Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 45 страниц)

Якби ваша милость могла танцювати, то хоч весілля справляй.

Довелося б обійтись без танців,– з усмішкою відповів Збишко.

А княгиня тимчасом думала в своїй кімнаті, як прибрати Данусю. Як жінка, вона надавала цьому великої ваги й нізащо не погодилася б, щоб її любима вихованка стала під вінець в буденній сукні. Служниці, яким було сказано, що дівчина готується до сповіді й тому має бути вбрана в колір невинності, швидко знайшли в скрині білу сукню, але з прикрасою голови постали труднощі. На думку про це княгиню пойняв якийсь дивний смуток, і вона стала журитися:

– Де я для тебе, сирітко, знайду в цьому лісі рутвяний вінок? Тут же ні квіточки, ані листячка немає, хіба мох досі під снігом зеленіє.

А Дануся, стоячи уже з розпущеним волоссям, також зажурилась, бо і їй хотілося вінка. Раптом вона побачила гірлянди безсмертників, що висіли на стінах, і сказала:

–Хоч би з цього що-небудь сплести, бо нічого іншого не знайдемо, а Збишко візьме мене і в такому вінку.

Княгиня спочатку не хотіла на це пристати, боячись лихої прикмети, але тому що в лісовому палаці, до якого приїжджали тільки на лови, не було ніяких квітів, довелося задовольнитись безсмертниками. Тимчасом прийшов отець Вишонек, який уже висповідав Збишка, і повів дівчину на сповідь. Потім настала глуха ніч. З наказу княгині слуги після вечері пішли спати. Юрандові посланці полягали деякі в челядні, а деякі коло коней у Стайні. Незабаром світло в кімнатах челяді погасло, і стало зовсім тихо, тільки собаки гавкали на вовків у бік лісу.

Але в княгині, в отця Вишонека і в Збишка у вікнах не гасло світло, кидаючи червоні відблиски на засніжений двір: Вони не спали, прислухаючись до калатання своїх сердець,– схвильовані і пройняті урочистістю хвилини, яка незабаром мала настати. Після півночі княгиня взяла Данусю за руку й повела в Збишкову кімнату, де отець Вишонек чекав уже на них з причастям. В кімнаті горів яскравий вогонь у грубі, при його сильному, але нерівному світлі Збишко побачив Данусю, трохи бліду від безсоння, з вінком із безсмертників на голові, вбрану в важку сукню, що спадала аж до землі. Від хвилювання очі у неї були приплющені, руки опущені вздовж сукні; вона так нагадувала зображення на костьольній шибці, що Збишко аж здивувався і подумав, що бере собі за жінку не земну дівчину, а якусь небесну істоту. Ця думка зміцніла в ньому ще більше, коли Дануся із складеними руками стала навколішки, щоб прийняти причастя, й зовсім заплющила очі. Йому навіть здалося, що вона мертва, і страх ухопив його за серце. Але це тривало недовго, бо почувся голос ксьондза: «Esse Agnus Dei», і він зосередився на молитві. Тепер, в кімнаті чути було тільки .урочистий голос ксьондза Вишонека: «Domine, поп sum dignus», тріщання дров у каміні та гучне і якесь жалібне цвірчання цвіркунів у шпарах. За вікнами зірвався вітер, зашумів у засніженому лісі, але одразу вщух.

Збишко й Дануся якийсь час мовчали, а ксьондз Вишонек узяв чашу й одніс у домову каплицю. Незабаром він повернувся, але не сам, а з паном де Лоршем і, побачивши здивування на обличчях присутніх, приклав пальця до вуст, щоб запобігти якомусь несподіваному вигукові, потім сказав:

–Я подумав, що краще мати при вінчанні двох свідків, і тому, ще раніше попередив цього рицаря, який заприсягся мені своєю честю і аквізгранськими реліквіями, що зберігатиме таємницю поки буде треба .

Пан де Лорш спочатку приклякнув перед княгинею, потім перед Данусею і став мовчки в своєму новому панцері, по згинах якого перебігали блищики від вогню. Він стояв довгий, нерухомий, немов у захваті, бо і йому ця біла дівчина з вінком із безсмертників на голові здалася ангелом, якого він бачив на шибці в готичному кафедральному соборі.

Ксьондз Вишонек поставив її коло Збиткового ліжка і, накинувши їм на руки єпітрахіль, розпочав обряд вінчання. По доброму обличчю княгині одна по одній спливали сльози, але в ту хвилину вона не відчувала в душі тривоги, бо вважала, що робить добре діло, єднаючи цих двох чудових і невинних дітей. Пан де Лорш вдруге став навколішки і, спершись обома руками на руків'я меча, уособлював собою рицаря, який споглядає видіння... А Збишко й Дануся по черзі повторювали слова ксьондза: «...я... беру... тебе... собі...», і цим тихим і ніжним словам вторувало цвірчання цвіркунів по шпарах та тріщання дров у каміні. По закінченні обряду Дануся вклонилася в ноги княгині, яка благословила обох і, віддавши їх на опіку сил небесних, сказала:

–Радійте тепер, бо вже вона твоя, а ти її.

Збишко простягнув здорову руку до Данусі, а вона обняла його за шию, і з хвилину чути було, як вони, близько прихилившись одне до одного, повторювали:

– Ти моя, Данусько.

– Ти мій, Збитку.

Але на Збишкові слабі сили хвилювання було занадто,– він незабаром ослаб, зсунувся на подушки і став важко дихати. Проте він не зомлів і не перестав усміхатись до Данусі, яка витирала йому зрошене холодним потом обличчя, і навіть не перестав повторювати: «Ти моя, Данусько», на що вона кожного разу нахиляла до нього свою русяву голівку. Ця картина остаточно, зворушила пана де Лорша. Рицар заявив, що в жодній Країні йому не доводилось бачити таких чулих сердець, а тому він урочисто присягається, що готовий битися пішим чи кінним з кожним рицарем, чорнокнижником або драконом, котрі насмілилися б стати на заваді щастю молодих. І він справді зараз же підтвердив свою заяву клятвою на хрестоподібному руків'ї мізерикордії – невеликого меча, яким рицарі добивали поранених. Княгиня й отець Вишонек були покликані за свідків цієї клятви.

Княгиня, яка не уявляла собі шлюбу без веселощів, принесла вина, і вони почали пити. Нічні години минали одна за одною. Перемігши слабість, Збишко знову пригорнув Данусю і сказав:

–Коли вже бог так дав, що ти моя, тепер ніхто тебе у мене не відбере, тільки жаль мені, що ти виїжджаєш, ягідко моя найлюбіша.

– Ми приїдемо з татусем до Цеханова,– відповіла Дануся.

–Коли б тебе яка-небудь хвороба не напала абощо... Хай тебе господь береже від усякої лихої пригоди... Мусиш їхати до Спихова, знаю... Гей!.. Дякувати господу святому й милостивій пані, що ти вже моя – бо шлюбу ніяка людська сила не зламає.

Але тому що вінчання відбулося вночі й таємно, а незабаром мала статися розлука, якийсь дивний смуток часом огортав Збишка і всіх інших. Розмова раз у раз обривалась. Час від часу вогонь в каміні пригасав, і обличчя присутніх поринали в темряву.

Ксьондз Вишонек підкидав у жар дров, і коли в сирому поліні щось пищало, він казав:

–Чого ти хочеш, стражденна душе?

Йому відповідали тільки цвіркуни. Дрова розгорялись, і полум'я видобувало з темряви безсонні обличчя, відбивалося в новому панцері пана де Лорша й освітлювало білу сукню й безсмертники на голові у Данусі. Собаки на дворі знов почали гавкати.

І в міру того як спливали нічні години, все частіше заходило мовчання, і княгиня, нарешті, сказала:

–Боже мій милий! Хіба ж так має бути після вінчання? Краще б піти спати, але коли вже нам треба сидіти до ранку, то хоч заграй нам, квітонько, останній раз перед від'їздом – мені і Збишкові.

Дануся була стомлена і сонна, отже зраділа, що змогла хоч чим-небудь себе підбадьорити, схопилася, принесла лютню й сіла коло Збишкового ліжка.

– Що ж вам заграти? – спитала вона.

Що? —сказала княгиня.– А що ж, як не ту пісню, котру ти співала в Тинці, коли тебе вперше побачив Збишко!

Ого! Пам'ятаю і до смерті не забуду,– сказав Збишко.– Як почую бувало де-небудь цю пісню, то аж сльози з очей покотяться.

–То я заспіваю,– мовила Дануся.

І вона почала бренькати на лютні, потім, як завжди, підвела голівку вгору й заспівала:

Коли б я, як пташка,

Літати уміла,

Я б у Шльонськ до Яська

Зараз полетіла.

Прилетіла б, сіла

У Шльонську на тину

«Привітай же, Яську,

Вбогу сиротину!..»

Але раптом голос її обірвався, губи затремтіли, а з-під сплющених повік на щоки покотилися нестримні сльози. Вона якийсь час намагалась стримати їх, але не змогла й заридала – як тоді, коли останній раз співала Збишкові в краківській в'язниці, гадаючи, що йому на другий день зітнуть голову.

–Данусю! Що з тобою, Данусю? – питав Збишко.

Чого ти плачеш? Яке ж це весілля! – вигукнула княгиня.– Чого?

Не знаю, – ридаючи, відповіла Дануся.– Чогось мені так сумно... так жаль!.. Збишка і вас, пані...

Всі занепокоїлись і почали її втішати, що їде вона ненадовго і що, певне, ще на різдвяні свята приїде з Юрандом до Цеханова. Збишко знов обійняв її, пригорнув до себе й цілував у заплакані очі, проте якась тривога залишилася в серцях у всіх, і в тій тривозі минали нічні години.

Раптом, у дворі так несподівано залунав різкий звук, що всі аж здригнулися. Княгиня схопилася з лави й вигукнула:

– Боже мій! Це колодязні журавлі! Вже напувають коні!

Ксьондз Вишонек виглянув у вікно, в якому вже сіріли скляні кульки.

–Ніч уже минає, настає, день. Ave Maria, gratia plena...

Він вийшов з кімнати і, повернувшись через деякий час, сказав:

–Розвидняється, але день буде хмурний. То Юрандові люди напувають коні. Час тобі в дорогу збиратися, небого!..

Почувши це, княгиня й Дануся голосно заплакали й разом із Збишком почали голосити та приказувати, як приказують прості люди, коли їм доводиться розлучатись. В тому голосінні вчувалося щось обрядове, це був напівплач, напівспів, що плине з простих душ так само природно, як сльози з очей.

Гей, не поможе нам уже ридання, Бо прощаємось, моє кохання. Вже ридання не поможе, Бо прощаємось, небоже, Прощаємось – гей!..

Збишко останній раз пригорнув Данусю до грудей і тримав довго, поки йому стало духу і поки княгиня не одірвала її від нього, щоб одягти в дорогу.

Тимчасом зовсім розвиднілось. В домі вже всі повставали й почали поратись. До Збишка зайшов зброєносець чех довідатись про здоров'я й дістати накази.

–Присунь ліжко до вікна,– сказав йому рицар. Чех зробив це легко, але здивувався, коли Збишко наказав йому відчинити вікно. Проте він виконав і цей наказ, тільки вкрив пана своїм кожухом, бо надворі було, холодно і хмурно, йшов м'який лапатий сніг...

Збишко дивився в вікно: на подвір'ї крізь густий сніг видно було санки, а круг них – на кудлатих І па-, руючих конях сиділи Юрандові люди. Всі були озброєні, а в деяких поверх кожухів були панцери, в яких, відбивався блідий і хмурний світанок. Ліс майже цілком закрило сніговою запоною, насилу можна було, побачити пліт і ворота.

Дануся ще раз вбігла в Збиткову кімнату, вже закутана в кожушок та лисячу шубу; вона ще раз обняла його за шию і ще раз сказала на прощання:

–Хоч я і їду, але я твоя.

А він цілував її в руки, в ледве видні з-під лисячого хутра щоки й очі і казав:

–Хай тебе бог береже! Тепер ти моя, моя до смерті!

І коли її знов одірвали від нього, він підвівся, наскільки міг, припав головою до підвіконня і дивився; крізь густий сніг, немов крізь якусь, заслону, він бачив, як Дануся сідала в санки, як княгиня довго тримала її в обіймах, як її цілували придворні панни і як ксьондз Вишонек хрестив її на дорогу. Коли вже мали рушати, вона ще раз обернулася до нього й простягнула руку:

Оставайся з богом, Збишку!

Дай боже побачитись в Цеханові...

Сніг ішов такий густий, немов хотів усе приглушити і приховати, отож останні слова дійшли до них притишені, і обом здалося, що вони перегукуються вже здалека.

XXVI

Після снігових завірюх настали сильні морози й погожі дні. Вдень ліси іскрилися в сонячному промінні, лід скував річки й багна. Ночі були ясні, і мороз так лютував, що в лісі тріщали дерева; птаство зліталося ближче до осель; дороги стали небезпечні від вовків, які збиралися в величезні зграї й нападали не тільки на поодиноких людей, а й на цілі села. Проте людям радісно було в димних хатах біля вогнищ – після холодної зими вони передбачали врожайне літо й весело чекали недалеких різдвяних свят. Князівський лісовий палац обезлюднів. Княгиня з двором і ксьондзом Вишонеком виїхала до Цеханова. Збишкові значно полегшало, але він ще не міг сидіти на коні, тому залишився в палаці разом з своїми людьми, з Сандерусом, із зброєносцем чехом та з місцевими слугами, за якими наглядала статечна шляхтянка, що виконувала обов'язки господині.

Душа рицаря рвалася до молодої дружини. Правда, для нього була незмірною втіхою думка, що Дануся вже його і що ніяка людська сила неспроможна у нього її відняти, але та сама думка посилювала його тугу. Він цілі дні зітхав, дожидаючи тієї хвилини, коли зможе залишити палац, і міркував, що тоді робити, куди їхати і як здобутися на ласку Юранда. Часом його поймав великий неспокій, але взагалі майбутнє уявлялось йому радісним. Кохати Данусі,ку й трощити шоломи з павиним пір'ям – ось яке мало бути його життя. Збишкові частенько хотілося поговорити про це з чехом, якого він полюбив, але він помітив, що чех, всією душею відданий Ягенці, неохоче розмовляє про Данусю, до того ж, Збишко, зв'язаний таємницею, не міг йому сказати всього, що сталося.

Однак здоров'я його що день, то ставало ліпше. За тиждень до різдва він уперше сів на коня, і хоч відчував, що не міг би зробити цього в панцері, проте підбадьорився. Збишко не сподівався, що скоро може виникнути якась потреба надіти панцер і шолом, але був певний, що в крайньому разі у нього вистачить сили й на це. Щоб згаяти час, пробував у кімнаті підіймати меч, і виходило непогано; виявилось, що сокира для нього ще важка, але Збишко вважав, що коли вхопити топорище обома руками, то він здолає вже махнути нею як слід.

Нарешті за два дні до різдва він наказав вимостити сіном сани, посідлати коні й об'явив чехові, що вони поїдуть до Цеханова. Вірний зброєносець трохи стурбувався, але Збишко сказав йому:

– Це не твоє діло, Гловачу (так він називав його на польський кшталт). Нічого нам робити в цьому палаці, а хоч би я й захворів, то в Цеханові буде кому доглянути. Втім, я поїду не верхи, а в санях, по шию в сіні і під шкурами, а на коня пересяду вже під самим Цехановом.

Так воно й було. Чех уже вивчив свого молодого пана і знав, що не слід йому противитись, а ще гірше вмить не виконати його наказу; і вони через годину вирушили. Коли вже від'їжджали, Збишко побачив, що й Сандерус моститься в сани з своєю скринею.

А ти чого причепився до мене, мов реп'ях до кожуха! – гукнув він до нього.– Ти ж казав, що хочеш у Пруссію.

І справді казав, що хочу в Пруссію,– відповів Сандерус.– Але як же я піду сам-один такими снігами? Перш ніж на небі зійде перша зірка, мене з'їдять вовки, а тут мені нема чого залишатися. Краще я поїду в місто, буду там учити людей побожності, обдаровувати їх святим крамом та рятувати з диявольських тенет, як я й поклявся в Римі отцеві всього християнства. А до того ж, я. дуже полюбив вашу милость і не залишу вас аж до від'їзду в Рим, бо може трапитись, що я вам стану в якійсь пригоді.

Він завжди готовий за вас, пане, попоїсти й випити,– сказав на це чех, – і саме цим хотів би стати вам у пригоді. Але якщо нас у праснишському бору опаде занадто велика зграя вовків, то ми кинемо їм

Сандеруса на відчіпне, – ні для чого іншого він не

придатний.

А ви глядіть, щоб вам грішне слово до вусів не примерзло,– відказав Сандерус,– бо такі бурульки лише в пекельному вогні тануть.

Овва! – сказав чех, сягаючи рукавицею до вусів, що тільки-но почали сіятись.– Спочатку я спробую нагріти пива на попасі, але тобі не дам.

А в святому письмі сказано: прагнучого напійте. Це був би твій новий гріх!

То я тобі дам відро води, а тимчасом даю те, що є в мене під рукою.

Сказавши це, він набрав, скільки міг захопити обома рукавицями, снігу й кинув Сандерусові в бороду. Але той ухилився і сказав:

–Не потрібні ви в Цеханові, бо там є вчене ведмежа, яке вміє кидатися снігом.

Так вони жартома кепкували один з одного, але дружили, Збишко не заборонив Сандерусові їхати з собою, бо цей чудернацький чоловік забавляв його і, здавалося, справді був до нього прив'язаний. Вони вирушили з лісового палацу ясним ранком в такий великий мороз, що довелося накривати коні. Все навколо було вкрито товстим шаром снігу. З-під нього ледве видніли покрівлі хат, а місцями здавалося, що дим виходив просто з білих заметів і рівно підносився вгору, червоніючи у вранішньому промінні сонця та розширяючись угорі китицями, схожими на рицарські султани.

Збишко їхав у санях, по-перше, для того, щоб заощадити сили, а по-друге, через сильний мороз, від якого легше було уберегтися в вимощених сіном і шкурами санях. Він наказав Гловачеві сісти коло себе й держати напоготові самостріл від вовків, а тимчасом весело розмовляв з ним.

–В Прасниші,– сказав вій, – тільки погодуємо коні, нагріємось і зараз же рушимо далі,

–До Цеханова?

– Спочатку до Цеханова поклонитися князеві й княгині та помолитись у соборі.

А потім? – спитав Гловач. Збишко усміхнувся й відповів:

Потім, хто його знає, може, до Богданця.

Чех подивився на нього з здивуванням. Йому спало на думку, чи не зрікся молодий пан Юрандівни? Це було тим імовірніше, що вона виїхала, а чех щось таке чув у лісовому палаці, ніби спиховський пан противився намірам молодого рицаря. Тому добрий зброєносець дуже зрадів. Він любив Ягенку, дивився на неї, як на зірку в небі, і готовий був здобути їй щастя хоч би й ціною власної крові. Збишка він теж полюбив і щиро хотів би служити їм обом до смерті.

– Значить, ваша милость залишиться в своєму, маєтку! – радісно сказав чех.

–Як же мені там залишатися,– відповів Збишко,– коли я викликав на герць отих хрестоносних рицарів, а ще раніш – Ліхтенштейна? Де Лорш казав, що магістр, мабуть, запросить короля в гості до Торуня, то якось і я причеплюсь до королівського почту. Думаю, що в Торуні пан Завіша з Гарбова або пан Повала з Тачева випросять у князя для мене дозвіл стати на бій з тими ченцями. Вони напевне виступлять із зброєносцями, отже тобі також доведеться битися.

– Мені довелося б самому стати ченцем, якби воно було інакше,– сказав чех.

Збишко з задоволенням подивився на нього.

– Погано буде тому, хто потрапить під твою залізяку. Господь дав тобі незвичайну силу, але не гаразд тобі нею вихвалятись, бо справжній зброєносець повинен бути скромним.

Чех кивнув головою на знак того, що не буде вихвалятися силою, але не пошкодує її проти німців, а Збишко усміхнувся вже не до зброєносця, а до власних думок.

– Старий пан буде радий, як повернемось,– сказав через деякий час Гловач,– і в Згожелицях теж будуть раді.

Збишко раптом так яскраво уявив Ягенку, наче вона була поруч з ним. Так бувало завжди, коли він її випадково згадував.

«Ні,—подумав,– не буде вона рада, бо як повернусь до Богданця, то з Данусею, а Ягенка нехай виходить заміж за іншого...» В уяві його промайнули Вільк з Бжозової і Чтан з Рогова, і йому зробилося прикро, коли подумав, що дівчина :може вийти за одного з них. «Краще б вона знайшла когось іншого,– подумав він,– бо то п'яниці і гравці в кості, а Ягенка хороша дівчина». Подумав також про те, що дядькові, коли він дізнається про шлюб з Данусею, буде дуже прикро, але втішився тим, що для Мацька завжди найголовнішим були рід: і багатство, яке могло піднести значення роду. Правда, Ягенка була ближче, її маєток межував з їхнім, зате Юранд був багатший від Зиха із Згожелиць, тому легко, було передбачити, що Мацько не сердитиметься за таке родичання, тим більше, що він знав про кохання небожа і про те, чим він завдячував Данусі... Побурчить трохи, а потім буде радий і полюбить Дануську, як свою дитину!

І раптом у серці Збишка ворухнулось почуття любові й жалю до цього суворого чоловіка, що любив його, як сина; в боях він оберігав небожа більш, ніж себе, для нього брав здобич, для нього піклувався про багатство, їх тільки двоє було на світі,– вони не мали навіть родичів, хіба таких далеких як абат,– і коли їм доводилось розлучатися, то вони не знали, що їм робити одному без одного, особливо, старий, який для себе вже нічого не хотів.

– Гей, буде радий, буде радий! – повторював Збишко. – Одного я тільки хочу, щоб мене прийняв так Юранд, як він прийме.

І намагався уявити, що скаже і зробить Юранд, коли довідається про шлюб. Ця думка його турбувала, але не дуже, бо діло вже було, зроблено. На бій Юрандові викликати його не випадало, а коли б він затявся, Збишко міг би сказати йому так: «Погодьтеся, поки я прошу, бо ваше право на Дануську людське, а моє – божеське, і не ваша вона вже, а моя». Він колись чув від одного клірика, знавця святого письма, що жінка повинна покинути батька й матір і йти за чоловіком, отже відчував, що на його боці більша сила. Проте він не думав, що між ним і Юрандом могло дійти до сварки і злості, бо вважав, що багато поможуть просьби Данусі і стільки ж, якщо не більше, заступництво князя, підданим якого Юранд був, і княгині, котру він любив як опікунку своєї дочки.

В Прасниші їм радили залишитися ночувати, лякаючи вовками, які збиралися в такі величезні зграї, що нападали навіть на групи людей. Але Збишко не хотів на це зважити, бо в заїзді зустрів кількох мазовецьких рицарів із слугами, які також їхали до князя в Цеханов, і кількох озброєних купців з самого Цеханова, що везли з Пруссії крам. Такою великою групою їхати було безпечно, отже, вони вирушили проти ночі, хоч надвечір зірвався раптовий вітер, нагнав хмари і почалася завірюха, їхали,. близько тримаючись один одного, але так повільно, що Збишко втратив надію встигнути в Цеханов на свят-вечір. В деяких місцях коні зовсім не могли йти, і доводилось розкопувати замети. На щастя, в лісі не можна було збитися з дороги. Проте Цеханов подорожні побачили вже, коли смеркло.

Якби на горі, де будували новий замок, не горіли вогнища, можливо, їм довелося б цілу ніч кружляти навколо міста в сніговій імлі й хуртовині. Ніхто не знав, чи ті вогнища палили на свят-вечір для гостей, чи задля якогось старовинного звичаю, але ніхто із Збиткових товаришів зараз про те й не думав – всі хотіли якнайшвидше втекти від небезпеки до міста.

Тимчасом заметіль усе дужчала. Гострий і холодний вітер гнав снігову млу, хилив додолу дерева, вив, шаленів, змітав цілі кучугури снігу, підносив їх угору, вихрив і розпорошував, засипаючи сани й коні, немов колючим піском жбурляв в обличчя подорожніх, забивав їм дух і мову. Не чути було прикріплених до дишлів Калатал, зате в свисті й вищанні вітру вчувалися якісь жалібні голоси,– чи то вовче виття, чи далеке іржання коней, а часом повне тривоги людське волання про допомогу. Вкрай знесилені коні почали спиратись боками один на одного і йшли дедалі повільніше.

От хуртовина, так хуртовина! – задихаючись, сказав чех.– Щастя наше, пане, що ми під містом і що горять оті вогнища, інакше було б нам погано.

Хто зараз у полі, тому смерть,– відказав Збишко,– але я вже й вогнів не бачу.

Бо така імла, що й вогонь її не просвітить. А може, розмело дрова й жар?

На інших санях купці й рицарі також говорили про тих, кого заметіль захопила далеко від людського житла: тим, мовляв, уже не почути завтрашніх дзвонів. Збишко раптом занепокоївся і сказав:

–Не дай боже, коли Юранд оце десь у дорозі. Чех напружено вглядався в бік вогнів, проте, почувши слова Збишка, обернувся до нього й запитав:

То пан із Спихова мав приїхати?

Мав.

– 3 панною?

–А вогонь і справді десь подівся,– відповів Збишко.

Дійсно, вогонь погас, натомість на шляху біля подорожніх з'явилося кілька вершників.

Куди прешся? – крикнув пильний чех, хапаючись за самостріл. – Хто ви?

Князівські люди, вислані на допомогу подорожнім.

Слава Ісусу Христу!

На віки вічні.

Ведіть нас до міста! – озвався Збишко,

Ніхто з вас не відстав?

Ніхто.

Звідки ви їдете?

З Прасниша.

А більше подорожніх не бачили?

Не бачили. Може, десь їдуть іншими дорогами.

По всіх шляхах зараз їздять, наші люди. Їдьте за нами. Ви збилися з дороги! Звертайте праворуч!

Вони звернули. Якийсь час чути було тільки шум завірюхи.

–Багато гостей в старому замку? – спитав незабаром Збишко.

Найближчий вершник, недочувши, нахилився до нього:

Що кажете, пане?

Питаю, чи багато гостей у князя й княгині?

Як і завжди: вистачає!

А дідича із Спихова нема?

–Нема, але його чекають. Люди поїхали йому назустріч.

–З вогнями?

– Хіба при такому вітрі можна? Далі ноші не змогли розмовляти, бо зірвався ще дужчий вітер.

Цс справжнє чортове весілля! – озвався чех. Але Збишко наказав йому мовчати й не згадувати паскудного імені.

–Хіба ти не знаєш,—сказав він,– що на свят-вечір на нечисту силу нападає страх і чорти ховаються в ополонки? Раз під Сандоміром проти свят-вечора рибалки знайшли одного в неводі: він тримав у роті щуку, але як тільки зачув дзвін, одразу зомлів, і вони його дубасили киями аж до вечері. Віхола сьогодні страшенна, але, мабуть, з божої волі,– щоб завтрашній день був ще радісніший.

– Ого! Ми були вже коло міста, а однаково, якби не ці люди, то блудили б до півночі, коли вже збилися з дороги,– сказав чех.

–Бо вогонь погас.

Тимчасом вони в'їхали до міста.. Там замети на вулицях були повище вікон, через те подорожні, блукаючи за містом, і не могли добачити світла. Зате вітер тут дошкуляв менше. На вулицях було безлюдно: городяни вже зустрічали свят-вечір. Незважаючи на замети, коло деяких домів хлопчики з вертепом і козою колядували. На ринку також виднілись поодинокі постаті людей, обвинутих горохвинням, що удавали з себе ведмедів, але загалом було пусто. Купці, що їхали разом із Збишком та іншою шляхтою, залишилися в місті, а рицарі поїхали далі, до старого замка, в якому жив князь із княгинею; в замку вже були скляні вікна, і він весело засяяв їм назустріч своїми вогнями.

Підйомний міст був спущений, бо колишні часи литовських наскоків минули, а хрестоносці, передбачаючи війну з польським королем, самі шукали дружби з мазовецьким князем. Один з князівських людей затрубив у ріг, і брама зараз же відчинилась. Коло неї було кільканадцять лучників, але на мурах і вежах – жодної живої душі, бо князь дозволив сторожі зустрічати святвечір. Назустріч гостям вийшов старий Мрокота, що приїхав два дні тому, і, привітавши їх від імені князя, новій до кімнат, в яких вони могли переодягнутися до

столу.

Збишко зразу ж почав розпитувати Мрокоту про Юранда із Спихова, і той відповів, що він ще не прибув, але його ждуть, бо він обіцяв приїхати, а коли б серйозно захворів, то дав би знати. Проте назустріч, йому, вислали кільканадцять вершників, бо такої завії не пам'ятають навіть найстаріші люди.

–То, може, незабаром він буде тут?

– Мабуть, що незабаром. Княгиня сказала поставити для них миски на загальному столі.

Хоч Збишко завжди трохи побоювався Юранда, тепер зрадів і подумав: «Нехай би він не знати що робив, але вже не переробить того, що сюди їде моя дружина, моя жінка, моя найлюбіша Дануська!» Він ледве вірив своєму щастю. Потім подумав, що, може, Дануська вже про все Юрандові розказала, може, умовила його й упросила, щоб він оддав її за нього. Власне кажучи, що ж йому залишається робити? Юранд чоловік мудрий і розуміє, що коли б і боронив мені її, я все одно візьму, бо моє право дужче».

Тимчасом, переодягаючись, Збишко розпитував Мрокоту про здоров'я князя, а особливо княгині, яку ще в Кракові полюбив, як матір, йому приємно було дізнатися, що в замку всі здорові й веселі, хоч княгиня дуже нудьгує за своєю любою співачкою. Тепер їй грає на лютні Ягенка, котру княгиня теж любить, але не так, як Данусю..

– Яка Ягенка? – здивовано спитав Збишко.

Ягенка з Длуголясу, внучка старого пана з Длуголясу, Гарна дівка, в неї закохався отой лотарінжець.

Хіба пан де Лорш тут?

–А де ж йому бути? Приїхав з лісового палацу та й сидить тут: чим йому погано? Нашому князеві ніколи не бракує гостей.

–Радий буду його бачити, бо то бездоганний рицар.

–І він вас також любить. Але ходімо вже, бо князь з княгинею скоро сядуть за стіл.

І вони пішли. В залі-їдальні в двох величезних камінах яскраво горів вогонь, за яким доглядали слуги, т було вже повно гостей та придворних. Князь увійшов першим у супроводі воєводи й кількох наближених. Збишко схилився до його ніг і поцілував в руку.

Князь стиснув його за голову, потім одвів трохи вбік і сказав:

Я вже все знаю, Мені було спочатку прикро, що ви зробили це без мого дозволу, але, правду кажучи, я не мав часу, бо якраз тоді був у Варшаві, де хотів і свята провести. Та то вже відомо, що коли жінка чогось захоче, то не переч їй, бо нічого не вийде. Княгиня зичить вам добра, як мати, а я їй ні в чому не перечу, щоб не завдати журби і сліз.

Збишко вдруге схилився до ніг князя.

Дай мені боже чимось відслужити вашій князівській милості.

Хвалити бога, що ти вже здоровий. Скажи княгині, що я прийняв тебе доброзичливо, їй це буде приємно. Клянусь богом, її радість – моя радість! Юрандові за тебе також скажу добре слово, і думаю, що він дасть дозвіл, бо він також любить княгиню.

Хоч би й не хотів дати, право на моїм боці. – Право на твоїм боці, і він мусить погодитись, але благословення може не дати. До цього його ніхто не змусить, а без батьківського благословення немає й божого.

Почувши це, Збишко засмутився, бо досі таке не спадало йому на думку. В цю хвилину увійшла княгиня з Ягенкою з Длуголясу та з іншими придворними паннами. Збишко поквапно вклонився княгині, а вона привітала його ще ласкавіше, ніж князь, і зараз же почала говорити про сподіваний приїзд Юранда. Для них і миски он поставлені, і люди послані, щоб привести їх у таку завірюху. З святою вечерею ждати довше не можна, бо князь не любить цього, але вони, напевне, приїдуть ще до закінчення вечері.

– Щодо Юранда,– мовила княгиня,—то, бог дасть, усе буде гаразд. Я розкажу йому все або сьогодні, або завтра після всеношної, а князь теж обіцяв своє слово сказати. Юранд буває упертий, але не з тими, кого любить, і не з тими, кому зобов'язаний.

Вона почала говорити Збишкові, як він має поводитися з тестем, щоб, борони боже, не вразити його та не розгнівити. Взагалі вона сподівалася на все добре, але той, хто знав світ краще за Збишка і був проникливіший, міг зауважити в її словах якийсь неспокій. Може, це пояснювалось тим, що пан із Спихова взагалі був чоловік незгідливий, а може, княгиню почало турбувати те, що їх так довго немає. Завірюха лютувала все гірше, і всі казали, що той, кого вона захопить у чистім полі, може там і залишитись. Проте княгині спадало на думку й інше: а саме, що Дануся розказала батькові про свій шлюб із Збишком, а він образився й вирішив зовсім до Цеханова не приїжджати. Княгиня не хотіла казати Збишкові про цю думку, та на це й не було часу, бо слуги почали вносити страви і розставляти їх на столі. Збишко все-таки встиг ще раз вклонитися їй і спитати:

–А якщо вони приїдуть, то як же воно буде, милостива пані? Мрокота казав мені, що для Юранда приділена окрема кімната, де знайдеться сіно і на постіль зброєносцям. То як же воно буде?..