Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 45 страниц)

Побачивши її, Збишко виступив наперед і, склавши долоні коло губів, став навколішки в позі найвищої пошани й обоження.

В залі зчинився гомін, бо вчинок Збишка здивував мазурів, а деяких навіть обурив. «Дивіться,– казали старші,– напевне він навчився цього звичаю від якихось заморських рицарів, бо його немає навіть у німців». А молоді думали: «Нема нічого дивного, адже він зобов'язаний дівчині життям». Княгиня і Юрандівна спочатку не впізнали Збишка, бо він стояв спиною до вогню, а обличчя його було в затінку. Княгиня в першу мить подумала, що то якийсь із придворних, чимось завинивши перед князем, просить її заступництва, але Дануся, що мала бистрі очі, ступила крок наперед і, нахиливши свою русу голівку, раптом скрикнула тоненьким, схвильованим голосом:

–Збишко!

І не звертаючи уваги на те, що на неї дивиться увесь двір і іноземні гості, вона кинулась, як сарна, до молодого рицаря і, обнявши його, почала цілувати в очі, в губи, в щоки; пригорнулась до нього і з великої радості доти пищала, поки мазури не зареготали дружно, а княгиня не потягнула її за комір до себе.

Тоді Дануся глянула на присутніх і, страшенно збентежена, так само швидко сховалась за княгиню й закрилась зборками її спідниці, звідки видно було лише верх її голови.

Збишко вклонився княгині в ноги, а вона підняла його, привітала й почала розпитувати про Мацька: вмер він чи живий, а як живий, то чи не приїхав також у Мазовію. Збишко не дуже вдало відповідав на ці запитання, бо, перехиляючись то в один, то в другий бік, намагався побачити Дануську, яка то висувалася з-за спини своєї пані, то знову поринала в зборки її спідниці. Дивлячись на це, мазури аж за боки бралися від реготу, сміявся і сам князь, але коли слуги внесли миски з гарячою стравою, зраділа княгиня звернулася до Збишка і сказала:

–Служи ж нам, любий служко, і дай боже, щоб не тільки за столом, а й завжди.

Потім вона звернулась до Данусі:

–А ти, набридлива мухо, вилазь із-за моєї спідниці, а то геть обірвеш її.

Червона від збентеження Дануся вибралась із зборок спідниці, весь час злякано, соромливо, але й зацікавлено поглядаючи на Збишка. Вона була така гарна, що не тільки у Збишка, айв інших чоловіків розімліли серця. Тевтонський староста із Щитна почав раз по раз прикладати долоню до своїх товстих, мокрих губів, а здивований де Лорш підняв руки вгору й запитав:

–Заради святого Якуба Компостельського, хто ця дівчина?

На це гладкий і низький на зріст староста із Щитна підвівся навшпиньки й шепнув лотарінжцеві на вухо:

–Дочка диявола.

Де Лорш подивився на нього, кліпаючи очима, потім насупив брови і промовив у ніс:

Несправедливий той рицар, котрий гавкає проти такої вроди.

Я чернець і ношу золоті остроги, – бундючно відповів Гуго де Данфельд.

Пошана до пасованих рицарів була така велика, що лотарінжець опустив голову й лише через деякий час відповів:

–А я родич герцогів Брабанту.

– Pax! Pax! – відповів хрестоносець. – Слава могутнім герцогам і друзям Ордену, від якого ви, пане, незабаром одержите золоті остроги. Я не заперечую, що ця дівчина вродлива, але послухайте, хто її батько.

Проте він не встиг нічого розказати, бо в цю мить князь Януш сів до сніданку; довідавшись раніш од війта з Інсборка про високу рідню де Лорша, подав йому знак сісти коло себе. Навпроти зайняла місце княгиня з Данусею, а Збишко, як колись у Кракові, став за їхніми стільцями прислуговувати. Засоромлена Дануся низько схилила над мискою голову, але держала її трохи набік, щоб Збишко міг бачити її обличчя. А він жадібно і з захватом дивився на її маленьку золотоволосу голівку, на рум'яне личко, на недитячі вже, тісно обтягнені сукнею плечі, і відчував, що груди його заливає нова хвиля кохання. Він ще відчував на своїх очах, на устах і на обличчі її поцілунки. Колись вона цілувала його, як сестра брата, і він приймав ті поцілунки, як від милої дитини. Тепер же її поцілунки викликали такі почуття, які бували в нього інколи при зустрічах з Ягенкою: його поймала млість, під якою таївся жар, немов у пригаслому багатті під попелом. Дануся здавалася йому цілком дорослою панною, бо вона й справді виросла й розквітла. При ній багато й постійно говорили про кохання, і, як розпускається та червоніє пригрітий сонцем пуп'янок квітки, так зростала й променилася в її очах любов, і в ній з'явилося щось нове, чого не було раніш – якась вже не дитяча врода, зваблива чарівність, що випромінювалась з неї, як тепло з вогню або аромат з троянди.

Збишко відчував це і, забувши за все, піддався її чарам. Він забув навіть, що треба прислуговувати за столом. Не бачив, як придворні штовхали одне одного ліктями і, Сміючись, показували на нього й на Данусю. Не помічав він також ні наче скам'янілого від здивування обличчя пана Лорша, ні вирячкуватих, весь час втуплених в Данусю очей тевтонського старости із Щитна, в яких відбивалося полум'я каміна й робило їх червоними й блискучими, немов у вовка. Він опам'ятався аж тоді, коли труби знову затрубили, сповіщаючи, що час вирушати в пущу, і коли княгиня Данута звернулася до нього й сказала:

– Ти поїдеш з нами: розважиш себе й поговориш з дівчиною про кохання, про що і я охоче послухаю.

Сказавши це, вона вийшла з Данусею, щоб переодягнутись для їзди верхи, а Збишко вибіг на подвір'я, де конюхи вже держали покритих інеєм осідланих, пирхаючих коней для князя, княгині, гостей та придворних. На подвір'ї було вже менше людей, бо загоничі вийшли з своїми сітями раніш і зникли в лісовій гущавині. Багаття попригасали, день був ясний, морозний, сніг скрипів під ногами, а з похитуваних легеньких вітром дерев сипався сухий, іскристий іній. Незабаром вийшов і сів на коня князь; при ньому був слуга з самострілом і з такою довгою та важкою рогатиною, що нею мало хто міг орудувати. Проте князь, орудував нею легко, бо, як і інші мазурські Пясти, мав надзвичайну силу. В цьому роду бували навіть жінки, які виходили заміж за іноземних князів і на весільних учтах згинали в пальцях широкі залізні тесаки. Поблизу князя трималися також два чоловіки, вибрані з-поміж усіх цехановських і варшавських дідичів, які в разі небезпеки мали прийти князеві на допомогу. Ці страхолюдні чоловіки мали могутні, як стовбури вікових дерев, плечі. Пан де Лорш, що прибув з далеких країв, здивовано поглядав на них.

Тимчасом вийшла і княгиня з Данусею, обидві вони були в каптурах з білих ласиць. Справжня дочка Кейстута уміла «шити» стрілою з лука краще, ніж голкою, тому за нею несли оздоблений, тільки трохи легший, ніж звичайно, лук-самостріл. Збишко, ставши коліном на сніг, підставив долоню, на яку княгиня стала ногою, щоб сісти на коня, потім підняв угору й посадив Данусю, так само як у Богданці підіймав Ягенку, і вони рушили. Поїзд розтягнувся довгою гадюкою, повернув від двору праворуч, мелькаючи й мінячись по узліссю, як барвистий пруг по краю темного сукна, а потім став повільно заглиблюватись у ліс.

Коли вони заїхали досить далеко в бір, княгиня звернулася до Збишка:

–Чого ж ти мовчиш? Поговори з нею.

Хоч слова княгині й підбадьорили Збишка, він всетаки ще досить довго мовчав, бо його пойняла якась несміливість. Нарешті він промовив:

– Данусько!

Що, Збитку?

Я так тебе люблю...

Хлопець затнувся, підшукуючи слова, які йому трудно було знайти. Бо хоч він і ставав навколішки перед дівчиною, як іноземний рицар, хоч всілякими способами виявляв їй свою пошану та намагався не вживати простонародних слів, однак даремно силкувався говорити вишуканим тоном: душа у нього була проста, і говорити він міг тільки простими словами.

Тому й тепер, помовчавши, сказав:

– Я так тебе люблю, що мені аж дух забиває!

А вона підняла розчервоніле від морозного лісового повітря обличчя й глянула на нього своїми голубими оченятами.

–І я, Збитку! – відповіла квапливо.

І одразу опустила вії, бо вже знала, що таке любов.

–Ой серденько ти моє! Ой дівчинонько ти моя! – вигукнув Збишко.– Ой!..

І знов замовк від щастя й хвилювання, але добра, а разом і цікава княгиня вдруге прийшла їм на допомогу:

–Розказуй же їй,– сказала вона,– як ти сумував без неї, а коли й поцілуєш десь у гущавині, то мені байдуже, бо це найкраще засвідчить твоє кохання.

І він почав розказувати, як сумував без неї і в Богданці, коли доглядав Мацька, і коли бував у сусідів. Проте він схитрував і нічого не сказав про Ягенку – а втім, говорив щиро, бо в ту хвилину так кохав прекрасну Данусю, що йому хотілося схопити її, пересадити на свого коня і пригорнути до грудей.

Та він не насмілився, цього зробити; натомість, коли перші зарості відокремили їх від придворних і гостей, Збишко нахилився до неї, обійняв і поцілував в лице, засвідчуючи цим своє, кохання.

Але зимою на ліщині немає листя, і Гуго де Данфельд, пан Лорш, а також придворні побачили їх в цю мить і почали говорити між; собою:

Цмокнув її при княгині! Вона таки скоро справить їм весілля.

Це хвацький хлопець, та й у неї палка Юрандова кров.

– То кремінь і кресало, хоч дівчина ніби тихенька. Вони викрешуть вогню, не журіться! А він вп'явся в неї, як кліщ у живу шкіру.

Так вони балакали і сміялись, а тевтонський староста із Щитна повернув до пана Лорша своє цапине, злюще і хтиве обличчя й запитав:

–Чи не хотіли б ви, пане, щоб який-небудь Мерлін перетворив вас чародійною силою в цього молодого рицаря?

–А ви? – запитав де Лорш.

Хрестоносець, в якому, видно, закипіла заздрість і хтивість, нетерпляче сіпнув коня і вигукнув: – Присягаюсь моєю душею!..

Але в ту ж мить спам'ятався і, опустивши голову, відказав:

–Я чернець і дав обітницю цноти.

Він швидко глянув на лотарінжця, побоюючись, чи той не помітив на його обличчі усмішки, бо в цьому відношенні. Орден хрестоносців зажив поганої слави, а найгіршої серед ченців – Гуго де Данфельд. Кілька років тому він був помічником війта в Самбії і викликав там стільки гучних Скарг, що, незважаючи на всю поблажливість Ордену до таких справ, його мусили перевести на посаду начальника замкової залоги в Щитні. Прибувши останніми днями з таємним дорученням до двору князя Януша й побачивши-прекрасну Юрандівну, він запалав до неї пристрастю. Вік Данусі зовсім не був для нього перепоною, бо в ті часи й молодші за неї виходили заміж. Але Данфельд знав, з якого роду ця дівчина, а ім'я Юранда поєднувалось в його пам'яті з страшними спогадами, тому його пристрасть виросла на грунті дикої ненависті.

А де Лорш якраз почав розпитувати його про ті історії.

–Ви назвали, пане, цю прекрасну дівчину дочкою диявола. Але – чому?

І Данфельд почав розказувати йому історію Злоториї: як під час відбудови замка хрестоносці вдало викрали князя з усім двором і як при цьому загинула мати Юрандівни, за яку Юранд з того часу жахливим способом мститься тевтонським рицарям. При згадці про це ненависть, як полум'я, бушувала в хрестоносцеві, бо в нього були на це й особисті причини. Два роки тому він сам зіткнувся з «диким кабаном із Спихова», і перший раз у житті серце його пойняв такий ганебний страх, що він залишив двох своїх родичів, слуг, здобич і, мов шалений, цілий день утікав аж до Щитна, де від страху надовго захворів. Після одужання великий маршалок Ордену притягнув його до рицарського суду. Коли Данфельд присягнувся хрестом і рицарською честю, що схарапуджений кінь виніс його з поля бою, суд виправдав його, але шлях до вищих орденських постів був для нього закритий. Правда, хрестоносець не сказав про цю пригоду панові де Лоршу, зате стільки наговорив про жорстокість Юранда і про запеклість усього польського народу, що все це ледве вміщалося в голові лотарінжця.

Але ж ми,– сказав він через деякий час;– перебуваємо в мазурів, а не в поляків?

Це окреме князівство, але народ один,– відповів староста,– однакова в них підлість і однакова запеклість проти Ордену. Дай боже, щоб німецький меч винищив усе це плем'я!

Слушно кажете, пане, бо якби цей князь, який здається таким статечним, задумав ставити в ваших землях против вас замок, то це було б таке беззаконня, про яке я навіть у поганських землях не чував.

Замок він ставив проти нас, але Злотория лежить в його, а не в наших володіннях.

Тоді слава господу Ісусу, що дав вам над ним перемогу. А як же скінчилась та війна?

Та війни, власне, не було.

А ваша перемога під Злоториєю?

Бог нам і в цьому допоміг – князь якраз був без війська, тільки з двором та жінками.

Де Лорш здивовано глянув на хрестоносця:

Як так? Виходить, ви в мирний час напали на жінок і князя, який на власній землі будував замок?

Для слави Ордену і християнства нема безчесних вчинків.

Значить, той страшний рицар мститься за молоду жінку, вбиту вами в мирний час?

Хто підносить руку на хрестоносців, той – син пекла.

Пан де Лорш задумався, але вже не мав часу відповісти Данфельдові, бо поїзд в'їхав на широку, вкриту засніженою лепехою поляну, де князь зліз з коня, а за ним почали злазити й усі інші.

XXI

Досвідчені лісники під керівництвом головного ловчого почали розставляти довгим рядом по краю поляни мисливців таким способом, щоб вони, бувши самі під прикриттям, мали перед собою вільний простір для зручної стрільби з самострілів та луків. Дві короткі сторони поляни були загороджені сітями, за якими сховалися лісники-нагоничі, що мали наганяти звіра на стрільців, а коли його не вдавалось сполохати і він заплутувався в сітях,– добивати його рогатинами. Численні загони курпів, уміло розставлених величезним колом, повинні були гнати всяке живе створіння з глибини лісу на галявину. За стрільцями була напнута ще одна сітка, щоб звір, якому вдасться прорватися крізь їх ряд, міг бути добитий в її петлях.

Князь став в середині шерегу в неглибокому видолинку, що перетинав усю поляну. Головний ловчий, Мрокота з Моцажева, вибрав йому таке місце, знаючи, що цим видолинком бігтиме від загоничів з пущі найбільший звір. Князь тримав у руці самостріл, поблизу нього стояла під деревом рогатина, а трохи позаду стояли з сокирами на плечах два величезні, схожі на стовбури, охоронці; крім сокир, у них були готові вже, натягнуті самостріли, які вони мали подавати князеві в разі потреби. Княгиня й Дануся не злазили з коней, цього їм ніколи не дозволяв князь, побоюючись лютих турів та зубрів, від яких легше було врятуватись верхи, ніж пішки. Князь запросив де Лорша стати праворуч від себе і дозволив йому залишитись на коні, щоб охороняти дам. Схожий на довгий цвях, де Лорш став поодаль від княгині й держав у руці рицарського списа, з якого мазури нишком сміялися, як із зброї, мало придатної на ловах. Натомість Збишко, встромивши рогатину в сніг і взявши самостріл за плечі, стояв коло Данусі, поглядав на неї знизу вгору, часом щось шептав їй, а часом обіймав її ноги й цілував у коліна, бо вже зовсім не крився перед людьми з своїм коханням. Він заспокоївся аж тоді, коли Мрокота з Моцажева, який у пущі дозволяв собі бурчати навіть на князя, суворо наказав йому мовчати.

Тимчасом десь далеко-далеко в пущі залунали звуки курпинських ріжків, їм з поляни відповів короткий пронизливий звук сурми, і все кругом затихло. Лише зрідка в верховітті сосон стрекотала сойка або по-воронячому каркали загоничі. Мисливці напружено дивилися поперед себе на поляну, де вітер ворушив запаморожену лепеху та голі кущі верболозу. Кожен нетерпляче ждав, який перший звір з'явиться на поляні,—всі сподівалися багатої здобичі, бо знали, що в пущі безліч зубрів, турів та диких кабанів. Курпи викурили з барлогів також кількох ведмедів, які ходили тепер по хащах голодні, насторожені й люті, відчуваючи, що їм незабаром доведеться стати на боротьбу не за спокійний зимовий сон, а за життя.

Проте чекати треба було довго, бо люди, які гнали звіра на розташовану півколом засідку, зайняли величезну ділянку бору і йшли з такої далини, що навіть не чути було гавкання собак, яких за першим сигналом сурми одразу спустили з смиків. Один з них, що був спущений завчасно або просто йшов за курпами, показався на поляні й, перебігши її з опущеним носом, зник за мисливцями. І знову стало пустинно й тихо, тільки нагоничі, весь час каркаючи, як круки, давали знати, що полювання незабаром почнеться. Справді, через деякий час на скраїську поляни з'явилися вовки: як найчутливіші звірі, вони перші силкувалися втекти з облоги. Було їх кілька. Але вискочивши на поляну й зачувши нюхом людей, вони знову югнули в ліс, очевидно шукаючи іншого виходу. Далі з гущавини виринули дикі свині й побігли чорною низкою по засніженій поляні, схожі здалека на свійських, що, трясучи вухами, на поклик хазяйки поспішають додому. Вони зупинялись, прислухались, принюхувались, завертали назад і знову прислухались; нарешті кинулись у бік сітей і, зачувши нагоничів, помчали на мисливців, хропучи і наближаючись все обережніше. Нарешті клацнули залізні запобіжники самострілів, захурчали стріли, і на білому снігу з'явились перші червоні плями крові.

Тоді розлігся вереск, і стадо розсипалось, немов у нього вдарив грім; частина побігла наосліп вперед, частина кинулась до сітей, а решта, розпорошившись поодинці та по кілька, безладно гасала, змішуючись з іншою звіриною, що ринула на поляну. Тепер уже виразно чути було звуки ріжків, несамовите гавкання собак та далекий гомін людей, що йшли в першій лаві з глибини лісу. Звірі, одігнані широко розтягненими клямрами мисливського півкола, щораз більше заповнювали лісову поляну. Нічого подібного не можна було побачити не тільки в західних країнах, а й на польських землях, де не було вже таких пущ, як у Мазовії. Хрестоносці, які бували в Литві, де часом траплялося, що зубри наскакували на військо й чинили в ньому замішання, все таки були чимало здивовані такою незмірною кількістю звіра. Найбільше дивувався пан де Лорш. Він стояв коло княгині і придворних панн, як журавель на сторожі, нудився, бо не міг з ними говорити, і, мерзнучи в своєму залізному панцері, вже думав, що лови не вдалися. І раптом він побачив перед собою цілі стада легконогих сарн, полових оленів і важкоголових лосів, що збилися в одну купу й гасали по поляні, марно шукаючи виходу. Княгиня, в якій заграла батьківська, Кейстутова, кров, пускала в строкату масу стрілу за стрілою і щоразу радісно скрикувала, коли вражений олень або лось з розгону ставав дибки, а потім важко падав і копав сніг ногами. Декотрі придворні панни теж частенько нахиляли обличчя до самострілів, бо всіх пойняв мисливський запал. Тільки Збишко не думав про лови: він сперся ліктями на коліна Данусі і поклавши голову на долонях, дивився їй в очі, а вона, сміючись і соромлячись, намагалась закрити йому пальцями повіки, удаючи, ніби не може витримати такого погляду.

В цей час увагу пана де Лорша привернув величезний, сивий на карку й лопатках ведмідь, який несподівано виринув з лепехи поблизу стрільців. Князь вистрілив з самостріла, потім скочив до нього з рогатиною, і коли звір, страшно ревучи, звівся на задні лапи, – заколов його перед очима всього двору так швидко і вдало, що «оборонцям» не довелося орудувати сокирою. Тоді молодий лотарінжець подумав, що не багато государів, при дворах яких він гостював по дорозі сюди, наважилося б на таку забаву і що з таким князем та з таким народом Орденові колись доведеться мати велику халепу й пережити тяжкі години. Але далі де Лорш побачив, що й інші мисливці вбили чимало лютих ікластих диких кабанів, набагато більших і лютіших за тих, що на них полювали в лісах Нижньої Лотарінгії та в німецьких пущах. Таких вправних і спритних мисливців, таких ударів рогатиною пан де Лорш не бачив ніде і як чоловік досвідчений пояснював це тим, що всі ці жителі пущі змалку призвичаюються до самостріла й рогатини і тому в орудуванні ними набувають більшої, ніж інші народи, вправності.

Поляна вже була густо всіяна трупами всіляких звірів, але до кінця ловів ще було далеко. Навпаки, найцікавіша і разом з тим пайнебезпечніша хвилина була попереду, бо облава саме вигнала на поляну кільканадцять зубрів і турів. В лісах вони трималися окремо, але тепер ішли змішаним стадом, зовсім не засліплені страхом, швидше грізні, ніж перелякані. Ішли не дуже швидко, ніби певні своєї страшної сили, яка зламає і пройде через усі перепони, а земля аж стугоніла під їх тягарем. Бородаті бики, йдучи з низько опущеними головами поперед стада, часом спинялися, немов роздумували, в який бік ударити. З їх страхітливих. легень виривалося глухе ревіння, схоже на підземний гуркіт, з ніздрів шугала пара; вони рили передніми ногами сніг і позирали з-під грив кривавими очима, ніби вишукували прихованого ворога.

Тимчасом нагоничі зчинили оглушливий крик, який підхопили сотні гучних голосів у головній лаві та в клямрах мисливського півкола; затрубили ріжки, засвистали пищалки; пуща здригнулась аж до найдальших глибин, і одночасно на поляну з страшенною гавкотнею вискочили курпинські собаки, що йшли слідом. Побачивши їх, враз оскаженіли самиці, у яких були малята. Стадо, що досі йшло повільно, вмить розпорошилось по всій поляні, переслідуване з усіх боків. Один величезний половий страхітливий самець-тур, що зростом перевищував зубра, важким скоком помчав був до шерегу стрільців, але, побачивши за кілька десятків кроків між деревами коней, спинився і, ревучи, почав гребти ногами землю, немов розпасійовуючись для стрибка й боротьби.

Побачивши це страшне видовище, нагоничі зчинили ще більший галас, а в шерегу мисливців залунали злякані голоси: «Княгиня! Княгиня! Рятуйте княгиню!» Збишко схопив встромлену в сніг рогатину і вискочив на скраїсько лісу, за ним скочило кілька литвинів, готових загинути, захищаючи дочку Кейстута,– і в цю мить в руках княгині заскреготав самостріл, свиснула стріла і, пролетівши над схиленою головою звіра, застрягла в його карку.

– Влучила! – вигукнула княгиня.– Далі не піде...

Дальші її слова заглушило таке несамовите ревіння, що коні аж поприсідали на задні ноги. Тур, мов буря, кинувся прямо на княгиню, але раптом не менш навально з-поміж дерев вискочив мужній пан де Лорш і, нагнувшись на коні, із списом, наставленим, як на рицарському турнірі, кинувся прямо на звіра.

Присутні на мить побачили, як увігнаний в карк бика спис зігнувся дугою й розлетівся на друзки, потім страхітлива рогата голова зникла під черевом коня пана де Лорша і, перш ніж хто-небудь встиг крикнути, кінь і вершник злетіли в повітря.

Кінь упав боком і в передсмертних судорогах почав бити ногами, намотуючи на них свої нутрощі. Пан де Лорш нерухомо лежав поблизу, схожий на снігу на залізний клин. А тур, здавалось, з хвилину вагався, чи не облишити їх та не кинутись на інших коней, але, глянувши на свої перші жертви, знов повернувся до них і почав зганяти свою лють на нещасному коні, буцаючи його головою та шалено копирсаючи рогами вже розпорене черево.

На порятунок чужому рицареві з бору сипнули люди. Збишко, який турбувався про охорону княгині й Данусі, добіг перший і увігнав вістря рогатини під лопатку звіра. Але вдарив він з такою силою, що коли тур раптом повернувся, рогатина переломилася в руці, а сам Збишко впав обличчям у сніг. «Загинув! Загинув!» – залунали голоси мазурів, які бігли йому на допомогу. Тимчасом бик головою придавив Збишка до землі. Від князя вже бігли два могутні охоронці, але навряд чи вони встигли б, якби їх не випередив подарований Збишкові Ягенкою чех Глава. Він підбіг раніш і, піднявши обіруч широку сокиру, вдарив нею в опущений карк одразу ж за рогами.

Удар був такий страшний, що звір упав, немов громом вражений, з перерубаним хребтом і майже до половини розваленою головою; але, падаючи, він придавив Збишка. Два охоронці вмить відтягнули вбік страхітливу тушу, а тимчасом княгиня йДануся, зіскочивши з коней, німі від жаху, підбігли до раненого юнака.

Блідий, весь залитий турячою і своєю кров'ю, він трохи підвівся й хотів устати, але захитався, впав на коліна, і, спершись на руки, здолав вимовити тільки одне слово:

–Данусько...

Потім у нього пішла з рота кров, і він знепритомнів. Дануся підняла його ззаду за плечі, але не могла вдержати й почала кликати на допомогу. Збишка обступили з усіх боків, терли снігом, лили в рот вино, нарешті ловчий Мрокота з Моцажева наказав покласти його на плащ і затамовувати кров з допомогою м'яких лісових губок.

–Буде живий, якщо поламані тільки ребра, а не хребет,– сказав він, звертаючись до княгині.

Тимчасом інші придворні панни з допомогою мисливців заходилися рятувати пана де Лорша. його обертали на всі боки, шукаючи на панцері дірок або вм'ятин від рогів бика, але крім снігу, що понабивався поміж пластинами лат, нічого не знайшли. Тур помотався головним чином на коневі, що лежав побіч з виваленими тельбухами, а сам пан де Лорш зовсім не був ушкоджений. Він тільки зомлів від падіння і, як виявилось потім, вивихнув праву руку. А коли з нього зняли шолом та влили в рот вина, він розплющив очі, опритомнів і, побачивши схилені над собою заклопотані обличчя двох придворних вродливих панянок, сказав по-німецьки:

–Невже я в раю і надо мною схилились ангели? Придворні панянки, правда, не зрозуміли його мови, але зраділи, що він ожив і заговорив, отож посміхнулися до нього і з. допомогою мисливців звели його на ноги. Пан де Лорш застогнав від болю в правій руці, обперся лівою на плече одного з «ангелів» і з хвилину стояв нерухомо, боячись ступити хоч крок, бо не надіявся на свої ноги. Каламутним поглядом повів він по бойовиську й побачив полову тушу тура, що зблизька здалася неймовірно великою, побачив Данусю, що ламала руки над Збишком, і самого Збишка на плащі.

Цей рицар кинувся мені на допомогу? – спитав де Лорш.– Він живий?

Тяжко побитий,– відповів один з придворних, що знав по-німецьки.

Не з ним, а за нього відтепер я буду битися! – сказав лотарінжець.

Князь, який досі стояв над Збишком, підійшов до де Лорша й почав його всіляко вихваляти: що він своїм сміливим вчинком захистив від страшної небезпеки княгиню і всіх жінок, а може, і врятував їм життя, за що, крім рицарських нагород, він здобув собі славу в сучасних людей і в їх нащадків.

–В теперішні легкодухі часи,– сказав князь,– щораз менше справжніх рицарів їздить по світу, то гостюйте у мене якнайдовше або й зовсім залишайтеся в Мазовії, де ви вже здобули мою прихильність, а людську любов також легко здобудете благородними вчинками.

Прагнуче слави серце пана де Лорша аж мліло від цих слів, а коли він подумав, що вчинив такий значний рицарський подвиг і здобувся, на такі похвали в оцій далекій польській землі, про яку на Заході чув стільки дивини, то з радості навіть перестав відчувати біль у звихнутій руці. Він розумів, що рицар, який зможе розказати при брабантському або бургундському дворі, що він на ловах врятував мазовецькій княгині життя, буде осяяний славою, як сонцем. Під впливом цих думок він навіть хотів одразу ж підійти до княгині й навколішках дати їй обітницю вірної служби, але і сама княгиня, й Дануся були зайняті Збишком. Той опритомнів на хвилину, але тільки усміхнувся до Данусі, підніс руку до зрошеного холодним потом чола і знову зомлів. Досвідчені мисливці, помітивши, як сплелися його руки, а рот залишився відкритим, стали говорити між собою, що він не виживе, але ще досвідченіші курпи, з яких не один носив на собі сліди ведмежих пазурів, кабанячих ікл або зубрячих рогів, надіялись на одужання, вважаючи, що ріг тура лише сковзнув по ребрах рицаря, і, може, одне або два зламав, але що хребет цілий, інакше молодий пан зовсім не зміг би підвестись. Вони також показували, що в тому місці, де впав Збишко, якраз був сніговий замет, і це, власне, його врятувало, – притиснувши юнака лобом у сніг, звір не міг роздавити йому ні грудей, ні хребта.

На нещастя, князівський лікар, ксьондз Вишонек з Дзєванни, не був на ловах, хоч звичайно на них бував. Цього разу він залишився в дворі випікати облатки. Дізнавшись про це, чех помчав за ним, а курпи тимчасом понесли Збишка на плащі до князівського двору. Дануся хотіла супроводити його пішки, але княгиня заборонила: дорога була далека, в лісових балках намело повно снігу, а треба було поспішати. Тевтонський староста Гуго де Данфельд допоміг дівчині сісти на коня і, їдучи з нею слідом за людьми, котрі несли Збишка, сказав по-польськи так тихо, щоб тільки вона могла чути:

В Щитні у мене є чудодійний цілющий бальзам. Я дістав його в одного пустельника в Герцинському лісі й міг би за три дні привезти сюди.

Бог вам віддячить, пане! – відповіла Дануся.

Бог записує кожний милосердний вчинок, але чи можу я сподіватися й від вас заплати?

Чим же я можу вам заплатити?

Хрестоносець під'їхав своїм конем ближче до Данусі, видно, хотів щось сказати, але завагався і лише через деякий час промовив:

–В Ордені, крім братів, є й сестри... Одна з них привезе цілющий бальзам, а тоді я скажу про заплату.

Ксьондз Вишонек оглянув рани Збишка і встановив, що в нього зламане тільки одне ребро, але першого дня не ручився за одужання, бо ще не знав, «чи в хворому не перевернулось серце або чи не обірвалась печінка». Пан де Лорш надвечір теж відчув таку велику неміч, що мусив лягти в постіль, а на другий день не міг ворухнути ні рукою, ні ногою від сильного болю в усіх суглобах. Княгиня з Данусею, а також інші придворні панни доглядали хворих і, за рецептами ксьондза Вишонека, варили різноманітні мазі та зілля. У дуже побитого Збишка час від часу на губах з'являлася кров, що дуже непокоїло ксьондза Вишонека. Проте він був цілком притомний і на другий день, довідавшись від Данусі, кому завдячує життям, покликав свого чеха, щоб подякувати й нагородити його. При цьому подумав, що чеха подарувала йому Ягенка, і коли б не її зичливе серце, то мусив би загинути, йому навіть тяжко було думати про це, бо відчував, що ніколи не зможе віддячити їй добром за добро, а стане тільки причиною прикростей і тяжкого смутку. Правда, він тут же сам собі сказав: «Не можу я розірватися надвоє», але в глибині душі у нього залишились ніби докори сумління, а чех ще більше розпалив цей внутрішній неспокій.

–Я присягався моїй панянці шляхетською честю, що буду вас охороняти,– сказав він,– тому не треба мені ніякої нагороди. Їй, а не мені, пане, ви зобов'язані своїм порятунком.

Збишко нічого не відповів, тільки став важко дихати, а чех трохи помовчав і знову сказав:

Якщо ви накажете мені поїхати до Богданця, то я поїду. Може б, ви хотіли побачитися з старим паном, бо бог його знає, що з вами буде.

А що каже ксьондз Вишонек? – запитав Збишко. – Ксьондз Вишонек каже, що все виясниться, як настане новий місяць, а він настане через чотири дні.

Ну, то не треба їхати до Богданця. Бо поки дядько приїде, то я або вмру, або видужаю.