Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 45 страниц)

–Говори на відстані, невільнику! Чого ти хочеш? _– Я випустив з неволі Бергова і прийшов сам, а ви

обіцяли за це віддати мені дочку, яка тут у вас перебуває.

Хто тобі обіцяв? – спитав Данфельд.

По совісті й вірі – ти, комтуре!

Свідків у тебе нема, але вони й не потрібні, коли йдеться про честь і слово.

Заради твоєї честі! Заради честі Ордену! – вигукнув Юранд.

В такому разі дочку тобі віддадуть! – відповів Данфельд.

Потім він звернувся до присутніх і сказав:

–Все, що тут його спіткало,– невинна іграшка проти його лихих вчинків і злочинів. Та коли ми обіцяли повернути йому дочку, якщо він з'явиться й упокориться нам, то знайте, що слово хрестоносця має бути таким незламним, як і боже слово, і що тій дівці, яку ви відбили у розбійників, зараз даруємо волю, а після належної покути за гріхи проти Ордену дозволимо повернутися додому і йому.

Декотрих ці слова здивували: знаючи Данфельда і його давню ненависть до Юранда, вони не сподівалися від нього такої порядності. Тому старий Зігфрід, а також Ротгер і брат Готфрід поглядали на нього, здивовано зводячи брови та морщачи лоби, але Данфельд удав, ніби не бачить тих запитальних поглядів, і сказав:

–Твою дочку ми одішлемо з охороною, а ти зостанешся тут, поки наша охорона не повернеться безпечно та поки не заплатиш викупу.

Юранд сам трохи здивувався, бо вже втратив був надію, що його самопожертва чимось допоможе Данусі, тому майже з вдячністю глянув на Данфельда й відповів:

–Бог тобі віддячить, комтуре!

–Знай, які ми, Христові рицарі,– сказав Данфельд. На це Юранд відповів:

Звичайно, він всемилосердний! Але я довгий час не бачив дочки, тому прошу дозволу подивитись на неї й благословити.

Не інакше, як в присутності нас усіх, щоб ми були свідками нашої віри й милості.

Сказавши це, Данфельд звелів замковому зброєносцеві привести Данусю, а сам підійшов до де Леве, Ротгер а і Готфріда, які обступили його й почали з ним жваву розмову.

–Не заперечую, хоч і мав інший намір,– промовив старий Зігфрід.

А запальний, відомий хоробрістю й підступністю

Ротгер сказав:

–Як так? Не тільки дівку, а й цього диявольського пса випустиш, щоб знов кусався?

Він тебе ще не так укусить! – вигукнув Готфрід.

Нічого... заплатить викуп! – недбало відказав Данфельд.

Нехай би він оддав чисто все, то однак за рік удвоє злупить.

Не заперечую щодо дівчини,—повторив Зігфрід,– але від цього вовка не раз ще плакатимуть орденські овечки.

–А наше слово? – усміхаючись, спитав Данфельд. – Говорилося інакше...

Данфельд здвигнув плечима.

–Мало вам було втіхи? —запитав він.—Хочете більше?

Кнехти знов оточили Юранда й почали вихваляти благородний вчинок Данфельда, що свідчив про доброзвичайність всіх членів Ордену:

–А що, розбишако! сказав капітан замкових лучників.– Твої поганські товариші не так вчинили б з нашим християнським рицарем!

–Хіба ти не пив нашої крові?

– А ми тобі за камінь хлібом платимо...

Але Юранд уже не зважав ні на пиху, ні на погорду в їх словах: серце його розчулилось, очі змокріли. Він сподівався, що от-от побачить Данусю і.побачить саме з їхньої ласки, тому дивився на них майже з жалем і, нарешті, відповів:

–Правда! Правда! Бував я з вами жорстоким, але... ніколи не був зрадливим.

В цей час у другому кінці залу раптом залунав голос: «Ведуть дівку!» —і все одразу затихло. Солдати розступились на два боки, бо жоден з них досі не бачив Юрандівни, оскільки Данфельд завжди зберігав у таємниці свої вчинки; більшість навіть не знала, що вона перебуває в замку, а ті, котрі знали, пошепки розказували іншим про її надзвичайну вроду. Тепер всі очі звернулись до дверей, з яких вона мала вийти.

Тимчасом зайшов зброєносець, за ним всім відома орденська черниця, та сама, що їздила в лісовий палац, а за нею – дівчина в білому вбранні, з розпущеним волоссям, перев'язаним на лобі стрічкою.

І раптом у залі, немов грім, прокотився страшний регіт. Юранд, що скочив був спочатку назустріч дочці, швидко відступив і побілів, як полотно; він з жахом дивився на гостроверху голову, на сині губи й невиразні очі придуркуватої дівчини, яку йому привели замість Данусі.

Це не моя дочка! – сказав він тривожним голосом.

Не твоя дочка? – вигукнув Данфельд.– Клянусь святим Ліберієм Падеборнським! Це, мабуть, ми відбили в розбійників не твою дочку, або її якийсь чарівник замінив, бо іншої в Щитні немає.

Старий Зігфрід, Ротгер і Готфрід, здивовані хитрістю Данфельда, швидко перезирнулись, але не встигли нічого сказати, бо Юранд почав вигукувати розпачливим голосом:

–Є вона! Є в Щитні! Я чув, як вона співала, чув голос моєї дитини!

Данфельд звернувся до присутніх і спокійно та виразно промовив:

– Беру всіх присутніх за свідків, а надто тебе, Зігфріде з Інсборка, і вас, побожні брати, Ротгере й Готфріде, що, зважаючи на слово й обіцянку, віддаю ту дівку, про яку побиті нами розбійники казали, ніби вона – дочка Юранда із Спихова. А коли це не вона, то тут немає нашої провини, це швидше воля господа нашого, який таким способом захотів віддати Юранда в наші руки.

Зігфрід і два молодших брати схилили голови на знак того, що чують і в разі потреби можуть засвідчити. Потім хрестоносці знову швидко перезирнулися,– все це було більше, ніж вони могли сподіватись: схопити Юранда, не віддати йому дочки і влаштувати видимість додержання обіцянки, хто інший міг би так зробити!

Але Юранд упав навколішки і став заклинати Данфельда всіма реліквіями Мальборга та кістьми його батьків віддати йому справжню дочку й не чинити, як ошуканець і зрадник, який ламає присягу й порушує обіцянки. В голосі його було стільки розпачу і щирості, що декотрі почали догадуватись про обман, а декотрі подумали, що, може, якийсь чарівник і справді змінив образ дівчини.

–Бог бачить твою зраду! – благав Юранд.– В ім'я ран господніх, в ім'я твоєї смертної години віддай мені мою дочку!

Підвівшись, він пішов до Данфельда, зігнутий удвоє, немов хотів обійняти його коліна. Очі його блищали, як у божевільного, в голосі вчувався то біль, то тривога, то розпач, то погроза. Данфельд, слухаючи в присутності всіх обвинувачення в зраді й ошуканстві, став задихатися від гніву, що полум'ям шугнув йому в обличчя, і, бажаючи остаточно розтоптати нещасного, підійшов до нього і, нахилившись до самого вуха, прошепотів крізь зціплені зуби:

–Якщо я й віддам її, то з своїм байстрюком...

В ту ж мить Юранд ревнув, як бик, і, схопивши Данфельда обома руками, підняв його вгору. В залі розітнувся жахливий зойк: «Змилуйся!», потім тіло комтура з такою страшною силою вдарилось об кам'яну підлогу, що мозок з розтрощеного черепа забризкав Зігфріда й Ротгера, котрі стояли поблизу.

Юранд скочив до бічної стіни, під якою стояла зброя, і, вхопивши великого дворучного меча, ринув, як буря, на остовпілих від жаху німців.

Були то люди, звиклі до боїв, різанини й крові, проте й їхні серця завмерли; коли ж остовпіння їх минулось, вони почали відступати й розбігатися, як розбігається череда овець від вовка. В залі залунали перелякані голоси, затупотіли ноги, посипався й забряжчав битий посуд, завили слуги, заричав ведмідь, що вирвався з рук блазня й почав дертися на високе вікно. Почулися розпачливі вигуки людей, що закликали брати панцери, щити, мечі й самостріли. Нарешті заблищала зброя, і кілька десятків мечів та списів було спрямовано на Юранда, а він, не зважаючи на це, напівбожевільний, сам кинувся на них, і почалась боротьба – дика, нечувана, схожа більше на різанину, ніж на збройну сутичку. Молодий і запальний брат Готфрід перший заступив дорогу Юрандові, але той блискавичним ударом меча одбатував йому голову разом з рукою й лопаткою; потім від його руки поліг капітан лучників і замковий економ фон Брахт та англієць Х'юг, який хоч і не зовсім розумів, про що йдеться, проте співчував стражданням Юранда і видобув зброю вже після того, як був забитий Данфельд. Інші, бачачи страхітливу силу й шаленство Юранда, збилися в купу, щоб боронитися разом, але це спричинилося до ще більших втрат: з наїжаченим волоссям, з безумними очима, весь облитий кров'ю і кров'ю дихаючий, ошалілий, несамовитий, Юранд ламав, трощив і розтинав страшними ударами меча цю щільну купу, валячи на залиту кров'ю підлогу людей, як буря валить кущі та дерева. І знов настала хвилина жахливої тривоги, коли здавалось, що цей страхітливий мазур сам один витне й винищить усіх цих людей і що як та гавкітлива зграя собак без допомоги мисливців не може подолати поодинокого дикого кабана, так і ці озброєні німці не можуть зрівнятися з Юрандом силою і шаленством, і боротьба з ним несе їм тільки смерть і загибель.

– Розсипатись! Оточити його! Бити ззаду! – крикнув старий Зігфрід де Леве.

Німці розсипались по залу, як та зграя шпаків у полі, коли на неї налітає криводзьобий яструб, але не могли оточити Юранда. В бойовому запалі він, замість шукати місця для оборони, почав гонити їх попід стінами і кого доганяв – той падав, немов вражений громом. Приниження, розпач, надія – все вилилось в жадання крові й подесятерило його страшну природну силу. Немов пір'їною, він орудував одною рукою мечем, якого найдужчі хрестоносці підіймали обома. Він уже шукав не життя, не порятунку, навіть не перемоги, а тільки помсти, і як вогонь, або як річка, що прорвала загату, зносить все на своєму шляху, так і він, страшний, засліплений нищитель – хапав, ламав, топтав, мордував і вбивав людей.

Його не могли дістати в спину, бо не було можливості догнати, а до того ж прості солдати боялися навіть наблизитися ззаду, розуміючи, що коли б він обернувся, ніяка людська сила не врятувала б їх від смерті. Деяких пойняв забобонний страх, що звичайний воїн без допомоги надприродних сил не міг би винищити стільки людей.

Старий Зігфрід, а за ним брат Ротгер вискочили на галерею, що йшла понад великими вікнами залу, й почали гукати до інших, щоб теж бігли туди ховатися. Ті кинулись так швидко, що на вузьких сходах утворився тлум: вони прагнули якнайшвидше дістатись на верх і відтіль бити велетня, з яким усяка інша боротьба здавалась неможливою. Нарешті останній квапливо зачинив двері на хори, і Юранд залишився сам унизу. З галереї залунали вигуки радості й тріумфу, і в той же час на рицаря полетіли важкі дубові стільці, лави й залізні підставки для смолоскипів. Юранда чимось важким влучили в лоб, і кров залила йому обличчя. Одночасно відчинилися великі вхідні двері і, покликані через верхні вікна, кнехти юрбою вдерлися в залу; вони були озброєні списами, алебардами, сокирами, самострілами, рожнами, кілками,– що кому потрапило під руку.

А ошалілий Юранд обтер лівою рукою кров з обличчя, щоб вона не заливала йому очей, напружив усі свої сили й кинувся на юрбу. В залі знову залунав стогін, брязкіт заліза, скрегіт зубів і жахливі зойки вмираючих воїнів.

II

У печері в тому ж самому залі за столом сидів старий Зігфрід де Леве, який після Данфельда тимчасово прийняв урядування Щитном, а поруч з ним брат Ротгер, колишній бранець Юранда рицар де Бергов і двоє шляхетних молодих новаків, які незабаром мали одягти білі плащі. За вікнами вила завірюха, вітер потрясав олов'яні рами вікон, хитав полум'я смолоскипів, що горіли в залізних підставках, і раз у раз виганяв з каміна в зал клуби диму. Серед братів, що зібрались на нараду, панувала тиша – всі ждали слова Зігфріда. А він, спершись ліктями на стіл і сплівши пальці на похиленій голові, сидів похмурий, з затіненим обличчям і з чорними думками.

– Про що маємо радитись? – спитав нарешті брат Ротгер.

Зігфрід підвів голову, подивився на нього і, збудившись від задуми, сказав:

–Про поразку, про те, що скажуть магістр і капітул, і про те, щоб наш вчинок не заподіяв Орденові шкоди.

Потім він знову замовк, але через якийсь час подивився круг себе й повів носом:

–Тут ще тхне кров'ю.

–Ні, комтуре,– відповів Ротгер,– я наказав вимити підлогу й обкурити сіркою. Це тхне сірка.

Зігфрід оглянув присутніх якимось дивним поглядом і сказав:

–Дух світлості, змилуйся над душами брата Данфельда і брата Готфріда!

Вони зрозуміли, що Зігфрід просив божого змилування над тими душами, бо при згадці про сірку йому спало на думку пекло,– зрозуміли, здригнулися й відповіли всі разом:

–Амінь! Амінь! Амінь!

Якийсь час знову було чути лише завивання вітру та деренчання віконних рам.

Де тіла комтура і брата Готфріда? – спитав старий.

В каплиці. Священики правлять над ними панахиду.

–Вони вже в трунах?

–В трунах, тільки у комтура закрита голова, бо череп і обличчя у нього розміжчені.

–Де інші трупи? Де поранені?

–Трупи покладено на снігу, щоб захололи, потім будуть пороблені труни, а поранені вже перев'язані в шпиталі.

Зігфрід знову сплів пальці над головою:

–І все це наробив один чоловік... Дух світлості, оборони Орден, коли дійде до великої війни з цим вов-

чим плем'ям!

Ротгер звів очі вгору, ніби щось пригадуючи, і сказав:

–Чув я під Вільною, як самбійський війт казав своєму братові, магістрові: «Якщо не розпочнеш великої війни і не винищиш їх так, щоб і згадки про них не лишилось,– тоді лихо буде нам і нашому народові».

–Дай боже таку війну, щоб зустрітися з ними! —і сказав один з шляхетних новаків.

Зігфрід подивився на нього довгим поглядом, немов хотів сказати: «Ти міг би вже й тут зустрітися з одним з них», але, бачачи миршаву й молоду постать новака, а може, згадавши, що й сам, славетний і відважний, не хотів іти на певну смерть, вирішив не докоряти і сказав:

Хто з вас бачив Юранда? – Я,– відповів де Бергов.

Живий він?

–Живий. Лежить у тій самій сіті, в яку ми його заплутали. Коли опам'ятався, кнехти хотіли добити. його, але капелан не дозволив.

– Добивати не можна. Він знатна серед своїх людина, зчинився б страшенний галас,– заперечив Зігфрід.– Мабуть, не вдасться також приховати того, що сталося, бо надто багато було свідків.

–Як же ми маємо говорити і що робити? – запитав Ротгер.

Зігфрід задумався, а потім сказав:

– Ви, шляхетний графе де Бергов, поїдете в Мальборг до магістра. Ви були у Юранда в неволі і є гостем Ордену. Як гостеві, котрому не обов'язково тримати сторону Ордену, вам повірять швидше. Кажіть, що бачили, як Данфельд, одбивши у пограничних розбійників якусь дівчину і гадаючи, що то Юрандова дочка, повідомив про це Юранда, а той прибув до Щитна, і... що було далі—самі знаєте...

–Вибачте, побожний комтуре,– сказав де Бергов.– Тяжкі муки терпів я в неволі в Спихові і як гість ваш завжди хотів би свідчити на вашу користь, але для спокою мого сумління скажіть мені: невже в Щитні не було справжньої Юрандівни і чи не Данфельдова зрада довела до шаленства її страшного батька?

Зігфрід де Леве на хвилину завагався. Він глибоко ненавидів польський народ, був жорстокий, може, навіть жорстокіший за Данфельда, і хижий, коли йшлося про Орден, і пихатий та зажерливий, але він не любив дрібного крутійства. Найбільшою гіркотою і прикрістю його життя було те, що останнім часом дрібне крутійство через безкарність і сваволю дуже поширилось і вкоренилося в Ордені. Тому запитання де Бергова зачепило цю найболючішу сторону його душі, і він довго мовчав, перш ніж відповісти:

Данфельд стоїть перед богом, і бог його судитиме, а ви, графе, коли спитають вашої думки, кажіть, що хочете: якщо спитають про те, що ви бачили на власні очі, то скажете, що, перш ніж ми обплутали сіткою оскаженілого воїна, бачили дев'ять трупів, крім поранених, а поміж ними трупи Данфельда, брата Готфріда, фон Брахта і Х'юга, і двох шляхетних юнаків... Дай їм боже царство небесне. Амінь!

Амінь! Амінь! – знову повторили новаки.

І скажіть також,– додав Зігфрід,– що хоч Данфельд і хотів притиснути ворога Ордену, проте ніхто перший на Юранда меча не підняв.

Казатиму тільки те, що бачив на власні очі,– відказав де Бергов.

А опівночі будьте в каплиці, куди прийдемо й ми молитися за душі померлих,– відказав Зігфрід.

Він простягнув де Бергову руку, щоб подякувати і разом попрощатись, бо йому хотілося зостатись і порадитись лише з братом Ротгером, котрого він любив, як може любити батько єдиного сина. В Ордені з приводу цієї незвичайної любові ходили різні здогади, але ніхто нічого напевне не знав, тим більше, що рицар, якого Ротгер вважав за батька, жив ще в своєму невеликому замку в Німеччині й ніколи не зрікався сина.

Коли де Бергов вийшов, Зігфрід випровадив також і двох новаків під тим приводом, що вони мали простежити за спорудженням трун для побитих Юрандом простих кнехтів; як тільки двері за ними зачинилися, він одразу звернувся до Ротгера і сказав:

– Слухай, що я казатиму: є тільки один спосіб, аби жодна жива душа ніколи не довідалась, що справжня Юрандівна була у нас.

Це буде не трудно,—відповів Ротгер,—бо про те,що вона тут, ніхто не знав, крім Данфельда, Готфріда, нас двох та тієї орденської служки, яка її доглядає. Людей, котрі привезли її з лісового палацу, Данфельд наказав понапувати вином і повішати. Серед залоги були такі, котрі про щось догадувались, але їх спантеличила ота дівка-недоумок, і вони тепер самі не знають, чи то ми помилились, чи якийсь чарівник справді підмінив Юрандівну.

Це добре,– сказав Зігфрід.

Я вже думав, шляхетний комтуре, оскільки Данфельд мертвий, чи не звалити всю провину на нього...

І визнати перед усім світом, що ми під час миру й переговорів, з мазовецьким князем викрали з його двору вихованку княгині і її улюблену придворну панну? Ні, цього не може бути!.. При дворі нас бачили разом з Данфельдом і князівський лікар, і князівська рідня, вони знають, що ми завжди все робили разом... Якщо ми оскаржимо Данфельда, то вони почнуть мститися за його вчинок...

–Подумаймо про це,– сказав Ротгер.

–Подумаймо і знайдімо добрий спосіб, бо інакше лихо нам буде! Якщо ми віддамо Юрандівну, то вона сама розкаже, що ми не від розбійників її одбили, а що люди, котрі її викрали, завезли її просто до Щитна.

–Це так.

Я думаю не тільки про відповідальність. Князь поскаржиться польському королю, і їхні посланці не забаряться зчинити галас при всіх дворах про те, що ми насильники, що ми зрадники, що ми злочинці. І скільки шкоди від цього може бути для Ордену! Якби навіть сам магістр знав про це, то й він наказав би нам приховати цю дівку.

А якщо вона зникне, то хіба нас не обвинувачуватимуть? – запитав Ротгер.

Ні! Брат Данфельд був обачна людина. Ти пам'ятаєш, що він поставив Юрандові умову: щоб той не тільки сам з'явився в ІЦитно, але й оголосив перед ним та написав до князя, що їде викуповувати у розбійників дочку і знає, що її у нас нема.

Це правда, але як же ми в такому разі виправдаємось за те, що сталося в Щитні?

Скажемо так: ми знали, що Юранд шукає дочки, а в цей час відбили у розбійників якусь дівку, котра не могла сказати, хто вона, і дали про це знати Юрандові, гадаючи, що то могла бути його дочка. А він, прибувши і побачивши її, підбурений нечистою силою, так ошалів і пролив стільки невинної крові, скільки не проливається в жодній збройній сутичці.

Воістину,– одказав Ротгер,– вашими устами говорить розум і досвід. Якби ми звалили провину на самого Данфельда, злі вчинки його однак обернулися б проти Ордену, потім проти нас усіх, проти капітулу й самого магістра. А так виявиться, що ми не винні, і все спаде на Юранда, на польську лють і на їх зв'язок з нечистою силою...

–І нехай тоді нас судить, хто хоче: чи папа, чи римський імператор!

–Так!

Вони на хвилину замовкли, потім брат Ротгер спитав:

То що ж робити з Юрандівною? – Подумаймо.

Віддайте її мені.

Зігфрід подивився на Ротгера й відповів:

–Ні! Слухай, молодий брате! Коли йдеться про справи Ордену, не потурайте ні воїнові, ні жінці, але не потурайте й самим собі. Данфельда скарала рука господня, бо він хотів не тільки помститися за кривди Ордену, а й задовольнити свою хтивість.

– Погано ви про мене думаєте! – сказав Ротгер,

–Не потурайте собі,—перебив його Зігфрід,—бо ослабнуть і зніжаться наші душі й тіла, і той жорстокий народ колись так надавить коліном на ваші груди, що ви більше не встанете.

І він втретє похмуро сперся головою на руки, але, видно, розмовляв тільки з своїм сумлінням і думав тільки про себе, бо через деякий час сказав:

–І на мені тяжить багато людської крові, багато мук, багато сліз... І я, коли йшлося про справи Ордену і коли знав, що самою силою нічого здолати не зможу, не вагався вдаватись до інших способів. Але коли стану перед господом, якого шаную і люблю, скажу йому: «Я робив це для Ордену, а собі залишив тільки страждання».

Він ухопився руками за скроні, звів очі вгору й вигукнув:

–Зречіться втіх і розпусти, загартуйте ваші тіла й серця, бо я бачу в повітрі пір'я білого орла і його пазури, почервонілі від крові хрестоносців...

Далі мову йому перебив такий страшенний порив вітру, що вікно вгорі над галереєю з грюкотом розчинилося, і весь зал сповнився виттям, свистом хуртовини і снігом.

–В ім'я духа світлості! Яка страшна ніч! – сказав старий хрестоносець.

– Ніч нечистої сили.– відповів Ротгер.– Але чому, пане, замість: «В ім'я боже», ви кажете: «В ім'я Духа світлості»?

Дух світлості – то бог,– відповів старий, а потім, наче для того, щоб змінити розмову, спитав:

А над тілом Данфельда моляться священики?

Моляться...

Господи, помилуй його!

І вони обидва замовкли. Потім Ротгер покликав слуг ї наказав їм зачинити вікно та поправити смолоскипи, а коли вони пішли, сказав:

Що ви зробите з Юрандівною? Заберете її відціля до Інсборка?

Заберу її до Інсборка і зроблю з нею те, чого вимагатиме користь Ордену.

А що я маю робити?

Чи є у тебе в душі відвага?

Що ж я такого зробив, що ви сумніваєтесь?.

Я не сумніваюся, бо знаю тебе, а за твою мужність люблю тебе більше, ніж будь-кого іншого в світі. Тоді їдь до двору мазовецького князя й розкажи йому все, що тут сталося, так, як ми з тобою договорились.

Я повинен іти на певну смерть?

Якщо твоя смерть буде на славу хреста й Ордену, то мусиш це зробити. Але ні! Тебе не жде смерть. Вони не чинить гостям кривди: хіба, може, хто захоче викликати тебе на бій, як зробив отой молодий рицар, котрий викликав нас усіх... Він або хтось інший, але це ж не страшно...

Дай то боже! Але все-таки вони можуть схопити мене й посадити в підземелля.

Не зроблять вони цього. Пам'ятай, що у князя є лист від Юранда, а крім того, ти ж поїдеш на нього скаржитись. Розкажеш усе, що він наробив у Щитні, й тобі повірять... Ми ж перші дали йому знати, що є якась дівка, перші запросили його, щоб прибув і побачив її, а він приїхав, ошалів, убив комтура й побив наших людей. Так будеш говорити, і що вони тобі на це скажуть? Звичайно, звістка про смерть Данфельда розійдеться по всій Мазовії, і тоді вони не будуть скаржитись. Юрандівну, очевидно, шукатимуть, та коли сам Юранд писав, що вона не у нас, то й підозра впаде не на нас. Треба відвагою затулити їм пащеки, тоді вони подумають, що коли б ми були винні, то ніхто з нас не наважився б приїхати.

Це правда. Після похорону Данфельда відразу ж вирушу в дорогу.

Нехай тебе бог благословить, синку! Коли ми зробимо все як слід, тоді вони не тільки не затримають тебе, а ще й зречуться Юранда; щоб ми не могли сказати: ось вони що з нами роблять!

–І так треба скаржитись при всіх дворах.

Великий шпитальний простежить за цим і для користі Ордену, І як родич Данфельда.

Так... А коли цей спиховський диявол виживе і вийде на волю?..

Хоч би він і вийшов на волю, однак ніколи не вимовить жодного слова скарги на Орден.

Потім він став ще навчати Ротгера, що треба говорити й чого вимагати при мазовецькому дворі.

III

Чутка про подію в Щитні дійшла, однак, до Варшави раніш, ніж туди прибув Ротгер, і викликала там здивування і тривогу. Ні сам князь, ні придворні не могли збагнути, що сталося. Ще недавно, саме коли Миколай з Длуголясу збирався їхати до Мальборга з князьовим листом, в якому той гірко скаржився на викрадення Данусі свавільними приграничними комтурами і майже з погрозою вимагав повернути її назад, надійшов лист від дідича із Спихова, в якому сповіщалося, що дочку його викрали не хрестоносці, а звичайні приграничні розбійники, і що вона незабаром буде звільнена за викуп. Через це посол не виїхав, бо нікому й на думку це спадало, щоб хрестоносці могли змусити Юранда написати такого листа під загрозою вбивства його дочки. Трудно було зрозуміти цю подію ще й тому, що приграничні харцизяки, як князівські, так і орденські піддані, взагалі нападали одні на одних влітку, а не зимою, коли сніг міг виказати їхні сліди. Нападали вони також переважно на купців або чинили грабунки по селах, хапаючи людей та їхню худобу, але щоб вони насмілились зачепити самого князя й викрасти його вихованку, до того ж дочку могутнього рицаря, якого всі боялись,– це було просто неймовірно. На всі ці та інші сумніви відповідав лист Юранда з його власною печаттю, цього разу привезений чоловіком, про якого знали, що він із Спихова; в зв'язку з цим відпали всі підозріння, але князь так розгнівався, як ніколи раніш, і наказав виловити харцизів по всій границі свого князівства, а також закликав полоцького князя зробити те саме й нещадно карати зухвальців.

Саме в цей час і надійшла звістка про те, що сталося в Щитні.

Переходячи з уст до уст, вона подесятерилась. Розказували, ніби Юранд, прибувши до замка з п'ятьма спільниками, вдерся в відчинену браму і вчинив таку різанину, що з цілої залоги мало хто залишився живий; ніби хрестоносці мусили посилати по допомогу до найближчих замків, скликати рицарство та озброєні загони піших людей, які аж після дводенної облоги спромоглися вдертися до замка і знищити Юранда з його товаришами. Казали також, що тепер це військо, мабуть, перейде границю і неминуче розпочнеться велика війна. Знаючи, наскільки великому магістрові було важливо, щоб в разі війни з польським королем обидва мазовецькі князівства лишились осторонь, князь не вірив цим чуткам, бо добре розумів, що коли б хрестоносці почали війну З ним чи з Земовітом плоцьким, ніяка людська сила не стримала б поляків з королівства, а магістр боявся цієї війни, Він знав, що війна має бути, але прагнув відтягти її, по перше, через свою миролюбну вдачу, а по-друге, через те, що для боротьби з могутнім Ягеллом треба було приготувати такі сили, яких Орден досі ніколи не виставляв, а заразом треба було забезпечити собі допомогу князів і рицарства не тільки Німеччини, а й цілого Заходу.

Отже, князь не боявся війни, проте хотів знати, що сталося, що йому думати про подію в Щитні, про зникнення Данусі і про всі ті чутки, які надходили з пограниччя. І хоч він ненавидів хрестоносців, але зрадів, коли одного дня капітан лучників доповів, що приїхав орденський рицар і просить аудієнції.

Князь прийняв його гордовито, і хоч одразу впізнав, що це один з тих братів, котрі були в лісовому палаці, удав, що не пам'ятає його, і запитав, хто він такий, звідкіля прибув і що йому в Варшаві потрібно.

– Я брат Ротгер,– відповів хрестоносець, – і недавно мав честь вклонитись у ноги вашій князівській милості.

–Чому ж ти, бувши хрестоносцем, не носиш орденських відзнак?

Рицар почав пояснювати, ніби білого плаща з хрестом не одягнув тільки тому, що в такому разі його неминуче спіймали б і вбили мазовецькі рицарі: в усьому світі, в усіх королівствах і князівствах хрест на плащі охороняє та забезпечує зичливість і гостинність, тільки в єдиному мазовецькому князівстві хрест прирікає людину, яка його носить, на певну загибель.

Князь гнівно перебив його:

–Не хрест, – сказав він,– бо хрест ми самі цілуємо, а ваша підлість... А якщо вас десь в іншому місці краще приймають, то через те, що менше знають.

І бачачи, що рицар дуже збентежився від цих слів, запитав:

Ти був у Щитні, то, може, знаєш, що там трапилось?

Я був у Щитні і знаю, що там трапилось,– відповів Ротгер.– А прибув я сюди не як якийсь посланець, а тільки тому, що мудрий і благочестивий комтур з Інсборка сказав мені: «Наш магістр любить побожного князя й вірить у його справедливість, а тому в той час, коли я поспішатиму до Мальборга, ти їдь у Мазовію й розкажи князеві про нашу кривду, наше зганьблення, наше нещастя. Звичайно, справедливий князь не похвалить порушника миру й жорстокого напасника, який пролив стільки християнської крові, немов він не слуга Христа, а слуга сатани».

І брат Ротгер почав розказувати все, що сталося в Щитні: як викликаний ними самими Юранд для того, щоб подивитись, чи дівчина, яку вони відбили у розбійників, не його дочка, замість подяки ошалів; як він убив Данфельда, брата Готфріда, англійця Х'юга, фон Брахта і двох шляхетних зброєносців, крім багатьох кнехтів; як вони, пам'ятаючи заповіді господні, не хотіли його вбивати, а заплутали в сітку, а він зброєю сам собі заподіяв страшних ран; як, зрештою, не тільки в замку, а й у місті деякі люди вночі, після бою, в завиванні хуртовини чули якийсь страшний регіт і голоси: «Наш Юранд! Кривдник хреста! Він проливає невинну кров! Наш Юранд!»

Вся розповідь, а особливо останні слова Хрестоносця справили на присутніх велике враження. Їх пойняв страх, чи не покликав Юранд справді на допомогу нечисту силу, і всі надовго замовкли. Але присутня на аудієнції княгиня, що носила в серці невгамовний жаль за любимою Данусею, звернулася до Ротгера з несподіваним запитанням:

–Ви кажете, рицарю, що відбили якусь дівчинунедоумка, гадаючи, що то Юрандова дочка, і тому викликали його до Щитна?

–Так, милостива пані,– відповів Ротгер.

– Як же ви могли так думати, коли в лісовому палаці бачили коло мене справжню Юрандівну?

Брат Ротгер збентежився, бо не передбачав такого запитання. Князь устав і втупив у хрестоносця суворий погляд, а Миколай з Длуголясу, Мрокота з Моцажева, Ясько з Ягельниці та інші мазовецькі рицарі одразу прискочили до ченця і грізними голосами почали навперебій питати:

–Як ви могли так подумати? Кажи, німче! Як це могло бути?

Але брат Ротгер уже опанував себе і сказав: – Ми, чепці, не дивимось на жінок. В лісовому палаці коло МИЛОСТИВОЇ княгині було чимало придворних пани, але котра з них була Юрандівна, ніхто з нас не знав.

Данфельд знав,– озвався Миколам з Длуголясу. – Він навіть розмовляв з нею на ловах.

Данфельд стоїть перед богом,—відказав Ротгер,– і скажу про нього тільки те, що другого дня після смерті на його труні знайшли розквітлі троянди, яких, зважаючи на зимовий час, не могла покласти людська рука.

На деякий час всі знову замовкли.

А звідки ви дізналися про викрадення Юрандівни? – запитав князь.

Сама безбожність і зухвалість вчинку зробила його відомим і тут, і в нас. Дізнавшись про це, ми відслужили подячний молебень, що з лісового палацу викрадена звичайна придворна, а не котресь із рідних дітей князівського подружжя.