444 000 произведений, 109 000 авторов.

Электронная библиотека книг » Генрик Сенкевич » Хрестоносці » Текст книги (страница 39)
Хрестоносці
  • Текст добавлен: 6 ноября 2026, 21:32

Текст книги "Хрестоносці"


Автор книги: Генрик Сенкевич



сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 45 страниц)

Боже мій! Ваші слова – як мед! – вигукнув Мацько.

Зиндрамові сподобалась ця похвала, і він говорив далі:

– З тутешніх людей – той має у нас в полоні брата, той сина, той якогось родича, зятя або когось іншого. Приграничні комтури наказують їм ходити в наші краї розбоєм, і не один з них поліг та не одного наші схопили. Але тут уже люди дізналися про угоду між королем і магістром із самого ранку стали приходити до нас повідомляти імена полонених, які. наш писар заводив у список. Насамперед прийшов тутешній бондар, заможний городянин, німець, який має свій будинок у Мальборзі. Після всього він сказав нам так: «Коли б я міг прислужитися чим-небудь вашому королю і королівству, то не тільки майно, а й голову віддав би». Я відправив його, гадаючи, що то юда. Але потім приходить світський ксьондз з-під Оливи, просить про брата й каже так: «Чи це правда, пане, що ви підете на наших прусських владарів війною? Бо мусите знати, що весь тутешній народ, коли проказує з молитви слова: «Хай прийде царство твоє», то має на думці вашого короля». Були потім з просьбою за своїх синів два шляхтичі, які сидять на денних землях коло Штума, були купці з Гданська, були ремісники, був один, котрий виливає в Квідзині дзвони, було багато різних людей, і всі говорили те саме.

Тут пан з Машковиць замовк. Він устав, виглянув за двері, чи ніхто не підслухує, і, повернувшись, докінчив трохи стишеним голосом:

–Я довго розпитував про все. Хрестоносців ненавидять у всій Пруссії і князі, і шляхта, і городяни, і кмети. І ненавидить їх не тільки той народ, що говорить нашою або прусською мовою, а навіть німці. Хто змушений служити, той служить, але кожному чума миліша за хрестоносця. Он воно як...

–Так, але яке це має відношення до могутності хрестоносців? – занепокоєно спитав Мацько.

Зиндрам провів рукою по своєму могутньому лобі, трохи подумав, ніби шукаючи порівняння, нарешті усміхнувся й запитав:

Ви билися коли-небудь на герці?

Звичайно, і не раз,– відповів Мацько.

– То як ви гадаєте: чи не звалиться з коня при першій же сутичці хоч би й найдужчий рицар, у якого підрізані попруги й стремена?

Звісно, що звалиться!

Ну, от бачите: Орден і є такий рицар.

–Їй-богу! – вигукнув Збишко.—Мабуть, і в книжці луччого не вичитаєш!

А Мацько аж схвилювався і сказав трохи тремтячим голосом:

–Бог вам віддячить. На вашу голову, пане, зброяреві, певно, доводиться робити окремий шолом, бо готового на неї ніде не знайдеш.

XXXV

Мацько і Збишко збиралися виїхати з Мальборга негайно, але того дня, коли Зиндрам з Машковиць так підбадьорив їх, вони не виїхали, бо в Високому замку на честь послів і гостей був влаштований обід, а потім вечеря, куди як королівський рицар був запрошений Збишко, а разом з ним і Мацько. Обід відбувався в вузькому колі запрошених, в пишній головній трапезній з десятьма вікнами й радіальним склепінням, яке, в результаті незвичайного архітектурного задуму, трималося тільки на одній колоні. Крім королівських рицарів, з іноземців за столом були тільки граф швабський та граф бургундський, котрий хоч і був підданим багатих владарів, приїхав, однак, позичати від їх імені в Ордену гроші. З місцевих поруч з магістром сиділи чотири сановники, прозвані стовпами Ордену, – великий комтур, роздавач милостині, одежничий і підскарбій. П'ятий стовп, тобто маршалок, перебував у той час у поході проти Вітольда.

Незважаючи на те, що Орден виконував обітницю убогості, їли з золотого й срібного посуду, а запивали мальвазією, тому що магістр хотів засліпити блиском польських послів. Страв було дуже багато, і частували послів старанно, проте всі почували себе зв'язаними через те, що трудно було підтримувати розмову, а до того ж треба було зберігати серйозність. Натомість вечеря в величезній орденській трапезній (Convents Remter) була набагато веселіша, тому що на неї зібрався увесь конвент і всі ті гості, котрі не встигли ще вирушити з військом маршалка проти Вітольда. Веселощів не порушила жодна суперечка, жодна сварка. Правда, іноземні рицарі, знаючи, що їм колись доведеться зіткнутися з поляками, дивилися на них неприязно, але хрестоносці заздалегідь попередили їх і дуже просили поводитись спокійно, щоб в особі послів не образити короля й ціле королівство. Проте хрестоносці не могли обійтися без підступу навіть у цьому попередженні, наполягаючи на запальності поляків: «За кожне необережне слово вони одразу вирвуть бороду або штрикнуть ножем». І гості були потім здивовані добродушністю Повали з Тачева і Зиндрама з Машковиць, а догадливіші зміркували, що не звичаї польські брутальні, а язики хрестоносців злостиві й отруйні.

Декотрі гості, що звикли до витончених розваг при західних дворах, лишилися не дуже високої думки про смаки самих хрестоносців, бо оркестр на цій учті грав надто гучно, шпільмани співали непристойних пісень, блазні говорили грубіянські дотепи, ведмеді й босі дівки танцювали незграбно. А коли гості стали дивуватися з присутності в Високому замку жінок, виявилось, що ця заборона вже давно не виконується і що сам великий Вінріх Кніпроде свого часу танцював тут з прегарною Марією фон Альфлебен. Брати пояснювали, що жінки в замку не можуть лише проживати, але приходити до трапезної на учти їм дозволяється, і що минулого року дружина князя Вітольда, яка мешкала в оздобленій з королівською пишністю старій гарматні на Підзамчі, щодня приходила сюди грати в золоті шашки, які їй потім подарували.

Того вечора тут грали не тільки в шашки і шахи, а й у кості, і іграм була приділена більша увага, ніж розмові, яку глушили пісні та надто гучний оркестр. Проте серед загального гомону наставали хвилини тиші. Скориставшись одною з них, Зиндрам з Машковиць удав, ніби нічого не знає, і запитав великого магістра, чи люблять Орден його піддані на всій території. Конрад фон Юнгінген відповів:

–Хто любить хрест, той повинен любити й Орден. Відповідь сподобалась і орденським братам і гостям,

і вони почали його хвалити. А магістр, задоволений з цієї похвали, вів далі:

–Хто нам друг, тому під нашою владою добре, а хто недруг, на того маємо два способи.

–Які саме? – спитав польський рицар.

–Ваша честь, мабуть, не знає, що я з моїх покоїв ходжу в цю трапезну маленькими сходами в стіні, а поруч з тими сходами є така собі склеписта кімната. Якби ви потрапили до тієї кімнати, ви б узнали перший спосіб.

–Дійсно так! – загукали брати.

Пан з Машковиць догадався, що магістр говорить про «вежу, повну золота», якою вихвалялись хрестоносці. Подумавши трохи, він відповів:

– Колись давним-давно один німецький государ показав нашому послові, на ймення Скарбек, таку кімнату і сказав: «Я маю чим перемогти твого короля!» А Скарбек докинув туди ще свого коштовного персня і промовив: «Іди, золото, до золота, ми, поляки, більше любимо залізо...» І знаєте, ваша честь, що потім було? Потім був Гундсфельд...

–А що таке Гундсфельд? – разом запитало кільканадцять рицарів.

– Гундсфельд,—спокійно відповів Зиндрам,– це таке поле, на якому не встигали загрібати німців, тому їх кінець кінцем загрібали собаки.

Почувши таку відповідь, і рицарі, й орденські брати розгубились і не знали, що відповісти. А Зиндрам з Машковиць ніби на закінчення додав:

– Золотом проти заліза нічого не вдієш.

– Ого! – вигукнув магістр.– Залізо якраз і є наш другий спосіб. Ви бачили, ваша честь, на Підзамчі зброярські майстерні? Там молоти день і ніч кують такі панцери й мечі, яких не знайдете ніде в світі.

У відповідь на це Повала з Тачева простягнув руку на середину стола, взяв тесака на лікоть завдовжки й на півп'яді завширшки, яким розрубували м'ясо, і легко, ніби пергамент, згорнувши його в трубку, підняв угору, щоб усім було видно, і. подав магістрові:

–Якщо й мечі ваші з такого заліза,—сказав він,– то небагато ви ними докажете.

Він задоволено усміхнувся, а духовні й світські рицарі повставали з своїх місць, підбігли юрбою до великого магістра і стали передавати один одному згорнутий в трубку тесак. Але ніхто нічого не сказав, бо серця їхні здригнулися перед такою силою.

–Клянусь головою святого Діборія! – кінець кінцем,вигукнув магістр.– У вас, пане, залізні руки.

А бургундський граф додав:

І з луччого, ніж це, заліза. Він так скрутив тесака, наче той зроблений з воску.

І навіть не почервонів і жили йому не набрякли!– вигукнув один з братів.

Це через те, що наш народ простий,– відповів Повала.—Він не знає таких достатків і вигід, які я тут бачу, тому загартований.

Тут до нього підійшли італійські І французькі рицарі й заговорили з ним своїми дзвінкими мовами, про які старий Мацько говорив, що вони схожі на бряжчання олов'яних мисок. Рицарі захоплювались його силою, а він цокався з ними келихом і відповідав:

–У нас на бенкетах часто роблять такі речі, а як трапиться невеликий тесак, то його й деякі дівки згинають.

Але німцям, які любили хизуватися перед іноземцями своїм зростом і силою, було соромно, їх поривала злість, тому старий Гельфенштейн крикнув через весь стіл:

–Це ганьба для нас! Брате Арнольде фон Баден, покажи, що й наші кості не з церковних свічок! Дайте йому тесак!

Слуги зараз же принесли тесак і поклали перед Арнольдом, але він чи то розгубився перед стількома свідками, чи справді мав менше, ніж Повала, сили в пальцях, бо зігнув тесак тільки наполовину, а скрутити не здолав.

І не один з іноземних гостей, яким хрестоносці досі нашіптували, що взимку буде війна з королем Ягеллом, глибоко задумався й тепер пригадав, що зима в цій країні дуже люта і що краще було б повернутись, поки не пізно, під лагідніше небо, до рідного замка.

І дивно було, що таке спадало їм на думку в липні, в чудову погоду і спеку.

XXXVI

В Плоцьку Збишко й Мацько не застали князівського двору, бо князь з княгинею і вісьмома дітьми на запрошення княгині Ганни Данути поїхали в Черськ. Від єпіскопа вони дізналися про Ягенку, що вона мала залишитись у Спихові коло Юранда аж до його смерті. Це було якраз до речі, бо вони й самі хотіли їхати до Спихова. Мацько всіма способами вихваляв Ягенку, яка замість їхати в Черськ, де не бракувало всіляких розваг і танців, поїхала до вмираючої людини, котра не була їй навіть родичем.

– Може, вона зробила це й тому, щоб не розминутися з нами,– сказав старий рицар.– Я давно вже не бачив її і радий буду побачити, бо знаю, що дівчина зичить мені добра. Мабуть, виросла і стала ще краща, ніж була.

А Збишко сказав:

Вона дуже змінилася. Була гарна завжди, але я пам'ятаю її простою дівкою, а тепер їй... хоч у королівські покої.

Невже так змінилася? Та воно й зрозуміло: Ягенка ж із старовинного роду Ястжембців із Згожелиць, у котрих бойовий клич «На учту!».

Вони трохи помовчали, потім старий рицар озвався знову:

–Мабуть, воно так і буде, як я тобі казав, що їй захочеться до Згожелиць.

–А мені дивно, що вона звідти виїхала.

–Виїхала тому, що хотіла бути коло хворого абата, який не мав належного догляду. До того ж Ягенка боялася Чтана й Вілька, а я сам сказав їй, що її братам буде безпечніше без неї, ніж з нею.

–Звичайно, нападати на сиріт вони не будуть. Мацько задумався.

–Але бог його знає, чи не помстилися вони мені за те, що я вивіз її, і чи зосталася з Богданця хоч одна поліняка! Не знаю також, чи здолаю оборонитися від них, як повернусь. Вони молоді й дужі, а я старий.

–Е, це вже кажіть тому, хто вас не знає,– відповів Збишко.

Мацько говорив це так, аби говорити, бо йому хотілося чогось іншого, і тепер він тільки махнув рукою:

–Аби я був не хворів у Мальборзі, то ще було б сяк-так! – сказав старий рицар.– Але про це поговоримо в Спихові.

Переночувавши в Плоцьку, вони ранком другого дня вирушили до Спихова.

Дні були ясні, дорога суха, легка й безпечна, бо хрестоносці після останніх переговорів припинили розбійницькі напади коло границі. Зрештою, обидва рицарі належали до тих подорожніх, яким розбійникові краще б уклонитися здалека, ніж зачепити зблизька, тому вони їхали швидко і на п'ятий день після виїзду з Плоцька без ніяких пригод прибули до Спихова. Ягенка, віддана Мацькові, як найкращому другові, зустріла його, немов батька. А він, хоч і не був дуже чутливим, однак зворушився доброзичливістю любимої дівчини, і коли трохи згодом Збишко, розпитавши про Юранда, пішов до нього і до Данусиної труни, старий рицар глибоко зітхнув і сказав:

–Що ж! Кого бог хотів узяти, того взяв, а кого хотів залишити, того залишив, і я так думаю, що наші злигодні та мандрівки по всяких хащах і бездоріжжі скінчилися.

Трохи помовчавши, додав:

– І де тільки господь нас за останні роки не носив! – Але рука господня вас і оберігала,– відповіла Ягенка.

Правда, що оберігала, але, по совісті кажучи, пора вже й додому.

Поки Юранд живий, нам треба залишатися тут,– одказала дівчина.

І як же він?

Дивиться вгору й усміхається: мабуть, бачить, рай, а в ньому Данусю.

Ти доглядаєш його?

Доглядаю, але ксьондз Калеб каже, що його доглядають і ангели. Вчора тутешня господарка бачила двох.

– Кажуть, що шляхтичеві найкраще вмирати на полі бою, – промовив Мацько, – але так, як конає. Юранд, то добре й на постелі.

–Він нічого не їсть, не п'є; тільки весь час усміхається, – сказала Ягенка.

–Ходімо до нього. Збишко теж мусить там бути. Але Збишко недовго затримався коло Юранда, який

нікого не впізнавав, і пішов до Данусиного склепу. Там він залишався доти, поки старий Толіма не відшукав його, щоб покликати їсти. Виходячи із склепу, Збишко помітив при світлі смолоскипа, що на труні лежало багато віночків з волошок і нагідок, а чисто заметена долівка була притрушена татарським зіллям, курячою сліпотою та медвяним липовим цвітом. Юнак розчулився і спитав:

– Хто це Так оздоблює труну?

–Панна із Згожелиць,—відповів Толіма. Молодий рицар нічого не сказав, але незабаром,

побачивши Ягенку, припав до її ніг і вигукнув:

–Бог тобі заплатить за твою добрість і за квіти для Дануськи!

І він ревно заплакав, а вона обняла його за голову і, як сестра, що хоче заспокоїти плачучого брата, сказала:

–Ой, мій Збишку! Як би я хотіла втішити тебе ще лучче!

І з очей її полилися рясні сльози.

Юранд помер через кілька днів. Цілий тиждень ксьондз Калеб правив панахиди над його тілом, яке зовсім не псувалося, – в чому всі вбачали господнє чудо,– цілий тиждень у Спихові було повно гостей Потім усе затихло, як звичайно буває після похорону Збишко ходив до склепу, а часом з самострілом у бір, хоч і не стріляв звірини, а блукав задумано по хащах. Нарешті одного вечора він зайшов у кімнату, де сиділи дівчата з Мацьком і Главою, і несподівано сказав:

– Слухайте, що я вам скажу! Горе не красить ні кого, так що лучче вам повертатись до Згожелиць і Бог данця, ніж сидіти тут та журитися.

Настало мовчання, бо всім було зрозуміло, що має відбутися^ важлива розмова, і Мацько лише згодом озвався:

– Краще і нам, і тобі.

Збишко заперечливо тріпнув своїм білявим волоссям.

Ні! – сказав він. – Дасть бог, і я повернусь до Богданця, але тепер мені треба їхати в іншу дорогу.

От тобі й раз!– вигукнув Мацько.– Я казав, що вже кінець, а виходить – не кінець! Бійся бога, Збишку!

–Ви ж знаєте, яку я дав обітницю.

Хіба це причина? Нема Дануськи, нема й обітниці. Смерть звільнила тебе від присяги.

Звільнила б моя смерть, а не її. Я присягався рицарською честю! Чого ж ви хочете! Рицарською честю!

Кожне слово про рицарську честь чудодійним способом впливало на Мацька. Крім господніх, заповідей та релігійних приписів він керувався в житті небагатьма правилами, але керувався ними непохитно. – Я тобі не кажу, щоб ти не додержував присяги.

–А що ж ви кажете?

– Кажу те, що ти молодий і на все ще маєш час. їдь зараз з нами. Відпочинеш, скинеш з себе горе й журбу, а потім поїдеш, куди захочеш.

– Ну, то я вам скажу щиро, як на сповіді,– відповів Збишко,– Як ви бачите, я їжджу, куди треба, розмовляю з вами, їм і п'ю, як кожна людина, але, якщо казати правду, то в душі нічого не можу з собою вдіяти! Нічого в мені нема, крім смутку, нічого, крім журби, нічого, крім гірких сліз, що самі котяться з очей!

–Саме через те тобі серед чужих і буде ще гірше.

–Ні! —відповів Збишко.—Бог свідок, що в Богданці я б остаточно захирів. Коли я кажу вам, що не можу, то таки не можу! Війни мені треба, бо на полі бою воно все легше забувається. Відчуваю, що як виконаю обітницю, як зможу сказати цій спасенній душі: «Я все виконав, що обіцяв»,– аж тоді мені полегшає. А раніш – ні! Не вдержали б ви мене в Богданці й на припоні...

Після цих слів у кімнаті залягла така тиша, що було чути, як під стелею літають мухи.

Як має хиріти в Богданці, то нехай краще їде,– нарешті озвалася Ягенка.

Мацько заклав руки за шию, як він робив завжди, коли дуже хвилювався, потім зітхнув і сказав:

–Ех, господи милостивий!.. А Ягенка говорила далі:

Збишку, але ти заприсягнися, що як бог тебе збереже, ти не залишишся тут, а повернешся до нас.

А чого б мені не повернутися! Звісно, що не мину Спихова, але тут не залишусь.

Якщо ти турбуєшся за труну,– тихо сказала дівчина,– то ми перевеземо її до Кшесні...

–Ягусю! – схвильовано вигукнув Збишко. І в пориві вдячності припав до її ніг.

XXXVIII

Старий рицар постановив собі неодмінно супроводити Збишка до Вітольдового війська, але той не хотів про це й слухати. Він уперто наполягав, що поїде самодин, лише з трьома верхівцями-слугами, з котрих один мав везти харчі, другий зброю й одежу, третій ведмежі шкури для спання. Марно Ягенка й Мацько благали його, щоб узяв з собою хоч Главу – як зброєносця випробуваної сили й вірності. Збишко уперся на своєму, кажучи, що йому треба забути про свою невідступну журбу, а присутність зброєносця якраз нагадувала б йому про все, що було й минулося.

Але до від'їзду Збишка у них ще відбулося кілька важливих нарад: що робити із Спиховом. Мацько радив продати цей маєток. Казав, що це нещасна земля, яка нікому нічого, крім горя й нещастя, не принесла, В Спихові було безліч усякого багатства, починаючи з грошей і кінчаючи озброєнням, кіньми, одежею, кожухами, дорогими хутрами, коштовним посудом та худобою. І Мацько мріяв підтримати цим багатством Богданець, який йому був миліший за всі інші володіння. Вони довго радились про це, але Збишко нізащо не погоджувався на продаж Спихова.

Як же мені,– казав він,– продавати Юрандові кості? Отак би я йому заплатив за всі добродійства, якими він мене обсипав?

Ми обіцяли перевезти Данусину труну,– відказав Мацько,– то можемо забрати й тіло Юранда.

Та ні, він тут вкупі з своїми предками, а без них у Кшесні йому буде нудно. Візьмете Дануську, то він тут залишиться далеко від дочки, а як візьмете і його, то залишаться самотніми предки.

Та хіба ж ти не знаєш, що Юранд у раю щоденно бачиться з усіма ними? А отець Калеб каже, що він таки в раю,– відповів старий рицар,

Але отець Калеб, що тримав руку за Збишком, відповів:

–Душа його в раю, а тіло залишиться на землі аж до страшного суду.

Мацько трохи задумався, але, продовжуючи свою думку, додав:

Звичайно, хто не потрапив до раю, того Юранд не бачить, але тут уже нічого не вдієш.

Що нам говорити про вироки господні!—відказав Збишко.– Не дай боже, щоб чужа людина жила над цим святим прахом. Краще я залишу всіх тут, а Спихова не продам, хоч би мені за нього давали ціле князівство.

Після цих слів Мацько побачив, що нічого не вдіє, бо добре знав упертість небожа і в глибині душі захоплювався нею, як і всім, що було притаманне юнакові.

Трохи подумавши, сказав:

–Правда, хлопець говорить мені наперекір, але він має рацію.

І Мацько засмутився, бо все-таки не знав, що робити. Але Ягенка, що досі мовчала, виступила з новою порадою:

Було б дуже добре знайти чесного чоловіка, який став би в Спихові управителем або взяв би його в оренду. Найкраще було б віддати в оренду, тоді не було б ніякого клопоту,– одержуй тільки готові гроші. Може б, Толіма?.. Правда, він старий і більше розуміється на війні, аніж на господарстві, але якщо не він, то хіба ксьондз Калеб?..

Мила панно! – відповів на це ксьондз Калеб.– Обидва ми з Толімою думаємо про землю, але про ту, котра нас накриє, .а не про ту, по котрій ходимо.

І він звернувся до Толіми:

–Правда, старий?

Толіма приставив долоню до свого шпичастого вуха й запитав:

–У чому річ?

А коли йому повторили запитання голосніше, сказав: – Свята правда. Ніякий з мене господар. Сокира оре глибше за плуг... Я ще охоче помстився б за пана і його дочку...

Він простягнув худі, жилаві руки з закарлюченими, як у хижого птаха, пальцями-пазурами, а потім, повернувши схожу на вовчу голову до Мацька і Збишка, додав:

–Візьміть мене, ваші милості, проти німців,—ото моя служба!

Толіма казав правду. Він надбав Юрандові чимало багатства, але тільки здобиччю на війні, а не господарюванням.

Ягенка під час цієї розмови думала, що їй ще порадити, і нарешті сказала:

У Спихові придався б чоловік молодий і небоязкий, бо тут недалеко німецька границя. Кажу, такий чоловік, що не тільки б не ховався від німців, а сам би їх шукав. Отже, я думаю, що Глава, наприклад, якраз був би таким...

Дивіться, як вона радить! – сказав Мацько, якому, незважаючи на всю його любов до Ягенки, не хотілося, щоб у таку важливу справу встрявала жінка, та ще незаміжня.

Але чех устав з ослона і сказав: – Бог свідок, що я хотів з паном Збишком іти на війну, бо ми вже разом з ним намолотили чимало німців, і ще б потрудилися... Та коли треба зоставатись тут, то я зостався б... Толіма мій друг, і він мене знає... Німецька границя поруч, то й що з того? Тим краще! Побачимо, кому першому сусідство в печінки в'їсться! Не я їх, а вони мене нехай бояться. І не дай бог, щоб я чимось зашкодив вашим милостям у господарстві або собі щось загарбав! У цьому за мене може поручитися панянка, вона знає, що мені краще сто разів щезнути, ніж кліпати перед нею очима... На господарюванні знаюся стільки, скільки надивився на нього в Згожелицях, але думаю так, що тут більше треба орудувати сокирою й мечем, ніж плугом. Все це мені якраз до душі, тільки, знаєте... коли тут зоставатись...

–То що? —запитав Збишко.—Чого ти тягнеш? Глава зовсім збентежився і, заїкаючись, вів далі:

Коли панянка поїде, то з нею поїдуть усі. Воювати – добре, і господарювати теж, але самому якось... без ніякої помочі... Дуже б мені тут було нудно без панянки і без... того... щось я хотів сказати... панянка ж не сама їздила по світі... і якби мені тут ніхто не допоміг... то не знаю!..

Про що цей хлопець говорить? – спитав Мацько.

От ви й розумні, а не догадуєтесь,—відповіла Ягенка.

– А що хіба?

Замість відповіді Ягенка звернулася до зброєносця:

–А якби з тобою зосталася Ганнуля Сецехівна – витримав би?

Почувши це, чех так гепнувся їй до ніг, що з долівки аж курява встала.

–Я і в пеклі з нею витримав би! – вигукнув він, обіймаючи її ноги.

Почувши цей вигук, Збишко здивовано глянув на зброєносця, бо досі нічого не знав і ні про що не догадувався. А Мацько дивувався в душі з того, скільки важить жінка в усіх людських справах і як через неї будь-яке діло може або вдатися, або розладнатися.

–Слава богу,– буркнув він,– що вони вже мене не цікавлять.

Ягенка звернулася до Глави:

–Тепер нам треба тільки знати, чи й Ганнуля з тобою витримає.

І вона покликала Сецехівну. Та, мабуть, знала або догадувалась про все, бо увійшла з опущеною головою і затулила рукою очі, так що видно було тільки проділ у її білявому волоссі, ще яснішому від сонячного проміння. Спочатку спинилася в дверях, потім підбігла до Ягенки, впала перед нею навколішки і сховала обличчя в зборках її спідниці.

А чех також став поруч з нею на коліна і промовив до Ягенки:

–Благословіть нас, панянко.

XXXIX

Другого дня Збишко виїжджав із Спихова. Він сидів на рослому бойовому коні, а круг нього зібралися його близькі. Стоячи коло стремена, Ягенка мовчки дивилася на юнака своїми сумними голубими очима, немов хотіла перед розлукою досхочу на нього, надивитись. Мацько з ксьондзом Калебом стояли коло другого стремена, а поруч з ними зброєносець і Сецехівна. Збишко то в один, то в другий бік повертав голову і перемовлявся з ними тими короткими словами, якими звичайно перемовляються перед далекою подорожжю: «Оставайтеся здорові!» – «Хай тебе бог береже!» – «Час уже!» – «Еге ж, час, час!» Збишко вже раніш попрощався з усіма і з Ягенкою, якій вклонився в ноги, дякуючи за співчуття. А тепер, коли він дивився на неї з високого рицарського сідла, йому хотілося сказати їй ще якесь добре слово; її зведені вгору очі й усе обличчя так виразно говорили: «Вернись!», що серце його пройнялося глибокою вдячністю.

І, ніби відповідаючи їй на це невимовлене слово, Збишко сказав:

–Ягусю, я до тебе, як до рідної сестри... Розумієш!.. Більше я нічого не скажу!

Розумію!.. Хай бог тобі віддячить. —І про дядька не забувай.

Не забувай і ти.

– Я, звісно, повернусь, якщо не загину.

–Не гинь.

Одного разу в Плоцьку, коли Збишко згадав про похід, Ягенка так само сказала йому: «Не гинь», але тепер ці слова прозвучали ще зворушливіше, і мабуть для того, щоб приховати сльози, вона низько схилила голову й на мить доторкнулась чолом до його коліна,

Тимчасом уже готові в дорогу слуги, що тримали коло брами в'ючних коней, почали співати:

Ніде-піде по пропаде

Ясна каблучка. Крук до дівчини з поля прилине,—

Віддасть у ручку,

–В дорогу! – вигукнув Збишко. – В дорогу.

–Хай береже тебе господь і пресвята діва!..

Затупотіли копити на дерев'яному підйомному містку, протягло заіржав один кінь, гучно запирхали інші, і загін рушив.

Ягенка, Мацько, ксьондз Калеб, чех із своєю дружиною і слуги, котрі залишалися в Спихові, вийшли на місток і проводжали очима від'їжджаючих. Ксьондз Калеб довго хрестив їх, а коли вони зникли за високими кущами вільшини, сказав:

–Під цим знаком з цими не трапиться ніякої лихої пригоди.

А Мацько додав:

–Звичайно, та добре й те, що коні дуже пирхали.

Але й вони вже недовго залишалися в Спихові. За два тижні старий рицар закінчив усі справи з чехом, який залишився орендарем маєтку, а сам з Ягенкою, на чолі довгої валки возів, у супроводі збройної челяді, вирушив до Богданця. Не дуже радісно, дивилися на ті вози ксьондз Калеб і старий Толіма, бо, правду кажучи, Мацько трохи обібрав Спихов, та поскільки Збишко цілком передав йому управління, ніхто не насмілився нічого заперечити. Він був би забрав ще більше, якби його не стримувала Ягенка, з якою він хоч і сперечався та кепкував з її «бабського розуму», але майже в усьому слухав.

Данусиної труни вони не забрали, бо Спихов не був проданий, і Збишко зажадав, щоб вона залишилася з своїми предками.

Натомість вони везли багато грошей та різних коштовностей, свого часу здобутих Юрандом переважно в боях з німцями. Тепер Мацько тільки поглядав на вантажені вози і радів у душі, думаючи, як він розбудує та впорядкує Богданець. Проте цю радість затьмарювало побоювання, що Збишко може загинути, хоч, знаючи рицарську вправність юнака, він не втрачав надії, що небіж щасливо повернеться, і з захопленням думав про цю хвилину.

– Може, так було вгодно богу,– казав Мацько сам до себе,– щоб Збишко спочатку одержав Спихов, а потім Мочидоли і все, що залишилось після абата? Аби тільки щасливо повернувся, то я йому збудую в Богданці порядний замок, а тоді побачимо!..

Тут старий рицар подумав, що Чтан з Рогова і Вільк з Бжозової, мабуть, приймуть його не дуже приязно і, може, доведеться з ними ставати на бій, але то йому було байдуже, як старому бойовому коневі байдуже перед битвою. Тепер він видужав і відчував, що легко дасть ради тим справді лютим, але зовсім не досвідченим у рицарській справі забіякам. Правда, недавно Мацько інакше говорив про це Збишкові, але говорив тільки для того, щоб намовити його повернутися додому.

«Та що там казати! Я щука, а вони піскарі,– думав собі,– і нехай краще від голови до мене не підходять!»

Натомість його занепокоїло інше: бог його знає, коли Збишко повернеться, причому до Ягенки він ставиться тільки, як до сестри. А що, коли дівчина й собі дивиться на нього, як на брата, й не захоче ждати його непевного повернення?

І Мацько звернувся до неї:

–Слухай, Ягно: я не говорю про Чтана й Вілька, бо то мугиряки і тобі не пара. А ти ж тепер придворна!.. Але літа минають!.. Ще покійний Зих казав, що чуєш божу волю, а це ж було кілька років тому... Хто його знає! Кажуть, якщо дівці стає тісно в вінку, то вона сама шукає того, хто б їй того вінка з голови зняв... Звісно, що ні Чтан, ні Вільк... Але як ти гадаєш?

Про що ви питаєте?

Чи не вийдеш ти за кого-небудь заміж?

Я?.. Я черницею залишусь.

–Не говори казна-чого! А якщо Збишко повернеться?

Але вона похитала головою:

Залишуся черницею.

Ну, а якби він тебе покохав? Якби дуже просив?

Дівчина одвернула зарум'яніле обличчя вбік, до поля, але вітер, що віяв з поля, приніс Мацькові тиху відповідь:

–Тоді не залишусь.

XL

Мацько і Ягенка на деякий час затримались у Плоцьку, щоб владнати справу з спадщиною й абатовим заповітом, а потім, забравши належні документи, рушили далі. Вони не спинялися надовго в дорозі, бо їхати було безпечно й легко —спека висушила болота, позвужувала річки, шляхи пролягали по мирній країні, заселеній рідним, і гостинним народом. Проте обережний Мацько послав з Серадзя слугу в Згожелиці, щоб сповістити про своє і Ягенчине прибуття, і Ягенчин брат Ясько зустрів їх напівдорозі на чолі загону з двадцяти озброєних слуг і відпровадив додому.

Зустріч була радісна, з багатьма привітаннями та вигуками. Ясько і Ягенка, як дві краплі води, були схожі одне на одного, але він дуже переріс сестру. Хлопець був хоч куди: бравий, веселий, як покійний Зих, від котрого він успадкував охоту до співів, і жвавий, як іскра. Він уже відчував свої літа й силу, вважав себе за дорослого чоловіка і порядкував своїми слугами, як справжній ватажок, а вони вмить викопували кожен його наказ, очевидно, визнаючи його авторитет і владу.

Мацько і Ягенка дивувалися з цього, а хлопець з великим задоволенням милувався вродою і шляхетним поводженням сестри, якої давно не бачив. Він казав, що вже збирався їхати до неї, і коли б вони прибули трохи пізніше, то yе застали б його, бо йому ж хотілося й світу побачити, й між людьми побувати, й рицарського досвіду набути, і пошукати нагоди побитися з мандрівними рицарями.

Пізнати світ та людські звичаї,– сказав йому на це Мацько,– добра річ, бо вчить, як поводитись у будьяких обставинах, що кому сказати, розвиває природний розум. А от щодо бійки, то краще я тобі скажу, що ти для цього ще молодий, ніж це саме має тобі сказати якийсь чужий рицар, який до того ще й не промине нагоди насміятися з тебе.

Коли б він після того сміху не заплакав,– відповів Ясько,– а як не він, то його жінка й діти.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю