Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 45 страниц)

–Сам магістр підозрівав Данфельда й де Леве, що вони займаються чорною магією.

Але він швидко зміркував, що розголошення таких відомостей могло кинути на весь Орден тінь, яка впала свого часу на тамплієрів, і швидко додав:

–Так принаймні казали всякі брехуни, але то була неправда, бо таких серед нас немає.

Але пан з Тачева, що стояв поблизу, відказав:

Кому заважало хрещення Литви, тому може бути огидним і хрест.

Ми носимо хрест на плащах,– спогорда відповів Шенфельд.

Повала відказав на це:

– А його треба носити в серцях.

Тимчасом труби заграли ще гучніше, і увійшов король, а разом з ним архієпіскоп гнєзненський, єпіскоп краківський, єпіскоп плоцький, кастелян краківський та кілька інших сановників, серед яких були і Зиндрам з Машковиць герба Сонце, і королівський улюбленець молодий князь Ямонт. Король мало змінився з того часу, відколи Збишко його не бачив. Щоки його були такі самі рум'яні, волосся таке саме довге, король так само щохвилини одгортав його за вуха і так само зиркав бистрими очима. Проте Збишкові здалося, що він споважнів і набрав більшої величності, немов певніше відчув себе на тому троні, який хотів залишити по смерті королеви, не бувши певним, чи на ньому всидить. Тепер він був свідомий своєї незмірної могутності й сили. Обидва мазовецькі князі одразу стали обабіч короля, попереду били привітальні поклони німецькі посли, а навколо стояли сановники і найзнатиіші придворні. Від безупинних вигуків, від звуку труб та брязкоту литавр дрижали навколо подвір'я мури.

Коли, нарешті, настала тиша, посол хрестоносців фон Венден почав щось говорити про справи Ордену, але король, з перших слів зміркувавши, до чого воно йдеться, нетерпляче махнув рукою і сказав своїм низьким гучним голосом:

–Помовчав би краще! Ми прийшли сюди веселитися, їсти й пити, а не слухати твої пергаменти.

При цьому король добродушно усміхнувся, аби хрестоносець не подумав, що він йому гнівно відповідає, і додав:

–Про справи матимемо час говорити з магістром у Рацьонжку.

Потім звернувся до князя Земовіта:

–А завтра в пущу на лови? Га?

Запитання короля було разом і попередженням, що цього вечора ні про що, крім ловів, не хоче говорити. Він дуже любив лови й задля них охоче приїжджав у Мазовію, бо Малопольща й Великопольща були не такі лісисті, а місцями вже так залюднені, що лісів і зовсім не залишилось.

Обличчя присутніх повеселіли, бо всі знали, що король за розмовою про лови буває веселий і надзвичайно ласкавий. І князь Земовіт одразу почав розказувати, куди поїдуть і на якого звіра полюватимуть, а князь Януш послав одного з придворних привести з міста й показати королю двох своїх дужаків «оборонців», які виводили з лісових хащів зубрів за роги й ламали кістки ведмедям.

Збишкові дуже хотілося піти поклонитись королю, але він не міг до нього доступитись. Тільки князь Ямонт, очевидно забувши про гостру одповідь, свого часу одержану від молодого рицаря в Кракові, здалека приязно кивнув йому головою, на мигах запрошуючи при першій нагоді підійти ближче. Але в цю мить чиясь рука доторкнулась до плеча молодого рицаря, і вій почув ніжний голос:

–Збишку...

Юнак обернувся й побачив перед собою Ягенку. Зайнятий до цього зустріччю княгині Земовітової, а потім розмовою з княгинею Янушовою, він не міг підійти до дівчини, тому вона, користуючись з замішання під час прибуття короля, сама прийшла до нього.

–Збишку,– повторила вона, – хай тебе втішить бог і пресвята діва.

–Господь вам віддячить,– відповів рицар.

І він з вдячністю глянув у її голубі, немов припалі росою очі. Вони мовчки стояли одне перед одним, бо хоч Ягенка прийшла до нього, як добра й сумна сестра, проте здалася йому в своїй царській поставі й двірському уборі такою не схожою на колишню Ягенку, що він у першу мить навіть не насмілився звернутися до неї на «ти», як колись у Згожелицях та в Богданці. а їй здалося, що їм нема вже про що говорити.

І на їх обличчях позначилося збентеження. Але в цей час на подвір'ї вщух гомін, бо король сів вечеряти. Княгиня Янушова знов підійшла до Збишка і сказала:

– Жалібна це буде для нас обох учта, але ти прислуговуватимеш мені, як і колись прислуговував.

Молодий рицар мусив одійти від Ягенки, а коли гості посідали, став біля лави за плечима у княгині, щоб міняти миски та наливати їй води й вина. Прислуговуючи, він мимоволі вряди-годи поглядав на Ягенку, яка, бувши придворною плоцької княгині, сиділа поруч з нею, і так само мимоволі дивувався з її вроди. За ці роки Ягенка дуже виросла, проте змінив її не так ріст, як поважність, якої у неї зовсім не було раніш. Колись, коли вона в кожушку і з листям у розпатланому волоссі гасала на коні по лісах і борах, її можна було взяти хіба за вродливу селянку, а тепер по величавому спокою на обличчі в ній одразу видно було дівчину знатного роду і шляхетної крові. Збишко помітив також, що зникла її колишня веселість, та з цього він дивувався менше, бо знав про смерть Зиха. А найбільше дивувала Збишка якась її велич, і спочатку йому здавалося, що таке враження створюється від її убору. Отож він поглядав то на золоту стрічку, яка охоплювала її білосніжне чоло й темне волосся, що спадало на спину двома заплетеними косами, то на блакитну сукню з пурпуровою облямівкою, що тісно облягала її струнку постать і дівочі перса. Дивився й думав: «Справжня князівна!» Але далі Збишко зрозумів, що причиною одміни є не тільки вбрання і що коли б вона тепер одягла навіть простого кожуха, то й тоді він не насмілився б поводитися з нею так просто, як поводився колись.

Потім він помітив, що багато молодих і навіть літніх рицарів пильно й жадібно задивляються на неї. А далі, коли змінював княгині миску, помітив, що на неї з захопленням і зачудованням дивився й пан де Лорш, і це його розгнівило. Поведінка гельдернського рицаря не минула також уваги княгині Янушової: вона впізнала його і сказала:

– Гляньте на де Лорша! Напевне знов у когось закохався, бо аж сяє.

Потім трохи нахилилась над столом і, глянувши в бік Ягенки, промовила:

– Звичайно, при такому смолоскипі гаснуть всі інші свічки.

Збишка також вабило до Ягенки, вона здалася йому люблячою і любимою родичкою, і він відчув, що ні в чиєму серці не знайде більшого співчуття своєму горю. Але того вечора Збишко не міг більше нічого їй сказати, бо був зайнятий прислуговуванням княгині, а також через те, що цілий вечір співали піснярі та оглушливо гриміли труби, так що навіть ті, котрі сиділи поруч, ледве чули одне одного. Обидві княгині, а з ними й усі жінки, встали з-за стола раніш за короля, князів та рицарів, які мали звичай допізна сидіти за келихами. Ягенка несла за княгинею подушку для сидіння й не могла затриматися, вона тільки усміхнулася до Збишка й кивнула йому головою.

Збишко, пан де Лорш і два їхні зброєносці поверталися до заїзду пізно, аж перед світанком. Якийсь час вони йшли мовчки, кожен думаючи про своє; аж коли підходили додому, де Лорш почав щось говорити до свого зброєносця-помора, який добре знав польську мову, а той потім звернувся до Збишка:

Мій пан хотів би про щось вас запитати.

Гаразд,– відповів Збишко.

Пан де Лорш і зброєносець знову поговорили між собою, потім помор непомітно усміхнувся і сказав:

Мій пан хотів би спитати: чи та панна, з якою ваша милость розмовляла перед учтою, звичайна смертна людина, чи вона ангел або свята?

Скажи своєму панові,– трохи роздратовано відповів Збишко,– що він уже раніш питав мене про це і що мені аж дивно таке слухати. Справді: в Спихові він казав мені, що збирається відвідати двір князя Вітольда задля вродливих литвинок, потім з тієї ж причини хотів їхати до Плоцька, сьогодні тут він хотів викликати рицаря з Тачева за Агнешку з Длуголясу, а тепер уже на іншу накинув оком. Де ж його сталість і рицарська вірність?

Пан де Лорш вислухав перекладену помором відповідь, глибоко зітхнув, подивився на ясніюче небо і так відповів на Збишкові закиди:

Слушно говориш. Ні сталості, ні вірності! Я чоловік грішний і не гідний носити рицарських острог. Щодо панни Агнешки з Длуголясу – правда, я дав обітницю служити їй і, дасть бог, додержу слова, але ти сам обуришся, коли розкажу тобі, як вона жорстоко обійшлася зі мною в черському замку.

Він знову зітхнув, знову глянув на схід, де все більше ясніло небо, і, пождавши, поки помор перекладе його слова, почав розказувати:

–Вона мені сказала, що у неї є ворог чорнокнижник, який живе в лісах у вежі і щороку посилає до неї дракона. Той дракон щовесни підходить до черських мурів, щоб її схопити. Коли вона це сказала, я одразу заявив, що буду битися з драконом. Але слухай, що було далі. Ставши на вказаному місці, я побачив страшну нерухому потвору, яка мене чекала, і радість пойняла мою душу, коли я подумав, що або загину, або врятую дівчину від огидної потвори і вкрию себе безсмертною славою. І що ж ти думаєш, я побачив, коли вдарив потвору списом? Це був величезний напханий соломою мішок з хвостом із перевесла! Так що замість слави я заробив собі тільки людський глум і мусив викликати двох мазовецьких рицарів, і вони дали мені на герці доброго чосу. Отаке вчинила зі мною та, котру я над усе обожував і єдину хотів кохати...

Перекладаючи слова рицаря, помор підпирав щоку язиком і часом прикушував його, щоб не пирхнути сміхом. Іншим разом засміявся б і Збишко, але горе і страждання зовсім одібрали у нього веселість, і він серйозно відповів:

Може, вона зробила так з легковажності, а не з злого наміру?

Я пробачив їй усе,– відповів де Лорш,– і це найкраще підтверджується тим, що за її цноту і красу я хотів битися з рицарем із Тачева.

–Не роби цього,– ще серйозніше сказав Збишко. – Я знаю, що це була б смерть, але краще мені

вмерти, ніж вічно журитись та сумувати...

Панові Повалі такі речі вже не в голові. Краще підеш зо мною завтра до нього та подружишся з ним.

Так я й зроблю, бо ж Повала пригорнув мене до серця, але завтра він їде з королем на лови.

–То підемо зрання. Король любить лови, але й спочинку не цурається, а сьогодні він проговорив допізна.

Так вони й зробили, але чех, який пішов у замок ще раніше, щоб побачитись з Ягенкою, повідомив їх, що Повала ночував не вдома, а в королівських покоях. Проте їхня невдача оплатилася, бо князь Януш запросив їх прилучитися до свого почту, завдяки чому вони могли взяти участь в ловах. Їдучи до пущі, Збишко також мав можливість поговорити з князем Ямонтом, який повідомив йому добру новину.

–Роздягаючи короля на сон,– сказав він,– я нагадав йому про тебе і про твою краківську пригоду. А Повала, який був при цьому присутній, додав, що хрестоносці захопили твого дядька, і просив короля, щоб він зажадав у них віддати його. Король, дуже лютий на них за викрадення малого Яська з Креткова та за інші вчинки, розсердився ще більше. «До них треба б не з добрим словом,—сказав він,– а з списом! З списом! З списом!» А Повала навмисне підкидав у цей вогонь дров. І вранці він навіть не глянув на орденських послів, що чекали його коло брами, хоч ті кланялись до землі. Ні, не доб'ються вони тепер від нього обіцянки, що він не допомагатиме князеві Вітольду, і не знатимуть, що робити. Але ти будь певен, що за твого дядька король не забуде притиснути самого магістра.

Так утішав його князь Ямонт, але ще більше втішила Ягенка, яка супроводила княгиню Земовітову в пущу і постаралась по дорозі назад їхати поруч із Збишком. На ловах усі почували себе вільно і через те звичайно поверталися назад парами, а що жодна пара не прагнула їхати близько біля іншої, то розмовляти можна було про все. Ягенка вже раніш знала від чеха про Мацькову неволю і не марнувала часу. На її прохання княгиня дала листа до магістра, а крім того, зажадала від торунського комтура фон Вендена, аби він у своєму листі-звіті про плоцькі справи згадав про Мацька. Той сам хвалився потім княгині, що дописав таке: «Якщо хочете задобрити короля, не чиніть йому в цій справі перешкоди». А магістрові в той час найбільше і йшлося про те, щоб якнайбільше задобрити могутнього владаря і цілком безпечно повернути всі сили проти Вітольда, з яким Орден справді досі не міг дати ради.

Отже, я зробила все, що могла, аби не було затримки,– скінчила Ягенка.– А король, не бажаючи поступитися перед сестрою в важливих справах, напевне постарається догодити їй хоч у менших, в чому я впевнена.

Якби це було не з такими зрадливими людьми,– відповів Збишко,– то я просто одвіз би викуп, і на цьому б усе й скінчилося. Але від них можна всього сподіватися, як от сталося з Толімою, що й гроші загарбають і того, хто їх привіз, не помилують, коли за ним не стоїть яка-небудь сила.

–Розумію,– сказала Ягенка.

–Ви тепер усе розумієте,– зауважив Збишко, – і я, поки житиму, буду вам вдячний.

Ягенка підвела на нього свої добрі смутні очі й запитала:

– Чому не говориш мені «ти», ми ж змалку знайомі?

–Не знаю,– щиро відповів Збишко.– Мені якось ніяково... і ви вже не та вітрогонка, якою колись були, а... ніби... щось зовсім...

Він не міг знайти порівняння, а вона перебила його і сказала:

Бо стала старшою на кілька років... а мого батька в Шльонську німці вбили.

Правда! – відказав Збишко.– Дай йому боже царство небесне.

Якийсь час вони мовчки їхали поруч, немов дослухаючись до вечірнього шуму сосен. Потім Ягенка спитала:

–А після викупу Мацька ви залишитесь у цих краях?

Збишко здивовано глянув на неї. Досі він так глибоко переживав своє горе, що ніколи й не думав про майбутнє, і, звівши вгору очі, немов щось міркуючи, відповів:

–Не знаю! Господи милосердний, звідки мені знати? Я знаю тільки одне: куди б я не помандрував, туди помандрує і моя доля. Ой, тяжка доля!.. Викуплю: дядька та й поїду, мабуть, до Вітольда виконувати свої обітниці проти хрестоносців та, може, там і загину.

Очі дівчини затуманились від сліз; трохи нахилившись до юнака, вона стиха почала просити: – Не гинь, не гинь!

Вони знову замовкли. Збишко аж під мурами міста одігнав від себе тяжкі думки і сказав:-

А ви... ти залишишся при дворі?

Ні,– відповіла вона. – Нудьгую я за братами і Згожелицями. Чтан і Вільк там уже, мабуть, поженилися, а хоч би й ні, то я їх тепер не боюся.

Дасть бог, дядько Мацько одвезе тебе до Згожелиць. Він тобі такий друг, що можеш покластися на нього в усьому. Але й ти пам'ятай про нього.

Богом тобі присягаюся, що буду йому як рідна дочка...

Сказавши це, Ягенка журно заплакала.

* * *

Другого дня Повала з Тачева прийшов до заїзду Збишка і сказав йому:

–Після свята божого тіла король вирушає до Рацьонжка на побачення з великим магістром, а ти залічений до складу королівських рицарів і поїдеш з нами.

Почувши це, Збишко аж почервонів від радості. Залічення до складу королівських рицарів не тільки убезпечувало його від підступів та зрадливості хрестоносців, а й було для нього великою честю. Адже до цих рицарів належали і Завіша Чорний, і його брати: Фарурей і Кручек, і сам Повала, і Кщон з Козіхглув, і Стах з Харбімовиць, і Пашко Злодій з Біскупиць, і Лис з Торговиська і багато інших грізних і славетних рицарів, відомих не тільки в своєму краї, а й за границею. Король Ягелло взяв їх з собою не всіх, декотрі залишилися вдома, а інші шукали пригод у далеких заморських краях; проте він знав, що і з ними можна було їхати хоч би й до Мальборга, не боячись зради хрестоносців: в разі чого вони своїми могутніми руками зруйнували б мури і прорубали б йому дорогу серед німців. На думку про таких могутніх товаришів молоде Збишкове серце сповнилося гордістю.

В першу хвилину він навіть забув про своє горе і, стискаючи руку Повали з Тачева, з радістю говорив йому:

–Вам, а не кому іншому, я маю дякувати за це. Вам, вам!

Почасти мені,—відповів Повала,—а почасти тутешній княгині, але найбільше нашому милостивому королю. Піди ж зараз та вклонися йому в ноги, щоб він не вважав тебе невдячним.

Я готовий за нього загинути, клянусь богом!– вигукнув Збишко.

XXXII

Зустріч на віслянському острові Рацьонжі, на яку король виїхав після свята божого тіла, відбувалася при несприятливих прикметах і не привела до згоди і розв'язання різних питань. Лише через два роки на тому самому місці була проведена друга зустріч, на якій король одержав назад Добжинську землю разом з Добжинем і Бобровниками, зрадливо віддану князем Опольським в заставу хрестоносцям. Ягелло прибув на зустріч дуже роздратований обмовою, яку хрестоносці поширювали про нього в західних дворах і навіть у Римі, і гнівний на несумлінність Ордену. Магістр не хотів провадити переговорів про Добжинь, і робив це навмисне. І він сам, і орденські сановники щоденно повторювали полякам: «Війни ні з вами, ні з Литвою ми не хочемо, але Жмудь – наша, бо нам віддав її сам Вітольд. Обіцяйте, що не будете йому допомагати, то війна з ним скінчиться скоро, а тоді й будемо говорити про Добжинь, і ми зробимо вам великі поступки». Але розумні й досвідчені королівські радники, знаючи брехливість хрестоносців, не давали себе одурити: «Якщо зросте ваша могутність,—відповідали вони магістрові,—то збільшиться й ваша зухвалість. Ви кажете, що до Литви вам немає ніякого діла, а проте хочете посадити Скіргелла на Вітольдів престол. Але ж бог з вами, адже це дідизна Ягелла, і тільки він один може настановити князем у Литві, кого сам схоче. Отож опам'ятайтеся, щоб наш великий король не покарав вас!» Магістр відповів на це, що коли король є справжнім владарем Литви, то нехай накаже Вітольдові припинити війну і повернути Орденові Жмудь, інакше Орден змушений буде напасти на Вітольда там, де йому легше можна завдати поразки. Таким чином суперечки тривали з ранку до вечора, немов у зачарованому колі. Не бажаючи давати Орденові ніяких зобов'язань, король все більше нетерпеливився і казав магістрові, що якби Жмудь була щаслива під владою хрестоносців, то Вітольд і пальцем не ворухнув би, бо в нього не було б ні приводу, ні причини. Магістр був чоловіком спокійним і краще за інших хрестоносців враховував могутність Ягелла, тому намагався не зважати на нарікання деяких надто гордих та запальних комтурів, не шкодував похвальних слів і часом навіть удавав з себе покірного. Але й у цій покорі інколи вчувалися приховані погрози, через те переговори не давали ніяких наслідків. Обговорення важливих питань незабаром припинилося, і вже другого дня розглядалися тільки другорядні справи. Король гостро напав на Орден за утримання розбійницьких банд, за приграничні напади та грабежі, за викрадення Юрандівни і малого Яська з Креткова, за вбивства кметів і рибалок. Магістр відмовлявся, викручувався, присягався, що все це було вчинено без його відома, і в свою чергу докоряв за те, що поганам-жмудинам допомагали не тільки Вітольд, а й польські рицарі, навівши за приклад Мацька з Богданця. На щастя, король уже знав від Повали, чого рицар з Богданця шукав у Жмуді, і зміг відповісти на цей закид. Це було тим легше зробити, що в його почті був Збишко, а в магістровім обидва фон-Бадени, які прибули сюди, сподіваючись побитися з поляками на герці.

Та з цього нічого не вийшло. В тому разі, коли б діло пішло добре, хрестоносці мали намір запросити великого короля до Торуня і влаштувати там на його честь кількаденні змагання та учти, але тому що переговори були невдалі й викликали обопільну неприязнь і озлоблення, всім було не до розваг. Рицарі тільки в ранкові години потроху мірялись силою і спритністю, та й то, як сказав веселий князь Ямонт, німцям воно було не до смаку, бо Повала з Тачева виявився дужчим на руку за Арнольда фон Бадена, Добек з Олесниці спритнішим за всіх у змаганнях на списах, а Лис з Торговиська – у стрибках через коня. Користуючись з нагоди, Збишко порозумівся з Арнольдом фон Баденом про викуп. Пан де Лорш, як граф і знатний рицар, дивився на Арнольда звисока і заперечував проти викупу, беручи все на себе. Проте Збишко вважав, що рицарська честь зобов'язує його заплатити умовлену кількість гривень, і хоч сам Арнольд пропонував зменшити ціну, він не прийняв ні цієї знижки, ні посередництва пана де Лорша.

Найзначнішою достойністю Арнольда фон Бадена була незвичайна фізична сила, а загалом він був чоловіком простакуватим, навіть придуркуватим, трохи жадібним до грошей, але чесним. У нього не було властивої хрестоносцям хитрості, через те він не приховував від Збишка, чому готовий узяти меншу ціну. «Угоди між великим королем і магістром однак не вийде,– сказав Арнольд фон Баден,– а обмін полоненими відбудеться, так що ти міг би одібрати дядька задарма. Отож я хочу взяти хоч що-небудь, аніж нічого, бо гаманець мій завжди порожній і його часто ледве вистачає на три гарнці пива на день, а я як не вип'ю п'ять або шість, то почуваю себе погано». Але Збишко сердився на нього за такі слова. «Я повинен заплатити,– казав він,– бо присягнувся рицарським словом, а дешевше нехочу, аби ти знав, що ми стільки й варті». Арнольд обійняв Збишка, а польські й орденські рицарі хвалили його, кажучи: «Він по заслузі в такі молоді літа носить рицарський пас і остроги, бо пам'ятає про честь і гідність».

Тимчасом король з магістром справді погодились на обмін полоненими, причому виявились дивні речі, про які єпіскоп і сановники королівства пізніше писали листи до папи та різних дворів: у поляків, правда, було чимало полонених, але все це були дорослі чоловіки в розквіті сил, взяті в приграничних боях або сутичках. А у хрестоносців перебувала більшість жінок і дітей, захоплених для викупу під час нічних нападів. Сам папа римський звернув на це увагу і, незважаючи на всю спритність орденського прокуратора в апостольській столиці, Йоганна фон Фельде, відкрито виявляв свій гнів і обурення проти Ордену.

Щодо Мацька виникли утруднення. Магістр чинив їх не насправді, а для годиться, щоб надати більше ваги кожній своїй поступці. Він, наприклад, твердив, що християнський рицар, який воював разом з жмудинами проти Ордену, по справедливості мусить бути засуджений до кари на смерть. Даремно королівські радники знову повторювали все, що їм було відомо про Юранда і його дочку, а також про страшні кривди, яких хрестоносці допустилися по відношенню до них двох і до рицарів з Богданця. У своїй відповіді магістр через якийсь дивний збіг повторив майже ті самі слова, що їх свого часу сказала княгиня Олександра Земовітова старому рицареві з Богданця:

–Ви себе вважаєте ягнятами, а нас вовками. Тимчасом з тих чотирьох вовків, котрі брали участь у викраденні Юрандової дочки, жодного нема живого, а ягнята безпечно ходять по світі.

Це була правда, але й на цю правду присутній на переговорах пан з Тачева відповів таким запитанням:

–Так, але чи був хто-небудь з них убитий підступно? І хіба всі вони полягли не з мечами в руках?

Магістрові нічого було на це відповісти, і він, помітивши, що король починає хмурити брови та блискати очима, поступився, щоб не розгнівати грізного владаря. Потім було умовлено, що кожна сторона вишле послів для відбору полонених. Від поляків були призначені: Зиндрам з Машковиць, який хотів зблизька побачити силу хрестоносців, і рицар Повала, а з ними і Збишко з Богданця.

Цю послугу Збишкові зробив князь Ямонт. Він клопотався за нього перед королем з тих міркувань, що юнак, бувши королівським послом, швидше побачить і визволить дядька. Король не відмовив молодому князькові, який був улюбленцем його і всього двору за веселу вдачу, доброту і вроду та за те, що ніколи для себе нічого не просив. Збишко щиро дякував йому, бо тепер уже був цілком певний, що вирве дядька з рук хрестоносців.

Тобі не один заздрить,– сказав він князеві,—що залишаєшся при його величності, але ти по справедливості заслужив це, бо використовуєш довір'я короля тільки на щастя людям, і навряд чи є ще в кого-небудь таке добре серце.

При королівській величності добре,– відповів князь,– але я хотів би зустрітися з хрестоносцями в бою, і заздрю тобі, що ти вже з ними бився.

Через деякий час він додав:

–Учора сюди приїхав торунський комтур фон Венден, а сьогодні увечері ви поїдете до нього на ніч з магістром і його почтом.

А потім до Мальборга?

А потім до Мальборга. І князь Ямонт засміявся:

Це буде недалека дорога, але кисла, бо німцям не пощастило нічого добитися від короля, а з Вітольдом їм теж нема нічого втішного: є чутка, ніби він зібрав усе литовське військо і йде на Жмудь.

Якщо король допоможе йому, то буде велика війна.

Про це просять бога всі наші рицарі. А хоч би король і не почав великої війни, шкодуючи християнської крові, то однак допоможе Вітольдові хлібом і грішми. Не без того, звісно, щоб і частина польських рицарів не пішла до нього добровільно.

Безперечно,– відповів Збишко.– А може, за це сам Орден оголосить королю війну?

Е, ні! – заперечив князь.—Поки живий теперішній магістр, цього не буде.

І він мав рацію. Збишко вже знав магістра й раніш, але тепер, по дорозі до Мальборга, бувши разом із Зиндрамом з Машковиць та з Повалою майже весь час поруч, міг краще придивитися до нього й узнати його. Ця подорож зміцнила в ньому переконання, що великий магістр Конрад фон Юнгінген був людиною незлою і незіпсованою. Він часто змушений був діяти проти закону, тому що весь Орден хрестоносців тримався на беззаконності. Змушений був чинити кривди, тому що весь Орден тримався на людській кривді. Змушений був брехати, тому що успадкував брехню разом із знаками магістерського звання і здавна звик її вважати лише політичною спритністю. Проте магістр не був жорстоким, боявся суду божого і, скільки міг, стримував пиху та зухвалість орденських сановників, які прагнули війни з могутнім Ягеллом. І все-таки він був людиною слабодухою. Орден з давніх-давен так звик зазіхати на чуже, грабувати й загарбувати силою або підступом сусідні землі, що Конрад не тільки не вмів стримувати цієї хижої зажерливості, але мимоволі, в силу давньої традиції, й сам піддавався їй та намагався задовольнити її. Давно минулися часи Вінріха фон Кніпроде, часи залізної дисципліни, якою Орден дивував весь світ. Вже за попереднього перед Юнгінгеном магістра, Конрада Валленрода, Орден утішався своєю все зростаючою могутністю, якої не здолали послабити тимчасові поразки, і так сп'янів від своєї слави, успіхів та людської крові, що не помітив, як розхиталися підпори, котрі підтримували його силу і єдність. Магістр, скільки міг, додержував закону і справедливості, скільки міг, особисто полегшував тягар залізної руки Ордену, яка гнітила кметів, городян і навіть духовенство та шляхту, що володіли орденськими землями на основі ленного права, так що поблизу Мальборга окремі кмети й городяни могли похвалитися не тільки достатком, а й багатством. Зате в більш віддалених землях панували сваволя, жорстокість і розбещеність комтурів, які зневажали закон, удавались до насильства і здирства, витискали з народу свавільними податками останні копійки, витискали сльози, а часто й кров, так що в цілих краях стояв тільки стогін, панували злидні, лунали скарги. Якщо навіть інтереси Ордену вимагали, як це бувало інколи в Жмуді, пом'якшення гніту, то й такі накази, через природну жорстокість та недовірливість комтурів, ні до чого не приводили. І Конрад фон Юнгінген почував себе ніби візничим, який, правуючи оскаженілими кіньми, випустив віжки з рук і залишив колісницю напризволяще, його душу часто огортали гіркі передчуття, часто спадали йому на думку пророчі слова: «Я створив їх корисними бджолами й утвердив їх на порозі християнських земель, але вони повстали проти мене. Вони не дбають про душу й не щадять того народу, який з темряви поганства навернувся до католицької віри й до мене. Вони зробили з нього невільників і, не навчаючи їх заповідей господніх та позбавляючи святого таїнства, прирікають на ще гірші, пекельні муки, ніж коли б він залишався в поганстві. Вони провадять війни задля вдоволення своєї зажерливості. Але настане час, коли зуби їхні будуть вибиті, а права рука відтята, і права нога окривіє, аби вони пізнали гріхи свої».

Магістр знав, що докори, з якими таємничий голос звертався до хрестоносців в одкровенні святої Бригіди, були справедливі. Він розумів, що будівля, споруджена на чужій землі й на чужій кривді, згрунтована на брехні, підступах і жорстокості, не може довго стояти. Він боявся, що ця будівля, яку довгі роки підмивають сльози і кров, розвалиться від одного удару могутньої польської руки; передчував, що колісниця, яку мчать оскаженілі коні, мусить скотитися в прірву, і намагався принаймні віддалити годину суду, гніву, поразки й нужди. Незважаючи на свою слабодухість, він тільки в цьому відношенні рішуче опирався гордим і зухвалим радникам: не допускав до боротьби з Польщею. Даремно йому докоряли боягузтвом і безпорадністю, даремно приграничні комтури з усієї сили рвались до війни. Коли полум'я вже мало от-от спалахнути, він завжди в останню хвилину відступав, а потім у Мальборзі складав подяку богові за те, що йому пощастило затримати меч, піднятий над головою Ордену.

Але він знав, що до цього йдеться. І усвідомлення того, що Орден грунтується не на законі, а на беззаконні і брехні, передчуття близького дня загибелі робило його найнещаснішою людиною в світі. Він безумовно віддав би своє життя і кров, аби змінити становище та звернути на правдиву путь, але сам відчував, що вже пізно! Звернути – це означало віддати законним власникам цілі родючі й багаті краї, захоплені Орденом бог його знає коли, а разом з ними – чимало таких багатих міст, як Гданськ. Та й то ще не все! Це означало відмовитись від Жмуді, відмовитись від зазіхань на Литву, вкласти меч у піхви, нарешті зовсім піти з тих країн, де Орден уже не мав кого навертати до християнства, й осісти хіба знову в Палестині або на якомусь із грецьких островів, щоб боронити там хрест від справжніх сарацинів. Але це було неможливо, бо рівнозначне було б знищенню Ордену. Хто б на це погодився? І який магістр міг чогось такого зажадати? Душа Конрада фон Юнгінгена томилася в непевності, але коли б хто-небудь порадив йому таке, він перший наказав би ув'язнити його в темній келії, як божевільного. Треба було йти далі й далі, аж до того дня, коли бог укаже край. І він ішов, але в тяжкій журбі і смутку. Волосся на його бороді і скронях уже посріблилось, а бистрі колись очі напівприкрились обважнілими повіками. Збишко жодного разу не спостеріг на його обличчі усмішки. Воно було не грізне й навіть не похмуре, але ніби змучене якимось таємним стражданням. У панцері, з хрестом на грудях, посередині якого в чотирикутнику був зображений чорний орел, у просторому білому плащі, також прикрашеному хрестом, він справляв враження величі і смутку. Конрад колись був веселої вдачі і любив розваги, та й тепер ще не цурався пишних учт, видовищ і турнірів – навпаки, сам влаштовував їх, але ні в натовпі виборного рицарства, що гостювало в Мальборзі, ні в радісному людському гомоні, в звуках і брязкоті зброї, ні за повним мальвазії кубком він ніколи не розвеселявся. Коли все круг нього, здавалось, дихало могутністю, пишністю, невичерпним багатством, незламною міццю, коли посли римського імператора та інших західних государів захоплено вигукували, що Орден сам може протистояти всім королівствам і могутності всього світу, – він один не обманював себе, він один пам'ятав зловісні слова одкровення святої Бригіди: «Настане час, коли зуби їхні будуть вибиті, права рука відтята, права нога окривіє, і вони пізнають гріхи свої».