Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 45 страниц)

Але вона звільнила свої руки з його рук і сказала: – Це все через те, що не було татового дозволу. Де княгиня?

–Опам'ятайся, моя ягідко. Княгиня далеко, а ми одбили тебе у німців.

Вона ніби не чула цих слів і, немов щось пригадавши, сказала:

– Ой лихо! Вони забрали мою лютню й розбили

об мур,

– Господи милосердний! – вигукнув Збишко.

Він аж тепер помітив, що очі її каламутні й блискучі, а лиця палають. В ту ж мить йому спало на Думку, що вона, мабуть, тяжко хвора і двічі вимовила його ім'я з гарячки.

Серце його задрижало від розпачу, на чолі виступив холодний піт.

–Данусько! – покликав він.– Ти мене бачиш і розумієш?

А вона відповіла покірним і благаючим голосом:

–Пити!.. Води!

– Господи милостивий!

І Збишко вискочив з хати. Перед дверима, він натрапив на старого Мацька, який саме йшов довідатись, що там робиться, і, кинувши на ходу одне слово: «Води!» помчав до струмка, що плинув недалеко Серед заростей і моху.

За хвилину Збишко повернувся з повним кухлем і подав його Данусі; вона почала жадібно пити. Мацько, який перед тим увійшов до хати, подивився на хвору і спохмурнів.

– Що в неї – гарячка? – спитав він.

Так! – простогнав Збишко.

Вона розуміє, що ти говориш?

Ні.

Старий нахмурив брови, потім став чухати потилицю.

–Що ж його робити?

– Не знаю.

–Єдина тільки є рада...– почав Мацько.

Але в цю мить Дануся перебила його. Напившись води, вона втупила в нього свої, розширені від гарячки очі і сказала:

– І вам я нічим не завинила. Майте ж змилування!

–Я маю над тобою змилування, моя дитино, і бажаю тобі тільки добра,– зворушено відповів старий рицар.

Потім він звернувся до Збишка:

–Слухай! Не варто залишати її тут. Коли її обвіє вітер та обігріє сонце, то, може, їй стане легше. Не втрачай, хлопче, розуму, а бери дівчину в ті самі ноші, в яких її везли, або на сідло, і в дорогу! Розумієш?

Сказавши це, він вийшов з хати, щоб дати останні розпорядження, але, глянувши поперед себе, став, як укопаний.

Сильний піший загін, озброєний списами і бердишами, з чотирьох боків стіною обступив хати, смолярні й поляну.

«Німці!» подумав Мацько.

І жах сповнив його душу. Він умить вхопився за руків'я меча, зціпив зуби і стояв, схожий на дикого звіра, якого несподівано оточила зграя собак і який готується до відчайдушної оборони.

Тимчасом від смолярної купи до нього йшов велетень Арнольд з якимось другим рицарем і, наблизившись, сказав:

–Колесо фортуни швидко обертається. Був я ваш бранець, а тепер – ви мої.

Сказавши це, він погордливо глянув на старого рицаря, немов на якусь нижчу істоту. Арнольд не був ні злим, ні жорстоким, але мав притаманну всім хрестоносцям властивість: в нещасті вони були згідливі, а коли відчували за собою більшу силу, не могли вгамувати безмежної пихи до переможених.

–Ви – бранці! – погордливо повторив він. Старий рицар похмуро глянув навколо, В грудях його билося не тільки не полохливе, а аж надто відважне серце. Коли б він був у панцері й на бойовому коні, коли б поруч з ним був Збишко та коли б у них були в руках мечі, сокири або оті страшні «дерева», якими так вправно орудувала тодішня польська шляхта, він, можливо, спробував би пробитись крізь стіну списів і бердишів. Але Мацько стояв перед Арнольдом піший, сам один, без панцера, і, побачивши, що слуги вже покидали зброю, та подумавши, що Збишко сидить у хаті коло Данусі зовсім безоружний, зрозумів: виходу ніякого нема.

І він повільно витягнув з піхов меч і кинув під ноги тому рицареві, котрий стояв коло Арнольда, Незнайомий рицар не менш пиховито, ніж Арнольд, але люб'язно заговорив хорошою польською мовою:

– Як вас звати, пане? Якщо ви дасте мені слово, я не наказуватиму вас в'язати, бо бачу, що ви пасований рицар і по-людськи обійшлися з моїм братом.

–Слово! – відповів Мацько.

Назвавши себе, він запитав, чи вільно йому буде увійти до хати й попередити небожа, «аби не вчинив чогось шаленого». Діставши дозвіл, Мацько зник за дверима, а через деякий час вийшов з мізерикордією в руці.

Мій небіж не має при собі навіть меча,– сказав він,– і просить дозволу залишитись коло своєї дружини, поки ви не рушите в дорогу.

Нехай залишається,– сказав Арнольдів брат,– я пошлю йому їжу й питво, бо в дорогу ми рушимо не зараз, тому що люди потомлені, та й самим нам треба підживитись і спочити. Просимо й вас, пане, до компанії.

Вони повернулися й пішли до того самого багаття, біля якого Мацько провів ніч, але чи то через пиху, чи через властиву хрестоносцям нечемність вони пішли попереду, дозволяючи Мацькові йти позаду. А він, як чоловік бувалий і в усьому досвідчений, запитав:

–Просите, пане, як гостя чи як бранця?

Брат Арнольда засоромився, спинився і сказав: – Пройдіть наперед, пане.

Старий рицар так і зробив, але, щоб не вражати самолюбства людини, від якої могло багато залежати, сказав:

–Видно, пане, що ви не тільки знаєте різні мови, а й додержуєте правил чемності.

Арнольд, який розумів лише деякі слова, спитав: – Вольфгапг, про що йдеться, що він говорить?

–Слушно говорить! відповів Вольфганг, якому, видно, приємно було чути Мацькові слова.

Вони сіли коло багаття, куди їм принесли їсти й пити. Мацькова наука не пішла в ліс – Вольфганг частував його першого. Старий рицар довідався з розмови, яким чином вони з Збишком опинилися в пастці. Вольфганг, менший брат Арнольда, вів з Члуховського замка загін піхоти до Готтесвердера проти бунтівниківжмудинів. Але вони йшли з далекої комтурії і не могли наздогнати кінноти. А Арнольд не чекав їх, знаючи, що по дорозі зустріне інші загони піхоти з близьких до литовської границі міст і замків. Через те менший брат відстав на кілька денних переходів і саме перебував на дорозі навпроти смолярні, коли орденська служка, що втекла вночі, повідомила його про пригоду, яка спіткала його старшого брата. Арнольд вислухав це оповідання, повторене йому по-німецьки, задоволено усміхнувся й заявив, що сподівався на такий кінець.

Але хитрий Мацько, який намагався знайти вихід з усякого становища, подумав, що йому вигідно здобути прихильність німців, і сказав:

–В неволю потрапити завжди тяжко, але я дякую богові, що потрапив саме в ваші, а не чиїсь інші руки, бо вірю, що ви справжні рицарі й додержуєте правил честі.

Вольфганг приплющив очі й кивнув головою, правда, досить гордо, але з явним задоволенням. А старий рицар говорив далі:

І як ви добре знаєте нашу мову! Видно, бог наділив вас здібностями до, всього!

Я знаю вашу мову тому, що в Члуховїй люди говорять по-польськи, а ми з братом уже сім років служимо у тамтешнього комтура.

Аз часом і самі посядете його місце! Інакше не може бути... От ваш брат не говорить так по-нашому.

Розуміє трохи, але не говорить. Брат сильніший за мене, хоч і я не з миршавих, але він не такий бистрий на розум.

–Та ні! Він зовсім не дурний! – сказав Мацько.

–Вольфганг! Що він каже? – знов запитав брата Арнольд.

–Хвалить тебе, – відповів Вольфганг.

–Звісно, що хвалю,– додав Мацько,– бо він справжній рицар, а це головне! Скажу вам щиро, що сьогодні я хотів відпустити його на слово, нехай би собі їхав, куди хотів, а з'явився б хоч би й через рік. Адже так воно серед пасованих рицарів ведеться.

І почав пильно дивитися Вольфгангові в очі, але той скривився і сказав:• . і

– Можливо, і я відпустив би вас на слово, якби ви

не допомагали поганським собакам проти нас.

–Це неправда,—відказав Мацько..

І знову почалась така гостра суперечка, як учора з Арнольдом. Проте сьогодні старому рицареві було трудніше, бо Вольфганг і справді був розумніший за свого старшого брата. В усякому разі від цієї суперечки була хоч та користь, що й менший довідався про всі щитнииські злочини, ламання присяги та зради, а заразом; і про долю нещасної Данусі. Вольфганг нічого не міг заперечити проти всіх цих підлот, які йому кидав в обличчя Мацько, і мусив визнати, що помста була справедлива і що польські рицарі мали право діяти так, як діяли. Нарешті він сказав:

– Клянусь благословенними кістками святого Ліберія! Не мені жаліти Данфельда. Казали про нього, ніби він займався чорною магією, але міць і справедливість божа дужчі за чорну магію! Щодо Зігфріда, то не знаю, чи й він служив дияволові, але за ним не поженуся, по-перше, тому, що у мене нема кінноти, а подруге, коли він, як кажете, замучив цю дівчину, то бодай він ніколи не вирвався з пекла! Вольфганг перехрестився й додав:

–Господи, поможи мені й під час смерті!

– А як же буде з цією нещасною мученицею? – запитав Мацько.– Невже не дозволите її одвезти додому? Невже вона має конати в ваших підземеллях? Згадайте про гнів божий!..

Мені нема ніякого діла до жінки,– різко відповів Вольфганг,—Нехай один з вас одвезе її до батька, аби тільки потім з'явився; але другого не пущу.

А коли б я поклявся честю і списом святого Георгія?

Вольфганг завагався, бо це була страшна клятва, але в цей час Арнольд запитав утретє:

–Що він каже?

І довідавшись, про що йдеться, став запально й грубо заперечувати проти звільнення обох на слово. У нього були для цього свої міркування: вїн був переможений у великій битві з Скірвоїллом, а в поєдинку – й оцими двома польськими рицарями. Як солдат, він також знав, що братова піхота тепер мусить повернутись до Мальборга, бо йти на Готтесвердер після загибелі попередніх загонів було однаково, що йти на знищення. До того ж, він знав, що йому доведеться відповідати перед магістром і маршалком, і розумів, що менше зазнає сорому, коли покаже хоч одного значного бранця. Один рицар, якого можна показати живим, важить більше, ніж оповідання про те, що два таких взято в неволю.

Прислухавшись до хрипливого крику і прокльонів Арнольда, Мацько одразу зрозумів: треба брати, що дають, бо більше він нічого не доб'ється, і сказав Вольфгангові:

–Прошу вас, пане, ще про одне: мій небіж, напевне, сам зрозуміє, що йому доведеться залишитися з дружиною, а мені з вами. Але про всяк випадок дозвольте повідомити його, що про це нема чого сперечатись, бо така ваша воля.

Гаразд,– мені однаково,– відповів Вольфганг.– Але давайте поговоримо про викуп, що його ваш небіж має привезти за себе й за вас, бо від цього залежить усе.

Про викуп? – запитав Мацько, який волів би відкласти цю розмову надалі.—Хіба у нас мало часу попереду? Коли маєш діло з пасованим рицарем, то слово його важить стільки, скільки й готівка, а щодо ціни можна здатися на совість. Приміром, ми під Готтесвердером взяли в неволю значного вашого рицаря, одного такого пана де Лорша, і небіж мій (він його захопив) пустив його на слово, зовсім не умовляючись про ціпу.

Ви взяли пана де Лорша? – швидко запитав Вольфганг.– Я його знаю. То знатний рицар. Але чому ж ми не зустріли його по дорозі?

Бо він, мабуть, поїхав не в цей бік, а до Готтесвердера або до Рагнети,—відказав Мацько..

То багатий і знатного роду рицар,– повторив Вольфганг.– Ви добре на ньому заробите! Добре також, що про нього згадали, тепер я й вас за дещицю не пущу.

Мацько прикусив вуса, але гордо підвів голову і сказав:

–Ми й без цього знаємо, скільки варті.

–Тим краще,– сказав молодший фон Баден. Але одразу ж після цього додав:

–Тим краще – не для нас, звичайно, бо ми смиренні ченці, які дали обітницю бідності, а для Ордену, котрий вживе ваші гроші на славу божу.

Мацько нічого на це не відповів, тільки подивився на Вольфганга так, ніби хотів сказати: «Розкажи це кому-небудь іншому», і вони стали торгуватися. Для старого рицаря це була тяжка і неприємна річ, бо, з одного боку, його дуже дратувала кожна втрата, а з другого, він розумів, що йому не личить дешево цінити себе і Збишка. Він звивався, як вуж, тим більше, що Вольфганг, спочатку такий чемний, далі виявився надзвичайно зажерливим і твердим, як кремінь. Мацька втішала тільки одна думка, що за все це заплатить де Лорш, проте шкодував за втраченим зиском, бо вже не сподівався на викуп від Зігфріда, вважаючи, що Юранд, та й сам Збишко, ні за які гроші не випустять його живим.

Після довгих переговорів вони нарешті погодились на певну кількість гривень та строк викупу і визначили точно, скільки слуг і коней має взяти Збишко з собою. Потім Мацько пішов повідомити його про це і, очевидно боячись, щоб німці не передумали, порадив йому негайно Виїжджати.

–Отак воно буває серед рицарства,– сказав Мацько, зітхаючи: – вчора ти його тримав за горло, а сьогодні він тебе тримає! Що ж робити! Дасть бог, прийде і наша черга! Але зараз не втрачай часу. Якщо будеш їхати швидко, то наздоженеш Главу і вкупі вам буде безпечно, а як тільки виїдете з цієї пущі та опинитеся в своєму краю, в Мазовії, то в кожного шляхтича або влодики знайдете притулок і допомогу. У нас і чужим у цьому не відмовляють, а що вже казати про своїх! Для цієї нещасної, може, в цьому і полягатиме порятунок.

Кажучи це, він поглядав на Данусю, яка часто й важко дихала в напівсні. Її прозорі руки, що лежали на ведмежій шкурі, гарячково тремтіли.

Мацько перехрестив її і сказав:

–Ну, бери її та й їдь! Хай бог їй допоможе, бо бачу я, що вона на тонке пряде!

–Не кажіть так! – в розпачі вигукнув Збишко.

–На все воля божа! Я скажу привести тобі коня, а ти їдь!

Вийшовши з хати, він розпорядився приготуватись до від'їзду. Подаровані Завішею турчини підвели коні з ношами, вимощеними шкурами й мохом, а слуга Віт – Збишкового огиря, і за хвилину Збишко вийшов з хати з Данусею на руках. Це було так зворушливо, що обидва брати фон Бадени, які з цікавості підійшли до хати, побачивши напівдитячу постать Данусі, її обличчя, схоже на лики святих дів на образах, та її кволість, від якої вона безсило схилила голову на плече молодого рицаря, стали здивовано поглядати один на одного та обурюватись в душі проти причинців її нещастя. «У цього Зігфріда справді катівське, а не рицарське серце, – шепнув братові Вольфганг.– А оту гадюку, хоч я через неї й визволився, накажу відшмагати різками». Зворушило їх і те, що Збишко ніс Данусю на руках, як мати дитину,– вони розуміли його кохання, бо й самі були ще молоді.

Збишко на мить завагався, чи взяти хвору поперед себе на сідло і тримати в дорозі на грудях, чи покласти в ноші. Нарешті він зупинився на останньому, вважаючи, що їй спокійніше буде їхати навлежачки. Потім підійшов до дядька і схилився, щоб поцілувати його в руку; Мацько дуже любив, небожа, і хоч не хотів показувати перед німцями свого хвилювання, проте не міг стриматись, обійняв його і припав губами до його пишного золотистого волосся.

–Хай тобі бог помагає! – сказав він.– А про старого все-таки пам'ятай, бо в неволі завжди тяжко.

Не забуду,– відповів Збишко.

Хай тобі матір божа пошле втіху!

–Бог вам віддячить і за це... і за все. Незабаром Збишко вже сидів на коні, а Мацько ще

щось згадав, підбіг до нього і, поклавши йому на коліно руку, сказав:

– Слухай! Якщо доженеш Главу, то гляди, щоб з тим Зігфрідом не стягнув ганьби на себе самого й на мою сиву голову. Юранд – інша річ, але не ти! Заприсягнись мені в цьому мечем і честю!

–Поки не повернетесь, то й Юранда стримаю, щоб вони не помстилися вам за Зігфріда,– відповів Збишко.

Такий я тобі дорогий? Юнак сумно усміхнувся:

Адже самі знаєте.

– Ну, в путь! Їдь здоровий!

Коні рушили, і вони незабаром зникли в зеленій ліщині. Мацькові раптом стало нестерпно сумно й самотньо, і душа його з усієї сили рвалася за цим любим хлопцем, в якому полягала вся надія роду. Але він одразу подолав свій жаль, бо був чоловіком твердої вдачі й умів тримати себе в руках.

«Слава тобі господи, – подумав Мацько, – що не він у неволі, а я...»

І спитав німців:

А ви, панове, коли й куди вирушите?

Коли нам захочеться,– відповів Вольфганг,– вирушимо до Мальборга, де ви, пане, мусите насамперед стати перед магістром.

«Ех, мені там ще голову можуть зітнути за допомогу жмудинам!» подумав Мацько.

Проте його заспокоювала думка, що в запасі є пан де Лорш і що самі фон Бадени боронитимуть його голову хоч би для того, щоб не позбутись викупу.

«А втім,– подумав він,– в такому разі Збишкові не треба було б ні з'являтися самому, ні зменшувати майно».

І від цієї думки йому трохи полегшало.

XXV

Збишко не міг догнати свого зброєносця, бо той їхав день і ніч, зупиняючись лише погодувати коні, аби вони не пристали. Правда, живлячись лише травою, коні йшли не так прудко, як у тих краях, де легко було дістати вівса. Сам себе Глава не щадив, а на старі літа і кволість Зігфріда не зважав. Старий хрестоносець дуже мучився, тим більше, що жилавий Мацько дав йому доброго чосу. Але найгірше допікали йому рої комарів, від яких не можна було обігнатися, бо руки його були зв'язані, а ноги скручені під кінським черевом. Зброєносець сам не завдавав йому ніяких мук, але й не жалів, і звільняв його праву руку тільки на постоях, щоб він міг наїстися: «Їж, вовча мордо, щоб я тебе живцем привіз до пана в Спихов». Такими словами заохочував його до їжі чех. Правда, Зігфрідові на початку подорожі спало було на думку уморити себе голодом, але почувши попередження, що йому будуть підважувати зуби ножем і силоміць запихати в горло їжу, мусив поступитись, аби не допустити образи свого чернечого звання та рицарської честі.

А Глава хотів неодмінно приїхати в Спихов поперед панів, щоб врятувати від сорому свою кохану панянку. Бувши простим дрібним шляхтичем, не позбавленим однак рицарських почуттів і кмітливості, він прекрасно розумів, що Ягенці залишатися в Спихові разом з Данусею було б ганебно. «Можна буде сказати єпіскопові в Плоцьку, – думав чех, – що старому панові з Богданця, як опікунові, довелося взяти її з собою, а потім розійдеться чутка, що вона під опікою єпіскопа і що, крім Згожелиць, до неї переходить ще й абатова дідизна, тоді навіть воєводський син буде для неї не велика цяця». Думка ця полегшувала йому тягар подорожі, бо чех все-таки усвідомлював, що та щаслива новина, яку він везе до Спихова, принесе панянці нещастя.

Часто поставала також перед його очима рум'яна, як яблучко, Сецехівна. І так йому хотілось якнайшвидше опинитися в Спихові, що він весь час підганяв коня острогами й поспішав, наскільки дозволяла дорога.

Вони їхали плутаними дорогами, а часто й навмання через бір. Чех знав тільки, що, їдучи весь час на південний захід, можна дістатися до Мазовії, а там уже все буде гаразд. Вдень прямував по сонцю, а коли подорож затягалася до ночі,– по зірках. Здавалося, що пущі нема ні кіпця пі краю. Так минали в лісових сутінках дні й ночі. Глава не раз думав, що молодий рицар не довезе живою своєї дружини крізь це жахливе безлюддя, де нізвідки було сподіватись допомоги, ніде було дістати їжі, де ночами треба було стерегти коні від вовків та ведмедів, а вдень звертати з дороги чередам зубрів і турів, де страшні дикі кабани гострили криві ікла об соснове коріння і де часто, не діставши стрілою або не заколовши списом оленяти або дикого поросяти, цілі дні можна було залишатися голодним.

«Як же його їхати,– думав Глава,– з такою недомученою дівкою, якій лишилося три чисниці до смерті?!»

Їм раз по раз доводилось об'їжджати широкі трясовини та глибокі яри, на дні яких шуміли збурені весняними дощами потоки. Не бракувало в пущі й озер, в яких вони бачили на заході сонця цілі стада лосів та оленів, що купалися в рожевій дзеркальній воді. Часом вони помічали дим, який свідчив про присутність людей. Кілька разів Глава наближався до таких лісових сельбищ, але назустріч йому юрбою виходили такі дикі люди в шкурах на голому тілі, озброєні келепами та луками, і так зловісно дивилися з-під збитих в ковтун чуприн, що треба було користатися з першого замішання, яке на них справляв вигляд рицаря, і якнайшвидше їхати далі.

Проте за чехом двічі свистали, стріли й лунали вйгуки: «Вокілі!» (німці), але він вважав за краще втекти, ніж доводити, хто він такий. Нарешті йому здалося, що, може, він уже й переїхав границю, та про це не було кого спитати. І тільки від поселенців, які говорили польською мовою, довідався, що вже знаходиться на мазовецькій землі.

Тут уже було легше, хоч уся східна Мазовія і являла собою суцільну пущу. Не скінчилося й безлюддя, але там, де траплялася оселя, її мешканці вже не були такими відлюдними, може, через те, що не знали німців, а може, й тому, що чех озивався до них зрозумілою їм мовою. Ці люди тільки набридали своєю незмірною цікавістю. Вони обступали подорожніх цілими юрбами й засипали їх запитаннями, а довідавшись, що вони везуть полоненого хрестоносця, казали:

– Подаруйте його нам, пане, а ми вже йому дамо духу!

І просили так настирливо, що чех не раз аж сердився і мусив їм пояснювати, що бранець належить князеві. Далі, в краю вже залюдненому, з шляхтою і влодиками, також було не легше. Там проти хрестоносців вирувала ненависть, бо всі ще добре пам'ятали, яку вони вчинили князеві кривду, коли в мирний час підступом схопили його під Злоториєю і тримали; як бранця. Тут, правда, вже не збиралися «дати духу» Зігфрідові, але той чи інший завзятий шляхтич казав: «Розв'яжіть його, я дам йому зброю і за цариною викличу його на смерть». Таким чех мусив терпляче роз'яснювати, що право на помсту в першу чергу належить спиховському панові і що не можна його цієї помсти позбавляти.

Але в залюднених краях подорожувати вже було легше, тут були сякі-такі дороги і коней скрізь годували вівсом або ячменем. І тут чех їхав, не затримуючись ніде, і за десять днів до свята божого тіла прибув у Спихов.

Приїхав він увечері, як і тоді, коли Мацько прислав його із Щитна із звісткою про свій від'їзд на Жмудь, і так само, як і тоді, побачивши його в вікно, вибігла Ягенка, а він упав їй до ніг і деякий час не міг вимовити й слова. Але вона підняла його і зараз же повела нагору в свою кімнату, щоб не розпитувати при людях.

–Ну, які новини? – поцікавилась вона, тремтячи від нетерпіння і ледве дихаючи,– живі, здорові?

Живі, здорові!

А вона знайшлася?

Є. Ми відбили її.

Слава Ісусу Христу!

Незважаючи на ці слова, обличчя її ніби застигло – всі її надії розсипались на порох.

Проте Ягенка не втратила сили й не знепритомніла, а скоро опанувала себе і знов почала питати:

Коли вони будуть тут?

За кілька днів! Важко добиратися з хворою.

А вона хвора?

Скатована. Розуму від мук позбулась.

Господи милосердний!

Вони на деякий час замовкли, тільки трохи поблідлі губи Ягенки ворушилися, немов шепотіли молитву.

–Вона не опам'яталась і при Збишкові? – спитала знову.

– Може, й опам'яталась, але я не знаю, бо одразу виїхав, щоб повідомити вам, пані, цю новину, перш ніж вони приїдуть.

–Бог тобі віддячить. Розказуй, як воно було!

Чех коротко розказав, як одбили Данусю і взяли велетня Арнольда разом з Зігфрідом. Повідомив також, що привіз Зігфріда з собою, бо молодий рицар віддав його Юрандові в подарунок для помсти.

–Тепер мені треба піти до Юранда! – сказала Ягенка, коли чех скінчив розказувати.

І вона вийшла. Але Глава недовго залишався сам, бо з ванькира до нього вибігла Сецехівна. А він, чи то через те, що дуже змучений був дорогою, чи тому, що знудьгувався за нею, побачивши її, за все забувся,– просто схопив її впоперек і почав цілувати в очі, в лиця, в губи, ніби давно вже сказав їй усе те, що перед таким вчинком належить казати дівчатам.

А може, він в думці і сказав.їй усе це під час подорожі, бо цілував і цілував без кінця і з такою силою пригортав до себе, що їй аж дух забило; вона не боронилася – спочатку від несподіванки, а потім від такої великої млості, що була б осунулась на землю, коли б її тримали не такі міцні руки. На щастя, це тривало не дуже довго, бо на сходах загупали кроки і в кімнату незабаром увійшов отець Калеб.

Вони одскочили одне від одного, а ксьондз Калеб став засипати Главу запитаннями, на які той, ще важко дихаючи, насилу міг відповідати. Ксьондз Калеб подумав, що це від перевтоми в дорозі. Почувши підтвердження новини, що Дануся знайдена й відбита, а її кат привезений до Спихова, він упав навколішки і став молитися. За цей час кров у жилах Глави трохи заспокоїлась, і коли ксьондз устав, він уже міг спокійно повторити, яким чином знайшли й одбили Данусю.

Не для того бог її врятував,– сказав ксьондз,– вислухавши все,– аби залишити її розум в темноті й у владі нечистої сили! Юранд покладе на неї свої святі руки і одною молитвою поверне їй розум і здоров'я.

Рицар Юранд? – здивовано запитав чех.– Він має таку силу? Невже він за життя став святим?

Для бога він уже за життя святий, а як умре, то люди матимуть на небі ще одного заступника-мученика.

Ви сказали, преподобний отче, що він покладе руки на, голову дочки. Невже в нього відросла права рука? Бо я знаю, що ви благали про це господа бога.

Я сказав «руки», як це говориться звичайно,– відповів ксьондз,– але з ласки божої вистачить і одної.

–Звісно,—відказав Глава.

Але в голосі його вчувалося якесь розчарування, бо він сподівався побачити справжнє чудо. Після цього увійшла Ягенка і сказала:

Я повідомила його про новину обережно, щоб нагла радість не вбила його, а він одразу впав крижем і почав молитися.

Він і так цілими ночами лежить крижем, а тепер, мабуть, і до ранку не встане,– сказав ксьондз Калеб.

Так воно й сталося. До Юранда в кімнату заглядали кілька разів, і щоразу бачили його лежачого, хоч він не спав, а до самозабуття молився.

Аж вранці, вже геть після утрені, коли Ягенка знов заглянула до нього, він дав знак, щоб привели Главу і бранця. Зігфріда із зв'язаними навхрест на грудях руками вивели з підземелля, і всі разом з Толімою пішли до Юранда.

Спочатку чех не міг як слід побачити Юранда, бо день був хмурний, грозові хмари облягли все небо, тому затягнуті міхуром вікна пропускали мало світла. Але, призвичаївшись до сутінків, чех насилу впізнав його, так той схуд і змарнів. Велетень-чоловік перетворився на велетня-кістяка. Обличчя його було таке бліде, що майже не відрізнялося від молочнобілого волосся й бороди, а коли він схилився на поручень крісла й заплющив повіки, то видався Главі мерцем.

Біля крісла стояв стіл, а на ньому розп'яття, дзбан з водою і буханець чорного хліба з встромленою в нього мізерикордією– страшним ножем, котрим рицарі добивали поранених. Крім хліба й води, Юранд уже давно нічого не вживав. Одежею йому була груба волосяниця, підперезана перевеслом, яку він носив на голому тілі. Так жив після повернення із щитнинської неволі багатий і ще недавно грізний спиховський рицар.

Зачувши кроки людей, що йшли в його кімнату, він одіпхнув приручену вовчицю, яка гріла йому босі ноги, й відхилився назад. В цю мить він особливо здавався чехові схожим на мерця. Настало мовчання, всі сподівалися, що він зробить знак, щоб хтось почав говорити, але він сидів нерухомий, білий, спокійний, з трохи розтуленими губами, немов справді заснув вічним сном.

– Глава тут,– озвалася нарешті ніжним голосом Ягенка,– хочете його вислухати?

На знак згоди Юранд кивнув головою, і чех втретє почав розповідати. Коротко згадав про битву з німцями під Готтесвердером, розказав про боротьбу з Арнольдом фон Баденом та про звільнення Данусі, але, не хотівши затьмарювати старому мученикові радість від доброї звістки та завдавати йому нових мук, не сказав, що внаслідок жорстокої недолі Дануся звихнулася з розуму.

Натомість він не пожалів Зігфріда. Ненавидячи хрестоносців, чех хотів, щоб його немилосердно покарали, тому не промовчав, що Данусю вони знайшли переляканою, виснаженою, хворою, що по ній було видно, як з нею по-катівськи обходились і що якби вона довше залишилась у тих страшних руках, то була б зів'яла й загинула, як в'януть і гинуть потоптані квіти. Це тяжке оповідання супроводилось похмурим рокотом близької бурі. Важкі мідяні хмари все густіше клубились над Спиховом.

Юранд слухав не здригнувшись і не ворухнувшись, так що присутнім здавалося, ніби він спить. Проте він усе чув і розумів, бо коли Глава став розказувати про муки Данусі, з його порожніх очних западин спливли й покотилися по лицях дві буйні сльози. З усіх земних почуттів у нього залишилося тільки одне: любов до дочки.

Потім його посинілі губи почали ворушитись – він молився. Надворі прогуркотів перший далекий грім, і блискавиці зрідка освітлювали вікна. Він молився довго, і сльози знову капали йому на білу бороду. Нарешті Юранд кінчив молитись, і настало таке довге гнітюче мовчання, що присутні не знали, що їм робити.

Кінець кінцем старий Толіма, права рука, вірний товариш Юранда в усіх битвах і головний охоронець Спихова, сказав:

– Перед вами, пане, стоїть той диявол, той вовкулака-хрестоносець, котрий катував вас і вашу дочку. Дайте знак, що я маю з ним зробити і як його покарати?

При цих словах обличчя Юранда прояснилось, і він кивнув головою, щоб підвели до нього бранця.

Двоє слуг вмить схопили хрестоносця за плечі й поставили перед Юрандом. А він провів рукою по обличчю Зігфріда, ніби хотів пригадати або востаннє запам'ятати його риси, потім опустив її на груди хрестоносця, намацав його зв'язані навхрест руки, доторкнувся до вірьовок і, знов склепивши повіки, схилив голову.

Присутні гадали, що він задумався. Але це тривало недовго – за хвилину він сягнув рукою до хлібини, в якій стриміла зловісна мізерикордія.

Побачивши це, Ягенка, чех, навіть старий Толіма й усі слуги затамували дух. Кара була сто разів заслужена, помста справедлива, але на думку, що цей напівживий старик навпомацки різатиме зв'язаного бранця, у них здригнулися серця.

А він, тримаючи ножа посередині, витягнув до вістря вказівного пальця, щоб відчувати, що саме ріже, й почав перетинати вірьовки на руках хрестоносця.

Здивування пойняло всіх присутніх. Вони зрозуміли, чого він хоче, і не вірили своїм очам. Це вже було занадто. Перший почав нарікати Глава, за ним Толіма, а за ними слуги. Тільки ксьондз Калеб став питати уривчастим від невгамовного плачу голосом:

–Брате Юранде, чого ви хочете? Хочете пустити бранця на волю?

Так! – кивнувши головою, відповів Юранд.

Хочете, щоб він пішов без помсти й кари?

Так!

Гомін гнівних і обурених голосів ще збільшився, але ксьондз Калеб, бажаючи, щоб цей незвичайний вчинок милосердя був доконаний, звернувся до нарікаючих і вигукнув:

–Хто сміє противитись святому? Навколішки! І, ставши на коліна сам, почав проказувати:

–Отче наш, іже єси на небесах, хай святиться ім'я твоє, хай прийде царство твоє...

І проказав «Отче наш» до кінця. Коли він промовляв «і прости нам провини yаші, як і ми прощаєм винуватцям нашим», очі його мимоволі звернулися до Юранда, обличчя якого справді ясніло якимось неземним світлом.

Вигляд Юранда в поєднанні з словами молитви пом'якшив серця всіх присутніх, і навіть старий, загартований в постійних битвах і Толіма обійняв Юранда за коліна і сказав:

–Пане, якщо ваша воля має бути виконана, то треба бранця відпровадити до границі.