Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 45 страниц)

Коли щось станеться, я пришлю звістку. Я знаю, що ще перед нашим від'їздом до Щитна звідси збиралися на війну добровільно два хоробрі хлопці, яким Толіма не може цього заборонити, бо вони шляхтичі з Ленкавиці. Тепер вони поїдуть разом зі мною, і в разі чого я пришлю котрого-небудь з них із звісткою.

Бог віддячить тобі. Я завжди знала, що ти зарадиш собі у всякому випадку, але за твоє серце й за твою доброзичливість до мене буду тобі вдячна до смерті.

Чех приклякнув на одне коліно і сказав:

Від вас я ніколи не зазнав ніякої кривди, а тільки добродійство. Рицар Зих узяв мене в неволю хлопчаком під Болеславцем і без викупу відпустив на волю, але служба у вас була мені миліша за волю. Дай же мені боже пролити за вас кров, моя панянко!

Хай тебе бог береже і збереже,—відповіла Ягенка, простягаючи йому руку.

Але він вклонився їй до ніг і поцілував стопи, щоб якнайбільше її вшанувати, а потім підвів голову і, не встаючи з колін, несміливо й покірно заговорив:

Я простий чоловік, але шляхтич і ваш вірний слуга. Дайте мені що-небудь на згадку в дорогу. Не відмовте мені в цьому! Наближається гаряча пора війни, і святий Георгій свідок, я там буду серед передніх, а не ззаду.

Що ж тобі дати? – спитала трохи здивована Ягенка.

Перев'яжіть мене якою-небудь крайкою на дорогу: якщо мені доведеться загинути, то з вашою перев'яззю мені буде легше вмирати.

Він знову схилився до її ніг, а потім склав руки і став благально дивитися їй в очі. Але на обличчі Ягенки позначився тяжкий смуток, і вона, трохи помовчавши, з мимовільною гіркотою відповіла:

–Хороший мій! Не проси мене про це, бо моя пов'язка нічого тобі не поможе. Нехай тебе перев'яже той, хто сам щасливий, тоді й тобі це принесе щастя. А що у мене є? Нічого, тільки смуток! І що у мене попереду? Нічого, тільки недоля! Не принесу я щастя ні тобі, ні кому-небудь іншому, бо чого не маю, того й дати не можу. Так мені, Главо, зараз сумно, що... що...

Вона раптом замовкла, бо відчула, що коли скаже ще хоч слово, то розплачеться,– на очі їй уже набігли сльози. Чех був глибоко зворушений, він зрозумів, що Ягенці тяжко було й повертатись до Згожелиць та жити поблизу озлоблених суперників Чтана й Вілька, але ще тяжче залишатися в Спихові, куди рано чи пізно могли приїхати Збишко з Данусею. Глава прекрасно розумів, що діялося в серці дівчини, але нічим не міг зарадити їй у нещасті, він тільки знову обняв її ноги, повторюючи:

–Ой, загинути б заради вас! Загинути! А вона сказала:

– Встань. А на війну тебе нехай перев'яже Сецехівна або нехай дасть що-небудь на згадку. Я бачу, що вона давно на тебе поглядає.

І Ягенка стала кликати Сецехівну, яка незабаром увійшла з сусідньої кімнати, де вона підслухувала під дверима і не показувалась тільки тому, що не сміла, хоч аж палала бажанням попрощатися з вродливим зброєносцем. Вона увійшла збентежена, розчервоніла й, опустивши повіки, стала перед ним, мов яблуневий цвіт, не мігши вимовити й слова.

Ставлячись з глибокою прихильністю до Ягенки і обожнюючи її, Глава не смів навіть мріяти про неї, зате частенько мріяв про Сецехівну, яка збурювала в ньому гарячу кров, і не міг встояти проти її чарів. Тепер вона ще більше вразила його своєю вродою, а особливо збентеженням і слізьми, крізь які прозирало кохання, як прозирає золоте дно крізь прозору воду струмка.

Він звернувся до неї і сказав:

–Я їду на війну і можу загинути. Вам не жаль мене?

–Жаль! – тонким голоском відповіла дівчина.

І вона залилася слізьми, які у неї завжди були напоготові. Чех остаточно розчулився й почав цілувати її в руки, стримуючись через присутність Ягенки від палкіших поцілунків.

–Перев'яжи його або дай йому що-небудь на згадку в дорогу, щоб він бився під твоїм знаком,– сказала Ягенка.

Але через те, що Сецехівна була в хлопчачому вбранні, їй нелегко було що-небудь дати Главі на згадку. Вона почала шукати: ні стрічки, ні будь-якої перев'язі! Тому що дівоче вбрання лежало в скринях ще з того часу, як вони виїхали із Згожелиць, дівчина дуже зажурилась, але Ягенка й цього разу врятувала її, порадивши віддати зброєносцеві свій понтлик, який вона носила на голові.

–Боже мій! Нехай буде понтлик! – вигукнув трохи повеселілий Глава.– Почеплю його на шоломі, і нещасна буде мати, того німця, котрий простягне за ним руку!

Сецехівна підняла руки до голови, зняла понтлик, і за мить біляве волосся промінням розсипалось їй по спині і плечах.

Побачивши, яка вона прекрасна з розпущеним волоссям, Глава аж змінився на виду. Обличчя його почервоніло, потім зблідло. Він узяв понтлик, поцілував його, сховав у пазуху, ще раз обняв коліна Ягенки, а потім дужче, ніж годилося б, Сецехівну і, промовивши: «Нехай буде так!» вийшов з кімнати.

Хоч Глава стомився в дорозі й не відпочивав, але спати не міг. Він цілу ніч пив з двома молодими шляхтичами з Ленкавиці, які мали їхати з ним у Жмудь.

Проте не впився, і як тільки почало світати, вже був у дворі городища, де його ждали готові в дорогу коні.

В стіні над возовнею прочинилося затягнене міхуром віконце, і крізь щілину в двір виглянули голубі оченята. Чех помітив їх і хотів був підійти до вікна, щоб показати прикріплений до шолома понтлик і ще раз попро щатися, але йому перешкодили ксьондз Калеб і старий Толіма, котрі прийшли дати йому кілька порад на дорогу.

Їдь до двору князя Януша,– сказав ксьондз Калеб.– Можливо, що туди приїхав і рицар Мацько. В усякому разі, дістанеш певні відомості, там же у тебе багато знайомих. Дороги в Литву звідти відомі, і провідника через пущу знайти легше. Якщо хочеш напевне доїхати до пана Збишка, то не їдь прямо на Жмудь, бо там стоїть прусська застава, а їдь через Литву. Та жмудини можуть тебе й убити, перш ніж встигнеш гукнути, хто ти такий, а інша річ буде, коли ти приїдеш із сторони князя Вітольда. Зрештою, хай бог благословить тебе і тих двох рицарів, котрі поїдуть з тобою, щоб ви здорові повернулися й привезли Данусю, а я щоденно від вечірні до першої зірки лежатиму крижем і молитимусь за всіх вас.

Дякую вам, отче, за благословення,– відповів Глава. – Не легко вирвати жертву живою з тих диявольських рук, але все в руках господніх, і краще надіятись, ніж сумувати.

Звісно, краще, тому я й не втрачаю надії. Так... надія живе, хоч серце й не вільне від тривоги... Найгірше те, що сам Юранд, як тільки почує її ім'я, одразу показує пальцем на небо, немов там уже її бачить.

–Як же він може бачити, коли йому випекли очі? Ксьондз почав говорити чи то до чеха, чи то до себе:

–Буває так, що той, хто позбувся земних очей, бачить те, чого не можуть побачити інші. Буває так, буває! Але ж неймовірна річ, щоб господь допустив кривду такого невинного ягняти. Бо чим же вона завинила хоч би й хрестоносцям? Нічим! Вона була невинна, як божа лілея, добра до людей і співуча, як польова пташка! Бог любить дітей і має змилування над людськими стражданнями... І якщо її вбили, то він може її воскресити, як воскресив Петровина, котрий, вставши з труни, ще довгохазяйнував... Їдь здоровий, і хай рука господня береже всіх вас і її!

Ксьондз повернувся в каплицю правити ранню месу, а чех сів на коня, ще раз вклонився перед прочиненим міхурчастим вікном і поїхав.

XV

Князь Януш і княгиня з частиною двору виїхали до Черська на весняний лов риби; вони дуже любили таке видовище і вважали його за найкращу розвагу. Незважаючи на це, чех узнав від Миколая з Длуголясу дуже багато новин про всілякі справи, а разом і про війну. Насамперед він довідався, що рицар Мацько очевидно облишив свій намір їхати в Жмудь через «прусську заставу», бо кілька днів тому був у Варшаві, де застав ще князя і княгиню. Про війну старий Миколай з Длуголясу підтвердив усі ті відомості, що їх Глава чув у Щитні. Вся Жмудь, як одна людина, піднялася проти німців, а князь Вітольд уже не тільки не допомагав Орденові проти нещасних жмудинів, але, ще не оголосивши йому війни та дурячи німців переговорами, посилав Жмуді гроші, людей, коней і хліб. Одночасно й він, і хрестоносці посилали послів до папи, до римського імператора та до інших християнських государів, обвинувачуючи один одного в віроломстві, невірності та зраді. Від великого князя з тими листами поїхав мудрий Миколай з Рженева, котрий умів розплутувати нитки, заплутані підступними хрестоносцями, переконливо показуючи їх неймовірні кривди, вчинені литовському і жмудському краям.

А коли на віденському сеймі зв'язок між Литвою й Польщею ще більш зміцнився, серця хрестоносців здригнулися від страху, бо легко було передбачити, що Ягелло як верховний владар усіх земель, які перебували під владою князя Вітольда, в разі війни стане на його бік. Граф Ян Зайн, грудзьонський комтур, і граф Шварцбург, гданський комтур, з наказу магістра виїхали до короля з запитанням про його наміри. Король нічого їм не сказав, хоч вони привезли йому подарунки: швидкокрилих кречетів і дорогий посуд. Вони пригрозили йому війною, хоч добре, знали, що й магістр, і капітул вбояться великої могутності Ягелла і прагнуть відтягнути день відплати й поразки.

Всі переговори обривалися, як павутиння, особливо з Вітольдом. Увечері, після приїзду Глави, до варшавського замка прийшли свіжі новини. Приїхав Броніш з Цясноці, придворний князя Януша, якого він спочатку послав за відомостями в Литву, а з ним два визначні литовські князі з листами од Вітольда і від жмудинів. Новини були тривожні: Орден готувався до війни. Всюди укріплювали замки, мололи порох, обтісували кам'яні ядра, стягали на границю кнехтів і рицарство, а легкі загони кінноти й піхоти вже вдиралися в межі Литви і Жмуді з боку Рагнети, Готтесвердера та інших приграничних замків. В лісових хащах, в полях, по селах уже лунав бойовий клич, а вечорами понад темним морем лісів палахкотіли заграви пожеж. Вітольд, нарешті, відкрито прийняв Жмудь під свою опіку, вислав туди своїх правителів, а вождем озброєного народу призначив славетного й мужнього Скірвоїлла, .який вторгся и Пруссію і палив, нищив та пустошив усе на своєму шляху. Сам князь підвів військо до Жмуді, деякі замки укріпив, інші, як, наприклад, Ковно, зруйнував, щоб вони не могли стати опорою для хрестоносців. Ні для кого вже не було таємницею, що як настане зима і мороз скує мочари й болота, а може, й раніш, якщо літо буде сухе, почнеться велика війна, яка охопить всі литовські, жмудські й прусські землі. А якщо король прийде на допомогу Вітольдові, то настане день,, коли німецька хвиля або заллє другу половину світу, або, відбита, на довгі віки повернеться в своє річище.

Але це мало статися не зараз. Поки що по світі лунав зойк і волання захистити справедливість. Листа нещасного народу читали і в Кракові, і в Празі, і при папському дворі, і в інших західних королівствах. Цього відкритого листа привезли до князя Януша бояри, які прибули з Бронішем з Цясноці. І не один мазур хапався за меч і думав, чи не стати йому добровольцем під стяги князя Вітольда. Всім було відомо, що великий князь радий був гартованій польській шляхті, такій же завзятій у бою, як і литовські та жмудські бояри, але більше навченій і краще озброєній. Декотрих поривала на це ненависть до давніх ворогів польського племені, а декотрих жаль, «Слухайте, слухайте! – волали жмудини до королів, князів і всіх народів,– Ми були вільним і шляхетним народом, а Орден хоче перетворити нас у невільників! Він шукає не ваших душ, а земель і достатків. Ми вже настільки озлидніли, що нам лишилось хіба старцювати або жити розбоєм! Як же їм обмивати нас свяченою водою, коли у них самих брудні руки! Ми хочемо, охреститись, але не кров'ю і мечем, і прагнемо віри, але такої, якої навчають достойні монархи Ягелло і Вітольд. Слухайте і рятуйте

нас, бо ми гинемо! Орден хоче охрестити нас, аби легше

було поневолити; він посилає до нас не священиків,

а катів. Вони загарбали всі наші вулики, всі стада худоби, всі плоди землі; нам уже не вільно ні риби ловити, ні звіра в пущі бити! Благаємо! Вислухайте нас, вони змушують нас, споконвіку вільних, гнути горби на нічних роботах при замках, вони забрали наших дітей заложниками, а жінок і дочок безчестять на очах у чоловіків і батьків. Ми повинні стогнати, а не говорити! Вони попалили наші селитьби, а наших кращих людей, як-от, Коркуця, Вассигіна, Сволька і Сонгайла, повбивали і, як ті вовки, жлуктять нашу кров. О, слухайте! Адже ми люди, а не звірі, адже ми благаємо папу римського, щоб наказав польським єпіскопам охрестити нас, бо всією душею прагнемо хрещення, але хрещення водою благодаті, а не кров'ю знищення».

Такими й подібними до цих словами скаржилися жмудини, і коли їхні скарги були почуті й при мазовецькому дворі, кілька рицарів і придворних вирішили йти їм на допомогу, навіть не питаючи князя Януша про дозвіл, тому що княгиня була рідна сестра Вітольда. Повсюдно збурились гнівом серця, коли від Броніша та бояр стало відомо, що багато шляхетних жмудських юнаків, котрі були заложниками в Пруссії, не витерпіли жорстокості і вкоротили собі життя.

Глава радів з такого пориву мазовецького рицарства, вважаючи, що чим більше людей піде з Польщі до князя Вітольда, тим ширше розгориться війна і тим більшого чосу можна буде дати, хрестоносцям. Тішило його й те, що побачить Збишка, до якого він звик, і старого рицаря Мацька, якого він хотів побачити в бою. Разом з тим, його цікавили нові дикі краї, незнані міста, не бачене досі рицарство та війська, нарешті, сам князь Вітольд, слава якого в той час широко гриміла по світу.

З цією метою він вирішив їхати «великими і найкоротшими шляхами», ніде не затримуючись довше, ніж потрібно для відпочинку коней. Бояри, котрі прибули з Бронішем з Цясноці, та інші литвини з Двору княгині, знаючи всі дороги й переходи, мали вести його і мазовецьких рицарів-добровольців від сельбища до сельбища, від городища до городища через неосяжні пущі, якими була вкрита більша частина Мазовії, Литви і Жмуді.

XVI

В лісах, за милю від Ковно, що його зруйнував сам Вітольд, стояли головні сили Скірвоїлла. Блискавично пересуваючись в разі потреби з місця на місце, влаштовуючи наскоки то на прусську границю, то на замки й укріплені городища хрестоносців, вони роздмухували полум'я війни по всій країні. Там вірний зброєносець і знайшов Збишка, а коло нього й Мацька, який прибув туди лише два дні тому. Привітавшись із Збишком, чех проспав цілу ніч, як убитий, і аж другого дня увечері пішов привітати старого рицаря. Стомлений і сердитий Мацько спитав його, чому він всупереч наказові не залишився в Спихові. Він подобрішав аж тоді, коли Збишко вийшов з намету, а чех, скориставшись з цієї нагоди, виправдався перед ним, розповівши про Твердий наказ Ягенки.,

Глава сказав також, що крім цього наказу і природженої охоти до війни, його сюди привело ще й бажання в разі потреби негайно надіслати до Спихова гінця з вістями. «Панянка,– сказав він,– з своєю ангельською душею, всупереч, власному добру, молиться за Юрандівну. Але всьому має бути край. Якщо Юрандівни нема живої, то хай господь пошле їй царство небесне, бо вона ж була невинна, як ягня, а якщо знайдеться, то треба якнайшвидше попередити панянку, щоб вона виїжджала із Спихова до прибуття Юрандівни, а то від'їзд її скидатиметься на ганебне вигнання».

Мацько слухав його неохоче, час від часу повторюючи: «Це не твоє діло». Але Глава, вирішивши говорити все одверто, не турбувався цим і, нарешті, сказав: – Краще було панні залишатися в Згожелицях, вся ця подорож ні до чого. Ми запевнили її, бідолашну, що Юрандівни нема вже живої, а воно може виявитись інакше.

– А хто ж казав, що її нема живої, коли не ти? – сердито спитав Мацько.—Треба було держати язик за зубами. Я взяв її тому, що вона боялася Чтана

й Вілька.

Це був тільки привід,– відповів зброєносець.– Могла вона сидіти в Згожелицях безпечно, бо вони б там перешкоджали один одному. Але ви, пане, боялися, щоб в разі смерті Юрандівни панянка не обминула рук Збишка, тому і взяли її з собою.

Чого це ти так задер носа? Хіба ти вже пасований рицар, а не слуга?

Я слуга, але слуга панни, через те й піклуюся, щоб її не спіткала ганьба.

Мацько спохмурнів і задумався, він був невдоволений собою. Він не раз уже докоряв собі, що забрав Ягенку із Згожелиць: адже приїзд Ягенки. до Збишка принижував її гідність, а коли б Юрандівна знайшлася, – то й більше, ніж гідність. Він відчував також, що в зухвалих словах чеха полягає правда: адже коли він узяв Ягенку, щоб одвезти її до, абата, то міг і після його смерті залишити дівчину в Плоцьку, а проте привіз її аж до Спихова, щоб вона про всяк випадок була ближче до Збишка.

Мені це навіть на думку не спало,– сказав він, виправдуючись перед самим собою й чехом.– Вона сама напросилась їхати.

Звісно, що напросилась, бо ми запевнили її, що Юрандівни вже нема на світі і що братам її буде безпечніше без неї,– от вона я поїхала.

Ти її запевнив! – аж крикнув Мацько.

Я, і це моя вина. Але тепер усе виявиться. Треба, пане, щось робити, бо інакше – краще загинути.

Що ж ти тут зробиш,– нетерпляче сказав Мацько,– з таким військом, у такій війні!.. Коли щось вийде на ліпше, то аж у липні, бо у німців дві сприятливі для війни пори: зима або посушливе літо, а тепер воно не горить, а тільки тліє. Князь Вітольд, кажуть, поїхав до Кракова переговорити з.королем і заручитись його згодою і допомогою.

Але є ж тут поблизу замки хрестоносців. Якби здобути хоч зо два, ми або знайшли б Юрандівну, або дістали б відомості про її смерть.

А може, ні того, ні другого.

Зігфрід, безумовно, вивіз її кудись сюди. Це нам казали і в Щитні, і всюди, і самі ми так думали.

А ти бачив це військо? Вийди з намету та подивися. У деяких тільки дрюки в руках, а в деяких прадідівські мідні мечі.

Але я чув, що вони люди дуже войовничі!

– Та не їм, голопузим, здобувати замки, особливо такі, як у хрестоносців.

Дальшу розмову перебили, увійшовши, Збишко і Скірвоїлло, вождь жмудинів. Це був невеликий на зріст чоловік, але кремезний і плечистий. Груди його були такі опуклі, що здавалися горбатими, а незмірно довгі руки сягали аж до колін. Загалом він скидався на Зиндрама з Машковиць, славетного рицаря, з яким Мацько і Збишко свого часу познайомилися у Кракові, у нього була така сама величезна голова й такі самі криві ноги. Про нього говорили, що він добре розумівся на воєнній справі. Життя його пройшло у війнах з татарами, з якими він довгі роки бився на Русі, та з німцями, яких він ненавидів, мов лиху пошесть. В тих війнах він навчився говорити по-русинському, а потім, при дворі князя Вітольда, трохи по-польському; знав він і по-німецьки, принаймні повторював три слова: вогонь, кров і смерть. В його величезній голові завжди було повно воєнних задумів та підступів, яких хрестоносці не могли передбачити іяким не могли запобігти, тому його боялися по всіх приграничних комтуріях.

–Ми говорили про похід, – з незвичайним пожвавленням сказав Мацькові Збишко, – і прийшли сюди для того, щоб ви теж сказали свою думку досвідченого воїна.

Мацько посадив Скірвоїлла на вкритому ведмежою шкурою сосновому пеньку, потім наказав челядникові принести яндову меду, з якої рицарі стали набирати кухлями й пити. Коли вони добре напилися, Мацько запитав:

–Хочете вчинити наскок, чи що?

Хочемо потрусити німецькі замки...

Які саме?

Рагнету або Нове Ковно.

–Рагнету,– промовив Збишко.– Чотири дні тому ми були під Новим Ковном, і нас побили.

– Таки побили,– підтвердив Скірвоїлло. – Як так?

– Добре побили.

– Почекайте, – сказав Мацько,– бо я не знаю тутешньої країни. Де Нове Ковно і де Рагнета?

Звідси до Старого Ковна менш як миля,– відповів Збишко, а від Старого до Нового теж миля. Замок стоїть на острові. Ми хотіли туди переправитись, але нас розбили коло переправи. Переслідували півдня, аж поки ми не сховалися в оцих лісах, а військо так розпорошилось, що деякі воїни прийшли тільки сьогодні вранці.

–А Рагнета?

Скірвоїлло простягнув свою довгу, як гілляка, руку й показав на північ:

–Далеко! Далеко!

– Саме й добре, що далеко! – зазначив Збишко.– Там навколо все спокійно, бо скільки було збройних людей по той бік границі, всі посходились до нас. Тепер німці не сподіваються там ніякого нападу, отже, ми вдаримо на них зненацька.

–Він правильно каже, – озвався Скірвоїлло. Мацько спитав:

– І ви думаєте, що можна буде й замок здобути? Скірвоїлло заперечливо похитав головою, а Збишко відповів:

–Замок міцний, так що його можна здобути хіба випадково. Але ми спустошимо край, попалимо міста й села, знищимо запаси продовольства, а найголовніше – наберемо полонених, серед яких можуть бути знатні люди, котрих хрестоносці охоче викуповують або обмінюють...

Потім він звернувся до Скірвоїлла:

–Князю, ви самі визнали, що я казав правильно, а тепер зважте ще й таке: Нове Ковно на острові – там ми ні сіл не поруйнуємо, ні худоби не загарбаємо, ні полонених не наберемо. До того ж нас там тільки-но побили. Ех! Підемо краще туди, де нас зараз не сподіваються.

–Переможець найменше сподівається нападу, – пробурмотів Скірвоїлло.

Тут заговорив Мацько і став підтримувати пропозицію Збишка, бо зрозумів, що юнак має більше надії дізнатися чогось під Рагнетою, аніж під Новим Ковном, і що під Рагнетою легше буде схопити якогось визначного бранця, який придався б для обміну. Він також вважав, що в усякому разі краще йти далі й несподівано вдертися в менш безпечний край, ніж нападати на захищений самою природою острів, та ще й з міцним замком і сильною залогою.

Як досвідчений у воєнній справі чоловік, він говорив так ясно й наводив такі незаперечні доводи, що міг переконати кожного, його уважно слухали. Скірвоїлло часом ворушив піднятими бровами на знак згоди, часом бурмотів: «Правильно каже!» Нарешті він втягнув свою величезну голову між широкі плечі, так що здавався зовсім горбатим, і глибоко задумався.

Через деякий час він устав і, нічого не сказавши, почав: прощатися.

– То як же воно, князю, буде? – спитав Мацько.—

Куди вирушимо?

– Під Нове Ковно. І вийшов з намету. Мацько і чех якийсь час здивовано поглядали на Збишка, потім старий рицар ударив руками по стегнах і вигукнув:

– Тьху! Що воно за пень!.. Слухає, слухає, а потім своєї. Шкода й губи паскудити!..

– Чув я про нього, що він такий,– озвався Збишко,– та, правду кажучи, і весь тутешній народ упертий. Вислухає чужу думку, а потім зробить по-своєму.

–То чого ж він питає?

– Бо ми пасовані рицарі, та й для того, щоб розглянути кожну річ з усіх боків. Але він не дурний.

– Можливо, що під Новим Ковном нас теж найменше сподіваються, – зауважив чех.– І саме через те, що недавно побили нас. І з цього погляду він має рацію...

– Ходім побачимо тих людей, якими я командую,– сказав Збишко, якому було душно в наметі.– Треба їх попередити, щоб були готові.

І вони вийшли. Надворі вже була темна і хмурна ніч; у темряві горіли вогнища, коло яких сиділи жмудини.

XVII

Для Мацька і для Збишка, які служили колись у Вітольда й надивились на литовських та жмудських воїнів, видовище табору не являло собою нічого нового; але чех дивився на них з цікавістю, разом з тим міркуючи, чого від таких людей можна сподіватися в бою, і порівнюючи їх з польським та німецьким рицарством. Тйбір стояв у низині, оточеній багнами й бором, і був цілковито забезпечений від нападу, бо ніяке інше, військо неспроможне було перебратися через ці зрадливі мочари. Сама низовина, в якій стояли курені, також була грузька й болотиста, але вони встелили її таким грубим шаром ялинового гілля, що відпочивали на-ньому, немов на найсухішому місці. Князеві Скірвоїллу нашвидку спорудили щось схоже на нум – литовську хату з землі й необтесаних колод, для інших знатних людей сплели з гілля кілька десятків куренів, а прості воїни сиділи коло вогнищ, під голим небом, захищені від негоди й дощів лише кожухами та шкурами, які вони носили на голому тілі. В таборі ще ніхто не спав, бо люди, не мавши чого робити після останньої поразки, виспалися вдень. Декотрі сиділи або лежали коло яскравих вогнищ, підкладаючи в них сушняк та галуззя ялівцю, інші греблись у попелі вже згаслих вогнищ, від яких розходився дух печеної ріпи, звичайного харчу литвинів, і сморід припаленого м'яса. Поміж вогнищами видно було і стоси зброї, складеної поблизу, щоб кожному в разі: потреби можна було одразу схопити свою. Глава з цікавістю придивлявся до ратищ з довгими й тонкими наконечниками, викутими з гартованого-заліза, до келепів, зроблених з дубових одземків, оббитих кременями або цвяхами, до сокир з короткими держаками, подібних до польських топірців, якими була озброєна кіннота, і сокири майже з такими довгими держаками, як у бердишів, якими озброєна була піхота. Траплялися серед них і мідні, виготовлені ще в ті стародавні часи, коли в цих глухих краях залізо було в мізерному вжитку.

Деякі мечі також були зроблені з міді, але більшість – з доброї сталі, яку привозили з Новгорода. Чех брав у руки ратища, мечі, сокири, смолисті, обсмалені на вогні луки і при світлі полум'я вивчав їх якості. Коней біля вогнищ було небагато, бо табуни їх паслися на віддалі, в лісах, під наглядом пильних конюхів, а тому що значні бояри хотіли мати своїх коней під рукою, то кілька десятків їх стояло в таборі, і боярські невільники годували їх із рук на окремому майданчику. Главу дивували ці дуже маленькі, кудлаті коні з могутніми шиями, настільки дивовижні, що західні рицарі вважали їх за якихось особливих лісових звірів, швидше схожих на єдинорогів, ніж на справжніх коней.

Тут великі бойові огирі ні до чого,– сказав досвідчений Мацько, згадуючи колишню свою службу у Вітольда,– бо великий одразу загрузне в трясовині, а тутешня шкапина пройде скрізь нарівні з людиною.

Але в полі,– озвався чех,– тутешні не встоять проти великих німецьких коней.

Звісно, що не встоять. Зате німець не втече від жмудина й не дожене його, бо їхні коні такі прудкі, як татарські, або й прудкіші.

А все-таки мені дивно. Я бачив бранців татар, котрих Зих припровадив до Згожелиць, ну – то ж дрібнота, такого всякий кінь понесе, а тут же люди рослі.

Люди тут і справді були здоровенні. При світлі вогнищ видно було з-під кожухів широкі груди і плечі. Всі, як один, вони були жилаві, але кощаві й високі, взагалі на зріст вони були вищі за всіх інших жителів литовських земель, бо жили на кращих і родючіших землях, в яких голод, що траплявся коли-не-коли в Литві, менше давався взнаки. Зате вони були ще дикіші за литвинів. У Вільні був великокнязівський двір, до Вільна сходилися священики із сходу й заходу, прибували посольства, наїжджали іноземні купці, через що жителі міста й околиць трохи освоювались з іноземними звичаями. А в цих краях іноземець з'являвся тільки в образі хрестоносця або мечоносця, які несли в глухі лісові сельбища вогонь, неволю і криваве хрещення. Тому все тут було грубіше, суворіше і ближче до стародавніх часів, все було вороже до всіляких нових порядків: і старі звичаї, і старі способи війни, і упертість в поганстві, бо поклонятися хресту навчав тут не провісник доброї новини з любов'ю апостола, а збройний німецький чернець з душею ката.

Скірвоїлло і значніші князі та бояри були вже християнами, бо наслідували приклад Ягелла й Вітольда. Інші, навіть найпростіші і найдикіші воїни, невиразно відчували, що давнім їх звичаям і давній вірі настає кінець. Вони готові були поклонитися хресту, аби тільки цей хрест підносила не німецька ненависна рука. «Ми просимо, щоб нас охрестили,– благали вони всіх князів і всі народи,– але пам'ятайте, що ми люди, а не звірі, яких можна дарувати, купувати і продавати». Тимчасом, поки стара віра згасала, як згасає вогнище, до якого не підкидають дров, а від нової серця одверталися тому, що німці впроваджували її силоміць, в душах жмудинів оселилася пустота, неспокій, жаль за минулим і глибокий смуток. Чех, який з дитинства зріднився з веселим солдатським гомоном, з піснями й гучною музикою, уперше в житті бачив такий тихий і похмурий табір. Лише де-не-де, коло віддалених від Скірвоїллового нума вогнищ, чути було звуки сопілки або пищалки, або слова тихої пісні, яку співав буртинікас. Воїни слухали з похиленими головами і втупленими в жар очима. Декотрі сиділи навпочіпки біля вогню, спершись на коліна ліктями й обхопивши долонями голови; в своїх шкурах вони були схожі на якихось лісових звірів. Але коли біля них проходили рицарі і вони підіймали голови, полум'я вогнищ освітлювало їх голубі очі й лагідні та зовсім, не хижі й не жорстокі обличчя, швидше схожі на смутні обличчя покривджених дітей. На скраїську табору на м'якому моху лежали поранені, яких пощастило винести з останньої битви. Ворожбити, так звані лабдариси і сейтони, бурмотіли над ними заклинання або лікували їхні рани, прикладаючи до них відоме тільки їм цілюще зілля, а вони тихо лежали, терпляче зносячи біль і страждання. З глибини лісу, від полян і лугів, чути було посвистування конюхів, часом зривався вітер, обгортаючи димом табір і сповнюючи шумом темний бір. Тимчасом вогнища почали... жевріти і згасати, запанувала ще глибша тиша, посилюючи враження, смутку й ніби пригнічення.

Збишко наказав бути напоготові людям, котрими командував і з якими легко міг розмовляти, бо серед них було трохи полочан, потім звернувся до свого зброєносця:

–Ну, ти вже достатньо надивився, а тепер час вертатися в намет.

– Справді, надивився,—відповів зброєносець,– та не дуже радує мене те, що бачив, бо одразу видно, що це побиті люди.

Двічі побиті: чотири дні тому під замком і позавчора коло переправи. А тепер Скірвоїлло хоче-йти туди третій раз, щоб зазнати третьої поразки.

Як же він не розуміє, що з таким військом проти німців він нічого не вдіє? Казав уже мені рицар Мацько, а тепер і сам я так думаю, що й у бою ці люди нічого не варті,

– І помиляєшся, бо навряд чи знайдеться в усьому світі хоробріший за них народ. Тільки вони б'ються купою, а німці в строю. Якщо вдається розірвати стрій, то частіше жмудин уколошкає німця, аніж німець жмудина. Але німці це знають і так змикаються, що стоять, як стіна.

– А щоб здобути замок, то, певне, нема чого й думати, – сказав чех.

–Тому що вони не мають для цього ніяких знарядь,—відповів Збишко. – Знаряддя є у князя Вітольда, і поки він не підійде, ми не вгриземо жодного замка, хіба що випадково або з допомогою зради.

Так розмовляючи, вони дійшли до намету, перед яким, горіло велике, підтримуване челяддю багаття, а В ньому коптилося всіляке м'ясиво, В наметі було холодно й вогко, тому рицарі, а з ними й Глава, полягали перед багаттям на шкурах.

Повечерявши, вони пробували заснути, але не могли. Мацько перевертався з боку на бік, а потім, побачивши, що Збишко. сидить перед багаттям, обнявши руками коліна, запитав: