Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 45 страниц)

В думці він вирішив, що коли вони зажадають видачі де Бергова,– оддасть, коли зажадають доплати – доплатить, хоч би довелося до тієї ціни додати цілий Спихов, але потім горе буде тим, хто підняв руку на його єдину дочку!

За цілу ніч вони й на мить не заплющили очей. А перед ранком ледве впізнали один одного – так змінилися їх обличчя! Юранда нарешті вразили сум і Запеклість Збишка, і він сказав:

– Вона тебе повила покривалом і врятувала від смерті, – я це знаю. А ти любиш її?

Збишко подивився йому прямо в очі і майже зухвало відповів:

–Вона моя дружина.

Юранд спинив коня і здивовано дивився на Збишка, кліпаючи очима. – Як ти кажеш?

–Кажу, що вона моя жінка, а я її чоловік.

Рицар із Спихова затулив руками очі, немов засліплений рантовим спалахом блискавки, але нічого не відповів, а потім рушив конем і, випередивши всіх, мовчки поїхав далі.

XXX

Але Збишко, їдучи за им, не міг довго витримати і сказав собі в думці: «Нехай краще вибухне гнівом, ніж має мучитись». Він під'їхав до Юранда і, торкнувшись стременом об його стремено, заговорив:

– Послухайте, як воно було. Ви знаєте, що Дануська зробила для мене в Кракові, але не знаєте, що в Богданці за мене сватали Ягенку, Зихову дочку із

Згожелиць. Цього хотів мій дядько Мацько, її батько Зих, а також мій багатий родич абат... Що там довго говорити? Дівка порядна, гарна, і придане теж добре. Але цього не могло трапитись. Жаль мені було Ягенки, але ще більше жаль Дануськи, і я поїхав до неї в Мазовію, бо щиро вам кажу: не міг довше без неї жити. Згадайте лише, як ви самі любили – згадайте і не дивуйте.

Збишко зупинився, чекаючи від Юранда якогось слова, але той мовчав, і юнак говорив далі:

–В лісовому палаці мені пощастило врятувати на ловах від тура княгиню й Данусю. І княгиня тоді сказала: «Тепер уже Юранд не буде противитись, бо як же йому не віддячити за такий вчинок?» Але я й тоді не думав її брати без вашого батьківського благословення. Та й ніяк було, бо лютий звір так мене потовк, що мало душі з мене не витряс. А потім – ви вже знаєте – прийшли оті люди за Данусею, щоб везти її нібито, до Спихова, а я ще й з ліжка не міг устати. Думав, що вже ніколи її не побачу. Думав, що ви заберете її до Спихова й віддасте за іншого. В Кракові ж ви мені відмовили... А мені здалося, що я вмру. Боже мій, яка то була ніч! Нічого, крім горя та жалю! Здавалось, як вона поїде, то й сонце не зійде. Зрозумійте ж ви людське кохання і людські муки...

На мить у голосі Збишка почулися сльози, але він був чоловік мужній, опанував себе й казав далі:

–Люди приїхали за нею й хотіли одразу її забрати, але княгиня сказала їм чекати до ранку. І тут господь навів мене на думку поклонитися княгині й попросити її, щоб віддала за мене Дануську. Думав, як умру, то матиму хоч цю єдину втіху. Зважте на те, що дівчина мала їхати, а я залишався смертельно хворий. Не було часу просити вашого дозволу. Князя вже не було в лісовому палаці, і княгиня дуже вагалася, бо не мала з ким порадитись. Нарешті вони обоє з ксьондзом Вишонеком змилувалися наді мною, і ксьондз Вишонек повінчав нас... Божа Сила, боже право...

А Юранд перебив його глухим голосом:

І божа кара.

Чому має бути кара? – запитав Збишко. – Ви тільки подумайте: прислали за нею перед шлюбом, і чи був би він, чи не було б, однаково її викрали б.

Але Юранд знову нічого не відповів і їхав мовчазний, похмурий, із скам'янілим обличчям. І Збишко, що відчув був полегкість як людина, котра скаже якусь довго приховувану таємницю, тепер злякався й занепокоївся, що старий рицар затявся в своєму гніві і вони відтепер стануть чужими й неприязними людьми.

Йому зробилося страшенно тяжко. Після від'їзду з Богданця він ніколи ще не відчував такого душевного тягаря. Тепер йому здавалося, що нема ніякої надії ні пом'якшення Юранда, ні – ще гірше – на врятування Данусі, що все було марно, і в майбутньому його спіткають ще гірші нещастя та горе. Але ця зневіра тривала недовго і, як цс властиво було його вдачі, змінилася на гнів, жадання суперечки й боротьби. «Не хоче згоди,– сказав він сам до себе, думаючи про Юранда,– нехай буде незгода, нехай буде, як йому хочеться». І він готовий був кинутись на самого Юранда. йому захотілось битися з ким завгодно й за що завгодно, аби тільки щось робити, аби дати вихід скорботі й гнівові, аби знайти якусь полегкість.

Тимчасом вони заїхали до корчми на роздоріжжі, що називалася «Світляк», де Юранд, повертаючись з князівського двору до Спихова, звичайно спинявся, щоб дати відпочити людям і коням. За звичкою так він зробив і тепер. За хвилину вони із Збишком опинилися в окремій кімнаті. Раптом Юранд зупинився перед молодим рицарем і, втупившись в нього, спитав;

– То це ти задля неї сюди примандрував?

Збишко майже різко відповів:

–А ви думаєте, що я заперечуватиму?

І подивився Юрандові прямо в очі, готовий на гнів вибухнути гнівом. Але в обличчі старого воїна не було злості, була тільки безмежна туга.

–І дочку мою врятував? – спитав Юранд трохи згодом.– І мене відкопав?..

Збишко глянув на нього здивовано і злякано: чи той при своєму розумі, бо Юранд ставив ті ж самісінькі запитання, що й у князівському палаці.

– Сядьте,– сказав він,– мені здається, ви ще слабі.

Але Юранд узяв Збишка за плечі й раптом сильно пригорнув, його до своїх грудей. Опам'ятавшись від хвилевого здивування, Збишко в свою чергу обняв Юранда, і вони довго тримали один одного в обіймах, поєднані спільним горем і спільним нещастям.

Коли вони випустили один одного з обіймів, Збишко припав до ніг старого рицаря, а далі з слізьми на очах став цілувати його в руки.

–Ви не будете противитись? – спитав він. Юранд відповів:

Я противився тому, що в душі пожертвував її богу.

Ви пожертвували її богу, а бог мені. Воля його!

Воля його! – повторив Юрапд.– Але тепер нам потрібне і його милосердя.

Кому ж бог поможе, як не батькові, котрий шукає дитини, як не чоловікові, котрий шукає жінки? Не буде ж він допомагати розбійникам.

А от же її викрали,– відповів Юранд. – То віддайте їм де Бергова.

Віддам усе, що захочуть.

На думку про хрестоносців у нього враз пробудилась колишня ненависть і обхопила, наче полум'ям, і він додав крізь зціплені зуби:

І додам, чого не хочуть.

Я також присягнув на це,– відповів Збишко,– але зараз нам треба до Спихова.

І він став квапити слуг, що сідлали коні. Коли коні поїли обрік, а люди трохи нагрілися в кімнатах, вирушили далі, хоч надворі вже смеркало. Тому що дорога була ще далека, а проти ночі брав сильний мороз, Юранд і Збишко, ще не зовсім здорові, поїхали в санях. Збишко розказував про дядька Мацька і шкодував, що його зараз нема тут, бо тепер якраз би й знадобилась його хитрість, ще більш потрібна в боротьбі проти підступного ворога, ніж хоробрість. Нарешті він звернувся до Юранда:

–А ви хитрий?.. Бо я зовсім не вмію хитрувати.

І я ні,– відповів Юранд.– Я воював з ними не хитрістю, а оцією рукою та цим болем, що в мені зостався.

Я це дуже добре розумію,– сказав молодий рицар.– Тому розумію, що кохаю Дануську, яку у мене вкрали. Коли б, не дай боже...

І не докінчив, бо, тільки подумавши про це, відчув у своїх грудях не людське, а вовче серце. Деякий час вони їхали мовчки білою, залитою місячним світлом-дорогою, потім Юранд заговорив немов сам до себе:

–Якби у них була причина мститись мені, – я б нічого не сказав. Але ж, богом присягаюся, не було у них причини... Я воював з ними на полі бою, коли їздив послом від нашого князя до Вітольда, а-тут був сусідом для сусідів... Бартош Наленч схопив сорок рицарів, які йшли до них, закував у кайдани й ув'язнив у підземеллі в Козьмині. Мусили хрестоносці йому піввоза грошей за них насипати. А коли мені траплявся гість-німець, який їхав у гості до хрестоносців, я його приймав, як рицар рицаря, та ще й обдаровував. Не раз до мене й хрестоносці через багна приїжджали. Не зробив їм тоді нічого лихого, а вони мені вчинили таке, чого б я й тепер не вчинив найбільшому ворогові...

Страшні спогади стали мучити його дедалі-більше, голос майже завмер, і він говорив, стогнучи:

– Одна ти була в мене, як овечка, як одне серце в грудях, а вони тебе, як собаку, взяли на мотузок, і на тому мотузку ти збіліла... А тепер дочку... Господи!

Господи!

Знову зайшло мовчання. Збишко підняв до місяця своє, молоде обличчя, в якому відбилося здивування, глянув на Юранда і спитав:

–Батьку!.. Їм личило б краще добиватися людської любові, а не помсти. Нащо вони стільки кривд усім народам і всім людям чинять?

Юранд у розпачі розвів руками й відповів глухим голосом:

– Не знаю...

Збишко якийсь час думав про свої запитання, а потім повернувся думкою до Юранда.

– Кажуть люди, що ви їм добре помстилися,– сказав він.

Юранд тимчасом притамував у собі біль, опам'ятався й почав говорити:

–Я заприсягнувся помститись їм... І богу заприсягнувся, що коли він допоможе мені доконати помсти, то віддам йому єдину дочку. Через те я і не погоджувався на твій шлюб з нею. А тепер не знаю: чи то була його воля, чи ви тим вчинком накликали на себе його гнів.

Ні,– сказав Збишко. – Я вже казав вам, що коли б ми й не вінчались, то псявіри однак її викрали б. Бог зглянувся над вашим бажанням, а Дануську подарував мені, бо без його волі у нас нічого б не вийшло.

Кожен гріх – проти волі божої.

Гріх, але не таїнство. Таїнство – це боже діло.

Значить, нічого не вдієш.

І слава богу, що нічого! Отож не нарікайте, бо ніхто вам проти цих розбишак так не поможе, як я поможу. Побачите! За Дануську ми їм своїм чином заплатимо, але якщо живий хоч один з тих, що вашу небіжчицю мордували, віддайте його мені й побачите!

Але Юранд похитав головою.

–Ні,– відповів він похмуро,—з тих жодного живого вже нема...

Якийсь час було чути лише пирхання коней та приглушений звук копит на в'їждженій дорозі.

Якось уночі,– вів далі Юранд,—я почув голос, що виходив ніби з стіни і казав мені: «Досить помсти!» Але я не послухав, бо то не був голос моєї покійної дружини.

А що то міг бути за голос? – занепокоєно спитав Збишко.

Не знаю. В Спихові часто щось у стінах говорить, а часом стогне, бо багато їх на цепах у підземеллі померло.

А що вам ксьондз казав?

Ксьондз посвятив замок і теж сказав, щоб я припинив помсту, але цього не могло бути. Я їм залив багато сала за шкуру, і вони пізніше самі почали метатися. Робили засідки й викликали на бій... Так було й тепер. Майнегер і де Бергов перші мене викликали.

Ви брали коли-небудь викуп?

Ніколи. З тих, кого я захопив, перший де Бергов вийде живим.

Розмова обірвалась, бо вони звернули з широкого шляху на вужчу дорогу, яка крутилася і місцями входила в лісові просіки, засипані сніговими заметами, через які трудно було перебратись. Весною або влітку під час дощів ця дорога була майже непроїжджа.

Це ми вже під'їжджаємо до, пихова? – спитав Збишко.

Так,– відповів Юранд. – Ще буде чималий шмат лісу, а потім почнуться незамерзаючі болота, серед яких і стоїть Спихов... За болотами простяглися луги та сухі поля, але до замка можна дістатися тільки через греблю. Німці не раз хотіли застукати мене там, але не могли, і багато їхніх кісток біліє по лісових галявинах.

Та й потрапити сюди нелегко,– сказав Збишко.– Якщо хрестоносці пришлють людей, то як вони потраплять?

Вони вже не раз присилали, у них є такі, що знають дорогу.

– Дай боже, щоб ми застали їх у Спихові! – сказав Збишко.

Тимчасом це побажання здійснилося раніше, ніж молодий рицар гадав, бо коли вони виїхали з лісу на відкрите місце, де лежав серед боліт Спихов, то побачили поперед себе двох вершників і низькі сани, в яких сиділо три темпі постаті.

Ніч була дуже ясна, так що на білому сніговому килимі добре було видно всю групу. Серця в Юранда і Збишка забилися дужче: хто ж міг їхати до Спихова серед ночі, коли не посланці від хрестоносців?

Збишко сказав візничому їхати швидше, і вони незабаром наблизились до незнаних людей на таку відстань, що вже чули їхні голоси. Два вершники, які, видно, охороняли сани, обернулися до них і, познімавши самостріли з плечей, почали гукати:

–Wer da?

Німці! – шепнув Збишкові Юранд. Потім голосно гукнув:

Це моє право питати, а твоє – відповідати. Хто ви?

Подорожні.

Які подорожні?

Прочани.

Звідкіля?

– Із Щитна.

– Вони! – знову шепнув Юранд.

Тимчасом сани порівнялися з ними, і одночасно попереду показалося шість вершників. То була спиховська сторожа, яка день і ніч вартувала греблю, що вела до городища. Біля коней бігли величезні й страшні, схожі на вовків собаки.

Вартові, впізнавши Юранда, почали вигукувати привітання. Але в тих вигуках вчувалося здивування: дідич повертався передчасно й несподівано. А Юранд, усе думаючи про посланців, знов звернувся до них і запитав:

– Куди ви їдете?

До Спихова.

Чого?

Про це ми можемо сказати тільки самому панові.

Юранд уже хотів був сказати: «Я і є пан із Спихова», але, розуміючи, що при людях ця розмова відбутися не може, стримався. Він тільки спитав, чи є у них які-небудь листи, і, діставши відповідь, що їм доручено сказати про все на словах, наказав їхати щодуху. Збишкові хотілося якнайшвидше довідатись щонебудь про Данусю, і він ні на що не звертав уваги, тільки нетерпеливився, коли спускали містка на повний води рів, за яким на валах стримів височезний частокіл. І хоч йому раніш не раз хотілося поглянути на це зловісне городище, при згадці про яке німці з острахом хрестилися, тепер він нічого не бачив, крім посланців від хрестоносців, від яких міг почути, де знаходиться Дануся й коли її звільнять. Збишко не передбачав, що незабаром його чекає тяжке розчарування.

Крім верхівців-охоронців і візничого, в посольство з Щитна входили ще дві особи: та сама жінка, що привозила колись до лісового палацу цілющий бальзам, і молодий прочанин. Жінки Збишко не впізнав, бо навіть не бачив її в лісовому палаці, а прочанин здався йому переодягненим зброєносцем. Юранд одразу повів їх до наріжної кімнати – і став перед ними величезний і страшний у відблисках полум'я, що падали на нього від каміна.

–Де моя дочка? – запитав він.

Вони полякались, опинившись віч-на-віч з грізним рицарем. Хоч у прочанина було зухвале обличчя, але він тремтів, як лист на дереві, а жінка ледве стояла на ногах. Вона перевела погляд з обличчя Юранда на Збишка, потім на блискучу лису голову ксьондза Калеба і знову подивилася на Юранда, немов питаючи, чого тут треба цим двом.

–Пане,– відповіла вона нарешті, – ми не знаємо, про що ви питаєте, але нас прислано у важливих справах. В усякому разі той, хто нас послав, ясно сказав нам, щоб розмова відбувалася без свідків.

–У мене немає від них таємниць! – сказав Юранд.

–Але вони є у нас, шляхетний пане,– відповіла жінка,– і коли ви дозволите свідкам залишитись, то ми проситимемо, щоб ви дозволили нам завтра виїхати.

На обличчі незвиклого до заперечень Юранда позначився гнів. Якийсь час його русяві вуса зловісно ворушились, але він подумав, що йдеться про Данусю, і переміг себе. Нарешті Збишко, який зацікавлений був насамперед у тому, щоб розмова відбулася якнайшвидше, і знаючи, що Юранд її йому повторить, сказав:

–Коли так, то залишайтеся самі.

І вій вийшов разом з ксьондзом Калебом. Але як тільки опинився в кімнаті, обвішаній здобутими Юрандом щитами і панцерами, до нього підійшов Гловач.

–Пане,– сказав він,– це та сама жінка. – Яка жінка?

Та, котра привозила від хрестоносців цілющий бальзам. Я впізнав її одразу, і Сандерус також впізнав. Вона, видно, приїжджала як шпигунка і тепер, напевне, знає, де панянка.

І ми будемо знати,—сказав Збишко.– А ви знаєте й цього прочанина?

Ні, не знаємо,– відповів Сандерус,– але не купуйте, пане, у нього індульгенцій, бо це фальшивий прочанин. Якби його взяти на муки, від нього багато чого можна б довідатись.

–Будемо ждати! – сказав Збишко.

Тимчасом у наріжній кімнаті, як тільки за Збишком і ксьондзом Калебом зачинилися двері, орденська черниця швидко підступила до Юранда й прошепотіла:

Вашу дочку схопили розбійники.

З хрестом на плащах?

Ні. Але бог поміг побожним братам її одбити, і зараз вона у них.

– Де вона, я питаю?

–Під опікою побожного брата Шомберга,—відповіла жінка, склавши навхрест на грудях руки і смиренно схиляючись.

Почувши страшне ім'я ката Вітольдових дітей,

Юранд побілів як полотно. Він сів на лаві, приплющив очі й почав витирати на чолі рясний холодний піт.

Побачивши це, прочанин, який тільки що не міг подолати страху, тепер узявся в боки, розсівся на лаві, простягнув ноги і глянув на Юранда повними пихи й погорди очима.

Настало довге мовчання,

І брат Маркварт допомагає братові Шомбергові охороняти її,– говорила далі жінка.– Це надійна опіка, і панянці не станеться ніякої кривди.

Що я маю зробити, щоб мені її віддали? – спитав, Юранд.

Скоритися Орденові! – погордливо сказав прочанин.

Почувши це, Юранд устав підійшов до нього і, схилившись над ним, сказав глухим, страшним голосом:

–Мовчи!..

І прочанин знову жахнувся... Він міг би грозити і сказати таке, що спинило б і зламало Юранда, але злякався, подумавши: поки він встигне вимовити слово, з ним може трапитись щось жахливе. І він замовк, втупивши круглі, немов скам'янілі від страху очі в грізне обличчя спиховського пана, й сидів нерухомо, тільки борода його дрібно тремтіла.

А Юранд звернувся до орденської черниці: – У вас є лист?

– Ні, пане, Листа немає. Що маємо сказати, те скажемо усно.

– Говоріть!

Вона повторила ще раз, немов для того, щоб Юранд добре запам'ятав:

–Брат Щомберг.і брат Маркварт пильнують панянки, так що ви, пане, гамуйте свій гнів... Але їй не станеться нічого лихого, і хоч ви довгі роки тяжко кривдили Орден, брати хочуть віддячити вам добром за зло, якщо ви задовольните їхні вимоги.

–Чого вони хочуть?

– Хочуть, щоб ви звільнили пана де Бергова. Юранд глибоко зітхнув.

Віддам їм де Бергова,– сказав він.

І інших бранців, які у вас є в Спихові.

–Є два зброєносці – Майнегера і де Бергова, крім їхніх слуг.

Ви повинні звільнити їх, пане, і заплатити їм за те, що тримали в ув'язненні.

–Не дай боже, щоб я торгувався за дочку, – Цього від вас і сподівалися побожні орденські

брати,– сказала жінка,– але це ще не все, що мені звеліли сказати. Вашу дочку, пане, схопили якісь люди і, напевне, для того, щоб узяти з вас багатий викуп... Бог допоміг братам відбити її, і тепер вони нічого не хочуть, тільки щоб ви віддали їм товариша і гостя. Але брати знають, та й ви знаєте, як їх ненавидять у цій країні і як несправедливо судять їхні навіть і найпобожніші вчинки. Через те брати певні: коли б тутешні люди дізналися, що ваша дочка у них, вони одразу запідозрили б їх у злочині, і за свою чесність брати дістали б тільки наклеп та скарги... Це, безумовно, так! Тутешні злостиві люди вже не раз таким способом віддячували Орденові, плямуючи його добру славу, про яку брати повинні піклуватися. Тому вони ставлять ще одну умову: щоб ви сповістили князя цієї країни і все грізне рицарство, як воно є насправді, що вашу дочку захопили не хрестоносці, а розбійники і що викуповувати її ви мусили від розбійників.

Це правда,– сказав Юранд,– що розбійники захопили мою дочку й від розбійників мушу її викуповувати...

Ви також не повинні про це нікому говорити. Бо коли б хоч одна людина довідалась, що ви вели переговори з братами-хрестоносцями, коли б хоч одна жива душа або хоч одна скарга дійшла до магістра чи до капітулу, тоді б постали непереборні труднощі...

На обличчі Юранда з'явилася тривога. Спочатку йому здалося досить природним те, що комтури вимагають зберегти все в таємниці, боячись відповідальності й поговору, але тепер у нього зародилася підозра, що може бути і якась інша причина; він не міг догадатися, яка саме, і так злякався, як можуть лякатись найвідважніші люди, коли небезпека загрожує не їм самим, а їхнім близьким і любимим людям.

І Юранд вирішив дізнатися від орденської служки чогось більше.

–Комтури вимагають таємниці,– сказав він.– Але як же можна зберегти таємницю, коли я випущу за дочку де Бергова і тих інших?

Скажете, що взяли за пана де Бергова викуп, щоб було чим заплатити розбійникам.

Люди не повірять, бо я ніколи не брав викупу,– похмуро відповів Юранд.

Бо ніколи не йшлося про вашу дитину, – засичала служка.

І знову настало мовчання. Потім прочанин, який за цей час набрався сміливості і зміркував, що Юранд тепер мусить бути стриманішим, сказав:

–Така воля братів Шомберга й Маркварта. А служка вела далі:

– Отже, скажете, що цей прочанин, який приїхав зі мною, привіз вам викуп, і ми поїдемо звідси з шляхетним паном де Берговом та бранцями.

–Як так? – сказав Юранд, нахмуривши брови.– Невже ви гадаєте, що я віддам вам бранців, перш ніж ви повернете мені дочку?

і– Тоді зробіть, пане, інакше. Можете самі їхати за дочкою до Щитна, не ждучи, поки брати вам її привезуть.

–Я? До Щитна?

Бо якби розбійники вдруге її схопили в дорозі, ви й тутешні люди знову звели б наклеп на побожних братів, через це вони хочуть віддати її вам у власні руки.

А де ж запорука, що я повернусь, коли сам влізу вовкові в пащу?

–Честь братів, їхня справедливість і побожність. Юранд став ходити по кімнаті. Він уже передбачав

зраду і боявся її, але в той же час відчував, що хрестоносці можуть поставити йому які схочуть умови і що він проти них безсилий.

Проте, видно, йому спало щось на думку: він раптом спинився перед прочанином, пильно подивився на нього й звернувся до служки:

Гаразд. Поїду до Щитна. А ви й оцей чоловік залишитесь тут, поки я не повернуся, а потім поїдете собі з де Берговом і з бранцями.

Ви не хочете, пане, повірити орденським братам,– сказав прочанин,– то як же вони можуть повірити, що ви, повернувшись, випустите нас і де Бергова?

Обличчя Юранда зблідло від обурення. Настала грізна мить, в яку, здавалося, Юранд от-от схопить прочанина: за груди і придавить до землі коліном, але він погамував гнів, глибоко зітхнув і став говорити повільно й виразно:

– Хто б ти не був, не зловживай моїм терпінням, щоб воно, бува, не урвалося.

Тоді прочанин звернувся до сестри: – Говоріть, що вам наказано.

–Пане,– сказала вона,– вашій клятві мечем, і рицарською честю ми не насмілилися б не повірити, але і вам не личить давати присягу перед простими людьми, і нас не по вашу присягу послано.

– По що ж вас послано?

– Брати сказали,, що ви, нікому нічого не кажучи, повинні з паном де Берговом і бранцями прибути в Щитно.

І почувши це, Юранд почав відводити назад руки й розчепірювати пальці, немов дикий птах пазури; нарешті, ставши перед, жінкою, нахилився до неї, наче, хотів щось сказати їй на вухо, і промовив:

– А вам, не казали, що я накажу вас і Бергова колесувати в Спихові?

– Ваша дочка в руках у братів, під наглядом Шомберга і Маркварта,– підкреслила жінка..

– Розбійників, отруйників, катів!—спалахнув Юранд, – Котрі зуміють за нас помститися і котрі на, від'їзді сказали нам так: «Якщо він не виконає всіх наших наказів, то ліпше буде, щоб ця дівчина вмерла, як померли й Вітольдові діти». Вибирайте!

–І зрозумійте, що ви в руках комтурів,– озвався прочанин. – Вони не хочуть вам чинити кривди, і староста із Щитна прислав вам через нас слово, що вільно виїдете з його замка, але хоче, щоб ви, за все їм заподіяне, прийшли плащеві хрестоносців вклонитися і здатись, на ласку переможців. Хочуть вам простити, але спочатку хочуть нагнути вашу горду голову. Ви називали їх зрадниками й клятвопорушниками – отже, хочуть, щоб ви здалися їм на віру. Звільнять і вас, і дочку, але мусите про це благати. Топтали ви їх – мусите заприсягти, що ваша рука ніколи не підійметься на білий плащ.

– Так хочуть комтури,– додала жінка,– а з ними Маркварт і Шомберг.

Настала мертва тиша. Тільки здавалося, що десь між балками в стелі якась приглушена луна моторошно повторювала: «Маркварт... Шомберг». А з-за вікон долинали перегуки Юрандових лучників, що вартували на валах городища.

Прочанин і орденська служка довгий час перезирались та поглядали на Юранда, що нерухомо сидів під стіною, в тіні від шкур, якими було запнуте вікно. В голові зосталась тільки одна думка: якщо не зробить того, що від нього вимагають хрестоносці, вони задушать його дочку; а як зробить, то теж може не врятувати ні Данусі, ні себе. Відчував над собою немилосердне насильство, яке його пригнобило. В уяві вже бачив залізні руки хрестоносця на шиї Данусі. Знаючи їх, він ні на хвилину не сумнівався, що вони її замордують, закопають на замковім валу, а потім відречуться, заприсягнуться – і тоді хто зможе довести, що то вони її викрали? Правда, в Юранда в руках були посланці, він міг одвести їх до князя; катуванням вирвати у них зізнання, але ж у руках у хрестоносців була Дануся, і вони також могли не пошкодувати для неї мук. І йому вже здавалось, що дочка здалека простягає до нього руки, благаючи порятунку. Якби він хоч знав напевне, що вона в Щитні, міг би цієї ж ночі вирушити до границі, несподівано напасти на німців, здобути замок, вирізати залогу й визволити дочку. Але її могло не бути і Напевне не було в Щитні. Ще майнула в голові блискавична думка: схопити цю жінку й прочанина, одвезти їх просто до великого магістра, може б, він добився від них зізнання й наказав би віддати йому дочку. Але ця блискавка як спалахнула, так вмить і згасла... Адже ці люди могли сказати магістрові, що приїхали викупити Бергова й ні про яку дівчину нічого не знають. Ні, цей спосіб нічого не давав– що ж давало? Подумав, що як поїде до Щитня, його закують в кайдани і вкинуть в підземелля, а Данусі все-таки не випустять, хоч би тільки для того, щоб не виявити, що вони її вкрали. А тимчасом смерть стояла над його єдиною дитиною, смерть над останньою дорогою душею... Нарешті думки його почали плутатись, страшний біль змінився заціпенінням. Він сидів нерухомо, тіло, його стало наче мертве, ніби вирубане з каменю. Якби він хотів підвестися в ту мить – не зміг би.

Тимчасом посланцям набридло так довго ждати – орденська служка підвелася й сказала:

Незабаром світанок, дозвольте нам, пане, йти. Нам треба спочити.

І підживитись після довгої дороги, – додав прочанин.

Вони обоє вклонилися Юрандові і вийшли. А він так і залишився сидіти, немов скований сном або мертвий.

За хвилину двері відхилилися, і в них показався Збишко, а за ним ксьондз Калеб.

–Що сказали посланці? Чого вони хочуть? – спитав молодий рицар, наближаючись до Юранда.

Юранд здригнувся, але нічого не відповів, тільки часто закліпав очима, немов прокинувшись від глибокого сну.

–Пане, чи ви не хворі? озвався ксьондз Калеб, який, знаючи Юранда краще за інших, спостеріг, що з ним діється щось дивне.

–Ні,– відповів Юранд.

–А Дануська? – питав далі Збишко.– Де вона і що вам про неї сказали? З чим вони приїхали?

З ви-ку-пом, – спроквола відповів Юранд.

З викупом за Бергова?

За Бергова...

Як то за Бергова? Що з вами?

Нічого...

Але в голосі його було щось таке незвичайне й безпорадне, що їх обох пойняла нагла тривога, тим більше, що Юранд говорив про викуп, а не про обмін Бергова на Данусю.

Боже милосердний! – вигукнув Збишко.– Де Дануся?

–Нема її у хре-сто-нос-ців, нема! —сонним голосом відповів Юранд.

І раптом, як мертвий, звалився з лави на підлогу.

XXXI

Другого дня опівдні посланці хрестоносців бачилися з Юрандом, а через деякий час виїхали, забравши з собою де Бергова, двох зброєносців та кільканадцять інших полонених. Після їх від'їзду Юранд покликав ксьондза Калеба, якому продиктував листа до князя,

де повідомляв, що хрестоносці не викрадали Данусі, але йому вдалося дізнатися, що вона схована, і він сподівається через кілька днів визволити дочку. Те саме він сказав і Збишкові, який з учорашньої ночі не знаходив собі місця від здивування й тривоги. Проте старий рицар не хотів відповідати на жодне його запитання, а сказав терпляче ждати й нічого не починати для визволення Данусі, бо все це було б їй на шкоду. Надвечір він знову зачинився з ксьондзом Калебом, якому спочатку наказав написати заповіт, висповідався й запричастився, а потім покликав до себе Збишка й старого, завжди мовчазного Толіму, що супроводив його в усіх походах і боях, а в мирний час відав у Спихові господарством.

–Ось, – сказав він, звертаючись до старого воїна й підносячи голос, немов говорив до людини, яка недочуває,– чоловік моєї дочки, з якою він одружився при князівському дворі, на що я дав свою згоду. Тому після моєї смерті він має бути тут паном, отже й власником городища, земель, лісів, лугів, людей і всього майна, що є в Спихові...

Почувши це, Толіма дуже здивувався й почав крутити своєю квадратною головою то в бік Збишка, то в бік Юранда; він нічого не сказав, як не говорив ніколи нічого, тільки схилився перед Збишком і легко доторкнувся руками до його колін.

А Юранд говорив далі:

–Заповіт мій записав ксьондз Калеб, а під заповітом є моя воскова печать; ти повинен посвідчити, що чув від мене, і що я наказав, щоб цього молодого рицаря тут слухали так само, як мене. Покажеш йому всю здобич і гроші в скарбниці і будеш йому до смерті вірно служити як у мирний час, так і на війні. Чуєш?

Толіма підніс руки до вух і кивнув головою, потім на знак Юранда вклонився і вийшов, а старий рицар знову звернувся до Збишка й підкреслив:

–Тим, що є в скарбниці, можна розпалити найбільшу жадобу й не одного, а сто бранців викупити. Пам'ятай.

Але Збишко спитав:

–Чому ви вже віддаєте мені Спихов?

– Я віддаю тобі більше, ніж Спихов, – свою дочку.

–І година смерті невідома,—сказав ксьондз Калеб.

Воістину невідома, – з смутком повторив Юранд. – Недавно мене присипало снігом, і хоч бог послав мені порятунок, але колишньої сили вже немає...

Клянусь богом! – вигукнув Збишко.– Щось у вас з учорашнього дня змінилося, і ви більше про смерть, ніж про Данусю, говорите. Клянусь богом!

Повернеться Дануська, повернеться,– відповів Юранд,– над нею милость божа. Але як повернеться... Слухай... Забирай її в Богданець, а Спихов залиш на Толіму... Він людина вірна, а тут погані сусіди. Там їй зашморга на шию не накинуть... там безпечніше...

Чого ж це ви немов з того світу говорите! – вигукнув Збишко;—Що це означає?

–Бо я вже й був наполовину на тім світі, а тепер, мені здається, мене бере якась хвороба. Я турбуюсь про дочку... адже вона у мене єдина. Та ще ти, хоч я знаю, що ти її любиш...

Він замовк і, видобувши короткий меч – мізерикордію, повернув його руків'ям до Збишка:

–Присягни мені ще раз на цьому хресті, що ніколи її не скривдиш і вірно любитимеш...

Очі Збишкові раптом наповнились слізьми. Він умить став навколішки й, поклавши пальця на руків'я, вигукнув:

–Присягаюсь муками господніми, що не заподію їй кривди і буду вірно любити!

– Амінь! – сказав ксьондз Калеб.

А Юранд вклав у піхви мізерикордію й обняв Збишка: