Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 45 страниц)

Слухай! Чому ти радив іти під далеку Рагнету, а не під цей близький Готтесвердер? Навіщо тобі це?

У мене таке передчуття, що Дануська в Рагнеті і там менше охорони, ніж тут.

–Нам ніколи було поговорити, бо я був стомлений, а ти після тієї поразки збирав людей по лісі. Але Тепер скажи твердо: невже ти все життя будеш розшукувати

ту дівку?

–Вона не дівка, а моя дружина, – відповів Збишко.

Настало мовчання, Мацько добре розумів, що проти нього нічого заперечити. Коли б Дануська була й досі панною Юрандівною, старий рицар безперечно намовляв би небожа залишити її, але святість шлюбу зобов'язувала до пошуків, і Мацько навіть не ставив би такого запитання, якби був присутній на вінчанні та на весіллі, а так він і досі мимоволі вважав Юрандівну за дівчину.

Звичайно,—сказав він згодом.– Про що я мав за ці два дні спитати, то спитав, а ти сказав мені, що нічого не знаєш.

Бо таки не знаю, хіба крім того, що наді мною тяжить гнів божий.

Раптом Глава підвівся на ведмежій шкурі й почав уважно і з цікавістю прислухатись. – А Мацько сказав:

– Поки тебе сон не зморив, розкажи, що ти бачив, що робив і чого добився в Мальборзі?

Збишко одгорнув давно не стрижене волосся, що спадало йому аж на очі, трохи помовчав і став розказувати:

Дав би бог, щоб я стільки дізнався про Данусю, скільки знаю про Мальборг. Питаєте, що я там бачив? Бачив незмірну могутність хрестоносців, підтримувану всіма королями й народами, і не знаю, чи хто-небудь у світі здолає вистояти проти неї. Бачив замок, якого немає, мабуть, і в римського імператора. Бачив незліченні скарби, бачив панцери, бачив юрби озброєних ченців, рицарів і кнехтів, і реліквії, немов у римського папи, і кажу вам, що мені аж усередині похололо, коли я подумав: хто з ними може боротися? Хто їх подолає? Хто проти них устоїть? Кого не зламає їхня сила?

Нас, трясця їх матері! – не стримавшись, вигукнув Глава.

Слова Збишка здалися дивними й Мацькові, і хоч йому хотілося довідатись про всі пригоди юнака, він однак перебив його і сказав:

А ти забув про Вільну? Хіба мало ми сходилися з ними щит на щит, віч-на-віч! Хіба ти забув, як неохоче билися вони з нами, як нарікали на нашу запеклість: з ними, мовляв, мало коня натомити або списа зламати, а треба або чужу голову рубати або свою віддати! Були там і гості, котрі нас викликали, – і всі пішли з ганьбою. Чого ж це ти так розкис?

Не розкис я, бо й сам бився в Мальборзі, де билися по-справжньому. Але ви не знаєте всієї їхньої могутності.

Старий рицар розсердився.

А ти знаєш всю польську могутність? Ти бачив усі полки вкупі? Не бачив. Могутність хрестоносців тримається на людській кривді та зраді, у них нема жодної п'яді землі, яка б їм належала. Наші князі прийняли їх, як приймають у хату вбогу людину, й обдарували їх, а вони, набравшись сили, немов скажені собаки, покусали ті руки, що їх годували. Загарбали землі, підступом позахоплювали міста – ось де їхня сила! Але нехай би їм допомагали всі королі світу, однак день розплати й помсти настане.

–Якщо ви мені сказали розповісти, що я бачив, а тепер гніваєтесь, то краще я не буду говорити,– сказав Збишко.

Мацько деякий час сердито сопів, далі заспокоївся і сказав:

– А хіба не буває так? Стоїть у лісі сосна, немов та вежа, можна б подумати, що стоятиме століття, а стукнеш добре обухом, і загуде дупло та посиплеться порохня. Отака й могутність хрестоносців! Але я казав тобі розповісти, що ти там робив і чого добився. Ти кажеш, що бився там по-справжньому?

–Бився. Спочатку вони прийняли мене бундючно й недружелюбно, бо їм уже було відомо, що я бився з Ротгером. Може б, зі мною і трапилось яке-небудь лихо, але я мав листа від князя, та й пан де Лорш, якого вони шанують, боронив мене від їхньої злості. Але потім почалися учти та змагання, в яких мені бог поміг. Ви, мабуть, чули, що магістрів брат Ульріх полюбив мене і дав письмове розпорядження самого магістра, щоб мені віддали Дануську?

–Казали нам люди,– промовив Мацько,– що в нього лопнула попруга, а ти побачив це й не схотів на нього напасти.

–Еге ж. Я підняв списа вгору, і він мене відтоді полюбив. Ех, милий боже! Вони дали мені такі листи, що я з ними міг їздити від замка до замка й шукати. Я вже думав, що моєму горю – моєму нещастю настав кінець, а тепер от сиджу в цій дикій країні, в безнадії, в журбі та смутку, і що день, то мені тяжче...

Він замовк і з такою силою підкинув у вогонь трісок, що з головешок посипались іскри, і сказав:

–Бо якщо вона, нещасна, стогне десь у замку й думає, що я за неї забув, то хай би мене нагла смерть не минула!

В ньому, видно, стільки назбиралось болю, що він знову почав жбурляти тріски в вогонь, а Мацько й чех дивилися на нього й дивувались, бо не припускали, що він так любить Данусю.

Заспокойся! – вигукнув Мацько.– Розкажи краще, як воно було з тим листом? Невже комтури не хотіли виконати наказу магістра?

Заспокойтеся, пане,– сказав чех,– бог дасть вам втіху і, може, незабаром.

На очі Збишкові набігли сльози, але він трохи заспокоївся і сказав:

Відчиняли мені, виродки, замки і в'язниці. Був я скрізь, шукав! Але почалася війна, і війт фон Гейдек у Гердавах сказав мені, що під час війни мають чинність інші закони, а охоронні листи, видані в мирний час, не дійсні. Я одразу викликав його на двобій, але він не прийняв виклику й наказав вигнати мене з замка.

А в інших місцях? – спитав Мацько.

Скрізь те саме. В Кролевці комтур, начальник гердавського війська, навіть не схотів читати магістрового листа, кажучи, що війна є війна і щоб я забирався геть, поки голова ціла. Розпитував і в інших місцях – скрізь те саме.

Тепер я розумію,– промовив старий рицар.– Ти побачив, що нічого не можеш зробити, і приїхав сюди, де може трапитись нагода хоч помститися.

Еге ж,– відповів Збишко.– Думав також, що наберемо полонених та здобудемо кілька замків, але ці люди не вміють здобувати замків.

– Ех, як прийде князь Вітольд, тоді буде інакше, – Дай боже!

– Він прийде. Я чув при мазовецькому дворі, що прийде, а може, разом з ним і польський король з усім військом.

Дальшу розмову їм перебив Скірвоїлло, який несподівано виринув з темряви і сказав:

–Вирушаємо в похід.

Почувши це, рицарі швидко посхоплювались; а Скірвоїлло наблизив до них свою величезну голову і сказав притишеним голосом:

Є новини: до Нового Ковна йде підкріплення. Два рицарі ведуть кнехтів, женуть худобу й везуть харчі. Ми їх перехопимо.

Отже, нам треба перейти Німан? – спитав Збишко.

Так. Я знаю брід.

А в замку знають про підкріплення?

–Знають і вийдуть назустріч, на них ударите ви. І він почав пояснювати їм, де вони повинні зробити

засідку, щоб несподівано вдарити на тих, котрі виступлять із замка, йому хотілось одночасно влаштувати дві битви й помститись за останню поразку, що могло вдатися тим легше, що після останньої перемоги ворог почував себе зовсім безпечно. Скірвоїлло вказав їм місце й час, коли вони повинні були прийти, а решту полишив на їх мужність і кмітливість. Серця їхні сповнились радістю, вони зрозуміли, що з ними розмовляє досвідчений і розумний воїн. Скінчивши розмову, Скірвоїлло сказав їм іти за ним і попрямував до свого нума, де його чекали князі і сотники-бояри. Там він повторив попередні накази й дав нові і, нарешті, приклавши до губів вирізану з вовчої кістки пищалку, так пронизливо засвистав, що цей свист почули в усьому таборі.

На цей звук біля пригаслих вогнищ одразу все заворушилось; то в одному, то в другому місці заскакали іскри, потім з'явились вогники, що розросталися й підіймалися з кожною хвилиною, а при їх світлі видно стало дикі постаті воїнів, що збиралися коло стосів зброї. Бір здригнувся і прокинувся. За хвилину з глибини лісу почулись вигуки конюхів, що гнали табуни до табору.

На ранок дійшли до Невяжі й переправились: хто верхи, хто тримаючись за кінський хвіст, хто на в'язці лози. Все відбувалося так швидко, що Мацько, Збишко, Глава й ті мазури, котрі прийшли сюди добровільно, дивувалися з спритності цих людей і аж тепер зрозуміли, чому ні бори, ні багна, ні ріки не могли стати перешкодою для литовських походів. Вийшовши з води, жоден не роздягнувся, не скинув кожуха або вовчої, шкури, а всі сушилися, підставляючи спини під сонячне проміння, так що від них ішла пара, немов із смолярні. Після недовгого відпочинку вони швидко рушили на північ. Пізно ввечері дійшли до Німана. Переправа через цю велику ріку, та ще збутнілу від весняної повені, була нелегка. Відомий Скірвоїллу брід місцями перетворився на драговину, так що коням довелося пливти більше ніж чверть стадії. На очах Збишка і чеха течія знесла двох людей, яких вони марно намагалися врятувати, бо через темряву та бурхливу течію швидко втратили їх з очей, а потопаючі не насмілились кричати про порятунок, пам'ятаючи наказ вождя, щоб переправа відбулася в цілковитій тиші. Всі інші щасливо дісталися до протилежного берега, на якому просиділи без вогню до ранку.

Як тільки почало світати, військо розділилося на два загони. З одним Скірвоїлло пішов в глиб країни назустріч тим рицарям, котрі вели підкріплення до. Готтесвердера, другий Збишко повів назад до острова, щоб перехопити військо, яке мало вийти назустріч. На небі займався погожий ясний день, а внизу бір, луги та. кущі були повиті густим туманом, який закривав від очей далину. Для Збишка і його людей це була сприятлива обставина, бо німці, йдучи від замка, не могли побачити їх здалека і вчасно ухилитися від бою. Молодий рицар був незмірно радий цьому і говорив до Мацька, що їхав поруч:

–В такому тумані легше зіткнутись, ніж побачити один одного, дай боже тільки, щоб він не розійшовся хоч до полудня.

Сказавши це, він поскакав наперед до сотників, щоб дати їм наказ, але незабаром повернувся і промовив:

–Скоро вийдемо на шлях, який іде від перевозу навпроти острова в глиб країни. Там заляжемо в гущавині й будемо їх чекати.

–Звідки ти знаєш про шлях? – запитав Мацько,

–Від тутешніх хлопів, яких у моєму загоні є кільканадцять. Це вони і проводять нас скрізь.

–А далеко від замка й від острова ми заляжемо? – За милю.

Це добре, бо коли б було ближче, вони могли б кинути на допомогу з замка кнехтів, а так не тільки не встигнуть, а й крику не почують.

Я вже про це подумав.

Подумав про одне, то подумай і про друге: якщо ті хлопи люди надійні, то вишли двох або трьох наперед, щоб перший, хто побачить німців, негайно дав нам знати.

І це вже зроблено.

Тоді скажу тобі ще щось. Накажи одній або двом сотням людей, щоб вони, як почнеться бій, не встрявали в нього, а відрізали дорогу до острова.

Це зроблено насамперед! – відповів Збишко.– Німці влізуть наче в пастку або в кліщі.

Почувши це, Мацько доброзичливо глянув на небожа. Він радий був, що Збишко, незважаючи на молоді літа, так добре розбирається в воєнній справі. Старий рицар усміхнувся і пробурмотів:

–Справжня наша кров!

А зброєносець Глава зрадів ще більш, ніж Мацько, бо для нього не було більшої втіхи, ніж бій.

Не знаю,– сказав він,– як битимуться оці наші люди, але йдуть тихо, не порушують порядку і, як видно, з великою охотою. Якщо той Скірвоїлло все добре обміркував, то жодна жива душа звідси не вийде.

Дасть бог, мало хто з них вирветься,– відповів Збишко.– Але я наказав брати якнайбільше полонених, а коли б трапився серед них рицар, то ні в якому разі не вбивати.

– Чого ж то так, пане? – спитав чех. Збишко відповів:

– Стежте й ви, щоб було так. Якщо рицар – гість, то він вештається по містах, по замках, бачить багато людей і знає багато новин, а якщо орденський, то й ще більше. Сказати по совісті, я й приїхав сюди, щоб схопити когось значнішого й потім зробити обмін. Один мені цей спосіб тільки й залишився... якщо взагалі залишився.

Він дав коневі остроги й виїхав наперед загону, щоб віддати останні розпорядження і разом з тим позбутися сумних думок, для яких не залишалося й часу, бо вибране для засідки місце вже було недалеко.

Чому молодий пан такий певний, що його дружина ще жива і перебуває в цих краях? – запитав чех.

Бо якщо Зігфрід не замордував її в Щитні одразу під гарячу руку,—відповів Мацько,– то напевне можна сподіватися, що вона ще жива. А якби він був її замордував, то щитнинський ксьондз не розказував би нам усього того, що чули ми і Збишко. Тяжка то річ навіть для пайжорстокішої людний підняти руку, на беззахисну жінку, а тим більш на невинну дитину.

Тяжка річ, але не для хрестоносця. А діти князя Вітольда?

Це правда, що в них вовчі серця, але правда й те, що в Щитні він її не вбив, а попрямував десь у цей бік і, може, сховав її тут у якомусь замку.

–Ех, якби вдалося здобути цей острів і замок!

– Ти тільки глянь на цих людей,– сказав Мацько.

–Певне! Певне! Але є в мене одна думка, яку я скажу молодому панові.

– Хоч би їх у тебе було й десять, списами мурів не розвалиш.

І Мацько показав на частокіл списів, якими була озброєна більша частина воїнів, потім запитав:

–Бачив ти коли-небудь таке військо?

Чех і справді нічого подібного не бачив. Поперед нього їхав загін воїнів густого, безладною юрбою, бо в бору й серед кущів трудно було триматися в шеренгах. Піхотинці змішалися з вершниками і, щоб не відставати, держалися за гриви, сідла й кінські хвости. На плечах у воїнів були вовчі, ведмежі й рисячі шкури, на головах стирчали то кабанячі ікла, то оленячі роги, то кудлаті вуха, так що коли б не зброя, що стриміла вгору, не осмолені луки та сагайдаки з стрілами за плечима, сторонньому глядачеві, особливо в тумані, могло б здатися, що то зграї диких звірів вирушили з лісових хащ і йдуть кудись, гнані жадобою крові або голодом. В цьому видовищі було щось страшне і незвичайне, наче відбувався «гомон», під час якого, за народним повір'ям, зриваються з місця і йдуть світ за очі не тільки звірі, а навіть каміння та кущі.

Побачивши цей тлум, один з ленкавицьких влодик, що прибули сюди разом з чехом, під'їхав до нього, перехрестився і сказав:

–Во ім'я отця й сина! Та ми ж їдемо з зграєю справжніх вовків, а не з людьми.

Хоч Глава й сам уперше бачив таке військо, проте відповів як досвідчений чоловік, який все знає і ні з чого не дивується:

– Вовки ходять зграями тільки взимку, але хрестоносцями можна поживитися й весною.

Справді була вже весна – травень! Ліщина, що росла в бору, вже вкрилася яскравою зеленню. З-під пухнастого й м'якого моху, по якому безшумно ступали воїни, пробивалися білі й синюваті анемони, молоді ягідники та зубчаста папороть. Змочені рясними дощами, дерева пахли вологою корою, а від лісового грунту били гострі пахощі опалої глиці та прілого листя. Сонце мінилося веселкою в великих краплях роси серед листя, і птаство радісно щебетало вгорі.

Збишко наказав іти швидше. Через деякий час він знову приїхав назад, до Мацька, чеха й мазурських добровольців. Надія на добру битву значно оживила його, бо на обличчі не видно було звичайного суму і очі блищали, як і раніш.

–Ну! – гукнув він.– Тепер нам треба йти попереду, а не позаду.

І повів їх наперед загону.

–Слухайте,– казав Збишко далі,– може, заскочимо німців зненацька, але якщо вони встигнуть вишикуватись, то ми вдаримо першими, бо панцери нащі міцніші й мечі кращі.

– Так воно й буде! – сказав Мацько.

Одні міцніше повмощувались у сідлах, наче вже зараз мали йти в бій, другі набрали в груди повітря й попробували, чи легко виходить із піхов меч.

Збишко ще раз повторив їм, що коли серед піших кнехтів знайдуться рицарі або ченці в білих плащах поверх панцерів, то щоб не вбивати їх, а брати в неволю, потім знову поскакав до провідників і за хвилину спинив загін.

Вони підійшли до дороги, яка від переправи на острів ішла в глиб країни. Власне, це ще не була справжня дорога, а швидше недавно пробита через ліс. Доріжка, вирівняна настільки, щоб по ній могли сяк-так пройти вози та військо. По обидва боки стіною стояв високий ліс і навалом лежали стовбури зрубаних сосон. Ліщина місцями була така густа, що зовсім заступала глибінь лісу. Збишко вибрав місце для засідки на повороті, щоб німці, підходячи, не могли побачити їх здаля, а також не мали часу ні відступити, ні вишикуватись для бою. Там він розташував загін по обидва боки дороги і наказав ждати ворога.

Звиклі до бору й лісової війни жмудини так уміло причаїлися за стовбурами, в западинах, в кущах ліщини та в заростях молодих ялин, наче крізь землю провалились. Не озивався жодний чоловік, не форкнув ні один кінь,. Вряди-годи коло причаєних людей пробігав дрібний або великий лісовий звір і, майже наскочивши, на .них, .злякано і з гарчанням, кидався вбік. Вітер то з,рив,ався. і наповнював бір урочистим і рівним шумом, то вщухав, і тоді чути було лише далеке кування зозулі та близьке постукування дятлів.

Жмудини з радістю прислухалися до цих звуків, бо зокрема дятел вважався у них провісником добра. Птахів цих у бору було повно, і їх, швидкий наполегливий стукіт долинав з усіх боків і.нагадував працю людини. Створювалось таке враження, що в кожного з них була своя майстерня і кожен з самого ранку взявся до пильної роботи. Мацькові й мазурам здавалося, що вони чують, як теслі прибивають на новій хаті крокви, і їм згадалися рідні місця.

Проте час минав, а крім лісового шуму та пташиних голосів не чути було нічого. Туман порідшав, сонце підбилося досить високо і стало пригрівати, а вони все лежали. Нарешті Глава, якому обридло лежати й мовчати, нахилився до вуха Збишка й почав шепотіти:

Пане... Коли бог дасть, що жоден з псявір не втече, то хіба ми не могли б уночі підійти до замка, переправитись і здобути його зненацька?

Ти думаєш, що там не стережуть човнів і що в ворога немає гасла?

– Човни стережуть, і гасло є, – прошепотів чех, – але полонені під ножем, скажуть гасло, навіть самі до них обізвуться по-німецьки. Аби тільки дістатись на острів, тоді замок...

Він замовк, тому що Збишко, почувши з дороги нарікання ворони, раптом затулив йому долонею рота.

–Цить! Мовчи! – сказав він.– Це гасло!

Через деякий час на дорозі з'явився жмудин на низенькому кудлатому коні, копита якого були обвинуті баранячою шкурою, щоб не чути було тупоту й не видно слідів на болоті.

Їдучи, він швидко поглядав на обидва боки і раптом, почувши з гущавини відповідь на каркання, югнув у ліс і за хвилину був коло Збишка.

–Ідуть!.. – сказав він.

XIX

Збишко поквапливо став розпитувати, як вони йдуть, скільки кінноти і скільки піших кнехтів, а насамперед, чи далеко вони. З відповіді жмудина він довідався, що загін складається не більш як із ста п'ятдесяти воїнів, з них – п'ятдесят кінних під проводом не хрестоносця, а якогось світського рицаря, що загін іде в строю і провадить за собою порожні вози з запасними колесами, а поперед загону, на відстані подвійного польоту стріли, йде сторожа з восьми чоловік, яка часто з'їжджає з шляху та обшукує бір і зарості, і нарешті, що загін знаходиться за чверть милі звідси.

Збишкові не сподобалось, що хрестоносці йдуть в строю. Він з досвіду знав, як трудно в такому разі розірвати ряди дисциплінованих німців і як така «купа» вміє боронитися при відступі, ніби дикий кабан, оточений зграєю собак. Натомість його втішила звістка, що вони не далі як за чверть милі: з цього він зробив висновок, що вислана ним раніше частина загону вже зайшла німцям у тил і, коли вони будуть розбиті, не пропустить назад жодної живої душі. Щодо розвідки, яка йшла поперед загону, то Збишко не надавав їй великого значення; він заздалегідь наказав своїм жмудинам пропустити її не чіпаючи, а якщо вона заглибиться в ліс – всіх до одного переловити.

Але виявилось, що останній наказ був зайвим. Розвідка незабаром підійшла. Жмудини, поховавшись у западинах коло самого шляху, добре бачили кнехтів, які, спинившись на повороті, почали між собою розмовляти. Начальник, кремезний рудобородий німець, знаком наказавши їм мовчати, став прислухатися. Видно було, що він деякий час вагався, чи не з'їхати в бір, нарешті, чуючи лише стукіт дятлів, очевидно подумав, що якби в лісі хтось ховався, то птаство не поводилося б так спокійно, і, махнувши рукою, повів розвідку далі.

Збишко переждав, поки німці не зникли за наступним поворотом, потім на чолі краще озброєних воїнів тихо наблизився до самої дороги. Були між ними Мацько, чех, двоє влодик з Ленкавиці, три молодих рицарі з-під Цеханова та кільканадцять значніших, краще озброєних жмудських бояр. Ховатись далі не було потреби, тому що Збишко мав намір, як тільки з'являться німці, висунутись на середину дороги, вдарити в них і розірвати їхні ряди. Якби це вдалося і якби загальна бійка перетворилась на окремі сутички, він міг бути певний, що жмудини впораються з німцями.

І знов настала тиша, яку порушував тільки звичайний лісовий шум. Але незабаром до слуху воїнів із східного боку долинув і гомін людських голосів. Спочатку змішані й досить, віддалені, вони поступово наближались і ставали виразнішими.

В ту ж мить Збишко вивів загін на середину дороги і поставив клином. Сам він стан на чолі, маючи безпосередньо за собою Мацька її чеха. В наступному ряду стояло три чоловіка, а в дальшому чотири. Всі були озброєні добре; правда, їм бракувало «дерев», або рицарських, списів, бо в лісових походах вони дуже заважали; натомість в руках у них були короткі й легші жмудські піки для першого удару, а мечі й сокири коло сідел для боротьби в тисняві.

Глава пильно наставив вуха, прислухався, а потім шепнув Мацькові:

–Співають, трясця їх матері!

–Дивно мені, що їх і досі не видно,– відповів Мацько.

Збишко, який вважав, що далі ховатись і мовчати вже зайво, обернувся і сказав:

–Це тому, що дорога йде понад струмком і має багато поворотів. Ми зустрінемось несподівано, а це ще краще.

– А веселої якоїсь співають! – знову сказав чех. Німці й справді співали зовсім не побожної пісні,

що легко було визначити з самого мотиву. Прислухавшись, можна було також відрізнити, що співає не більш як кільканадцять чоловік, а всі підхоплювали тільки приспів, який громом розлягався по лісі.

Так вони, веселі й життєрадісні, йшли назустріч смерті.

– Скоро ми їх побачимо,– сказав Мацько.

Обличчя його раптом спохмурніло й набрало якогось вовчого виразу, що свідчив про його невблаганну й озлоблену вдачу. До того ж він і досі не помстився за той постріл з самостріла тоді, коли їздив з листом Вітольдової сестри до магістра рятувати Збишка.

Тепер серце його заклекотіло й жадоба помсти немов облила окропом.

«Погано доведеться тому, котрий першим з ним зчепиться», подумав Глава, глянувши на старого рицаря.

Тимчасом вітер виразно доніс приспів, що його повторювали всі німці хором: «Тандарадей! Тандарадей!» – і зараз же чех почув слова пісні.

Раптом пісня обірвалася, бо по обидва боки дороги розляглося таке галасливе каркання, немов у цьому закутку лісу відбувався воронячий грай. Німців здивувало, відкіля тут взялося стільки ворон і чому вони каркали внизу, а не в верховітті. В цю мить на повороті показався перший ряд кнехтів і зупинився, наче вкопаний, побачивши навпроти себе незнаних вершників.

А Збишко в ту ж мить нахилився в сідлі, вдарив коня острогами й поскакав:

–За мною!

За ним поскакали й інші. З обох боків бору розлігся страхітливий крик жмудських воїнів. Близько двохсот кроків відділяло Збишкових людей від німців, які вмить нахилили ліс списів навпроти вершників, а дальші шеренги з такою ж швидкістю обернулися лицем в обидва боки бору, щоб боронитися від нападу з боків. Польські рицарі здивувалися б з їх спритності, якби мали на це час і якби коні не мчали їх з неймовірною швидкістю на спрямовані проти них блискучі списи.

На Збишкове щастя, німецька кіннота їхала позад свого загону, коло возів. Правда, вона одразу рушила до своєї піхоти, але ні проїхати крізь неї, ні обминути б лісом і захистити від першого удару не мала змоги. До того ж її саму оточило безліч жмудинів, що висипали з лісу, немов рій ос, на гніздо яких наступив ногою необачний подорожній. Тимчасом Збишко з усіма своїми людьми вдарив на піхоту.

І вдарив безрезультатно. Німці, повтикавши в землю задні кінці важких списів і бердишів, тримали їх так рівно й міцно, що легкі жмудські коні не могли проламати цього муру. Мацьків кінь, поранений бердишем в гомілку, став дибки, а потім зарив мордою в землю. На мить над старим рицарем зависла смерть, але, маючи великий досвід у всяких пригодах, він звільнив ноги з стремен, вхопився рукою за вістря німецького списа, який замість увігнатися йому в груди, став опорою, потім схопився, проскочив поміж коні й, видобувши меч, почав трощити ним списи й бердиші, як хижий кречет трощить зграю довгодзьобих журавлів.

Коли кінь Збишка, притриманий на шаленому скаку, майже сів на задні ноги, він сперся на списа, зламав його і також узявся за меч. Чех, який найбільше звірявся на сокиру, кинув нею в купу німців і на хвилину залишився беззбройним. Один з ленкавицьких влодик загинув, другий, побачивши це, так ошалів з люті, що почав вити, як вовк, і, зводячи на диби закривавленого коня, пер наосліп в середину загону. Жмудські бояри рубали мечами по вістрях і ратищах списів, з-за яких виглядали здивовані і спотворені упертістю й жорстокістю обличчя кнехтів. Ті жмудини, котрі напали з боків; одскочили від німців, немов від їжака. Правда, вони незабаром кинулися знов ще з більшим завзяттям, але нічого не могли вдіяти.

Декотрі вмить повидряпувались на придорожні сосни й почали стріляти з луків в юрбу кнехтів; помітивши це, їхній начальник наказав відступати до своєї кінноти. Німецькі лучники почали відстрілюватись, і не один жмудин, що причаївся в гіллі сосни, падав на землю, немов достигла шишка, і, конаючи, дер руками лісовий мох або кидався, немов витягнена з води риба. Оточені з усіх боків, німці не могли сподіватися на перемогу, але, бачачи успішність своєї оборони, гадали, що, може, хоч купка їх здолає врятуватись і повернутися назад до річки.

Ніхто з німців і не думав здаватися, бо самі вони не щадили полонених, тому й не могли розраховувати на милость доведеного до розпачу й бунту народу. Вони відступали мовчки, тісно скупчившись, плечем до плеча, то підіймаючи, то опускаючи списи й бердиші, рубаючи, колючи, вражаючи із самострілів, наскільки це дозволяло бойове замішання, і безперервно наближаючись до своєї кінноти, яка не на життя, а на смерть боролася з іншими загонами супротивника.

І раптом сталося щось несподіване, що вирішило долю битви. Ленкавицький влодика, котрий ошалів після смерті брата, не злазячи з коня, нахилився й підняв з землі його тіло, мабуть, щоб врятувати його від кінських копит і тимчасово покласти в безпечному місці, аби легше знайти після битви. Але в ту саму мить нова хвиля шаленства залила його свідомість, бо замість з'їхати з дороги, він ударив на кнехтів і кинув труп на вістря списів, які, увігнавшись в його груди, живіт і стегна, схилилися під тягарем, і перш ніж кнехти спромоглися їх витягнути, ошалілий влодика, як буря, кинувся в проміжок між рядами, валячи на землю кнехтів.

До нього вмить простяглися десятки рук, десятки списів пробили бік його коня, але шеренги тимчасом змішалися, і перш ніж вони змогли вишикуватись, один із жмудських бояр скочив наперед, за ним Збишко, потім чех, і страшне замішання стало щохвилини збільшуватись. Інші бояри також почали хапати тіла полеглих і кидати їх на вістря списів; з боків знову натиснули жмудини. Досі стрункі ряди захиталися, почали розпадатись, мов будинок, в якому тріскаються стіни, розкололися, як дерево від залізного клина, і, нарешті, розсипались.

За одну хвилину битва перетворилась на різню. Довгі німецькі списи й бердиші виявились в тисняві зовсім не придатними до бою. Натомість шаблі кіннотників скреготіли по черепах і карках. Коні напирали на людську масу, валячи на землю й топчучи нещасних кнехтів. Вершникам легко було рубати згори, і вони рубали без відпочинку. З обох боків дороги висипали нові й нові юрби диких воїнів у вовчих шкурах і з вовчою жадобою крові в грудях. Їх виття заглушало благальні голоси про пощаду й стогін конаючих. Переможені кидали зброю; декотрі силкувалися втекти до лісу; декотрі, удаючи, що вбиті, падали на землю; декотрі стояли, прямо з білими, як сніг, обличчями й заплющеними очима; інші молилися; один, видно, збожеволівши від страху, почав грати, на пищалці, причому усміхався й дивився на небо, поки жмудин не розтрощив йому кілком голови. Бір перестав шуміти, наче злякався смерті.

Нарешті гурт хрестоносців розтанув. Лише інколи в лісовій гущавині лунав відгомін короткої боротьби або жахливий крик розпачу. Тепер Збишко й Мацько, а за ними й інші, кинулись на кінноту.

Вона ще боронилася, ставши в коло, як завжди боронилися німці, коли супротивник оточував їх переважаючою силою. Кіннотники, сидячи на добрих конях, у міцніших, ніж у піхоти, панцерах, билися мужньо і з гідною подиву впертістю. Серед них не було жодного білого плаща. Це була переважно середня і дрібна прусська шляхта, яка зобов'язана була йти на війну з наказу Ордену. Більшість їхніх коней також була з броні, декотрі в залізних попонах і всі в залізних налобниках з сталевим рогом посередині. Командував ними високий, стрункий рицар в темноблакитному панцері і в такому ж шоломі з опущеним забралом.

З лісової гущавини на німців падала злива стріл, але вістря без шкоди одскакували від налобників, від панцерів та гартованих наплічників. Вал піших і кінних жмудинів оточував німців зблизька, але вони так запекло боронилися, рубаючи й колючи довгими мечами, що під кінськими копитами лежав вінок трупів. Перші ряди нападаючих хотіли трохи відступити, але, підперті ззаду, не могли цього зробити. Зчинилась тиснява й замішання. Очі засліплювало миготіння списів та блиск мечів. Коні почали вищати, кусатись і хвицатись. Над'їхали жмудські бояри, Збишко, чех і мазури. Під їхніми могутніми ударами «купа» почала хитатись і гойдатись, немов ліс під вітром, а вони, як ті лісоруби, що розчищають зарості, напружено й на велику силу посувалися вперед.

Мацько наказав зібрати на місці бою довгі німецькі бердиші й, озброївши ними з тридцять диких воїнів, почав протискатися з ними крізь юрбу до німців. Дійшовши до них, він крикнув: «Коней по ногах!» – і одразу виявився страшний наслідок. Німецькі рицарі не могли дістати мечами його людей, а тимчасом бердиші почали страшно калічити коням ноги. Блакитний рицар одразу збагнув, що надходить кінець битви і що залишається або пробитися крізь цю юрбу, яка заступає їм дорогу назад, або загинути.

Він вибрав перше, і з його наказу лава рицарів вмить обернулася в той бік, з якого прийшла. Жмудини одразу насіли на неї, але німці, закинувши щити за плечі і прорубуючись вперед та в боки, розірвали кільце й ураганом помчали на схід. Назустріч їм вискочив загін воїнів, який тільки що під'їхав до поля бою, але, зім'ятий кращою зброєю і кіньми, за одну хвилину виліг, мов нива під вихором. Дорога до замка була вільна, але порятунок – ще далекий і непевний, бо жмудські коні були прудкіші за німецькі. Блакитний рицар дуже добре це, розумів.