Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 45 страниц)

І він з величезною зухвалістю глянув поперед себе, немов хотів сказати всім мандрівним рицарям на світі: «Готуйтеся до смерті!» Але старий рицар з Богданця запитав:

А Чтан і Вільк тут не зачіпали вас? Бо вони ж дуже ласо поглядали на Ягенку.

Ага! Вільк убитий в Шльонську. Хотів там здобути один німецький замок і здобув, але на нього звалили з мурів колоду, і він через два дні пустився духу.

Шкода мені його. Вільків батько також ходив у Шльонськ проти німців, які гноблять там наш народ, і брав у них здобич... Найтрудніша річ – здобувати замки, бо тут ні панцер, ні рицарська вправність не поможуть. Дай боже, щоб князь Вітольд не здобував замків, а духопелив хрестоносців у полі... А Чтан? Що про нього чути?

Ясько став сміятися:

Чтан оженився! Взяв дочку кмета з Високого Берега, красуню. Та вона не тільки гарна, а й спритна, бо Чтан. же такий, що йому не один звертає з дороги, а вона його лупцює по волохатій морді і водить за ніс, як ведмедя на ланцюгу.

Дивись ти на неї! Всі баби однакові! Ягенко, і ти така будеш! Хвалити бога, що не було з тими двома забіяками клопоту, бо, правду кажучи, мені аж дивно, що вони на Богданці злості не зірвали.

Чтан хотів, але Вільк був розумніший і не дав. Він приїжджав до yас у Згожелиці питати, що сталося з Ягенкою. Я пояснив, що вона поїхала одержувати абатову маєтність. А Вільк і каже: «Чого ж Мацько мені про це не сказав?» Я йому знову на це: «А хіба Ягенка твоя, щоб тобі мали про неї говорити?» Він трохи подумав: «Правда,– каже,– що не моя». І тому, що Вільк хлопець не дурний, то, видно, одразу змикитив, що приверне й вас і нас на свій бік, якщо боронитиме від Чтана Богданець. Вони навіть билися на Лавиці коло Пісків і добре одчухрали один одного, а потім пили до паморок, як це з ними завжди траплялося.

Упокой, господи, Вількову душу! – промовив Мацько.

І глибоко зітхнув, радий, що не знайде в Богданці інших втрат, крім тих, що могли статися від його довгої відсутності.

І справді не знайшов. Навпаки, череди худоби навіть збільшились, а від невеликого табуна кобил були вже лошата-дволітки, декотрі – від бойових фризьких жеребців – надзвичайно рослі й сильні. Втрати були тільки в тому, що втекло кілька бранців, але небагато, бо втікати вони могли тільки до Шльонська, а там німецькі або понімечені грабіжники-рицарі поводилися з бранцями гірше, ніж польська шляхта. Проте старий величезний дім підупав ще більше. Потріскалась шпаровка, покривилися стіни і стелі, а модринові балки, зрубані двісті чи й більше років тому, почали трухлявіти. В усіх кімнатах, в яких колись мешкав численний рід Градів Богданецьких, під час сильних дощів улітку протікали стелі. На покрівлі з'явилися діри та цілі купи зеленого й рудого моху. Вся будівля осіла і стала схожа на широкий трухлявий гриб.

–Якби був догляд, то воно б ще постояло, бо почало псуватися недавно,– говорив Мацько до старого підстарости Кондрата, який під час відсутності панів завідував маєтком.

І через деякий час додав!

–Я б і так до смерті дожив, але Збишкові належить жити в замку.

Ой боже мій! В замку?

Еге ж! А хіба що?

Це була заповітна мрія старого рицаря – збудувати для Збишка і його майбутніх дітей замок. Він знав, що шляхтича, який живе не в звичайному домі, а сидить за ровом і частоколом, і до того ж має сторожову вежу, з якої стежить за всім навколо, і сусіди «за щось мають», і на посаду йому влаштуватися легше. Для себе Мацько вже бажав небагато, але для Збишка і його синів не хотів спинятись на будь-чому, тим більше тепер, коли маєтність їх набагато збільшилась.

«А якби він ще взяв Ягенку,– думав старий,– а за нею Мочидоли та абатову спадщину, то з нами ніхто на всю околицю не міг би зрівнятися,– дай, боже, щоб так було!»

Але все це залежало від того, чи повернеться Збишко,– а це була річ непевна й залежна від ласки божої, І Мацько тепер думав, що йому треба жити з богом у злагоді і не тільки нічим його не дратувати, а як тільки можна задобрювати. Через те він не шкодував для кшеснянського костьолу ні воску, ні зерна, ні дичини, а одного вечора, приїхавши до Згожелиць, так сказав Ягенці:

–Їду завтра до Кракова поклонитися гробниці святої нашої королеви Ядвіги.

Ягенка злякалася, аж скочила з лави.

–А що, ви одержали якусь лиху звістку?

–Ніякої звістки не було, та й не могло ще бути. Але ти пам'ятаєш, як я тоді, коли хворів від отієї залізяки в боку, а ви з Збишком ходили за бобрами, Дав обітницю, якщо бог мені поверне здоров'я, піти до гробниці королеви. Всі тоді дуже похваляли цей мій намір. І слушно! У бога досить святої челяді, але й там жодний святий не має такої ваги, як наша королева, а я не хочу образити її, не додержавши слова, тим більше, що йдеться і про Збишка.

Правда! Це таки правда! – сказала Ягенка.– Але ж ви тільки-но повернулися з такої трудної подорожі...

Ну, то й що! Краще вже одразу все відбути та й сидіти спокійно, поки не повернеться Збишко. Нехай би тільки наша королева поклопоталася за нього перед господом Ісусом, тоді йому й десять німців нічогісінько не вдіють... Тоді я з більшою надією візьмуся будувати замок.

–Але ж ви й невтомні!

– А певне, що не хворий! Скажу тобі і ще одне. Ясько аж рветься в мандри, то нехай їде зі мною. Я чоловік досвідчений і зможу його стримати. А коли б трапилась якась пригода, бо в хлопця сверблять руки, то ти ж знаєш, що битися мені не новина – чи пішому, чи кінному, на мечах чи на сокирах...

–Знаю! Ніхто лучче за вас його не вбереже.

–Але я так думаю, що битися не доведеться, бо поки королева жила, то в Кракові було повно чужих рицарів, які приїжджали подивитись на її вроду, а тепер вони їдуть до Мальборга, бо там бокастіші бочки з мальвазією.

–Але ж є нова королева. Мацько скривився й махнув рукою.

– Бачив я її. І більше нічого не скажу – розумієш? Трохи помовчавши, він додав:

–Тижнів за три або чотири ми повернемось. Так воно й було. Старий рицар тільки примусив

Яська заприсягтися рицарською честю і головою святого Георгія, що він не наполягатиме на подорожі далі, і вони поїхали.

До Кракова приїхали без пригод, бо в країні було спокійно, а від нападів понімечених приграничних князьків та німецьких розбійників-рицарів її убезпечував страх перед могутністю королівства і хоробрістю населення. Побувавши коло гробниці королеви, Мацько з Яськом завдяки Повалі з Тачева потрапили до королівського двору. Мацько гадав, що й при дворі, і по службах його жадібно розпитуватимуть. про хрестоносців, як чоловіка, котрий їх добре, знав і зблизька бачив. Але після розмови з канцлером і краківським мечником він здивовано переконався, що вони знають про хрестоносців не менше за нього, а навіть більше. Вони до найменших подробиць знали все, що робилося і в самому Мальборзі, і в інших, навіть найвіддаленіших замках. Відомо було, які у них є роди військ, яка кількість солдатів і знарядь для розбивання мурів, скільки часу потрібно для скликання війська, які у хрестоносців наміри на випадок війни. Відомо було навіть про вдачу кожного комтура, чи він поривчастий і запальний, чи розважний, і все це записувалось так ретельно, ніби війна мала вибухнути завтра.

Старий рицар дуже зрадів з цього, бо зрозумів, що до цієї війни в Кракові готуються набагато розважливіше, розумніше й посиленіше, ніж у Мальборзі. «Господь дав нам таку саму або й більшу мужність,– подумав Мацько,– але явно більший розум і більшу передбачливість». На цей раз так воно й було. Незабаром Мацько довідався, звідки ці відомості надходять: їх приносило саме населення Пруссії, люди всіх суспільних станів, як поляки, так і німці. Орден зумів викликати проти себе таку ненависть, що всі в Пруссії ждали приходу Ягеллових військ, як порятунку.

Тоді Мацько пригадав, що йому говорив свого часу в Мальборзі Зиндрам з Машковиць, і все повторював у думці:

«Оце так голова! Як той цебер!»

І він пригадував кожне його слово, а одного разу, коли Ясько почав розпитувати про хрестоносців, навіть запозичив у Зиндрама мудре порівняння:

–Вони сильні, чортові душі, але як ти гадаєш: невже найдужчий рицар не вилетить із сідла, якщо у нього підрізані попруги і стремена?

– Вилетить, це так само правда, як і те, що я тут стою! – відповів юнак.

–От бачиш! – щосили вигукнув Мацько.—До цього я й вів!

–До чого?

До того, що Орден і є такий рицар. А трохи згодом додав;

Не від кожного таке почуєш, будь певний!

І поки юний рицар ще не доміркувався, в чому річ Мацько почав йому все розтлумачувати, забувши проте додати, що це порівняння він вигадав не сам, а що воно від слова до слова вийшло з розумнющої Зиндрамової голови.

XLI

В Кракові вони пробули недовго і пробули б ще менше, якби не просьби Яська, який хотів надивитися на людей і місто, де все йому здавалося чарівним сном. Але тому, що старий рицар поспішав до своїх домашніх справ і на жнива, небагато помогли і просьби, так що на першу пречисту вони вже були вдома – один у Богданці, а другий коло своєї сестри.

І з того часу життя їхнє потяглося досить одноманітно, заповнене роботою і звичайним сільським клопотом. Врожай у низинних Згожелицях, а тим більш у Ягенчиних Мочидолах, був чудовий, але в Богданці через посуху того року хліб уродив абиякий, тому на збирання його не треба було багато часу і праці. Взагалі там було мало орної землі, бо майже весь маєток був під бором, а через те, що панів довго не було вдома, отож не було й належного догляду, то позаростали чагарником і ті ділянки, що їх абат розкорчував під оранку. Старий рицар хоч і був чутливий до всякої втрати, проте не дуже вболівав за цим, бо знав, що з грішми легко буде дати всьому лад – аби тільки було для кого трудитись. Але саме ці сумніви й отруювали йому життя і працю. Правда, він не опускав рук, вставав удосвіта, їздив на пасовиська до худоби, наглядав за польовими й лісовими роботами, навіть вибрав для замка місце й підготовляв будівельний ліс, але коли після денної спеки сонце розтоплювалось у золотавих і червоних відблисках зорі, його не раз поймала страшенна нудьга, а разом з нею і турбота, якої він раніш ніколи не знав. «Я тут стараюсь, я тут працюю,– думав він,– а мій хлопчисько, може, лежить десь прохромлений списом, і вовки зубами над ним по його душі дзвонять», На цю думку серце його стискалося й від великої любові, й від великого жалю. Тоді він пильно прислухався, чи не тупочуть кінські копити, сповіщаючи про щоденний приїзд Ягенки; при ній він удавав, що надіється на все краще, сам приймався цією надією і трохи підбадьорював свою пригнічену душу.

А дівчина приїжджала щоденно, звичайно надвечір, з самострілом коло сідла і з рогаткою на випадок якоїсь пригоди в дорозі. Було малоймовірно, щоб вона могла раптом застати Збишка вдома, бо Мацько не сподівався побачити його раніш, як через рік або півтора, проте, видно, така надія жевріла в душі дівчини, бо приїжджала вона не так, як колись,– в зав'язаній поворозкою сорочині, в кожушку наверх вовною і з листям у розпатланому волоссі. Тепер коса її була гарно заплетена, а постать тісно облягало плаття з барвистого серадзького сукна. Мацько виходив до неї, і перше її запитання завжди було одне й те саме: «Ну, що?» – і перша його відповідь: «Та нічого!» Потім він вводив її в кімнату, і вони говорили при вогні про Збишка, про Литву, про хрестоносців і про війну,– завжди про одне й те саме, і ці розмови не тільки не набридали їм, але вони ніколи не могли досхочу наговоритись.

І так тривало цілі місяці. Траплялося, що й Мацько їздив до Згожелиць, проте частіше Ягенка приїжджала до Богданця. Але часом, коли поблизу було неспокійно, або коли під час ведмежої тічки роз'ярілі старі самці могли нападати на людей, Мацько проводжав дівчину додому. Добре озброєний, він не боявся ніяких диких звірів, бо був небезпечніший для них, ніж вони для нього. Тоді вершники їхали поруч, стремено до стремена, і хоч з глибини бору лунали грізні голоси, вони, забуваючи про те, що з ними могло трапитись, розмовляли тільки про Збишка: де він? що робить? чи вбив уже і чи скоро вб'є стільки хрестоносців, на скільки дав обітницю Данусі і її покійній матері, і чи скоро повернеться? Причому Ягенка питала Мацька про те, про що вже питала сто разів раніш, а він відповідав їй так уважно й обмірковано, ніби вона питала його вперше.

То ви кажете,– зверталась вона до нього,– що битва в полі не така небезпечна для рицаря, як здобування замків?

Ти ж знаєш, що трапилося з Вільком! Від колоди, скоченої з мурів, ніякий панцер не захистить, а в полі, якщо рицар досвідчений та вправний, то й з десятьма впорається.

–А Збишко? У нього добрий панцер?

У нього їх кілька добренних, а найлуччий отой, здобутий у фризів, бо викуваний у Мілані. Ще рік тому він був на Збишка трохи заширокий, а тепер якраз добрий.

Отже, проти такого панцера ніяка зброя не страшна, правда ж?

Що людська рука зробила, то людська рука може і здолати. Проти міланського панцера – міланський меч або англійські стріли.

–Англійські стріли? – занепокоєно питала Ягенка.

–Хіба я тобі не казав? Вони найкращі лучники в світі... хіба тільки окрім мазурів з пущі, але у них нема путящого знаряддя. Англійський самостріл за сотню кроків пробиває найміцніший панцер. Я бачив під Вільною. І жоден з них не схибить, а є такі, що й яструба на льоту влучають.

–От поганські сипи! Як же ви з ними справлялися?

Не було іншого способу, як одразу кидатись на них! Добре вони, псяюхи, й бердишами орудують, але зблизька наш уже з ними впорається.

Оберігала вас рука господня, то тепер обереже і Збишка.

Я часто так і кажу: «Господи боже, коли вже ти створив нас і оселив у Богданці, то тепер пильнуй, щоб ми не вичезли!» Ну, та це вже його справа. Воно, правда, трудне діло стежити за всім світом і ні про що не забувати, але, по-перше, людина сама за себе, чим може, нагадує, не скупує щось дати на костьол, а по-друге, божа голова, то таки не людська.

Так вони не раз говорили, додаючи одне одному бадьорості й надії. А тимчасом минали дні, минали тижні й місяці. Восени у Мацька трапилася сутичка з старим Вільком з Бжозової. Між Вільком і абатом був давній спір за лісову ділянку, яку абат розкорчував і присвоїв собі, коли тримав у заставі Богданець. Свого часу він навіть викликав обох Вільків на бій, на списи або на довгі мечі, але Вільки не хотіли ставати на герць з духовною особою, а судом нічого не могли добитися. Тепер Вільк зажадав, щоб йому повернули ту ділянку, але Мацько, який ні на що в світі не був такий ласий, як на землю, та ще знаючи, що ячмінь ніде не родить краще, як на цілині, навіть слухати не хотів про повернення. І вони неодмінно почали б позиватися, якби випадково не зустрілись у пробоща в Кшесні. І коли старий Вільк після запеклої сварки раптом сказав: «Поки люди розсудять, а тимчасом здаюся на бога, а він помститься на вашому роді за мою кривду»,– завзятий Мацько несподівано пом'якшав, зблід, на якийсь час замовк, а потім сказав сварливому сусідові:

–Слухайте, не я почав цю справу, а абат. Бог його знає, чия тут правда, але як маєте зичити лиха Збишкові, то беріть ту цілину, а Збишкові нехай так бог дасть здоров'я і щастя, як я щиро вам її віддаю.

І він простягнув Вількові руку, а той, здавна знаючи Мацька, страшенно здивувався, бо зовсім не догадувався, яка в цьому зовні суворому серці таїлась до небожа любов і тривога за його долю. Вільк довго не міг вимовити й слова, і аж коли кшеснянський пробощ, зрадівши з такого обороту справи, перехрестив їх, він відповів:

–Коли так, то інша річ! Діло в справедливості, а не в зиску, бо я старий і не маю кому залишати маєтку. Хто зі мною по-доброму, тому я ще й свого додам. А вашому небожеві хай там бог помагає – щоб ви на старість не плакали за ним, як я за своїм єдиним сином...

І вони кинулись один одному в обійми, а потім довго сперечалися, кому взяти цілину. Кінець кінцем Мацько дав себе умовити, бо Вільк був самотній і справді не мав кому залишити маєтність.

Після цього Мацько з великої радості запросив старого до Богданця і напоїв та нагодував його чим тільки міг найлуччим. Тішила його надія, що ячмінь на цілині добре вродить, а заразом тішила й думка, що він одвернув від Збишка гнів божий.

«Аби він тільки повернувся,– думав Мацько,– а землі та всякого добра йому вистачить!»

Ягенка була не менш задоволена цією згодою.

–Якщо тепер господь милосердний схоче показати, що згода йому миліша за сварку, то мусить повернути вам щасливого Збишка,– сказала вона, вислухавши, як усе це сталося.

У відповідь Мацькове обличчя проясніло, наче на нього ліг сонячний промінь.

–Так і я думаю! – мовив він.– Бог всемогутній, звісно, але й на те, щоб привернути силу небесну, є способи, треба тільки розум мати...

–Вам хитрості ніколи не бракувало,– відповіла дівчина, звівши очі до неба,

І за хвилину, немов щось надумавши, озвалася знову:

Та й любите ж ви того вашого Збишка! Ой, як любите!

А хто його не любить! – відказав старий рицар.– А ти? Нібито ненавидиш його?

Ягенка нічого не відповіла прямо, тільки ближче присунулась до Мацька, що сидів на лаві, і, одвернувши голову, легенько торкнула його ліктем:

–Та годі вже...

XLII

Війна хрестоносців з Вітольдом уже непокоїла населення королівства, і всі тільки про неї й говорили. Декотрі були певні, що Ягелло піде на допомогу двоюрідному братові і що незабаром почнеться загальний похід, проти Ордену. Рицарство рвалося до цього походу, і по всіх шляхетських садибах говорили про те,, що більшість членів королівської ради в Кракові схиляється на бік війни, вважаючи, що треба раз назавжди покінчити з ворогом, який ніколи не задовольнявся своїм, а думав про загарбання чужого навіть тоді, коли боявся могутнього сусіда. Але Мацько, який був чоловіком розумним і багато бачив та багато знав, не вірив, що війна буде скоро, і так говорив юному Яськові та іншим сусідам, яких зустрічав у Кшесні:

Поки магістр Конрад живий, не буде з цього нічого, бо він розумніший за інших і знає, що це,була б не звичайна війна, а, як кажуть: «Або тобі, або мені смерть!» Отож, знаючи силу нашого королівства, магістр до цього не допустить.

А якщо король перший оголосить війну? – питали сусіди.

Але Мацько крутив головою:

–Знаєте що?.. Я до всього придивлявся зблизька і багато що зрозумів. Якби це був король з нашого давнього роду споконвічних християнських королів, то може б, і вдарив на німців першим. Але наш Владислав Ягелло (я нічим не хочу применшити його чеснот, бо він благородний государ, хай бог дасть йому здоров'я), до того, як ми обрали його нашим королем, був литовським великим князем і поганином; він недавно прийняв християнство, а німці гавкають по світі, що душа у нього ще поганська. Через те йому зовсім не випадає першому оголошувати війну і проливати християнську кров. Через це він і Вітольдові не вирушить на допомогу, хоч у нього й сверблять руки, бо я ж знаю, що він ненавидить хрестоносців, як проказу.

Такими розмовами Мацько набув собі слави дуже розумного чоловіка, який може кожну справу пояснити й викласти, як на долоні. Щонеділі в Кшесні після меси його обступала ціла юрба слухачів, а потім стало звичаєм для сусідів, почувши якусь новину, заїжджати до Богданця, аби старий рицар розтлумачив те, чого звичайна шляхетська голова не могла збагнути. Він гостинно всіх приймав і з кожним охоче розмовляв, а коли гість, досхочу наговорившись, од'їжджав додому, ніколи не забував сказати йому на прощання:

– Ви дивуєтесь з моєї кмітливості, а от заждіть, як повернеться Збишко, то здивуєтесь ще й не так! йому хоч би й у королівській раді засідати, такий він, шельма, тямовитий та тяжко розумний.

І, запевняючи в цьому гостей, він кінець кінцем запевнив і себе і Ягенку. Здаля Збишко обом їм тепер здавався якимось казковим королевичем. Коли настала весна, вони ледве могли всидіти вдома. Прилетіли ластівки, лелеки; по луках стали кричати деркачі; озвалися перепілки в зелених врунах; ще раніш прилетіли ключі журавлів і чирків, тільки Збишко не повертався. Але якщо з півдня тягнулося птаство, то з півночі крилатий вітер приносив вісті про війну. Розказували про битви і численні сутички, в яких спритний Вітольд то здобував перемоги, то зазнавав поразок; розказували про величезні втрати, яких зазнали німці від лютих морозів узимку та від хвороб. Нарешті по всій країні прогриміла радісна звістка, що хоробрий Кейстутович здобув Нове Ковно, або Готтесвердер, і зруйнував його дощенту, не залишивши каменя на камені. Коли ця звістка дійшла до Мацька, він сів на коня, і щодуху поскакав у Згожелиці.

–Ого! – казав він сам до себе.—Я знаю ті краї, адже ми там із Збишком і з Скірвоїллом добре потовкли хрестоносців. Там ми взяли в полон і шановного де Лорша. А тепер бог дав, що німота спіткнулась, бо здобути той замок було нелегко.

Але Ягенка вже до прибуття Мацька чула про зруйнування Нового Ковна, та чула й більше: що Вітольд почав переговори про мир. Ця остання новина схвилювала її навіть більше, ніж перша, бо якби був укладений мир, то Збишко, якщо залишився живий, мусив би вернутися додому.

І вона почала розпитувати старого рицаря, чи може таке бути, а він, подумавши трохи, відповів їй:

–Щодо Вітольда, то все може статися, бо він зовсім не схожий на інших і, мабуть, найхитріший з усіх християнських государів. Коли йому треба поширити своє панування в бік Русі, то він укладає з німцями мир, а як доконає свого наміру, знов німців у морду! Бони ніяк не можуть впоратись ні з ним, ні з тією нещасною Жмуддю. То він її у них одбирає, то знов віддає, і не тільки віддає, а й сам їм допомагає її гнобити. Є з-поміж наших, та й на Литві, такі люди, котрі судять його за те, що він так легковажить кров'ю цього нещасного племені... Правду кажучи, і я вважав би це за ганебний вчинок, коли б то був не Вітольд... Бо часом так собі думаю: а може, він розумніший за мене і знає, що робить? Я чув від самого Скірвоїлла, що Вітольд перетворив цю країну на гнійний чиряк, який,_ніколи не гоїться на тілі Ордену. Матері в Жмуді завжди родитимуть дітей, а крові не шкода, аби тільки вона не марно проливалась.

–Мені це байдуже, аби повернувся Збишко.

–Як бог дасть, але бодай ти, дівчино, це в добрий час сказала.

Проте минуло й ще кілька місяців. Надійшли вісті, що мир справді укладений; пополовіли обтяжені дорідним колосом ниви, добре вже поруділи гречки, а про Збишка не було ні чутки, ні звістки.

Нарешті після жнив Мацько не міг уже витримати і об'явив, що поїде до Спихова, там, недалеко від Литви, він сподівався довідатись про новини та подивитись, як господарює в маєтку чех.

Ягенка домагалася їхати з ним, а він не захотів її взяти, і за це у них почалися суперечки, які тривали цілий тиждень. І коли одного вечора вони отак сперечались у Згожелицях, в подвір'я, немов вихор, влетів охляп на коні, босий, без шапки на русій чуприні, хлопець з Богданця, підскочив до призьби, де вони сиділи, й крикнув:

–Молодий пан вернувся!

Збишко справді вернувся, але якийсь дивний: не тільки худий, обсмалений польовим вітром, змарнілий, але разом з тим і байдужий та небалакучий. Чех, який супроводив Збишка разом з своєю жінкою, говорив за нього й за себе. Він розказував, що похід для молодого рицаря, очевидно, був вдалий, тому що Збишко в Спихові поклав на труни Данусі і її матері цілий оберемок рицарських павиних і страусових султанів. Повернувся він також із здобичними кіньми та панцерами, з яких два були надзвичайно коштовні, хоч і дуже побиті мечем і сокирою. Мацько аж палав з цікавості довідатись про все з уст самого небожа, але Збишко тільки махав рукою і ледве відповідав щось невиразне, а на третій день захворів і мусив лягти. Виявилось, що у нього побитий лівий бік і зламано двоє ребер; вони були нерівно поставлені й перешкоджали йому ходити й дихати. Далися взнаки й болі від колишнього бою з туром, а остаточно знесилила його дорога із Спихова. Все це само по собі не було небезпечним, бо юнак був молодий і міцний, як дуб, але останнім часом його пойняла якась незмірна втома, немов усе напруження останніх років аж тепер одразу позначилося на ньому. Спочатку Мацько думав, що після двох-трьох днів відпочинку в ліжку все це минеться, але вийшло навпаки. Не допомогли ні всілякі масті, ні окурювання зіллям, що його порадив місцевий вівчар, ні вивари, що їх присилали через Ягенку і ксьондза Калеба з Кшесні: Збишкові дедалі все гіршало, він ставав усе кволіший і смутніший.

Що з тобою? Може, ти чого-небудь хочеш? – допитувався старий рицар.

Нічого не хочу, мені все байдуже,– відповідав Збишко.

І так минав день за днем. Ягенка нарешті вирішила, що це, мабуть, щось гірше, ніж звичайна хвороба, і що юнака, можливо, гнітить якась таємниця, тому почала намовляти Мацька, аби він ще раз спробував випитати Збишка, що воно могло бути.

Мацько без вагання погодився, але, трохи подумавши, сказав:

–А може, він тобі охітніше скаже, ніж мені? Бо він же таки тебе любить, я бачу, як він за тобою очима водить, коли ти крутишся по кімнаті.

– Ви бачили? – запитала Ягенка.

–Якщо кажу, що водить, то водить. А як тебе довго нема, то раз по раз поглядає на двері. Питай його ти.

Так і вирішили. Проте виявилось, що Ягенка не вміла цього зробити. Вона зрозуміла, що їй треба говорити про Данусю і про любов Збишка до покійної, але це було над її сили.

–Ви хитріші, – сказала вона Мацькові, – у вас більше і досвіду, і розуму. Говоріть ви, я не можу.

І Мацько хоч-не-хоч узявся за це діло. Одного ранку, коли Збишко здавався трохи бадьорішим, ніж звичайно, він розпочав з ним розмову:

–Розказував мені Глава, що ти поклав у склеп в Спихові чималий оберемок павиних чубів.

Збишко, не відводячи очей від стелі, куди весь час дивився, лежачи навзнак, тільки ствердно кивнув головою.

Ну, значить, бог тобі допоміг, бо на війні легше натрапити на обозного солдата, ніж на рицаря... Кнехтів там можна наколошматити, скільки хочеш, а рицаря треба пошукати... Не лізли ж вони.самі тобі під меч!

Кілька разів я викликав різних рицарів на втоптану землю, а одного разу вони оточили мене в бою,– спроквола відповів юнак.

–І здобичного добра привіз чимало...

–Частину мені подарував князь Вітольд. – Він і тепер такий щедрий?

Збишко знову кивнув головою, видно, не маючи охоти розмовляти далі.

Але Мацько невгавав і вирішив приступити до діла.

–Скажи мені щиро,– сказав він,– коли ти вже накрив гробницю тими чубами, тобі, певне, набагато полегшало?.. Людині завжди приємно виконати обітницю... Ти був радий? Га?

Збишко відірвав свої смутні очі від стелі, ніби здивовано подивився на Мацька й відповів:

–Ні? Бійся бога! Я ж думав, коли ти потішиш ті душі на небі, то вже буде край.

Юнак на деякий час заплющив очі, ніби про щось думаючи, й нарешті відповів:

–Спасенним душам людська кров, мабуть, не потрібна.

Настало мовчання.

То чого ж ти ходив на війну? – спитав нарешті Мацько.

Чого? – трохи пожвавішавши, відповів Збишко.– Я сам думав, що мені полегшає! Думав, що й Дануську, і себе потішу... А потім я аж здивувався: коли вийшов зі склепу від тих трун, мені було так само тяжко, як і до того. Мабуть, воно так і є, що спасенним душам кров людська не потрібна.

Це тобі, мабуть, хтось сказав, бо сам ти до цього не додумався б.

Я сам зрозумів це через те, що світ мені після цього здався не веселішим, ніж до того. Ксьондз Калеб також підтвердив це.

Вбити ворога на війні зовсім не гріх, а похвальний вчинок, тим більше, що хрестоносці – вороги нашого народу.

Я теж не вважаю це за гріх і не жалкую за ними.

А все жалкуєш за Данусею?

Звісно! Як тільки згадаю, так і стане жаль. Але на те божа воля! Їй легше на небі, я вже до цієї думки звик.

То чого ж ти весь час сумний? Чого тобі треба?

Не знаю...

Відпочиваєш ти, скільки хочеш, а слабість твоя скоро минеться. Піди в лазню, випарся, випий коновку меду, щоб пропотіти, та й усе!

Ну, то й що?

– І тобі одразу стане весело.

– А звідки та веселість візьметься? В собі я її не знайду, а позичити ніхто її мені не позичить.

– Ти з чимось криєшся! Збишко здвигнув плечима,

– Нема мені чого веселитись, але немає з чим і критися.

Він сказав це так щиро, що Мацько відразу зрозумів: Збишко нічого не приховує. І старий рицар почав гладити широкою долонею свою сиву чуприну, як мав звичку робити це завжди, коли про щось глибоко замислювався. Нарешті промовив:

– То я скажу, чого тобі бракує: одне у тебе скінчилось, а друге ще не почалося. Розумієш?

– Не дуже, але може бути.

І він потягнувся, наче його хилило на сон.

Проте Мацько був певний, що відгадав справжню причину, дуже зрадів і зовсім перестав непокоїтись. Він ще більше повірив у свій глибокий розум і в думці говорив сам собі; «Нема нічого дивного, що люди радяться зі мною!»

А коли увечері того самого дня приїхала Ягенка, він, перш ніж вона встигла злізти з коня, повідомив їй, що знає, чого бракує Збишкові.

Дівчина вмить зіскочила з сідла й почала допитуватись:

– Ну, чого? Кажіть!

– Якраз у тебе є для нього ліки. – У мене? Які?

Він обійняв її за стан і почав шептати їй щось на вухо, але недовго, бо вона раптом одскочила від нього, немов опечена, сховала обличчя між чапраком і сідлом і вигукнула:

– Ідіть собі! Не хочу вас слухати!

– Їй же богу, правду кажу,– сміючись, промовив Мацько.

XLIII

Старий Мацько вгадав, але тільки наполовину. Одна частина Збиткового життя справді цілком закінчилась. Кожного разу, коли він згадував про Данусю, його поймав глибокий жаль, хоч і казав сам, то їй ліпше в небесних покоях, ніж було в князівських. Збишко вже зжився з думкою, що її нема на світі, звик до цієї думки і вважав, що інакше й не могло бути. Свого часу в Кракові він не міг надивитися на вирізані з скла й оправлені в олово постаті святих дів у костьольних шибках —барвисті й сяючі на сонці, а тепер уявляв собі такою й Данусю. Він уявляв її неземною, прозорою, як вона стоїть боком із складеними руками, із зведеними вгору очима, як грає на лютні серед різних спасенних божих скрипалів, котрі грають на небі для богородиці з немовлям Ісусом. В ній не було вже нічого земного, і для нього Дануся стала таким чистим безтілесним духом, що коли Збишко часом згадував, як вона в лісовому палаці прислуговувала княгині, сміялася, розмовляла, сідала з іншими до столу, його огортав сумнів, чи справді так могло бути. Вже під час походу під стягами Вітольда, коли воєнні справи та бої заполоняли його увагу, він перестав сумувати за нею, як сумує чоловік за жінкою, а думав про неї тільки так, як думає побожна людина про свою святу заступницю. Таким чином його любов, поступово втрачаючи земні ознаки, все більше перетворювалась в солодкий і блакитний, як саме небо, спогад – і просто в обоження.