Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 45 страниц)

–Мене послав рицар Збишко з Богданця, за яким я ношу списа; його пом'яв тур на ловах, тому він не міг прибути до вас сам.

–Чого твоєму панові від нас треба?

–Мій пан наказав передати вам, що ви неслушно скаржились на Юранда із Спихова й зазіхали на його рицарську честь; ви чинили не як чесні рицарі, а гавкали, як собаки; а якщо котромусь із вас не до вподоби його слова, того він викликає пішого або кінного на бій до останнього зітхання і з'явиться в призначене вами місце, як тільки з волі й ласки божої вичуняє.

–Скажи своєму, панові, що орденські рицарі в ім'я господнє терпляче зносять образи, але не можуть без особистого дозволу магістра або великого маршалка битися на герці. Проте ми напишемо до Мальборга й будемо просити дозволу.

Чех знову подивився на труп пана де Фурсі, до якого, власне, він і був посланий. Збишко знав, що хрестоносці не б'ються на герцях, але почувши, що серед них є світський рицар, саме й хотів його викликати, вважаючи, що цим виконає частину своєї обітниці й заслужить прихильність Юранда. Тимчасом цей рицар лежав, як зарізаний віл, між чотирма хрестоносцями.

Чех не знав насправді, що тут сталося, але, ще змалку звикнувши до всяких небезпек, він одразу збагнув, що тут щось не гаразд. Дивувало його й те, що Данфельд, розмовляючи з ним, під'їжджав все ближче, а інші почали од'їжджати на два боки, немов хотіли непомітно оточити його. Зваживши це, він насторожився, тим більш, що в поспіху забув узяти зброю.

А Данфельд уже був коло нього й вів далі:

–Я обіцяв твоєму панові цілющий бальзам, а він мені платить злом за послугу. А втім, для поляків це звичайна річ... а тому що він тяжко побитий і скоро може стати перед богом, то скажи йому...

При цьому Данфельд поклав чехові на плече ліву руку.

–То скажи йому, що я відповім отак!..

І в ту мить ніж блиснув коло горла зброєносця. Але перш ніж Данфельд встиг ударити, чех, який пильно стежив за ним, схопив його своїми залізними руками за праву руку й викрутив її так, що хруснули суглоби й кістки. Почувши жахливий зойк, він зірвав коня й помчав, як стріла, так що інші рицарі не встигли заступити йому дороги.

Брати Ротгер і Готфрід почали були доганяти його, але зараз же вернулись, вражені жахливим криком Данфельда. Де Леве підтримував його за плечі, а він з блідим, аж синім обличчям кричав так, що слуги, які з саньми були вже на чималій відстані попереду, спинили коней.

–Що з вами? – питали ченці.

Де Леве наказав їм їхати і якнайшвидше пригнати сани, бо Данфельд, очевидно, не міг би всидіти в сідлі. За хвилину в нього на лобі виступив холодний піт, і він зомлів.

Коли приїхали сани, хрестоносці поклали його на солому й повезли до границі. Де Леве все підганяв, бо розумів, що після такої події не можна гаяти часу навіть на перев'язку. Він сів коло Данфельда на санях, час від часу розтирав йому снігом обличчя, але той залишався непритомним.

Аж коло границі Данфельд розплющив очі і здивовано став роздивлятись навкруги.

–Ну, як ви себе почуваєте? – спитав Леве.

Не відчуваю болю, але не відчуваю й руки, – відповів Данфельд.

Бо вона затерпла на морозі – через те й не болить. У теплій хаті біль повернеться. А поки що дякуйте богові, що вам хоч на хвилину полегшало.

Ротгер і Готфрід зараз же під'їхали до саней.

Сталося нещастя, – сказав перший, – що тепер буде?

Скажемо, що зброєносець убив де Фурсі, – кволим голосом відповів Данфельд.

Новий їх злочин, і винуватець відомий! – додав Ротгер.

XXIV

Тимчасом чех помчав прямо до лісового княжого дому; він ще застав князя і розказав йому першому, що сталося. На щастя, знайшлися придворні, котрі бачили, як чех виїжджав без зброї. Один з них навіть жартома був гукнув йому на дорогу, щоб він узяв хоч якунебудь залізяку, бо інакше німці дадуть йому духу, але чех, боячись, щоб рицарі тимчасом не переїхали границі, як стояв, скочив на коня лише в кожусі й поскакав за ними. Ці свідчення розвіяли всякий сумнів князя щодо того, хто міг бути вбивцею де Фурсі, і викликав у нього таке роздратування й гнів, що в першу хвилину він хотів вислати за хрестоносцями погоню, аби одіслати їх закованих у ланцюги великому магістрові, для покарання. Потім він зміркував, що погоня вже однак не змогла б догнати рицарів, і сказав:

–Все-таки я надішлю листа до магістра, щоб він знав, що вони тут виробляють. Погані справи тепер в Ордені. Колись у них був суворий послух, а тепер кожен комтур робить, що йому заманеться.

Князь трохи помовчав, а потім знову звернувся до придворних:

Одного я не можу збагнути – нащо вони вбили гостя. І якби цей слуга поїхав не беззбройним, я міг би запідозрити його.

Еге,– сказав ксьондз Вишонек,– нащо б зброєносцеві вбивати рицаря, якого він перед цим ніколи не бачив, а по-друге, хоч би у нього й була зброя, то як же він міг напасти на п'ятьох рицарів і їх збройну обслугу?

Це правда,– сказав князь. – Мабуть, цей гість у чомусь їм противився або, може, не хотів брехати так, як їм треба було, бо я ще тут помітив, як вони підморгували йому, аби сказав, що Юранд напав перший.

А Мрокота з Моцажева промовив:

Хвацький цей чех, коли викрутив руку тому псові Данфельду.

Казав, ніби чув, як у німця хруснули кістки,– відповів князь.– Коли згадати, як він у бору розвалив турові голову, то можна повірити, що так воно й було! Видно, і пан, і слуга – хлопці хоч куди. Якби не Збишко, був би тур кинувся на коней. І лотарінжець, і він багато зробили для врятування княгині...

Певно, що хлопець хоч куди,– повторив ксьондз Вишонек.– От і тепер ледве дихає, а за Юранда оступився і тих викликав... Отакого Юрандові зятя й треба.

Щось Юранд у Кракові інакше думав, але тепер, мабуть, не буде противитись,– сказав князь.

Бог дасть, все буде гаразд,– озвалася княгиня, яка тільки що увійшла й почула кінець розмови.– Не може тепер Юранд противитись, аби тільки господь повернув Збишкові здоров'я. Ну, і від нас йому має бути нагорода.

Найкраща нагорода для нього буде Дануся, і я так думаю, що він її таки дістане, бо коли вже жіноцтво на чомусь наполяже, то проти нього й сам Юранд нічого не вдіє.

– А хіба я не по-справедливості наполягаю? – запитала княгиня.—Якби Збишко був легковажний, тоді я нічого й не казала б, але другого такого вірного й на світі нема. І дівчина теж. На крок від нього не одходить, по лиці гладить, а він до неї болісно усміхається. Я сама часом аж заплачу! Правду кажу!.. Такому коханню варто помогти, бо й матір божа з радістю дивиться на людське щастя.

Як буде божа воля,– сказав князь,—то буде й щастя. А коли казати правду, то йому через ту дівчину мало голови не зітнули, а тепер от тур його потовк.

Не кажи, що «через неї»! – швидко вигукнула княгиня.– Бо не хто інший як Дануська його в Кракові врятувала.

Це правда. Але якби не вона, то Збишко не напав би на Ліхтенштейна, щоб здерти у нього з голови пір'я, та й за Лорша так охоче голови не підставив би. А щодо нагороди, то я вже сказав, що вона належить їм обом, і в Цеханові я про це подумаю.

Нічого Збишко так не хотів би, як рицарського паса й золотих острог.

Князь добродушно усміхнувся й відповів:

–То нехай же дівчина їх йому занесе, а коли він одужає, тоді ми потурбуємось, щоб усе було зроблено згідно з звичаєм. Нехай одразу занесе йому, бо несподівана радість – найкращі ліки!

Почувши це, княгиня обняла князя в присутності придворних і кілька разів поцілувала в руку, а він, усе ще усміхаючись, сказав:

–Бачите... Ну, добре діло спало тобі на думку! Виходить, дух святий приділив якусь крихту розуму й жінкам! Клич же зараз дівчину.

–Данусько! Данусько! – гукнула княгиня.

За хвилину в дверях бічної кімнати показалася Дануся з червоними від безсоння очима і з близнюкамигорнятами, повними паруючої каші, якою ксьондз Вишонек обкладав поламані кості Збишка і яку варила одна літня придворна жінка.

–Іди-но сюди, сирітко! – сказав князь Януш. – Постав близнюки й підійди.

Вона наблизилась трохи несміливо, бо завжди ніяковіла перед князем. А він ласкаво пригорнув її, погладив по обличчю і сказав:

– Що, дівчино, спіткало тебе лихо, га?

Та ще й яке! – відповіла Дануся.

І, маючи смуток в серці, а сльози напоготові, вона одразу почала плакати, але тихенько, щоб не образити князя; а він знову спитав:

Чого ж ти плачеш?

Бо Збишко хворий,—відповіла, прикладаючи кулачки до очей.

Не бійся, нічого з ним не станеться. Правда, отче Вишонеку?

Божа воля така, що йому ближче до шлюбу, ніж до труни,– відповів добрий ксьондз Вишонек.

А князь сказав:

Зажди-но! Зараз я дам йому ліки, від яких йому полегшає або він і зовсім одужає.

Бальзам хрестоносці прислали? – вигукнула Дануся, однімаючи від очей руки.

Тим, що пришлють хрестоносці, краще змасти собаку, а не молодого рицаря, якого ти любиш. Я тобі дам щось інше. Побіжіть котра-небудь до комори та принесіть мені остроги й паса.

Коли їх принесли, князь сказав Данусі:

–Бери, неси Збишкові і скажи йому, що віднині він пасований. Якщо помре, то стане перед богом як miles cinctus, а як ні, то закінчимо обряд в Цеханові або в Варшаві.

Почувши це, Дануся насамперед вклонилась князеві в ноги, потім вхопила в одну руку рицарські ознаки, а в другу близнюки з кашею і побігла до кімнати, в якій лежав Збишко. Щоб побачити їхню радість, княгиня пішла за нею.

Збишко був тяжко хворий, але, побачивши Данусю, повернув до неї бліде від болю обличчя й запитав:

– А чех, моя ягідко, повернувся?

–Що там чех! – відповіла дівчина.– Я принесла тобі кращу новину. Князь пасував тебе рицарем і ось що тобі послав.

Сказавши це, вона поклала перед ним пас і золоті остроги. Бліде Збиткове обличчя спалахнуло радістю і здивуванням; він глянув на Данусю, потім на ознаки, далі приплющив очі й почав повторювати:

–Як же це він міг мене пасувати рицарем?

А коли в ту мить увійшла княгиня, Збишко трохи підвівся на ліктях, став їй дякувати й перепрошувати, що не може вклонитися їй в ноги, бо враз догадався, що саме їй має завдячувати своїм щастям. Але вона сказала йому лежати спокійно і власними руками допомогла Данусі знов покласти його голову на подушку, Тимчасом зайшов князь, а з ним ксьондз Вишонек, Мрокота й кілька інших, придворних. Князь Януш здалека дав знак рукою, щоб Збишко не ворушився, потім сів коло ліжка і сказав:

– Бачите! Люди не повинні дивуватися, що за мужні й доблесні вчинки буває нагорода, бо коли б доброчесність залишалась без заплати, то й несправедливість людська ходила б по світі безкарно. А тому що ти не шкодував життя й ціною свого здоров'я позбавив нас тяжкого горя, дозволяємо тобі підперізуватись рицарським пасом і віднині ходити в сяйві честі і слави. – Милостивий пане,– відповів Збишко,– я б і десять разів не пошкодував життя...

Але більше він не міг нічого сказати – і через хвилювання, і через те, що княгиня затулила йому рота рукою, бо ксьондз Вишонек заборонив йому розмовляти; А князь говорив далі:

Я гадаю, що ти знаєш рицарські обов'язки і з честю носитимеш ці ознаки. Поки твого життя, мусиш служити нашому спасителеві й боротися з дияволом. Ти мусиш бути вірний земному помазаникові, уникати несправедливої війни і боронити безвинних від утисків, в чому хай поможе тобі бог і його святі муки!

Амінь! – сказав ксьондз Вишонек.

Князь устав, перехрестив Збишка й наостанці додав:

–А як видужаєш, то приїжджай просто до Цеханова, куди я викличу і Юранда.

XXV

Через три дні приїхала послана хрестоносцями жінка з герцинським бальзамом, а разом з нею прибув капітан лучників із Щитна з листом, підписаним братами та скріпленим печаттю Данфельда, в якому хрестоносці закликали в свідки небо й землю за ті кривди, що спіткали їх у Мазовії, і під загрозою божої помсти вимагали кари за вбивство «улюбленого товариша і гостя». До скарги Данфельд додав ще й листа від себе особисто, в якому смиренно, а разом з тим погрозливо допоминався винагороди за вчинене йому тяжке каліцтво та смертної кари чехові. Князь перед очима капітана порвав листа, кинув йому під ноги і сказав:

Магістр прислав сюди отих псявір, щоб задобрити мене, а вони розгнівили. Перекажи ж їм від мене, що вони самі вбили свого гостя та ще хотіли вбити й слугу-чеха. Про все це я напишу магістрові і додам: коли він хоче, щоб в разі війни з краківським королем я Залишався осторонь, то нехай вибирає інших послів.

Милостивий пане,– відповів капітан,– чи тільки таку відповідь мушу я переказати могутнім і побожним братам?

Якщо цього мало; то можеш додати, що я вважаю їх за псявір, а не за справжніх рицарів.

На цьому прийом і закінчився. Капітан поїхав, бо того ж дня і князь виїхав до Цеханова. Залишилася тільки «сестра» з бальзамом, якого недовірливий ксьондз Вишонек не хотів уживати, тим більше, що хворий минулої ночі спав добре, і хоча він прокинувся вранці слабосилим, але вже без гарячки. Коли князь виїхав, сестра зараз же послала одного з слуг назад у Щитно нібито за новими ліками – «яйцями василіска», які, вона казала, повертають силу навіть конаючим, а сама стала тинятись по кімнатах, тиха, покірна, з одною сухою рукою, одягнена хоч і в світську, але пошиту на чернечий кшталт одежу, з чотками й невеличкою прочанською тиквою при поясі. Добре розмовляючи польською мовою, вона з великою уважністю розпитувала слуг про Збишка й Данусю, якій принагідно подарувала ієріхонську троянду, а другого дня, коли Збишко спав, а дівчина сиділа в їдальні, вона підійшла до неї і сказала:

– Хай вас бог благословить, панянко. Цієї ночі, після молитви, мені приснилося, що в сніговій заметілі до вас ішло два рицарі, але один дійшов першим і обвинув вас білим плащем, а другий сказав: «Бачу тільки сніг, а її нема», і вернувся назад.

Дануся, якій хотілося спати, одразу з цікавістю розплющила свої голубі очі й спитала:

– А що це означає?

–Це означає, що вас доб'ється той, хто найбільше любить.

–Збишко! – відповіла дівчина,

–Не знаю, бо обличчя його не бачила, бачила тільки білий плащ, а потім одразу прокинулась, бо господь Ісус щоночі насилає на мене біль в ногах, а руку мені й зовсім одібрало.

– Чому ж вам не допоміг той бальзам?

– Не поможе мені, панянко, й бальзам, бо то кара за мій тяжкий гріх, а як хочете знати, то розкажу.

Дануся кивнула головою, що хоче знати, і сестра стала розказувати:

–Є в Ордені й служки, і жінки, які хоч і не дають обітниць і навіть можуть виходити заміж, проте з наказу братів повинні виконувати всілякі доручення Ордену. Та, котра здобудеться на таку честь і благодать, дістає від брата-рицаря побожний поцілунок на знак того, що віднині має служити Орденові словом і ділом. Ох, панянко! І мені судилась ця велика благодать, але, в гріховному засліпленні, замість прийняти поцілунок з побожністю, я вчинила тяжкий гріх і тепер терплю за нього кару.

– Що ж ви таке вчинили?

–Брат Данфельд прийшов до мене й по-чернечому поцілував, а я гадала, що він сваволить, і підняла на нього безбожну руку.

Тут сестра почала бити себе в груди й кілька разів повторила:

Боже, будь милостивий до мене грішної!

І що ж сталося? – спитала Дануся.

– Мені одразу одібрало руку, і з того часу я стала калікою. Була я тоді молода й дурна, нічого не знала, а проте мене спіткала кара. Бо коли б навіть жінці здавалося, що брат-чернець хоче вчинити щось лихе, то й тоді вона повинна здатися на ласку божу і не противитись, бо хто противиться Орденові або хрестоносцеві, того бог покарає...

Дануся слухала все це з прикрістю і страхом, а сестра знову почала зітхати і скаржитись.

Я й тепер ще не стара,– казала вона, – мені лише тридцять років, але бог разом з рукою одібрав у мене молодість і вроду.

Коли б не рука, – відповіла Дануся, – то вам, ще можна було б не нарікати...

Після цього настало мовчання. Раптом, сестра, немов щось пригадавши, сказала:

Снилось мені, що вас якийсь рицар на снігу завинув у білий плащ. Може, то був хрестоносець? Адже вони також носять білі плащі.

Не потрібні мені ні хрестоносці, ні їхні плащі,– відповіла дівчина.

Дальшу розмову перебив ксьондз Вишонек, який увійшов до їдальні, кивнув до Данусі і сказав:

–Дякуй богові і йди до Збишка! Він прокинувся і просить їсти, йому набагато легше.

Так воно й було насправді. Збишкові полегшало, і ксьондз Вишонек майже не мав сумніву, що він одужає, коли раптом несподівана подія порушила всі надії й розрахунки. До княгині від Юранда прибули посланці з листом і привезли дуже лихі й страшні вісті. В Спихові згоріла частина городища, а самого Юранда під час пожежі придушило палаючою балкою. Ксьондз Калеб, який писав від його імені листа, повідомляв, правда, що Юранд, можливо, видужає, але що іскри та жар дуже пошкодили його єдине око, і він бачить дедалі гірше – йому загрожує неминуча сліпота.

Через те Юранд просив дочку якнайшвидше приїхати до Спихова, щоб побачитися з нею, поки остаточно не осліп. Він казав також, що відтепер вона мусить залишитись біля нього, бо коли навіть кожен сліпий жебрак має поводатаря, то чого б йому бути позбавленим цієї останньої втіхи і вмирати серед чужих людей? В листі висловлювалась щира подяка княгині, яка виховувала дівчину, як рідну дочку, а наприкінці Юранд обіцяв, що, навіть сліпий, він ще раз приїде до Варшави, щоб подякувати княгині за ласку й попросити надалі опікуватися Данусею.

Коли ксьондз Вишонек прочитав княгині листа, вона деякий час не могла вимовити й слова. Княгиня мала надію, що Юранд, який разів п'ять або шість на рік навідував дочку, приїде до неї на різдвяні святки, і вони з князем Янушем зможуть прихилити його до Збишка й добитися згоди на весілля. Тимчасом цей лист не тільки порушував її заміри, але й позбавляв її Данусі, котру вена любила так само, як своїх рідних дітей. Їй спало на думку, що Юранд може віддати Данусю за котрогось із сусідів, щоб прожити останні дні серед рідні. Про те, щоб Збишко міг їхати до Спихова, нічого було й думати, бо ребра його тільки-но почали зростатись, та й хто його знає, як би його прийняли в Спихові? Княгиня знала, що Юранд свого часу рішуче відмовився віддати за нього Данусю, а їй самій сказав, ніби не згодився на їх шлюб з якихось таємничих причин. Дуже стурбована, вона звеліла покликати до себе старшого з.-поміж присланих людей, щоб розпитати про спиховське нещастя, а разом з тим що-небудь дізнатись про заміри Юранда.

Вона дуже здивувалась, коли на її виклик з'явився не старий Толіма, який носив за Юрандом щит і звичайно, приїжджав разом з ним. Але невідомий пояснив, що Толіма, жорстоко поранений в останній-сутичці з німцями, тепер бореться з смертю в Спихові, а тяжко хворий Юранд просить, щоб дочка повернулась якнайшвидше, бо бачить він щораз гірше, а за кілька днів може, й зовсім осліпнути. Посланець дуже просив дозволу везти дівчину одразу, як тільки відпочинуть коні. Але був уже вечір, і княгиня рішуче заперечила: вона боялась-завдати тяжкого удару Збишкові й Данусі, та й сама страхалася раптової розлуки.

А. Збишко вже знав про все і лежав, немов приголомшений обухом. Коли княгиня увійшла до нього і, ламаючи руки, ще з порога сказала: «Нічого не вдієш, бо то ж батько!»,– він повторив, як луна: «Нічого не вдієш», і заплющив очі, мов людина, яка сподівається наглої смерті.

Але смерть не прийшла, хоч у душі його зростало горе, а в голові пролітали все похмуріші думки, як ті гнані вітром хмари, що заступають сонце й гасять всяку радість на світі. Як і княгиня, Збишко розумів, що коли Дануся виїде до Спихова, то він може вважати її майже втраченою для себе. Тут до нього всі ставились доброзичливо, а там Юранд, може, його і прийме, але не захоче, вислухати, якщо його зв'язує обітниця або щось таке саме важливе, як обітниця. Та й як йому їхати до Спихова, коли він хворий і ледве може ворухнутись на своїй постелі? Кілька днів тому, коли з ласки князя він одержав золоті остроги й рицарського паса, йому думалось, що радість подолає хворобу, і він щиро молився, аби якнайшвидше встати й помірятись силою з хрестоносцями, але тепер втратив усяку надію; відчував, що коли біля нього не буде Данусі, то не буде й охоти до життя, не буде сил для боротьби з смертю. Настане день завтрашній і післязавтрашній, настане, нарешті, святий вечір і різдвяні святки, а кості його так само болітимуть, так само він умліватиме, але не буде вже коло нього того сяйва, що розходилось по всій кімнаті від Данусі, не буде радості в його очах. Яка то втіха й радість була питати кілька разів на день: «Любиш мене?» і бачити, як вона затуляє руками усміхнені й засоромлені очі або нахиляється над ним і відповідає: «А кого, ж іншого?» А тепер залишиться тільки біль, хвороба та журба, а щастя одійде й не вернеться.

В очах Збишка заблищали сльози й повільно потекли по щоках. Він звернувся до княгині:

–Милостива пані, я так думаю, що вже ніколи не побачу Дануськи.

А княгиня, сама зажурена, відповіла.

– І не дивно було б, якби вмер від жалю. Але господь – милосердний.

Їй захотілось хоч трохи підбадьорити його, і вона додала:

–Якби Юранд, не дай боже, вмер раніше за тебе, то ми з князем стали б опікунами дівчини й одразу б віддали її за тебе.

–Коли там він умре? – відказав Збишко. Раптом в голові його, видно, майнула якась нова

думка, він підвівся, сів на постелі і сказав уже інакшим голосом:

–Милостива пані...

Але його мову перебила Дануська, що вбігла до кімнати і ще від порога крізь плач вигукнула:

–Ти вже знаєш, Збишку? Ой, жаль мені татуся, але жаль і тебе, сердего!

Коли вона підійшла до Збишка, він обійняв її здоровою рукою і сказав:

– Як же мені жити без тебе, дівчино? Не для того я добирався сюди через ліси й ріки, не для того давав обітниці й служив тобі, щоб тебе втратити. Не поможе журба, не поможуть сльози, не поможе й сама смерть, бо коли б навіть могила моя поросла травою, моя душа не забуде тебе і в оселі Ісуса Христа, і в обителі бога отця... І я кажу: зарадити нічим, але зарадити треба, інакше не може бути! У мене страшенно болять кості, то хоч ти вклонися в ноги княгині й попроси, щоб змилувалась над нами.

Почувши це, Дануся хутко підбігла до княгині й, обійнявши її ноги, сховала своє ясне личко в зборках її широкої сукні. Княгиня глянула повними жалю, але й здивованими очима на Збишка.

–Як же я можу над вами змилуватись? – запитала вона.– Коли я не пущу дитини до хворого батька, то й бог на мене розгнівається.

Збишко, що підвівся був на постелі, тепер знову похилився на узголов'я і деякий час не відповідав, йому забило дух. Потім він поволі склав руки на грудях, як для молитви:

–Передихни,– мовила княгиня,– а потім скажеш, у чому річ, а ти, Данусько, пусти мої коліна і встань.

– Коліна пусти, але не вставай і проси разом зі мною,– озвався Збишко.

Потім він заговорив кволим переривчастим голосом:

–Милостива пані... Не хотів. Юранд віддати за мене Дануську в Кракові... не віддасть і тут, але коли б отець Вишонек повінчав мене з Дануською, то нехай би потім і їхала до Спихова, тоді ніяка людська сила її у мене не відібрала б...

Це було так несподівано для княгині Ганни, що вона аж підхопилася з лави, потім знов сіла і, ніби не розуміючи як слід, про що йдеться, сказала:

На рани господні!.. Ксьондз Вишонек?..

Милостива пані!.. Милостива пані!..– просив Збишко.

– Милостива пані! – повторювала за ним Дануся, знову обіймаючи княгиню за коліна.

–Як же то можна без батькового дозволу...

–Божий закон сильніший! – відповів Збишко. – Бійтеся бога!

–Хто нам батько, як не князь?.. Хто нам мати, як не ви, милостива пані?

А Дануся промовила:

–Милостива матусю!

–Правда, що я була і є їй матір'ю,– сказала княгиня, – і Юранд з моїх рук узяв дружину. Правда! А коли б ви звінчались – то й було б по всьому.

Може б, Юранд і посердився, але ж і він мусить коритись князю, як своєму панові. Зрештою, можна б йому сказати не зразу, а тоді, коли б він захотів її віддати за іншого або в черниці... А якщо й дав якусь обітницю, то в цьому не буде його провини. Проти волі божої ніхто нічого не вдіє... Може, це і є воля божа!

–Інакше не може бути! – вигукнув. Збишко;

– Заждіть, дайте мені опам'ятатися! Якби, князь був тут, зараз пішла б до нього і спитала: віддавати Дануську чи ні? Але без нього боюся... Аж дух мені забило, а тут і часу нема подумати, бо дівчина ж повинна завтра вранці їхати!.. О господи милосердний! Нехай би їхала заміжньою – був би вже спокій. Тільки от не можу опам'ятатись—чогось мені страшно. А, тобі не страшно, Данусько? Скажи!

– Коли не повінчаємось, то я помру! – перебив Збишко.

А Дануськи одірвалась від колін княгині, і тому що не тільки поводилася з нею просто й довірливо, але була ще й любима та пещена, обхопила її за шию і щосили почала тулитись до неї.

Але княгиня сказала:

– Без отця Вишонека нічого не можу дозволити. Побіжи за ним мерщій!

Дануся побігла за отцем Вишонеком, а Збишко повернув своє збіліле обличчя до княгині й сказав:

– Що мені Ісус Христос призначив, те й буде, але за цю радість нехай вам, милостива пані, бог віддячить.

–Зажди дякувати мені,– відповіла княгиня,– бо ще невідомо, що буде. І мусиш присягнутись честю, що коли повінчаєтесь, то не заборониш дівчині зараз же їхати до батька, щоб віп, борони боже, не прокляв тебе і її.

– Присягаюсь честю! – сказав Збишко.

Ну, то пам'ятай же! А Юрандові нехай дівчина спочатку нічого не каже. Краще, щоб ця новина не опекла його, як вогонь. Ми пошлемо за ним і Данусею з Цеханова, і тоді я сама розкажу або попрошу князя. Юранд побачить, що нікуди не дінешся, і погодиться. Він же не був сердитий на тебе?

Ні,– сказав Збишко,– не був, і, може, навіть радітиме в душі, що Дануська буде моєю, Бо коли він дав обітницю, то порушить її не з своєї вини.

Увійшли ксьондз Вишонек з Дануською, і розмова урвалася. Княгиня одразу з запалом почала розповідати йому про Збишкові заміри, але ксьондз, ледве почувши, про що йдеться, перехрестився від здивування і сказав: – Во ім'я отця, і сина, і святого духа!.. Як же я можу це зробити? Зараз же пилипівка – піст!

–Боже мій! А й справді! – вигукнула княгиня.

Настало мовчання. Тільки вражені обличчя свідчили, яким тяжким ударом для всіх були слова отця Вишонека,

Через деякий час він сказав:

– Якби був дозвіл, я б не противився, бо мені вас жаль. Мені не обов'язково мати дозвіл Юранда, бо коли милостива пані дозволяє і ручиться за дозвіл князя, то цього досить:—вони ж батько й мати для цілої Мазовії. Але без дозволу єпіскопа – не можу. Якби тут був ксьондз-єпіскоп Якуб з Курдванова, той, може, й дав би дозвіл, хоч він і суворий ксьондз, не такий, як був його попередник, єпіскоп Мамфіол, який на все відповідав: "Bene! Bene!"

Єпіскоп Я куб з Курдванова дуже любить і князя, і мене,– докинула княгиня.

Я й кажу, що не відмовив би дати дозвіл, бо для того є причини... Дівчина мусить їхати, а цей молодик хворий і може вмерти... Гм! In articulo mortis... Але без дозволу ніяк не можу...

Вже б я потім у епіскопа Якуба дозвіл випросила,– нехай би він був не знати який суворий, а мені в цьому не відмовить!

На це ксьондз Вишонек, чоловік добрий і лагідний, сказав:

– Слово помазаниці божої – велике слово... Боюсь тільки ксьондза-єпіскопа, але то велике слово!.. Юнак міг би щось пообіцяти для плоцького кафедрального собору... Не знаю... Все-таки, поки не прийде дозвіл, буде гріх – і не чий-небудь, а мій... Гм!.. Правда, господь милостивий, і коли хтось согрішить не задля власної користі, а з жалю до людської біди, він тим легше прощає!.. Але гріх буде мій, і коли єпіскоп затнеться, хто мені тоді одпустить цей гріх?

–Єпіскоп не затнеться! – вигукнула княгиня Ганна. А Збишко сказав:

–Той Сандерус, що приїхав зі мною, має на все готові індульгенції.

Ксьондз Вишонек, може, й не дуже вірив у ті Сандерусові індульгенції, але радий був ухопитись хоч за цю причину, аби допомогти Збишкові й Данусі, бо дуже любив дівчину, яку знав змалку.

Нарешті він подумав, що в гіршому разі його може спіткати церковна покута, тому звернувся до княгині й сказав:

Хоч я і ксьондз, але також і князівський слуга. То як накажете, милостива пані?

Не хочу наказувати, волію просити,– відповіла княгиня.-^ Але якщо у того Саидеруса є індульгенції...

У Саидеруса вони е, але річ у епіскопі. Він там у Плоцьку дуже суворо судить з своїми каноніками в синоді.

Єпіскопа не бійтеся. Чула я, що він заборонив ксьондзам носити мечі й самостріли і взагалі сваволити, але добро робити не забороняв.

Ксьондз Вишонек звів руки й очі вгору:

–Нехай же здійсниться ваша воля.

Почувши це, всі пораділи. Збишко знову сів на узголов'ї, а княгиня, Дануся й отець Вишонек посідали коло його постелі й почали радитись, як краще все влаштувати. Вирішили зберегти таємницю, так щоб жодна жива душа в домі про це не знала; вирішили також, що і Юранд не повинен нічого знати, поки сама княгиня в Цеханові не розкаже йому про все. Натомість ксьондз Вишонек повинен був написати до Юранда листа, щоб топ зараз же приїжджав до Цеханова, де і кращі ліки можна знайти на його каліцтво, і самотність не так відчуватиметься. Нарада закінчилася на тому, що Збишко й Дануся повинні були висповідатись, а вінчатимуться вночі, коли всі полягають спати.

Збишкові спало на думку взяти зброєносця чеха за свідка, але він відмовився від цього наміру, згадавши, що його подарувала йому Ягенка. На мить вона постала в його пам'яті, мов жива, йому навіть здалося, що бачить її рум'яне, заплакане обличчя і чує благаючий голос: «Не роби цього! Не плати мені злом за добро і недолею за кохання!» І раптом його пойняв великий жаль до неї, бо відчував, що чинить їй тяжку кривду, від якої вона не знайде втіхи ні під згожелицьким дахом, ні в глибині бору, ні в полі, ні в подарунках абата, ні в зальотах Чтана й Вілька. І він сказав їй в душі: «Дай тобі боже всього найкращого, дівчино, але хоч би радий був для тебе й неба прихилити, нічого не вдію». І справді, переконання, що він нічого не може вдіяти, принесло йому полегкість і вернуло спокій, і він знову став думати тільки про Данусю і про шлюб.

Проте Збишко не міг обійтись без допомоги чеха, і хоч і вирішив замовчати перед ним про те, що мало статися, однак сказав покликати його до себе.

– Сьогодні я буду сповідатися і причащатися,– сказав він йому,– отож прибери мене якнайкраще, ніби я маю йти в королівський палац.

Чех трохи злякався і став придивлятися до його обличчя. Зрозумівши його, Збишко сказав:

–Не бійся, люди сповідаються не тільки перед смертю. Наближаються різдвяні свята, на які отець Вишонек виїде з княгинею до Цеханова, а ближче як у Прасниші ксьондза немає.

–А ваша милость не поїде? – спитав зброєносець.

–Якщо видужаю, то поїду, але на те воля божа. Чех заспокоївся і, побігши до корзин, приніс ту здо-

бичну білу, гаптовану золотом яку, в котру рицар звичайно одягався на великі урочистості, а також гарний килимок, щоб укрити ноги й постелю, потім, підвівши Збишка з допомогою двох турчинів, умив його, зачесав йому довге волосся, пов'язав зверху червону стрічку, нарешті посадив його спиною до червоних подушок і, радий з своєї роботи, сказав: