Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 45 страниц)

Проте ніякої події не трапилось, натомість через кілька тижнів несподівано приїхав пан де Лорш. Побачивши його, Збишко аж здригнувся – він згадав похід у Жмудь і підбиття Данусі. Сам де Лорш без вагання ворушив ці болісні спогади. Навіть більше, дізнавшись про нещастя Збишка, зараз же пішов разом з ним молитися до труни Данусі й говорив про неї безперестану і, бувши трохи менестрелем, склав про неї пісню, якої співав уночі в супроводі лютні коло грат склепу так зворушливо й жалібно, що Збишко, хоч і не розумів слів, але від самої мелодії проплакав аж до світанку.

А потім, знеможений плачем, горем і втомою, надовго заснув, і коли прокинувся, то відчув, що горе його трохи вщухло від сліз і він став бадьоріший. Збишко також зрадів з прибуття пана де Лорша й почав йому дякувати, а далі розпитувати, звідки той дізнався про його нещастя.

Пан де Лорш через ксьондза Калеба розказав йому, що довідався про смерть Данусі в Любаві від старого Толіми, якого бачив в ув'язненні у тамтешнього комтура, проте він і так їхав до Збишка, щоб віддатися йому в неволю.

Ув'язнення Толіми справило на Збишка і на ксьондза велике враження. Вони зрозуміли, що викуп пропав, бо не було нічого труднішого в світі, ніж видерти з горла у хрестоносців раз загарбані гроші. Отже, треба було їхати з другим викупом.

–Горе! – вигукнув Збишко.– Бідолашний дядько чекає там і думає, що я за нього забув! Треба мені якнайшвидше до нього поспішати.

Потім звернувся до пана де Лорша:

Ти знаєш, як це трапилось? Знаєш, що він в руках у хрестоносців?

Знаю,—відповів де Лорш,—бо бачив його в Мальборзі і тому сам приїхав сюди.

Тимчасом ксьондз Калеб став нарікати:

–Погано ми зробили, але всі ми тоді були наче несповна розуму... Я все-таки сподівався, що Толіма розумніший. Чому він не поїхав до Плоцька, а вирушив до тих розбійників без ніякої охоронної грамоти!

Пан де Лорш здвигнув плечима:

–А що для них охоронні грамоти! Хіба плоцький князь, так само як і ваш тутешній, мало від них терпить кривд? На пограниччі безнастанні бійки та наскоки. Кожен комтур, навіть кожен війт робить, що тільки хоче, а драпіжники вони один за одного гірші...

–Тим більше Толіма повинен був їхати до Плоцька.

–Він так і хотів зробити, але його в дорозі коло границі на нічлігу схопили. Вони були б вбили його, якби він не сказав, що везе гроші в Любаву комтурові. Він цим врятувався, але комтур тепер виставить свідків, що Толіма сам так говорив.

А як почуває себе старий Мацько? Чи здоровий? йому не загрожує там смерть? – питав Збишко.

Він здоровий,– відповів де Лорш.– Там дуже розлютовані на «короля» Вітольда і на тих, котрі допомагають жмудинам, і старого рицаря напевне знищили б, якби їм не шкода було викупу. Брати фон Бадени також захищають його з цієї причини, кінець кінцем, їм ідеться про мою голову, бо якби вони нею пожертвували, то проти них обурилося б рицарство і в Фландрії, і в Гельдерні, і в Бургундії... Вони знають, що я родич графа Гельдернського.

– А чого їм йдеться про твою голову? – здивовано перебив його Збишко.

–Бо я твій бранець. Я сказав їм у Мальборзі так: «Якщо ви візьмете за горло старого рицаря, то молодий візьме за горло мене...»

– Не візьму! Клянусь богом!

Я знаю, що не візьмеш, але вони цього бояться, і через те Мацькові не загрожує від них ніяка небезпека. Вони казали мені, що й ти їхній невільник і що Бадени пустили тебе на рицарське слово, тому мені не треба до тебе з'являтись. Але я відповів їм, що ти був вільний, коли брав мене в неволю. І от я прибув до тебе! А поки я в твоїх руках, вони ні тобі, ні Мацькові нічого не зроблять. Ти заплатиш фон Баденам викуп, а за мене зажадай удвічі або втричі більший. Вони мусять заплатити. Кажу так не тому, щоб ти подумав, ніби я вартий більше за вас, а щоб покарати за їхню зажерливість, якою я гордую. Колись я був про них зовсім іншої думки, але тепер мені огидні й вони, і їхня гостинність. Поїду шукати пригод у Святу Землю, а їм більше служити не хочу.

Залишайтеся, пане, у нас,– сказав ксьондз Калеб.– Я думаю, що так воно й буде, бо мені здається, що навряд чи вони за вас дадуть викуп.

Якщо не заплатять, то я зроблю це сам,– відповів де Лорш.– Я приїхав сюди з чималим почтом і навантаженими возами, а того, що на них є, вистачить...

Ксьондз Калеб повторив Збишкові ці слова, до яких Мацько, напевне, не поставився б байдуже, але молодий Збишко мало дбав про маєтність і тому відповів:

– Клянусь честю, так не буде, як ти кажеш! Ти був мені братом і другом, і ніякого викупу я від тебе не візьму.

Вони обнялися, відчуваючи, що між ними зав'язався новий вузол дружби. Де Лорш усміхнувся і сказав:

–Гаразд. Але німці не повинні про це знати, інакше вони морочитимуть голову за Мацька. Проте муситимуть заплатити, бо боятимуться розголосу при королівських дворах та поміж рицарством про те, що вони охоче запрошують та приймають іноземних гостей-рицарів, а коли ті потрапляють у неволю, то залишають їх напризволяще. А Орденові зараз, як ніколи, потрібні гості-рицарі, бо він боїться Вітольда, а ще більше поляків та їхнього короля.

– Гаразд, нехай буде так,– сказав Збишко.– Ти залишишся тут або у Мазовії, де схочеш, а я поїду до Мальборга за дядьком і удаватиму, що страшенно лихий на тебе.

Задля святого Георгія зроби так! – відповів де Лорш.– Але спочатку вислухай, що я тобі скажу. В Мальборзі кажуть, що польський король має зустрітися з магістром у самому Плоцьку або десь на границі. Хрестоносці дуже цього прагнуть, бо хочуть встановити, чи допомагатиме король Вітольдові, якщо той оголосить їм відкриту війну за Жмудь. Ого, вони хитрі, як змії, але Вітольд не менш хитрий за них. Орден боїться і його, бо ніколи не знає, що він замишляє і що зробить. В капітулі кажуть: «Він оддав нам Жмудь, але за неї весь час тримає над нашою головою меч. Скаже тільки слово – і бунт готовий!» Так воно й є. Я мушу коли-небудь відвідати його двір. Може, трапиться взяти участь в змаганнях, а до того ж, я чув, що там іноді бувають жінки чарівної вроди.

Ви говорили, пане, про приїзд польського короля до Плоцька? – перебив ксьондз Калеб.

Так. Нехай Збишко приєднається до королівського двору. Магістр хоче прихилити на спій бік короля і ні в чому йому не відмовить. Знаєте, коли це їм потрібно, то хрестоносці вміють бути покірні, як ніхто. Нехай Збишко приєднається до королівського почту і вимагає свого, а найбільше хай кричить про беззаконня. Його зовсім інакше вислухають в присутності короля і славетних в усьому світі краківських рицарів, думка яких широко розходиться поміж рицарством.

Прекрасна порада! Клянусь хрестом господнім, прекрасна! – вигукнув ксьондз.

Так! – підтвердив де Лорш.– А можливостей не бракуватиме. Я чув у Мальборзі, що будуть учти, будуть турніри, бо іноземні гості неодмінно захочуть позмагатися з королівськими рицарями. Боже мій! Це ж має приїхати й рицар Хуан з Арагонії – найславетніший в усьому християнському світі. Не знаєте? Та він же, кажуть, аж з Арагонії прислав рукавичку вашому Завіші, щоб при дворах не казали, що є інший рівний йому в світі.

Приїзд пана де Лорша, його вигляд і вся розмова розбудили Збишка з мертвотного стану, і він з цікавістю слухав новини. Про Хуана з Арагонії він знав, бо в ті часи кожен рицар повинен був знати й пам'ятати ймення всіх найславетніших воїнів, а слава арагонського дворянства, особливо того Хуана, облетіла весь світ. Жодний рицар ніколи не переміг його на герці, а маври розбігалися, лише забачивши його панцер, і всюди вважали, що він – найперший рицар в усіх християнських країнах.

На згадку про Хуана в Збишкові обізвалася його рицарська душа, і він з великим зацікавленням почаз про нього розпитувати:

–Викликав Завішу Чорного?

–Здається, вже рік, як надійшла рукавичка і як Завіша одіслав свою.

–Отже, Хуан з Арагонії приїде напевне?

–Чи напевне, чи ні, не знаю, але такі чутки є. Хрестоносці давно послали йому запрошення.

–Дай боже побачити таке змагання!

Дай боже! – сказав де Лорш.– І хоч би Завіша був і переможений, що легко може трапитись, однак те, що його викликав сам Хуан з Арагонії, велика слава і для нього, і для всього вашого народу.

Побачимо! – відповів Збишко.– Я тільки кажу: дай боже побачити.

– І я кажу те саме.

Проте на цей раз їхньому бажанню не судилося здійснитись, бо старі хроніки згадують, що поєдинок Завіші з прославленим Хуаном з Арагонії відбувся аж через кільканадцять років згодом в Перпіньяні, де в присутності імператора Сігізмунда, папи Бенедікта XIII, арагонського короля та багатьох князів і кардиналів Завіша Чорний з Гарбова з першого ж удару списом звалив з коня свого супротивника і здобув над ним блискучу перемогу. А тимчасом і Збишко, і де Лорш раділи в серцях, що коли навіть Хуан з Арагонії не зможе з'явитися вчасно, то й тоді вони побачать знамениті рицарські подвиги, бо в Польщі не бракувало борців, які мало чим поступалися перед Завішею, а серед гостей хрестоносців завжди можна було знайти першорядних французьких, англійських, бургундських та італійських фехтувальників, готових з кожним битися за першість.

Слухай,—сказав панові де Лоршу Збишко,– нудно мені без дядька Мацька і хочеться якнайшвидше його викупити, тому завтра вдосвіта я вирушаю до Плоцька. Але чого ти маєш тут сидіти? Коли ти нібито у мене в неволі, то й їдь зі мною та побачиш короля і двір.

Якраз про це я й мав намір тебе просити,—відповів де Лорш,– бо здавна хотів бачити ваших рицарів, а до того ж чув, що панії з королівського двору швидше схожі на ангелів, ніж на жительок земної юдолі.

Тільки що ти сказав це саме й про двір князя Вітольда,– зауважив Збишко.

XXX

Збишко докоряв собі в душі, що через своє горе забув за дядька, а звикнувши негайно виконувати свої заміри, другого дня вранці вирушив з паном де Лоршем до Плоцька. Приграничні дороги навіть під час_ миру ніколи не були безпечні від численних банд, що їх підтримували й покривали хрестоносці. Різкі обвинувачення короля Ягелла, скарги, які доходили аж до Рима, погрози та суворе застосування законів не зупиняли хрестоносців, і сусідуючі з Польщею комтури часто дозволяли своїм найманим кнехтам вступати в розбійницькі банди. Вони, правда, відмовлялися від тих, котрі мали нещастя потрапити в польські руки, але тих, що поверталися із здобиччю та невільниками, переховували не тільки в орденських селах, а й у замках.

І не раз у руки таких розбійників потрапляли приграничні жителі, особливо діти багатих людей, яких викрадали для викупу. Але два молодих рицарі, маючи кожен значний почет, що складався, крім возіїв, з кільканадцяти озброєних піших і кінних слуг, не убоялися нападу і без пригод дісталися до Плоцька, де їх одразу ж при в'їзді чекала приємна несподіванка.

В заїзді вони знайшли Толіму, який прибув сюди за добу раніше від них. Сталося це таким чином. Любавський староста-хрестоносець, почувши, що посланець у той час, коли на нього напали під Бродницею, встиг заховати частину викупу, одіслав його в цей замок з дорученням до комтура, щоб той змусив Толіму показати, де заховані гроші. Толіма скористався з нагоди й утік. Коли рицарі здивувалися, як це йому пощастило, він пояснив:

Все це через їхню зажерливість. Бродницький комтур не хотів ставити коло мене великої варти, щоб не розійшлася чутка про гроші. Може, він договорився з любавським старостою поділитися грішми, і вони обидва боялися розголосу, щоб потім не довелося значну частину одіслати до Мальборга або віддати все братам Баденам. І він поставив коло мене тільки двох людей: одного довіреного кнехта, який мусив разом зі мною пливти човном по Дрвенці, і якогось писаря... Їм хотілося, щоб нас ніхто не бачив, тому вони відправили нас уночі, а ви знаєте, що там близько границя. Дали й мені дубове весло...– ну і – хвалити бога... я тепер у Плоцьку.

Розумію! А ті, звісно, не повернулись! – вигукнув Збишко.

Суворе обличчя Толіми осяяла усмішка.

–Адже Дрвенца впливає в Віслу,—сказав він.– Як же вони могли повернутись проти течії? Хрестоносці знайдуть їх хіба в Торуні.

Трохи згодом він звернувся до Збишка:

Частину грошей любавський комтур у мене забрав, але ті, котрі я сховав під час нападу, я знайшов і тепер віддав на схов вашому зброєносцеві, який живе у князя в замку, а там їм буде безпечніше, ніж у мене в заїзді.

То мій зброєносець тут, у Плоцьку? Що ж він тут робить? – здивовано запитав Збишко.

Привізши Зігфріда, він виїхав з тією панною, котра була в Спихові, а тепер є придворною тутешньої княгині. Так він мені казав учора.

Під час свого перебування в Спихові Збишко так був приголомшений смертю Данусі, що нічого не знав. Аж тепер він пригадав, що чех був посланий вперед із Зігфрідом, і серце його стиснулось від жалю і жадоби помсти.

Правда! – сказав він.—А де ж цей кат? Що з ним сталося?

Хіба ксьондз Калеб не казав вам? Зігфрід повішався, і ви, пане, проїжджали коло його могили.

Настало мовчання.

–Зброєносець казав,– озвався нарешті Толіма,– що збирається до вас, і був би вже давно приїхав, тільки мусив доглядати панну, яка повернулась із Спихова й захворіла.

А Збишко, ніби від сну, прокинувшись від жалісних спогадів, знову спитав:

Яку панну?

Ну, ту, – відповів старий,– вашу сестру чи родичку, котра приїхала з рицарем Мацьком у хлоп'ячому вбранні до Спихова. Отож вона і впізнала на дорозі нашого пана, котрий ішов навпомацки. Якби не вона, то ні рицар Мацько, ні ваш зброєносець не впізнали б пана. Дуже наш пан потім полюбив її, бо вона його доглядала, як рідна дочка, і, крім ксьондза Калеба, одна могла його розуміти.

Молодий рицар від здивування широко розкрив очі.

Ксьондз Калеб нічого мені не казав ні про яку панну, і нема в мене ніякої родички...

Не казав, бо ви, пане, від горя нічого не пам'ятали і світу божого не бачили.

Як же ту панну звали?

Звали її Ягенка.

Збишкові здалося, що все це йому сниться. Він ніяк не міг збагнути, як це Ягенка могла приїхати з далеких Згожелиць аж до Спихова. І чого? Правда, він знав, що дівчині завжди хотілось його бачити і що вона горнулась до нього в Згожелицях, але ж він сказав їй, що був жонатий, а через те і в голові не покладав, що старий Мацько взяв її з собою до Спихова, аби віддати за нього. Нарешті, ні Мацько, ні чех і словом не прохопилися про неї... Все це здалося йому дуже дивним і зовсім незрозумілим, і він знову став закидати Толіму запитаннями, як людина, котра не вірить тому, що чує, і хоче, аби їй повторили неймовірну звістку.

Але Толіма не міг йому сказати нічого більше того, що вже сказав, і пішов у замок шукати зброєносця й незабаром, ще до заходу сонця, повернувся з ним. Чех привітав молодого пана з радістю і разом із смутком, бо вже знав про все, що сталося в Спихові. Збишко також був сердечно радий, відчуваючи в чехові дружнє й вірне серце, одне з тих, яких людина найбільше потребує в горі. Розчулившись, Збишко розказав йому про смерть Данусі й поділився з ним горем, скорботою і слізьми, як ділиться брат з братом. Все це тривало досить довго, тому що пан де Лорш, на прохання Збишка, проспівав під звуки цитри, піднявши очі до зірок, ту жалібну пісню, яку склав на честь небіжчиці.

Але коли їм усім трохи полегшало, вони почали говорити про справи, які чекали їх у Плоцьку.

Я заїхав сюди по дорозі до Мальборга,—сказав Збишко,– бо дядько Мацько в неволі, і я везу за нього викуп.

Знаю,– відповів чех.– І добре зробили, пане. Я сам хотів вирушити до Спихова, щоб порадити вам заїхати до Плоцька. Король має провадити з великим магістром переговори в Рацьонжі, а при королю легше чого-небудь добитися, бо в присутності його величності хрестоносці не такі горді й навіть удають з себе доброчесних християн.

Толіма казав мені, що ти мав їхати до мене та затримався через хворобу Ягенки Зихівни. Чув, ніби старий Мацько привіз її сюди і що вона була в Спихові. І страшенно здивувався! Але розкажи, навіщо дядько Мацько взяв її сюди із Згожелиць?

Багато було причин. Рицар Мацько боявся залишати її без ніякого захисту, щоб рицарі Вільк і Чтан не наскочили, бува, в Згожелиці та не скривдили й менших дітей. А без неї там безпечніше, бо ви ж знаєте, що в Польщі трапляється, коли шляхтич, не знаходячи іншого способу, пориває дівчину силоміць, а на малих сиріт ніхто руки не підійме, тому що напасника за це чекає і катівський меч і, ще гірше,– ганьба! Проте була й друга причина: абат умер і залишив панні в спадщину свої володіння, над якими опікуном зостався тамтешній єпіскоп. Через те рицар Мацько і привіз панну до Плоцька.

Але нащо ж він узяв її з собою до Спихова?

Взяв через те, що єпіскоп і князь з княгинею на той час виїхали, і не було її в кого залишити. І це щастя, що взяв. Коли б не панна, ми були б проїхали повз рицаря Юранда, як повз незнайомого жебрака. А коли вона стала коло нього упадати, ми його впізнали. Все це бог дав через її милосердне серце.

І чех почав розповідати, як потім Юранд не міг без неї обійтися, як любив її й благословив, а Збишко, хоч і знав уже про це від Толіми, слухав з хвилюванням і почуттям вдячності до Ягенки.

–Дай же їй боже здоров'я! – сказав він нарешті.– Дивно тільки, що ви мені про неї нічого не казали.

Чех трохи збентежився і, щоб виграти час для обміркування відповіді, запитав:

–Де, пане?

– Ну, у Скірвоїлла, там, у Жмуді.

Не казали? Справді? А мені здається, що казали, тільки вам тоді зовсім не те було в голові.

Ви говорили, що Юранд повернувся, але про Ягенку – нічого.

Ой, чи не забули ви? А втім, бог його знає! Може, рицар Мацько думав, що я сказав, а я – що він. Та й розказувати вам, пане, тоді що-небудь було марно. І не дивно! А тепер скажу інше: це щастя, що панна перебуває тут, бо вона й рицареві Мацькові стане в пригоді.

Що ж вона може зробити?

Нехай тільки скаже слово тутешній княгині, яка її Дуже любить! А хрестоносці, в свою чергу, ні в чому княгині не відмовляють, бо вона, по-перше, рідна сестра короля, а по-друге, велика приятелька Ордену. Зараз, може, ви чули, князь Скіргелло, також рідний брат короля, повстав проти князя Вітольда і втік до хрестоносців, які хочуть допомогти йому й посадити на Вітольдовому престолі. Король дуже любить княгиню і, кажуть, слухає її порад, отож хрестоносці хочуть, щоб вона схилила короля на бік Скіргелла проти Вітольда. Вони розуміють, трясця їх матері, що як тільки позбудуться Вітольда, то ніяка небезпека їм не загрожує! Отож посли-хрестоносці з ранку до вечора б'ють поклони княгині та стараються відгадати кожне її бажання.

Ягенка дуже любить дядька Мацька і напевне оступиться за ним,– сказав Збишко.

Інакше не може й бути! Але ви, пане, підіть у замок і розкажіть їй, як і що вона має говорити.

Ми з паном де Лоршем і так мали йти в замок, власне, для того сюди і приїхали. Нам треба тільки завити волосся та пристойно одягтися.

Через деякий час він додав:

Я хотів з горя обрізати волосся, та забув.

Тим краще! – мовив чех.

Він вийшов покликати слуг і незабаром повернувся разом з ними. Поки молоді рицарі чепурилися до вечірньої учти в замку, чех розказував, що діється при королівському і князівському дворах.

– Хрестоносці,– говорив він,– як тільки можуть, підкопуються під князя Вітольда, бо доки він живий і з королівської ласки володіє великою країною, доти їм не знати спокою! Насправді вони його одного тільки й бояться! І підкопуються та й підкопуються, як ті кроти! Вони вже підбурили проти нього тутешніх князя й княгиню і добилися того, що навіть князь Януш поглядає на нього зизим оком за Візну...

Хіба князь Януш і княгиня Ганна теж тут? – запитав Збишко.– Отже, знайдеться багато знайомих, бо я ж не вперше в Плоцьку.

Аякже! – відповів зброєносець.– Вони обоє тут, У них багато справ з хрестоносцями, і вони хочуть пред'явити свої скарги магістрові в присутності короля.

А що ж король? За ким він тягне руку? Невже він не обурюється на хрестоносців і не потрясає над ними мечем?

Король ненавидить хрестоносців, і кажуть, що вже здавна погрожує їм війною... А щодо князя Вітольда, то король любить його більш за рідного брата Скіргелла – бешкетника і п'яницю... Тому рицарі, котрі перебувають при його величності, кажуть, що король не висловиться проти Вітольда й не дасть хрестоносцям обіцянки не допомагати йому. І це може бути, бо тутешня княгиня Олександра дуже запобігає королівської ласки і вже кілька днів ходить якась стурбована.

Завіша Чорний є тут?

Нема його, але й на тих, котрі є, не надивишся. І коли б дійшло що до чого, то – боже мій! – з німців тільки цури та костриця полетять, їй-богу полетять!..

Не мені їх жаліти.

Через деякий час гарно вбрані молоді рицарі вирушили до замка. Вечірня учта того дня мала бути не в самого князя, а в міського старости Андрія з Ясенця, велике обійстя якого було розташоване в межах замкових мурів біля Великої Вежі. Ніч була тиха й дуже тепла, тому староста, боячись, щоб гостям не було душно в кімнатах, наказав поставити столи на подвір'ї, де з-поміж кам'яних плит росли горобина й тис. Запалені бочки з смолою ясно освітлювали подвір'я жовтим світлом, а ще ясніше світив місяць, що виблискував на безхмарному зоряному небі, немов срібний рицарський щит. Короновані гості, ще не прийшли, але в подвір'ї вже було повно місцевого рицарства, духовенства та королівських і князівських придворних. Багатьох з них Збишко знав, особливо з двору князя Януша, а з давніх краківських знайомих побачив Кшона з Козіхглув, Лиса з Торговиська, Марціна з Вроцімовиць і, нарешті, Повалу з Тачева. Він дуже зрадів, уздрівши Повалу, бо пам'ятав, як доброзичливо поставився до нього цей славний рицар у Кракові.

Проте Збишко не міг до жодного з них доступитися одразу, бо місцеві мазовецькі рицарі оточили кожного з них тісним колом і розпитували про Краків, про двір, про забави, про різні бойові переваги, а заразом роздивлялися на їхні пишні убори, на змащені для міцності яєчним білком зачіски, маючи все це за взірець вишуканості і пристойності.

Повала з Тачева сам упізнав Збишка і, протовпившись крізь мазурів, підійшов до нього.

Я впізнав тебе, юначе,– сказав він, стискаючи йому руку.– Як же ти поживаєш і звідкіля тут узявся? Боже ти мій! Бачу, ти вже носиш рицарського паса й остроги. Інші до сивого волосу на це чекають, але ти, видно, достойно служиш святому Георгієві.

Щасти вам боже, шляхетний пане,– відповів Збишко.– Коли б я звалив з коня найзнатнішого німця, то не зрадів би так, як радію з того, що бачу вас у доброму здоров'ї.

–Я також радий. А де твій батько?

–Не батько, а дядько. Він у хрестоносців у неволі, і я везу за нього викуп.

–А та дівчина, що накрила тебе наміткою? Збишко нічого не відказав, тільки звів повні сліз

очі вгору, а пан з Тачева побачив це і промовив:

–Земля – це місце сліз... тільки сліз! Але ходім на лаву під горобину, розкажеш мені про свої тяжкі пригоди.

І він повів його в куток подвір'я. Там вони сіли поруч, і Збишко став розказувати про нещастя Юранда, про викрадення Данусі і про те, як він її шукав і як вона вмерла. Повала уважно слухав, і на його обличчі позначалося то здивування, то гнів, то обурення, то співчуття. Нарешті, коли Збишко скінчив, Повала промовив:

–Я розкажу про це королю, нашому владареві! Він і так має зажадати у магістра, щоб вони випустили малого Яська з Креткова, і домагатися суворої кари для тих, хто його викрав. А викрали його через те, що він багатий, і вони хочуть викупу. Їм байдуже підняти руку навіть на дитину.

Він на деякий час задумався, потім став говорити ніби сам до себе:

–Ненажерне це плем'я, гірше за турків і татар. В душі вони бояться й короля, і нас, проте не можуть втриматися від грабежу. Нападають на села, вирізують кметів, топлять рибалок, як ті вовки, хапають дітей. А що ж було б, якби не боялися!.. Магістр надсилає до іноземних дворів на короля скарги, а в очі йому світить, бо краще за інших знає нашу силу. Але кінець кінцем він перебере міру!

Повала знову на хвилину замовк, а потім поклав руку на плече Збишка.

Я розкажу королю,– повторив він,– а в ньому вже здавна, як окріп у горшку, клекотить гнів, і ти можеш бути певний, що причинців твого нещастя не мине тяжка кара.

З них, пане, вже немає жодного живого,– відповів Збишко.

Повала доброзичливо глянув на нього і сказав:

Бодай же тебе! Ну, видно, ти свого не даруєш. Тільки одному Ліхтенштейнові ще не віддячив, але я знаю, що не міг. Ми також у Кракові викликали його, але без дозволу магістра він не може битися; магістр, покладаючись на його розум, весь час посилає його до різних дворів, отож не так легко й дасть цей дозвіл. Для цього треба війни, дай нам боже її діждатися.

Спочатку я повинен викупити дядька.

Так... Зрештою, я питався про Ліхтенштейна. Його нема тут, не буде і в Рацьонжі, він посланий до англійського короля за лучниками. А за дядька нехай тебе голова не болить. Якщо король або місцева княгиня скаже слово, то магістр не дозволить крутити з викупом.

– Тим більше, що я маю значного бранця, багатого рицаря де Лорша, якого вони дуже шанують. Він був би радий вклонитися вам, пане, бо ніхто більше за нього не захоплюється славетними рицарями.

Сказавши це, Збишко кивнув головою до пана де Лорша, котрий стояв неподалік, а той, уже розпитавши, з ким молодий рицар говорить, квапливо підійшов до них, бо й справді палав бажанням познайомитися з таким славетним рицарем, як Повала.

Коли Збишко познайомив їх, гельдернець якнайчемніше вклонився і сказав:

– Потиснути вашу руку – велика честь, але ще більша – зустрітися з вами в турнірі або в бою.

Порівняно з невеликим і худорлявим паном де Лоршем рицар з Тачева здавався велетнем. Він усміхнувся на ці слова й відказав:

–А я радий, що ми зустрінемось за повними кубками і, дасть бог, ніколи інакше.

Де Лорш трохи завагався й якось несміливо відповів:

–Проте, якби ви, шляхетний пане, захотіли твердити, що панна Агнешка з Длуголясу не найкраща і не найцнотливіша пані в світі... для мене була б велика честь... заперечити і...

Він замовк і став дивитися Повалі в очі з пошаною і навіть з захопленням, однак допитливо й уважно.

А Повала, чи то через те, що міг роздушити його, як горіх, двома пальцями, чи то через свою незмірну добродушність і веселість, голосно засміявся і сказав:

–Свого часу і я дав був обітницю княгині бургундській, а вона тоді була років на десять старша за мене; якби ви, пане, захотіли твердити, що моя княгиня бургундська не старша за вашу панну Агнешку, тоді нам довелося б негайно сідати на коней...

Почувши це, де Лорш з хвилину здивовано дивився на пана з Тачева, потім обличчя його почало тремтіти, і він, нарешті, щиро зареготав.

А Повала нахилився, взяв його на руки, підняв угору й почав колихати так легко, ніби пан де Лорш був немовля.

–Рах! Рах! – як каже єпіскоп Кропило, – сказав він. – Ви мені подобаєтесь І, їй же богу, ми не будемо битись ні за яких паній.

Потім він обійняв його й поставив на землю, бо саме в цей час біля брами загриміли труби й увійшов князь Земовіт плоцький з дружиною.

–Тутешній князь з княгинею прибувають раніш за князя Януша,– мовив Повала Збишкові,– бо хоч учта і в старости, але в Плоцьку все-таки вони господарі. Ходімо зі мною до княгині, ти ж знаєш її ще з Кракова, коли вона клопоталася за тебе перед королем.

І, взявши Збишка за руку, він повів його через подвір'я. За князем і княгинею йшли придворні кавалери й дами, так розкішно й пишно одягнені з приводу присутності короля, що все подвір'я заяскравіло від них, немов од квітів. Підходячи з Повалою, Збишко здалека придивлявся, чи не зустріне кого знайомого, і раптом аж спинився від здивування.

Позаду княгині він і справді побачив знайому постать і обличчя, але таке серйозне, прекрасне й шляхетне, що подумав спочатку, чи, бува, не помилився.

–Чи це Ягенка, чи, може, дочка плоцького князя? Але то була справді Ягенка із Згожелиць, бо в ту

мить, коли очі їхні зустрілися, вона по-дружньому і разом з тим співчутливо усміхнулася до нього і спинилась. Дівчина стояла з золотою стрічкою на темному волоссі, в незвичайному сяйві своєї краси, висока, сумна і гарна, ніби князівна або справжня королівна.

XXXI

Збишко вклонився плоцькій княгині в ноги, засвідчуючи їй свою відданість, але вона його спочатку не впізнала, бо вже давно не бачила. Аж коли він назвав себе, сказала:

Ай справді! А я думала, що це хтось з королівських придворних. Збишко з Богданця! Аякже! Гостював тут у нас ваш дядько, старий рицар з Богданця, і я пам'ятаю, як у мене й моїх придворних панн сльози дзюрком лились, коли він розказував про вас. А ви знайшли вашу дружину? Де вона тепер!

Вона вмерла, милостива пані...

О господи! Не кажіть так, бо я заплачу. Єдина втіха, що вона, певне, на небі, а ви ще молоді. Боже всемогутній! Кожна жінка – квола істота. Але на небі за все має бути нагорода, і ви там її знайдете. А старий рицар з Богданця з вами?

Його немає, він у хрестоносців у неволі, і я оце їду викуповувати його.

То й йому не пощастило! А він здавався чоловіком розумним і обачним. Як викупите його, заїдьте до нас. Ми з радістю вас приймемо, бо щиро вам кажу, що йому розуму, а вам вроди не позичати.

Ми так і зробимо, милостива пані, тим більше, що й зараз я навмисне приїхав сюди просити вашу милость сказати про нього добре слово.

Гаразд. Приходьте завтра перед виїздом на лови – у мене буде вільний час...

Дальші її слова заглушив звук труб і литавр, що сповіщали про прибуття мазовецького князя Януша з княгинею. Тому що Збишко з плоцькою княгинею стояв коло самого входу, княгиня Ганна Данута одразу помітила його й негайно підійшла, не зважаючи на поклони господаря-старости.

Коли Збишко побачив її, журба знову пойняла його серце, і він упав перед нею навколішки, обійняв коліна і стояв мовчки, а вона схилилася над ним і, стиснувши долонями його скроні, ронила сльозу за сльозою на його русу голову, як мати, що оплакує синове нещастя.

На великий подив гостей і придворних, вона довго плакала, повторюючи: «О Ісусе, Ісусе милосердний!», а потім підняла Збишка і сказала:

–Я плачу за нею, за моєю Данусею, і плачу над твоїм горем. Господь так дав, що ні до чого були твої труди, а тепер ні до чого наші сльози. Але ти розкажи мені про неї і про її смерть, бо хоч би й до півночі слухала, то не наслухаюсь.

Вона одвела його вбік, як одводив недавно пан з Тачева. Ті гості, котрі не знали Збишка, почали розпитувати про його пригоди, і незабаром усі тільки й говорили про нього, про Данусю та про Юранда. Розпитували про нього також посли хрестоносців – Фрідріх фон Венден, торунський комтур, посланий зустрічати короля, та йоганн фон Шенфельд, комтур з Остероде. Останній хоч і був німець, але народився в Шльонську і добре розумів польську мову, тому легко допитався, в чому річ. Вислухавши розповідь Яська з Забежа, придворного князя Януша, він сказав: