Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 45 страниц)

– Ех, і дівчина! Аж подвір'я від неї проясніло!

–То правда!

Вони замовкли. Мацько, здавалося, про щось міркував, дивлячись на перші зірки на небі, потім знову сказав, наче сам до себе:

І ласкаве, і хазяйновите, хоч нема ще й п'ятнадцяти років.

Еге ж,– сказав Збишко,– старий Зих теж любить її, як око в лобі.

І казав, що Мочидоли за нею віддасть, а там же в луках випасається табун кобил з лошатами.

–В мочидольських борах, здається, страшні багна?.. – Зате багато бобрових сельбищ.

Вони знову помовчали. Мацько якийсь час дивився скоса на Збишка й нарешті запитав:

–Чого ти так замріявся? Про що думаєш?

– Та... знаєте... Ягенка так нагадала мені Дануську, аж у серці заболіло.

– Ходімо до хати, – відказав на це старий.– Пізно вже.

Насилу вставши, він сперся на Збишка, який одвів його в комору.

Другого ж дня Збишко поїхав до Згожелиць, на цьому дуже наполягав Мацько. Він також умовив племінника взяти з собою для поважності двох слуг та якнайкраще прибратись, щоб таким способом виявити Зихові честь і вдячність. Збишко поступився й поїхав прибраний, як на весілля, в тій самій, здобичній яці з білого атласу, обшитій знизу золотою торочкою та гаптованій золотими грифами, Зих прийняв його з відкритими обіймами, з радістю й піснями, а Ягенка, переступивши поріг кімнати й побачивши юнака, спинилась, немов укопана, і мало не впустила барилка з вином, бо подумала, що то приїхав якийсь Королевич. Вона одразу втратила сміливість і сиділа мовчки, лише раз у раз протираючі очі, немов хотіла прокинутись від сну. Малодосвідченому Збишкові здавалося, що вона, з якоїсь невідомої йому причини, не рада його бачити, тому він розмовляв тільки з Зихом, вихваляючи його сусідську щедрість та захоплюючись згожелицькою садибою, яка справді нічим не схожа була на богданецьку.

Тут скрізь видно було достаток і заможність. В кімнатах шибки були з тонко виструганого і так одшліфованого рогу, що він був прозорий, немов скло. Замість вогнищ посеред кімнат – по кутках стояли печі з коминами. Підлога була з модринових, чисто вимитих дощок, на стінах красувалася зброя та безліч блискучих, як сонце, мисок, а також гарно вирізьблені ложечниці з рядами ложок, дві з яких були срібні. Подекуди висіли шматки парчі, здобуті на війні або куплені у мандрівних купців. Під столами лежали величезні полові шкури турів, зубрів та диких кабанів, Зих охоче показував свої багатства, щохвилини згадуючи, що це все – наслідки Ягенчиного господарювання. Він повів Збишка також у комірчину, що пахтіла живицею і м'ятою, де під стелею висіли цілі в'язки вовчих, лисячих, кунячих та бобрових шкур. Показав йому сироварню, склади воску й меду, діжки з борошном, склади сухарів, прядива та сушених грибів. Потім повів його в комори, обори, в стайні і хліви, в сараї, в яких стояли вози, мисливське приладдя, сіті, і так засліпив йому очі багатством, що Збишко, повернувшись вечеряти, не міг стримати свого здивування.

Жити б і не вмирати в ваших Згожелицях! – сказав він.

В Мочидолах майже такі самі порядки, – відповів Зих.– Пам'ятаєш Мочидоли? Це ближче до Богданця. Наші батьки сварилися колись за межі й викликали один одного на бійку, але я сваритися не буду.

Він цокнувся із Збишком келихом меду й запитав: – Може б, ти нам щось заспівав?

Ні,– відповів Збишко,– мені цікаво вас послухати.

Згожелиці колись дістануться ведмежатам, аби тільки вони за них не погризлись...

–Яким ведмежатам?

– А хлопчакам, Ягенчиним братам.

–Ну, їм не доведеться лапи взимку смоктати.

–Що ні, то ні. Але й Ягенці в Мочидолах буде що в рот укинути...

– Певно, що так!

– А чого ти не їси і не п'єш? Ягенко, налий нам

обом!

– Я їм і п'ю, скільки можу.

А як не зможеш, то розпережися... Гарний пас! Ви, мабуть, на Литві взяли добру здобич?

Не нарікаємо,– відповів Збишко, користаючись з нагоди показати, що й власники Богданця не якісь там злидні.– Частину здобичі ми продали в Кракові і взяли сорок гривень срібла...

–Бійся бога! За них же можна купити село!

Там був один міланський панцер, якого дядько продав, сподіваючись смерті, знаєте...

Знаю! Ну, значить, в Литву варто йти. Я свого часу хотів, та побоявся.

–Кого? Хрестоносців?

–Е, хто б їх там боявся! Поки тебе не вб'ють, то чого ж боятись, а як уб'ють, то вже нема й часу боятись. Боявся я отих поганських божків або чортів. По лісах їх, кажуть, як тих мурах.

– А де ж їм сидіти, коли їхні божниці попалили?..

Колись вони жили в достатку, а тепер тільки мурахами та грибами живляться.

Ти їх бачив?

Сам я не бачив, але чув, що люди бачили... Висуне котре-небудь з-за дерева волохату лапу та й трясе нею – просить, щоб що-небудь дали...

Казали це саме й Мацько,– озвалася Ягенка.

Еге ж! Він і мені розказував про це по дорозі,– додав Зих.– Та воно й не дивно! Адже й у нас, хоч край наш давно християнський, інколи щось регоче по баюрах, та й у хаті також. Хоч ксьондзи й лаються за це, але однак краще залишити на ніч домовикам миску з їжею, бо як не залишиш, то так шкребуться в стіни, що й очей не заплющиш... Ягенко!.. Постав, доню, миску коло порога!

Ягенка взяла череп'яну миску, повну галушок з сиром, і поставила її коло порога, а Зих сказав:

–Ксьондзи кричать, погрожують!.. Адже господу Ісусові через той десяток галушок слави не зменшиться, а коли домовик неголодний та зичливий, то й від вогню, і від злодія обереже.

Потім Зих звернувся до Збишка.

А може б, ти скинув паса та заспівав?

Заспівайте ви, я бачу, що вам уже давно хочеться, або, може, панна Ягенка заспіває?

Будемо співати по черзі!—зрадів Зих.—Є ще у нас один слуга, який попищить нам на сопілці. Покликати його!

Покликали слугу, який сів на дзиглику і, взявши «пищалку» в губи та розставивши на ній пальці, став дивитись на присутніх, кому вторувати.

А вони почали сперечатись, бо ніхто не хотів починати першим. Нарешті Зих сказав Ягенці подати приклад, і вона, хоч і дуже соромилась Збишка, встала з лави, заклала руки під фартух і почала:

Коли б я, як пташка,

Літати уміла,

Я б у Шльонськ до Яська

Зараз полетіла!

Збишко широко розкрив очі, потім схопився на рівні ноги й голосно заволав:

–Звідки ви знаєте цю пісню?

Ягенка здивовано глянула на нього.

–Та її ж усі співають... А хіба що?

А Зих, гадаючи, що Збишко підпив, обернувся до нього й весело сказав:

–Розпережись! Тобі одразу полегшає!

Але Збишко ще якийсь час стояв із збентеженим обличчям, потім, погамувавши хвилювання, озвався до Ягенки:

–Перепрошую вас. Щось мені несподівано згадалося. Співайте далі.

–А може, вам сумно слухати?

–Та ні,– відповів Збишко тремтячим голосом.– Я б цю пісню слухав цілу ніч.

Сказавши це, він затулив долонями очі й замовк; йому не хотілося говорити.

Ягенка проспівала другий куплет, але, скінчивши, помітила, що по пальцях Збишка спливають буйні сльози.

Вона підсунулась до нього і, сівши поруч, торкнула його ліктем:

– Ну? Що з вами сталося? Я не хочу, щоб ви плакали. Кажіть, що з вами?

Нічого, нічого! – зітхнувши, відповів Збишко.– Багато довелося б говорити... Що було, те минулося.

Мені вже веселіше.

– Може б, ви солодкого вина випили?

– Шановна дівчино! – вигукнув Зих.– А чого це ви кажете одне одному «ви»? Кажи до нього: Збитку, а ти до неї: Ягенко. Ви ж знаєте одне одного змалку... Потім він звернувся до дочки:

А що він тебе колись віддубасив, то байдуже!.. Тепер він такого не зробить.

Не зроблю! – весело сказав Збишко.– Нехай вона мене тепер за те віддубасить, коли хоче.

Щоб розвеселити його остаточно, Ягенка стиснула руку в кулачок і, сміючись, почала жартома бити Збишка.

– Ось тобі за мій розбитий ніс! Ось тобі! Ось тобі!

–Вина! – гукнув розохочений хазяїн Згожелиць.

Ягенка побігла в комору й незабаром принесла глечик вина, два гарних кубки вроцлавського виробу, з витисненими на них срібними квітами, і дві головки сиру, дух від якого чути було ще здалека.

Зих, який уже був добре напідпитку, побачивши все це, остаточно розчулився, підсунув до себе глека, пригорнув його до грудей і, мабуть, гадаючи, що то Ягенка, став говорити:

Ой доню ти моя! Ой сирото-небого! Що я, бідний та нещасний, робитиму в Згожелицях, коли тебе заміж віддам?.. Що я робитиму?..

А доведеться незабаром віддати! – вигукнув Збишко.

Почувши це, розчулений Зих вмить розвеселився й почав сміятися:

Хо! Хо! Дівчині п'ятнадцять років, а їй вже до хлопців кортить!.. Як забачить якого-небудь хоч здалека, то аж коліно об коліно тре!..

Татусю, я піду,– сказала Ягенка.

Не йди, нам з тобою добре...

Потім Зих почав таємниче підморгувати Збишкові.

Занадилось їх тут двоє: один молодий Вільк, син старого Вілька з Бжозової, а другий Чтан з Рогова. Якби вони тебе тут застали, то одразу почали б гарчати, як і один на одного гарчать.

Овва! – сказав Збишко.

Потім звернувся до Ягенки на «ти», як наказав Зих: – А тобі котрий з них подобається?

–Ні один, ні другий.

Вільк – запальний хлопець! – зауважив Зих. – Нехай в інший бік виє.

А Чтан?

Ягенка почала сміятися.

–Чтан,– промовила вона, звертаючись до Збишка, – обріс весь кудлами, як цап, що й очей не видно, а сала на ньому, як на ведмедеві.

Збишко рантом щось пригадав, ударив себе по голові і сказав:

Ага!.. Коли ви вже такі добрі, то я ще вас про одну річ попрошу: чи нема у вас ведмежого сала, бо дядькові на ліки треба, а в Богданці не міг напитати.

Було,– відповіла Ягенка,– але хлопчаки винесли на подвір'я змащувати луки, а собаки все чисто з'їли... От шкода!..

Нічого не лишилось?

Геть вилизали!

Ну, то нічого робити, доведеться завтра в бору пошукати.

Влаштуйте облаву, ведмедів вистачить, а якщо мисливського начиння треба – дамо.

– Де там мені чекати! Піду на ніч до бортей.

Візьміть з собою чоловік п'ять мисливців. З-поміж них є вправні хлопці.

Не буду ходити цілим гуртом, бо ще звіра мені наполохають.

Як же ви підете? З самострілом?

А що б я з самострілом у бору поночі робив? Тепер якраз і місяця нема. Візьму вила з зазубнями, добру сокиру та й піду завтра сам.

Ягенка на хвилину замовкла, і на обличчі її позначився неспокій.

–Минулого року,– сказала вона, – пішов наш мисливець Безух сам, і звір його роздер. Що не кажіть, а небезпечно, бо ведмідь як забачить людину саму вночі, та ще коло бортів, одразу на задні лапи стає.

– Гірше, коли б він утікав, тоді вже його не дістанеш, – відповів Збишко.

В цей час Зих, що був закуняв, раптом прокинувся

й почав співати:

Підеш, Кубо, працювати, А я, Мацько, полювати! Будеш орать до обіду,– Я з Касею в жито піду!

Гоп! Гоп!

Потім звернувся до Збишка:

–Знаєш, їх двоє: Вільк з Бжозової і Чтан з Рогова... а ти...

Але Ягенка, боячись, щоб Зих не набалакав чогось зайвого, швиденько підійшла до Збишка й почала розпитувати:

А коли ти підеш? Завтра?

Завтра, як сонце зайде.

А до яких бортей?

До наших, до богданецьких, недалеко від ваших копців на межі, коло Радзікового болота. Казали мені, що там легко натрапити на ведмедя.

XII

Збишко, як і казав, вибрався на ведмедя, бо Мацькові ставало дедалі гірше. Спочатку підтримувала його радість та перший домашній клопіт, але на третій день знов підкинулась гарячка і в боку заболіло так, що він мусив лягти. Збишко пішов удень оглянути борті, побачив на болоті глибокий слід і розговорився з бортником Вавреком, який неподалік спав у курені з двома лютими, кунделями, але через осінні холоди вже мав повертатись на село.

Вони розкидали курінь, забрали з собою собак, подекуди намастили потроху медом стовбури дерев, щоб запахом принадити звіра, після чого Збишко повернувся додому й почав готуватися до полювання. Щоб не мерзнути, він одягнувся в лосиний кубрак без рукавів, на голову надів дротяну сітку, щоб ведмідь не міг здерти йому з голови шкуру, взяв добре окуті двійчаті вила з зазубнями і сталеву широку сокиру на дубовому топорищі– довшому, ніж у теслів. На час вечірнього доїння він був уже в лісі і, вибравши собі зручне місце, перехрестився і став чекати.

Червоне проміння призахідного сонця просвічувало крізь віти ялин. По верхів'ях сосон, крякаючи та лопочучи крильми, перелітали ворони; подекуди до води проскакували зайці, шелестячи пожовклими ягідними кущами та опалим листям; інколи на молодому букові мелькала вертка куниця. В гущавині щебетали й поступово замовкали пташки.

До самого заходу сонця не було в бору спокою; Незабаром неподалік од Збишка з великим шумом та хрюканням пройшов табун диких свиней, а потім довгою низкою вчвал проскакали лосі, тримаючи один у одного голови коло хвоста. Сухе галуззя тріщало у них під ратицями, а ліс аж дуднів. Вилискуючи під сонячним промінням червоною шерстю, лосі поспішали до болота, де їм уночі було зручно й безпечно. Нарешті запалала вечорова зоря, і верхівки сосон, здавалося, запломеніли, як в огні. Потім усе затихло. Бір готувався до сну. Сутінки підіймалися з землі й підходили вгору, до сяючої зорі, яка теж стала танути, хмуритись, темніти й гаснути.

«Тепер, поки не обізвуться вовки, буде тихо», подумав Збишко.

Він шкодував, що не взяв самостріла, яким легко міг би покласти дикого кабана або лося. Тимчасом від болота ще деякий час долітали притамовані звуки, схожі на тяжкий стогін та посвистування. Збишко з деякою осторогою поглядав у бік болота, згадавши, як хлоп Радзік, що жив тут колись у халупі, зник з усією сім'єю, немов у землю провалився. Одні казали, що їх забрали з собою розбійники, а були люди, які пізніше бачили коло халупи якісь дивні, чи то людські, чи звірині сліди. Вони хитали головами й навіть подумували про те, чи не запросити ксьондза з Кшесні, щоб освятив ту халупу. Правда, цього не було зроблено, бо не знайшлось нікого, хто захотів би тут жити, і халупу, власне, глину на хворостяних стінах, з часом розмили дощі, але звідтоді про те місце пішла погана слава. Проте бортник Ваврек не зважав на це й ночував тут влітку в курені, але й про того Ваврека говорили різне. Збишко, маючи при собі вила й сокиру, не боявся диких звірів, але з деякою тривогою думав про нечисту силу і радий був, коли голоси на болоті нарешті замовкли.

Зникли останні відблиски зорі, і настала справжня ніч. Вітер вщух, не чути було навіть постійного шуму в верхів'ях сосон. Коли-не-коли десь падала соснова шишка, викликаючи серед загальної тиші гучний і виразний звук, потім знов ставало так тихо, що Збишко чув власне дихання.

Довго він просидів таким чином, думаючи спочатку про ведмедя, Який міг надійти, а потім про Данусю, що їхала в далекий край з мазовецьким двором. Він_пригадав, як під час прощання з княгинею вхопив її на руки і як її сльози плинули йому по щоці, пригадав її ясне личко, простоволосу голівку, волошковий вінок та її співи, її червоні черевички з довгими носками, які він цілував перед від'їздом,– згадав усе, що сталося від тієї хвилини, коли він її побачив; і його пойняв такий жаль і така туга за нею, аж він зовсім забув, що він в лісі, що чатує на звіра, і натомість став говорити сам собі: «Піду я до тебе, бо мені без тебе не жити».

І почував, що таки мусить їхати в Мазовію, інакше зачахне в Богданці. Спав йому на думку Юранд і його незбагненна впертість, і він подумав, що тим більш йому треба їхати, щоб довідатись про цю таємницю та перешкоди і чи не можна їх усунути, викликавши когон'ебудь на смертний бій. Нарешті, йому уявилось, ніби Дануся простягає до нього руки й благає: «Сюди, Збишку, сюди!» Як же йому до неї не йти!

Він і не спав, але бачив її так виразно, немов вона йому привиділась або приснилась. Дануська їде оце поруч з княгинею, бренькає їй на лютні й поспівує, а думає про нього. Думає, що незабаром його побачить, а може, й оглядається, чи не скаче він конем за ними, а він сидить отут у темнім бору.

В цю мить Збишко опам'ятався – і не тільки тому, що згадав про темний бір, але й через те, що десь віддалік за ним почувся якийсь шелест.

І він міцніше стиснув у руках вила, наставив вуха й почав прислухатися.

Шелест наближався і через деякий час став зовсім виразний. Під чиєюсь обережною ногою хрустіли гілки, шаруділо опале листя та кущі ягідників... Щось ішло.

Часом шелест вщухав, так ніби звір спинявся коло дерев, і тоді наставала така тиша, що Збишкові починало аж у вухах дзвеніти, а потім знову чути було повільні й обережні кроки. Взагалі в тому наближенні було стільки остороги, що Збишко здивувався.

«Мабуть, «старий» боїться собак, що були тут біля куреня,– вирішив він,– а може, це вовк, який почув мене нюхом».

Тимчасом кроки стихли. Проте Збишко виразно чув, що щось спинилося кроків за двадцять або тридцять від нього й наче присіло. Він оглянувся раз і другий, і хоч стовбури в темряві вирізнялись досить ясно, не міг нічого побачити. Не було іншої ради, залишалось тільки ждати.

І він ждав так довго, що його вдруге пойняло здивування.

«Ведмідь не прийшов би сюди спати під борті, а вовк давно вже почув би мене носом і теж не чекав би до ранку».

І раптом по всьому його тілу пробігли мурашки.

А що, коли це якась нечиста сила вилізла з болота і заходить його ззаду? Раптом його несподівано схопить слизькими руками потопельник або заглянуть в обличчя зелені очі упиря, раптом за ним щось моторошно зарегоче або вилізе з-за сосни синя голова на павучих ногах?

І відчув, що волосся під залізним чепцем починає їжитись.

Але за хвилину шелест почувся вже поперед нього і тепер уже виразніше. Збишко з полегкістю зітхнув. Він припускав, що те «щось» обійшло його й тепер заходить спереду. А це було краще. Він зручніше взяв вила, тихо підвівся й чекав.

Раптом над його головою зашуміли сосни, він відчув на обличчі дужий подув вітру, що віяв з болота, і одночасно зачув носом важкий дух ведмедя.

Тепер уже не було найменшого сумніву, що йшов Мишко.

Страх зник умить, і Збишко, нахиливши голову, напружив зір і слух. Кроки наближалися, важкі, виразні, ведмежий дух став гостріший; незабаром зачулося сопіння й глухе гарчання.

«Коли б їх не йшло два», подумав Збишко.

Але в ту ж мить він побачив перед собою великий і темний силует звіра, який ішов за вітром і до останньої хвилини не міг його почути носом, тим більше, що увагу його відвертав запах розмащеного по стовбурах меду.

– Сюди, дідусю! – гукнув Збишко, вихиляючись з-за сосни.

Ведмідь коротко рикнув, вражений несподіванкою, але був уже надто близько, щоб рятуватися втечею, тому вмить став на задні лапи, а передні розставив, наче для обіймів. А Збишко цього тільки й чекав: він весь напружився, блискавично, кинувся вперед і всією силою своїх могутніх рук та вагою свого тіла увігнав вила в груди звіра.

Бір здригнувся від моторошного рику. Ведмідь ухопив лапами держака, щоб вирвати вила, але зазубні коло гостряків затримали їх, і, відчувши біль, він закричав ще страшніше. Хотівши дістати Збишка, ведмідь натиснув на вила і ще глибше увігнав їх собі в груди. Збишко, не знаючи, як глибоко увійшли вила, не пускав держака. Людина і звір почали шарпатись і шамотатись. Бір дрижав від шаленого й розпачливого рику.

Збишко не міг дістати сокири, не встромивши загостреного кінця держака в землю. А ведмідь, схопивши держака лапами, шарпав його разом із Збишком, наче розумів, у чому річ, і, незважаючи на біль від кожного поруху глибоко загнаних вил, не давав себе «підперти». Таким чином боротьба тривала, і Збишко розумів, що сили його кінець кінцем вичерпаються. До того ж, він міг упасти, і в такому разі неминуче загинув би, але зібрав усю свою силу, напружив руки, розставив ноги, вигнув хребет, як лук, щоб не перевернутися навзнак, і став повторювати крізь зціплені зуби:

–Мені смерть або тобі!..

Кінець кінцем його пойняв такий гнів, така лють, що він справді в ту мить готовий був загинути, але не пустити звіра. Нарешті, зачепившись ногою за корінь сосни, захитався і був би впав, коли б у ту мить коло нього не з'явилась якась темна постать і не «підперла» ведмедя другими вилами. Одночасно "якийсь голос закричав над самим його вухом":

–Сокирою!..

В запалі боротьби Збишко навіть не подумав, відкіля надійшла йому ця несподівана допомога, а схопив сокиру і страшно рубонув ведмедя. Тепер зламались вила під вагою і останньою конвульсією звіра, що,, немов громом вражений, звалився на землю й почав хропти, але одразу перестав. Настала тиша, в якій тільки чути було важке дихання Збишка, що сперся на сосну, бо ноги під ним підламувались. Аж за хвилину він підвів голову, глянув на постать, що стояла поруч нього, і злякався: може, то була й не людина!

Хто такий? – спитав він тривожно.

Ягенка! – відповів тонкий дівочий голос. Збишко аж онімів від здивування і не вірив своїм

очам. Але сумнів його тривав недовго, бо голос Ягенки озвався знову:

–Я викрешу вогню...

Зачиркало кресало об кремінь, посипались іскри, і при їх миготливому блиску Збишко побачив біле чоло, чорні брови й випнуті губи дівчини, що дмухала на затлілу губку. Аж тепер він подумав, що вона прийшла в цей бір, щоб допомогти йому, що без її вил йому могло бути погано, і відчув до неї таку вдячність, що, не довго думавши, обняв її й поцілував в обидві щоки.

Губка й кресало випали з її рук на землю.

–Облиш! Навіщо? – промовила вона глухим голосом, але не одвертала обличчя, навпаки, ніби ненароком торкнулася губами до губів Збишка.

Він пустив її і сказав:

–Бог тобі віддячить. Коли б не ти, не знаю, що й було б.

А Ягенка, присівши навпочіпки, щоб знайти кресало й губку, почала виправдуватись:

Я боялася за тебе, бо той Бездух також пішов на ведмедя з вилами й сокирою – і ведмідь його роздер. Боронь боже чого, це було б для Мацька велике горе, а він і так ледве дихає... Ну, то я взяла вила та й пішла...

То це ти заходила отам за сосни?

– Я.

А я думав, що якась нечиста сила.

Набралася і я страху, бо тут коло Радзікового болота вночі всякого буває.

Чого ж ти не обізвалася?

Боялася, що ти мене проженеш.

І вона знов почала кресати, а потім поклала на губку трохи сухої конопляної костриці, яка враз зайнялася ясним полум'ям.

– У менеє дві тріски,—сказала вона,– а ти швиденько назбирай сушняку – буде багаття.

За хвилину справді розгорілося веселе вогнище, яке освітило величезну руду тушу ведмедя, що лежав у калюжі крові.

–Здоровий звірюга,– озвався трохи хвастовито Збишко.

–А голова геть чисто розвалена! Ой боже! Сказавши це, вона нахилилась і занурила руку

в ведмежі кудли, щоб довідатись, чи він гладкий, потім підвелася з веселим обличчям:

Буде сала років на два!

А вила поламані, дивись!

Отож і біда, бо що я вдома скажу?

Хіба що?

–Татусь ніколи не пустив би мене в бір, тому я й ждала, поки всі полягають спати.

Через якийсь час вона додала:

–Не кажи, що я була тут, щоб з мене не сміялися.

–Але я тебе до садиби проведу, бо ще вовки по дорозі нападуть, а вил у тебе нема.

–Ну, добре!

Так вони довго розмовляли при веселому вогні багаття, над трупом ведмедя, обоє схожі на якісь молоді лісові створіння.

Збишко подивився на прекрасне обличчя Ягенки, освітлене відблиском полум'я, і сказав з мимовільним захопленням:

–Такої другої дівчини, як ти, мабуть, і на світі нема. Тобі б на війну ходити!

Вона деякий час дивилася йому в очі, потім з тихим смутком відповіла:

–Я знаю... тільки не смійся з мене.

XIII

Ягенка сама натопила великий горщик ведмежого сала, і Мацько охоче випив першу кварту, бо воно було свіже, не пригоріле і пахло дягелем, якого дівчина, що зналася на ліках, додала, скільки треба було, в горщик. Мацько одразу підбадьорився і став надіятись на одужання.

–Оцього мені й треба було,– сказав він.– Коли всередині все проросте салом, тоді, може, й ота чортова дразка вилізе наверх.

Наступні кварти він пив уже не з таким смаком, як першу, але коли треба було – пив. Ягенка теж додавала йому охоти—розказувала:

Будете здорові. Білюдові з Острога увігнали глибоко в потилицю кільця з кольчуги, але вони від сала вийшли. Тільки як відкриється рана, треба буде її бобровим жиром заливати.

А він у тебе є?.

Є. А як треба буде свіжого, то підемо із Збитком до бобрових сельбищ. Бобрів тут скільки хочеш. Але не вадило б також, якби ви пообіцяли що-небудь якомусь святому, зцілителеві ран.

Я вже думав про це, тільки не знаю добре,– котрому? Святий Георгій – покровитель рицарів: він охороняє воїна від небезпеки і, коли треба, додає йому мужності, а кажуть також, що часто власною особою стає на боці справедливих і допомагає бити невгодних богові. Але той, хто сам любить битися, рідко коли лікує рани, для цього має бути інший святий, якому він не перешкоджатиме. Кожен святий на небі має свою посаду і своє господарство – це відомо! Але вони ніколи не втручаються в чужі справи, бо через це могли б постати незгоди, а святим на небі не личить сваритись або битись... Косма і Даміан також великі святі, яким лікарі моляться, щоб хвороби на світі не переводились, бо інакше їм нічого було б їсти. Є ще свята Аполонія від зубів та святий Ліборій від кам'яної хвороби, але то все не те! Приїде абат, то скаже мені, до кого, удатися, бо не кожен і клірик всі таємниці божі збагнув, і не кожен знає такі речі, хоч і ходить з бритою головою.

–А якби ви обіцяли самому Ісусу Христу?

–Звісно, що він найвищий з-поміж усіх. Але то було б, з дозволу сказати, так само, якби твій батько побив мого хлопа, а я поїхав би аж до Кракова, скаржитись королю. Що б мені король на це сказав? Сказав би так: «Я владар цілого королівства, а ти до мене з своїм хлопом лізеш! Що тобі – нема урядовців? Не

можеш піти в місто до кастеляна або посередника?» Ісус

Христос є владар усього світу – розумієш? А для дрібних, справ у нього є святі.

– Я нам ось що скажу,– мовив Збишко, що надійшов на кінець розмови,—дайте обітницю нашій покійній королеві, що коли вона вам допоможе, то ви поїдете на прощу в Краків до її гробу. Хіба там мало чудес на наших очах відбулося? Навіщо шукати чужих святих, коли є своя пані, краща за інших.

– Е! Якби ж то я знав, що вона рани зціляє!

А хоч би й не зціляла! Абиякий святий на неї скривитись не посміє, а скривиться, то ще від самого бога нагінку дістане, бо це ж тобі не якась там пряля, а польська королева...

Котра наостанні навернула до християнської віри цілу поганську країну. Це ти розумно сказав,– відповів Мацько. – Високо вона, мабуть, там сидить на божій раді і, певно, що якомусь там простому святому до неї далеко. Так і зроблю, як ти радиш, щоб я був так здоровий!

Ця порада подобалась і Ягенці, яка не могла надивуватися із Збиткового розуму, а Мацько того самого вечора дав урочисту обітницю і з того часу ще з більшою надією пив ведмеже сало, день при дні сподіваючись неодмінного видужання. Але через тиждень почав втрачати надію. Казав, що сало «вирує» у нього в животі, а на шкурі, коло останнього ребра, виростає якась гуля.. Через десять днів стало ще гірше: гуля збільшилась і почервоніла, а сам Мацько дуже ослаб, і коли підкинулась гарячка, знову почав готуватися до смерті. Одної ночі він раптом збудив Збишка:

–Засвіти-но хутенько скалку, – сказав, – бо щось зі мною діється, та не знаю – добре чи зле.

Збишко схопився на ноги і, не викрешуючи вогню, роздмухав у сусідній кімнаті на огнищі жар, запалив від нього смоляну скалку й пішов до Мацька.

–Що з вами?

–Що зі мною! Гулю мені щось пробило, мабуть, дразка! Я її держу, але витягнути не можу, тільки чую, як вона бренчить і скрипить під нігтями...

–Дразка! Не що інше! Хапайте добре й тягніть, Мацько аж корчився та сичав від болю, але заглиблював пальці все далі, поки добре не схопив якусь тверду річ; нарешті шарпнув її і витягнув.

Ой боже мій!

Є?– спитав Збишко.

–Є. На мені аж холодний піт виступив. Але є! Дивись!

І він поклав Збишкові на долоню довгувату, гостру Дразку, що відламалась від погано вкованого наконечника стріли й кілька місяців стирчала в тілі.

Слава богу й королеві Ядвізі! Тепер ви будете здорові.

Може, мені й полегшає, але поки що страшенно болить,– сказав Мацько, видушуючи з гулі сукровицю.– Коли вже в мені тієї погані стало менше, то й хвороба мусить попустити. Ягенка казала, що тепер треба буде бобровим жиром заливати.

– Завтра вранці підемо за бобром.

Мацькові вже на другий день вранці набагато полегшало. Він спав допізна, а прокинувшись, одразу захотів їсти. На ведмеже сало вже не міг і дивитися, йому засмажили яєчню всього з двадцяти яєць, бо Ягенка з обережності більше не дозволила. Він жадібно з'їв її і півхлібини, запив коновкою пива, після чого йому стало весело на душі, і він зажадав, щоб покликали Зиха.

Збишко послав одного з подарованих Завішею турчинів по Зиха, і той приїхав верхи після полудня, саме тоді, коли молоді люди збиралися до Одстояного озерця за бобром. Спочатку старі сміялись, жартували та співали за доброю чаркою меду, а потім почали розмовляти про дітей і вихваляти кожен своє.

Що то за хлопець Збишко! – казав Мацько.– Другого такого й на світі нема. І хоробре, і спритне, як рись, і вправне. Знаєте, коли його на смерть у Кракові вели, то так дівчата в вікнах пищали, немов їх хтось там ззаду шилом штрикав, і то які дівчата: рицарські та кастелянські дочки, не кажучи вже про всяких красунь-городянок.

Нехай там будуть і кастелянські, й красуні, але за мою Ягенку не кращі! – відказав Зих із Згожелиць.

Хіба я вам кажу, що кращі? Любішої для людей дівчини, ніж Ягенка, не знайдеш.

Я теж про Збишка нічого поганого не скажу: самостріл без корби натягає!..

– І ведмедя сам один підіпре. Бачили, як він його рубонув? Всю голову з одною лапою відбатував.

–Голову відбатував, але підпер не сам, Ягенка йому допомогла.

–Допомогла?.. Не казав він нічого.

–Бо обіцяв їй... адже для дівчини сором уночі в бір ходити. Мені вона зразу розказала, як воно було. Інші раді прибрехати, а вона правди не потаїть. Щиро кажучи, не дуже воно мені сподобалось, бо хто їх знає... Хотів був її вилаяти, але вона так сказала: «Коли я сама вінка не впильную, то й ви, татусю, не впильнуєте, але не бійтеся. Збишко теж знає, що таке рицарська честь...»

–А певно. Вони, ж і сьогодні вдвох пішли.

–До вечора повернуться. Вночі диявол найгірше спокушає, та й дівчині соромитись не треба, бо темно.

Мацько трохи подумав, потім промовив, наче сам до себе:

А все-таки вони раді одне одного бачити...

Еге! Якби-то він іншій обітниці не дав.

То, як ви знаєте, такий рицарський звичай... Хто з молодих не має своєї пані серця, того інші вважають за простака... Він обіцяв павині чуби і мусить їх з голів поздирати, бо присягнувся рицарською честю; Ліхтенштейна теж мусить дістати, а від інших обітниць абат його може звільнити.

Абат от-от має приїхати...

Ви думаєте? – спитав Мацько і говорив далі:– Зрештою, що там ті обітниці, коли Юранд прямо йому сказав, що дівки за нього не віддасть! Чи він її іншому обіцяв, чи присвятив на службу богу, того я не знаю, але прямо сказав, що не віддасть...