Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 45 страниц)

–Але мені все-таки дивно, що ви могли якусь придуркувату дівчину прийняти за дочку Юранда.

На це брат Ротгер відповів:

Данфельд сказав так: «Сатана часто зраджує своїх слуг, то, може, він підмінив і Юрандівну».

В усякому разі розбійники як прості люди не могли підробити Калебового листа й печаті Юранда. Хто ж це міг зробити?

Злий дух.

І знов ніхто нічого не зміг на це відповісти.

А Ротгер.пильно подивився князеві в очі й промовив:

Скажу вам щиру правду, ці запитання для мене– гострий меч у груди, бо в них вчувається підозра й недовір'я. Але я, вірячи в справедливість божу і в силу правди, питаю вашу князівську милость: невже сам Юранд підозрівав нас у такому вчинку, а коли підозрівав, то чому, перш ніж ми викликали його до Щитна, шукав по всьому пограниччі розбійників, щоб викупити у них дочку?

Мабуть... правда! – сказав князь.– Хоч би ти й приховав що-небудь від людей, то від бога не приховаєш. Я підозрівав тебе спочатку, але потім... потім став думати інакше.

Отак світло правди перемагає темряву! – сказав Ротгер.

І переможним поглядом повів по залі, вирішивши, що в головах хрестоносців більше винахідливості й розуму, ніж у поляків, і що це плем'я завжди буде здобиччю й поживою Ордену як муха буває здобиччю й поживою павука.

І, облишивши попередню чемність, підійшов до князя й заговорив голосно й настирливо:

–Заплати нам, государю, за наші втрати, наші кривди, наші сльози й нашу кров! Цей виплодок пекла був твоїм підданим, отож в ім'я бога, від якого походить влада королів і князів, в ім'я справедливості й хреста, заплати нам за наші кривди і кров!

Князь подивився на нього здивовано:

Господи! – сказав він.– Чого ж ти хочеш? Якщо Юранд ошалів і пролив вашу кров, то невже я маю платити за його шаленство?

Він, государю, був твоїм підданим,– сказав хрестоносець,– у твоїм князівстві лежать його землі, його села та його городище, в якому він ув'язнював слуг Ордену; нехай же хоч ця маєтність, ці землі та це безбожне городище віднині стануть власністю Ордену.

Правда, це не буде гідною заплатою за пролиту шляхетну кров! Правда, вона не воскресить померлих, але, може, хоч частково пом'якшить гнів божий і зітре неславу, яка інакше заплямує все ваше князівство. О государю! Орден всюди має землі й замки, надані йому з ласки побожних християнських князів, тільки тут він не має в своєму володінні жодної п'яді землі. Нехай же наша кривда, що волає до бога про помсту, буде відшкодована хоч таким способом, аби ми могли сказати, що й тут живуть богобоязливі люди.

Почувши це, князь ще більше здивувався і після довгого мовчання відповів:

–Рани господні!.. А з чиєї ж ласки Орден сидить тут, як не з ласки моїх предків? Вам ще мало тих країв, земель і міст, які колись належали нам і нашій країні, а тепер належать вам? Ще ж жива десь Юрандова дочка, бо ніхто нам про її смерть не казав, а ви вже хочете загарбати сирітське придане й сирітським хлібом відшкодувати Свої кривди?

– Государю, ти визнаєш кривди,– сказав Ротгер,– то заплати ж за них так, як тобі підкаже твоє князівське сумління і твоя справедлива душа.

Він знову зрадів'у душі, подумавши: «Тепер вони не тільки не скаржитимуться, а ще подумають, як би їм самим умити руки та викрутитися з цієї справи. Ніхто вже нам нічого не закине, і наша слава залишиться незаплямовапою, як білий орденський плащ».

В цей час несподівано озвався старий Миколай з Длуголясу:

–Обвинувачують вас у зажерливості і, бог його знає, чи не слушно, бо от і в цій справі ви більше турбуєтесь про зиск, ніж про честь Ордену.

–Це правда! – хором відповіли мазовецькі рицарі.

А хрестоносець ступив кілька кроків наперед, пиховито задер голову і, міряючи їх погордливим поглядом, сказав:

–Я прибув сюди не як посол, а як свідок справи і орденський рицар, тому готовий до останнього подиху боронити власною кров'ю честь Ордену!.. А коли б хтось, всупереч тому, що говорив сам Юранд, насмілився підозрівати Орден в співучасті у викраденні його дочки,– той нехай підійме оцю рицарську запоруку і здасться на суд божий!

Сказавши це, він кинув перед ними на підлогу рицарську рукавичку, а мазовецькі рицарі стояли в глухому мовчанні, бо хоч не один з них готовий був вищербити меча на карку хрестоносця, але вони боялися суду божого. Ні для кого не була таємницею заява Юранда про те, що не орденські рицарі викрали його дочку, тому кожен в душі усвідомлював їх слушність і вважав, що перемогу здобуде Ротгер.

А він ще більше знахабнів і, взявшись у боки, запитав:

– Чи є серед вас такий, хто підняв би цю рукавичку?

В цей час якийсь рицар, що непомітно увійшов і вже деякий час стояв коло дверей та слухав розмову, вийшов наперед, підняв рукавичку і сказав:

–Є!

Сказавшії це, він кинув свою рукавичку просто в обличчя Рейтерові, а потім заговорив голосом, що серед загального мовчання, як грім, розлягався по залу:

–Перед богом, перед достойним князем і всім шляхетним рицарством цієї землі кажу тобі, хрестоносцю, що брешеш, як пес, проти правди й справедливості, і викликаю тебе на герць пішого чи кінного, на списах, на сокирах, на коротких чи довгих мечах – і не на неволю, а до останнього подиху, на смерть!

В залі можна було б почути, як пролітає муха. Всі очі звернулися на Ротгера й на рицаря, якого ніхто не впізнав, бо на голові у нього був шолом, правда без забрала, але з круглим козирком, який спускався нижче вух і зовсім закривав верхню частину обличчя й кидав густу тінь на нижню. Хрестоносець був здивований не менш за інших. Збентеження, блідість і шалений гнів мигнули на його обличчі, як блискавка на нічному небі. Він схопив лосину рукавичку, що сповзла з обличчя й зачепилась за наплічник, і запитав:

–Хто ти, що викликаєш справедливість господню? Рицар розстебнув защіпку під підборіддям, зняв

шолом, з-під якого показалась молода русява голова, і сказав:

–Збишко з Богданця, чоловік Юрандової дочки. Всі, а разом з ними й Ротгер, були вкрай здивовані,

бо ніхто, крім князя з княгинею, отця Вишонека й де Лорша, не знав про шлюб Данусі, а хрестоносці були певні, що в Юрандівни, крім батька, нема іншого оборонця. В цей час виступив пан де Лорш і сказав:

–Своєю рицарською честю свідчу правдивість його слів, а коли хто-небудь сумнівається – ось моя запорука.

Безстрашний Ротгер, в серці якого в ту мить вирував гнів, можливо, підняв би був і цю рукавичку, але згадавши, що де Лорш був можновладним паном і родичем графа Гельдернського, стримався, тим більше, що сам князь устав і, нахмуривши брови, сказав:

–Цієї запоруки підіймати не можна, бо і я свідчу, що цей рицар сказав правду.

Почувши це, хрестоносець вклонився і сказав Збишкові:

– Якщо не заперечуєте, то на обгородженому місці на сокирах.

Я тебе вже викликав і раніш,– відповів Збишко.

Боже, пошли перемогу справедливості! – вигукнули мазовецькі рицарі.

IV

При дворі про Збишка непокоїлись як рицарі, так і жіноцтво, бо всі його любили, проте, зважаючи на лист Юранда, нпіхто не мав сумніву, що правда на боці хрестоносця. З другого боку, відомо було, що Ротгер – один з найславетиіших братів Ордену. Його зброєносець ван Кріст, може, навмисне, розказував мазовецькій шляхті, що його пан, ще до того як стати збройним ченцем, одного разу сидів за почесним столом хрестоносців, до якого допускалися тільки найбільш уславлені рицарі, такі, котрі брали участь у походах до Святої Землі або переможно билися з страхітливими драконами та чорнокнижниками. Такі оповідання ван Кріста, а також хвальковиті запевнення, що його панй не раз бився з мізерикордією в одній та з сокирою або мечем у другій руці одночасно з п'ятьма супротивниками, непокоїли мазурів, і декотрі з них говорили: «Ех, якби тут був Юранд, той і двом таким дав би ради, з його рук не втік ніколи жодний німець, а юнакові буде скрутно! Супротивник переважає його й силою, і літами, і досвідом». Інші шкодували, що не підняли рукавички через той лист Юранда: «Страшно суду божого...» Принагідно і для втіхи згадували ймення мазовецьких і взагалі, польських рицарів, котрі на придворних забавах та на змаганнях неодноразово перемагали західних рицарів; насамперед називали ім'я Завіші з Гарбова, з яким не міг зрівнятися жодний рицар християнських країн. Але були й такі, котрі покладали надію на Збишка: «Він хлопець-здоровань,– казали вони,– і, як ми чули, вже розтрощив чимало німецьких голів на втоптаній землі». А особливо підбадьорив усіх вчинок Збишкового зброєносця, запального чеха Глави, котрий, почувши напередодні змагання, як ван Крїст розповідає про нечувані перемоги Ротгера, схопив його за бороду, задер йому голову вгору і сказав: «Коли тобі не соромно брехати перед людьми, то подивись на небо, там бог тебе чує!» І тримай його так стільки часу, скільки треба, щоб проказати «Отче наш», а той нарешті звільнившись, одразу почав розпитувати, якого чех роду, і, довідавшись, що той походить з влодик, також викликав його битися сокирами.

Цей вчинок чеха дуже втішив мазурів, і багато з них казали: «Такі люди не підведуть на полі бою, і якщо правда й бог на їх боці, то сучі сини хрестоносці й кісток не позбирають». Проте Ротгер так замилив всім очі, що багато мазурів непокоїлись про те, на чиєму боці правда.

Непокоївся і сам князь. Тому він увечері, напередодні бою, викликав Збишка на розмову, при котрій була присутня тільки княгиня, й запитав його:

Ти певний, що бог тобі допоможе? Звідки тобі відомо, що вони викрали Дануську? Чи, може, Юранд сказав тобі щось? Бо ось бачиш —лист Юранда, писаний Калебом, але з його печаттю, і в цьому листі Юранд повідомляє, що Данусю викрали не хрестоносці. А що він тобі казав?

Також казав, що не хрестоносці.

В такому разі, як же ти можеш важити життям і ставати на суд божий?

Збишко мовчав, тільки щоки його дрижали та на очі набігали сльози.

–Я нічого не знаю, милостивий князю,– сказав він.– Ми виїхали з Цеханова разом з Юрандом, і я по дорозі признався йому про наш шлюб з Данусею. Тоді він почав нарікати, що це могло бути невгодно богові, але коли я сказав йому, що то божа воля, він заспокоївся і простив мені. Цілу дорогу він говорив, що Данусю викрав не хто інший, тільки хрестоносці, а потім я вже й сам не знаю, що з ним сталося!.. До Спихова приїхала та сама жінка, котра привозила до лісового палацу для мене якісь ліки, а з нею ще один посланець. Вони зачинилися з Юрандом і про щось говорили. Про що саме, я також не знаю, але після тієї розмови Юранда не могли впізнати його власні слуги: він був немов з хреста знятий. Сказав нам: «Не хрестоносці», але, бог його знає для чого, випустив з підземелля Бергова і всіх бранців, а сам поїхав без жодного зброєносця і слуги... Казав, що їде до розбійників викупити Данусю, а мені наказав ждати його. Ну, я і ждав. Коли це надходить із Щитна звістка, що Юранд набив там багато німців і сам загинув! Ой милостивий князю! Спиховська земля стала для мене гарячою, і я мало не ошалів. Я посадив людей на коней, щоб помститися за Юрандову смерть, а тут ксьондз Калеб каже: «Замка ти не здобудеш, і війни не починай. Їдь до князя, може, там щось знають про Данусю». Я приїхав і якраз нагодився, коли отой пес брехав про кривди хрестоносців та Юраидове шаленство... Я, князю, підняв рукавичку тому, що вже раніш викликав його на двобій, і хоч мені нічого не відомо, але я знаю одно, що хрестоносці – запеклі брехуни, без сорому, без честі, без віри! Дивіться, милостивий князю й милостива княгине! Це ж вони зарізали Фурсі, а хотіли звалити провину на мого зброєносця. Господи! Вони зарізали його, як вола, а потім прийшли до вас, князю, вимагати помсти й заплати! Хто ж заручиться, що вони тоді не набрехали й Юрандові і не брешуть зараз вам, милостивий князю?.. Не знаю, не знаю, де Дануська, але я викликав його, бо коли навіть позбудуся життя, то краще хай буде смерть, ніж життя без мого кохання, без моєї наймилішої в світі Дануськи!..

Розхвилювавшись, Збишко зірвав з голови понтлик, і волосся його розсипалось по плечах; він вхопився за голову й гірко заплакав. Княгиня Ганна Данута, сама до глибини душі вражена втратою Данусі і зворушена Збитковим горем, поклала йому руку на голову і сказала:

– Боже тобі поможи, утіш і благослови!

Князь не противився поєдинкові, та за тодішніми звичаями й не міг цього зробити. Він тільки поставив вимогу, щоб Ротгер написав листа до магістра і Зігфріда де Леве, що перший кинув рукавичку мазовецьким рицарям, внаслідок чого став на бій з чоловіком Юрандівни, який, зрештою, викликав його ще раніш. Хрестоносець виправдувався перед великим магістром за поєдинок без дозволу тим, що йдеться про честь Ордену й відхилення огидних підозрінь, які могли б заподіяти неслави і які він, Ротгер, завжди готовий змити своєю кров'ю. Цей лист одразу був посланий одним із слуг рицаря до границі, а далі мав іти до Мальборга поштою, яку хрестоносці набагато раніш за інших придумали й запровадили в своїх землях.

Тимчасом на замковому дворі втоптали й посипали попелом сніг, щоб ноги супротивників не грузли й не сковзались по гладенькій поверхні. В усьому замку панувало незвичайне пожвавлення. Рицарі й придворні панни так хвилювалися, що в ніч перед герцем ніхто не спав. Всюди говорили про те, що кінна бійка на списах і навіть на мечах найчастіше кінчається пораненням, натомість піша та ще на страшних сокирах завжди буває смертельна. Всі серця були на стороні Збишка, і хто більше мав у серці приязні до нього й Данусі, той з більшою тривогою пригадував розповіді про славу і спритність хрестоносця. Багато жінок провели ніч у костьолі, де після сповіді у ксьондза Вишонека молився і Збишко, Дивлячись на його майже хлоп'яче обличчя, жінки говорили між собою: «Він же ще дитина!.. Як же йому підставляти свою молоду голову під німецький меч?» І тим щиріше молилися про його перемогу. Коли ж він на світанку підвівся і пройшов через каплицю, щоб надіти панцер, жінки трохи підбадьорились бо хоч голова й обличчя у Збишка були справді хлоп'ячі, натомість тілом юнак був рослий і дужий і здавався хлопцем хоч куди, здатним упоратись і з наймогутнішим воїном.

Герць мав відбутися на замковому дворі, з усіх боків оточеному галереєю.

Коли вже зовсім розвиднілось, прийшли князь і княгиня з дітьми й сіли між стовпами, звідки найкраще видно було увесь двір. Обіч них зайняли місця найвизначніші придворні, шляхетне жіноцтво й рицарство. Всі куточки галереї були зайняті; челядь розташувалася за валом, що утворився з відкиданого з двору снігу, деякі примостилися зверху на закритих балконах і навіть на даху. Там прості люди говорили між собою: «Дай боже, щоб наш не піддався!»

День був холодний, вологий, але ясний; у повітрі літали зграї галок, що жили під дахами та на верхівках башт, – наполохані незвичайним рухом, вони кружляли над замком, лопочучи крильми. Незважаючи на холод, люди пітніли від хвилювання, а коли залунала перша сурма, сповіщаючи про вихід супротивників, серця у них застукотіли, як молотки.

Вони вийшли з протилежних боків арени й зупинились коло її краю. Кожен із присутніх затамував дух, кожен подумав, що незабаром дві душі відлетять до порога суду божого, а на снігу зостануться два трупи. На цю думку губи й лиця у жінок поблідли й посиніли, а очі чоловіків втупилися в щити супротивників – кожен з їх зовнішнього вигляду й озброєння прагнув угадати, хто з них переможе.

На хрестоносцеві був вкритий фініфтю блакитний панцер, такі ж набедреники й шолом з піднятим забралом та з пишним павиним султаном на гребені. Збишкові груди, боки й спину окривав чудовий міланський панцер, здобутий свого часу в бійці з фризами. На голові у нього був незакритий шолом з козирком і без пір'я, на ногах чоботи з волової шкіри. На лівих руках супротивники несли щити з гербами: на щиті хрестоносця вгорі була шахівниця, внизу – три леви, що стояли на задніх лапах, на Збитковому – тупа підкова. В правих руках вони держали страшні широкі сокири, насаджені на дубові почорнілі топорища, довші за руку дорослої людини. Їх супроводили зброєносці: Глава, якого Збишко називав Гловачем, і ван Кріст, обидва в темних залізних панцерах і обидва також з сокирами і щитами.

В гербі ван Кріста був кущ дроку, а герб чеха схожий був на Помяна, з тією різницею, що в бичачій голові замість сокири стримів увігнаний до половини в око короткий меч.

Сурма залунала вдруге, а після третього сигналу супротивники, згідно з умовою, мали сходитись на бій. Тепер їх відділяла одного від одного лише невелика, посипана сірим попелом, відстань, і над цією відстанню, немов зловісний птах, витала смерть. Проте, перш ніж був поданий третій сигнал, Ротгер підійшов до стовпів, між якими сиділи князь і княгиня, підвів свою закуту в сталь голову і промовив таким гучним голосом, що його почули в усіх закутках галереї:

–Беру за свідків бога, тебе, достойний князю, і все рицарство цієї землі, що не винен за ту кров, яка буде пролита.

Хрестоносець був такий певний себе і своєї перемоги, що серця присутніх знову пойняв страх. А простодушний Збишко звернувся до свого чеха і сказав:

– Смердить мені оця похвальба хрестоносця: вона була б доречна після моєї смерті, а не тепер, поки я живий. У цього хвалька павиний чуб на шоломі, а я спершу на три таких і дав обітницю, а потім – на стільки, скільки пальців на обох руках. От бог мені й послав його!

Пане... – запитав Глава, нахиляючись і набираючи в жменю трохи попелу з снігом, щоб не сковзалось у руці топорище.– Може, дасть бог, що я швиденько впораюсь з оцим прусським шмаркачем, то чи можна мені буде якщо не рубонути хрестоносця, то принаймні підчепити його топорищем і звалити на землю?

Боже тебе борони!– вигукнув Збишко.– Ти вкрив би ганьбою себе й мене.

В цей час сурма подала третій сигнал. Зачувши його, зброєносці, швидко й запально скочили один до одного, а рицарі пішли один проти одного повільніше й розважніше, як того вимагали до першої сутички їх звання й гідність.

На зброєносців мало хто звертав увагу, але ті з досвідчених воїнів і челяді, котрі на них дивились, одразу зрозуміли, яку величезну перевагу над своїм супротивником, має Глава. Сокира в руках, німця ходила важче, а щит рухався повільніше. З-під панцера видно було його ноги, довгі, але кволі й не такі пружні, як сильні ноги чеха. Чех напав так нестримно, що ван Кріст з самого початку мусив відступати. Одразу стало видно, що один із супротивників налетів на другого, як буря, що один напирає, натискає, тне, як блискавка, а другий, відчуваючи над собою смерть, тільки обороняється, щоб якось віддалити від себе страшну мить. Так воно й було насправді. Цей хвалько, який взагалі ставав на бій лише тоді, коли вже не було іншого виходу, зрозумів, що зухвалі й необачні його слова привели до боротьби з страшним силачем, якого він повинен був уникати, як своєї погибелі; і тепер, коли німець відчув, що кожен удар супротивника міг би звалити вола, він остаточно злякався. Він навіть забув, що недосить відбивати удари щитом, а треба їх і завдавати. Бачив над собою зблиски сокири й гадав, що кожен з них – останній. Підставляючи щит, мимоволі заплющував очі з почуттям страху та сумніву, чи розплющить їх ще раз. Зрідка він сам завдавав удару, не сподіваючись дістати супротивника, і тільки все вище підіймав щит над головою, щоб ще і ще раз захиститись.

Нарешті він почав знесилюватись, а чех бив та й бив усе дужче. Як під високої сосни під сокирою лісоруба відскакують великі тріски, так під ударами чеха почали крушитися й відпадати шматки панцера німецького зброєносця. Верхній край щита прогнувся і тріснув, нараменник з правого плеча з перерубаним і вже закривавленим ременем упав на землю. Волосся на голові ван Кріста наїжилось – і його пойняв смертельний жах. Він з усієї сили вдарив ще раз і другий по щиту чеха, але впевнившись нарешті, що від страшної сили супротивника немає порятунку і що врятувати його може тільки якесь незвичайне зусилля, раптом усією вагою тіла й панцера кинувся під ноги Глави.

Вони обидва впали на землю й почали боротися, качаючись і перевертаючись на снігу. Але чех незабаром опинився зверху, якусь хвилину ще перемагав відчайдушні зусилля супротивника, нарешті придавив коліном залізну Сітку на його животі й витягнув з-за паска коротку тригранну мізерикордію.

– Змилуйся! – тихо прошепотів ван Кріст, дивлячись чехові в очі.

Але той замість відповіді витягнувся на ньому, щоб легше дістати руками до його шиї, і, розрізавши під підборіддям ремінну застібку, двічі вдарив невдаху в горло гостряком у напрямі грудей.

Очі ван Кріста закотилися під лоб, руки й ноги засовались по снігу, немов зчищаючи з нього попіл, а за хвилину він витягнувся й завмер, тільки ще видималися запінені червоною піною губи та цівкою била з горла кров.

Чех устав, обтер об одяг німця мізерикордію, підняв сокиру і, спершись на неї, почав спостерігати тяжчу й упертішу бійку, свого рицаря з братом Ротгером.

Західні рицарі в той час уже звикли до вигід і розкоші, тимчасом як дідичі в Малопольщі, Великопольщі та в Мазовії жили ще суворим і простим життям, через що навіть у чужих і неприязних до них людей викликали подив фізичною силою та витривалістю в усякій праці. Тому й зараз всім здавалося, що Збишко переважає хрестоносця міццю рук і ніг, так, само як зброєносець переважав ван Кріста, але здавалося також, що він, як молодший, поступається перед Ротгером вправністю.

В усякому разі Збишкові пощастило в тому, що супротивник вибрав для бою сокири, тобто зброю, якою не можна було фехтувати. Коли б вони билися на довгих або коротких мечах, де треба було знати різні прийоми боротьби та захисту, німець мав би значну перевагу. Проте і Збишко, і глядачі з рухів та орудування щитом і так зрозуміли, що перед ними небезпечний і досвідчений супротивник, який, очевидно, не вперше виступає в боротьбі цією зброєю. На кожен удар Збишка Ротгер підставляв щита, і в ту мить, коли сокира спадала на нього, трохи відтягав його назад, через що найсильніший розмах втрачав силу й не міг. ні розрубати, ні розтрощити гладенької поверхні. Він то задкував, то наступав, роблячи це спокійно, але так швидко, що ледве можна було добачити його рухи. Князь злякався за Збишка, а обличчя рицарів спохмурніли, бо їм здалося, що німець ніби навмисне грається з супротивником. Інколи він навіть не підставляв щита, але в ту мить, коли Збишко завдавав удару, робив півоберта вбік так, що лезо сокири розтинало лише повітря. Це було найстрашніше, бо Збишко міг втратити рівновагу й упасти, і тоді загибель його була б неминуча. Чех, що стояв над зарізаним Крістом і спостерігав бійку, також занепокоївся й подумав: «Клянусь, якщо пан загине, то гепну німця обухом межи плечі так, що він тут і простягнеться».

Проте Збишко не падав: він мав надзвичайно сильні ноги і, широко розставляючи їх, міг втримати на кожній з них всю вагу тіла й силу розмаху.

Ротгер одразу зрозумів це, і глядачі помилялися, думаючи, що він з супротивником грається. Навпаки, після перших ударів, коли, незважаючи на все уміння відтягати щит, рука ного затерпла, він зрозумів, що з цим юнаком йому буде не легко, й коли не звалить його якимось хитрим способом, то боротьба може бути довга й небезпечна. Ротгер сподівався, що після удару в повітря Збишко впаде на сніг, але коли цього не сталося, він почав непокоїтись. З-під сталевого козирка він бачив стиснуті губи й поменшені ніздрі супротивника, а часом блискучі очі, і гадав, що від запалу той захопиться, забуде про пильність і, засліплений, більше думатиме про те, щоб завдавати ударів, ніж про те, щоб боронитися, Та він помилився і в цьому, Збишко не вмів ухилятись від ударів півобертом, але не забував про щит і, підіймаючи сокиру, не відкривав себе більше, ніж потрібно. Увага його подвоїлась, і, впевнившись у досвідченості і вправності супротивника, він не тільки не захоплювався, але став ще більше зосередженим і обережним, його щораз страшніші удари стали обміркованіші – і це вже була не запальність, а холодна упертість.

Ротгер, який брав участь не в одній війні і не в одному загальному бою і герці, з досвіду знав, що бувають люди, як хижі птахи, створені для боротьби й особливо обдаровані природою, вони ніби чуттям угадують все те, що іншим дається цілими роками вправ, і одразу збагнув, що має діло з одним із таких. Вже з перших ударів Ротгер зрозумів, що в цьому юнаку є щось яструбине, а яструб у своєму супротивнику бачить лише здобич і думає тільки про те, як би її схопити пазурами. Знаючи свою силу, він також спостеріг, що Збишко за нього дужчий, і якщо він, Ротгер, знесилиться раніш, ніж завдасть супротивникові вирішального удару, то боротьба з цим страшним, хоч і менш досвідченим за нього підлітком може скінчитись для нього загибеллю, Подумавши про це, він вирішив битися з найменшою витратою сили, притиснув до себе щит, не дуже наступав і не дуже задкував, обмежив рухи, зібрав усі сили душі й рук для одного вирішального удару і чекав слушної хвилини.

Страшна боротьба надмірно затяглася. На галереях залягла мертва тиша. Лише час від часу лунали дзвінкі або глухі удари лез та обухів об щити. І князеві з княгинею, і рицарям, і придворним паннам знайомі були такі видовища, проте цього разу якесь жахливе почуття ніби кліщами стиснуло серця присутніх. Всі розуміли, що йдеться тут не про виявлення сили, вправності, мужності, що в цій боротьбі набагато більше, ніж звичайно, запеклості, розпачу, невблаганної люті й глибини помсти. З одного боку страшні кривди, любов і безмежний жаль, з другого – честь цілого Ордену й глибока ненависть стали на цьому бойовиську перед судом божим.

Тимчасом блідий зимовий ранок прояснився, сіра запона туману стала прозорою, і сонячне проміння осяяло блакитний панцер хрестоносця і сріблястий міланський – Збишка. Задзвонили в каплиці, і з першими звуками дзвону зграї галок знову зірвалися з замкових дахів, лопочучи крильми й голосно каркаючи, немов раділи, бачачи кров і труп, що нерухомо лежав на снігу. Під час бійки Ротгер раз і другий позирнув на нього й відчув себе страшенно самотнім. Всі очі, що дивилися на нього, були ворожі очі. Всі молитви, побажання й тихі обітниці жіноцтва – були за Збишка. І хоч хрестоносець був цілком певний, що Збитків зброєносець не нападе на нього підступно ззаду, проте близька присутність цієї грізної постаті мимоволі непокоїла його так, як непокоїть людей вигляд вовка, ведмедя чи буйвола на волі. І він не міг подолати цього почуття, тим більше, що чех, спостерігаючи бійку, переходив з місця на місце й опинявся то збоку, то позаду, то спереду, нагинаючись і придивляючись зловісним поглядом крізь шпари в залізному забралі шолома, а часом ніби мимохіть підіймаючи закривавлене лезо сокири. Хрестоносець нарешті почав знесилюватись. Раз за разом він завдав два короткі, але страшні удари, влучаючи в праве плече Збишка, але той відбив їх щитом з такою силою, що топорище захиталося в руці Ротгера, і він мусив швидко відскочити назад, щоб не впасти. І з цього часу він уже тільки відступав. Вичерпувались не тільки його сили, а й спокій і терплячість. Бачачи його відступ, кілька глядачів з тріумфом вигукнули, і це збудило в ньому лють і розпач. Удари сокир почастішали. Піт заливав обох супротивників, а крізь зціплені зуби з грудей їх з хрипом виривалося дихання. Глядачі перестали зберігати спокій, і тепер, раз у раз лунали чоловічі й жіночі вигуки: «Бий його!.. Суд божий! Кара божа! Боже тобі поможи!» Князь махнув кілька разів рукою, щоб вгамувати галас, але не міг нічого вдіяти. Гомін ставав усе голосніший, подекуди на галереях заплакали діти, і, нарешті, коло самої княгині якийсь мододий жіночий голос крізь плач вигукнув:

– За Дануську, Збишку! За Дануську!

Збишко й так знав, що б'ється за Дануську. Він був певний, що цей хрестоносець доклав рук до її викрадення, і б'ючися з ним – бився за її кривду. Але бувши молодим і войовничим, тепер тільки й думав про бійку. І раптом цей вигук нагадав йому про його втрату й нещастя. Любов, жаль і помста налляли вогнем його жили. В серці занила болюча рана, і його пойняв шалений запал боротьби. Його страшних, бурхливих ударів хрестоносець не міг уже ні приймати на щит, ні відбивати. Збишко з такою нелюдською силою вдарив щитом об його щит, що рука німця раптом отерпла й безвладно впала. Він з жахом одскочив і перехилився назад, а в цю мить в очах його щось блиснуло, і лезо сокири, мов блискавка, впало на його праве плече.

Присутні почули тільки несамовитий крик: «Ісусе!..» – і Ротгер ступив ще крок назад і навзнак упав на землю.

На галереях в одну мить все зароїлось і зашуміло, немов на пасіці, коли пригріті сонцем бджоли починають ворушитись і дзижчати. Рицарі цілими юрбами збігали по сходах, челядь перескакувала через сніговий вал, щоб подивитися на трупи. Всюди лунали вигуки: «Оце і є суд божий!.. Є у Юранда наслідник! Слава йому й дяка! Оце хлопець так орудує сокирою!» А інші кричали: «Дивіться і дивуйтеся! Це ж і сам Юранд краще не вдарив би!» Навколо трупа Ротгера зібралась ціла юрба цікавих, а він лежав горілиць, з білим, як сніг, обличчям, з широко розкритим ротом і закривавленим плечем, розрубаним від шиї до самої пахви, так що трималося воно лише на кількох волокнах. Декотрі казали: «От був живий і гордо ходив по землі, а тепер і пальцем не ворухне!» При цьому одні дивувалися з його зросту, бо він займав на бойовиську багато місця і по смерті здавався ще більшим, другі – з його павиного султана, що різнобарвно мінився на снігу, треті – з панцера, що коштував стільки, скільки коштує ціле село. Але чех Глава підійшов з двома Збитковими слугами, щоб зняти з небіжчика панцер, і цікаві обступили Збишка, вихваляючи його до небес, певні, що слава його осяє все мазовецьке й польське рицарство. Щоб допомогти йому, у нього взяли сокиру й щит, а Мрокота з Моцажева відстебнув йому шолом і покрив спітніле волосся червоною сукняною шапкою. Збишко стояв, немов остовпілий, важко дихаючи, з блискучими ще очима, з блідим від напруження й озлоблення обличчям, тремтячи від хвилювання і втоми. Його схопили попід руки й повели до князя і княгині, які чекали на нього в теплій кімнаті коло каміна. Там Збишко став перед ними навколішки, і коли ксьондз Вишонек поблагословив його і проказав вічну пам'ять за душу померлого, князь обняв молодого рицаря і сказав:

– Всемогутній господь розсудив вас і направив твою руку, за що хай буде благословенне ім'я його, амінь!

Потім, звернувшись до рицаря де Лорша та інших, додав:

– Тебе, іноземний рицарю, і всіх тут присутніх беру за свідків і сам свідчу, що вони бились на підставі закону і звичаю і що суд божий тут відбувся так само по-рицарськи й по-божому, як відбувається всюди.