Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 45 страниц)

– Ти теж моя дитина...

Потім розійшлися, бо вже була пізня ніч, а вони кілька днів як слід не відпочивали. Проте Збишко другого дня встав на світанку, тому що справді злякався, чи не захворів, бува, Юранд, і хотів дізнатися, як старий рицар провів ніч.

Коло дверей Юрандової кімнати він зустрівся з Толімою, котрий якраз відтіль виходив.

Як там пан? Здоровий? – запитав він. Толіма приклав долоню до вуха і сказав:

Ваша милость щось сказали?

–Я питаю: як себе почуває пан? – повторив Збишко голосніше.

328

Пан поїхав.

Куди?

Не знаю. В панцері...

XXXII

На світанку, коли вже стали вирізнятися засніжені дерева, кущі та вапнякові брили, подекуди розкидані на полі, найнятий провідник, що йшов поруч з конем Юранда, сказав:

Дозвольте мені відпочити, пане рицарю, бо я аж засапався. Зараз відлига й туман, але вже. недалеко...

Доведеш мене до шляху, а потім вернешся,– відповів Юранд.

Шлях буде праворуч за ліском, аз пагорка вже побачите й замок.

Сказавши це, хлоп почав грітися, ляпаючи себе руками попід пахви, потім сів на камені, бо від тієї роботи ще більше засапався.

–А не знаєш, комтур у замку? – спитав Юранд.

–Де ж йому бути, коли він хворий? – Що ж то за хвороба?,

–Кажуть люди, що його побили польські рицарі,– відповів старий хлоп.

В голосі його відчувалося якесь незадоволення. Він був підданим хрестоносців, але його мазурське серце раділо з переваги польських рицарів.

Через якийсь час провідник додав:

–Наші пани сильні, проте з поляками їм доводиться трудно.

Але він зараз же швидко глянув на рицаря і, щоб упевнитись, що йому нічого не буде за його необачні слова, сказав:

Ви, пане, говорите по-нашому, ви не німець?

Ні, – відповів Юранд, – веди далі.

Хлоп устав і знову пішов поряд з конем. По дорозі він часом діставав з торбини жменю житнього зерна і всипав собі в рот, а коли вгамував перший голод, став розказувати, чому він їсть сире зерно, хоч Юранд, зайнятий власним горем і власними думками, не слухав його.

–Хвалити бога й за це,– говорив хлоп.– Тяжко жити під нашими німецькими панами. Понакладали на мливо такі податки, що бідні люди мусять жувати зерно з половою, як та скотина. А коли знайдуть у якійнебудь хаті жорна, там хлопа скатують, все з обійстя заберуть, навіть жінок і дітей не милують... Не бояться вони ні бога, ні ксьондзів. А вельборського ксьондза, котрий за це їм дорікав, вони посадили на цеп. Ой, тяжко під німцем! Чоловік як розітре пригорщу зерна двома каменями на борошно, то ховає його на святу неділю, а в п'ятницю мусить клювати зерно, як птах. Але хвалити бога й за це, бо як настане переднівок, то й цього не буде... Рибу ловити заборонено... звіра бити теж... Не так, як у Мазовії.

Так скаржився орденський хлоп, говорячи чи то сам до себе, чи до Юранда. Тимчасом вони поминули голе поле, всіяне вкритими снігом вапняковими брилами, й увійшли в ліс, який в ранковому світлі здавався сивим. З лісу тягло гострим вологим холодом. Якби не розвиднілось, Юрандові трудно було б проїхати лісовою стежкою, яка підіймалась трохи вгору й була така вузька, що його величезний бойовий кінь ледве протискався поміж стовбурами дерев. Але лісок незабаром скінчився, й вони опинились на засніженому пагорку, гребенем якого пролягав в'їжджений шлях.

Оце і є дорога, – сказав хлоп, – тепер ви, пане, втрапите й самі.

Втраплю, – відповів Юранд,– вертайся, чоловіче, додому.

І, витягнувши з шкіряної торби, притороченої спереду сідла, срібняка, він подав його провідникові. Хлоп, що звик більше до побоїв, ніж до подарунків від орденських рицарів, схопив срібняка, припав головою до Юрандового стремена й обняв його руками.

– Ой Ісус, Марія! – вигукнув він.– Хай бог віддячить вашій вельможності!

– Оставайся з богом!

–Нехай вам бог помагає. Щитно перед вами. Сказавши це, він ще раз припав до стремена і зник.

Юранд залишився на пагорку сам і дивився в той бік, куди показував селянин, на сіру, вологу запону туману, що закривала перед ним далину. За тією імлою ховався десь той зловісний замок, до якого його штовхали насильство й нещастя. Близько, вже близько! А що буде потім, що має статися, нехай станеться... На цю думку в серці Юранда, поряд з тривогою за Данусю, поряд з готовністю викупити її з ворожих рук хоч би й власною кров'ю, постало нове, нестерпно гірке й ніколи не знане досі почуття приниження. Оце він, Юранд, від імені якого тремтіли пограничні комтури, їхав зараз З їхнього наказу з повинною головою. Той, котрий стільки їх переміг і знищив, тепер сам себе почував переможеним і знищеним. Правда, вони подолали його не на полі бою, не відвагою і рицарською силою, проте він відчував себе переможеним. Це було для нього чимсь таким незвичним, що йому здалося, ніби весь світ перевернувся. .Він їхав упокоритись хрестоносцям, він, що готовий був один стати проти всього Ордену, якби йшлося не про Данусю. Хіба не траплялося, що поодинокий рицар, вибираючи між смертю і ганьбою, кидався на ціле військо? А він почував, що і його, може, жде ганьба, і на цю думку серце його так вило від болю, як виє вовк, що відчув у собі стрілу.

Але це був чоловік, який мав не тільки залізне тіло, а й залізну душу. Він умів ламати інших, умів ламати й себе.

«Я не зрушу з місця,– подумав він,– поки не вгамую в собі гніву, яким можу занапастити, а не врятувати свою дитину».

І він одразу став на боротьбу з своїм гордим серцем, з своєю люттю й жадобою бійки. Коли б хто-небудь побачив його на цім пагорку, озброєного, нерухомого, на величезному коні, міг би подумати, що то якийсь вилитий з заліза велетень, і не подумав би, що цей нерухомий рицар провадить в цю хвилину найзапеклішу боротьбу з усіх тих, які йому доводилось провадити в своєму житті. І він боровся з собою доти, поки не відчув, що переміг себе і що воля його не зрадить.

Тимчасом туман почав рідшати, і хоч не розвіявся зовсім, але вдалині в ньому забовваніло щось темне, Юранд догадався, що то мури щитнинського замка. Забачивши його, Юранд не рушив з місця, а почав молитись так палко й щиро, як може молитися лише людина, котрій на світі залишилось тільки милосердя боже.

Коли він, нарешті, рушив конем, то відчув, що на серці йому трохи полегшало. Тепер він готовий був витерпіти все, що його могло спіткати, йому пригадався святий Георгій, нащадок найзнатнішого каппадокійського роду, який витерпів різні ганебні катування, але не тільки не втратив своєї рицарської честі, а й сидить по праву руку бога і настановлений патроном усього рицарства. Юранд не раз чув про нього оповідання прочан, які прибували з далеких країн, і тепер згадкою про них покріпляв своє серце.

Поступово в ньому почала пробуджуватись надія. Правда, хрестоносці відомі були своєю мстивістю, і він не мав сумніву, що вони помстяться йому за всі поразки, яких вони від нього зазнали, за ганьбу, котрою вкривали себе після кожної сутички з ним, і за страх, в якому жили стільки років.

Але це якраз і додавало йому надії. Юранд вважав, що вони викрали Данусю для того, щоб запопасти його в свої руки, а коли вони цього доб'ються, то нащо вона їм? Так! Його безумовно закують у кайдани й не захочуть тримати поблизу Мазовії, а одішлють в якийсь далекий замок, де йому, може, до смерті доведеться стогнати в якомусь підземеллі, але Данусю мусять пустити. Коли навіть виявиться, що його підступно захопили й мучать, ні великий магістр, ні капітул не дуже будуть їх винуватити, бо він, Юранд, справді був грозою хрестоносців ї виточив з них крові більше, ніж будьякий інший рицар на світі. В той же час великий магістр міг би покарати їх за ув'язнення невинної дівчини, до того ж, вихованки князя, прихильності якого він дуже добивався в зв'язку з тим, що Орденові загрожувала війна з польським королем.

І надія в ньому все зростала. Часом йому здавалося цілком Ймовірним, що Дануся повернеться до Спихова під Збишків могутній захист... «А він хлопець сильний,– думав Юранд,– і не дасть її нікому скривдити». І він, розчулившись, став пригадувати все, що знав про Збишка: «Бив німців під Вільною, виходив на герці з ними, викликав і побив з дядьком фризів, напав на Ліхтенштейна, боронив від тура Данусю і викликав тих чотирьох хрестоносців, яким, напевне, не подарує». Юранд звів очі вгору і сказав:

– Я віддав її тобі, боже, а ти – Збишкові!

І йому стало ще легше, бо він подумав, що коли бог подарував її юнакові, то не дозволить німцям кпити з себе, а вирве її у них з рук, хоч би її тримали всі хрестоносці. Потім знову став думати про Збишка: «Він хлопець не тільки сильний, але й щирий, як золото. Буде її берегти, буде любити, з ним, мені здається, вона не скучатиме ні за князівським палацом, ні за батьківською любов'ю...» На цю думку очі Юранда раптом змокріли і серце його пойняв тяжкий смуток, йому хотілося ще хоч раз побачити свою дитину й колись умерти в Спихові коло них обох, а не в темних орденських підземеллях. Але на все божа воля!.. Вже було видно Щитно. Мури виступали з туману все виразніше, наближалась роковапа година, і Юранд почав підбадьорювати себе думкою:

«Звичайно, на все божа воля! Але життя підходить до кінця. Кілька років більше, кілька років менше – однаково. Хотілося б ще на обох дітей подивитись, та, коли правду казати, я вже нажився. Чого хотів зазнати – зазнав, кому мав помститися – помстився. А тепер що? Краще б до бога, ніж до світу, а коли треба постраждати, то треба. Дануська із Збишком, як би їм добре не було, не забудуть. Напевне не раз згадуватимуть та говоритимуть: де він тепер? Чи живий, чи вже на тім світі?.. Будуть перепитувати людей, то, може, дізнаються. Люті хрестоносці до помсти, але й ласі на викуп. Збишко не поскупиться хоч кості викупити. А за упокій в костьолі напевне не раз дасть. Серця у них добрі й люблячі, за що їх, боже, і ти, пресвята богородице, благослови».

Дорога ставала не тільки ширшою, а й більш людною, їхали до міста сани з дровами й соломою. Скотарі гнали худобу. З озер везли на санях морожену рибу. В одному місці чотири лучники вели на ланцюгу хлопа, мабуть, за якусь провину в суд, бо руки в нього були зв'язані за спиною, а на ногах надіті кайдани, що важко волоклись по снігу й заважали йому йти. Він засапався, з рота й носа у нього клубами валила пара, а лучники, наспівуючи, підганяли його. Побачивши Юранда, вони стали з цікавістю поглядати на нього, очевидно дивуючись з велетенського зросту верхівця й коня, а помітивши золоті остроги й рицарського паса, спустили самостріли на знак привітання й шани. В містечку було ще людніше й гамірніше, проте всі поспіхом давали дорогу озброєному рицареві. Він проїхав головну вулицю і звернув до замка, що височів у тумані і, здавалося, ще спав.

Проте не все спало навколо, принаймні не спали ворони й круки: цілі зграї їх, лопочучи крильми та каркаючи, кружляли над дорогою, що підіймалась до замка. Під'їхавши ближче, Юранд зрозумів причину цього пташиного зборища. Над дорогою, що вела до замкової брами, стояла велика шибениця, а на ній висіло аж чотири хлопи-мазури, піддані Ордену. Повітря було зовсім нерухоме, і трупи, що неначе дивилися на свої ноги, погойдувались лише тоді, коли чорні птахи, штовхаючись і зачіпаючи вірьовки, сідали їм на плечі й клювали їх похилені голови. Деякі висіли, мабуть, давно, бо їх черепи були зовсім голі, а ноги надзвичайно видовжені. Коли Юранд наблизився, зграя з гучним шумом зірвалася в повітря, але відразу ж повернулася й знову сіла на поперечині шибениці. Проїжджаючи повз шибеницю, Юранд перехрестився і, наблизившись до рову, спинився в тому місці, де перед брамою височів підйомний міст.

