Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 45 страниц)

Мацько почав терти лоба.

Піти то я піду, але чи погодиться кастелян?

Я дам рицарське слово. На дванадцять тижнів – більше мені не треба...

Що там казати: на дванадцять тижнів! А коли тебе поранять та не повернешся, що подумають?..

Рачки прилізу. Але не бійтеся! І знаєте, може, на той час приїде король з Русі, то можна буде його попросити про помилування.

–Це правда,– сказав Мацько. Але за хвилину додав:

Кастелян сказав мені ще й так: «Ми забули за вашого небожа в зв'язку з смертю королеви, але тепер нехай воно вже все скінчиться».

Та, дасть він згоду! – відповів з надією Збишко.– Він же знає, що шляхтич слова додержить, а чи мені зараз голову зітнуть, чи після свята Михайла, йому однаково.

–Що ж, піду до нього ще сьогодні.

–Сьогодні йдіть до Амилея і полежте трохи. Нехай він вам якогось там зілля до рани прикладе, а до кастеляна завтра підете.

Ну, то з богом!

З богом!

Вони обнялися, і Мацько повернувся до дверей, але затримався коло порога і наморщив чоло, немов щось раптом пригадав.

–Ага, та ти ж іще рицарського паса не маєш:

скаже тобі Ліхтенштейн, що з непасованим не буде битися – що ти йому зробиш?

Збишко зажурився, але тільки на хвилину, потім сказав:

–А як же буває на війні? Хіба там неодмінно тільки пасований пасованого вибирає?

–Війна – то війна, а герць – інша річ...

–Правда... але... заждіть... Треба придумати... Ага, от бачите! Є вихід. Мене опереже рицарським пасом князь Януш. Коли княгиня з Дануською його попросять, то опереже. А я по дорозі в Мазовію викличу на бій також сина Миколая з Длуголясу.

–За що?

–За те, що Миколай – той, що ото при княгині і котрого Обухом називають, сказав на Данусю «курдупіль».

Мацько глянув на нього здивовано, а Збишко, видно, хотівши краще пояснити, в чому річ, вів далі:

–Бачите, цього я йому подарувати не можу, але й з Миколаєм битися не можу, бо йому вже, мабуть, років з вісімдесят.

На це Мацько сказав:

–Слухай, хлопче, шкода мені твоєї голови, але розуму не шкода, бо ти дурний, як цап.

– А чого ви сердитесь?

Мацько нічого не відповів і хотів вийти, але Збишко підбіг до нього:

–А як же там Дануська? Чи вже одужала? Не гнівайтесь за казна-що. Ми ж так довго не бачились.

І знов поцілував старого в руку, а той здвигнув плечима, але відповів уже лагідніше:

–Юрандівна здорова, тільки її ще з кімнати не випускають. Бувай здоров.

Збишко залишився сам, але немов відроджений душею й тілом. Любо йому було, подумати, що проживе ще місяців зо три, поїде в далекі краї, відшукає Ліхтенштейна й битиметься з ним на смерть. Лише на думку про це груди його сповнились радістю. Добре хоч би з дванадцять тижнів відчувати під собою коня, їздити по білому світі, битися й не загинути без помсти. А потім– хай буде, що має бути. Адже за цей час може повернутися з Русі король і дарувати йому провину, може вибухнути та війна, яку всі вже давно передбачали,– може, й сам кастелян, через три місяці побачивши переможця пихатого Ліхтенштейна, скаже: «Рушай собі тепер у бори та ліси!» Бо Збишко ясно відчував, що, крім хрестоносця, ніхто на нього не мав зла і що й сам суворий краківський кастелян просто змушений був ухвалити йому смертний вирок. І надія його все зростала, бо вже не мав сумніву, що йому тих трьох місяців не відмовлять. Навпаки, гадав, що дадуть ще більше, бо щоб шляхтич заприсягся рицарським словом і його не додержав, такого старому панові з Тенчина навіть на думку не спаде.

Отож коли Мацько на другий день надвечір прийшов до в'язниці, Збишко, що ледве міг всидіти на місці, підбіг до нього й запитав:

– Дав згоду?

Мацько сів на тапчані, бо не міг від слабості стояти, з хвилину важко дихав і, нарешті, промовив:

–Кастелян сказав так: «Якщо вам треба поділити землю або майно, то випущу вашого небожа на рицарське слово на тиждень або два, але не більше».

Ця звістка так приголомшила Збишка, що він якийсь час не міг вимовити й слова.

–На два тижні? – спитав за хвилину. – Та я ж за два тижні навіть до границі не доїду! Що ж це таке?.. Хіба ви не сказали кастеляпові, чого мені треба до Мальборга?

Не тільки я просив за тебе, а й княгиня Ганна.

Ну і що?

–Що? Сказав їй старий, що йому твоя голова не потрібна і що сам він тебе жаліє. «Якби,– каже,– я знайшов який-небудь закон на його користь або хоч би привід, я б його зовсім пустив, але чого не можу, того не можу. Не буде,– каже,—добра в тому королівстві, де люди заплющуватимуть очі на закон і потуратимуть злочинцям з дружніх почуттів: цього я не зробив би і для свого родича Топорчика та навіть для рідного брата». Отакі тут уперті люди. А ще він казав так: «Ми можемо й не зважати на хрестоносців, але ганьбити себе перед ними нам не личить. Що б подумали й вони, і їхні гості, що з'їжджаються до них з усього світу, коли б я засудженого на смерть шляхтича пустиві для того, щоб він мав можливість поїхати до них на герць? Невже вони повірили б, що він буде покараний і що в нашій державі є якась справедливість? Я волію краще зітнути одну голову, ніж віддати на глум короля й королівство». Княгиня на те сказала, що дивна для неї така справедливість, від якої навіть королівська родичка не може людини визволити, але старий відказав їй: «Навіть сам король може тільки милувати, але не може порушувати законів». Після цього вони почали сваритись, бо княгиня дуже розгнівалася. «То хоч не гноїть його,– каже,– у в'язниці!» А кастелян їй відказує: «Гаразд! Скажу, щоб завтра вранці будували на ринку поміст». На тому й розійшлися. Вже тебе, небоже, хіба сам Христос врятує...

Вони надовго замовкли.

Як же так? – озвався глухим голосом Збишко.– Значить, це скоро буде?

– За два або три дні. Як нема ради, то нема. Що міг зробити, те зробив. Упав кастелянові до ніг, прошу змилування, а він своєї: «Знайди закон або привід». А що я можу знайти? Був у ксьондза Станіслава із Скарбімєжа, щоб прийшов тебе висповідати. Нехай буде хоч та слава, що тебе сповідав той самий ксьондз, що й королеву. Та не застав його вдома, бо він був у княгині Ганни.

Може, у Дануськи?

Чого там! Дівчині щораз краще. Завтра на світанку ще піду до нього. Кажуть, що після його сповіді спасіння так само певне, наче воно у тебе в кишені.

Збишко сів, сперся ліктями на коліна й похилив голову, аж волосся зовсім закрило йому обличчя. Старий довго дивився на нього, потім стиха покликав:

–Збитку! Збитку!

Юнак підвів голову. На, обличчі його відбивалося швидше роздратовання й холодна рішучість, ніж мука. А що?

–Слухай уважно, бо, може, я щось і знайшов. Сказавши це, він присунувся близько до нього й заговорив майже пошепки:

–Ти, мабуть, чув про князя Вітольда, якого колись теперішній наш король ув'язнив у Креві, а він вийшов з в'язниці в жіночому вбранні. Жодна жінка тут за тебе не зостанеться, але бери мого кубрака, бери каптура і виходь – розумієш? Може, й не помітять. І напевне не помітять. За дверима темно. В очі тобі присвічувати не будуть. Бачили вони мене вчора, як виходив, але жодний навіть не глянув. Мовчи і слухай: знайдуть мене завтра – і що ж? Зітнуть голову? Ото їм буде втіха, коли мені й так за два-три тижні доведеться вмерти. А ти, як вийдеш звідси, одразу сідай на коня і рушай, до князя Вітольда. Нагадаєш йому про себе, поклонишся, то він тебе прийме, і ти будеш у нього, як у бога за дверима. Тут люди балакають, що татари знищили князівське військо. Невідомо, чи то правда, але може бути, бо небіжчиця королева це пророкувала. Коли так, то князь тим більш потребуватиме рицарів і радий буде тебе бачити. А ти вже тримайся його, бо нема на світі кращої служби. Інший король програє війну, та й по ньому, а князь Вітольд такий промітний, що після поразки стає ще могутнішим. До того ж, він щедрий і наших надзвичайно любить. Розкажеш йому все, як воно було. Скажеш, що хотів на татар з ним іти, та не зміг, бо сидів у в'язниці. Дасть бог, він обдарує тебе землею, хлопами, рицарським пасом опереже і перед королем за тебе оступиться. Добрий він заступник, от побачиш! Ну!

Збишко слухав мовчки, а Мацько, збуджений своїми словами, говорив далі:

–Не гинути тобі молодому, а повертатись до Богданця. А як повернешся, зараз женись, щоб наш рід не загинув. Як народиш дітей, аж тоді можеш Ліхтенштейна викликати на смертний бій, а до того обіцяй мені не шукати помсти, бо якби тебе підстрелили десь у Пруссії так, як мене, тоді вже ніщо не поможе. Бери ж зараз кубрака, бери каптура і рушай з богом.

Сказавши це, Мацько встав і почав роздягатись, але Збишко теж устав, затримав його і сказав:

–Не зроблю я того, чого ви від мене хочете, як бог свят і його святий хрест.

Чому? – здивовано спитав Мацько.

Бо не зроблю.

Мацько аж зблід від хвилювання й гніву.

–Бодай же ти був і не родився.

–Ви вже казали кастелянові, що свою голову за мою віддаєте,– мовив Збишко.

Звідки ти знаєш?

Казав мені пан з Тачева.

То що з того?

– Що з того? А хіба кастелян не казав вам, що ганьба впала б на мене й на весь наш рід? Невже не більша б ще була ганьба, коли б я звідси втік, а вас тут залишив на розплату перед законом?

На яку розплату? Що мені закон зробить, коли я й так умру? Май же розум, заради бога милосердного!

Тим більше. Нехай же мене бог скарає, коли я вас, хворого й старого, тут залишу. Тьху! Ганьба!..

Настало мовчання; чути було тільки, як важко і хрипко дихає Мацько та перегукуються лучники, що стоять коло брам. Надворі вже зайшла глупа ніч...

Слухай,– озвався нарешті Мацько тремтячим голосом.– Не було ганьби князеві Вітольдові втікати таким чином з Крева, не буде й тобі...

Еге! – засмучено відповів Збишко.– Ви ж знаєте, що князь Вітольд – великий князь: він дістав з королівських рук корону, багатство і владу, а я, убогий шляхтич, маю тільки честь...

Трохи помовчавши, він вигукнув, немов раптом розсердившись:

–Невже ви не розумієте, що я вас також люблю і вашої голови за свою не дам?

Мацько підвівся на хистких ногах, простягнув перед собою руки, і хоч тодішні люди були тверді, немов з заліза куті, закричав несамовитим голосом:

–Збитку!..

А наступного дня судові служки почали звозити на ринок платви на поміст, що мав бути збудований навпроти головної брами ратуші.

Проте княгиня ще радилася з Войцехом Ястжембцем, з Станіславом із Скарбімєжа та з іншими вченими каноніками, що були однаково обізнані як з писаними законами, так і з звичаєвим правом. Заохочували її до цих зусиль слова кастеляна, який заявив, що коли б йому вказали на «закон або привід», він негайно звільнив би Збишка. Радились довго і всебічно, намагались що-небудь придумати, і хоч ксьондз Станіслав приготував Збишка до смерті й дав йому останнє причастя, проте ще повернувся із в'язниці на нараду, яка тривала майже до світанку.

Тимчасом настав день страти. Юрби людей з самого ранку сходились на ринок, бо страта шляхтича викликала більшу цікавість, ніж страта простої людини, а до того ж і погода була чудова. Серед жінок розійшлась також чутка про молодість і незвичайну вроду засудженого, тому вся дорога від замка заквітла пишно вбраними городянками; в вікнах на ринку та на балконах також видно було чепці, золоті й оксамитові пов'язки або простоволосі голови дівчат, оздоблені тільки вінками з лілей і троянд. Міські райці, хоч не мали до цієї справи ніякого відношення, вийшли всі для поважності і стали позад рицарів, які, бажаючи виявити до юнака своє співчуття, в усьому складі стали найближче до помосту. За ними юрмився люд, що складався з дрібних купців та ремісників у вбранні кольору своїх цехів. Випхані назад підлітки і взагалі діти крутилися в юрбі, як набридливі мухи, проникаючи всюди, де було хоч трохи вільного місця. Над цією суцільною масою людських голів височів укритий новим сукном поміст, на якому стояло троє людей: кат, плечистий і страшний німець, у червоному кубраку і такому ж каптурі, з важким двосічним мечем в руці, і два його помічники з голими руками й вірьовками за поясом. Коло їхніх ніг стояла колода й теж оббита сукном труна. На вежах костьолу діви Марії дзвонили дзвони, сповнюючи місто мідними звуками та полохаючи зграї галок і голубів. Люди поглядали то на дорогу, що вела з замка, то на поміст і на ката, що стовбичив на ньому з блискучим від сонця мечем, то, зрештою, на рицарів, на яких городяни завжди поглядали з заздрістю й пошаною. А цього разу було на що подивитись, бо коло помосту квадратом стояли найславетніші рицарі. Дивувалися з широких плечей і поважності Завіші Чорного, з його темного, як воронове крило, волосся, що спадало йому аж на плечі; дивувалися з квадратового тулубу й кривих ніг Зиндрама з Машковиць та з велетенського, майже надлюдського зросту Пашка Злодія з Біскупиць, і з грізного обличчя Бартоша з Водзінка, і з вроди Добка з Олесниці, який у Торуні на турнірі переміг дванадцять німецьких рицарів, і з Зигмунта з Бобови, який, казали, вславився на герці з угорцями в Кошицях, і з Кшона з Козіхглув, і з страшного в пішому бою Лиса з Торговиська, і з Сташка з Харбимовиць, який міг догнати прудкого коня. Загальну увагу привертав своїм блідим обличчям також Мацько з Богданця, якого підтримували Флоріан з Коритниці та Мартин з Вроцімовиць, Всі вважали його за батька засудженого.

Але найбільшу цікавість викликав Повала з Тачева, який стояв у першому ряду і тримав на своїх могутніх руках Данусю, вбрану в усе біле, з зеленим рутвяним віночком на русявому волоссі. Люди не розуміли, що то означає і чому ця вбрана в біле дівчинка має дивитись на страту засудженого. Одні казали, що то сестра, другі вважали її за пані серця молодого рицаря, але й вони не могли пояснити собі ні значення її вбрання, ні присутності коло помосту. А вигляд її рум'яного, як яблучко, але залитого слізьми обличчя викликав у всіх співчуття і хвилювання. В суцільній юрбі людей знялося ремство на невблаганність кастеляна, на суворість закону, і це ремство поступово переходило в грізний гомін, і нарешті подекуди залунали вигуки, що коли б рознести поміст, то страту мусили б відкласти.

Юрба ожила й заколихалась. З уст до уст пішла поголоска, що якби король був удома, то безумовно помилував би юнака, котрий, як запевняли, не зробив ніякого злочину.

Але все затихло, коли далекі вигуки сповістили про наближення королівських лучників та алебардників, які супроводили засудженого. Незабаром кортеж з'явився на ринку. Похід відкривало похоронне братство в чорних, довгих аж до землі плащах і таких самих каптурах з повирізуваними для очей отворами. Народ боявся цих похмурих постатей і, побачивши їх, замовк. За ними йшов загін лучників, що складався з дебелих литвинів, одягнених в кубраки з лосиної сириці. То був загін королівської гвардії. Позад кортежу видно було алебарди другого загону, а всередині, між судовим писарем, що мав читати вирок, і ксьондзом Станіславом із Скарбімєжа, який ніс розп'яття, йшов Збишко.

Тепер всі очі звернулися на нього і з усіх вікон та балконів повихилялися жіночі постаті. Збишко йшов одягнений у свою здобуту на герці білу яку, гаптовану золотими грифами та оздоблену золотою торочкою внизу, і в цьому пишному уборі він здавався юрбі якимось князенком або юнаком знатного роду. Зважаючи на його зріст, на широкі плечі, що випиналися з вузького вбрання, на могутні ноги та широкі груди, він був ціл-ком зрілим мужем, але над тією постаттю виднілась майже дитяча голова і юне, прекрасне обличчя з першим пушком на губах, – обличчя королівського пажа з золотим колоссям, рівно підрізаним над бровами, а ззаду спущенмм аж на плечі. Ішов він рівним і пружним кроком, але був трохи блідий. Часом дивився на юрбу, але немов крізь сон; часом підводив очі до костьольних веж, до зграй галок і до розгойданих дзвонів, що видзвонювали йому останню годину, часом на його обличчі підбивалось наче здивування, що цей дзвін, оці жіночі зойки, оця вся урочистість – все задля нього. На ринку він побачив нарешті здалека поміст і на ньому – червоний силует ката. Він здригнувся й перехрестився, а ксьондз в ту мить дав йому поцілувати розп'яття. Коли він пройшов кілька кроків далі, до ніг йому впав пучок волошок, кинених якоюсь дівчиною з юрби. Збишко нагнувся, підняв його й усміхнувся до дівчини, а вона зайшлася голосним плачем. Але він, мабуть, подумав, що перед очима цієї юрби, перед очима жінок, що махали з вікон хустинками, треба вмерти мужньо й залишити по собі принаймні пам'ять «хорошого хлопця», тому він напружив всю свою відвагу й волю, різким рухом відкинув назад волосся, ще вище підняв голову і йшов гордо, немов переможець на рицарських змаганнях за нагородою. Вони посувалися звільна, бо юрба перед ними була дедалі густіша і розступалась неохоче. Даремно литовські лучинки, що йшли попереду, раз у раз гукали: «Ейк шалін! Ейк шалій!» (Геть з дороги!). Люди не хотіли догадуватись, що означають ці слова, і товпились все більше. Хоч тодішнє краківське міщанство складалося з німців, проте навкруги лунали грізні прокльони хрестоносцям: «Ганьба! Ганьба! Нехай би щезли ті хрестоносні вовки, якщо через них тут страчатимуть дітей! Сором для короля й королівства!» Натрапивши на опір, литвини познімали з плечей луки і стали спідлоба поглядати на людей, але не наважувались стріляти в юрбу без наказу. Тоді капітан вислав наперед алебардників, бо алебардами легше було розчищати дорогу, і таким чином кортеж дійшов аж до рицарів, що стояли квадратом біля помосту.

Вони розступилися без опору. Першими пройшли алебардники, за ними йшов Збишко з ксьондзом і писарем. І раптом сталося те, чого ніхто не сподівався.

Несподівано з-поміж рицарів виступив Повала з Данусею на руках і крикнув «стій!» таким гучним голосом, що весь кортеж зупинився, як вкопаний. Ні капітан, ні жоден воїн не хотіли противитись вельможі й пасованому рицареві, якого вони щоденно бачили в замку, і не раз – у дружній розмові з королем. Далі й інші, також знамениті рицарі, почали кричати владними голосами: «Стій! Стій!» Пан з Тачева наблизився до Збишка й віддав йому вбрану в біле Данусю.

А Збишко, гадаючи, що йому треба попрощатися, схопив її, обняв і притиснув до грудей. Але Дануся, замість пригорнутися до нього й обняти його рученятами за шию, швиденько зірвала з свого русого волосся, з-під рутвяного вінка біле покривало, обвинула ним Збищкову голову й почала крізь плач кричати тонким дитячим голосом:

– Він мій! Він мій!

– Він її! – повторили могутні голоси рицарів. – До кастеляна!

Їм відповіла громовим вигуком юрба: «До кастеляна! До кастеляна!» Сповідач підняв очі вгору, судовий писар розгубився, капітан і алебардники опустили зброю, бо всі зрозуміли, що сталося.

Існував старовинний польський і слов'янський звичай, сильний, як закон, відомий на Підгаллі, в Краківському та в інших краях: коли засудженого на смерть юнака невинна дівчина повила своїм покривалом на знак, що хоче вийти за нього заміж, то тим самим рятувала його від смерті й кари. Знали про цей звичай рицарі, знали кмети, знали польські городяни; чули про його силу й німці, що з давніх часів жили в польських містах і містечках. Старий Мацько, побачивши, що сталося, аж ослаб від хвилювання, а рицарі швидко відсунули лучників і обступили Збишка й Данусю. Збуджений і зраділий народ кричав усе дужче: «До кастеляна! До кастеляна!» І як та могутня морська хвиля, юрба одразу зрушила, з місця. Кат і його помічники поквапно збігли з помосту. Зчинилося замішання. Тепер уже всім було ясно, що коли б Ясько з Тенчина захотів противитись споконвічному звичаєві, то в місті вибухнув би грізний заколот. Людська лава ринула до помосту. В одну мить було стягнено й розірвано на шматки сукно, потім розтягли руками або порубали сокирами балки й дошки,

що тріщали, ламались і розлітались на тріски. І незабаром від помосту на ринку не лишилося й сліду.

А Збишко, й досі тримаючи на руках Данусю, повертався в замок, але тепер вже як справжній переможець-тріумфатор. Коло нього з радісними обличчями йшли найперші рицарі королівства, а по боках, попереду і ззаду товпилися тисячі жінок, чоловіків і дітей,– усі вони несамовито кричали, співали, простягали руки до Данусі і славили мужність та вроду юної пари. Багаті городянки плескали з вікон у долоні, всюди видно було очі, залиті слізьми радості. Дощ вінків з троянд і лілей, дощ стрічок і навіть золотих пов'язок та сіток падав під ноги щасливого юнака, а він, сяючи, як сонце, з переповненим вдячністю серцем, щохвилини підносив угору свою білу дівчину, часом у захваті цілував їй коліна, і це так розчулювало городянок, що вони кидались в обійми своїм коханим, заявляючи, що коли б їх засудили на смерть, то вони б їх визволили. Збишко й Дануся стали ніби улюбленими дітьми рицарів, городян і простого народу. Старий Мацько, якого увесь час вели попід руки Флоріан з Коритниці та Мартин з Вроцімовиць, майже стратив розум з радості і здивування, що

такий спосіб порятунку небожа йому навіть на думку

не спав. Повала з Тачева серед загального лементу

розповідав своїм могутнім голосом рицарям, як цей спосіб вигадали а а певніше пригадали на парадах з княгинею Войцех Ястжембець і Станіслав із Скарбімєжа – знавці писаних законів та звичаєвого права. А рицарі дивувалися з простоти цього звичаю і говорили між собою, що, мабуть, ніхто інший не згадав про нього тому, що в місті жило багато німців і через те його вже давно не застосовували.

Проте все залежало ще від кастеляна. Рицарство й народ попрямували до замка, в якому, в зв'язку з відсутністю короля, мешкав краківський вельможа. До нього зараз же пішли судовий писар, ксьондз Станіслав із Скарбімєжа, Завіша, Фарурей, Зиндрам з Машковиць і Повала з Тачева, щоб сказати про силу звичаю і нагадати кастелянові його слова про «закон або привід». А хіба міг бути закон, кращий за стародавній звичай, якого ніхто ніколи не ламав? Пан з Тенчина, правда, сказав, що цей закон придатний більше для простого люду та підгальських розбійників, ніж для шляхти, але сам бувши знавцем всіляких законів, не міг не визнати його чинності. При цьому він прикривав долонею свою срібну бороду, й усміхався під пальцями, бо й сам, видно, був радий. Нарешті він вийшов на низеньку галерею в супроводі княгині Ганни Данути, кількох духовних осіб і рицарів.

Побачивши його, Збишко знов підняв угору Данусю, а кастелян поклав свою немічну руку на її золотисте волосся, трохи подержав, а потім велично й добродушно кивнув своєю сивою головою.

Всі зрозуміли цей знак, і мури замкові задрижали від вигуків. «Помагай тобі боже! Дай тобі боже вік довгий, справедливий пане! Живи й суди нас!» кричали з усіх боків. Потім залунали нові вигуки на честь Данусі й Збишка, а далі вони обоє вийшли на галерею і впали до ніг доброї княгині Ганни Данути, якій Збишко завдячував життям, бо саме вона разом з ученими обдумала цей спосіб і навчила Данусю, що їй робити.

–Хай живе молода пара! – вигукнув Повала з Тачева, дивлячись на Данусю й Збишка, що стояли навколішках.

–Хай живе! – повторили інші.

А сивий кастелян звернувся до княгині й сказав:

Ну, милостива княгине, треба зараз справити заручини, бо цього вимагає звичай.

Заручини справимо зараз,– с сяючим обличчям відповіла добра княгиня,– але покладин без батьківської згоди Юранда із Спихова я не допущу.

VII

В домі купця Амилея Мацько і Збишко радилися, що робити. Старий рицар сподівався скорої смерті, а що її пророкував і знавець на ранах францисканець отець Цибек, то він хотів вернутись до Богданця, щоб його поховали коло предків на цвинтарі в Острові.

Але там лежали не всі предки. Був то колись численний рід. Під час війни вони перегукувались вигуком «Гради!», а в гербі носили Тупу Підкову, через що вважали себе знатнішими за інших влодик, з яких не всі мали право на герб. Року 1331 в битві під Пловцями німецькі лучники постріляли в болотах сімдесятьох чотирьох воїнів з Богданця, живим залишився тільки один – Войцех, на прізвисько Тур, за яким король Владислав Локєтек після розгрому німців окремим привілеєм підтвердив герб і богданецькі землі. Звідтоді кості побитих богданчан біліли на болотах, а Войцех повернувся в рідні місця тільки для того, щоб стати свідком остаточної загибелі свого роду.

Річ у тім, що поки воїни з Богданця гинули від німецьких стріл, розбишаки-рицарі з недалекого Шльонська наскочили на їхнє гніздо, спалили дотла сельбище, винищили або забрали в неволю жителів, щоб продати їх в далекі німецькі землі. Войцех залишився сам один у старому обійсті, що якимось дивом зосталось не спаленим, і став власником просторих, але незалюднених земель, які до того належали цілому влодичному родові. Через п'ять років він оженився, прижив двох синів, Яська й Мацька, і загинув від тура в лісі на ловах.

Сини росли під опікою матері, Кахни із Спалениці, яка в двох походах помстилася за давні кривди на шльонських німцях, а в третьому загинула. Ясько, дорісши своїх літ, одружився з Ягенкою з Моцажева, від якої народився Збишко. Мацько, залишившись нежонатим, пильнував і племінникової маєтності, наскільки давали можливість воєнні походи.

Алє коли під час міжусобної війни Гжималітів з Наленчами хати в Богданці були спалені вдруге, а кмети розбіглися, самотній Мацько даремно намагався знов його відбудувати. Побідувавши чимало років, він нарешті заставив землю родичеві абатові, а сам з малим ще Збишком вирушив у Литву воювати з німцями.

Проте він ніколи не забував за Богданець. В Литву він вирушив, власне, для того, щоб збагатитися здобиччю і потім повернутися, викупити землю, залюднити її невільниками, відбудувати городище й оселити в ньому Збишка. Отож і тепер, після щасливого порятунку юнака, він тільки про це й думав та радився з ним у купця Амилея.

Землю було за що викупити. Здобич, викуп, який давали за себе взяті в полон рицарі, та подарунки Вітольда становили чималу цінність. Особливо багато дала їм ота бійка на смерть з двома фризькими рицарями. Саме лише озброєння, яке вони взяли після них, становило як на ті часи, ціле майно, а вони ж, крім озброєння, забрали вози, копі, людей, одежу, гроші та багато дорогого військового спорядження. Багато тієї здобичі купив тепер купець Амилей, в тім числі два сувої найкращого фландрського сукна, що його передбачливі й багаті фризи возили з собою. Мацько продав також коштовне здобуте озброєння, вважаючи, що скоро помре і воно йому вже буде не потрібне. Зброяр, який його купив, другого ж дня перепродав його Мартинові з Вроцімовиць герба Пулкоза з чималим зиском, бо панцери міланського виробу тоді були дорожчі за всі інші на світі.

Збишкові дуже жаль було того озброєння.

–Якщо бог поверне вам здоров'я, – казав він дядькові,– де ви друге таке знайдете?

Там, де й це знайшов, на якомусь іншому німцеві,– відповів Мацько.– Але вже мені від смерті не викрутитись. Вістря мені між ребрами розщепилось і шматок його стирчить в мені. Я його намацав і хотів був витягти нігтями, та загнав ще глибше. А тепер уже нема ніякої ради.

Вам би треба випити ринок зо дві ведмежого сала.

Еге ж. Отець Цибек також казав, що добре було б, може б, вона, ота дразка, й вилізла наверх. Але де ти його, того сала, тут дістанеш? У Богданці взяв би сокиру та й посидів ніч під бортю!

Отож і треба їхати до Богданця. Тільки ви мені не вмріть десь у дорозі.

Старий Мацько розчулено глянув на небожа. – Знаю я, куди б тобі хотілось: до двору князя Януша або до Юранда з Спихова, на хелминських німців в наскоки ходити.

–Цього я не заперечую. Разом з двором княгині я б радий поїхати до Варшави або до Цеханова, щоб якнайдовше побути з Дануською. Не можу я тепер без неї жити, бо вона не тільки моя пані серця, але й моя кохана. Такий я радий її бачити, що як згадаю про неї, то аж млосно стає. Я за нею піду хоч і на край світу, але зараз мій найперший обов'язок – це ви. Не покинули ви мене, то й я вас не покину. Як до Богданця, то до Богданця!

–Хороший ти хлопець, – сказав Мацько.

Бог би мене скарав, коли б я був до вас іншим. Он бачите, вже вози лаштують, а один я сказав вимостити для вас сіном. Амилейова жінка ще до того подарувала хорошу перину, тільки не знаю, чи влежите ви на ній у спеку. Поїдемо помалу разом з княгинею і двором, щоб було кому вас доглядати. Потім вони повернуть на Мазовію, а ми до себе – і помагай боже!

Пожити б мені хоч до того часу, коли городище буде відбудоване,– сказав Мацько, – бо так собі гадаю, що після моєї смерті не дуже ти про Богданець будеш думати.

–А чого б мені не думати?

–Бо в голові тобі будуть бійки та кохання.

–А вам хіба не була в голові війна? Власне, я вже собі обміркував усе, що маю робити,– насамперед збудуємо з міцного дуба городище й накажемо обкопати його як слід ровом.

Так ти думаєш? – спитав зацікавлений Мацько.– Ну, а як збудуємо городище?.. Кажи далі!

– Як збудуємо городище, тоді я поїду в Варшаву або в Цеханов до двору княгині.

– Після моєї смерті?

– Якщо скоро вмрете, то після вашої смерті, але

перш достойно вас поховаю; а коли господь дасть вам здоров'я, то залишитесь у Богданці. Мені княгиня обіцяла, що там я рицарського паса від князя дістану. Інакше Ліхтенштейн не схотів би зі мною битись.

–Значить, потім вирушиш до Мальборга?

–До Мальборга чи й на край світу, аби тільки Ліхтенштейна спіткати.

–З цим я згодний. Твоя смерть або його!

Вже я вам його рукавиці й паса до Богданця привезу – не турбуйтеся!

Тільки остерігайся віроломства. У них з цим ділом просто.

Поклонюся князю Янушеві, щоб послав до магістра за охоронною грамотою. Зараз мир. Поїду за тією грамотою до Мальборга, а там завжди ціле збіговисько рицарів-гостей. Отож – першого Ліхтенштейна, а потім дивитимусь, котрі з павиними чубами, то тих і буду одного по одному викликати. Їй-богу! Як бог мені поможе, то заразом і обітницю виконаю.

Говорячи так, Збишко усміхався, причому обличчя в нього було зовсім як у того хлопчика, що запевняє, які то він подвиги вчинить, коли виросте.

–Ого! – сказав Мацько, хитаючи головою.– Якби ти переміг трьох рицарів знатного роду, то не тільки обітницю виконав би, а й здобичі у них набрав би стільки, що дай боже!

–Та що там трьох!– вигукнув Збишко.– Я вже у в'язниці сказав собі, що не скупуватиму для Данусі. Скільки пальців на обох руках, а не трьох!

Мацько здвигнув плечима.

Дивуйтеся або й не вірте,– сказав Збишко,– а я таки з Мальборга до Юранда із Спихова поїду. Як же йому не поклонитись, коли він – Данусин батько? І з ним будемо на хелминських німців у наскоки ходити. Самі ж ви казали, що більшого страховища для німців нема в усій Мазовії.

А коли він не віддасть за тебе Дануськи?

Чого б йому не віддати? Він своєї помсти шукає, а я своєї. Кого ж він кращого знайде? Зрештою, коли княгиня дала згоду на заручини, то й він не буде противитись.