Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 45 страниц)

Я тільки про одне думаю,—сказав Мацько,—що ти всіх людей з Богданця забереш, щоб мати почет, як належить рицареві, а земля залишиться без рук. Поки житиму, то не дам, а після моєї смерті – знаю, що забереш.

Бог мені поможе набрати почет, та й Янко ж із Тульчі, родич, не поскупиться.

Раптом відчинилися двері, і, немов на доказ, що бог поможе Збишкові набрати почет, увійшло два чоловіки – обидва чорняві, кремезні, в жовтих, схожих на єврейські, каптанах, в червоних фесках і широченних штанях. Ставши в дверях, вони почали прикладати пальці до лоба, до вуст, до грудей і заразом кланятись аж до землі.

Що воно за опудала? – спитав Мацько.– Хто ви такі?

Ваші невільники,– відповіли ламаною польською мовою прибулі.

– Як так? Звідки? Хто вас сюди прислав?

Прислав нас пан Завіша в дар молодому рицареві, щоб ми були його невільниками.

О, дай боже! На двох хлопів більше! – вигукнув з радості Мацько.– А з якого народу?

Ми турки.

Турки? – перепитав Збишко.– Значить, матиму двох турків у почті. Ви бачили коли-небудь турків?

Підійшовши до них, він почав обмацувати й оглядати їх, немов якісь заморські створіння. А Мацько сказав:

–Бачити не бачив, але чув, що в пана з Гарбова є слуги турки, яких він забрав, як воював коло Дунаю в війську римського імператора Сігізмунда. То це що ж виходить, що ви, псявіри, погани?

–Пан наказав нам охреститись, – мовив один з невільників.

–А відкупитися не мали за що?

–Ми здалека, з азіятського берега, з Брусси. Збишко, який завжди жадібно слухав усякі розповіді про війну, а особливо ті, де йшлося про подвиги преславного Завіші з Гарбова, почав розпитувати їх, яким чином вони потрапили в неволю. Але в їх розповідях не було нічого незвичайного: три роки тому Завіша напав на їх загін з кількох десятків чоловік у глибокому яру, частину побив, частину полонив і багатьох потім роздарував. Збишко й Мацько дуже зраділи з цього подарунка, тим більш, що в ті часи трудно було роздобути людей і вони становили справжню маєтність.

Незабаром прийшов і сам Завіша з Повалою та Пашком Злодієм з Біскупиць. Тому що всі вони брали участь в порятунку Збишка й раді були, що їм пощастило досягти цього, кожен з них приніс йому якийсь подарунок на прощання й на пам'ять. Щедрий рицар з Тачева дав йому кінську попону, широку, гарну, обшиту спереду золотою торочкою. Пашко дав угорський меч, який коштував кілька гривень. Потім прийшли Лис з Торговиська, Фарурей і Кшон з Козіхглув з Мартином з Вроцімовиць, а останнім прийшов Зиндрам з Машковиць – кожен з повними руками.

Збишко вітав їх, розчулений, вдвоє щасливий і з дарів, і тому, що найславетніші в королівстві рицарі так приязно ставляться до нього. А вони розпитували його про від'їзд та про Мацькове здоров'я, радячи йому, як люди досвідчені, хоч і молоді, всілякі масті й цілющі ліки до ран.

Але Мацько полишав на їхнє піклування тільки Збишка, бо сам збирався на той світ. Трудно жити з залізякою під ребрами. Скаржився він ще й на те, що весь час плює кров'ю та їсти не може. Кварта облущених горіхів, два кільця ковбаси та миска яєчні – от і вся його їжа на день. Отець Цибек кілька разів пускав йому кров, гадаючи, що таким способом відтягне йому від серця гарячку та поверне хіть до їди, але й те не помогло.

Проте він так зрадів подарунками для племінника, що в той час почував себе краще, і коли купець Амилей наказав для вшанування таких славетних гостей принести барило вина, сів разом з ними до чарки. Стали розмовляти про порятунок Збишка та про його заручини з Дануською. Рицарі не сумнівалися, що Юранд із Спихова не противитиметься волі княгині, особливо коли Збишко помститься за смерть її матері та здобуде обіцяні павині чуби,

От тільки щодо Ліхтенштейна,– сказав Завіша,– то не знаю, чи захоче він з тобою битись, бо він же чернець, а до того ще й один із старост Ордену. Казали люди з його почту, що як діждеться, то навіть великим магістром стане.

Якщо відмовиться битись, то втратить честь,– озвався Лис з Торговиська.

Ні,—відповів Завіша,– бо він не світський рицар, а ченцям заборонено ставати на герць.

А проте часто буває, що стають.

Через те що закони в Ордені занепали. Дають вони всілякі обітниці, але вславились тим, що, на спокусу всьому християнському світові, раз у раз їх ламають. А до бою на смерть хрестоносець, а тим більш комтур, може не стати.

Ну, тоді ти його спіткаєш хіба на війні.

Коли ж кажуть, що війни не буде,– сказав Збишко,– бо хрестоносці тепер бояться нашого народу.

Зиндрам з Машковиць відказав на це:

–Не довго він буде, цей мир. Не може бути з вовком згоди, бо він чужим живе.

– А тимчасом, може, нам доведеться з Тімуром Кульгавим за барки взятися,– озвався Повала.– Едигей розбив князя Вітольда—це вже певно.

–Певно. І воєвода Спитко не повернувся,– додав Пашко Злодій з Біскупиць.

–І князів литовських багато зосталось на полі

бою.

Небіжчиця королева пророкувала, що так буде, сказав пан з Тачева.

Отож, може, й доведеться нам на Тімура вирушати.

І розмова перейшла на литовський похід проти татар. Не було вже ніякого сумніву, що князь Вітольд, вождь швидше запальний, ніж досвідчений, зазнав на Ворсклі страшної поразки, в якій полягло дуже багато литовських та руських бояр, а разом з ними купка польських рицарів-добровольців і навіть хрестоносців. Далі рицарі, що зібрались в Амилея, особливо вболівали про долю молодого Спитка з Мельштина, найбагатшого вельможі в королівстві, котрий вирушив у похід як доброволець і після битви пропав безвісти. Всі вихваляли його справжній рицарський вчинок: одержавши від супротивного вождя охоронний ковпак, він не

схотів надіти його під час битви, бо вважав за краще

вмерти славною смертю, ніж зберегти життя з ласки поганського владаря. Проте ще не відомо було напевне, чи він загинув, чи потрапив у неволю. Та з неволі він мав чим викупитись, бо багатства його були незліченні, а король Владіслав до того ще віддав йому в ленне володіння ціле Поділля.

Але розгром литвинів міг бути загрозливим і для всієї Ягелловської держави, бо ніхто не знав, чи татари, заохочені перемогою над Вітольдом, не ринуть на землі та міста, які належали великому князівству. В такому разі було б втягнено в війну і королівство. Тому багато рицарів, таких як Завіша, Фарурей, Добко і навіть Повала, які звикли шукати пригод та бійок при іноземних дворах, навмисне не залишали тепер Кракова, не знаючи, що станеться в недалекому майбутньому. Якби Тамерлан, повелитель двадцятьох сімох царств, зрушив увесь монгольський світ, небезпека стала б страшною. І були люди, які провіщали, що так воно й станеться.

– Якщо треба буде, то й з самим Кульгавим поміряємось силою. Не буде йому так легко впоратися з нашим народом, як з усіма тими, котрих він винищив і скорив. До того ж нам на допомогу прийдуть інші християнські государі.

Зиндрам з Машковиць, який палав особливою ненавистю до Ордену, гірко відповів на це:

–Про государів не знаю, але хрестоносці готові побрататися з татарами й напасти на нас з другого боку.

–От і буде війна! – вигукнув Збишко.– Я – проти хрестоносців.

Але інші рицарі почали заперечувати. Хрестоносці забули страх божий і піклуються тільки про свій добробут, але напевне поганам проти християнського народу не помагали б. Зрештою, Тімур воює десь далеко в Азії, а татарський вождь Едигей стільки людей у битві втратив, що, кажуть, сам злякався своєї перемоги. Князь Вітольд передбачливий і, мабуть, добре укріпив свої міста, зрештою, хоч литвинам цього разу й не пощастило, проте перемагати татар їм не новина.

–Не з татарами нам, а з німцями не на життя, а на смерть воювати,– сказав Зиндрам з Машковиць,– і коли ми їх не зітрем, то самі від них загинемо.

Потім звернувся до Збишка:

–А першою загине Мазовія. Знайдеш там завжди роботу – не журись!

– Ех, якби дядько був здоровий, я б зараз туди вирушив.

–Боже тобі поможи! – сказав Повала, підіймаючи келиха.

– За твоє і Данусине здоров'я!

–І на загибель німцям! – додав Зиндрам з Машковиць.

І рицарі почали прощатися із Збишком. А тимчасом увійшов придворний княгині з соколом на руці і, вклонившись рицарям, звернувся з якоюсь дивною усмішкою до Збишка:

– Пані княгиня наказала повідомити вас,– мовив він,– що переночує ще в Кракові, а в дорогу вирушить завтра вранці.

–То це й добре,– сказав Збишко,– але чому ж це? Чи не захворів хто-небудь?

– Ні. Тільки до княгині прибув гість з Мазовії. – Сам князь приїхав?

– Не князь, а Юранд із Спихова, – відповів при-

дворний

Почувши це, Збишко страшенно збентежився, і серце його так закалатало в грудях, як тоді, коли йому читали смертний вирок.

VIII

Княгиня Ганна не дуже здивувалася з приїзду Юранда із Спихова, бо часто траплялося, що серед постійних переслідувань, наскоків та сутичок поймала його раптом нудьга за Данусею. Тоді він несподівано з'являвся в Варшаві, в Цеханові або взагалі там, де перебував двір князя Януша. Дануся дедалі більше ставала схожа на свою матір, так що Юрандові що разу здавалося, ніби він бачить свою небіжчицю, бачить такою, якою колись уперше побачив її при дворі княгині Ганни в Варшаві. Люди не раз гадали, що від цієї нудьги пом'якшає його залізне серце, яке жило тільки помстою. Княгиня не раз умовляла його залишити свій кривавий Спихов і зостатися при дворі й коло Данусі. Сам князь, цінячи його мужність і значення, а разом з тим бажаючи позбутися клопоту, який він постійно мав через приграничні сутички, пропонував йому посаду мечника. Але все було марно. Саме коли він бачив Данусю, в серці його ятрились давні рани. Через кілька днів він втрачав хіть до їжі, до сну, до розмови. Серце його починало бушувати й заливатись кров'ю, і він кінець кінцем зникав з двору й повертався в свої спиховські багна, щоб потопити в крові жаль і гнів. Тоді люди казали: «Горе німцям! Загалом вони не вівці, але для Юранда – вівці, бо він для них вовк». І через деякий час розходились звістки то про забраних в неволю іноземних добровольців, що прямували приграничним шляхом до хрестоносців, то про спалені городища, то про загарбаних хлопів або про криваві бійки, з яких Юранд завжди виходив переможцем. При хижацьких звичаях мазурів і німецьких рицарів, які з дозволу Ордену володіли землями та городищами, що прилягали до Мазовії, навіть в час найсталішого миру між мазовецькими князями й Орденом на кордоні не припинялася ніколи бойова заворуха. Навіть на рубання дерева в бору або на жнива жителі приграниччя виходили з самострілами або з списами. Люди жили не певні в завтрішньому дні, в постійній бойовій готовності, з запеклими серцями. Ніхто не обмежувався лише обороною: за грабіж платили грабежем, за пожежу пожежею, за напад нападом. І траплялося, що коли німці нишком прокрадались лісовими рубежами, щоб захопити яке-небудь городище, забрати в неволю хлопів або зайняти худобу, мазури в той самий час робили те саме. Не раз вони стикалися і бились до останнього, а часто на смертний бій ставали тільки ватажки, після якого переможець забирав усіх людей супротивника. І коли до варшавського двору надходили скарги на Юранда, то князь відповідав скаргами на напади німецьких рицарів, вчинені в іншому місці. Таким чином, коли обидві сторони вимагали справедливості, а жодна не хотіла й не могла її додержати,– всі грабежі, підпали та напади миналися безкарно.

Але Юранд, сидячи в своєму багнистому, порослому очеретом Спихові і палаючи невситимою жадобою помсти, так уприкрився своїм закордонним сусідам, що страх перед ним подолав їхню запеклість. Поля, що межували із Спиховом, лежали облогом, ліси заростали диким хмелем і ліщиною, луки – лепехою. Не один німецький рицар, що звик у своїй вітчизні до права сильного, пробував осісти по сусідству з Спиховом, але кожен незабаром волів позбутися свого легшого володіння, худоби і хлопів, ніж жити під боком у невблаганного войовника. Часто рицарі змовлялися вчинити спільний похід на Спихов. Але всі такі походи кінчалися поразкою. Вживали найрізноманітніших способів. Одного разу вони запросили з-над Майна славетного й відомого своєю силою, лютістю та непереможністю рицаря, щоб він викликав Юранда на герць на втоптаній землі. Та коли вони стали один проти одного, німець, немов зачарований, побачивши страшного мазура, повернув коня і став утікати. Юранд ззаду прохромив його списом, позбавивши рицарської честі й життя. Відтоді сусідів пойняв ще більший страх, і коли німець бачив хоч би здалека дим у Спихові, він раптом хрестився і звертався з молитвою до свого святого заступника, бо всі вірили, що Юранд задля помсти продав нечистому душу.

Про Спихов розповідали страхітливі речі, що через грузькі багна, серед застояних, порослих ряскою та водяним гірчаком ковбань ішла до нього така вузька дорога, що по ній не могли поруч їхати два вершники; що обабіч тієї дороги валяються німецькі кості, а ночами по ній ходять голови потопельників на павучих ногах, стогнуть, виють і затягають в трясовину людей разом з кіньми. Казали, що в самому городищі на кожній частоколині насаджений людський череп. Правдою в усьому було тільки те, що в загратованих ямах, викопаних під спиховським дворищем, завжди стогнало кілька або кільканадцять бранців і що ім'я Юранда було страшніше за всі вигадки про кістяки та про потопельників.

Довідавшись про прибуття Юранда, Збишко одразу ж поспішив до нього, але як до Данусьчиного батька йшов з деякою тривогою в серці. Що він обрав Дануську панією свого серця й дав їй обітницю, того йому ніхто заборонити не міг, бо княгиня пізніше ще й справила його заручини з Данусею. Але що Юранд на це скаже? Поголиться чи не погодиться? І що буде, коли він як батько крикне, що ніколи на це не пристане? Питання ці викликали в Збитковій душі тривогу, бо Дануся тепер була йому дорожча за все на світі. Його лише підбадьорювала думка, що Юранд вважатиме за заслугу, а не докорятиме йому за напад на Ліхтенштейна, бо він же зробив це задля помсти за Данусину матір і мало сам не наклав головою.

Тимчасом він почав розпитувати придворного, який прийшов за ним до Амилея:

–Куди ви мене ведете? В замок?

Звісно, що в замок. Юранд зупинився при дворі княгині.

А скажіть мені, що він за людина?.. Щоб я знав, як з ним говорити...

Що я вам скажу? Він чоловік – зовсім не схожий на інших. Кажуть, що колись був веселий, поки кров у печінці не запеклася.

–А розумний він?

–Хитрий, бо інших б'є, а сам їм не дається. Ого! У нього тільки одне око, бо друге йому німці стрілою вибили, але він і тим одним людину наскрізь бачить. Ніхто з ним на своєму не поставить... Тільки княгиню, нашу пані, дуже любить, бо її придворну панну за жінку взяв, а тепер його дівчина у нас виховується. Збишко зітхнув:

То кажете, він не противитиметься княгининій волі?

Знаю я, про що б ви хотіли дізнатись, і що чув, те скажу. Говорила з ним княгиня про ваші заручини, бо незручно було б від нього таїтись, але що він на те відповів – не знаю.

Так розмовляючи, вони дійшли до брами. Капітан королівських лучників, той самий, що недавно вів Збишка на смерть, тепер привітно кивнув йому головою, і вони, пройшовши повз варту, потрапили в двір, а потім повернули праворуч до флігеля, що його займала княгиня.

Придворний, зустрівши коло дверей служку, спитав: А де Юранд із Спихова? В кривій кімнаті, з дочкою.

–Оце тутечки,—сказав придворний, показуючи на двері.

Збишко перехрестився і, піднявши заслону в відчинених дверях, увійшов з калатаючим серцем. Але він не одразу побачив Юранда з Данусею, бо кімната була не тільки крива, а й напівтемна. Тільки через якийсь час він помітив біляву голівку дівчини, що сиділа в батька на колінах. Вони також не почули, коли він увійшов, тому Збишко спинився коло заслони, кашлянув і нарешті озвався:

– Слава Ісусу!

–На віки вічні,– відповів, встаючи, Юранд.

В ту ж мить Дануся підбігла до молодого рицаря, схопила його за руку і стала гукати:

–Збишку! Татусь приїхали!

Збишко поцілував її в руку, потім разом з дівчиною наблизився до Юранда і сказав;

–Прийшов поклонитися вам. Ви знаєте, хто я?

І легко нахилився, роблячи рух, ніби хоче обняти його за ноги. Але Юранд схопив його за руку, повернув до світла і мовчки почав розглядати.

Збишко вже трохи заспокоївся, отож, з цікавістю глянувши на Юранда, побачив перед собою велетенського чоловіка, з русявим волоссям і такими ж вусами, з подзьобаним обличчям і одним оком кольору заліза. Йому здавалось, що те око хоче просвердлити його наскрізь, тому він знову почав бентежитись; нарешті, не знаючи, про що говорити і хотівши неодмінно щось сказати, щоб порушити це тяжке мовчання, він промовив:

–То це ви Юранд із Спихова, Данусин батько?

Але Юранд лише показав йому на дубову лаву, коло якої сам він сидів у кріслі, і, не відповівши на запитання, розглядав його далі.

Збишкові нарешті урвався терпець.

–А знаєте,—сказав він,—незручно мені так сидіти, немов на суді.

Юранд аж тепер озвався:

Ти хотів битися з Ліхтенштейном?

Еге ж! – відповів Збишко.

В оці пана із Спихова блиснуло якесь дивне світло, і грізне його обличчя трохи прояснилося. Через якийсь час він подивився на Данусю і знову спитав:

–І то задля неї?

– А задля кого ж? Дядько мусили вам сказати, як я дав їй обітницю поздирати з німецьких голів павині чуби. Але буде їх не три, а щонайменше стільки, скільки пальцім на обох руках. Через те і вам помститись допоможу, бо то ж за Дапусину матір.

–Горе їм! – відповів Юранд.

І знов зайшло мовчання. Але Збишко, зміркувавши, що своєю ненавистю до німців він торує стежку до Юрандового серця, сказав:

–Не подарую я їм за свою кривду, хоч мені мало голови не зітнули.

Тут він обернувся до Данусі й додав:

Вона мене врятувала.

Знаю,– відповів Юранд.

А ви не сердитесь за це? .

–Коли ти дав їй обітницю, то й служи їй, бо такий рицарський звичай.

Хлопець трохи завагався, але через деякий час промовив з явним хвилюванням:

–Бо знаєте... вона мені повила голову покривалом... Всі рицарі чули, й францисканець, Що був коло мене з хрестом, чув, як вона сказала: «Ти – мій!»,– і певно, що нічий інший до смерті не буду, хай мені бог помагає.

Сказавши так, Збишко знову став навколішки і, намагаючись показати, що знає рицарські звичаї, з великою пошаною поцілував обидва черевички Данусі,. яка сиділа на бильці крісла, потім устав і, звернувшись до Юранда, спитав:

–Ви бачили другу таку, га?

А Юранд схопився раптом за голову своїми страшними вбивчими руками і, стуливши повіки, глухо відповів:

–Бачив, але німці мені її вбили.

–То слухайте, – з запалом заговорив Збишко,– одна у нас кривда й одна помста. І наших багатьох з Богданця, котрих коні в болоті застрягли, псявіри з луків постріляли... Для вашої роботи ви нікого кращого за мене не знайдете... Це для мене не новина! Спитайте дядька. На списах чи на сокирах, на довгих чи на коротких мечах, мені однаково! А розказував вам дядько про тих фризів?.. Наріжу я вам німців, як тих баранів, а щодо дівчини, то на колінах вам обіцяю, що буду за неї битися хоч би з самим пекельним старостою і що не відступлюся від неї ні за землі, ні за худобу, ні за які багатства, та коли б мені навіть замок із скляними вікнами без неї давали, то й замок покину, а за нею на край світу помандрую.

Юранд сидів деякий час, опустивши голову в долоні, нарешті немов пробудився від сну і сказав з жалем і смутком:

–Сподобався ти мені, хлопче, але тобі її не дам, бо не тобі вона судилася, небоже!

Почувши це, Збишко аж онімів і почав дивитись на Юранда круглими очима й не міг вимовити ані слова.

На допомогу йому прийшла Дануся. Дуже їй любий був Збишко і любо їй було вже називатись не «курдупелем», а «дійшлою дівчиною». Подобались їй і заручини, і солодощі, які їй щодня носив молодий рицар, і от тепер, коли Дануся зрозуміла, що все це у неї хочуть відібрати, вона швиденько зсунулася з бильця на кріслі і, припавши головою до батькових колін, почала гукати:

–Татусю! Татусю! Бо буду плакати!

Юранд, що, видно, любив її над усе на світі, лагідно поклав їй руку на голову. На обличчі його не було ні упертості, ні гніву, тільки смуток.

Збишко тимчасом заспокоївся і сказав:

–Як же так? Невже ви хочете противитись божій волі?

Юранд відповів на це:

–Як буде божа воля, то ти її дістанеш, але моєї волі не можу тобі прихилити. І радий би, та не можу...

Сказавши це, він підняв Данусю і, взявши її за руку, попрямував до дверей, а коли Збишко хотів заступити йому дорогу, він спинився на мить і сказав:

–Не сердитимусь на тебе за рицарську службу, але не питай мене більше, бо не можу тобі нічого сказати.

І вийшов.

IX

Наступного дня Юранд не уникав Збишка і не перешкоджав йому чинити Данусі різноманітні рицарські послуги. Навпаки, Збишко, хоч і дуже був засмучений, помітив, однак, що похмурий пан із Спихова поглядав на нього доброзичливо і ніби шкодував, що мусив дати йому таку неприємну відповідь. Молодий рицар неодноразово намагався під'їхати до нього й почати розмову. Після виїзду з Кракова це не трудно було зробити, бо вони обидва супроводили княгиню верхи. Юранд, звичайно мовчазний, тепер розмовляв досить охоче, але як тільки Збишко хотів довідатись що-небудь про перешкоду, яка відділяла його від Данусі, розмова раптом уривалась, а обличчя Юранда хмурніло. Збишко думав, може, княгиня знає більше, отож він вибрав зручну хвилину і хотів що-небудь дізнатись, але й вона могла сказати небагато.

Звичайно, тут якась таємниця,– мовила вона.– Мені сказав про це сам Юранд, але разом з тим просив, щоб я його не випитувала. Напевне, він зв'язаний якоюсь присягою, як то воно буває. Проте бог дасть, що з часом усе стане відомо.

Так мені на світі було б без Дануськи жити, як собаці на цепу або ведмедеві в ямі,– відповів Збишко.– Ні радості ніякої, ні втіхи. Нічого – тільки сум та зітхання. Пішов би я був краще до Тавані, нехай би мене там татари вбили. Але спочатку я повинен дядечка одвезти, а потім оті павині чуби у німців з голів поздирати, як заприсягся. Може, мене при тому вб'ють – то буде краще, ніж бачити, як Дануську інший візьме.

Княгиня подивилася на нього своїми добрими голубими очима і трохи здивовано спитала:

–І ти б допустив таке?

–Я? Поки живий, того не буде! Хіба б мені рука всохла і сокири вдержати не змогла.

–Ну, от бачиш.

–Еге ж! Але як же мені її проти батькової волі брати?

Княгиня сказала, немов сама до себе:

–Боже милостивий! А хіба не трапляється так?.. А потім звернулася до Збишка:

Хіба-таки воля божа не сильніша за батьківську? А що ж Юранд сказав? «Якщо,—сказав,—буде воля божа, то візьме її».

Так само він сказав і мені! – вигукнув Збишко.– «Якщо,– сказав,– буде воля божа, то візьмеш її».

От бачиш!

Ваша ласка, милостива пані,– єдина для мене втіха.

Мою ласку ти маєш, а Дануська не зрадить. Ще вчора я її питаю: «Данусько, будеш вірна Збишкові?» А вона каже: «Буду Збиткова або нічия». Зелена то ще ягода, та коли що скаже, то вже додержить, бо то шляхетська дитина, а не якась бродяга. І мати її така була.

Дав би бог! – сказав Збишко.

Тільки пам'ятай, щоб і ти не зрадив, А то з-поміж вас є чимало вітрогонів: обіцяє вірно любити, а сам одразу потім біжить до другої, що й на мотузі його не вдержиш! Правду кажу!

Та нехай би мене Ісус Христос перш скарав! – з запалом вигукнув Збишко.

Ну, то пам'ятай. А як одвезеш дядька, то приїжджай до нашого двору. Коли трапиться нагода, то й остроги дістанеш, а там побачимо, як бог дасть. Дануська за той час доросте і відчує божу волю, бо й тепер вона тебе дуже любить,– інакше не скажеш,– але ще не так, як люблять дорослі дівчата. Може, тоді й Юранд появить свою прихильність, бо мені здається, що він радий був би цьому. Поїдеш і до Спихова, а потім разом з Юрандом на німців, може трапитись, що чимось там йому прислужишся і зовсім його до себе привернеш.

–Я й сам, милостива княгине, думав так зробити, але з вашого дозволу мені буде легше.

Ця розмова дуже підбадьорила Збишка. Проте на першому ж перепочинку старий Мацько так захворів, що треба було спинитися й чекати, поки він хоч трохи піддужає для дальшої подорожі. Добра княгиня Ганна Данута залишила йому всі ліки та зілля, які в неї були, але сама мусила їхати далі, отож обом рицарям з Богданця довелося розлучитись з мазовецьким двором. Збишко спочатку низько вклонився княгині, потім Данусі, ще раз присягнувся їй вірно по-рицарському служити, обіцяв незабаром приїхати до Цеханова або до Варшави, нарешті підхопив її на свої дужі руки і, піднявши вгору, схвильовано став повторювати:

–Пам'ятай же про мене, квіточко моя люба, пам'ятай, рибко моя золота!

А Дануся, обнявши його, як менша сестра обіймає любимого брата, притулила свого кирпатого носика до його щоки і заплакала рясними, як горох, слізьми, повторюючи:

–Не хочу до Цеханова без Збишка, не хочу до Цеханова!

Юранд бачив це, але не розгнівався. Навпаки, він сам зичливо попрощався з юнаком, а коли вже сів на коня, ще раз повернувся до нього і сказав:

–Зоставайся з богом і не сердься на мене.

–Чого б я мав на вас сердитись, коли ви – Данусин батько! – щиро відповів Збишко.

І прихилився Юрандові до стремена, а той потиснув йому руку і сказав:

–Щасти тобі боже в усьому!.. Розумієш?

І поїхав. Але Збишко зрозумів, яка велика зичливість бриніла в його останніх словах, і, повернувшись до воза, на якому лежав Мацько, сказав:

– Знаєте? Він теж хотів би, тільки щось йому перешкоджає. Ви були в Спихові, розум у вас гострий, то поміркуйте, що воно таке.

Але Мацько був занадто хворий. У нього ще зранку була гарячка, а надвечір вона так посилилась, що він почав втрачати притомність, через те, замість відповісти Збишкові, подивився на нього здивовано, а потім спитав:

– Де це дзвонять?

Збишко злякався, бо йому спало на думку, що коли хворому вчувається дзвін, то, мабуть, за ним смерть іде. Подумав також, що старий може померти без ксьондза, без сповіді, а через те якщо не потрапить одразу в пекло, то принаймні довгі віки промучиться в чистилищі, отож вирішив везти його далі, щоб якнайшвидше доїхати до якої-небудь парафії, в якій Мацько міг би прийняти останнє причастя.

З цією метою він вирішив їхати цілу ніч. Збишко сів на вимощений сіном віз, в якому лежав хворий, і доглядав його аж до світанку. Час від часу напував вином, що його їм дав купець Амилей, і спраглий Мацько жадібно пив, від чого йому, видно, ставало легше. Після другої кварти він навіть опритомнів, а після третьої так міцно заснув, що Збишко часом нахилявся над ним, щоб переконатися, чи той не вмер.

І на думку про це його поймав глибокий жаль. До свого ув'язнення в Кракові він навіть не уявляв собі, як сильно любить дядька, який був йому в житті батьком і матір'ю. Але тепер він це добре знав і відчував, що по його смерті залишиться страшенно самотнім – без рідні, крім абата, який держав у заставі Богданець, без друзів і без допомоги. Разом з тим спадало йому на думку, що коли Мацько вмре, то також через німців, через яких він сам мало не наложив головою, через яких загинули всі його предки, Данусина мати і багатобагато невинних людей, яких він знав або про яких чув від знайомих, і його охопило здивування. «Чи є ж,– мовив він до себе, – в усьому королівстві хоч одна людина, яка не зазнала б від них кривди й не прагнула б помсти?» Він пригадав німців, з якими воював під Вїльною, і подумав, що, мабуть, і татари жорстокіше за них не воюють і що навряд чи є ще на світі другий такий народ.

Світанок урвав його міркування. День вставав ясний, але холодний. Мацькові очевидно полегшало, бо дихав він рівніше й спокійніше. Прокинувся, коли сонце вже добре пригріло, розплющив очі й сказав:

–Полегшало мені. А де ми тепер?

Доїжджаємо до Олькуша. Знаєте... де срібло копають і здають в казну.

От якби нам ті скарби, що лежать у землі! Ото б можна було відбудувати Богданець!

Видно, що вам таки полегшало, – сміючись, відповів Збишко. – Ого! Тут вистачило б і на мурований замок! Але заїдемо до приходського костьолу, там нам і пристановисько дадуть і зможете висповідатись. На все божа воля, але однак краще мати чисту совість.

Я чоловік грішний, радий покаятись,– відповів Мацько.– Снилось мені, що з мене чорти чоботи стягають... І по-німецьки між собою геркочуть. Хвалити бога, мені полегшало. А ти спав хоч трохи?

Як би ж я спав, коли пильнував вас?

То ляж трохи та засни. Як доїдемо, я тебе збуджу.

Де там мені до спання!

А що тобі заважає?

Збишко глянув на дядька дитячими очима.

–А що ж, як не кохання? Мене аж кольки в животі від зітхання колють. Сяду на коня, може, полегшає.

І, злізши з воза, він сів на коня, якого йому підвів подарований Завішею турчин. Мацько часом хапався від болю за бік, але, видно, думав про щось інше, а не про свою хворобу, бо хитав головою, цмокав губами і нарешті сказав:

–Дивуюсь я, дивуюсь та й надивуватися не можу, чого ти на те кохання такий охочий, бо ж ні твій батько, ні я такі не були.

Але Збишко, замість відповісти, раптом випростався в сідлі, взявся в боки, задер голову й заспівав щосили:

Плакав цілу нічку, плакав я і зрана, Де ж бо ти поділась, дівчино кохана! Ніщо не поможе, хоч і гірко плачу, Бо тебе дівчино, вже я не побачу.

І те «гей» покотилося по лісі, відбилося від придорожніх стовбурів, потім озвалося далекою луною і вщухло десь в гущавині.

А Мацько знов помацав себе за бік, в якому застрягла німецька стріла, і, постогнуючи, спитав:

–Колись люди були розумніші – знаєш?

Але за хвилину він задумався, наче пригадував якісь давні часи, і додав:

–Хоч декотрі й колись були дурні.

Тимчасом вони виїхали з бору, за яким побачили повітки копалень, а далі зубчасті мури Олькуша, споруджені королем Казіміром, і вежі костьолу, збудованого Владиславом Локєтком.

X

Парафіяльний канонік висповідав Мацька і гостинно залишив їх ночувати, так що вони виїхали аж другого дня вранці. За Олькушем повернули на Шльонськ, уздовж границі якого мали їхати аж до Великопольщі. Дорога йшла переважно густим лісом, в якому при заході сонця лупали громові рики турів та зубрів, а ночами серед густої ліщини світили очима вовки. Але ще більше, ніж від дикої звірини, загрожувала мандрівникам і купцям небезпека від німецьких або понімечених рицарів із Шльонська, невеликі замки яких подекуди височіли понад границею. Правда, під час війни короля Владислава з опольським князем Надерспаном,, якому допомагали його шльонські племінники, більшість тих замків була зруйнована поляками, проте остерігатись тут треба було завжди, а після заходу сонця – не випускати з рук зброї.

Проте їхали спокійно, так що Збишко вже почав нудьгувати, і аж за день їзди до Богданця вони якось уночі почули позад себе пирхання і тупіт коней.

–Якісь люди їдуть за нами,– сказав Збишко, Мацько на той час не спав, він глянув на зірки і,