Вій затрубив у ріг раз, другий, третій і став ждати. На мурах не було жодної живої душі, і з-за брами не чути було ніякого звуку. Проте через деякий час загратоване віконце поблизу брами з скреготом піднялося, і в отворі показалось бородате обличчя німецького кнехта.

Wer da? – спитав грубий голос.

Юранд із Спихова! – відповів рицар.

Після цих слів віконце опустилося, і знову настало глухе мовчання.

Час минав. За брамою не чути було ніякого руху, тільки від шибениці долітало каркання вороння.

Довго ще стояв Юранд, перш ніж вдруге затрубити в ріг.

Але й на цей раз йому відповіла тиша.

Тоді він зрозумів, що хрестоносці тримають його перед брамою, щоб задовольнити свою безмежну до переможеного пиху та принизити, як жебрака. Він догадався, що йому, може, й до вечора доведеться отак стояти, і його раптом пойняло бажання злізти з коня, схопити великий камінь і пожбурити ним у віконце. В іншому випадку так зробив би і він, і кожен інший мазовецький або польський рицар, і нехай би тоді вибігали з брами битися з ним. Але він згадав, чого сюди прибув, і стримався.

«Хіба я не пожертвував собою задля своєї дитини?» подумав він. І ждав.

Тимчасом між зубцями на мурах щось почало чорніти. Появилися хутряні шапки, темні чернечі каптури і навіть залізні шоломи, з-під яких на рицаря дивилися цікаві очі. Щохвилини їх ставало все більше, бо грізний Юранд, який самотньо чекав під орденською брамою, був для них неабияким видовищем. Хто бачив його раніш, той бачив перед собою смерть, а тепер можна було дивитись на нього безпечно. Голови підіймалися все вище, нарешті всі проміжки між зубцями поблизу брами були заповнені кнехтами. Юранд подумав, що, напевне, й орденська старшина дивиться на нього з загратованих вікон прибрамної башти, і звів очі вгору, але вікна там були прорізані в товстих стінах, і дивитися з них можна було тільки вдалину. Зате між зубцями мурів-юрба, яка спочатку мовчки споглядала його, почала подавати голос. То один, то другий вигукував його ім'я, подекуди лунав сміх, хрипкі голоси гутюкали на нього, як на вовка, все голосніше, все зухваліше, а тому що їм, очевидно, ніхто не забороняв, нарешті почали кидати на рицаря снігом.

Юранд ненароком рушив конем уперед, і снігове груддя на хвилину перестало летіти, замовкли голоси, навіть деякі голови поховались за мурами. Мабуть, ім'я Юранда справді було для них страшне. Але незабаром і найбільші боягузи обісмілились, зміркувавши, що страшного мазура відокремлює від них глибокий рів і мур. Груба солдатня знову стала кидати на рицаря брилами снігу, крижинами, уламками цегли та камінням, що з брязкотом одскакувало від його панцера та кінської панцерної попони.

– Жертвую собою задля своєї дитини,– повторював Юранд.

І ждав. Настав полудень, мури обезлюділи, бо кнехтів покликали обідати. Поодинокі вояки, що залишились на варті, пообідавши на мурах, стали розважатися, кидаючи на голодного рицаря обгризеними кістками. Потім вони почали під'юджувати один одного – котрий обісмілиться вийти за мур і дати йому по потилиці кулаком або ратищем списа. Інші, повернувшися з обіду, гукали до нього, що коли йому набридло ждати, то він може повішатись – там на шибениці є ще один гак з готовим зашморгом. Серед таких знущань, крику, вибухів сміху та прокльонів минали пополудневі години. Короткий зимовий день поступово хилився до вечора, а підйомний міст так само висів у повітрі і брама залишалась замкненою.

Надвечір зірвався вітер, розвіяв туман, очистив небо, і зажевріла вечорова зоря. Сніг зробився синій, а далі фіолетовий. Морозу не було, і ніч обіцяла бути погожою. Люди знову пішли з мурів, залишились тільки вартові; круки й ворони полетіли від шибениці в ліс. Нарешті смеркло, і настала глибока тиша.

«До ночі брами не відчинять», подумав Юранд.

На хвилину йому спало на думку повернутися до міста, але він одразу відмовився від цієї думки. «Вони хочуть, щоб я стояв тут,– подумав рицар.– Коли я від'їду, то вони вже не пустять мене додому, а оточать, спіймають і скажуть, що взяли мене силою і тому можуть зробити зі мною, що захочуть; а коли я з власної волі приїхав до них, то й повернусь...»

Надзвичайна витривалість польських рицарів до холоду, голоду й незручностей, що вражала чужих літописців, давала їм можливість чинити такі діла, на які нездатні були розніжені люди Заходу. Юранд був витривалішим за інших, отож, незважаючи на голод, що давно вже дошкуляв йому, та на мороз, що доймав його крізь вкритий панцером кожух, він вирішив ждати, хоч би мав і сконати під цією брамою.

Проте вже вночі він раптом почув, як позад нього під чиїмись ногами заскрипів сніг.

Він оглянувся: від міста до нього йшло шестеро озброєних списами й алебардами людей, а всередині між ними, підпираючись мечем, ішов сьомий.

«Може, їм відчинять браму, і я в'їду з ними,– подумав Юранд.– Брати мене силою або вбивати вони не захочуть, бо їх мало. А коли б вони напали на мене, це означало б, що хрестоносці не додержали слова, і тоді горе їм!»

Подумавши так, він узяв сталеву сокиру, яка висіла коло сідла, важку навіть для обох рук звичайної людини, і рушив до них.

Але вони й не думали нападати на нього. Навпаки, кнехти зараз же встромили в сніг ратища списів та алебард, а тому що ніч була не зовсім темна, Юранд спостеріг, що зброя трохи тремтіла в їхніх руках.

Сьомий, що здавався старшим, квапливо простягнув вперед ліву руку і спитав:

Рицарю, ви Юранд із Спихова?

Я...

Хочете вислухати, з чим мене до вас прислали?

Я слухаю.

–Могутній і побожний комтур де Данфельд наказав повідомити вас, пане, що поки ви не злізете з коня, брами вам не відчинять.

Юранд якийсь час залишався нерухомим, потім зліз з коня, до якого одразу підскочив один із списарів.

–І зброю ви повинні нам віддати,—знову озвався чоловік з мечем.

Юранд завагався. А що, коли вони кинуться на нього, беззбройного, й заріжуть, як звіра? Що, коли схоплять і вкинуть у підземелля? Проте подумав, що в такому разі їх прислали б більше. Коли б вони навіть кинулись на нього, то панцера одразу не проб'ють, а в цей час він міг би вирвати зброю у найближчого й перебити всіх, перш ніж прибіжить допомога. Вони ж таки його знали!

«А коли б вони захотіли виточити з мене кров,– подумав він,– то я ж для цього й приїхав».

Подумавши так, він кинув поперед себе сокиру, потім меч, далі мізерикордію і чекав. Вони все це підхопили, потім чоловік, який говорив з ним, одійшов на кільканадцять кроків, зупинився і сказав зухвалим, підвищеним голосом:

–За всі заподіяні Орденові кривди ти мусиш, з наказу комтура, надіти на себе оцього рядняного мішка, якого ми тобі залишимо, прив'язати мотузком до шиї піхви від меча і смиренно чекати коло брами, поки комтур не зласкавиться наказати, щоб її відчинили.

За хвилину Юранд залишився сам у темряві й тиші. На снігу перед ним чорнів покутницький мішок і вірьовка, а він довго стояв, відчуваючи, що в душі його щось розривається, ламається, що він конає і вмирає, і що за якийсь час він уже не буде рицарем, не буде Юрандом із Спихова, а буде жебраком, невільником без імені, без слави, без честі.

І минуло ще чимало часу, перш ніж він наблизився до покутницького мішка й почав говорити:

–Як же я можу інакше зробити? Ти, господи, знаєш: коли я не зроблю всього, що мені наказують, то вони задушать невинну дитину. Знаєш і те, що задля власного життя я б цього не зробив! Гірка річ ганьба!.. Ой, гірка!.. Але й тебе перед смертю ганьбили. Ну, що ж, во ім'я отця і сина...

Він нахилився й надів на себе мішка, в якому були попрорізувані діри на голову й на руки, потім почепив собі на шию піхви на мотузку й поплентався до брами.

Вона була зачинена, але йому тепер було вже однаково, чи її відчинять зараз, чи пізніше. Замок поринув у нічне безгоміння, тільки сторожа часом перегукувалась на наріжних вежах. Високо в одному з вікон вежі коло брами світилося світло, в інших було темно.

Нічні години минали одна за одною, на небо підбився серп молодика й освітив похмурі стіни замка. Настала така тиша, що Юранд міг би чути, як б'ється його власне серце. Але він задубів, закам'янів, немов з нього вийняли душу, і вже не розумів, що з ним діється. У нього залишилась тільки єдина думка – що він перестав бути рицарем, Юрандом із Спихова, а хто він тепер – не знав... Інколи йому ввижалося, що від тих повішаних, яких він бачив уранці, до нього тихо по снігу йде смерть...

Раптом він здригнувся й опам'ятався:

–Господи милосердний! Що ж це таке?!

З високого віконця на вежі коло брами залунали спочатку ледве чутні звуки лютні. Їдучи до Щитна, Юранд був певний, що Данусі в замку немає, і от ці звуки лютні вночі одразу збурили його серце. Йому здалося, що він впізнає ці звуки і що це грає саме вона – його єдина кохана донька... Він упав навколішки, склав руки, як на молитву, і, тремтячи, мов у гарячці, слухав.

І от напівдитячий і, здавалось, невимовно сумний голос почав співати:

Коли б я, як пташка,

Літати уміла,

Я б у Шльонськ до Яська

Зараз полетіла.

Юранд хотів озватися, викрикнути кохане ім'я, але слова застрягли в горлі, немов його стиснув залізний обруч. Раптова хвиля болю, сліз, туги й горя піднялася в його грудях, він кинувся обличчям у сніг і в захваті почав волати до неба, наче проказував подячну молитву:

–О господи! Значить, я чую ще мою дитину!

О Ісусе!..

І ридання потрясли його могутнє тіло.

А вгорі тужливий голос співав далі серед нічної

тиші:

Полетіла б, сіла

У Шльонську на тину:

– Привітай же, Яську,

Вбогу сиротину!..

Вранці товстий бородатий німецький кнехт почав штовхати ногою в стегно рицаря, що лежав під брамою.

–Вставай, собако!.. Брама відчинена, і комтур наказав тобі стати перед ним.

Юранд немов пробудився від сну. Не вхопив кнехта за горло, не роздавив його в своїх залізних руках, обличчя його було спокійне і майже покірне; встав і, не мовивши ні слова, пішов за солдатом у браму.

І як тільки пройшов її, за ним почувся брязкіт ланцюгів і підйомний міст почав підійматися вгору, а в самій брамі опустилися важкі залізні грати...

І

Опинившись у дворі замка, Юранд спочатку не знав, куди йти, бо кнехт, який провів його через браму, залишив його й пішов до стаєнь. Правда, біля мурів поодинці й купками стояли солдати, але обличчя їх були такі зухвалі, а погляди такі глузливі, що рицареві легко було догадатись: вони не покажуть йому дороги, а коли й відкажуть на запитання, то хіба грубістю або образою.

Декотрі сміялися, тикаючи на нього пальцями; інші, як і вчора, почали кидати снігом. Нарешті він помітив більші з-поміж інших двері, над якими на камені було вирізьблене розп'яття, і попрямував до них, вважаючи, що коли комтур і старшина перебувають в іншій частині замка або в інших кімнатах, то мусить же хтось завернути його з хибного шляху.

Так воно й сталося. В ту мить, коли Юранд наблизився до дверей, вони раптом відчинилися, і з них вийшов юнак з голеною, як у кліриків, головою, але в світській одежі, й запитав:

Ви, пане, Юранд із Спихова?

Так.

–Побожний комтур наказав мені провести вас. Ідіть за мною.

Юнак повів його через великі склеписті сіни до сходів. Перед сходами він затримався й, оглянувши Юранда з ніг до голови, знову запитав:

–При вас нема ніякої зброї? Мені наказано вас обшукати.

Юранд підняв руки вгору, щоб провідник міг добре оглянути всю його постать, і відповів:

–Вчора я віддав усе.

Провідник стишив голос і майже пошепки сказав:

–Тоді остерігайтеся вибухнути гнівом, бо над вами сила й насильство.

–Але також і воля божа,– відповів Юранд. Сказавши це, він уважно подивився на провідника

і, спостерігши в його обличчі щось схоже на жалість і співчуття, сказав:

–В твоїх очах, юначе, видно порядність. Чи даси ти мені щиру відповідь на моє запитання?

–Швидше, пане,– відповів провідник.

Чи віддадуть вони, мою дитину в обмін за мене? Хлопчак здивовано звів брови:

То це ваша дитина тут?

Дочка.

Ота панна в вежі над брамою?

–Так. Вони обіцяли відпустити її, коли я сам віддамся їм в руки.

Провідник зробив знак рукою, що нічого не знає, але на обличчі його позначилися неспокій і сумнів. А Юранд спитав ще:

Чи правда, що її стережуть Шомберг і Маркварт?

Цих братів немає в замку. А ви, пане, визвольте її перш, ніж видужає староста Данфельд.

Почувши це, Юранд затремтів, проте вже не мав часу ні про що питати, бо вони підійшли до залу на другому поверсі, де Юранд мав стати перед щитнинським старостою. Відчинивши двері, юнак одійшов назад до сходів.

Рицар із Спихова увійшов і опинився в просторій темній кімнаті, тому що скляні, оправлені в свинець кульки пропускали мало світла, а зимовий день був хмурний. Правда, в другому кінці кімнати в великому каміні горів вогонь, але сирі поліна давали мало полум'я. Аж через деякий час, коли очі Юранда звикли до сутінків, він помітив у глибині кімнати стіл і за ним рицарів, а поза ними цілий гурт оружних зброєносців та кнехтів, поміж якими замковий блазень держав на ланцюгу ручного ведмедя.

Юранд колись бився з Данфельдом, а потім двічі бачив його в ролі посла при дворі мазовецького князя, але з того часу вже минуло кілька років; незважаючи на сутінки, він пізнав його відразу й по повноті, і по обличчю, нарешті, по тому, що той сидів за столом посередині, в кріслі з поручнями, тримаючи на одному з них руку в лубку. Праворуч від нього сидів старий Зігфрід де Леве з Інсборка, непримиренний ворог польського народу взагалі і особливо Юранда з Спихова; ліворуч сиділи молодші брати Готфрід і Ротгер. Данфельд запросив їх навмисне, щоб бачити його тріумф над грізним ворогом, а разом з тим навтішалися плодами зради, яку вони спільно замислили й допомогли доконати. Тепер вони спокійнісінько сиділи, одягнені в темну одежу з м'якого сукна, з легкими мечами при боці – радісні, певні себе, і поглядали на Юранда з тією пихою і незмірною погордою, яку завжди носили в серцях до слабших і переможених.

Довгий час тривало мовчання; хрестоносці хотіли навтішатися виглядом воїна, якого вони досі боялись і який тепер стояв перед ними з опущеною на груди головою, одягнений у покутницький рядняний мішок, з мотузком на шиї, на якому висіли піхви меча.

Вони, видно, хотіли, щоб приниження Юранда бачило якнайбільше людей, тому що крізь бічні двері, які вели до інших кімнат, заходив, хто хотів, і незабаром майже половина залу наповнилась озброєними людьми. Всі вони з незмірною цікавістю споглядали Юранда, голосно розмовляли й робили про нього всілякі зауваження. А він, зваживши це, пройнявся надією і подумав: «Якби Данфельд не хотів додержати обіцянки, то не скликав би стільки свідків».

Тимчасом Данфельд махнув рукою, щоб присутні замовкли, і дав знак одному із зброєносців, який підійшов до Юранда і, схопивши рукою за мотузок, що обвивав шию, підтягнув його на кілька кроків ближче до стола.

Данфельд з тріумфом глянув на присутніх і сказав:

Дивіться, як могутність Ордену перемагає злість і пиху.

Дай боже, щоб так було завжди! – відповіли присутні.

На хвилину знов усі замовкли, потім Данфельд звернувся до бранця:

–Кусав ти Орден, як скажений пес, тому бог дав, що тепер, як пес, стоїш перед нами з мотузком на шиї, ждучи пощади і змилування.

–Не рівняй мене з псом, комтуре, – відповів Юранд, – цим ти применшуєш честь тих, хто зі мною бився й поліг від моєї руки.

Почувши це, озброєні німці загомоніли: невідомо було, чи їх розгнівила сміливість відповіді, чи вразила її слушність.

Але комтурові не сподобався такий поворот розмови, і він сказав:

–Дивіться, він ще й тут плює нам у вічі своєю гордістю й пихою.

А Юранд, піднявши руки вгору, як людина, котра закликає в свідки небо, відповів, киваючи головою:

– Бог свідок, що моя гордість залишилась за брамою вашого замка. Бог свідок, і він судитиме, чи не зганьбили ви самі себе, зганьбивши мою рицарську гідність. Рицарська честь єдина, і кожен пасований повинен її шанувати.

Данфельд нахмурив брови, але в цю мить замковий блазень почав бряжчати ланцюгом, на якому тримав ведмедя, і закричав:

–Проповідь! Проповідь! Приїхав проповідник з Мазовії! Слухайте! Проповідь!..

Потім звернувся до Данфельда:

–Пане! Коли дзвонар завчасно розбудив графа Розенгейма на проповідь, той наказав йому з'їсти геть усього мотузка від дзвона; у цього проповідника також мотузок на шиї – накажіть йому його з'їсти, перш ніж він скінчить проповідь.

Сказавши це, він трохи занепокоєно глянув на комтура, бо не був певний, чи той засміється, чи накаже відшмагати його за несвоєчасне втручання. Але орденські брати, лагідні, згідливі й навіть покірні, коли не відчували за собою сили, були незмірно жорстокі до переможених. Тому Данфельд кивнув блазневі головою, даючи знак, що дозволяє знущатися, та й сам вибухнув такою нечуваною грубістю, що на обличчях декотрих молодих зброєносців позначилося здивування.

–Не нарікай, що тебе зганьблено, – сказав він,– бо коли б я тебе навіть зробив псарем, То й псар орденський ліпший за вашого рицаря!

Блазень обісмілився і почав кричати:

–Принеси шкребло та вичеши мені ведмедя, а він тобі за те патли лапою розчеше!

Подекуди в юрбі залунав сміх, а з-за плечей орденських братів загорлав чийсь голос:

Влітку будеш очерет на озері косити!

І раки на стерво ловити! – гукнув другий. А третій додав:

А зараз іди відганяти ворон від повішаних! Тут тобі роботи вистачить.

Так вони знущалися з страшного їм колись Юранда. Поступово розвеселилися всі присутні. Декотрі, вийшовши з-за столу, почали підходити до полоненого, роздивлятися на нього зблизька та кпити: «То це і є той дикий кабан із Спихова, якому наш комтур повибивав ікла? У нього, певно, запінений рот. Хотів би когось укусити, але не може!» Данфельд та інші орденські брати, які спочатку хотіли надати цій зустрічі якоїсь урочистої видимості суду, тепер побачили, що справа обернулася інакше, самі повставали з лав і змішалися з тими, котрі наблизились до Юранда.

Правда, старому Зігфрідові з Інсборка це не подобалось, але сам комтур сказав йому: «Не хмуртеся, далі буде ще краща забава!» І вони також почали оглядати Юранда. Це була неабияка нагода, бо ті рицарі й кнехти, котрі бачили його так близько раніш, звичайно потім заплющували очі навіки. Декотрі казали: «Він плечистий, хоч і одягнений в кожух під мішком; його можна б обвинути горохвинням і водити по ярмарках...» Декотрі почали гукати, аби їм дали пива, щоб провести цей день ще веселіше.

І через деякий час справді задзвеніли високі дзбани, а темний зал сповнився духом пивної піни. Розвеселившись, комтур сказав: «Воно, власне, й добре, нехай не думає, що його поганьблення така вже важлива річ!» Вони знову підходили до нього і, штовхаючи кухлями під бороду, казали: «Хотів би й ти випити, мазурське мурло!», а деякі, наливаючи на долоні пива, бризкали йому ним в очі. А він стояв серед них затурканий, ослаблий; нарешті, почуваючи, що більш не витримає, рушив до старого Зігфріда й почав голосно кричати, щоб заглушити гомін у залі:

–Задля мук спасителя, задля спасіння душі віддайте мені мою дитину, як обіцяли!

Він хотів ухопити праву руку старого комтура, але той швидко відступив од нього і сказав: