для них солодша за мед і вино, а причин у них для неї є та й є. Страшний для них був пан із Спихова, а що він наробив їм наостанці, те до решти їх розлютило... Мій пан теж, я чув, на Ліхтенштейна руку підіймав, Ротгера забив... Мені бог поміг, і я псубратові руку викрутив. Ого! Будьте певні: було їх четверо, трясця їх матері, а тепер живим зостався тільки один, та й то старий. У нас також є зуби, ваша милость.

Вони знов на деякий час замовкли.

Путящий з тебе зброєносець,– сказав нарешті Мацько.– А як ти думаєш, що з нею зроблять?

Князь Вітольд – могутній князь: кажуть, сам німецький імператор йому низько кланяється, а що вони зробили з його дітьми? Хіба у них мало замків? Мало підземних в'язниць? Мало колодязів? Мало вірьовок та зашморгів на шию?

–Господи милостивий! – вигукнув Мацько.

–Дай боже, щоб вони не запроторили куди-небудь молодого пана, хоч він і поїхав з князівським листом і паном де Лоршем, можновладним рицарем і родичем князів. Ех, не хотілось мені сюди їхати, бо там легше було б з ким-небудь побитися. Але пан наказав. Чув я одного разу, як він говорив старому панові із Спихова: «А ви хитрий? – каже.– Бо я хитрістю нічого не досягну, а з ними тільки так і треба! Ех,– каже, – дядько Мацько тут міг би дещо зробити!» І через те й одіслав мене сюди. Але Юрандівни і ви, пане, не знайдете, бо вона вже, може, на тім світі,– а проти смерті і найбільша хитрість нічого не вдіє...

Мацько задумався й довго мовчав, а потім сказав:

–Так, значить, нічого не вдієш! Проти смерті хитрість не поможе. Але якби я туди поїхав та довідався, що вони умертвили Юрандівну, то Спихов зостався б Збишкові, а він міг би приїхати сюди й одружитися з іншою...

Мацько зітхнув, наче скинув з серця якийсь тягар, а Гловач тихо й несміливо спитав; – 3 панянкою із Згожелиць?..

–Авжеж! – відповів Мацько.– Тим більше, що вона сирота, а Чтан з Рогова та Вільк з Бжозової вже чіпляються та й чіпляються до неї. Чех схопився на рівні ноги:

Панянка сирота? А рицар Зих?..

Хіба ти нічого не знаєш?

– Ради бога, що ж сталося?

–Та й правда, як же ти можеш знати, коли приїхав прямо сюди і ми весь час говорили про Збишка! Тепер вона сирота! Зих Згожелицький, правду кажучи, ніколи вдома місця не нагрівав, хіба що тоді, коли у нього були гості. Інакше він одразу починав нудитись у Згожелицях. Якось абат написав йому, що їде в гості до князя Пшемка Освєнцімського і його з собою запрошує. А Зихові тільки цього й треба, бо з князем він знався і не раз із ним бенкетував. От приїжджає Зих до мене й каже: «їду до Освєнціма, а потім до Глевиць, а ви тут наглядайте за Згожелицями». Мене щось ніби кольнуло, і я кажу йому: «Не їдьте. Пильнуйте свого маєтку і Ягенки, бо я знаю, що Чтан з Вільком надумали щось недобре». А треба тобі знати, що абат, розізлившись на Збишка, хотів віддати Ягенку за Чтана або за Вілька, але потім, узнавши їх краще, набив обох палицею і прогнав із Згожелиць. Воно й Добре, та не дуже, бо після того вони обидва страшенно розлютилися. Тепер трохи спокійніше, бо самі між собою побилися й лежать, а до того не було жодної хвилини спокою. І все на мені – оборона й опіка. А тепер Збишко знов хоче, щоб я їхав... Як воно тут буде з Ягенкою – не знаю, але треба ж доказати тобі про Зиха. Він не зважив на мої слова – поїхав. Ну, бенкетували, веселилися! З Глевиць поїхали до князьового Пшемкового батька, старого Носака, що урядує в Цешині. Коли тут Ясько, князь раціборський, з ненависті до князя Пшемка, наслав на них розбійників під проводом чеха Хшана. І князь Пшемко загинув, а разом з ним і Зих Згожелицький, вражений стрілою в шию. Абата оглушили залізним ціпом, так що він і досі трясе головою, нічого не розуміє, а мову йому одібрало, мабуть, назавжди. Ну, старий князь Носак купив чеха Хшана у пана з Зампаха і так його опорядив, що навіть найстаріші люди такого катування не пам'ятають. Але тим катуванням ні собі горя за сином не зменшив, ні Зиха не воскресив, ні Ягенці сліз не висушив. От тобі й розвага... Шість тижнів тому привезли сюди Зиха й поховали.

– Такий дужий був пан!..– з жалем промовив чех.– Не з останніх і я був під Болеславцем, проте він недовго зі мною морочився і взяв мене в неволю. Але то була така неволя, що я її й на волю не проміняв би... Добрий, шляхетний пан! Пошли ж йому, господи, царство небесне! Ех, жаль, жаль! Але найбільше жаль бідолашної панянки.

–От уже справді бідолашна! Інші й матері так не люблять, як вона любила батька. А до того ж їй небезпечно сидіти в Згожелицях. Після похорону – ще Зихової могили не. засинало снігом, як Чтан з Вільком вже підступили до згожелицького двору. На щастя, мої люди заздалегідь про. це дізналися, я з слугами поспішив на допомогу, і бог поміг нам добре їх набити. А після бійки Ягенка впала мені до ніг і каже: «Як не можу бути Збиткова, то буду нічия, тільки рятуйте мене від цих виродків, бо,– каже,– краще смерть, ніж вони...» Тепер, скажу тобі, ти не впізнав би Згожелиць, я зробив з них справжню фортецю. Потім вони ще два, рази нападали, та не могли нічого вдіяти. Тепер на. якийсь час притихли, бо, як я казав тобі, побилися так, що жодний ні рукою, ні ногою не може ворухнути.

Гловач нічого на це не відповів, тільки, слухаючи про Чтана й Вілька, так скреготав зубами, ніби хтось відчиняв і зачиняв скрипучі двері, а потім, видно, у нього засвербіли могутні руки, і він почав витирати їх об стегна. Нарешті у нього з уст зірвалось одне тільки слово:

–Шибайголови... В цю мить у сінях озвалися якісь голоси, двері

раптом відчинилися, й до кімнати прожогом вбігла Ягенка, а за нею найстарший із її братів, чотирнадцятилітній Ясько, схожий на неї, наче близнюк.

Довідавшись від згожелицьких селян, котрі бачили, як чех Глава на чолі значного загону їхав до Богданця, вона здивувалася так само, як і Мацько, а коли їй сказали, що між ними немає Збишка, була майже певна, що сталося якесь нещастя, і щодуху подалась до Богданця дізнаватися правди.

–Що сталося?.. Ради бога! – вигукнула вона ще на порозі.

– А що могло статися? – відповів Мацько.– Збишко живий і здоровий.