Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 45 страниц)

Жінки князів і королів у ті часи як через набожність, так і через щедрі дарунки, яких не шкодували для них магістри Ордену, ставились до хрестоносців дуже прихильно. Навіть благочестива Ядвіга ціле своє життя стримувала занесену над ними руку свого чоловіка-владаря. Одна тільки Ганна Данута, що зазнала від хрестоносців страшної сімейної кривди, ненавиділа їх всією душею. Через те, коли абат запитав про Мазовію та її справи, почала гірко нарікати на Орден:

– Як же можуть іти справи в князівстві, коли у нього такі сусіди? Зараз нібито мир: обмінюємось посольствами та листами, а проте не можна бути певним ні на день, ні на годину. Хто ввечері на границі лягає спати, той не певний, то не прокинеться в кайданах або під мечем коло горла, або з палаючим дахом над головою. Не рятують від зради ні клятви, ні печаті, ні грамоти. Саме так сталося під Злоториєю, коли в час цілковитого миру хрестоносці захопили в полон князя. Вони розпиналися, що той замок для них може стати небезпечним. Але ж замки будуються для оборони, а не для нападу, і який же князь не має права будувати або перебудовувати їх на своїй землі? Не переконає Ордену ні слабкий, ні сильний, бо слабким вони гордують, а сильного прагнуть призвести до занепаду. Хто їм добро чинить, вони тому злом віддячують. Чи є ж на світі інший Орден, який дістав би стільки добродіянь, скільки вони дістали від польських князів? І чим же вони віддячили? Тільки ненавистю, тільки грабунком земель, тільки війною та зрадою. І марно їм докоряти, марно скаржитись навіть апостольському престолові, бо вони такі запеклі та пихаті, що навіть папи римського не слухають. От і тепер вони нібито вислали посольство на сподівані родини і хрестини, але тільки для того, що хочуть одвернути від себе гнів могутнього короля за те, що вчинили в Литві. Проте в душі тільки й думають, як би знищити королівство і весь польський народ.

Абат уважно слухав та ствердно кивав головою, а потім сказав:

–Мені відомо, що на чолі посольства до Кракова приїхав комтур Ліхтенштейн, дуже шанований в Ордені за свій знатний рід, мужність і розум. Можливо, милостива пані, ви його тут незабаром побачите, бо прислав мені вчора звістку, що хоче прибути до Тинця, щоб помолитись нашим святиням.

Почувши це, княгиня почала викладати нові скарги:

Кажуть люди і, мабуть, слушно, що незабаром має бути велика війна, в якій з одного боку візьме участь Польське королівство та всі народи, що говорять подібною до нашої мовою, а з другого – всі німці й Орден. Провіщала цю війну якась свята...

Бригіда,– перебив учений абат.– Вісім років тому вона була приєднана до сонму святих. Преподобний Петро з Альвастра і Матвій з Лінкепінга записали її одкровення, в яких справді провіщена велика війна.

Почувши це, Збишко аж затремтів від радості і, не мігши витримати, запитав:

–А скоро вона має бути?

Але абат, розмовляючи з княгинею, недочув, а може, удав, що недочув запитання. А княгиня говорила далі:

–Радіють і в нас молоді рицарі, що буде війна, але старші й поміркованіші кажуть так: «Не німців ми боїмося, хоч і велика їх могутність та пиха, не їхніх списів та мечів, а, кажуть, боїмося орденських реліквій, бо проти них всяка людська сила – ніщо».

Далі Ганна Данута з острахом глянула на абата й додала стиха:

– Вони нібито мають справжнє дерево з животворного хреста господнього: то як же з ними воювати?

–Прислав його їм французький король,– відказав абат.

Запанувало мовчання, а потім заговорив Миколай з Длуголясу, на прізвисько Обух, чоловік бувалий і досвідчений.

– Був я в неволі у хрестоносців,– сказав він,– бачив процесії, на яких ту велику святиню носили. Але, крім того, є у них в монастирі в Оливі ще багато інших чудових реліквій, без яких Орден не досяг би такої могутності.

Почувши це, бенедиктинці повитягали голови до Миколая з Длуголясу і з великою цікавістю почали питати:

Розкажіть, що у них ще є?

Є облямівка з одежі пресвятої богородиці,– відповів дідич з Длуголясу,– є кутній зуб Марії-Магдалини та головешки з неопалимої купини, в якій сам бог отець явився Мойсееві, є рука святого Ліберія, а щоб полічити кістки інших святих, то й на руках та на ногах пальців невистачить...

Як же з ними воювати? – зітхнувши, повторила княгиня.

Абат наморщив свого високого лоба, подумав трохи й відповів:

–Тяжко з ними воювати хоч би й тому, що вони ченці і хрест на плащах носять; та коли перебрали міру в гріхах, тоді й тим реліквіям може перебування у них обриднути, і вони їм не тільки сили не додадуть, а ще й відберуть, щоб у праведніші руки потрапити. Нехай бог пощадить кров християнську, але якщо настане велика війна, то й у нашому королівстві знайдуться реліквії, які за нас у війні обстануть. Недарма в одкровенні святої Бригіди говориться: «Я зробив їх дбайливими бджолами і утвердив на границі земель християнських. Та вони повстали проти мене. Бо не дбають про душі й не шкодують того народу, котрий із забобонів поганських навернувся до віри католицької й до мене. І поневолили його, і не вчать його заповідей господніх, і, позбавляючи його святого причастя, прирікають його на ще гірші пекельні муки, ніж коли б він лишився в поганстві. А війни провадять для вгамування своєї зажерливості. Отож настане час, коли їм повибивають зуби та повідтинають правиці, а праві ноги їм окривіють, щоб знали гріхи свої».

–Дай боже, щоб так сталося!– вигукнув Збишко. Інші рицарі та ченці підбадьорились, слухаючи слова пророцтва, а абат звернувся до княгині і сказав:

–Через те, милостива пані, надійтесь на бога, бо дні їхні злічені раніш, ніж ваші, а поки що прийміть з чистим серцем оцей ковчежець, в якому лежить палець від ноги святого Птоломея, одного з наших заступників.

Княгиня простягнула тремтячі від щастя руки і, приклякнувши, прийняла реліквію, яку зараз же почала притискати до уст. Радість княгині поділяли придворні пани й панни, бо ніхто не мав сумніву, що від такого подарунка спаде щастя й благословення господнє на всіх них, а може, й на всеньке князівство. Збишко також почував себе щасливим: йому здавалось, що війна повинна настати одразу ж після краківських свят.

Було вже геть після полудня, коли княгиня вирушила з своїм почтом з гостинного Тинця до Кракова. В ті часи рицарі часто, в'їжджаючи до великих міст або до знатних осіб у замки, надівали на себе повний бойовий риштунок. Правда, існував звичай знімати його, як тільки рицар в'їжджав у браму, і сам господар, звичайно звертався до рицаря з традиційними словами: «Зніміть; шляхетний пане, панцер, бо ви прибули до друзів».

Проте «військовий в'їзд» вважався більш поважним і підносив значення рицаря. Задля тієї ото поважності Мацько і Збишко також прибралися в здобуті у фризьких рицарів панцери та наплічники – ясні, блискучі, оздоблені по краях золотими нитками. Миколай з Длуголясу, який бачив у своєму житті багато світу й рицарів, а також був чималим знавцем військової справи, одразу впізнав, що ці панцери викувані найславетнішими в світі міланськими зброярами, стягнутись на які могли тільки найбагатші рицарі, і що кожен з них вартий був цілого маєтку. З цього він зробив висновок, що ті фризи, мабуть, були знатні люди в своїй країні, і ще з більшою пошаною став поглядати на Мацька і Збишка. Але шоломи їх, хоч також непогані, були не такі гарні, натомість величезні, пишно окриті огирі збудили серед придворних подив і заздрість. Мацько і Збишко сиділи в непомірно високих сідлах і з високості споглядали весь двір. Кожен з них держав у руці довгого списа, у кожного був меч при боці й сокира коло сідла. Правда, щити для зручності вони залишили на возі, але й без них вони виглядали так, ніби їхали не до міста, а на бій.

Обидва вони їхали поруч з колясою, в якій на задньому сидінні сиділа княгиня з Данусею, а на передньому– статечна придворна пані Офка – вдова Кристина з Яжомбкова, і старий Миколай з Длуголясу. Дануся з великою цікавістю дивилась на залізних рицарів, а княгиня, час від часу виймаючи з пазухи ковчежець з реліквією святого Птоломея, підносила його до уст.

– Страшенно мені цікаво, які вони, ті кістки,– сказала вона нарешті,– але сама не відкрию, щоб не образити святого. Нехай відкриє епіскоп у Кракові.

На це обережний Миколай з Длуголясу відказав:

Е, краще того з рук не випускати, бо то дуже лакома річ.

Може, ви й слушно кажете,– мовила, трохи подумавши, княгиня, потім додала:

Давно ніхто мені не робив такої втіхи, як оцей достойний абат,– і подарунком, і тим, що розвіяв мій страх перед святинями хрестоносців.

Мудро ви сказали і справедливо,– озвався Мацько з Богданця.—Були в них і під Вільною всілякі реліквії, тим більше, що вони хотіли довести гостям, ніби воюють з поганами. І що ж? Наші побачили, що треба тільки в долоні поплювати та з плеча сокирою рубонути, то й шолом репався й голова репалась. Святі помагають,– гріх було б казати інакше,– але тільки справедливим, котрі йдуть у бій за правду в ім'я господнє. Я собі так думаю, милостива пані, що коли дійде діло до великої війни, то нехай би хрестоносцям помагали геть усі німці, однак ми їх поб'ємо вщент, бо наш народ численніший і господь Ісус дав нам більшу силу в кості. А щодо реліквій, то хіба в нас у Святохресному монастирі нема дерева з животворного хреста?

–Правда, як бог свят,– сказала княгиня.– Але у нас воно в монастирі залишиться, а вони своє, з собою для потреби возять.

–То байдуже! Для сили божої нема відстані.

Чи так же воно? Скажіть, це правда? – спитала княгиня, звертаючись до мудрого Миколая з Длуголясу. Він відповів:

Що це так, кожен епіскоп скаже. До Рима також далеко, проте папа всім світом править, а що ж казати про бога!

Ці слова остаточно заспокоїли княгиню, і вона перевела розмову на Тинець та його пишність. Мазурів дивувала не тільки заможність самого абатства, але й багатство та краса цілого краю, по якому вони зараз їхали. Кругом розсипані були заможні села з густими фруктовими садками, липові гаї, чорногузячі гнізда на липах, а нижче вулики з солом'яними накривками. По обидва боки вздовж шляху тяглися ниви, засіяні всілякими хлібами. Вітер гнав хвилі по зеленому ще колоссі, серед якого густо, мов зірки на небі, яскравіли сині волошки та червоний мак. Далеко за ланами подекуди чорніли бори, подекуди, купаючись у сонячному промінні, веселили око діброви та вільшини, подекуди траплялись луки з буйною травою і зграями кружляючих над мочарами чайок, і знов пагорки, обсаджені хатами, знову лани; очевидно, землю цю залюднював численний і працьовитий народ, що кохався в хліборобстві, і скільки око сягало, край той, здавалось, не тільки плинув молоком і медом, а й був мирним і щасливим.

–Це Казимірове королівське господарство,– мовила княгиня, – жити б тут і не вмирати.

–До такої землі й господь Ісус посміхається,– відказав Миколай з Длуголясу,– і благословення боже спочиває на ній; та як же їй інакшою бути, коли тут, як задзвонять дзвони, то немає такої місцини, до якої б не дійшов відзвук! А то ж.відомо, що нечиста сила того не терпить і мусить втікати аж на угорську границю в глухі бори.

–Отож мені й дивно,– озвалася пані Офка, вдова Кристина з Яжомбкова,– що Вальгер Вдалий, про якого розповідали ченці, може показуватися в Тинці, де дзвони сім раз на день дзвонять.

Це зауваження на хвилину збентежило Миколая, і він, подумавши добре, відповів:

Насамперед, заміри господні незбагненні, а подруге, майте собі на увазі, що він кожного разу дістає окремий дозвіл.

Як би там не було, але я рада, що не ночуємо в монастирі. Я, мабуть, умерла б зо страху, коли б передо мною з'явився той пекельний велетень.

–То ще невідомо, бо, кажуть, що він дуже гарний.

Нехай би був і найкращий, не хотіла б я, щоб мене цілував такий, у якого сіркою з рота тхне.

А звідки ви знаєте, що він одразу захотів би цілувати?

На ці слова княгиня, а за нею пан Миколай та обидва рицарі з Богданця почали сміятись. Дивлячись на інших, сміялася, сама не знаючи чого, й Дануся. А розгнівана Офка з Яжомбкова обернулась до Миколая з Длуголясу й відказала:

–Вже краще він, ніж ви.

–Ой, не викликайте вовка з лісу,—весело відповів мазур,– бо вовкулак часто й по шляху між Краковом і Тинцем вештається, а особливо надвечір. А що, коли він вас почує та й з'явиться перед вами в образі велетня!

–Цур йому! – відповіла Офка.

В цю мить. Мацько, що сидів на високому огирі й міг бачити, далі, ніж ті, що сиділи в колясі, натягнув поводи і сказав:

Господи милостивий, а то що?

А що таке?

– Якийсь велетень із-за пагорка перед нами виїжджає.

– От тобі й справдилося слово! – вигукнула княгиня. – Не кажіть казна-чого!

Але Збишко підвівся на стременах і сказав: – Їй богу велетень, не інакше як Вальгер! Почувши це, візничий спинив зо страху коні й, не випускаючи з рук віжок, почав хреститися, бо й він уже побачив з передка на протилежному пагорку велетенвелетенського вершника.

Княгиня підвелася й зараз же сіла. Обличчя її від страху змінилося. Дануся сховала голову в зборках княгининої сукні. Придворні пани, панни й піснярі, що їхали; верхи за колясою, почувши зловісне ім'я, почали скупчуватись круг неї. Чоловіки ще намагалися сміятись, але в очах їх видно було неспокій; панни поблідли, тільки Миколай з Длуголясу, який бував у бувальцях, зберігав на обличчі спокій і, щоб заспокоїти княгиню, сказав:

– Не бійтеся, милостива пані. Адже сонце ще не зайшло, а коли б навіть була ніч, то святий Птоломей дасть раду Вальгерові.

Тимчасом невідомий вершник виїхав на довгастий гребінь пагорка, спинив коня і стояв нерухомо. Його добре було видно в промінні призахідного сонця – і справді постать його, здавалося, перевищувала звичайні людські розміри. Між ним і почтом княгині було не більше, як триста кроків,

Чого він стоїть? – спитав один з піснярів.

Бо й ми стоїмо,– відповів Мацько.

–Придивляється до нас, ніби когось хоче вибрати,– зауважив другий пісняр.– Якби знаття, що то людина, а не нечиста сила, то під'їхав би до нього й лютнею по голові гепнув.

Жінки вже зовсім полякалися й почали голосно молитись. А Збишко, хотівши показати перед княгинею й Данусею свою відвагу, сказав:

–А я й так поїду. Що мені якийсь Вальгер!

Дануся почала крізь плач кричати: «Збишку! Збишку!», але він уже рушив конем і їхав дедалі швидше певний, що коли це навіть справжній Вальгер, він на скрізь прохромить його списом.

А Мацько, що мав бистрі очі, сказав:

–Він здається велетнем через те виїхав на

горку. Якийсь здоровило, але сама звчайна людина, не інакше. Ех, поїду й я, щоб не допустити сутички між ним і Збишком.

Тимчасом Збишко їхав риссю і гадав, чи одразу наставити списа, чи під'їхати й роздивитись зблизька, що воно за людина. Вирішив все-таки спочатку роздивитись і зараз же впевнився, що так буде краще, бо в міру того, як він наближався, незнайомий почав втрачати в його очах свою незвичайність. Був він величезний і сидів на височенному коні, ще вищому, ніж у Збишка, проте людських розмірів не переходив. До того ж, він був беззбройний. На голові у нього була оксамитна шапка в формі дзвона, на плечах білий полотняний плащ від куряви, а з-під нього виднілась зелена одежа. Стоячи на пагорку, він підняв голову й молився. Видно, і спинився для того, щоб докінчити вечірню молитву.

«Та який же це Вальгер!» подумав юнак.

Збишко під'їхав уже так близько, що міг би сягнути списом до незнайомого; а той, бачачи перед собою прекрасно озброєного рицаря, доброзичливо посміхнувся до нього і сказав:

Слава Ісусу Христу!

На віки вічні.

Чи то не двір княгині мазовецької отам унизу?

Так і є.

Значить, з Тинця їдете?

Але на це вже не було відповіді, бо Збишко так здивувався, що навіть не почув запитання. Якусь хвилину він стояв, як укопаний, не вірячи своїм очам: на чверть стадії за незнайомим чоловіком він побачив кільканадцять вершників, а на чолі їх, значно попереду, їхав рицар, весь у блискучих латах, в білому сукняному плащі з чорним хрестом і в сталевому шоломі з пишним павиним чубом на гребені.

–Хрестоносець!! – шепнув -Збишко. Побачивши хрестоносця, Збишко подумав що бог

почув його молитву, змилосердився над ним і посилає йому такого німця, про якого він просив у Тинці, що треба користатися з ласки божої, отож, не вагаючись ні на хвилю, перш ніж усе це промайнуло у нього в голові і поки не встиг охолонути від здивування, нагнувся в сідлі, похилив ратище на половину кінського вуха і, вигукуючи родовий клич: «Гради! Гради!» – щодуху помчав на хрестоносця.

А той, також здивувавшись, спинив коня й не нахиляв свого списа, що стримів догори від стремена, ніби не певний, що нападають на нього.

–Нахили списа! – верещав Збишко, б'ючи гострими кінцями залізних стремен коня в боки.

–Гради! Гради!

Відстань між ними все зменшувалась. Хрестоносець, бачачи, що напад спрямований таки на нього, спинив коня, наставив зброю і, коли спис от-от уже мав ударити його в груди, чиясь могутня рука переламала його при самій Збитковій руці, немов суху очеретину, потім та сама рука з такою силою шарпнула за поводи його коня, що той зарився всіма чотирма копитами в землю і став, як укопаний.

–Шалений чоловіче, що ти робиш? – залунав басовитий грізний голос– На посла нападаєш, короля ганьбиш!

Збишко подивився й побачив того самого велетня, якого вважали за Вальгера і який поперелякував придворне жіноцтво княгині.

Пускай на німця! Хто ти такий? – закричав Збишко, хапаючись за руків'я сокири.

Покинь сокиру! Бога ради, покинь сокиру, кажу, бо з коня скину! – ще грізніше загукав незнайомий.– Образив королівську величність і будеш відданий до суду.

Потім звернувся до людей, що їхали за хрестоносцем, і крикнув:

– До мене!

Тимчасом під'їхав Мацько з стурбованим і зловісним обличчям. Він добре розумів, що Збишко вчинив, як шалений, і що ця справа може мати для нього згубні наслідки, проте готовий був до бою. Весь загін невідомого рицаря і хрестоносця становив не більш як п'ятнадцять чоловік, озброєних частково списами, частково самострілами, так що два одягнені в панцер рицарі могли б з ними битися не без надії на перемогу. Мацько подумав також про те, що коли сутичка може довести до суду, то чи не краще їм уникнути його – пробитися крізь цих людей, а потім десь переховатися, поки минеться буря. Отож він вишкірив зуби, як вовк, готовий укусити, і, пробившись конем між Збитком і незнайомим чоловіком, почав питати, одночасно тримаючись за меч:

–Хто ви такі? Які ваші права?

–Права наші такі,– відповів незнайомий,– що король доручив мені охороняти спокій у цій місцевості, а звуть мене Повала з Тачева.

Почувши це, Мацько і Збишко подивились на рицаря, поховали напіввитягнуті мечі до піхов і посхиляли голови. І не тому, що страх їх пойняв,– посхиляли вони голови перед гучним і добре відомим їм ім'ям, бо Повала з Тачева, шляхтич знаменитого роду й могутній вельможа, який володів величезними просторами земель коло Радома, був разом з тим і одним з найславетніших рицарів у королівстві. Піснярі оспівували його в піснях як взірець честі й мужності нарівні з іменами Завіші з Гарбова, і Фарурея, і Скарбка з Гури, і Добка з Олесниці, і Яська Нашана, і Миколая з Москожова, і Зиндрама з Машковиць. А в той час він до певної міри ще й репрезентував особу короля, отож кинутись на нього – це було однаково, що підкласти голову під сокиру ката.

Тому Мацько, вже охолонувши, озвався сповненим шаноби голосом:

–Честь і поклін вам, пане, та вашій славі й мужності.

– Поклін і вам, пане,– відповів Повала,– хоч волів би познайомитися з вами не в такій тяжкій пригоді.

–Чому ж так?

Повала звернувся до Збишка:

Що ж ти, юначе, наробив? На широкому шляху, під боком у короля, напав на посла! Ти знаєш, що тобі за це буде?

Напав на посла, бо молодий і дурний, через те йому легше на щось наважитись, ніж добре подумати,– сказав Мацько.– Але ви не осудите його суворо, коли я розкажу вам, у чому річ.

Не я його судитиму. Моє діло тільки взяти його в кайдани...

Як же це так? – озвався Мацько, знову похмуро глянувши на гурт людей.

–З королівського наказу.

Після цього запанувало мовчання.

–Але він шляхтич,– промовив нарешті Мацько.

–То нехай присягнеться рицарською честю, що з'явиться на всякий суд.

Присягаюсь честю! – вигукнув Збишко.

–От і добре. Як же вас звуть? Мацько назвав своє ім'я і герб.

Якщо ви належите до двору княгині Янушової, то просіть її, щоб оступилася за вас перед королем.

Ми не належимо до двору. Їдемо з Литви від князя Вітольда. Бодай би ми були ніякого двору не зустріли! Через цю зустріч хлопця й спіткало нещастя.

І Мацько почав розказувати, що сталося в корчмі, говорив про зустріч з двором княгині та про Збиткову обітницю, аж нарешті розгнівався на Збишка, що череї нього вони потрапили в таке скрутне становище, і закричав:

А бодай ти був поліг під Вільною! Що ж ти собі думав, шмаркачу!

Ну,– сказав Збишко,– після того, як дав обітницю, молився Ісусові Христу, щоб німців мені якнайбільше послав, і подарунки йому обіцяв, отож як побачив павине пір'я та плащ з хрестом, якийсь голос одразу заговорив у мені: «Бий німця, бо то чудо!» Ну, я й кинувся, та хто б і не кинувся?

Слухайте, перебив Повала.– Я не зичу вам зла, бо бачу, що цей юнак завинив швидше через молодечу легковажність, ніж через злість. І я радий би зовсім не звертати уваги на його вчинок і їхати собі далі, немов нічого й не сталося. Але міг би зробити так лише в тому разі, коли б оцей комтур обіцяв, що не поскаржиться королю. Просіть його про це, може, він пожаліє підлітка.

Краще піду під суд, ніж хрестоносцеві поклонюся! – вигукнув Збишко. – Це не гідно моєї шляхетської честі.

Повала, з Тачева суворо глянув на нього і сказав:

–Погано робиш. Старші краще за тебе знають, що гідно, а що не гідно рицарської честі. Про мене також люди чули; скажу тобі, що коли б я отаке вчинив, то не посоромився б попросити вибачення за провину.

Збишко засоромився, але, глянувши навкруги, відповів:

Земля тут рівна, аби тільки трохи втоптати. Ніж німця перепрошувати, краще я з ним битимусь чи на коні чи пішим, на смерть або неволю.

Дурню! – перебив його Мацько.– Як же ти будеш битися з послом?! Ні тобі не можна з ним, ні йому з тобою, отаким молокососом!

Потім звернувся до Повали:

–Вибачте, шляхетний пане. Цей хлопчисько до решти розбестився на війні, то нехай краще до німця не говорить, бо ще вилає його. Я говоритиму, я проситиму, а коли б він по закінченні свого посольства захотів зі мною битись, то я готовий.

– То рицар дуже знатного роду, і не з кожним він захоче битися.

–Як так? Хіба я рицарського паса та острогів не ношу? Проти мене навіть князь може вийти.

– То правда, але ви йому цього не кажіть, хіба, може, сам заговорить, бо, боюсь, коли б він на вас не розгнівався. Ну, нехай вам там бог помагає!

–Піду за тебе очима кліпати,– сказав Мацько,– ну, зажди ж!

Сказавши це, він наблизився до хрестоносця, що спинився за кілька кроків і нерухомо сидів на своєму височенному, як верблюд, коні, схожий на вилиту з заліза статую, і байдужісінько слухав попередню розмову. Мацько за довгі роки війни трохи навчився говорити по-німецьки, тому почав тлумачити комтурові його рідною мовою, як воно все сталося, звертаючи провину на молоді літа і палку вдачу юнака, якому здалося, що це сам бог послав йому рицаря з павиним чубом, і нарешті просив простити Збишкові його провину.

Обличчя комтура навіть не ворухнулось. Стрункий і випростаний, з піднятою головою, він дивився на Мацька своїми сталевими очима з такою байдужістю й погордою, немов дивився не на рицаря і навіть не на людину, а на кілок в тину. Власник Богданця спостеріг це, і хоч і далі мовив чемні слова, але в душі його закипав гнів; говорити йому було дедалі трудніше, а на загорілих щоках виступив рум'янець. Видно було, що через ту крижану пиху він насилу стримувався, щоб не заскреготати зубами й не вибухнути страшною люттю.

Повала спостеріг це і, бувши доброю людиною, вирішив допомогти йому. Замолоду, шукаючи при угорському, австрійському, бургундському та чеському дворах рицарських пригод, які широко вславили його ім'я, він також навчився говорити по-німецьки, отож тепер звернувся цією мовою до Мацька примирливим і навмисне жартівливим тоном:

–Як бачите, пане, благородний комтур вважає, що вся ця пригода не варта жодного слова. Не тільки в нашому королівстві, а й скрізь підлітки бувають не сповна розуму, тому такий рицар не воюватиме з дітьми ні мечем, ні законом.

Замість відповіді Ліхтенштейн випнув свої рудуваті вуса й рушив конем уперед повз Мацька і Збишка.

А в них від шаленого гніву волосся під шоломами настовбурчилось, а руки так і рвались до мечів.

–Зачекай же, крижацький виродку,– мовив крізь зціплені зуби старший рицар з Богданця,– тепер я дам свою обітницю і знайду тебе, як тільки ти перестанеш бути послом.

Але Повала, в серці якого також почала вирувати кров, сказав:

– То потім. Нехай тепер княгиня скаже за вас слово, бо лихо буде хлопцеві.

Мовивши це, він поїхав за хрестоносцем, спинив його, і вони якийсь час жваво розмовляли. Однак і Мацько, і Збишко помітили, що німецький рицар не дивився на Повалу з такою пихою, як на них, і це розлютило їх ще більше. Незабаром Повала повернувся до них і, почекавши трохи, поки хрестоносець од'їде, сказав:

Я просив за вас, але це бездушна людина. Каже, що тільки в тому разі не поскаржиться, коли ви зробите те, чого він захоче...

Чого він хоче?

Каже так: «Я спинюся, щоб привітати мазовецьку княгиню. Нехай,– каже,– під'їдуть, злізуть з коней, познімають шоломи і з непокритими головами просять мене, тоді відповім».

Повала швидко глянув на Збишка й додав:

–Тяжко доводиться людям шляхетного роду... Я розумію, але мушу тебе попередити: коли не зробиш цього, то хто його зна, що тебе чекає – може, й меч катівський.

Обличчя у Мацька і Збишка немов скам'яніли. Знов запанувало мовчання.

–Ну, то як? – спитав Повала.

Збишко відповів з такою поважністю, ніби за ту одну хвилину став на двадцять років старший:

Що ж! На все божа воля!

Як то?

А так, що нехай би я мав дві голови і нехай би мені їх кат обидві мав відтяти,– честь у мене одна, і зганьбити її я не можу.

Вислухавши це, Повала споважнів і, звернувшись до Мацька, спитав:

А ви що скажете?

Я скажу,– похмуро відповів Мацько,– що вигодував цього хлопця змалку... На ньому тримається наш рід, бо я вже старий,– але зробити такого він не може, хоч би мав загинути.

Суворе обличчя його почало тремтіти, і раптом любов до небожа спалахнула в ньому з такою силою, що він схопив його своїми окутими в залізо руками й вигукнув:

–Збитку! Збитку!

А молодий рицар аж здивувався і, обнявши дядька, мовив:

А я й не знав, що ви мене так любите!..

Бачу, що ви справжні рицарі, – сказав зворушений Повала,– а тому, що молодий заприсягся мені своєю честю, що з'явиться, не буду його брати під варту; таким, як ви, людям можна вірити. Але ви не журіться. Німець цілий день у Тинці пробуде, отже я короля раніш побачу й так йому про цю пригоду розкажу, щоб його якнайменше розсердити. То ще щастя, що я встиг зламати списа, велике щастя!

Але Збишко сказав:

Коли вже неодмінно маю головою наложити, то нехай би я мав хоч ту втіху, що хрестоносцеві кістки потрощив.

Честь свою ти боронити вмієш, а того не збагнеш, що весь наш народ міг зганьбити! – нетерпляче відказав Повала.

Розуміти я розумію,– сказав Збишко,– отож мені через те й жаль...

Повала звернувся до Мацька:

–Знаєте, пане, якщо цьому недоліткові пощастить викрутитись, ви повинні надіти йому на голову каптур, як соколам роблять, бо інакше він своєю смертю не вмре.

Він би викрутився, аби ви, пане, захотіли втаїти перед королем те, що трапилось.

А що ж із німцем подієш? Язика ж йому не зав'яжеш.

Правда! Правда!..

Так розмовляючи, вони рушили назад до почту княгині. Слуги Повали, що були змішалися з людьми Ліхтенштейна, тепер їхали за ними. Здалека видно було, як серед мазурських шапок маяло в повітрі павине пір'я хрестоносця та як виблискував на сонці його шолом.

Дивна у цих хрестоносців натура,– ніби в задумі, озвався рицар з Тачева.– Коли хрестоносцеві зле йдеться, він робиться поступливий, як францисканець, покірний, як ягня, і солодкий, як мед, так, наче кращого й на світі немає. Але нехай він відчує за собою силу – ніхто більш за нього не набундючиться і ні в кого не знайдеш менше змилування. Мабуть, господь дав їм кремінь замість серця. Придивлявся я до всяких народів і не раз бачив, як справжній рицар щадить слабшого, кажучи собі: «Не прибуде мені честі, коли я лежачого розтопчу», А хрестоносець саме тоді найзапеклішим робиться. Тримай же його за голову і не пускай, бо інакше лихо тобі буде! Отакий і цей посол: зараз хотів не тільки вашого вибачення, а й вашої ганьби. Але я радий, що того не буде.

Не діжде він! – вигукнув Збишко.

Постарайтесь, щоб він не помітив у вас смутку, бо зараз же зрадіє.

Після цього вони доїхали до почту і прилучились до двору княгині. Посол хрестоносців, побачивши їх, одразу набрав виразу пихи й погорди, але вони, здавалось, зовсім його не помічали. Збишко спинився коло Данусі й весело почав розказувати їй, що з пагорка вже добре видно Краків. А Мацько розповідав одному з піснярів про надзвичайну силу пана з Тачева, який зламав списа в руці Збишка, немов суху бадилину.

–Нащо ж він зламав? – спитав пісняр.

– Та хлопець був на німця кинувся, але так собі, жартома.

Пісняреві – шляхтичеві й людині бувалій – такий жарт здався не дуже пристойним, але бачачи, що Мацько говорить про нього байдуже, й сам не надав йому ніякого значення. Тимчасом таке поводження почало дратувати німця. Він кілька разів поглянув на Збишка, потім на Мацька і нарешті зрозумів, що з коней вони не злізуть і що навмисне на нього не зважають. Тоді очі його блиснули сталевим блиском, і він одразу почав прощатись...

В ту мить, коли він рушив, пан з Тачева не міг стриматись і сказав йому на прощання:

Їдьте сміливо, хоробрий рицарю. Край наш мирний, і ніхто на вас не нападе, хіба який-небудь пришелепуватий хлопчак...

Хоч у вашій країні і дивні звичаї, але я потребував не оборони вашої, а товариства,– відказав Ліхтенштейн,– проте сподіваюсь, що ми ще зустрінемось і при цьому дворі, і ще де-небудь...

В останніх словах вчувалася ніби прихована погроза, тому Повала поважно відповів:

–Дай боже...

По цих словах він вклонився й одвернувся, потім знизав плечима і сказав стиха, але так, що його почули найближчі:

–Гниляк! Зняв би я тебе вістрям списа з сідла і держав би в повітрі стільки, що можна було б тричі «Отче наш» проказати!

І почав розмовляти з княгинею, яку добре знав. Ганна Данута спитала його, що він робить на широкому шляху, а він відповів їй, що їздить тут з королівського наказу, щоб підтримувати спокій у цій місцевості, бо через те, що до Кракова з'їжджається багато гостей, легко може статися якесь непорозуміння. І на доказ навів пригоду, свідком якої тільки що був. Проте, подумавши, що просити княгиню про заступництво ще матиме час, коли це буде потрібно, він не надав події великого значення, щоб не псувати їй настрою. Княгиня сміялася із Збишка, що йому так пильно потрібне було те павине пір'я, а інші дивувалися з Повали, який так легко зламав одною рукою списа...