Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 45 страниц)

Обіцяли ви його викликати чи не обіцяли, але пам'ятайте, що ви наш гість, а хто хоче бути нашим гостем, мусить додержувати чемності.

Знаю, милостива пані,– відповів Мацько.– Я вже був повернув паса й попрямував до нього, але вгамувався, бо подумав, що він, може, посол.

Бо таки посол. До того ж він в Ордені визначний чоловік, до порад якого прислухається сам магістр і майже ні в чому йому не відмовляє. Може, це бог так дав, що його не було в Мальборзі, коли туди приїжджав ваш небіж, бо Ліхтенштейн, хоч і знатного роду, але, кажуть, злопам'ятний і мстивий. Він упізнав вас?

– Навряд чи міг впізнати, бо мало мене бачив. На тинецькій дорозі ми були в шоломах, а потім я лише раз був у нього в Збишковій справі, але ввечері, бо мені було ніколи, й раз бачились у суді. З того часу я змінився на обличчі й борода моя значно посивіла. Помітив я зараз, як він дивився на мене, але, мабуть, тому, що я довго розмовляю з вашою милостю, бо потім дивився в інший бік зовсім спокійними очима. Збишка б він упізнав, мене ж не запам'ятав. А про мою обітницю, може, й не чув, йому треба думати про кращих за мене.

– Про яких це кращих?

–Викликати його дали обітницю і Завіша з Гарбова, і Повала з Тачева, і Мартин з Вроцімовиць, і Паніко Злодій, і Лис з Торговиська. Кожен з них, милостива пані, й десятьом таким дав би ради, а їх же цілий гурт! Краще б йому було не родитися, ніж мати хоч один такий меч над головою. А я не тільки не нагадаю йому про свою обітницю, але й постараюся здобути довір'я.

–Навіщо це?

Обличчя Мацька відразу зробилось хитре, як морда старого лиса.

Щоб дав мені якого-небудь листа, з яким я міг би безпечно їздити по орденських землях і в разі потреби допомогти Збишкові.

Хіба це гідно рицарської честі? – з усмішкою запитала княгиня.

Гідно,– рішучим голосом відповів Мацько.– Коли б я, наприклад, у бою напав на нього ззаду й не гукнув, щоб він обернувся, то, звісно, вкрив би себе ганьбою, але в мирний час хитрістю підчепити на гачок ворога – цього не посоромиться жодний справжній рицар.

В такому разі я вас познайомлю,– відповіла княгиня.

І, кивнувши до Ліхтенштейна, вона познайомила з ним Мацька, подумавши, що коли б Ліхтенштейн його і пізнав, то нічого особливого не сталося б.

Але Ліхтенштейн не впізнав Мацька, бо справді бачив його на тинецькій дорозі в шоломі, а потім лише один раз розмовляв з ним, та й то увечері, коли Мацько приходив до нього просити подарувати Збишкові провину.

Проте хрестоносець вклонився досить гордо, і тільки побачивши за рицарем двох вродливих, багато вбраних слуг, подумав, що такі можуть бути не в абиякого воїна, і обличчя його трохи прояснилося, хоч він і не перестав гордо випинати губи, що робив завжди, коли мав діло з особою не князівського роду.

А княгиня промовила, показуючи на Мацька: – Цей рицар їде до Мальборга, і я особисто здаю його на ласку великого магістра, але він, почувши про вашу впливовість в Ордені, хотів би мати від вас листа.

Сказавши це, княгиня одійшла до епіскопа, а Ліхтенштейн, втупивши в Мацька свої холодні сталеві очі, запитав:

З якого ж приводу ви хочете, пане, відвідати нашу побожну і скромну столицю?

У мене чесний і побожний привід,– відповів, підіймаючи очі, Мацько.– Якби було інакше, милостива княгиня не ручилася б за мене. Але, крім доконання побожних обітниць, я хотів би побачити й вашого магістра, який підтримує на землі мир і є найславетнішим на

світі рицарем.

–Той, за якого ручиться милостива княгиня, наша пані й добродійка, не нарікатиме на вбогу гостинність Ордену. Щодо магістра, то вам його трудно буде побачити– він уже місяць тому як виїхав до Гданська, а звідти мав вирушити в Кролевець і далі до границі. Бо хоч магістр і прихильник миру, проте мусить захищати споконвічні орденські землі від підступних зазіхань Вітольда.

Почувши це, Мацько так одверто засмутився, що Ліхтенштейн, від погляду якого ніщо не могло сховатися, сказав:

Видно, ви так само хотіли бачити великого магістра, як і виконати свої побожні обітниці.

Хотів, дуже хотів! – швидко відповів Мацько.– Значить, війна з Вітольдом за Жмудь – справа вирішена?

Він сам її почав, всупереч присягам подавши бунтівникам допомогу.

Вони замовкли.

–Що ж, нехай бог поможе Орденові, як він того заслуговує! – сказав нарешті Мацько.– Як не зможу побачити магістра, то хоч виконаю обітниці.

Але, всупереч своїм словам, він сам не знав, що йому робити, і з почуттям величезного збентеження ставив перед собою одне запитання:

«Де ж мені тепер шукати Збишка, і де я його

знайду?»

Не важко було зрозуміти, що коли магістр залишив Мальборг і подався на війну, то нема чого шукати в Мальборзі й Збишка, а треба, в усякому разі, зібрати про нього докладніші відомості. Старий Мацько засмутився ще більше, але як чоловік кмітливий, вирішив не гаяти часу й завтра вранці рушати в дорогу. Одержати листа від Ліхтенштейна з допомогою княгині Олександри, якій комтур безмежно вірив, було не важко. Таким чином Мацько дістав рекомендацію до бродницького старости й до великого шпитальника в Мальборзі, за що подарував Ліхтенштейнові великий срібний кубок вроцлавського виробу, що їх рицарі мали звичай ставити на ніч коло постелі, аби мати в разі безсоння і ліки, і втіху. Мацькова щедрість трохи здивувала чеха, який знав, що старий рицар не дуже охоче роздається подарунками, особливо німцям.

Я віддарував його тому, – сказав Мацько,– що дав обітницю викликати його і мушу з ним битись, і мені було б ніяково зазіхати на життя людини, яка зробила мені послугу. Бити добродійника – це не наш звичай.

Але гарного кубка шкода! – трохи перекірливо відповів чех.

Мацько на це відказав:

–Я нічого не роблю, не подумавши, не турбуйся! Бо якщо господь милосердний допоможе мені звалити німця, то я одіб'ю і кубка і ще багато хороших речей здобуду.

Потім вони обидва разом з Ягенкою почали радитись, що їм робити далі. Мацькові спало на думку залишити її й Сецехівну в Плоцьку під опікою княгині Олександри, тому що у епіскопа зберігався абатів заповіт. Але дівчина противилась цьому всією силою своєї незламної волі. Правда, їхати без них було б зручніше, бо на нічлігах не треба було б шукати окремих кімнат та додержувати звичайності, а також думати про небезпеку та інші обставини. Але ж не для того вони виїхали із Згожелиць, щоб сидіти в Плоцьку. Якщо заповіт у єпіскопа, то він ніде не дінеться, а щодо дівчат, то, коли вже треба буде, їм краще залишитись у княгині Ганни, ніж у Олександри, бо при тому дворі ненавидять хрестоносців і люблять Збишка. Правда, на це Мацько сказав, що то не жіночого розуму річ і що дівчині не личить «розводитись» так, ніби вона справді має розум, проте не противився рішуче і незабаром погодився цілком, коли Ягенка одвела його вбік і з слізьми на очах почала говорити:

– Знаєте що?.. Бог бачить моє серце і знає, як я щоранку і щовечора прошу його про ту Данусю та про щастя Збишка! Бог на небі найкраще це знає! Але ж ви з Главою кажете, що вона вже загинула й ніколи не вирветься з рук хрестоносців. А коли це так, то я...

Ягенка трохи завагалася. Сльози повільно покотились по її щоках, і вона тихо закінчила:

–То я хочу бути близько коло Збишка...

Сльози і слова дівчини зворушили Мацька, проте він сказав:

–Якщо Дануся загине, то Збишко з горя й не гляне на тебе,

–Я й не хочу, щоб він на мене дивився, тільки хочу

бути коло нього.

–Ти ж знаєш, що й я хотів би цього, але він з горя

може тебе ще й вилаяти...

Нехай навіть вилає,– сумно усміхнувшись, відповіла Ягенка.– Але він не зробить цього, бо не знатиме, що то я...

– Впізнає...

–Не впізнає. Ви ж не впізнали. Скажете йому, що то не я, а Ясько, він же обличчям зовсім схожий на мене. Скажете йому, що він виріс, та й усе, і Збишкові навіть на думку не спаде, що то не Ясько...

У відповідь старий рицар ще нагадав про коліна всередину, але коліна всередину були іноді й у хлопців, так що це не могло бути перешкодою, тим більше, що Ясько справді був дуже схожий на Ягенку, а волосся в нього відросло довге, й носив він його в понтлику, як усі хлопці шляхетного походження та рицарі. Через те Мацько погодився, і вони стали говорити про дорогу. Виїжджати мали завтра вранці. Мацько вирішив їхати в країну хрестоносців, добратися до Бродниці, там розпитатися, і коли б магістр, всупереч передбаченням Ліхтенштейна, був ще в Мальборзі, то їхати до Мальборга, а як ні, то посуватися орденською границею в напрямі Спихова й по дорозі питати про молодого польського рицаря і його почет. Старий рицар навіть сподівався, що швидше дізнається що-небудь про Збишка в Спихові або при дворі варшавського князя Януша, ніж в іншому місці.

Другого дня вони виїхали. Настала вже справжня весна, так що розливи річок, а саме Скрви і Дрвенци, затримували подорож, і вони аж на десятий день переїхали границю й опинилися в Бродниці. Це було чисте й гарне містечко, але вже при в'їзді в нього можна було відчути суворість німецької влади, бо велика мурована шибениця збудована за містом над дорогою в Горчениці, унизана була тілами повішаних, серед яких було одно жіноче. На сторожовій вежі й на замку розвівалися знамена – червона рука на білому полі. Подорожани не застали самого комтура на місці, бо він з частиною залоги й на чолі околичної шляхти виїхав до Мальборга. Ці відомості Мацькові дав старий і сліпий на обидва ока хрестоносець, який був колись комтуром Бродниці, а потім, звикнувши до місця й замку, залишився тут доживати віку. Коли місцевий капелан прочитав йому листа Ліхтенштейна, він гостинно прийняв Мацька, а тому що жив серед польського населення й добре знав польську мову, з ним легко було розговоритись. Виявилось, що шість тижнів тому він їздив до Мальборга, куди його як досвідченого рицаря викликали на воєнну параду, і тому він знав, що діялось в столиці. Коли Мацько спитав його про молодого польського рицаря, старий комтур сказав, що не пам'ятає імені, але ніби, чув про одного такого, котрий спочатку дивував усіх тим, що був дуже молодий і вже пасований, а потім щасливо бився на турнірі, за звичаєм влаштованому великим магістром для іноземних гостей перед виступом у воєнний похід. Потроху він навіть пригадав, що того рицаря полюбив і взяв під свою опіку мужній і шляхетний брат магістра, Ульріх фон Юнгінген, і дав йому охоронні грамоти, з якими той юнак пізніше виїхав нібито на схід. Ці відомості дуже втішили Мацька, бо він не мав найменшого сумніву, що той молодий рицар і був Збишко. В зв'язку з цим, до Мальборга поки що нічого було їхати, бо хоч великий шпитальник або інші урядовці та орденські рицарі, які там зостались, і могли дати ще докладніші відомості, але де зараз знаходиться Збишко, вони, звичайно, не знали. Зрештою, сам Мацько найкраще знав, де його знайти, бо не трудно було догадатися, що він кружляє десь коло Щитна або, якщо не знайшов там Данусі, то шукає її по віддалених східних замках і комтуріях.

Не гаючи часу, подорожани теж вирушили на схід, до Щитна. Вони їхали швидко, бо густо розташовані міста й містечка були з'єднані битими шляхами, що їх хрестоносці або, краще сказати, купці, котрі проживали в містах, утримували в доброму стані, не гіршому, ніж польські дороги, котрі виникли під господарською і дбайливою рукою-короля Казіміра. До того ж настала прекрасна погода. Ночі були зоряні, дні ясні, а опівдні повівав теплий вітрець, що сповнював груди бадьорістю і здоров'ям. Зазеленіли на полях хліба, рясно за цвіли луки, а соснові ліси запахли духом живиці. За всю дорогу до Лідзбарка, а звідти до Дзялдова й далі до Недзбожа подорожани не бачили на небі жодної хмарки. Аж у Подзбожі вночі пройшла злива з першим Весняним громом, але тривала недовго, і на другий день заблищав такий ясний, рожевий і золотистий ранок, що все навколо, скільки бачило око, іскрилося суцільним бісером брильянтів і перлів, і здавалось, вся країна усміхається до неба й радіє з буйного життя.

Такого ранку подорожани повернули від Недзбожа на Щитно. Мазовецька границя була недалеко, і їм легко було звернути до Спихова. Була навіть хвилина, коли Мацько хотів це зробити, але, обміркувавши все, вирішив доїхати до страшного кубла хрестоносців, в якому так сумно повернулася доля Збишка. Взявши провідника-хлопа, він наказав йому вести валку до Щитна, хоч провідник був і не потрібний, бо з Недзбожа йшов рівний шлях, на якому німецькі милі були позначені білими каменями.

Провідник їхав на кілька десятків кроків попереду, за ним верхи Мацько з Ягенкою, потім, досить далеко від них, чех з гарненькою Сецехівною, а ще далі, з самого заду йшли вози в супроводі озброєних слуг. Був ранній ранок. Рожева барва ще не зійшла з неба на сході, хоч сонце вже палало, перетворюючи краплі роси на деревах і травах на опали.

–Ти не боїшся їхати в Щитно? – спитав Мацько.

Не боюся,– відповіла Ягенка.– Бог мене захистить, бо я сирота.

Там нікому не можна вірити. Правда, найгірший пес був отой Данфельд, котрого Юранд знищив разом з Готфрідом... Так казав чех. Другим після Данфельда був Ротгер, котрий поліг від Збишкової сокири, але залишився ще старий кат, який продав чортові душу... Люди напевне нічого не знають, проте я думаю, що коли Дануська загинула, то від його руки. Була чутка, що з ним також щось трапилось, але княгиня казала мені в Плоцьку, що він викрутився. В Щитні нам і доведеться мати з ним діло. Добре, Що у нас є лист від Ліхтенштейна, бо псявіри-хрестоносці нібито бояться його більше, ніж самого магістра... Кажуть, що він має величезну вагу і значення, а до того ще й дуже мстивий. Не дарує найменшої кривди... Без того листа не їхав би я так спокійно до Щитна.

А як той старий зветься?

Зігфрід де Леве.

– Дасть бог, ми справимось і з ним.

–Дасть бог!

Мацько засміявся й через деякий час заговорив:

–Каже мені княгиня в Плоцьку: «Ви все скаржитесь, скаржитесь, як ягнята на вовків, а з тих,—каже,– вовків три вже неживі, бо їх ягнята подушили». І, правду кажучи, так воно й є...

–А Дануська? А її батько?

Це саме я й казав княгині. Але в душі я радий, бо виходить, що й нас кривдити небезпечно. Ми таки знаємо, як ухопити в руку топорище та гарненько махнути сокирою! А щодо Дануськи і Юранда, то це правда. Я гадаю так само, як і чех, що їх уже нема на світі, але насправді цього ніхто напевне не знає... Того Юранда мені також жаль, бо й за життя він за дівчину багато намучився, і якщо загинув, то тяжкою смертю.

Коли при мені хто-небудь про нього згадає, я так одразу й подумаю про татуся, якого теж на світі нема,– сказала Ягенка.

Кажучи це, вона підняла вгору свої зволожені слізьми, чудові оченята. Мацько похитав головою і відказав:

–Він напевне в бога на пораді й у вічному раюванні, бо кращої за нього людини не було, мабуть, в усьому нашому королівстві...

–Ой, що не було, то не було! – зітхнула Ягенка. Дальшу розмову їм перебив хлоп-провідник, який

раптом спинив свого коня, повернув його назад, галопом підскочив до Мацька й вигукнув якимось дивним, зляканим голосом:

–Ради бога, подивіться, пане рицарю, хто це йде до нас з пагорка?

–Хто? Де? – вигукнув Мацько.

– А он де! Якийсь велетень, чи що...

Мацько з Ягенкою зупинили коней, подивились туди, куди показував провідник, і справді побачили на гребені пагорка, за півстадії або й більше, якусь постать, котра значно перевищувала звичайні людські розміри.

–Він правду каже, що чоловік великий,– буркнув Мацько.

Потім скривився, раптом плюнув набік і сказав:

–Цур йому!

– Чого ви заклинаєте? – спитала Ягенка.

Бо я згадав, як такого самого ранку ми із Збишком побачили на дорозі з Тинця до Кракова отакого самого ніби велетня. Тоді казали, що то Вальгер Вдалий. А потім виявилось, що то був пан з Тачева, проте нічого доброго з того не вийшло. Цур йому!

То не рицар, бо йде пішки,– придивляючись, сказала Ягенка.– Я навіть бачу, що при ньому нема ніякої зброї, тільки палицю держить у лівій руці...

І мацає нею поперед себе, немов уночі,– додав Мацько.

І ледве ступає. Сліпий, чи що?

Сліпий, їй-богу, сліпий!

Вони рушили кіньми й через деякий час спинилися перед стариком, який надзвичайно повільно сходив з пагорка, шукаючи перед собою костуром дороги.

Це був справді чоловік величезного зросту, хоч зблизька й перестав здаватися їм велетнем. Вони також впевнились, що він був сліпий. Замість очей у нього були дві червоні западини. У нього не було також кисті правої руки, на місці якої теліпався вузол з брудного ганчір'я. Біле волосся спадало йому аж на плечі, а борода сягала до пояса.

–У бідолахи нема ні поводатаря, ні собаки, і він сам помацки шукає дороги,– озвалася Ягенка.– Боже мій, ми ж не можемо залишити його без допомоги. Не знаю, чи зрозуміє він мене, але я заговорю до нього по-нашому.

Сказавши це, вона хутко зіскочила з коня і, підійшовши до старика, почала шукати грошей в шкіряному гаманці, який висів у неї на поясі.

А той, почувши перед собою кінський тупіт і розмову, витягнув поперед себе костура й підняв угору голову, як то роблять сліпі.

–Слава Ісусу Христу! – сказала дівчина.– Дідусю, ви розумієте по-християнськи?

Почувши її молодий, ніжний голос, старик здригнувся, по обличчю його пробіг якийсь дивний проблиск хвилювання і зворушення, він закрив повіками свої порожні западини й раптом, кинувши костур, впав перед нею навколішки й підняв руки вгору.

–Встаньте, я й так допоможу вам. Що з вами? – здивовано спитала Ягенка.

Але він нічого не відповів, – тільки дві сльози покотились по його щоках, аз уст вирвався схожий на стогін звук:

А-а! а!

Господи милосердний! Він німий, чи що?

А-а! а!

При ньому він підняв руку; спочатку зробив нею знак хреста, потім став водити лівою долонею по губах.

Не зрозумівши Його, Ягенка глянула на Мацька, який сказав:

Здається, він показує, що йому одрізали язика.

Вам одрізали язика? – спитала дівчина.

–А! а! а! а! – кілька разів повторив старик, киваючи головою.

Після цього він показав пальцями на очі, далі простягнув праву руку без кисті, а лівою ніби рубонув по ній.

Тепер його зрозуміли обоє.

–Хто вам це зробив? – спитала Ягенка.

Старик знову кілька разів зробив у повітрі знак хреста.

–Хрестоносці! – крикнув Мацько.

На підтвердження старик опустив голову на груди. Настало мовчання. Тільки Мацько і Ягенка занепокоєно перезирались, бачачи перед собою доказ нещадної жорстокості й браку міри в покаранні, що ними відзначались орденські рицарі.

–Страшні порядки! – сказав, нарешті, Мацько. Тяжко його покарали, але бог його знає, чи справедливо. Про це ми не допитаємось. Хоч би знати, куди його відвезти, бо це, видно, чоловік з цієї місцевості, Він розуміє по-нашому, бо тут простий народ такий самий, як і в Мазовії.

–Ви розумієте, що ми говоримо? – спитала Ягенка,

Старик кивнув головою. – А ви тутешній?

Ні,– відповів він на мигах.

То, може, ,з Мазовії?

Так.

Підданий князя Януша? – Так.

– Що ж ви робили у хрестоносців? Старик не зміг відповісти, але обличчя його вмить набрало такого болісного виразу, що жалісливе серце

Ягенки пройнялося ще глибшим співчуттям; навіть

Мацько, якого далеко не все могло зворушити, сказав:

– Напевне, скривдили ного, псявіри, і, може, й без невинно.

Я гонка поклала в долоню бідолахи кілька монет.

–Слухайте,– сказала вона,—ми не залишимо вас напризволяще. Поїдемо з нами в Мазовію, і там у кожному селі питатимемо, чи воно не ваше. Може, якось допитаємось. Але зараз встаньте, бо ми ж не святі.

Проте старик не встав. Навпаки, він схилився й обняв її ноги, немов віддаючи себе на її опіку і дякуючи їй, але в той же час на його обличчі відбилося здивування й навіть розчарування, – може, тому, що він чув дівочий голос, а долонею торкнувся до ялових чобіт, які звичайно взували в подорож рицарі і зброєносці.

Ягенка сказала:

–Так воно й буде. Ось зараз під'їдуть наші вози, і ви зможете відпочити й підживитися. Але в Мазовію поїдете не відразу, бо нам раніше треба побувати в Щитні.

Почувши це слово, старик підхопився на ноги. На його обличчі позначились жах і здивування. Він розвів руки, наче хотів перегородити дорогу, а з уст його стали вириватись дикі, повні розпачу звуки.

–Що з вами? – вигукнула злякана Ягенка.

Але чех, котрий уже над'їхав з Сецехівною і деякий час пильно придивлявся до старика, раптом змінився на обличчі й заговорив до Мацька якимось дивним голосом:

–Клянусь ранами Христовими! Дозвольте мені, пане, поговорити з ним, бо ви навіть подумати не можете, хто це може бути!

І, не чекаючи дозволу, підскочив до старика, поклав йому руки на плечі й запитав: – Із Щитна йдете?

Старик, немов вражений звуком його голосу, заспокоївся й кивнув головою.

– Чи не шукали ви там дочки?

Відповіддю на це запитання був лише глухий стогін.

Глава трохи зблід, ще якийсь час розглядав обличчя старика своїм гострим поглядом, потім повільно й виразно сказав:

Значить, ви Юранд із Спихова!

Юранд! – крикнув Мацько.

Але Юранд в цю мить захитався і знепритомнів. Пережиті муки, голод, тяжка подорож звалили його з ніг. Минав уже десятий день, як він ішов помацки, блукаючи й шукаючи палицею дороги, голодний, знесилений і непевний, куди йде. Не маючи змоги спитати дороги, він удень керувався теплом сонячного проміння, а ночі проводив у канавах при дорозі. Коли йому траплялось переходити через село чи якесь сельбище, або коли йому траплялись зустрічні люди, він простягав руку за милостинею, та рідко яка жаліслива рука допомагала йому, бо всі вважали його за злочинця, якого покарала законна і справедлива відплата. Вже два дні він живився тільки корою та листям і втратив надію, коли-небудь дістатися до Мазовії, І от раптом його оточили рідні жалісливі серця, рідні голоси, один з яких нагадав йому ніжний голос дочки. А коли, нарешті, вимовлено було і його ім'я, міра страждань Юранда переповнилась, серце Стиснулося йому в грудях, думки завихрилися в голові, і він був би впав у порох на дорогу, якби його по підтримали дужі чехові руки.

Мацько зіскочив з коня, вони з чехом взяли Юранда, віднесли до валки й поклали на вимощеному сіном. возі. Коли він опритомнів, Ягенка з Ганнулькою нагодували його й напоїли вином, причому Ягенка, бачачи, що він не може одержати кубка, сама подавала йому напій. Після цього він одразу заснув непробудним сном і прокинувся аж на третій день.

Тимчасом подорожани стали нашвидку радитись.

–Скажу коротко,– озвалася Ягенка.– Тепер нам треба їхати не до Щитна, а до Спихова, щоб залишити Юранда в безпечному місці серед своїх людей і забезпечити йому добрий догляд.

–Дивіться, як вона порядкує! – відповів. Мацько.– До Спихова його одвезти треба, але їхати нам усім не обов'язково, досить послати з ним одного воза.

Я не порядкую, тільки думаю, що ми можемо від нього багато чого дізнатися про Збишка й Данусю. Як же ти з ним говоритимеш, коли у нього нема язика?

А хто ж, як не він, дав вам зрозуміти, що його нема? Як бачите, ми й без розмови дізналися про все,

про що нам треба було, а як призвичаїмось до його знаків, то дізнаємось й більше. Спитайте його, наприклад, чи приїжджав Збишко з Мальборга до Щитна, і він або кивне головою, або заперечить. Так само й про інші речі.

Це правильно! – вигукнув чех.

Я також не заперечую, що правильно,– сказав Мацько,– і сам так думаю, але я спершу думаю, а потім уже говорю.

Після цього він наказав завертати до мазовецької границі. В дорозі Ягенка раз у раз під'їжджала до воза, на якому лежав Юранд, боячись, щоб він не вмер увісні.

Я не впізнав його, – казав Мацько, – та воно й не дивно. Він же був здоровий, як тур! Мазури розказували, що з-поміж них усіх він один спроможний був помірятись силою з самим Завішею, а тепер – справжній кістяк.

Була чутка,– сказав чех, – що його замучили до смерті, але дехто навіть не хотів вірити, щоб християни могли таке вчинити з пасованим рицарем, який має своїм заступником святого Георгія.

Бог дав, що Збишко хоч частково помстився за нього. Але дивіться, яка між нами й ними різниця. Правда, з чотирьох псявір три вже загинули,– але загинули в бою, і жодному з них ніхто ні язика в неволі не вирізав, ні очей не виколов.

Господь їх покарає,—сказала Ягенка. Мацько звернувся до чеха:

А як ти його впізнав?

–Я не одразу впізнав його, хоч побачив пізніше за вас, пане. Але щось мені в ньому здалося знайомим, і чим довше я до нього придивлявся, тим більше здавалося... Ага! Тоді ж у нього не було ні бороди, ні білого волосся, був він могутній і хоробрий рицар: як його було впізнати! Але коли панянка сказала, що їдемо до Щитна, а він почав вити, я одразу все згадав. Мацько замислився.

Із Спихова треба б його повезти до князя, який не зможе безкарно залишити такого знущання над значною людиною.

Викрутяться, пане. Підступом викрали його дочку і викрутились, а про пана із Спихова скажуть, що він у бійці втратив і язика, і руку, і очі.

Це правильно,– сказав Мацько.– Адже вони свого часу самого князя були схопили. Він не може воювати з ними, бо не подолає, хіба король наш поможе йому. Говорять та й говорять люди про велику війну, а воно й малої нема.

–Є з князем Вітольдом.

–Хвалити бога, що хоч той з ними не панькається... Ех, князь Вітольд, то справжній князь! І хитрістю вони його не подолають, бо він один хитріший за них усіх. Бувало притиснуть його, псяюхи, так, що загибель висить над ним, як меч над головою, а він, як той вуж, вислизне й зараз же їх укусить... Стережись його, коли він б'ється, але ще більше стережись, коли він тебе гладить...

–І він з усіма такий?

– Не з усіма, тільки з хрестоносцями. З іншими він добрий і щедрий князь!

Мацько задумався, немов хотів краще пригадати Вітольда,

– Вій зовсім Інакший, ніж тутешні князі,– сказав він нарешті.– Треба було Збишкові звернутися до нього, з його допомогою в боротьбі з хрестоносцями можна багато чого добитися.

Через деякий час він додав:

– Хто його знає, чи не опинимось ми обидва у нього, тоді й помститися можна буде як слід.

Потім вони знов заговорили про Юранда, про його нещасну долю й неймовірні кривди, яких він зазнав від хрестоносців, котрі спочатку без ніякої причини замордували його кохану дружину, а потім, платячи помстою за помсту, викрали дочку, а самого так катували, що й татари гірш не придумали б. Мацько й чех скреготали зубами, розуміючи, що й звільнення Юранда було новою обміркованою жорстокістю. Старий рицар обіцяв собі в душі про все добре дізнатись і потім віддячити хрестоносцям з надвишкою.

В таких розмовах і думках відбувалась їх подорож до Спихова. Після погожого дня настала тиха, зоряна ніч, тому вони не спинялись на ночівлю, тільки тричі добре погодували коні, ще затемна переїхали границю і в супроводі найнятого провідника перед ранком опинились на спиховській землі. Старий Толіма, очевидно, залізною рукою підтримував там порядок, бо як тільки вони заглибились у ліс, проти них виїхало двоє озброєних слуг, які, однак, бачачи, що це не військо, а невеликий загін, не тільки пропустили їх далі без запитань, але й провели через недоступні для необізнаних людей трясовини та мочари.

В городищі гостей прийняли Толіма і ксьондз Калеб. Звістка про те, що якісь добрі люди привезли пана, блискавкою облетіла залогу. Та коли слуги побачили, яким вийшов з рук хрестоносців їхній пан, зірвалась така буря погроз і обурення, що якби в спиховських підземеллях знайшовся ще який-небудь хрестоносець, ніяка людська сила неспроможна була б врятувати його від страшної смерті.

Верхові «парубки» хотіли одразу сідати на коні, їхати на границю, схопити, скільки вдасться, німців і покласти їх голови до ніг свого пана, але Мацько вгамував їх, бо знав, що німці сидять по містечках і городищах, а сільська людність – це ті самі поляки, тільки що живуть вони під гнітом чужинців. Проте ні гомін, ні крик, ні скрипіння колодязних журавлів не розбудили Юранда, якого перенесли на ведмежій шкурі з воза в кімнату на ліжко. Коло нього залишився ксьондз Калеб, його давній друг, що любив Юранда, як рідного, й почав молитися, щоб Христос повернув нещасному очі, язика й руку.

Зморені подорожні, поснідавши, також пішли відпочивати. Мацько прокинувся вже геть після полудня і наказав слузі покликати Толіму.

Знаючи від чеха, що Юранд перед виїздом наказав усім коритися Збишкові й устами ксьондза віддав йому в спадщину Спихов, він звернувся до старого владним тоном:

–Я – дядько вашого молодого пана, і поки він не повернеться, управлятиму Спиховом.

Толіма схилив свою сиву, трохи подібну до вовчої голову і, приклавши долоню до вуха, запитав:

–Отже, ви, пане, шляхетний рицар з Богданця?

– Так,– відповів Мацько.– Звідки ти про мене знаєш?

–Тут вас дожидав і питав про вас молодий пан Збишко.

Почувши це, Мацько забув про свою поважність, схопився на ноги і крикнув: – Хіба Збишко в Спихові?

Був, пане. Два дні тому виїхав.

Боже мій! Звідки ж він прибув і куди поїхав?

–Прибув з Мальборга, по дорозі заїжджав у Щитно, а куди виїхав – не сказав.

Не сказав?

Може, сказав ксьондзові Калебові?

– Ой господи милостивий! Це ж ми розминулися!– б'ючи себе по стегнах руками, промовив Мацько. А Толіма приклав долоню й до другого вуха:

Як кажете, пане?

Де ксьондз Калеб?

У старого пана, коло його ліжка.

– Покличте його! Або ні... Я сам до нього піду. – Я його покличу! – сказав старий і вийшов. Але перш ніж він привів ксьондза, прийшла Ягенка.

–Иди-но сюди! Знаєш що? Два дні тому тут був Збишко.

Вона вмить змінилась на обличчі, а ноги в тісних смугастих холошах помітно затремтіли.

–Був і поїхав? – спитала вона схвильовано.– Куди?

– Два дні тому, а куди – може, ксьондз знає.

– Треба йти до нього! – рішуче сказала дівчина.

За якусь мить увійшов ксьондз Калеб. Гадаючи, що Мацько викликав його, щоб спитати про Юранда, він, не ждучи запитання, сказав; – Ще спить.

– Я чув, що тут був Збишко? —вигукнув Мацько.

–Був. Два дні тому як виїхав.

Куди?

Він і сам не знав... Шукати... Поїхав до жмудської границі, де зараз війна.

Ради бога, розкажіть, отче, все, що про нього знаєте!

Знаю тільки те, що чув від нього. Був він у Мальборзі, здобув там заступництво магістрового брата, який вважається у них найпершим рицарем. З його наказу Збишко може шукати по всіх замках.

Юранда і Дануську?

Так, але Юранда він не шукав, бо йому сказали, що той уже помер.

Розкажіть усе спочатку.

Зараз, нехай тільки віддихаюсь та опам'ятаюсь, бо повертаюся з іншого світу.

Як так з іншого світу?

З того світу, куди конем не доїдеш, а з молитвою дійдеш. Від ніг Ісуса Христа, якого я просив змилуватись над Юрандом.

Ви просили чуда?.. Маєте таку силу? – з великим зацікавленням спитав Мацько.

Я не маю ніякої сили, але її має спаситель, і коли він захоче, то поверне Юрандові й очі, і язика, і руку...

Якщо захоче, то, звісно, зробить,– відказав Мацько,– хоч ви й не про абищо просили.