Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 45 страниц)

Натомість перед Збитком з'явився старий рицар з Длуголясу й запросив його до княгині.

–Будеш слугувати під час сніданку мені й Данусі, як мій придворний, – сказала княгиня,– може, тобі пощастить привернути серце короля якимось веселим словом або вчинком. Якщо хрестоносець і впізнає тебе, то, може, не поскаржиться, коли побачить, що ти прислуговуєш мені за королівським столом.

Збишко поцілував княгиню в руку, а потім звернувся до Данусі, і хоч вій був звичний більше до війни та боїв, ніж до придворних звичаїв, знав, однак, що належить робити рицареві, коли вранці зустріне пані свого серця; він трохи відступив і, зобразивши на обличчі здивування, перехрестився й вигукнув:

– Во ім'я отця, і сина, і святого духа!..

А Дануся глянула на нього своїми голубими оченятами і спитала:

Чого це Збишко хреститься, коли меса вже скінчилась?

Того, прекрасна панно, що ти за одну ніч так покращала, аж я здивувався!

Миколай з Длуголясу, чоловік старий, не любив новітніх чужоземних рицарських звичаїв, тому знизав плечима і сказав:

–Нащо б ото час марнувати та про вроду їй торочити! Воно ще курдупіль, ледве помітне на землі.

Збишко одразу визвірився на нього:

Остерігайтесь називати її курдупелем,– сказав він, бліднучи від гніву,– і знайте, що коли б вам було менше років, я зараз же наказав би втоптати землю за замком і нехай би діло скінчилось вашою або моєю смертю!..

Замовкни, молокососе!.. Я й зараз дав би тобі ради.

Замовкни! – повторила княгиня.– Замість думати про свою голову, ти ще заводиш сварку! Краще було б пошукати для Данусі статечнішого рицаря. І скажу тобі: коли хочеш бушувати, то йди собі в інше місце, тут такі не потрібні...

Збишко засоромився і став перепрошувати княгиню. При цьому він подумав, що коли у пана Миколая з Длуголясу є дорослий син, то він колись викличе його на поєдинок – пішого або кінного, щоб не дарувати за

«курдупеля». А тимчасом вирішив поводитись в королівських покоях смирно й нікого не викликати, хіба тільки коли б цього вимагала рицарська честь...

Тимчасом засурмили сурми, сповіщаючи, що сніданок готовий. Княгиня взяла за руку Данусю і пішла в королівські покої, перед якими стояли і ждали її світські сановники та рицарі. Княгиня Земовітова увійшла раніше, бо як рідна сестра короля посідала за столом вище місце. В залі одразу стало повно іноземних гостей та запрошених місцевих сановників і рицарів. Король сидів біля переднього кінця столу, а коло нього – епіскоп краківський і Войцех Ястжембець, що був хоч і нижчий саном за прелата, проте як папський посол сидів по праву руку короля. Дві княгині зайняли подальші місця. За Ганною Даиутою зручно вмостився на широкому стільці колишній архієпіскоп гнєзненський Ян, князь з роду шльонських Пястів, син опольського князя Болька III. Збишко чув про нього при дворі Вітольда і тепер, стоячи за княгинею й Данусею, одразу впізнав його по надзвичайно буйному, кучерявому волоссі, що робило його голову схожою на церковне кропило. При дворах польських князів його так і називали Кропило, і навіть хрестоносці дали йому ім'я «Грапіла». Він відомий був веселістю та легковажним поводженням. Одержавши проти королівської волі право на гнєзненське архієпіскопство, хотів зайняти його збройною силою, за що був позбавлений сану й вигнаний з країни; зв'язався з хрестоносцями, які дали йому бідне Кам'янське єпіскопство на Помор'ї. Аж тоді він зрозумів, що з можновладним королем краще жити в злагоді, ублагав його простити, повернувся на батьківщину і ждав, поки звільниться якась єпіскопська кафедра, яку він сподівався одержати з рук милостивого короля. В майбутньому його сподівання справдились, а поки що він старався привернути серце короля дотепністю. Проте давня прихильність до хрестоносців у нього залишилась назавжди. Навіть і тепер, при дворі Ягелла, де сановники й рицарі ставились до нього не дуже привітно, він шукав товариства Ліхтенштейна й намагався сідати за столом поруч нього.

Так було й тепер. Стоячи за стільцем княгині, Збишко опинився так близько від хрестоносця, що міг би досягти до нього рукою. Пальці його зараз же мимоволі почали свербіти і стискатись в кулаки, але він погамував свою запальність і не дозволяв собі навіть думати про сварку. Проте не міг стриматись і раз у раз жадібно поглядав на лисіючу ззаду рудувату голову Ліхтенштейна, на шию, руки й плечі, прагнучи вияснити, чи багато було б йому роботи, коли б довелось зустрітися з ним чи то в бою, чи на герці, йому здалося – що не дуже багато, бо хоч лопатки хрестоносця вирізнялися з-під вузького одягу з сірого сукна досить сильно, все ж таки він був слабосилий в порівнянні з Повалою, Пашком Злодієм з Біскупиць, з обома преславними Сулимами, з Кшоном з Козіхглув та з багатьма іншими рицарями, які сиділи за королівським столом.

На них-то й поглядав Збишко з подивом і заздрістю, але найбільше привернув його увагу сам король, який, бистро позираючи на всі боки, раз у раз загортав пальцями волосся за вуха, ніби нетерпілося йому, що сніданок ще не почався. На якусь мить погляд його затримався й на Збишкові, і молодого рицаря пойняв страх, а коли подумав, що йому напевне доведеться стати перед гнівним королівським обличчям, то дуже занепокоївся. Він уперше серйозно подумав про відповідальність і кару, яка його могла спіткати, бо до того часу все це здавалося йому чимось далеким, невиразним, отож і не вартим уваги.

Та німець навіть не догадувався, що той рицар, який так зухвало напав на нього на шляху, знаходиться поблизу нього. Розпочався сніданок. Подали винну юшку, так міцно заправлену яйцями, корицею, гвоздикою, імбирем та шафраном, що дух розійшовся по всій залі. Одночасно блазень Цярушек, що сидів коло дверей на ослоні, почав тьохкати соловейком, що, видно, бавило короля. Другий блазень обходив стіл разом із слугами, які подавали страви, непомітно ставав за гостями і так вдало наслідував дзижчання бджоли, що декотрі клали ложки й починали відмахуватись. Спостерігаючи, це, інші вибухали реготом. Збишко ретельно прислуговував княгині й Данусі, але коли Ліхтенштейн почав ляпати себе по лисіючій голові, він забув про небезпеку й почав реготати до сліз, а молодий литовський князь Ямонт, син смоленського намісника, так щиро допомагав йому, аж у нього падали їстива з блюд.

Помітивши, нарешті, свою помилку, хрестоносець почав щось діставати з капшука й одночасно звернувся до епіскопа і сказав йому кілька слів по-німецьки, які епіскоп зараз же повторив по-польськи.

–Шляхетний пан каже тобі,– сказав він, звертаючись до блазня,– що ти дістанеш два скойці, але не джичи так близько, бо бджіл відганяють, а трутнів б'ють...

Блазень сховав два скойці і, користуючись свободою для блазнів при всіх дворах, відказав:

В Добжинській землі багато меду, через те її й обсіли трутні. Бий же їх, королю Владиславе!

На тобі й від мене шаг за те, що добре сказав,– мовив Кропило,—тільки пам'ятай, що коли драбина зламається, то бортник в'язи зверне. У тих мальборзьких трутнів є жала, і лізти в їхню борть небезпечно.

Овва! – вигукнув Зиндрам з Машковиць, краківський мечник.– їх можна викурити!

Чим?

Порохом.

Або сокирою борть зрубати! – сказав велетень Пашко Злодій з Біскупиць.

Серце Збиткове радісно калатало, бо він вважав, що такі слова провіщають війну. Але розумів їх і Куно Ліхтенштейн, який довго перебував у Торуні й Хелмні і вивчився польської мови, та не вживав її тільки через погорду. І тепер він, роздратований словами Зиндрама з Машковиць, втупив у нього свої сірі очі й промовив:

Побачимо.

Бачили наші батьки під Пловцями, а ми бачили під Вільною,– відказав Зиндрам.

Рах vobiscum! – вигукнув Кропило.– Рах, рах! Як тільки ксьондз Миколай з Курова залишить Куявське єпіскопство, а милостивий король призначить мене на його місце, я проголошу таке чудове казання про любов між християнськими народами, що зворушу вас до глибини душі. Бо що таке ненависть, коли не ignis та ще й ignis infernalis... Вогонь такий страшенний, що й водою не заллєш – хіба що вином треба заливати.

Давайте вина! Поїдемо на ops, як казав покійний епіскоп Завіша з Курозвенк!

– Аз ops'y до пекла, як казав диявол! – додав блазень Цярушек.

–То нехай він тебе вхопить!

–Краще буде, коли вхопить вас. Не бачив ще ніхто чорта з кропилом, але сподіваюся, що всі ми матимемо цю втіху...

– Спочатку я ще тебе покроплю. Дайте вина, і хай живе любов поміж християнами!

– Поміж справжніми християнами! – підкреслено повторив Куно Ліхтенштейн.

–Як так?! – вигукнув, підіймаючи голову, епіскоп краківський Виш.– Хіба ви знаходитесь не в споконвічному християнському королівстві? Хіба тут костьоли не старіші, ніж у Мальборзі?

–Не знаю,– відповів хрестоносець.

Коли йшлося про християнство, король був особливо чутливий. Йому здалося, що хрестоносець робить натяки на нього, і його вилицюваті щоки одразу взялися червоними плямами, а очі почали блищати.

Що це таке! – промовив він роздратованим голосом.– Невже я не християнський король, та?

Королівство називається християнським, – холодно відказав хрестоносець, – але звичаї в ньому поганські...

По цих словах підвелися грізні рицарі: Мартин з Вроцімовиць гербу Пулкоза, Флоріан з Коритниці, Бартош з Водзінка, Домарат з Кобилян, Повала з Тачева, Пашко Злодій з Біскупиць, Зиндрам з Машковиць, Якса з Торговиська, Кшон з Козіхглув, Зигмунт з Бобови і Сташко з Харбимовиць, могутні, славетні, переможці в багатьох битвах, в багатьох турнірах, і то паленіючи, то бліднучи від гніву, то скрегочучи зубами, почали вигукувати навперебій:

– Горе нам! Він гість, і його не можна викликати!

А Завіша Чорний, Єулимчук, найславетніший з славетних, «взірець рицаря», наморщив лоба і звернувся до Ліхтенштейна:

–Не впізнаю тебе, Куно. Як ти можеш, бувши рицарем, ганьбити великий народ, знаючи, що тобі як послові, не загрожує за це ніяка кара?

Але Купо спокійно витримав грізні погляди і спокійно відповів:

–Наш орден, перш ніж прибув до Пруссії, воював у Палестіні, але там навіть сарацини шанували послів. Тільки ви одні їх не шануєте, через те я й назвав ваші звичаї поганськими.

Після цих слів зчинився ще більший гомін. За столом знов залунали вигуки: «Горе, горе!»,

Але король, за литовським звичаєм, ляснув кілька разів у долоні, й усі замовкли. Тоді встав старий Ясько Топур з Тенчина, сивий, величний краківський кастелян, що навівав страх своїм високим урядовим званням, і сказав:

Шляхетний рицарю з Ліхтенштейна, коли вас як посла хтось образив, то скажіть, і сувора справедливість негайно спіткає напасника.

Не траплялося зі мною такого з жодній іншій християнській державі,– відповів Куно. – Вчора, по дорозі в Тинець, напав на мене один з ваших рицарів, і хоч з хреста на плащі легко міг впізнати, хто перед ним, однак важив на моє життя..

Почувши ці слона, Збишко дуже зблід і мимоволі глянув на короля, обличчя якого стало просто страшним. Ясько з Тенчина здивовано спитав:

–Чи може таке бути?

– Спитайте пана з Тачева, який був свідком цієї пригоди.

Всі очі звернулись до Повали, який з хвилину стояв похмуро з опущеними очима, а потім сказав:

–Так, було!..

Почувши це, рицарі почали кричати: «Ганьба! Ганьба! Бодай би під таким земля запалася!» Не знаючи, куди подіти очі від сорому, одні били себе кулаками в груди, другі згинали пальцями олов'яні миски.

–Чому ж ти його не вбив? – загорлав король.

Бо голова його судові належить, – відповів Повала.

Ув'язнили його? – спитав кастелян Топур з Тенчина.

Ні, бо заприсягся рицарською честю, що з'явиться на суд.

– І не з'являється! – глузливо вигукнув Куно, підводячи голову.

В цю мить якийсь молодий, смутний голос озвався недалеко за плечима хрестоносця:

–Не дай боже, щоб я хотів ганьби замість смерті. Це вчинив я, Збишко з Богданця.

По цих словах рицарі посхоплювались і кинулись до нещасного Збишка, але їх спинив грізний знак короля, що встав з іскристими очима й почав, задихаючись від гніву, кричати страшним голосом, подібним до туркоту воза, що котиться по камінні:

–Зітнути йому голову! Зітнути йому голову! Нехай хрестоносець одішле його голову магістрові в Мальборг.

Потім гукнув до литовського князя, сина смоленського намісника, що стояв поблизу:

–Держи його, Ямонте!

Вражений королівським гнівом, Ямонт поклав тремтячі руки на плечі Збишкові, а той, повернувши до нього поблідле обличчя, сказав:

–Не втечу...

Але сивобородий краківський кастелян, Топур з Тенчина, підняв руку yа знак того, що хоче говорити. І коли гомін стих, він сказав:

–Милостивий королю! Нехай же комтур переконається, що не твоя запальність, а наші закони карають смертю за напад на особу посла. Інакше він слушно міг би подумати, що в нашому королівстві справді немає християнських законів. Я сам судитиму винного!

Останні слова він промовив піднесеним, голосом і, очевидно, не допускаючи думки, щоб цей голос не був почутий, кивнув до Ямонта:

Замкнути його в вежі. А ви, пане з Тачева, будете за свідка.

Розкажу всю провину цього підлітка, якої не допустив би з-поміж нас жодний зрілий муж,– відповів Повала, похмуро поглядаючи на Ліхтенштейне.

Слушно каже! – одразу ж заговорили інші.– Воно ж іще хлоп'я! То чого ж нас усіх через нього зганьбили?

Настало мовчання. Всі неприязно поглядали на хрестоносця. Тимчасом Ямонт виводив Збишка, щоб віддати його в руки лучників,які стояли на замковому дворі. В своєму молодому серці він співчував в'язневі, а це співчуття ще посилювала вроджена ненависть до німців. Але як литвин, що звик беззаперечно коритися волі великого князя, та ще наляканий королівським гнівом, він почав по дорозі шепотіти молодому рицареві доброзичливі поради:

–Знаєш, що я тобі скажу: повішайся! Найкраще зробиш, коли повішаєшся. Король розсердився, то однаково голову тобі зітне. Чому б тобі його не звеселити? Повішайся, друже, у нас такий звичай,

Збишко, майже непритомний з сорому і страху, здавалося, спочатку не розумів, що йому говорить князь, але нарешті зрозумів і аж спинився від здивування.

– Що ти балакаєш?

– Повішайся! Нащо тебе мають судити? Короля звеселиш! – повторив Ямонт.

–Повішайся сам! – вигукнув молодий рицар.– Тебе нібито й охрестили, а шкура на тобі залишилася поганська, і ти навіть не розумієш, що християнинові гріх так робити.

Князь знизав плечима.

–То ж не з доброї волі. Однаково тобі голову зітнуть.

В голові у Збишка майнула думка, що за такі слова годилося б оце зараз викликати бояренка на бій пішим або кінним, на мечах або сокирах, але вгамував у собі це бажання, бо згадав, що вже йому невистачить часу. І він сумно похилив голову і мовчки дозволив віддати себе в руки начальника палацових лучників,

А в цей час у залі увага всіх була звернена в інший бік. Дануся, бачачи, що воно діється, спочатку так перелякалася, що їй аж дух забило. Личко її зблідло, як полотно, оченята стали круглі від жаху, і вона дивилася на короля нерухомо, наче воскова фігурка в костьолі. Аж як почула нарешті, що її Збишкові мають зітнути голову, коли його забрали й вивели з зали, її пойняв незмірний жаль; губи й брови її почали тремтіти; не допоміг ні страх перед королем, ні прикушування губів, і вона раптом зайшлася таким жалісним та голосним плачем, що всі обличчя звернулись до неї, а сам король запитав:

Що це таке?

Милостивий королю! – вигукнула княгиня Ганна. – Це дочка Юранда із Спихова, якій отой нещасний молодий рицар дав обітницю. А обіцяв він їй здерти з шоломів три павиних чуби і, побачивши такий чуб на шоломі комтура, подумав, що то йому сам бог послав. Не від злості він те вчинив, королю, а через дурість, отож будь милостивий і не карай його, про що тебе навколішках благаємо.

Сказавши це, вона встала, вхопила Данусю за руку й підбігла з нею до короля, а він аж відсахнувся назад. Але вони обидві стали перед ним на коліна, і Дануся, обійнявши рученятами короля за ноги, почала кричати:

–Прости Збишкові, королю, прости Збишкові!

Від хвилювання й страху вона сховала свою голівку в зборках сірого королівського одягу, цілуючи йому коліна і тремтячи як лист. Княгиня Ганна Земовітова стала, навколішки з другого боку і, склавши руки, благально дивилась на збентеженого короля. Він, правда, відсувався разом з кріслом, але не відпихав Данусі силоміць, а тільки махав обома руками, ніби одганяючись від мух.

– Дайте мені спокій! – кричав. – Він вчинив злочин, зганьбив ціле королівство, то нехай же йому зітнуть голову!

Але маленькі рученята все дужче стискали його коліна, а дитячий голосок благав все жалісніше:

–Прости Збишкові, королю, прости Збишкові! Раптом озвалися й рицарські голоси:

Юранд із Спихова – славетний рицар, це пострах на німців.

І цей підліток дуже відзначився під Вільною,– додав Повала.

Але король наполягав далі, хоч і був зворушений Данусею:

Дайте мені спокій! Не мені він завинив, і не я можу йому простити. Нехай йому посол Ордену простить, то й я подарую, а коли ні, то нехай йому зітнуть голову.

Прости йому, Куно! – сказав Завіша Чорний, Судима.– Сам магістр тобі за це нічого не скаже!

Прости йому, прости! – поторили рицарські голоси.

Куно приплющив очі й сидів з піднятим чолом, наче втішався тим, що й обидві княгині, і славетні рицарі так його просять. Раптом він в одну мить змінився: схилив голову, схрестив руки на грудях, з гордого став смиренним і озвався притишеним, лагідним голосом:

Христос, спаситель наш, простив розбійникові на хресті і ворогам своїм..._

Оце говорить справжній рицар! – озвався епіскоп Виш.

–Справжній! Справжній!

–...Як же я міг би не простити,– вів далі Куно,– коли я не тільки християнин, а й чернець? Через це прощаю йому від щирого серця, як слуга Христа й чернець!

–Слава йому! – гукнув Повала з Тачева. – Слава! – повторили інші.

–Але,– казав далі хрестоносець,– я тут посол у вас і уособлюю в собі велич цілого Ордену, який є Орденом Ісуса Христа. Отож, хто заподіяв мені кривду як послові заподіяв її цілому Орденові, а хто образив Орден – образив самого Христа, і такої кривди перед богом і людьми я подарувати не можу. А коли ваш закон таку кривду може простити, то нехай про це дізнаються всі християнські государі.

Після цих слів зайшло мертве мовчання. Лише за хвилину подекуди почувся скрегіт зубів, тяжкі зітхання гамованої люті та схлипування Данусі.

До вечора всі серця були на боці Збишка. Ті самі рицарі, які зранку готові були на перший знак короля рознести його мечами, тепер напружено думали, яким би способом йому допомогти. Княгині вирішили удатися з проханням до королеви, щоб вона умовила Ліхтенштейна взяти свою скаргу назад або, в разі потреби, листовно попросила магістра Ордену, щоб той наказав Куно припинити справу. Цей спосіб здавався певним, бо Ядвіга була оточена такою шаною, що коли б великий магістр відмовив їй, на нього міг би впасти гнів папи й осуд всіх християнських государів. Це було майже ймовірно ще й тому, що Конрад фон Юнгінген був чоловік спокійний і набагато лагідніший за багатьох своїх попередників. На нещастя епіскоп краківський Виш, що був заразом і головним лікарем королеви, якнайсуворіше заборонив хоч би єдиним словом прохопитись їй про цю справу. «Вона ніколи не хоче й слухати про смертні вироки,– говорив епіскоп, – і коли мовиться навіть про звичайного розбійника, вона бере те все близько до серця, а що ж буде тепер, коли йдеться про голову молодика, який небезпідставно міг би надіятись на її милость? Всяке хвилювання може спричинитись до тяжкої недуги, а її здоров'я для цілого королівства важить більше, ніж десять рицарських голів». Зрештою, він попередив, що коли хтось наважиться всупереч його забороні турбувати королеву, він на того стягне королівський гнів та прокляне церковним прокляттям.

Обидві княгині злякалися цієї погрози й вирішили мовчати перед королевою, а натомість доти благати короля, поки він не появить якоїсь ласки. Увесь двір і всі рицарі були вже на боці Збишка. Повала з Тачева обіцяв говорити на суді щиру правду, але давати свідчення, сприятливі для молодого рицаря, і всю справу висвітлити, як хлоп'ячу запальність. При всьому тому кожен передбачав, а кастелян Ясько з Тенчина на весь голос заявив, що коли хрестоносець наполягатиме, то суд може бути досить суворим.

Це тим більш обурювало рицарські серця проти Ліхтенштейна, і не один з них думав або й говорив відкрито: «Він посол, і його не можна викликати на герць, але коли він повернеться до Мальборга, не дай боже, щоб він сконав своєю смертю». І то були не пусті погрози, бо рицарям, які носили пас, не вільно було сказати жодного слова на вітер: коли хтось щось обіцяв, то мусив або ту обіцянку виконати, або загинути. Найзавзятішим виявився грізний рицар Повала,– в Тачеві у нього була улюблена донька одних літ з Данусею, через що Данусині сльози вкрай зворушили його серце.

Того ж дня він відвідав Збишка у в'язниці, радив йому не впадати в розпач і розказав про просьби обох княгинь і про сльози Данусі... Збишко, почувши, що дівчина задля нього впала королю до ніг, розчулився тим вчинком до сліз і, не знаючи, як виявити свою вдячність і смуток, сказав, витираючи долонею повіки:

– Ой! Нехай же її бог благословить, а мені якнайшвидше дозволить побитися за неї кінному чи пішому! Замало я їй німців обіцяв,– треба було їй обіцяти стільки, скільки має років. Нехай тільки Ісус Христос мене з цієї халепи визволить, то я вже для неї не поскупую!..

І він підняв угору повні вдячності очі...

Спочатку костьолові якому-небудь щось обіцяй,– сказав пан з Тачева,– бо коли твоя обітниця буде вгодна богові, тоді ти напевне скоро опинишся на волі. А по-друге, слухай: пішов до Ліхтенштейна твій дядько, а потім піду ще й я. Не буде ніякої ганьби, коли ти перепросиш його за провину – бо завинив же, і не якогось там Ліхтенштейна, а посла перепрошуватимеш. Згодний?

Коли мені такий рицар, як ваша милость, каже, що так годиться,– я зроблю! Але якщо захоче, щоб я його перепрошував так, як він хотів, коли ми їхали з Тинця, то нехай краще мені зітнуть голову. Дядько залишиться, і дядько йому відплатить, коли німцьове посольство скінчиться...

Побачимо, що він скаже Мацькові,– мовив Повала.

А Мацько справді увечері був у німця, але той прийняв його погордливо: навіть не сказав засвітити світла і розмовляв з ним у сутінках. Тому старий рицар повернувся від нього хмурний, як ніч, і звернувся до короля. Король прийняв його доброзичливо, бо вже зовсім заспокоївся, і коли Мацько став навколішки, він зараз же сказав йому встати і спитав, чого рицар бажає.

Милостивий государю, – мовив Мацько,– була

провина, мусить бути й кара, бо інакше не було б на світі ніякого закону. Тільки є тут і моя провина, бо я не тільки не гамував природної запальності цього підлітка, а ще й заохочував її. Так я його виховував, а потім змалку виховувала його війна. Це моя провина, милостивий королю, бо я не раз йому говорив; спочатку рубай, а потім побачиш, кого зарубав. І на війні воно було добре, а от при дворі погано! Але то хлопець – щире золото, останній з роду, і жаль мені його дуже...

– Він зганьбив мене, зганьбив королівство, – сказав король, – що ж мені його за те медом мастити?

А Мацько замовк, бо на згадку про Збишка жаль раптом стиснув йому горло, і аж після довгої паузи він зміг, нарешті, промовити схвильованим і уривчастим голосом:

–Я навіть не знав, що так люблю його, – це виявилось аж тепер, коли нас спіткало нещастя. Але я старий, а він останній в роду. Не буде його – не буде нас.

Милостивий королю й государю, змилуйся ж над нашим родом!

Тут Мацько знову став навколішки і, простягши натруджені на війнах руки, промовив з слізьми:

–Боронили ми Вільну: здобичі дав бог чимало, кому ж я її залишу? Хоче хрестоносець кари, государю,—хай буде кара, але дозволь мені спокутувати її своєю головою. Бо яке мені життя без Збишка! Він молодий, нехай викупить землю та плодить нащадків, як бог повелів людині. Хрестоносець навіть не спитає, чия голова впала, аби впала. З того ніякої ганьби нашому родові не буде. Тяжко людині йти на смерть, та коли поміркуєш, то краще нехай загине людина, ніж має гинути рід...

Говорячи так, він обняв королівські ноги, а король почав кліпати очима, що було у нього ознакою хвилювання, а потім сказав:

Не буде того, щоб я пасованому рицареві звелів безневинно зітнути голову! Не буде, не буде!

Це було б несправедливо,– додав кастелян.– Закон карає винного, але це ж не який-небудь дракон, що не дивиться, чию кров хлепче. А ви зважте, що, власне, ганьба й упала б на ваш рід, бо коли б ваш небіж погодився на те, про що ви кажете, тоді б і його самого, і потомство всі мали б за безчесних...

Мацько відповів:

Не погодився б він. Але якби це сталося так, щоб він не знав, то потім помстився б за мене, як і я помщуся за нього.

Ну,– сказав Тенчинський,– добийтеся, щоб хрестоносець відмовився від скарги...

–Я вже був у нього.

І що ж? – спитав, витягаючи шию, король.—Що він сказав?

Сказав мені так: «Треба було на тинецькому шляху прощення просити – не схотіли, то зараз і я не хочу...»

–А ви чому не хотіли?

–Бо сказав нам злізти з коней і пішими прощення просити.

Король відгорнув волосся за вуха й хотів щось сказати, але в цю мить увійшов придворний і повідомив, що рицар Ліхтенштейн просить аудієнції.

Почувши це, Ягелло глянув на Яська з Тенчина, потім на Мацька і сказав їм залишитись, можливо, сподіваючись, що йому вдасться при таких обставинах владнати справу своїм королівським авторитетом.

Тимчасом увійшов хрестоносець, вклонився королю і Сказав:

Милостивий королю! Оце моя писана скарга на зневагу, яка спіткала мене в вашому королівстві.

Подайте скаргу йому,– відповів король, вказуючи на Яська з Тенчина.

Але хрестоносець сказав, дивлячись прямо в очі королю:

–Я не знаю ні ваших законів, ні ваших судів, знаю тільки, що посол Ордену може скаржитись тільки самому королю.

Маленькі очі Ягелла заблискотіли з досади, проте він простягнув руку, взяв скаргу й віддав Тенчинському.

А той розгорнув її й почав читати, але в міру того, як читав, обличчя його ставало все більш заклопотаним і сумним.

–Пане мій, – сказав він нарешті,– ви так наполягаєте на смерті цього юнака, немов він небезпечний для цілого вашого Ордену, Невже ви, хрестоносці, навіть дітей боїтеся?

– Ми хрестоносці не боїмося нікого, – згорда відказав комтур.

А старий кастелян стиха додав:

–Особливо бога.

На другий день Повала з Тачева робив перед кастелянським судом усе, що тільки міг, аби якось применшити Збишкову провину. Але даремно він посилався, на молодий вік та недосвідченість, даремно казав, що навіть і хто-небудь старший, коли б обіцяв три павиних чуби й молився, щоб йому їх бог послав, а потім раптом побачив цього чуба перед собою, міг би подумати, що то божа милость. Одного не міг заперечити благородний рицар, саме того, що коли б не він, то Збишко був би вдарив хрестоносця списом у груди. Куно наказав принести до суду лати, в яких він був того дня, і виявилось, що вони використовувались тільки для урочистих відвідин, були з тонкої бляхи і такі крихкі, що Збишко, зважаючи на його надзвичайну силу, безперечно, пробив би наскрізь посла списом і вкоротив би йому віку. Потім Збишка спитали, чи мав він намір убити посла, і він цього не заперечував. «Гукав я до нього здалека, – сказав він, – щоб наставив списа, бо він же не дав би мені живим здерти з голови шолома, але коли б і він здалека гукнув, що є послом, то я його не чіпав би».

Ці слова сподобались рицарям, яких із співчуття до. Збишка повним-повно насходилось до суду. Залунало багато голосів: «Правда! Чому не гукав?» Проте обличчя кастеляна залишалось похмурим і сумним. Наказавши присутнім мовчати, він і сам деякий час мовчав, потім допитливо подивився на Збишка й запитав:

Можеш ти заприсягнути муками господніми, що не бачив плаща й хреста?

Ні в якому разі! – відповів Збишко.—Якби я не бачив хреста, то гадав би, що то наш рицар, а на нашого я б, звичайно, не напав.

– А який же інший хрестоносець міг би опинитись під Краковом, коли не посол або не з посольського почту?

Збишко на це нічого не відповів, бо нічого було сказати. Для всіх було цілком зрозуміло, що коли б не Повала з Тачева, то в цю хвилину перед судом лежав би не панцер посла, а сам посол, з пробитими, на вічну ганьбу польському народові, грудьми, отож навіть ті, котрі всім серцем співчували Збишкові, розуміли, що вирок не може бути милостивий...

І кастелян за хвилину сказав:

–Що ти в своєму запалі не подумав, на кого нападаєш, і робив це без злості, на це спаситель наш зважить і простить тобі, але доручи себе, небоже, пресвятій богородиці, бо закон тобі того простити не може...

Хоч Збишко і сподівався таких слів, але, почувши їх, трохи зблід, проте відкинув назад своє довге волосся, перехрестився і сказав:

–На все божа воля! Нічого не вдієш!

Потім він обернувся до Мацька і вказав йому очима на Ліхтенштейна, немов доручав йому не забувати про нього, а Мацько кивнув головою на знак, що розуміє і пам'ятає. Зрозумів той погляд і той рух також і Ліхтенштейн, і хоч в грудях його билося так мужнє, як і запекле серце, по всьому його тілу пробіг дрож,– таке страшне й зловісне обличчя було у старого воїна. Знав хрестоносець, що між ним і тим старим рицарем, обличчя якого він навіть не міг добре під шоломом розглянути, віднині почнеться боротьба не на життя, а на смерть, і якби він навіть захотів від нього сховатись, коли закінчиться його посольство, вони мусять зустрітися хоч би й у Мальборзі.

Тимчасом кастелян вийшов до сусідньої кімнати, щоб продиктувати скорописцеві-секретарю вирок Збишкові. Під час цієї перерви то один, то другий рицар підходив до Ліхтенштейна й казав:

–Бодай тебе на страшному суді легше осудили. Радий ти тій крові?

Але Ліхтенштейна цікавив тільки Завіша, що був широко відомий у світі своїми бойовими подвигами і знанням та суворим додержанням рицарських законів. До нього зверталися дуже здалека в найбільш складних справах, що стосувалися рицарської честі, і ніхто ніколи не насмілювався йому заперечувати, не тільки тому, що єдиноборство з ним було неможливе, а й тому, що його вважали за «дзеркало честі». Єдине слово осуду або похвали з його вуст швидко ширилось поміж рицарством Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини і могло вирішити справу про погану чи добру славу рицаря.

Отож до нього й підійшов Ліхтенштейн і, немов бажаючи виправдати свою жорстокість, сказав:

Тільки великий магістр з капітулом могли б його помилувати,– я не можу...

Ваш магістр не має ніякого відношення до наших законів; помилувати його може не він, а тільки наш король,– відповів Завіша.

–А я як посол мусив вимагати кари.

–Ти, Ліхтенштейн, насамперед рицар, а потім уже посол.