Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 45 страниц)

«Біда! – подумав він.– Не врятується з них ніхто, хіба що власною кров'ю куплю їм порятунок».

Подумавши так, він почав кричати до найближчих, щоб вони спинили коней, а сам, завернувши вбік і не бачачи– послухав його заклику хто чи ні, став лицем до супротивника.

Попереду мчав Збишко. Німець ударив його по козирку шолома, але не розтрощив його й не пошкодив обличчя. А Збишко, замість відповісти ударом на удар, схопив рицаря впоперек, зчепився з ним і, прагнучи неодмінно взяти його живцем, намагався витягнути з сідла..Але від надмірного напруження у нього лопнуло, стремено, і вони обидва впали на землю. Деякий час вони качались по землі, борючись руками й ногами, проте надзвичайно дужий Збишко незабаром подолав супротивника і, придавивши йому коліньми живота, тримав його під собою, як вовк собаку, який насмілився напасти на нього в гущавині.

І даремно тримав, бо німець зомлів. Тимчасом надбігли Мацько й чех. Побачивши їх, Збишко почав гукати:

– Сюди! В'яжіть його! Це якийсь значний рицар, до того ж пасований!

Чех зіскочив з коня, але, побачивши, що рицар нерухомий, не став його в'язати, а обеззброїв, одіп'яв наплічники, скинув паска з мізерикордією, поперерізував ремені, що підтримували шолом, і взявся до гайок, якими, було пригвинчено забрало.

Але, глянувши на обличчя рицаря, він схопився на ноги й вигукнув:

Пане! Пане! Подивіться-но!

Де Лорш! – крикнув Збишко.

А де Лорш лежав нерухомо, як труп, з блідим спітнілим обличчям і заплющеними очима.

Збишко наказав покласти його на один із здобутих у німців возів, навантажених новими колесами й осями для того загону, котрий ішов на допомогу замку. Сам він пересів на іншою коня, і вони разом з Мацьком вирушили далі в погоню за втікаючими німцями. Доганяти було не трудно, бо важкі німецькі коні бігли погано, а особливо по розм'яклій від весняних дощів дорозі. Сидячи на прудкій і легкій кобилі вбитого ленкавицького влодики, Мацько за кілька стадій випередив майже всіх жмудинів і незабаром догнав першого рейтара. За рицарським звичаєм він гукнув до нього, щоб той або віддався в неволю, або став з ним на герць, але рейтар, удаючи глухого, навіть покинув щита і, нахилившись, підганяв коня острогами. Тоді старий рицар завдав йому широкою сокирою страшного удару поміж лопатки і звалив з коня.

Він мстився втікаючим за колишній зрадливий пoстріл, а вони бігли поперед нього, немов череда оленів, з болісним страхом у серці, не маючи бажання ні битися, ні боронитись, а тільки прагнучи втекти від страшного воїна. Кілька німців звернуло в ліс, але один з них загруз коло струмка, і жмудини зв'язали його вірьовкою. За іншими переслідувачі кинулись у зарості, де враз почалися дикі лови з вереском, зойками та перегукуваннями. Вони лунали доти, доки всі не були переловлені. Потім старий рицар з Богданця, а за ним Збишко й чех повернулися на перше бойовисько, на якому лежали побиті кнехти-піхотинці. Трупи їх були вже обдерті до голого тіла, а деякі жахливо понівечені руками мстивих жмудинів. Перемога була значна, і народ у захваті радів. Після останньої поразки Скірвоїлла під самим Готтесвердером жмудські серця почала була огортати безнадія, тим більше, що обіцяна Вітольдом допомога не надходила так швидко, як вони сподівались; тепер надія їхня ожила і запал розгорявся знову, як розгоряється полум'я, коли на жар кинути нових дров.

І жмудинів, і німців полягло надто багато, щоб їх можна було поховати, тому Збишко наказав викопати списами ями лише для двох ленкавицьких влодик, які найбільше сприяли перемозі, і поховати їх під соснами, на корі яких він вирубав мечем хрести. Потім, наказавши чехові пильнувати пана де Лорша, який ніяк не приходив до пам'яті, він швидко повів людей тим самим шляхом до Скірвоїлла, щоб в разі потреби надати йому допомогу.

Після тривалого походу вони натрапили на пусте вже бойовисько, як і попереднє, завалене трупами жмудинів і німців. Збишко легко зрозумів, що грізний Скірвоїлло також здобув значну перемогу, бо коли б він був розбитий, то вони зустріли б німців по дорозі в замок. Але перемога ця, видно, коштувала багато крові, бо тіла вбитих ще густо лежали й за полем бою. Досвідчений Мацько зробив з цього висновок, що частина німців навіть спромоглася врятуватись.

Чи Скірвоїлло переслідував їх, чи ні, трудно було вгадати, бо сліди були невиразні й затоптані. Проте Мацько все-таки зробив висновок, що битва відбулася, мабуть, давніше, ніж у Збишка, бо трупи вже почорніли і здулися, а декотрі були погризені вовками, які при наближенні збройних людей утікали в лісову гущавину.

Зважаючи на це, Збишко вирішив не чекати на Скірвоїлла й повернутись на старе безпечне таборище. Прибувши пізно вночі, він знайшов уже там жмудського вождя, який прибув трохи раніше. Звичайно похмуре обличчя жмудина цього разу сяяло зловісною радістю. Він зараз же почав розпитувати про битву, а довідавшись про перемогу, сказав голосом, схожим на каркання ворона:

–Я радий за тебе й за себе. Підкріплення прийде не скоро, а коли надійде великий князь, то також буде радий, бо замок буде наш.

–Кого ти взяв у полон? – запитав Збишко.

–Лише пліть, жодної щуки. Була одна, було дві, але втекли. Зубаті щуки! Нарубали людей і втекли.

– Мені дав бог одного,– сказав юнак.– Можновладний і знаменитий рицар, хоч і світський – гість!

Страшний жмудин обхопив свою шию пальцями, потім правою рукою зробив рух, ніби показуючи вірьовку, що йде вгору від шиї.

–Буде йому так! – сказав він. – Так, як і іншим, так.

Збишко нахмурив брови.

–Не буде йому ні так, ні інак, бо то мій бранець і друг. Нас разом пасував князь Януш, і я тобі навіть пальцем його торкнути не дам.

Не даси?

Не дам.

І вони, нахмуривши брови, почали дивитися один одному в очі. Здавалося, обидва от-от спалахнуть, але Збишко не хотів сваритися з старим вождем, якого цінив і шанував, до того ж, зворушений подіями дня, він раптом обхопив його за шию, пригорнув до себе й вигукнув:

–Невже ти хотів би вирвати його у мене, а разом з ним і мою останню надію? За що ти мене кривдиш?

Скірвоїлло не виривався з обіймів і, висунувши голову з рук Збишка, став поглядати на нього спідлоба й тільки сопів.

–Ну,– сказав він, трохи помовчавши,– завтра накажу повішати своїх полонених, але якщо котрийнебудь з них буде тобі потрібний, то я його тобі подарую.

Потім вони ще раз обнялися й розійшлися в добрій злагоді, Мацько з задоволенням подивився на них і сказав:

Видно, що злістю з ним нічого не вдієш, а добрістю його можна зім'яти, як віск.

Це вже такий народ,– відповів Збишко,– тільки німці цього не знають.

І він наказав привести до вогнища пана де Лорша, який відпочивав у курені. За хвилину чех привів його беззбройного, без шолома, тільки в шкіряному кафтані з вм'ятинами від панцера та в червоній мисюрці на голові. Де Лорш уже через зброєносця довідався, чиїм він є полоненим, і саме тому прийшов холодний і гордий, на обличчі його при сяйві полум'я можна було помітити упертість і презирство.

–Богові дякуй, – сказав йому Збишко, – що потрапив у мої руки, від мене тобі ніщо не загрожує.

І він простягнув до нього руку, але де Лорш навіть не ворухнувся.

–Я не подаю руки рицарям, які зганьбили: рицарську честь,– воюють з сарацинами проти християн.

Один з присутніх мазурів переклав його слова, хоч Збишко й так зрозумів їх значення. В першу мить кров закипіла в нім, немов окріп.

–Дурню! – крикнув він, мимоволі хапаючись за руків'я мізерикордії.

Де Лорш підвів голову:

Вбий мене, – сказав він, – я знаю, що ви не щадите бранців.

А ви їх щадите? – вигукнув мазур, обурений його словами. – Хіба ви не повішали на березі острова всіх полонених, яких захопили в попередній битві? Через це і Скірвоїлло вішає ваших.

Так зроблено, – відповів де Лорш, – але то були погани.

Проте в його відповіді вчувався сором, і не трудно було догадатись, що в душі він не схвалює такого вчинку.

Тимчасом Збишко охолов і спокійно сказав:

–Де Лорш! Ми одержали паси й остроги з одних рук. Ти знаєш мене і знаєш те, що рицарська, честь мені дорожча за життя і щастя. Отож слухай, що я тобі скажу, присягаючись святим Георгієм: багато цих людей не від вчорашнього дня охрещені, а ті, котрі ще не охрещені, як до спасіння, простягають руки до хреста, але знаєш, хто їм чинить перешкоди та не допускає до хрещення?

Мазур умить переклав Збишкові. слова, і де Лорш запитливо глянув в обличчя юнака. А той сказав:

Німці!

Не може бути! – аж крикнув гельдернський рицар.

Присягаюсь списом і острогами святого Георгія, що німці! Бо якби тут запанувало християнство, то вони втратили б привід для наскоків, для загарбання цієї землі та для пригноблення цього нещасного народу. Ти ж тут на них надивився, де Лорш, і краще за інших знаєш, чи справедливо вони роблять.

Я вважав, що вони, борючись з поганами та схиляючи їх до хрещення, покутують свої гріхи.

Вони хрестять їх мечем і кров'ю, а не свяченою водою. Прочитай оцей аркуш, і одразу зрозумієш, чи не служиш ти сам гнобителям, драпіжникам і пекельним виродкам проти християнської віри й любові.

Сказавши це, він подав йому відомого скрізь листа жмудинів до королів і князів, а де Лорш узяв, його і пробіг очима при світлі полум'я.

Він прочитав його швидко, бо добре володів цим трудним мистецтвом, після чого страшенно здивувався і сказав:

–Невже все це правда?

–Як бог свят, він бачить, що я тут служу не тільки задля власної справи, а й задля справедливості.

Де Лорш трохи помовчав і сказав:

–Я твій бранець.

–Дай руку, – відповів Збишко. – Ти мій брат, а не бранець.

Вони подали один одному руки й сіли до вечері, яку чех наказав приготувати ще раніш. Під час вечері де Лорш з неменшим здивуванням дізнався, що Збишко, незважаючи на лист, не розшукав Данусі і що комтури не визнали чинності охоронної грамоти, посилаючись на воєнний час.

–Тепер я розумію, чого ти тут,– сказав де Лорш Збишкові,– і дякую богові, що він зробив мене твоїм бранцем. Орденські рицарі віддадуть за мене кого ти схочеш, інакше на Заході зчинився б великий галас, бо я походжу із знатного роду...

Він раптом ударив себе рукою по мисюрці вигукнув:

–Присягаюсь всіма реліквіями Аквізграна! Адже на чолі підкріплень, що йшли до Готтесвердера, були Арнольд фон Баден і старий Зігфрід де Леве. Ми, знаємо це з листів, які надійшли до замка. Невже їх не взяли в полон?

– Ні! – вигукнув. Збишко, схоплюючись з місця.– Не взяли нікого з значніших! Але, боже мій! Ти повідомляєш мені важливу новину! Боже мій! Є ще інші бранці, від яких я довідаюсь, поки їх не повішали, чи не було коло Зігфріда якої-небудь жінки.

І Збишко гукнув до слуг, щоб вони світили йому скалками, й побіг у той бік, де Скірвоїлло захопив полонених. Де Лорш, Мацько і чех побігли за ним.

–Слухай! – сказав йому по дорозі гельдернець.– Випустиш мене на слово честі, і я сам шукатиму її по всій Пруссії, а як знайду, то повернуся до тебе, і тоді ти виміняєш її на мене.

–Якщо вона жива! Якщо жива! – відповів Збишко. Тимчасом вони добігли до Скірвоїллових бранців.

Одні з них лежали навзнак, другі стояли коло стовбурів дерев, міцно прив'язані до них ликом. Полум'я скалок яскраво освітлювало голову Збишка, і очі всіх нещасних звернулися до нього.

Раптом відкілясь залупав виразний розпачливий голос:

–Пане мій і оборонцю, рятуй мене!

Збишко вихопив з рук слуги кілька палаючих скалок, підбіг з ними до дерева, від якого лунав голос, і, піднявши вогонь угору, вигукнув:

Сандерус!

Сандерус! – здивовано повторив чех.

А він, не мігши ворухнути зв'язаними руками, витягнув шию і знову вигукнув:

–Змилуйтеся!.. Я знаю, де Юрандова дочка!.. Рятуйте мене!

XXI

Слуги зараз же розв'язали Сандеруса, але тіло його настільки отерпло, що він упав на землю, а коли його підвели, кілька разів умлівав, бо був дуже змучений. З наказу Збишка його повели до вогнища, нагодували й напоїли, натерли салом і вкрили теплими шкурами, але все марно. Сандерус ніяк не міг прийти до пам'яті, а далі так міцно заснув, що чех насилу розбудив його аж другого дня опівдні.

Збишко, якого пекла нетерплячка, зараз же прийшов до нього. Проте спочатку не міг нічого дізнатися: чи то від пережитого страху, чи від полегкості, яка завжди поймає слабодухих після того, як минає небезпека,– Сандерус так розплакався, що марно силкувався відповісти на запитання Збишка. Ридання стискали йому горло, губи тряслися, а з очей лилися такі рясні сльози, ніби з ними мало витекти і його життя.

Нарешті він вгамувався і, підживившись кобилячим молоком, що його Литва навчилась споживати у татар, він почав скаржитись на «синів Беліала», які майже до смерті побили його списами, одібрали у нього коня, котрим він возив надзвичайно помічні й коштовні реліквії, і коли, нарешті, прив'язали його до дерева ликом, мурахи так покусали ноги й усе тіло, що він напевне вмре як не сьогодні, то завтра.

Збишко кінець кінцем розсердився і, схопившись, сказав:

Відповідай, волоцюго, про що питаю, бо тебе спіткає щось гірше!

Недалеко відціля є мурашник червоних мурахів,– озвався чех.– Накажіть, пане, покласти його туди, і він одразу заговорить.

Хоч Глава сказав це жартома і навіть усміхався, бо в душі доброзичливо ставився до Саидеруса, але той одразу злякався й почав благати:

Змилуйтеся! Змилуйтеся! Дайте мені ще того поганського напою, і я розкажу все, що бачив і чого не бачив!

Якщо збрешеш хоч слово, я заб'ю тобі клина між зуби! – пообіцяв чех.

Проте він знову підніс йому до губів бурдюк з кумисом. Сандерус жадібно припав до нього, немов дитина до материної груді, й почав ковтати, то заплющуючи, то розплющуючи очі. Аж як висмоктав кварт зо дві або й більше, поклав собі на коліна бурдюк і сказав, немов скоряючись необхідності:

–Погань!..

Потім звернувся до Збишка: – А тепер питай, рятівниче!

– Чи була моя дружина в тому загоні, з яким ти йшов?

511

На обличчі Сандеруса позначилось здивування. Правда, він чув, що Дануся була жінкою Збишка, але тому що вінчання було таємне і тому що її одразу після цього викрали, він завжди думав про неї лише як про дочку Юранда.

Проте поквапно відповів:

–Так, воєводо, була! Була! Але Зігфрід де Леве й Арнольд фон Баден пробилися крізь супротивника.

– Ти бачив її? – схвильовано запитав юнак.

–Обличчя її, пане, я не бачив, але бачив між двома кіньми закриті лозові ноші, в яких вони когось везли, і стерегла її та сама ящірка, ота орденська служка, котра приїжджала від, Данфельда до лісового палацу. Я чув також жалібний спів, що лунав з тих нош...

Збишко аж зблід від розпачу, сів на пеньок і деякий час не знав, про що його ще питати. Мацько й чех також були надзвичайно схвильовані цією важливою новиною. Можливо, чех згадав про свою кохану пані, котра залишилася в Спихові і котру ця звістка прирікала на горе.

Наслало мовчання.

Нарешті старий Мацько, який не знав Сандеруса і тільки щось чув про нього, підозріливо глянув на нього й запитав:

А хто ти такий? І що ти робив у хрестоносців?

Хто я такий, вельможний рицарю, – відповів волоцюга,– нехай вам скаже оцей хоробрий князь,– показав він на Збишка,– і оцей мужній чеський граф, який мене вже давно знає.

На нього, видно, почав діяти кумис, бо він пожвавішав і став говорити до Збишка гучним голосом, в якому не чути було й сліду недавньої кволості.

Пане, ви двічі врятували мені життя. Без вас мене були б з'їли вовки або спостигла б кара єпіскопів, намовлених моїми ворогами (о, який підлий цей світ!). Вони видали наказ переслідувати мене за продаж нібито несправжніх реліквій. Але ти, пане, прихистив мене; завдяки тобі і вовки мене не зжерли, і переслідування нічого не помогло єпіскопам, бо мене вважали за одного з твоїх людей. Ніколи мені не бракувало в тебе ні їжі, ні питва – луччого за оце кобиляче молоко, яким я гидую, але якого вип'ю ще, аби довести, що убогий прочанин не відступає ні перед якими злигоднями.

Розказуй, блазню, швидше, що знаєш, і не клей дурня! – вигукнув Мацько.

Але Сандерус припав до бурдюка, спорожнив його цілком і, немов не чуючи Мацька, звернувся до Збишка:

За це я й полюбив тебе, пане. Святі, як каже пи-

саніє, грішили по дев'ять разів на годину, отож і Сан-

дерусові інколи трапляється согрішити, але Сандерус не був і не буде невдячним. Тому, коли у тебе сталося нещастя, пам'ятаєш, пане, що я тобі сказав? Я сказав,

що піду від замка до замка і, навчаючи по дорозі лю-

дей, шукатиму твоєї втрати. Кого я тільки не питав! Де я тільки не бував! Про це довго довелося б розказувати. Досить того, що я знайшов її і з того часу причепився до старого Зігфріда, як реп'ях до кожуха. Я став

його слугою і ходив за ним невідчепно від замка до

замка, від комтурії до комтурії, від міста до міста, аж до останньої битви.

Збишко тимчасом подолав хвилювання і сказав:

Я тобі вдячний, і нагорода не мине тебе. Але зараз відповідай на моє запитання: ти можеш присягпутися спасінням душі, що вона жива?

–Присягаюся спасінням душі! – поважно відповів Сандерус,

–Чому Зігфрід виїхав із Щитна?

– Не знаю, пане, тільки догадуюсь: він ніколи не був старостою в Щитні, а виїхав звідти, можливо, тому, що боявся наказів магістра, котрий, була чутка, писав до нього, щоб він віддав бранку мазовецькій княгині. Може, він через той лист і втік, бо душа його закам'яніла від болю та жадоби помсти за Ротгера. Кажуть, той нібито був його сином... Не знаю вже, як воно було, тільки знаю, що від люті він став несповна розуму і що поки живий, доти Юрандової дочки – хотів сказати: молодої пані – з рук не випустить.

–Все. це мені здається дивним, – раптом перебив Мацько,– бо коли той старий пес так заповзявся на Юрандову кров, то вбив би Дануську.

– Він і хотів це зробити,—відказав Сандерус,– але з ним щось таке трапилось, що він був аж захворів тяжко й мало не пустився духу, його люди багато про це нишком балакають. Одні кажуть, що він, ідучи вночі на вежу, щоб замордувати молоду пані, натрапив на нечисту силу, інші – на ангела. Як би там не було, його знайшли на снігу коло вежі непритомного. Ще й тепер, коли згадає про це, у нього на голові їжиться волосся, а тому ні сам не сміє підняти на доньку Юранда руки, ні іншим наказати не може. Він возить з собою німого, давнього щитнинського ката, але невідомо для чого, бо той також боїться, як і всі.

Ці слова справили велике враження. Збишко, Мацько й чех підійшли до Саидеруса ближче, а він перехрестився й говорив далі:

Погано бути серед них. Не раз я чув таке, від чого аж шкіра терпла. Я вже казав вашим милостям, що старому комтурові щось помішалося в голові. Та й як воно інакше могло бути, коли його навідують духи з того світу! Як тільки залишиться сам, так коло нього й починає щось сопти, немов комусь нема чим дихати, А то – Данфельд, котрого забив страшний пан із Спихова. Тоді Зігфрід і каже йому: «Чого тобі треба? Меси тобі не помагають, то чого ж ти приходиш?» А той лише заскрегоче зубами та й знову сопе. Але ще частіше приходить Ротгер, після якого в кімнаті смердить сіркою, і з ним комтур розмовляє ще більше: «Не можу, – каже йому,– не можу! Як прийду сам, тоді зроблю, а зараз не можу!» Чув я також, як він його питав: «Невже, синку, це тобі поможе?» І так весь час. А буває, що два або й три дні ні до кого й словом не обізветься, і на обличчі в нього страшний біль. Тих нош пильно стереже і він, і орденська служка, так що молодої пані ніхто ніколи не може побачити.

А не мучать вони її? – глухо спитав Збишко.

Скажу вашій милості щиру правду, що биття і крику не чув, але жалібний спів доводилось чути, іноді вона квилить, як птиця...

–Горе! – озвався крізь зціплені зуби Збишко. Але Мацько урвав дальші розпитування.

Ну, годі,– сказав він.– Тепер розкажи про битву. Ти бачив, як вони втікали і що з ними сталося?

Бачив,– відповів Сандерус,– і розкажу все, як було. Вони спочатку запекло билися, а як побачили, що оточені з усіх боків, стали думати, як їм вирватись. І рицар Арнольд, справжній велетень, перший розірвав коло і пробив таку дорогу, що нею пробрався і старий комтур з кількома людьми та ношами, прив'язаними між двома кіньми.

А хіба погоні не було? Як же так сталося, що їх не догнали?

Погоня була, але не могла нічого вдіяти, бо як тільки під'їжджала досить близько, рицар Арнольд обертався й бився з усіма. Борони боже кожного від сутички з ним, бо то чоловік такої страшної сили, що і з сотнею може битися. Тричі він так обертався і тричі зупиняв погоню. Люди, що були при ньому, всі загинули. Здається мені, що й сам він був поранений, і коня його поранили, але все ж залишився живий і дав можливість старому комтурові щасливо втекти.

Слухаючи Сандеруса, Мацько подумав, що той каже правду. Він згадав, що, починаючи від того місця, де Скірвоїлло бився з німцями, дорога на довгій відстані була вкрита трупами жмудинів, так страшно порубаних, ніби їх побила рука велетня.

Як же ти все це міг бачити? – спитав Сандеруса Мацько.

Бачив,– одказав бродяга,– бо вхопився за хвіст одного з тих коней, котрі везли ноші, і втікав разом з ними, поки не дістав копитом у живіт. Тоді я зомлів і таким чином опинився в руках вашої милості.

Справді, таке могло трапитись,– сказав Глава,– але ти дивись не збреши чого-небудь, бо погано тобі буде!.

Від того копита у мене й досі є знак,– відповів Сандерус,– хто хоче, може його побачити; але краще повірити на слово, ніж набратися гріха за недовір'я.

Хоч би ти й сказав інколи випадково правду, бути тобі в пеклі за продаж реліквій.

І вони почали за давньою звичкою шпигати один одного словами, поки Збишко не перебив їх:

–Ти ходив по цьому краю, отже, знаєш його. Скажи, які є поблизу замки і де, на твою думку, могли сховатися Зігфрід і Арнольд?

– Замків тут поблизу ніяких нема, тільки пуща, крізь яку недавно прорубано оцю дорогу. Сіл і сельбищ також нема, а що було, те самі німці попалили, бо тамтешні люди, котрі належать до того самого племені, що й тутешні, як тільки почалась війна, повстали проти хрестоносців. Я гадаю, пане, що Зігфрід і Арнольд зараз блукають по лісі й захочуть або повернутися туди, звідкіля прибули, або крадькома проскочити до тієї фортеці, до якої ми прямували перед цією нещасною битвою.

–Напевне, так воно і є! – сказав Збишко.

І він глибоко замислився. З його нахмурених брів і зосередженого обличчя легко було догадатися, з яким напруженням він думав. Але це тривало недовго. За хвилину підняв голову і сказав:

–Главо! Нехай коні і слуги будуть готові, зараз рушаємо в дорогу.

Зброєносець, який не мав звички питати про причини наказів, устав і, не кажучи ні слова, побіг до коней. Натомість Мацько витріщив на племінника очі й запитав:

– Е-е... Збишку! Куди ж це ти? Га?.. Як же так?.. Але Збишко відповів запитанням на запитання:

–А як ви думаєте? Невже це не мій обов'язок?

Старий рицар нічого не відповів. Здивування поступово згасло на його обличчі. Він разів кілька кивнув головою, нарешті глибоко зітхнув і сказав, наче відповідаючи самому собі:

–Ну, звісно... Нічого не вдієш!

І теж попрямував до коней. А Збишко звернувся до пана де Лорша і через мазура, який знав по-німецьки, сказав йому:

Я не можу вимагати від тебе допомоги проти людей, з якими ти служив під одним знаменом, тому ти вільний і можеш їхати, куди хочеш.

А я не можу тепер допомогти тобі мечем супроти моєї рицарської честі,– відповів де Лорш,– але скористатися волею теж не можу. Я залишаюсь твоїм бранцем на слово і з'явлюсь на виклик, коли ти забажаєш. Але в разі якоїсь пригоди пам'ятай, що Орден обміняє за мене будь-якого бранця, бо я належу не тільки до знатного, але й до заслуженого перед хрестоносцями роду.

І вони стали прощатися, поклавши за звичаєм один одному руки на плечі й цілуючись у щоки. Після цього де Лорш сказав:

Я поїду до Мальборга або до мазовецького двору, так що ти можеш мене знайти або в одному або в другому місці. Нехай твій посланець скаже мені лише два слова: Лотарінгія – Гельдерн.

Добре! – відповів Збишко.– Я зайду ще до Скірвоїлла, щоб він дав тобі значок, який жмудини шанують.

І Збишко пішов до Скірвоїлла. Старий вождь дав йому значок і не чинив ніяких перешкод проти від'їзду, бо знав, у чому річ, любив Збишка, був йому вдячний

за останню битву, а до, того ж не мав ніякого права затримувати іноземного рицаря, який прийшов сюди, з власного бажання. Подякувавши Збишкові за значну послугу, він дав йому на дорогу харчів, які могли придатися в спустошеній країні, і провів з побажанням зустрітися ще колись в якійсь важкій і остаточній битві з хрестоносцями.

Збишко дуже поспішав, усе робив, наче в гарячці. А коли прийшов до почту, все було готове. Серед людей він застав і дядька Мацька, вже на коні, в кольчузі і з шоломом на голові. Підійшовши до нього, Збишко

сказав:

– То й ви ЇД'вте зі мною?

– А що ж мені робити? – трохи сердито промовив Мацько,

Збишко нічого на це не сказав, тільки поцілував залізну рукавичку дядька, сів на коня, і всі рушили.

Сандерус також їхав з ними. Дорогу до бойовиська всі знали добре, а далі він мав бути провідником. Розраховували й на те, що як натраплять десь у лісі на місцевих хлопів, то вони допоможуть їм у переслідуванні старого комтура й отого Арнольда фон Бадена, про нелюдську силу й хоробрість якого так багато розказував Сандерус.

XXII

До бойовиська, де Скірвоїлло побив німців, їхати було легко, бо всі знали дорогу. Вони дісталися туди незабаром і поспішили якнайшвидше проїхати далі через нестерпний сморід від непохованих трупів. Проїжджаючи, вони сполохали величезні зграї вовків, круків та галичі, потім почали шукати на дорозі слідів. І хоч дорогою недавно пройшов цілий загін, однак бувалий Мацько легко знайшов на втоптаній землі відбиток величезних копит, що йшли в зворотному напрямку, і став пояснювати менш досвідченій в воєнній справі молоді:

– На щастя, після битви не було дощу. Дивіться: Арнольдів кінь, що носить великого чоловіка, і сам мусить бути великий. Причому не трудно зміркувати, що, втікаючи скоком, він повибивав глибші ямки, ніж тоді, коли їхав у цей бік ступою. Дивіться, хто не сліпий, як на вологій землі знати підкови! Дасть бог, вислідимо псявір, аби тільки вони раніш не сховалися де-небудь за мурами.

Сандерус казав,– відповів Збишко,– що тут поблизу немає замків, і так воно й є, бо цей край хрестоносці зайняли недавно і не встигли його забудувати. То де ж їм сховатися? Хлопи, які тут жили, перебувають у Скірвоїлла в таборі, бо це такий самий народ, як і жмудини... Села, як казав Сандерус, самі німці попалили, а жінки з дітьми поховалися в лісових хащах. Якщо не будемо шкодувати коней, то доженемо їх.

Коней треба шкодувати, бо коли нам навіть пощастить, то потім в них буде наш порятунок,– сказав Мацько.

Рицаря Арнольда,– втрутився Сандерус,—у битві хтось ударив келспом у спину. Він на це не зважав і згарячу бив та вбивав, але потім йому, мабуть, стало погано, бо так завжди буває, що спочатку байдуже, а потім болить. Через це їм не можна дуже швидко втікати, а може, треба буде й відпочивати.

Ти казав, що з ними нема ніяких людей? – запитав Збишко.

– Є тільки двоє, котрі везуть між сідлами ноші, а крім них рицар Арнольд і старий комтур. Було їх чимало, та жмудини, догнавши, повбивали їх.

Ми зробимо так,– сказав Збишко,—Тих людей, котрі їдуть з ношами, пов'яжуть наші слуги, ви, дядьку, схопите старого Зігфріда, а я вдарю на Арнольда.

Ну,– сказав Мацько,– з Зігфрідом я впораюсь, бо, хвалити бога, сила в кістках ще залишилась! Але ти на себе не дуже надійся, бо той Арнольд, мабуть, справді велетень.

Овва! Побачимо! – відказав Збишко.

Дужий ти, дужий, цього я не заперечую, але є й дужчі за тебе. Хіба ти забув про тих рицарів, котрих ми бачили в Кракові? Пана Повалу з Тачева ти подужав би? А пана Пашка Злодія з Біскупиць, а тим більше Завішу Чорного? Га? Не дуже задавайся та дивись добре.

Ротгер теж був не з хирлявих,– буркнув Збишко.

–А для мене знайдеться робота? – запитав чех. Але Мацько не відповів нічого, бо думав про щось

своє.

–Якщо бог поможе,– сказав він,– то потім нам аби тільки дістатися до мазовецьких лісів! Там уже буде безпечно, і все скінчиться назавжди.

Але через деякий час він зітхнув, бо, мабуть, подумав, що й тоді не все скінчиться і що треба буде щось робити з нещасною Ягенкою,

Ех,– пробурмотів він,– дивні діла твої, господи. Не раз я думав, чому б тобі було спокійно не одружитися з нею, а мені спокійно сидіти коло вас... Найчастіше воно так і буває, і з-поміж усієї шляхти нашого королівства тільки ми одні тиняємось по різних краях та нетрях, замість спокійно господарювати у себе вдома.

Воно то правда,– відповів Збишко,– але, мабуть, така вже воля божа!

Якийсь час вони їхали мовчки, потім старий рицар знову звернувся до небожа:

Ти віриш оцьому волоцюзі? Хто він такий?

Чоловік він легковажний і, може, пройдисвіт, але до мене ставиться дуже доброзичливо, і я не боюся, що зрадить.

Якщо так, то нехай їде попереду: коли він їх наздожене, то не сполохає. Скаже їм, що втік з неволі, і вони легко повірять цьому. Так буде краще, бо якби вони нас здаля побачили, то змогли б або десь заховатися, або приготуватись до оборі

Вночі віп сам попереду не поїде, бо страхополох,– відповів Збишко, а вдень, певно, що так буде краще. Скажу йому, щоб тричі на день спинявся і чекав нас; якщо ми не знайдемо його на постої, то це буде знак, що він уже з ними, і тоді ми поїдемо його слідом і несподівано нападем на них.

А він не попередить їх?

Ні. Він ставиться зичливіше до мене, ніж до них. Скажу йому також, що як нападемо на них, то зв'яжемо й його, щоб він потім не боявся їхньої помсти. І хай вдає, що зовсім нас не знає...

То ти думаєш залишити їх живими?

А як же інакше? – трохи стурбовано відповів Збишко.– Знаєте... Коли б це було в Мазовії або десь у нас, то ми викликали б їх, як я викликав Ротгера, і билися б з ними на смерть, але тут, в їхньому краю, це неможливо.... Тут ідеться про Дануську і про поспіх. Треба впоратися в одну мить, щоб не напитати біди, а потім, як ви казали, скільки коні витримають, мчати в мазовецькі пущі. Якщо вдаримо несподівано, то, може, заскочимо їх без панцерів, навіть без мечів! То як же їх убивати? Я боюсь ганьби! Ми ж з вами пасовані рицарі, і вони теж...

–Звісно,– сказав Мацько.– Але може дійти й досутички.

Збишко нахмурив брови, й на обличчі його позначилася .жорстокість, притаманна, мабуть, всім воїнам з Богданця. В цю хвилину він зробився таким схожим на Мацька, немов був його рідним сином.

–Чого б я хотів,– глухо сказав він,– це кинути отого кривавого собаку, Зігфріда, під ноги Юрандові! Дай боже, щоб так сталося!

–Дай, боже, дай! – підхопив Мацько.

Так розмовляючи, вони проїхали чималий шмат дороги. Нарешті настала погожа, але безмісячна ніч. Треба було спинитися, дати відпочити коням і покріпити людей їжею і сном. Коли вони стали на відпочинок, Збишко сказав Сандерусові, що завтра він має їхати попереду, на що той охоче погодився, виговоривши собі, однак, право в разі небезпеки від звірів або місцевих людей утікати назад. Просив також, щоб йому можна було зупинятися не три, а чотири рази, бо в самотині його завжди охоплює якийсь неспокій, навіть у залюднених краях, не кажучи вже про такий дикий і паскудний ліс, в якому вони оце зараз знаходяться.