Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 45 страниц)

Коли б він був людиною кволою тілом і схильною до глибоких роздумів, він зробився б ченцем і в тихому монастирському житті зберіг би, як святиню, цей небесний образ аж до того часу, коли душа звільняється з тілесних пут і вилітає в безконечні простори, як пташка з клітки. Але йому тільки-но починався третій десяток, і він міг видавити з сирої гілки сік, міг так стиснути ногами коня, що забивав йому дух. Він був таким, якими були в ті часи всі шляхтичі і влодики – якщо не вмирали в дитинстві або не ставали ксьондзами, то, не знаючи ніякої міри в задоволенні тілесних пристрастей, або вдавались до розбою, розпусти й пияцтва, або, оженившись замолоду, під час війни з'являлися до війська з двадцятьма чотирма і більше дужими, як вепри, синами.

Але він не. знав, що й сам був такий, тим більше, що спочатку хворів. Проте нерівно поставлені ребра поступово зрослися, на боку залишилася тільки невелика опуклість, яка ні в чому йому не заважала й була зовсім не помітна не тільки під панцером, а й під звичайною одежею. Миналася кволість. Буйне русяве волосся, острижене на знак жалоби по Данусі, знов відросло майже до плечей. Поверталася його колишня незвичайна врода. Коли він кілька років тому йшов на смерть, під сокиру ката, то схожий був на юнака знатного роду, а тепер став ще вродливішим, як справжній королевич, – з могутніми, як у велетня, плечима, грудьми, ногами й руками, з ніжним, як у дівчини, обличчям. Сила й життя кипіли в ньому, як окріп у горщику, а підживлені цнотливістю та довгим відпочинком, аж полум'ям переливалися по жилах. Не розуміючи, що з ним діється, він думав, що й досі хворіє, і все вилежувався в постелі, радий, що Мацько і Ягенка пильнують його, доглядають і всіляко догоджають. Інколи йому здавалося, що не краще й на небі, але часом, особливо коли біля нього не було Ягенки, йому було недобре, сумно, нестерпно. Тоді на нього нападали позіхи, нудьга, гарячка, і він казав Мацькові, що як тільки видужає, піде світ за очі, на німців, на татар або на якихось інших дикунів, аби тільки позбутися життя, яке йому страшенно обридло. А Мацько, замість заперечувати, тільки кивав головою та підтакував, а тимчасом посилав за Ягенкою. І як тільки вона приїжджала, Збишкові думки про воєнні походи танули, як сніг під весняним сонцем.

А вона охоче приїздила і кликана й некликана, бо полюбила Збишка всією душею й серцем. Перебуваючи колись при єпіскопському і князівському дворах у Плоцьку, вона бачила не менш уславлених силою та хоробрістю рицарів, які не раз ставали перед нею навколішки, обіцяючи вірність до загину, але Збишко був її обранцем, його вона покохала в юні літа першим коханням, а нещастя, яких він зазнав, ще посилили це кохання, і Збишко був їй милішим і в сто разів дорожчим не тільки за всіх рицарів, а й за всіх князів світу. Тепер, коли він став одужувати і день при дні ставав кращим, її любов перетворилась на якесь самозабуття й заступила їй весь світ.

Але Ягенка не признавалася про неї навіть самій собі, а перед Збишком якнайстаранніше таїла, побоюючись, щоб він знову не погордував нею. І навіть з Мацьком, з яким вона раніш була одверта, тепер стала обережна й мовчазна. Зрадити її могли тільки дбайливість, що виявлялася в догляді за Збишком, але й цю дбайливість Ягенка пояснювала по-своєму, тому одного разу лукаво сказала Збишкові:

– Що я тебе трохи доглядаю, то тільки з прихильності до Мацька, а ти що подумав? Кажи!

І, немов поправляючи на лобі волосся, затулила руками очі й стала пильно стежити за ним крізь пальці. А він, заскочений несподіваним запитанням, почервонів, як дівчина, і через деякий час сказав: – Нічого я не подумав. Ти тепер інакша. Знову настало мовчання.

–Інакша? – запитала нарешті дівчина якимсь тихим і лагідним голосом.– Ну, звичайно, що інакша. Але щоб я вже була зовсім до тебе байдужа, цього не дай боже!

–Бог тобі віддячить і за це,– відказав Збишко.

І відтоді їм було добре вкупі, тільки якось незручно й ніяково. Інколи могло здатися, що вони говорять про одне, а думають про інше. Часто між ними западало мовчання. Лежачи й далі в ліжку, Збишко, як казав Мацько, водив за нею очима, де тільки вона поверталася, а іноді Ягенка здавалася йому такою прекрасною, що він не міг на неї надивитись. Бувало також, що погляди їх несподівано стрічалися, тоді обличчя в обох паленіли, й опуклі груди дівчини високо здіймалися, а серце сильно билось, немов ждучи якогось слова, від котрого розтане й розпливеться її душа. Але Збишко мовчав, бо втратив колишню сміливість і боявся сполохати дівчину якимось необачним словом. Всупереч тому, що бачили його очі, він умовляв себе, ніби дівчина виявляє до нього лише сестринську прихильність з приязні до дядька.

І він якось заговорив про це з Мацьком. Намагався говорити спокійно і навіть байдужно, та й не помітив, як слова його дедалі більше стали скидатися на півгірку й півсумну скаргу. Мацько терпляче вислухав усе і промовив єдине тільки слово:

–Дурень!

І вийшов з кімнати.

Але на подвір'ї він став терти одну об одну руки і з великої радості ляскати себе по стегнах.

«Ага! – подумав він.– Коли її можна було взяти задарма, тоді ти й дивитися на неї не хотів, а тепер наберешся страху, коли дурний. Я будуватиму тобі замок, а ти поки що облизуйся. Нічого я тобі не скажу й полуди з очей не зніму, хоч би ти іржав голосніше за всіх коней у Богданці. Де тріски на жару лежать, там рано чи пізно спалахне полум'я, але я тобі на той жар дмухати не буду, бо думаю, що й не треба».

І не тільки не дмухав, а навіть дратував Збишка, як старий пройдисвіт, який любить гратися з недосвідченим юнаком. Отож одного разу, коли Збишко знову повторив йому, що, мабуть, вирушить кудись у далекий похід, аби позбутися такого осоружного життя, Мацько йому сказав:

–Поки у тебе було під носом голо, я тобі радив, а тепер – роби, що сам хочеш. Якщо хочеш неодмінно своїм розумом жити і їхати – то їдь.

Від здивування Збишко аж підхопився й сів на постелі.

–Як так? То ви вже й цьому не противитесь?

– А чого я маю противитись? Дуже мені жаль тільки нашого роду, який разом з тобою загинув би, але й на це знайдеться спосіб.

–Який спосіб? – занепокоєно спитав Збишко.

Який? Що тут казати, літа мої вже не ті, але сили мені не бракує. Звісно, Ягенці б треба було якогось молодшого, але якщо я був її батькові другом, то хто його знає...

Батькові її ви були другом, але мені ніколи не зичили добра... Ніколи, ніколи!..

І Збишко замовк, бо у нього почало трястися підборіддя. А Мацько сказав:

Якщо ти вже неодмінно хочеш загинути, то що ж я маю робити?

Гаразд! Робіть, що хочете, я ще сьогодні поїду світ за очі.

–Дурень! – повторив Мацько.

І знову вийшов наглядати за хлопами, і богданецькими, і тими, що їх прислала Ягенка із Згожелиць та Мочидолів, щоб допомогти копати рів навколо майбутнього замка.

XLIV

Збишко, правда, не здійснив своєї погрози і не виїхав, але зате менш як за тиждень остаточно видужав і не міг уже вилежуватися в постелі. Мацько сказав, що їм тепер годиться поїхати в Згожелиці й подякувати Ягенці за догляд; і от одного дня, добре випарившись у лазні, Збишко вирішив їхати негайно. Для цього він наказав дістати з скрині нову одежу, щоб прибратися в неї замість буденної, а сам узявся завивати волосся. Та це була нелегка й немала робота – і не тільки через те, що буйна Збишкова чуприна одросла і спадала йому ззаду аж на лопатки. В повсякденному житті рицарі звичайно носили волосся в грибоподібних понтликах, і це було зручно тим, що в час походів воно менше плуталося під шоломом, натомість на різні урочистості, весілля або коли їхали на одвідини родин, в яких були панни, укладали їх в гарно закручені кучері, які часто змочували яєчним білком для міцності та блиску. Саме так хотів накрутити кучері і Збишко. Але дві жінки, покликані з челядні, були незвичні до такої роботи і не могли нічого вдіяти. Висохле після лазні й розкошлачене волосся не закручувалось в кучері й стирчало на всі боки, немов погано вшита стріха на хаті. Не помагали і здобуті у фризів оздоблені гребінці з буйволячого рогу, ні навіть шкребло, що його одна з жінок принесла з стайні. Кінець кінцем Збишко почав нетерпеливитись і сердитись, коли раптом у кімнату ввійшов Мацько в супроводі Ягенки, яка саме на той час несподівано приїхала в Богданець.

– Слава Ісусу Христу! – привіталась вона.

– На віки вічні! – відповів з прояснілим обличчям Збишко.– От здорово! Ми оце збиралися їхати в Згожелиці, а ти сама вже тут!

І очі його засяяли радістю, бо останнім часом повелося так, що скільки разів він її бачив, стільки разів на душі його ставало так ясно, наче він дивився на схід сонця.

А Ягенка, побачивши заклопотаних жінок з гребінцями в руках, шкребло біля Збишка на лаві і його розпатлане волосся, почала сміятися.

–От опудало, так опудало! – вигукнула вона, показуючи з-під вишневих губів прекрасні білі зуби.– Тобі б у коноплях або в вишневому садку стояти та горобців лякати!

Він зніяковів і сказав;

–Ми хотіли їхати в Згожелиці, там би тобі ніяк було гостей зневажати, а тут можеш собі з мене глузувати, скільки хочеш, бо я знаю, що тобі завжди приємно це робити.

– Мені приємно це робити? – запитала дівчина.—

Господи милосердний! Я якраз приїхала просити вас на вечерю, а сміюся я не з тебе, а з оцих жінок, бо якби на мене, то я одразу впоралася б з твоїм волоссям. – Не впоралася б і ти!

А Яськові, думаєш, хто це робить?

Ясько твій брат,– відказав Збишко.

Звісно...

Але тут старий досвідчений Мацько вирішив допомогти їм.

В родинах,– сказав він,– коли у юнака-рицаря відростає волосся, його закручує в кучері сестра, а старшим – дружина; але, якщо у рицаря немає ні сестри, ні дружини, то є звичай, що це роблять навіть незнайомі шляхетські дівчата.

Справді є такий звичай? – спитала, опустивши очі, Ягенка.

Не тільки по маєтках, а й по замках і навіть при королівському дворі,– відповів Мацько.

Потім сказав жінкам:

Якщо ви нічого не вмієте робити, то йдіть собі до челядні!

І нехай принесуть мені гарячої води,– додала Ягенка.

Мацько вийшов разом з жінками, ніби для того, щоб вони не барилися, і коли незабаром гаряча вода була принесена, Ягенка із Збишком залишилися в кімнаті самі. Намочивши рушника, Ягенка стала змочувати Збишкові волосся, а коли воно перестало вихритись і рівно лягло, вона взяла гребінця й сіла на лаві поруч юнака, щоб продовжувати роботу.

Так вони сиділи поруч, обоє надзвичайно гарні й незмірно закохані, але збентежені й безмовні. Нарешті Ягенка почала викладати його золотисте волосся, а він, відчуваючи близькість її піднятих рук, її пальців, тремтів з голови до ніг, стримуючись усією силою волі, аби не схопити її за стан і не пригорнути з усієї сили до грудей.

В тиші було чути їх прискорене дихання.

Ти, бува, не хворий? – спитала через деякий час Ягенка.– Що з тобою?

Нічого,– відповів молодий рицар.

Бо ти якось так дихаєш...

І ти дихаєш...

Знов запала тиша. Ягенчині лиця зацвіли, як троянди, вона відчувала, що Збишко ні на мить не зводить очей з її обличчя і, щоб приховати своє збентеження, знов спитала:

Чого ти так дивишся?

Це тобі заважає?

Не заважає, я просто питаю.

Ягенко!

Що?..

Збишко набрав у груди повітря, зітхнув, поворушив губами, немов збирався говорити далі, але, видно, йому невистачало відваги, і вій тільки повторив знову:

Ягенко!

Що?

– Коли я боюсь тобі щось сказати...

– Не бійся. Я проста дівчина, а не дракон.

–Звісно, не дракон! Але дядько Мацько каже, що хоче тебе брати...

–А хоче, тільки не для себе.

І вона замовкла, наче злякалася своїх слів.

–Ради бога! Моя Ягусю... А ти йому що, Ягусю?—. вигукнув Збишко.

Але очі її несподівано запливли слізьми, гарні уста почали тремтіти, а голос став такий тихий, що Збишко ледве міг почути, коли вона сказала:

–Татусь і абат хотіли... а я... ти знаєш!.. Радість полум'ям шугнула в Збишкове серце. Він

схопив дівчину на руки, як пір'їну, підняв її вгору і в самозабутті почав кричати:

–Ягусю! Ягусю! Золотко ти моє! Сонечко ти моє! Ой, ой!..

Він так кричав, що Мацько подумав, чи не трапилося щось незвичайне, і вбіг у кімнату. Побачивши Ягенку на руках у Збишка, він здивувався, що все сталося так несподівано швидко, і вигукнув:

–Во ім'я отця і сина! Опам'ятайся, хлопче!

А Збишко підбіг до нього, поставив Ягенку на долівку, і вони обоє хотіли стати перед ним навколішки, але перш ніж встигли це зробити, старий рицар схопив їх своїми кощавими руками і з усієї сили пригорнув до грудей.

– Слава Ісусу Христу! – сказав він.– Я знав, що так скінчиться, і яка ж це для мене радість! Хай вас бог благословить! Легше буде вмирати... Дівчина – щире золото... І для бога, і для людей! їй-богу! А тепер нехай буде, що має бути, коли я діждався такої втіхи!.. Бог послав випробування, але бог дав і радість. Треба їхати в Згожелиці сказати Яськові. Ех, якби старий Зих був живий!.. І абат... Але я вам обох їх заміню, бо так вас люблю, що аж казати совісно.

І хоч серце у Мацька було гартоване, він схвилювався так, що йому аж дух забило. Поцілувавши ще раз Збишка, а потім Ягенку в обидві щоки, він пробурмотів крізь сльози: «Мед, а не дівчина!» й пішов у стайню сказати слугам, щоб сідлали коні.

Вийшовши на подвір'я, він з радості заточився на коров'як, що ріс перед домом, і став дивитись на його темні кружки в вінках жовтих пелюстків,– зовсім як п'яний.

–Ого! – сказав він.– Вас багато, але дасть бог, що Градів Богданицьких буде ще більше!

Потім, ідучи до стайні, він знову почав бурмотіти й підраховувати.

–Богданець, абатові маєтки, Спихов, Мочидоли... Бог завжди знає, до чого провадить, а як прийде час старого Вілька, то не вадило б купити і Бжозову... Чудові луки!..

Тимчасом Збишко і Ягенка також вийшли на подвір'я– радісні, щасливі, ясні, як сонце.

–Дядьку! – гукнув здаля Збишко.

Мацько обернувся до них, розкрив обійми і став гукати, наче в лісі:

–Аго-ов! Сю-ди-и!!

XLV

Збишко з Ягенкою жили в Мочидолах, а старий Мацько будував для них замок у Богданці. Будував старанно, він хотів, щоб підмурок був з каменю на вапні, а сторожова вежа з цегли, хоч її нелегко було дістати поблизу. За перший рік він викопав рови, що легко було зробити, бо пагорок, на якому мав стояти замок, колись, може ще за поганських часів, був обкопаний. Отож треба було тільки вирубати дерева й кущі глоду в старих видолинках і належним чином поглибити та укріпити їх. При поглибленні докопалися до могутнього джерела, яке незабаром наповнило рів, так що Мацькові довелося подумати, куди спускати зайву воду. Потім він укопав на валу частокіл і почав готувати дерево для стін замка – такі грубелезні дубові балки, що три чоловіка не могли обхопити одну, і модринові, які не гнили ні під глиняною шпаровкою, ні під дерновим покриттям. Незважаючи на постійну допомогу згожелицьких і мочидольських хлопів, він узявся ставити стіни аж через рік, але взявся запопадливо, тим більше, що невдовзі перед цим Ягенка уповила близнюків. Старому рицареві здавалося, що над ним розкрилось небо,– тепер він мав на кого працювати і старатися, знав, що рід Градів не загине, а Тупа Підкова ще не раз зачервониться від ворожої крові.

Близнюків назвали Мацьком і Яськом. «Хлопці,– думав Мацько,– хоч куди, таких не знайти в цілому королівстві, а воно ж іще не вечір». І він одразу полюбив їх всією душею, а на Ягенку мало не молився. Хто йому хвалив її в очі, той міг усього від нього добитися. Проте всі заздрили Збишкові й вихваляли Ягенку не для власної користі, а тому, що вона й справді сяяла на всю околицю, як найкраща квітка на луці. Ягенка принесла чоловікові багатий посаг, але й більш, ніж посаг – велику любов, сліпучу красу, шляхетні звичаї і таку працьовитість, якою міг би похвалитися не один рицар. Їй не важко було за кілька днів після пологів устати до господарства, а потім їхати з чоловіком на лови або скочити раненько верхи з Мочидолів до Богданця й перед полуднем повернутися до Мацька й Яська Любив її, як свою душу, чоловік, любив старий Мацько, любила челядь, до якої Ягенка ставилась по-людськи, а коли вона в неділю входила в Кшесні до костьолу, її зустрічав шепіт здивування й захоплення. Її колишній зальотник, грізний Чтан із Рогова, одружений з кметовою дочкою, який після меси пиячив у корчмі з старим Вільком з Бжозової, так говорив йому напідпитку: «Калічили ми не раз один одного з вашим сином, хотіли її брати, але це було однаково, що дістати місяця з неба».

Інші вголос заявляли, що такої, як Ягенка, треба шукати хіба в Кракові в королівському палаці. Бо крім багатства, вроди й вишуканих манер, в ній шанували ще й надзвичайне здоров'я і силу. Всі про неї були одної думки: «Оце та жінка, що може підперти рогатиною в бору ведмедя. Їй не треба гризти горіхів, нехай-но тільки розкладе їх на лаві та з розгону сяде, то так усі й роздушить, наче млиновим каменем». Так її вихваляли і в парафіяльній Кшесні, й по сусідніх селах, і навіть у воєводському Серадзі. Однак, заздрячи Збишкові, ніхто надто не дивувався, що Ягенка припала саме йому, бо і його осявала така воєнна слава, як нікого іншого на всю околицю.

Молоді влодики і шляхтичі розповідали цілі легенди про німців, яких Збишко безліч «намолотив» під проводом Вітольда в битвах та на герцях на втоптаній землі. Розказували, що від нього не врятувався жодний німець, що він у Мальборзі аж дванадцять їх збив з коней, а з-поміж них магістрового брата Ульріха; нарешті, казали, що він міг змагатися навіть з краківськими рицарями і що сам непереможний Завіша Чорний був його доброзичливим другом.

Декотрі не хотіли вірити таким неймовірним байкам. але й вони, коли заходила мова про те, кого б округа обрала ватажком, якби польським рицарям довелося виступати проти ворога, казали: «Звичайно, Збишка!», а вже потім називали волохатого Чтана з Рогова та інших місцевих дужак, яким в рицарській вправності однак далеко було до молодого дідича з Богданця.

Велике багатство і слава створили Збишкові людську пошану. Взяті за Ягенкою Мочидоли та великі абатові! маєтки не були його заслугою, але у нього вже до того був Спихов з його величезними назбираними Юрандом скарбами, а крім того, подейкували люди, що за саму воєнну здобич богданецьких рицарів панцерами, кіньми, одежею та всілякими коштовностями можна було б купити три або й чотири добрих села.

В цьому вбачали якусь особливу милость божу над родом Градів герба Тупа Підкова. Ще недавно підупалий, з одним тільки занедбаним Богданцем, він тепер підносився над усіма іншими в околиці. «Адже в Богданці після пожежі зостався тільки скособочений будинок,– казали старі люди,– і його власники за браком робочих рук мусили його заставити родичеві, а тепер замок будують». Здивування було велике, але воно поєднувалося з загальним інстинктивним почуттям, що весь народ нестримною ходою прямує до якогось великого достатку і що з волі божої так і повинно бути, отже, в тому здивуванні не було злої заздрості. Навпаки, околиця пишалась і хвалилась рицарями з Богданця. Вони були ніби наочним доказом того, до чого може допровадити шляхтича дужа рука в поєднанні з мужнім серцем та рицарським прагненням пригод. Дивившись на них, не один також відчував, що йому тісно в своєму обійсті, у своїй батьківщині, і що за границею в ворожих руках перебувають величезні багатства й неозорі землі, котрі можна здобути з величезною користю для королівства і для себе особисто. І той надмір сил, що його відчували окремі роди, розпирав усе суспільство, як той окріп, що мусить збігти з посуду. Мудрі краківські радники і сам миролюбний король могли стримувати ці сили й відкладати війну з одвічним ворогом на довгі роки, але ніяка людська міць неспроможна була ні притлумити їх цілком, ні стримати того пориву, з яким іде до величі душа суспільства.

XLVI

Мацько дожив до щасливих днів свого життя. Він не раз говорив сусідам, що дістав більше, ніж сподівався. Навіть старість тільки побілила йому на голові й на бороді волосся, але не відібрала ні сили, ні здоров'я. Серце його сповнене було такої радості, якої він ніколи досі не зазнав. Колись суворе його обличчя ставало все добродушнішим, а очі сміялись до людей доброю усмішкою. В душі він був певний, що все лихе вже скінчилось назавжди і що ніяка журба, ніяке нещастя не затьмарить щасливих днів його життя, які плинули спокійно, мов прозорий струмок. До старості воювати, на старість господарювати та збільшувати для онуків маєтність – це завжди було його заповітним бажанням, і тепер воно цілком здійснилось. Господарство йшло – краще й не треба. Значна частина борів була вирубана; розкорчовані й засіяні цілинні ділянки щовесни зеленіли врунами всілякого хліба; збільшувався достаток; на луках паслося сорок кобил з лошатами, яких старий шляхтич щоденно оглядав; череди овець і рогатої худоби паслися по толоках та перелісках; Богданець зовсім змінився: з пустки-селитьби він перетворювався на людне й заможне село, і кожному, хто наближався до нього, впадала в очі видна здалеку сторожова вежа й непочорнілі ще стіни замка, що виблискували золотом на сонці й пурпуром у промінні вечірньої зорі.

І старий Мацько радів у душі достатками, господарством, прихильною долею і не перечив, коли люди казали, що у нього щаслива рука. Через рік після близнюків знову народився хлопчик, якого Ягенка на честь і на пам'ять про свого батька назвала Зихом. Мацько зустрів його з радістю і нітрохи не турбувався тим, що коли так піде й далі, то подробиться здобута з такими труднощами маєтність. «Бо що ми мали? – казав він одного разу з цього приводу Збишкові.– Нічого! А проте бог нам поміг надбати. У старого Пакоша з Сулиславиць тільки одне село і двадцять два сини, а вони ж із голоду не вмирають. Мало хіба землі в королівстві і в Литві? Мало хіба сіл і замків у руках псявір-хрестоносців? Ого! А може ж таки дасть господь-бог, що поталанить! То був би непоганий притулок, бо там усі замки з червоної цегли, і наш милостивий король поробив би з них кастелянства». Гідним уваги було те, що Орден досяг вершини своєї могутності й переважав багатством, силою та численністю навченого війська всі західні королівства, проте старий рицар думав про замки хрестоносців як про майбутні сельбища для своїх онуків. І багато інших в королівстві Ягелла, мабуть, думали так само, і не тільки тому, що це були давні польські землі, котрі захопив Орден, а й тому, що відчували свою могутню силу, яка вирувала в народних грудях і шукала на всі боки виходу.

Замок був збудований аж на четвертий рік після одруження Збишка, та й то з допомогою не тільки місцевих, згожелицьких та мочидольських робочих рук, а й сусідських, особливо старого Вілька з Бжозової; зоставшись по смерті сина самотнім, він дуже подружив із Мацьком, а потім розкрив своє серце для Збишка і Ягенки. Мацько оздобив покої воєнною здобиччю, взятою ними із Збишком або успадкованою від Юранда й вивезеною із Спихова, додав до цього речі, які залишились від абата, і те, що Ягенка привезла з дому, дістав у Серадзі скляні шибки для вікон і прекрасно устаткував житло. Проте Збишко з жінкою й дітьми перебрався в замок аж на п'ятий рік, коли вже остаточно були закінчені й інші будівлі – стайні, обори, кухні й лазні, а також підземні склепи, збудовані для довговічності з каменю на вапні. Але сам Мацько до замка не перебирався; він вважав за краще залишатися в старому домі, а на всі прохання Збишка і Ягенки відмовлявся, так мотивуючи своє відмовлення:

–Я вже там і помру, де народився. Ви знаєте, що за війни Гжималітів з Наленчами Богданець був спалений дощенту, – згоріли всі будівлі, всі хати, навіть тини, залишився тільки оцей дім. Люди казали, що він не згорів через те, що на покрівлі був товстий шар моху, але я думаю, що в цьому була і ласка божа і його воля – аби ми сюди повернулись і відціля знову зросли. За наших воєнних походів я не раз думав, що нам нема до чого повертатися, але це було не зовсім слушно, бо господарювати справді не було на чому і їсти не було чого, зате було де голову прихилити. Ви, молоді, інша річ, але я так думаю, коли цей старий дім не погордував нами, то не повинен і я ним гордувати.

І він залишився в старому домі. Проте любив приходити до замка, щоб помилуватись його величчю та красою і заразом подивитися на онуків. Все, що він там бачив, було в переважній більшості ділом його рук, однак сповнювало його подивом і гордістю. Інколи до нього приїжджав старий Вільк, щоб «побазікати» з ним коло вогню, а часом Мацько сам одвідував його з тією самою метою в Бжозовій і так одного разу висловив йому свої думки про «нові порядки»:

–Знаєте що? Мені іноді аж чудно. Ви ж знаєте, Збишко і в Кракові в королівському замку бував (там йому ледве голови не зітнули), і в Мазовії, і в Маль-' борзі, і в князя Януша, а Ягенка теж у достатках зростала, хоч вони власного замка й не мали... А тепер як подивишся, то ніби вони ніколи інакше й не жили... Ходять, кажу вам, по покоях, ходять і ходять, слугам там усе, що треба, наказують, а як стомляться, то сядуть. Справжні кастелян і кастелянша! Є у них такий покій, де вони вкупі з старостами, економами та челяддю обідають, а в тім покої, лави для нього і для неї вищі, а всі інші сидять нижче і ждуть, поки панам не насиплють у миски страви. Отакі в них придворні звичаї, аж мені доводиться нагадувати собі, що то не якесь велике панство, а мій же небіж із жінкою, які мене, старого,, цілують в руку, садовлять на першому місці та називають своїм добродієм.

–За те їм господь помагає,– зауважив старий Вільк.

Потім покивав сумно головою, випив меду, підворушив залізною кочергою головні в вогнищі і сказав:

А мій хлопець загинув!

Воля божа.

–Звісно! П'ятеро старших синів ще до того погинули в боях. Але ж ви знаєте. Така воля божа. Та цей був з-поміж усіх найсильніший. Справжній вовк, і коли б був не загинув, то тепер, може, теж сидів би у власному замку.

–Хай би лучче Чтан був загинув.

–Що там Чтан! Він нібито завдає собі на плечі млиновий камінь, а скільки разів мій його дубасив! У мого була рицарська вправність, а Чтана тепер жінка по морді товче, бо він хоч і дужий, але дурень дурнем.

–Справжнісінький пеньок! – підтвердив Мацько.

І принагідно всіма способами вихваляв не тільки рицарську вправність Збишка, а й його розум: мовляв, у Мальборзі він змагався з найпершими рицарями, «а з князями йому говорити однаково, що горіхи лузати». Він хвалив і його кмітливість і хазяйновитість, без якої замок швидко з'їв би маєтність. Але щоб старий Вільк не подумав, що їм справді щось таке може загрожувати, він кінчав притишеним голосом:

–Але, хвалити бога, є у нас досить всякого добра, більше, ніж люди знають, тільки нікому про це не кажіть.

Проте люди догадувались, знали й розказували навіть з перебільшенням, особливо про ті багатства, що їх богданецькі рицарі вивезли із Спихова. Ходили чутки, що вони возили гроші з Мазовії цілими барилами, Мацько якось виручив кількох можновладних дідичів з Конецьполя, позичивши їм по кілька сот гривень, і це остаточно переконало сусідів у тому, що він має цілі «скарби», В зв'язку з цим зростало значення рицарів Богданецьких, зростала людська пошана, і в їх замку ніколи не бракувало гостей, і Мацько, хоч і був ощадливий, не вважав цього за марнотратство, бо знав, що й це примножує славу його роду.

Особливо пишно справляли хрестини, а раз на рік, після першої пречистої, Збишко влаштовував для сусідів бучний бенкет, на який приїжджали і шляхтянки подивитись на рицарські вправи, послухати піснярів та потанцювати при смолоскипах з молодими рицарями аж до ранку. Отоді старий Мацько не міг надивитись і нарадуватись Збишком і Ягенкою, такими вони йому здавались великими та пишними панами. Збишко змужнів, став кремезний, проте при могутній і стрункій постаті обличчя його завжди здавалося надто молодим. Але коли він перев'язував своє пишне волосся пурпуровою стьожкою, прибирався в гарну, заткану золотими й срібними нитками одежу, тоді не тільки Мацько, а й багато шляхтичів думали: «Боже мій, це просто якийсь князь у своєму власному замку». А рицарі, котрі знали західні звичаї, ставали перед Ягенкою навколішки і просили, щоб вона погодилась бути панією їхнього серця,– так вона сяяла здоров'ям, молодістю, силою і вродою. Сам старий дідич з Конецьполя, що був серадзьким воєводою, дивувався з її краси й порівнював з ранньою зорею та з сонечком, «яке осяває світ і сповнює жаром навіть старі кості».

XLVII

Але п'ятого року, коли у всіх селах був заведений зразковий порядок, коли над Сторожовою вежею вже кілька місяців майорів стяг з Тупою Підковою, а Ягенка щасливо народила четвертого сина, якого назвали Юрандом, старий Мацько так сказав Збишкові:

–На світі все може трапитись, і коли б господь милосердний допоміг нам ще в одному ділі, тоді б я вже вмер спокійно.

Збишко запитливо подивився на нього і спитав:

Чи не про війну з хрестоносцями ви говорите, бо чого ж вам ще треба?

Я тобі скажу те, що й раніш казав,– відповів Мацько.– Поки магістр Конрад живий, війни не буде.

–Чи ж вічно йому жити!

–Та й я ж не житиму вічно, через те й думаю зовсім про інше.

–Про що ж саме?

–Е-е! Краще не згадувати. А поки що я збираюся до Спихова, а може, доведеться й князів у Плоцьку та в Черську навідати.

Тому що старий Мацько за останні роки кілька разів їздив до Спихова, ця відповідь не дуже здивувала Збишка, і він тільки запитав:

–Довго забаритесь?

–Довше, ніж звичайно, бо затримаюсь у Плоцьку. За тиждень Мацько виїхав, взявши з собою кілька

возів та добрий панцер, «на той випадок, коли доведеться з ким-небудь стати на герць». Від'їжджаючи, він знову сказав, що, може, забариться довше, ніж звичайно, і справді забарився, бо півроку про нього не було ніякої чутки. Збишко вже почав непокоїтись і послав до Спихова гінця, але той здибав Мацька за Серадзем і прибув назад разом з ним.

Старий рицар повернувся якийсь похмурий, але, докладно розпитавши Збишка про все, що діялось під час його відсутності, і заспокоївшись, що все йшло гаразд, трохи повеселішав і сам заговорив про свою подорож.

А ти знаєш, я був у Мальборзі, – сказав він.

У Мальборзі?

А то ж де?

Збишко деякий час дивився на нього здивовано, потім ударив себе долонями по стегнах і сказав:

–Боже мій! А я ж зовсім забув.

–Тобі можна було забути, бо ти свою обітницю виконав,– відповів Мацько,– але не дай боже, щоб я ухилився від присяги і власної честі. Не наш це звичай, щоб забувати, і клянусь святим хрестом, що поки мого життя – не забуду.

Мацько спохмурнів, і обличчя його стало таким грізним і лихим, яким Збишко бачив його тільки в минулі роки у Вітольда і Скірвоїлла перед битвою з хрестоносцями.