Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 45 страниц)

Чех підбіг до пані й, приклякнувши на одне коліно, став цілувати край її сукні, але вона зовсім не помітила цього, бо, почувши відповідь старого рицаря, одвернула голову від світла в тінь і трохи згодом, немов згадавши, що треба привітатися, промовила:

Слава Ісусу Христу!

На віки вічні,– відповів Мацько.

Аж тепер помітивши чеха біля своїх колін, вона нахилилася до нього.

–Щиро рада тебе бачити, Главо, але нащо ж ти залишив пана?

– Він одіслав мене, милостива панянко.

Що ж він наказав?

Наказав їхати до Богданця. – До Богданця?.. А ще що?

Прислав за порадою... і з поклоном, з привітом.

До Богданця, і тільки? Ну, гаразд. А сам він де?

Поїхав у Мальборг до хрестоносців.

На обличчі Ягенки знов позначився неспокій.

Невже йому життя не миле? Чого ж він поїхав?

Шукати, милостива панянко, того, чого не знайде.

–Напевне, не знайде! – докинув Мацько.– Як цвях ні на що не придатний без молотка, так людська воля без божої.

–Про що ви говорите? – спитала Ягенка. Але Мацько на запитання відповів запитанням:

– Говорив тобі Збишко що-небудь про Юрандівну, бо я чув, що говорив?

Ягенка не одразу відповіла, а, зітхнувши, через деякий час сказала:

–Ну, говорив. А чому б йому не говорити?

–От і добре: тепер і мені легше буде говорити,– відповів старий.

І почав розказувати їй, що сам чув од чеха, дивуючись, як йому трудно казати правду. Але тому, що він справді був хитрий і не хотів «сполохати» Ягенку, то наголошував особливо на тому, в що сам вірив: що Збишко по-справжньому ніколи не був чоловіком Данусі і що вона вже загинула для нього назавжди.

Чех вряди-годи підтверджував, то киваючи головою, то повторюючи: «їй-богу, так воно й є!» або: «Саме так, не інакше!», а дівчина слухала, опустивши повіки, і ні про що вже не розпитувала, і її мовчання занепокоїло Мацька.

–Ну, що ж ти скажеш? – спитав ,він, закінчивши розказувати.

Ягенка нічого не відповіла, тільки дві сльози заблищали на її опущених повіках і покотились по щоках.

Потім вона підійшла до Мацька, поцілувала його в руку і сказала:

–Слава Ісусу Христу.

–На віки вічні,– відповів старий.– Чого ти так поспішаєш додому? Побудь ще з нами.

Але вона не хотіла залишатись, виправдуючись тим, що не видала харчів на вечерю. Мацько хоч і знав, що в Згожелицях є стара шляхтянка Сецехова, котра могла б заступити Ягенку, але не дуже затримував її, розуміючи, що смуток не любить показувати людям сліз і що людина, як та риба, відчувши в собі вістря остеня, ховається якнайглибше на дно.

Він тільки погладив дівчину по голові і провів її разом з чехом на двір. Чех вивів свого коня з стайні, сів на нього й поїхав за панянкою.

А Мацько, повернувшись до хати, зітхнув і почав бурчати:

–Дурний цей Збишко, та й ще дурний!.. Після такої дівчини аж пахне в хаті!

І старий розжалобився. Подумав, що коли б Збишко одразу брав її, як повернувся, то досі вже могла б бути радість і втіха! А зараз що? Тільки згадай про нього, так у неї сльози й закапають, а хлопчисько вештається по світах і десь там буде тикатись головою в мальборзькі стіни, поки не розіб'є лоба, а в хаті порожньо, тільки шоломи вишкіряються зі стін. Який пожиток з цього господарства, нащо всі турботи, нащо Спихов і Богданець, коли не буде кому їх залишити?

І в душі Мацька почав вирувати гнів.

–Зажди, волоцюго,– промовив він уголос,– не поїду я до тебе, і роби там, що хочеш!

Але, як на злість, саме в цю мить пойняла його велика туга за Збишком. «Еге ж, не поїду,– подумав він,– а хіба ж я всиджу вдома? Не всиджу! От кара господня! Бо не може бути, щоб я цього поганця ще хоч раз не побачив! Він знову там одного псявіру ухекав... і здобич добру взяв... Інший посивіє, поки рицарський пас здобуде, а його вже сам князь пасував... І правильно, бо серед шляхти є багато відчайдушних хлопців, але другого такого, мабуть, нема».

І зовсім розчулившись, Мацько став поглядати на чорні від диму панцери, мечі та сокири, немов роздумуючи, що брати з собою, а що залишити, потім вийшов з кімнати, по-перше, тому, що не міг у ній всидіти, а по-друге, щоб наказати мастити вози та дати коням подвійний обрік.

Надворі вже смеркало, і він, пригадавши Ягенку, яка недавно сідала тут на коня, раптом зажурився знову.

– Їхати то їхати, – сказав він сам до себе, – але хто ж тут боронитиме дівчину від Чтана й Вілька! Бодай їх грім побив!

Тимчасом Ягенка їхала з малим Яськом лісовою дорогою до Згожелиць, а чех мовчки їхав за ними з серцем, повним жалю й любові... В Богданці він, бачив сльози дівчини, а тепер дивився на її темну, ледве видну в сутінках постать і догадувався про її смуток та, біль, йому здавалось також, що в сутінках з гущавини кожну хвилину за нею може простягтися Чтанова або Вількова хижа рука – і на цю думку його поривала дика жадоба бійки. Ця жадоба часом ставала такою нездоланною, що йому хотілося схопити сокиру або меч і. трощити придорожні сосни. Відчував, що коли б добре розім'явся, йому полегшало б. Він хотів би хоч погнати коня вскачки, але попереду їхали ступою і майже не розмовляли, бо малий Ясько хоч і був балакучий, та після кількох невдалих спроб заговорити з сестрою остаточно замовк.

Аж недалеко від Згожелиць жаль у серці чеха переважив гнів на Чтана й Вілька. «Не пошкодував би я для неї і власної крові,– подумав він,– аби її втішити, та що ж я, нещасний, вдію? Що я їй скажу? Скажу хіба, що він передав тобі поклін, і дай боже, щоб це тебе втішило».

Подумавши так, він під'їхав до Ягенки:

Милостива панянко...

Ти їдеш з нами? – спитала дівчина, немов прокинувшись.– Ну, що ти скажеш?

Я й забув сказати вам, що мені звелів пан. Коли я виїжджав із Спихова, він покликав мене і сказав: «Вклонися в ноги згожелицькій панянці і передай, що я ні в горі, ні в добрі ніколи її не забуду, а за все те, що вона для дядька і для мене зробила, нехай бог їй заплатить і збереже її в доброму здоров'ї».

–Хай бог заплатить і йому за добре слово,– відповіла Ягенка.

Потім додала якимось таким чудним голосом, що серце у чеха остаточно розімліло:

–І тобі, Главо.

Розмова на деякий час урвалась, але чех задоволений був і собою, і тим, що сказав панянці: «Принаймні вона не подумає, що їй відплатили невдячністю». Подумавши, що б іще приємного сказати, вінчерез деякий час почав:

Панянко...

А що?

–Та... бачите... я хотів вам сказати, як уже казав і старому панові, що та вже загинула навіки і що він її ніколи не знайде, хоч би йому сам магістр допомагав.

Але ж вона його дружина,– відказала Ягенка. Чех похитав головою:

Яка вона дружина...

Ягенка нічого на це не відповіла. Аж удома, після вечері, коли Ясько й менші брати полягали спати, вона звеліла принести дзбан меду й запитала чеха:

–Може, ти хочеш спати, бо мені хотілося б трохи поговорити.

Чех хоч і стомився в дорозі, проте готовий був говорити до ранку, і вони почали розмовляти, власне, він знов докладно розказував про всі Збишкові, Юрандові, Данусині та свої пригоди.

IX

Мацько готувався в дорогу, а Ягенка два дні не показувалась у Богданці, весь цей час радячись із чехом. Старий рицар здибав її аж третього дня, в неділю, по дорозі до костьолу. Вона їхала в Кшесню з братом Яськом і чималим загоном озброєних слуг, бо не була певна, чи Вільк і Чтан ще лежать і чи не вчинять на неї якогось нападу.

–Я хотіла після меси заїхати в Богданець,– сказала вона, привітавшись з Мацьком,– бо маю до вас невідкладну справу, але ми можемо поговорити й зараз.

Вона виїхала наперед, очевидно, не бажаючи, щоб слуги чули розмову, і, коли Мацько опинився поруч з нею, сказала:

–То ви напевне їдете?

– Як дасть бог, то завтра, не пізніше.

– І до Мальборга?

Може, до Мальборга, а може, й ні. Куди доведеться.

То послухайте зараз і мене. Довго думала, що мені робити, а тепер хочу спитати й вашої поради. Раніш, пам'ятаєте, коли татусь був живий, а абат-здоровий, була інша річ. Крім того, Чтан і Вільк сподівалися, що я котрогось із них виберу, і стримували один одного. А тепер я лишаюся без ніякої оборони і або сидітиму в Згожелицях за частоколом, немов у в'язниці, або вони неминуче мене скривдять. Скажіть самі, хіба ж не так?

Еге ж,– сказав Мацько,– я також про це думав.

І що ж ви надумали?

Не надумав нічого, можу тобі тільки сказати, що ми живемо все-таки в польській країні і що наші закони за насильство над дівчиною тяжко карають.

Це добре, але звідси недалеко до границі. Я знаю, що і Шльонськ польський край, проте князі тамтешні ворогують між собою і нападають один на одного. Якби не це, то мій коханий татусь був би живий. Туди вже поналазило німців і сваволять та кривдять людей, так що коли хтось захоче серед них сховатися, то й сховається. Звісно, що ні Чтанові, ні Вількові я б легко не далася, але треба подумати і про братів. Коли я звідси виїду, то все буде тихо, а коли залишуся в Згожелицях, то бог його знає, що може трапитись. Почнуться напасті та бійки, а Яськові вже чотирнадцять років, і його не тільки я, а ніяка сила не вдержить. Останнім разом, як ви прийшли нам на допомогу, він уже рвався наперед, і коли Чтан кинув булаву в гурт, то мало не влучив Яська в голову. Ого, Ясько вже казав челяді, що обох їх викличе битися на втоптаній землі. Не буде, кажу я вам, жодного дня спокою, і навіть менших братів може спіткати лихо.

Правду кажеш, псявіри вони, і Чтан, і Вільк, – живо озвався Мацько,– проте на дітей руки не підіймуть. Тьху! На це хіба хрестоносець здатний.

–На дітей вони руки не підіймуть, але в заворусі або, боронь боже, в разі пожежі недалеко й до нещастя. Що там казати! Стара Сецехова любить братів, як рідних дітей, і опікуватиметься ними та доглядатиме їх добре, а без мене їм буде спокійніше, ніж зі мною.

Може, й так,– відповів Мацько. Потім він швидко глянув на дівчину:

Чого ж ти хочеш?

А вона стиха відповіла:

–Візьміть мене з собою.

Хоч Мацькові не трудно було догадатись, чим скінчиться розмова, він все-таки дуже здивувався, спинив коня і вигукнув:

–Бійся бога, Ягенко!

Вона схилила голову й несміливо та -сумно відповіла:

– Дорогий ви мій! Краще вже я скажу правду, ніж маю таїтися. І Глава, і ви кажете, що Збишко тієї вже ніколи не знайде, а чех сподівається ще й на гірше. Богом присягаюся, що не зичу їй ніякого зла. Хай її, нещасну, там матір божа береже і врятує. Миліша вона за мене була Збишкові, то що ж подієш: така моя доля. Але, знаєте, поки її Збишко не знайде, або, як ви певні, ніколи не знайде, то... то...

–То що? – спитав Мацько, бачачи, що дівчина все більше бентежиться.

–То я не хочу бути ні Чтанова, ні Вількова, ні будь-чия.

Мацько задоволено зітхнув.

А я вже думав, що ти його забула,—сказав він. Вона зітхнула ще сумніше:

Ех!..

– То чого ж ти хочеш? Як же я тебе візьму до хрестоносців?

–Не обов'язково до хрестоносців. Я тепер поїхала б хоч би до абата, котрий лежить в Серадзі хворий. У нього немає там жодної близької душі, бо шпільмани напевне більше пильнують дзбана, ніж його, а він же мій хрещений батько і благодійник. А коли б він був навіть здоровий, то однак я шукала б його опіки, тому що люди його бояться.

Проти цього я не буду заперечувати,– сказав Мацько, який по суті радий був з такого вирішення Ягенки, бо, добре знаючи хрестоносців, вірив, що Дануся з їхніх рук живою не вийде.– Тільки скажу тобі, що в дорозі з дівкою великий клопіт.

Може, з іншою, а не зі мною. Досі я ще ні з, ким на герці не билася, але мені не звикати стріляти з самостріла або зносити труднощі на ловах. Як треба, то треба, не бійтеся. Візьму Яськову одежу, на волосся понтлик, почеплю невеликий меч та й поїду. Ясько хоч і молодший, але ні на волосину не менший, а обличчям так на мене схожий, що коли ми наряджалися на запусти, то й покійний татусь не міг сказати, де він, а де я... Побачите, що мене не впізнає ні абат, ні хто інший.

Навіть Збишко?

Якщо я його побачу...

Мацько на хвилину задумався, потім раптом усміхнувся і сказав:

А Вільк з Бжозової і Чтан з Рогова, мабуть, показяться!

Нехай собі казяться. Гірше те, що можуть за нами поїхати.

Ну, не бійся. Я старий, але краще мені під руку не потрапляти. І всім Градам теж!.. Хто такий Збишко, вони вже скуштували.

Так розмовляючи, вони приїхали до Кшесні. В костьолі був і старий Вільк з Бжозової, котрий врядигоди похмуро поглядав на Мацька, але той на це не зважав. З легким серцем повертався Мацько з Ягенкою після меси додому. Але "коли вони попрощалися на перехресті й він опинився сам у Богданці, йому в голову почали приходити не такі веселі думки. Він розумів, що в разі відсутності Ягенки ні Згожелицям, ні її рідні нічого не загрожує. «До дівки вони чіплялися б,– думав він,– бо то інша річ, але на сиріт або на їхнє майно руки не підіймуть, тому що вкрили б себе страшною ганьбою, і кожна жива людина рушила б на них, як на справжніх вовків. Але Богданець залишиться напризволяще!.. Кіпці на межах позасипають, майно порозтягають, кметів попереманюють!.. Дасть бог, повернуся, повідбиваю, пошлю вимоги і притягну до суду, бо в нас править не тільки кулак, а й закон... Але чи ж повернуся я і коли повернуся?.. Вони на мене люті, що я до дівки їх не допускаю, а як вона поїде зі мною, то розлютуються ще гірше».

І йому, стало дуже жаль Богданця, в якому він так добре загосподарював, а тепер був певний, що коли повернеться, то застане пустку і руїни.

«Що ж, треба щось придумати», вирішив Мацько.

І він після обіду звелів осідлати коня і поїхав просто до Бжозової.

Приїхав уже смерком. Старий Вільк сидів у передній кімнаті за дзбаном меду, а молодий, побитий Чтаном, лежав на вкритій шкурами лаві й теж пив. Мацько несподівано увійшов до кімнати і став коло порога З суворим обличчям, високий, кощавий, без панцера, але з великим мечем при боці. Вони одразу впізнали його, бо на обличчя йому падав відблиск ясного полум'я, і в першу мить як батько, так і син блискавично посхоплювались на ноги й, скочивши до стіни, вхопилися за першу, яка потрапила їм у руки, зброю.

Але старий бувалець, що прекрасно знав людей і звичаї, зовсім не збентежився, не вхопився рукою за меч, а взявся в боки й заговорив спокійно, трохи насмішкуватим голосом:

–Он як! Оце така шляхетська гостинність у Бжозовій?

Почувши ці слова, Вільки одразу опустили руки, далі

у старого з брязкотом упав на долівку меч, а в молодого спис, і вони стояли з витягненими до Мацька шиями, ще з зловісними обличчями, але вже здивовані й засоромлені.

Мацько усміхнувся і сказав:

– Слава Ісусу Христу.

На віки вічні.

І святому Георгію.

Служимо йому.

Я приїхав по-сусідськи, з добрими намірами.

–З добрими намірами вітаємо. Гість – священна особа.

Тепер старий Вільк кинувся до Мацька, а за ним і молодий, і почали тиснути йому руки, потім посадили за столом на почесному місці. Вмить було підкинуто дров у камін, накрито скатеркою стіл, поставлено повні миски їжі, барилка з пивом, дзбан меду, і вони почали їсти й пити. Молодий Вільк час від часу допитливо поглядав на Мацька, і в цих поглядах пошана до гостя змагалася з ненавистю до людини, але прислуговував він Мацькові так уважно, що аж зблід від утоми, бо був поранений і ще кволий. І батько й син згоряли від цікавості, з чим Мацько приїхав, але ні той ні другий ні про що не питали, чекаючи, поки він сам не скаже.

А Мацько, як людина звичайна, хвалив їжу, напої й гостинність і аж коли добре наївся, з гідністю глянув поперед себе і сказав:

Трапляється людям не раз сваритись і навіть битися, але що є найкращого, то це мир між сусідами!

Нема нічого кращого за мир,—так само з гідністю відповів старий Вільк.

Буває також,– вів далі Мацько,– коли людині треба їхати в далеку дорогу, то хоч вона з кимось і жила в сварці, їй однак не хочеться виїжджати, не попрощавшись.

Спасибі за добре слово.

Не тільки за слово, а й за діло, бо я ж приїхав.

Ми вам від душі раді. Приїжджайте хоч і щодня.

Радий би і вас пошанувати в Богданці, як належить, людям, котрі знають рицарську честь, але мені треба поспішати в дорогу.

На війну чи до якогось святого місця?

Хотілося б і туди й туди, та виходить гірше – їду до хрестоносців.

До хрестоносців? – разом вигукнули батько й син.

Так! – відповів Мацько,– А хто до них їде, не бувши їх другом, тому краще примиритися з богом і з людьми, щоб не позбутися не тільки життя, а й спасіння душі.

Це просто дивно,– сказав старий Вільк.– Я ще не зустрічав такої людини, котра б зіткнулася з ними й не зазнала кривди та утисків.

Як і все наше королівство! – докинув Мацько.– Ні Литва до святого хрещення, ні татари не заподіяли йому стільки зла, скільки оці чортові ченці.

Щира правда, але знаєте: збиралося воно та й збиралося, поки не назбиралося, а тепер би час уже й кінчати, он як!

Сказавши це, старий поплював в обидві долоні, а молодий додав:

–Інакше вже не може бути.

–І напевне буде, але коли? Та про це вже не нам думати, а королю. Може, скоро, а може, й не скоро... Бог його знає, а тимчасом мені треба до них їхати.

–Чи не з викупом за Збишка?

На батькову згадку про Збишка обличчя молодого Вілька вмить зблідло й набуло зловісного виразу. Але Мацько спокійно відповів:

–Може, і з викупом, тільки не за Збишка.

Ці слова викликали ще більшу цікавість обох бжозовських дідичів, і старий, не мігши більше витримати, сказав:

Воля ваша казати чи не казати, чого ви там їдете.

Скажу! Скажу! – кивнув головою Мацько.– Але спочатку скажу вам щось інше. Майте собі на увазі, що після мого від'їзду Богданець залишиться напризволяще... Раніш, коли ми воювали із Збишком під проводом князя Вітольда, за нашим господарством наглядав абат і трохи Зих із Згожелиць, а тепер не буде й цього. Страшенно тяжко думати людині, що вона старалась та трудиласьі все даремно.., А ви ж розумієте, як воно

буває: людей моїх попереманюють, межі позаорюють,

з майна теж урве кожен, що тільки зможе, і хоч би господь поміг щасливо повернутись, то повернемось знову до пустки... Є тільки єдиний спосіб і єдиний порятунок: добрий сусід. Тому я і приїхав сюди просити вас по-сусідськи, щоб, ви взяли Богданець під опіку й не дали вчинити кривди.

Почувши таку просьбу, старий Вільк глянув на молодого, а молодий на старого, і обидва страшенно здивувалися. Зайшло мовчання, бо ні один не міг нічого відповісти. А Мацько випив чарку меду й говорив далі так спокійно і довірливо, ніби вони обидва з давніхдавен були його найближчими приятелями:

–Скажу вам щиро, від кого я найбільше боюся шкоди. Звісно, ні від кого іншого, як від Чтана з Рогова. Від вас, хоч би ми й неприязно розійшлися, не боявся б, і то через те, що ви люди рицарської честі й боролися б з ворогом віч-на-віч, але ніколи не металися б йому позаочі. Та що там казати! З вами зовсім інша річ... Рицар, він і є рицар! Але Чтан – нечема, а від нечеми всього можна сподіватися, тим більше, як ви знаєте, він на мене страшенно лютий за те, що не допускаю його до Зихової Ягенки.

–Яку ви бережете для племінника! – спалахнув молодий Вільк.

Мацько якийсь час дивився на нього холодним поглядом, потім звернувся до старого і спокійно сказав:

–Знайте, що мій племінник одружився з одною мазурською дівчиною і взяв велике придане.

Знову зайшло ще глибше мовчання; батько й син, пороззявлявши роти, якийсь час дивились на Мацька, нарешті старий озвався:

–Та як же так? Адже казали... Розповідайте!..

А Мацько, наче й не чув запитання, говорив далі.

–Через те, власне, мені й треба їхати і через те прошу вас, як благородних і чесних сусідів: наглядайте вряди-годи за Богданцем і не дайте нікому вчинити шкоди, а особливо Чтанові...

За цей час молодий Вільк, бувши досить кмітливим чоловіком, уже зміркував, що коли Збишко оженився, то краще мати Мацька своїм другом, бо й Ягенка в усьому вірила йому й готова була виконувати його поради. І в молодого паливоди раптом постали зовсім інші наміри. «Мало не противитись Мацькові, треба його ще й привернути на свій бік!» подумав він. І хоч він був напідпитку, проте швидко схопив рукою під столом батька за коліно й міцно стиснув на знак, щоб той не сказав чогось недоречного, а сам промовив:

–Не бійтеся Чтана! Ого! Нехай би він тільки спробував! Правда, він трохи пом'яв мене, але я його теж так віддубасив по волохатій морді, що й рідна мати не впізнала б. Їдьте спокійно. Нічого не бійтеся. Не пропаде і жодна ворона з вашого Богданця!

– Як бачу, то ви благородні люди. Обіцяєте?

Обіцяємо! – вигукнули обидва.

Рицарською честю?

Рицарською честю.

І гербом?

–І гербом! Навіть хрестом! Як бог свят! Мацько задоволено усміхнувся і сказав:

Ну, я цього від вас і сподівався. А коли так, то скажу вам і ще щось... Зих, як ви знаєте, доручив мені опіку над дітьми. Через те я Чтанові і тобі, юначе, став на перешкоді, коли ви хотіли силоміць вдертися до Згожелиць.. А тепер, коли я буду в Мальборзі, чи бог його знає де, то яка вже там опіка... Правда, сиріт береже бог, і того, хто хотів би їх скривдити, чекає не тільки сокира ката, а й безчестя від людей. І все-таки тяжко мені їхати. Дуже тяжко! Обіцяйте ж мені, що ви не тільки не скривдите Зихових сиріт самі, а й нікому не дасте скривдити.

Присягаємось! Присягаємось!

Рицарською честю і гербом? – Рицарською честю і гербом!

І хрестом також?

І хрестом!

Бог свідок. Амінь! – закінчив Мацько.

І він глибоко зітхнув, бо знав, що такої присяги вони додержать, хоч би їм довелося гризти собі від злості пальці.

Мацько одразу почав прощатися, але вони затримали його майже силою. Він мусив пити й покумався з старим Вільком, а молодий, хоч звичайно, бувши п'яним, шукав сварки, тепер погрожував тільки Чтанові й так догоджав Мацькові, ніби сподівався, що той завтра ж віддасть за нього Ягенку. Проте десь опівночі він зомлів від напруження, а коли його очутили, заснув, мов убитий. Старий незабаром пішов слідом за сином, так що Мацько залишив їх обох за столом, немов мертвих.

У самого в нього голова була дуже міцна, і він був лише трохи напідпитку. Повертаючись додому, він з радістю думав про те, чого йому вдалось добитися. – Ну,– говорив він сам собі,– Богданець безпечний і Згожелиці також. Вони показяться, як узнають, що Ягенка поїхала, але мого й її добра стерегтимуть, бо зобов'язались. Напоумив мене господь... Де не можна кулаком, там треба розумом... Як повернусь, то не обійдеться без того, щоб старий мене на бій не викликав, але то байдуже... Дав би бог і хрестоносців так ошукати... Та з ними трудніше.... Наш, нехай буде і псявіра, однак, коли присягнеться рицарською честю і гербом, то присяги додержить, а для них присягнутись однаково, що на воду плюнути. Ну, може, матір божа допоможе мені стати в пригоді Збишкові так, як оце я став Зиховим дітям...

Тут йому спало на думку, що Ягенка могла б і не їхати, бо два Вільки стерегли б її, як ока в лобі. Проте він скоро облишив цю думку. «Вільки справді стерегтимуть її, але Чтан чіплятиметься ще більше. Бог його знає, хто кого переможе, а бійки та напасті напевне будуть, і від них можуть потерпіти Згожелиці, Зихові сироти й навіть сама дівчина. Вількам пильнувати самого Богданця буде легше, а для дівчини в усякому разі краще бути десь далі від цих двох забіяк і ближче до багатого абата». Мацько не вірив, щоб Дануся могла вийти живою з рук хрестоносців, тому не втрачав надії, що коли Збишко повернеться вдівцем, то його неминуче потягне до Ягенки.

–Всемогутній боже! – говорив він сам до себе.– Якби так, маючи Спихов, Збишко взяв потім Ягенку з Мочидолами та з усім тим, що їй залишить абат, то не пошкодував би й цілого кружка воску на свічки!

За такими думками він і не помітив, як проїхав цілу дорогу з Бжозової. Однак прибув він пізньої ночі і здивувався, побачивши в вікнах яскраве світло. Слуги також не спали, бо як тільки він в'їхав у двір, до нього вибіг конюх.

–Гості якісь, чи що? – спитав Мацько, злазячи з коня.

– Панич із Згожелиць з чехом,– відповів конюх.

Ці одвідини здивували Мацька. Ягенка обіцяла приїхати завтра вдосвіта, і вони мали одразу ж вирушати. То чого ж приїхав Ясько, і так пізно? Старий рицар подумав, що в Згожелицях щось могло трапитись, тому трохи непокоївся, коли йшов до хати.

Але в кімнаті, в великому глиняному каміні, що заміняв тут вогнище і стояв звичайно посередині, ясно й весело горіли соснові тріски, а над столом у залізних підставках палали два смолоскипи, при світлі яких Мацько побачив Яська, чеха Главу і ще одного молодого хлопчака з рум'яним, як яблуко, обличчям.

Як поживаєш, Яську? Як там Ягенка? – запитав старий шляхтич.

Ягенка просила переказати вам,– цілуючи його в руку, сказав хлопчак,—що передумала їхати й залишається вдома.

Бійтеся бога! Як так? Що це їй спало на думку? Хлопчак підняв на нього сині очі й почав сміятися.

Чого ти регочеш?

Але чех і другий хлопчак також вибухнули веселим сміхом.

–Бачите!—вигукнув перший хлопчак.—Хто ж мене впізнає, коли ви не впізнали?

Аж тепер Мацько уважніше придивився до стрункої постаті й вигукнув:

Во ім'я отця і сина! Перебралась, як на запусти. І чого ти оце приїхала, дзиго?

Як то чого?.. Кому в дорогу, тому пора!

Ти ж мала завтра вдосвіта приїхати?

Авжеж! Завтра вдосвіта, щоб усі бачили! Завтра в Згожелицях подумають, що я у вас в гостях, і нагадаються аж післязавтра. Сецехова і Ясько знають, але Ясько обіцяв рицарською честю, що, скаже аж тоді, коли там занепокояться. Але ж ви не впізнали мене, правда?

Тепер уже почав сміятись Мацько.

–Дай же я ще подивлюся на тебе... Ну, який же зграбний з тебе хлопчина!.. І особливий, бо від такого можна й приплоду діждатись... Правду кажу! Ех, якби я не був старий!.. Але й так попереджаю: стережись, дівко, потрапляти мені на очі! Ой, стережися!..

І почав, сміючись, насварюватись пальцем, але дивився на неї з великим замилуванням, бо такого хлопчини ніколи в житті не бачив. На голові у неї лежав червоний шовковий понтлик, одягнена була в зелений сукняний кубрак, а також в широкі на стегнах і вузькі внизу штани, причому одна холоша була кольору понтлика, друга – в подовжню смужку. З невеликим мечем при боці, з усміхненим і ясним, як зоря, обличчям вона здавалась такою гарною, що не можна було одвести очей.

–Боже мій! – розвеселившись, промовив Мацько.– Це якийсь прекрасний принц або квітка, чи що?

Потім він звернувся до другого хлопчини і запитав:

–А цей? Теж, мабуть, якийсь перевертень?

–Та це ж Сецехівна,– відповіла Ягенка.– Мені незручно було б самій серед вас, правда ж? Тому я і взяла з собою Ганнульку, вдвох все-таки веселіше – і поміч є, і слуга. Її теж ніхто не впізнає.

–На тобі таке! Мало було одної, то буде дві.

–А ви не дражніться.

–Я не дражнюся, але вдень кожен впізнає й тебе, і її.

А по чому впізнає?

По тому, що у тебе і в неї коліна всередину.

Перестаньте...

–Та я перестану, бо пора моя минулася, але чи перестануть Чтан з Вільком, бог його знає. Ти знаєш, дзиго, звідки я повернувся? З Бжозової.

–Господи! Що ви кажете?

–Правду кажу, як правда й те, що Вільки боронитимуть від Чтана і Богданець, і Згожелиці. Викликати ворогів і побитися з ними легко, але зробити так, щоб вороги стерегли твоє добро, не кожен цап зуміє.

І Мацько став розповідати про свої одвідини Вільків, як привернув їх на свій бік і підчепив на гачок, а Ягенка слухала з великим здивуванням і, нарешті, сказала:

–Хитрістю вас бог добре обдарував, і мені здається, що завжди все буде так, як ви захочете.

Але Мацько сумно похитав головою:

–Е, дівчино, якби все було так, як я хочу, то ти вже давно була б господинею в Богданці!

Ягенка якийсь час дивилася на нього своїми синіми очима, потім підійшла й поцілувала в руку.

–Чого це ти мене цмокаєш? – спитав старий.

–Нічого!.. Тільки бажаю вам на добраніч, бо вже пізно, а завтра вдосвіта нам треба вирушати.

І, забравши з собою Сецехівну, вона вийшла, а Мацько завів чеха у ванькир, де вони лягли на зубрових шкурах і заснули міцним здоровим сном.

X

Хоч після руйнування, пожеж та різанини, що їх вчинили хрестоносці в Серадзі 1331 року, Казімір Великий відбудував зрівняне з землею місто, воно було не дуже розкішне й не могло рівнятись з іншими містами королівства. Але Ягенка, життя Якої досі пропливало між Згожелицями й Кшеснею, не могла опам'ятатись від захоплення і здивування, дивлячись на мури, вежі, ратушу, а особливо на костьоли, зовсім не схожі на дерев'яний кшеснянський. Спочатку вона навіть втратила свою природну сміливість, так що пошепки розпитували Мацька про всі ці незвичайні дива, які сліпили їй очі, а коли старий рицар став запевняти її, що Серадзь схожий на Краків не більше, ніж тліюча головешка на сонце, вона не вірила своїм вухам, бо їй здавалося просто неймовірним, щоб на світі могло існувати друге таке прекрасне місто.

В монастирі їх прийняв той самий старезний пріор, який ще з дитинства пам'ятав вчинену хрестоносцями різанину і який нещодавно приймав Збишка. Відомості про абата засмутили й занепокоїли їх. Він довго жив у монастирі, але два тижні тому виїхав до свого приятеля, плоцького епіскопа. Хвороба його затяглася. Зранку абат бував при своїй пам'яті, але вечорами до нього підкидалась гарячка, він схоплювався, наказував надіти на себе панцер і викликав на герць князя Яна з Рацібора. Клірики-кандидати силоміць мусили тримати його в ліжку, що було для них нелегко і навіть небезпечно. Лише два тижні тому він остаточно опритомнів і, незважаючи на велику слабість, наказав зараз же везти себе до Плоцька.

Казав, що нікому так не вірить, як плоцькому епіскопові,– закінчив пріор,—і що з його рук хоче прийняти святе причастя, а крім того, залишити у нього заповіт. Ми, як тільки могли, заперечували проти цієї подорожі, бо боялися, що він не проїде й милі. Але заперечувати йому нелегко, тому шпільмани вимостили воза й повезли його – дай боже, щоб щасливо.

Якби він помер десь поблизу Серадзя, то ми почули б про це,– сказав Мацько.

Почули б,– відповів старий.– Ми теж так думаємо, що він не вмер і що принаймні доїхав до Ленчиці, а що могло трапитись далі, не знаємо. Якщо поїдете за ним, то по дорозі довідаєтесь.

Мацько зажурився від цих відомостей і пішов радитись з Ягенкою, яка вже чула від чеха, куди виїхав абат.

Ну, як? – спитав її Мацько.– Що ж ти тепер будеш робити?

Поїдете до Плоцька, і я з вами,– коротко відповіла Ягенка.

До Плоцька! – тоненьким голоском повторила за нею Сецехівна.

Дивіться на них! Так одразу й до Плоцька, ніби туди близький світ!

А як же мені самій з Сецехівною повертатися? Якби я не мала далі з вами їхати, то краще було б зовсім з місця не рушати. Хіба ви не знаєте, що Вільк із Чтаном тепер ще гірше розлютилися?

–Вільки оборонять тебе від Чтана.

–Я так само боюсь Вількової оборони, як і Чтанової напасті. До того ж, я бачу, що ви противитесь аби противитись, а не по-справжньому.

Мацько й справді противився не щиро. Навпаки, він би хотів, щоб Ягенка їхала з ним, ніж мала б вертатись, тому на її слова усміхнувся і сказав: