Текст книги "Хрестоносці"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 45 страниц)

В Мазовії про війну говорили менше. Тут також вірили, що вона буде, але не знали – коли. У Варшаві було спокійно, тим більш, що двір перебував у Цеханові, який князь Януш перебудовував, власне будував наново після давнього литовського наскоку, коли від міста залишився тільки замок. У Варшаві Збишка прийняв Ясько Соха, староста замка, син воєводи Абрагама, який поліг біля Ворскли. Ясько знав Збишка тому, що був з княгинею в Кракові, отож прийняв і пригостив його з радістю, проте Збишко, перш ніж сісти за стіл, почав розпитувати його про Данусю, чи не вийшла вона разом з іншими придворними княгині заміж.

Але Соха не зміг йому на це відповісти. Князь і княгиня перебували в цехановському замку з ранньої осені. У Варшаві залишився тільки невеликий загін лучників та він для охорони. Соха чув, що в Цеханові відбувались всілякі забави та весілля, як то буває завжди перед пилипівкою, але котра з придворних вийшла заміж, а котра залишилась, про те він як чоловік жонатий не розпитував.

Але я думаю,– сказав він,– що Юрандівна не вийшла, бо без Юранда це не могло трапитись, а щоб Юранд приїжджав, не чути було. При дворі гостюють два хрестоносці, обидва комтури, один з Інсборка, другий із Щитна, а з ними нібито якісь іноземні гості, а в такому разі Юранд ніколи не приїжджає, бо білий плащ на хрестоносцеві доводить його до шаленства. Значить, не було Юранда, то не було й весілля. А як хочеш, то я пошлю гінця, скажу йому довідатись і негайно повертатися, хоч я певний, що ти ще застанеш Юрандівну дівчиною.

Я сам поїду завтра вранці, а за втіху бог тобі заплатить. Як тільки коні відпочинуть, так і поїду, бо не матиму спокою, поки не взнаю правди. Хай бог тобі заплатить, бо мені одразу полегшало.

Але Соха цим не обмежився й почав розпитувати шляхтичів та солдатів, які випадково гостювали в замку, чи не чув хто-небудь з них чогось про весілля Юрандівни. Проте жодний з них нічого не чув, хоч знайшлися такі, котрі були в Цеханові й навіть на деяких весіллях: «Хіба що хто-небудь взяв її в останні тижні або в останні дні». Могло, правда, бути й таке, бо в тодішні часи люди не дуже сушили собі голови роздумами. Таким чином Збишко пішов спати дуже підбадьорений. Уже лежачи в постелі, він подумав, чи не прогнати йому завтра Сандеруса, але вирішив, що цей пройдисвіт, знаючи німецьку мову, може стати йому в пригоді, коли він вирушить проти Ліхтенштейна. Подумав також, що Сандерус не збрехав йому, і хоч коштував чимало, бо їв і пив по корчмах за чотирьох, проте був послужливий і навіть трохи прив'язаний до нового пана. Головне ж – він умів писати, в цьому була його перевага не тільки над зброєносцем чехом, а й над самим Збишком.

Зважаючи на все це, молодий рицар дозволив йому їхати з собою до Цеханова. І Сандерус був радий не тільки з вигоди, а й тому, що в пристойному товаристві він викликав більше довір'я й легше знаходив покупців на свій крам. Після ще одної ночівлі в Насельську, їдучи не швидко й не повільно, вони надвечір другого дня побачили мури цехановського замка. Збишко зупинився в заїзді, щоб надіти панцер і в'їхати в замок рицарським звичаєм – в шоломі і з списом в руці. Потім сів на височезного здобичного огиря і, зробивши в повітрі знак хреста, рушив уперед.

Він не проїхав і десяти кроків, як чех, що супроводив його, порівнявся з ним і сказав:

–Ваша милость, за нами скачуть якісь рицарі, здається, хрестоносці.

Збишко повернув коня її не далі як на півстадії за собою побачив групу вершників, на чолі якої їхало два рицарі на прекрасних поморських конях, при повній зброї, в білих плащах з чорними хрестами і в шоломах з високими султанами з павиного пір'я.

–Хрестоносці, як бог свят! – сказав Збишко.

І він мимоволі нагнувся в сідлі й похилив списа на половину кінського вуха. Побачивши це, чех плюнув у долоню, щоб не сковзалось топорище.

Збишкові слуги, люди бувалі й обізнані з воєнними звичаями, стали напоготові поблизу, правда, не для бійки,– слуги не брали участі в рицарських сутичках,– а для того, щоб одміряти місце для кінного бою або втоптати засніжену землю для пішого. Один тільки чех як шляхтич міг взяти участь у бою, але й він сподівався, що Збишко, перш ніж напасти, зробить попередження, і в душі був дуже здивований, що молодий пан похилив списа до виклику.

Проте Збишко вчасно схаменувся. Він пригадав свій шалений вчинок під Краковом, коли необачно хотів напасти на Ліхтенштейна, і всі нещастя, які постали з того вчинку, підняв списа, віддав його чехові і, не виймаючи меча, рушив конем до рицарів-хрестоносців. Наблизившись, він помітив, що, крім них, був ще третій рицар.

також з пір'ям на шоломі, а четвертий, довговолосий і беззбройний, здався йому мазуром.

Побачивши їх, Збишко подумав:

«У в'язниці я обіцяв моїй панні не три чуби, а стільки, скільки пальців на обох руках, і якщо це не посли, то три з них уже могло б бути зараз».

Проте він подумав, що то таки мали бути якісь посли до мазовецького князя, зітхнув і голосно промовив:

–Слава Ісусу Христу!

–На вікі вічні,– відповів довговолосий неозброєний вершник.

ІЦасти вам боже! – І вам, пане!

Слава святому Георгію!

То наш патрон. Привіт вам у дорозі!

Вони почали розкланюватись, а далі Збишко оголосив, хто він є, якого герба, який у нього бойовий клич і звідки їде до мазовецького двору. А довговолосий рицар повідомив, що зветься Єндрек з Кропивниці й супроводить до князя гостей: брата Готфріда, брата Ротгера, а також пана Фулькона де Лорша з Лотарінгії, який, гостюючи у хрестоносців, хоче на власні очі побачити мазовецького князя, а особливо княгиню, дочку славетного Кінстута.

В той час, коли було називано їх імення, іноземні рицарі, рівно сидячи на конях, щоразу схиляли голови в залізних шоломах, а дивлячись на пишне озброєння Збишка, вважали, що князь вислав їм назустріч якусь значну особу – можливо, родича або сина.

А Єндрек з Кропивниці говорив далі:

–Комтур, або пo-нашому сказати б – староста з Інсборка, що перебуває в гостях у князя, розказав йому про цих трьох рицарів, що вони дуже хочуть, але не сміють побувати тут, особливо оцей рицар з Лотарингії, котрий, бувши здалека родом, вважає, ніби за межами Ордену живуть сарацини, з якими провадиться безнастанна війна. Князь, як гостинний господар, одразу послав мене на границю, щоб я допоміг рицарям безпечно проїхати повз замки.

– А хіба рицарі не могли б проїхати без вашої допомоги?

–Наш народ страшенно ненавидить хрестоносців – і не так за те, що вони на нас нападають, бо й ми до них навідуємось, як за їхню зрадливість; якщо хрестносець обіймає тебе й цілує в губи, то в той самий час він готовий ззаду вгородити ножа. А цей свинський звичай нам, мазурам, дуже противний... Звісно, кожен не відмовить німцеві зайти до хати і гостеві кривди не вчинить, але на дорозі охоче з ним зчепиться. А є такі, котрі нічого іншого й не роблять задля помсти або слави, хай бог пошле її кожному.

– Котрий же з-поміж вас найславетніший? – спитав Збишко.

– Є один такий, що німцеві краще зустрітися з смертю, ніж із ним; зветься він Юранд із Спихова.

Коли молодий рицар почув це ім'я, серце його сильно забилось, і він вирішив випитати все у Єндрека з Кропивниці.

–Знаю я! – сказав він.– Чув. Це той, що його дочка Данута була в княгині придворною, поки не вийшла заміж.

Сказавши це, він, ледве стримуючи дихання, став пильно дивитися мазонсцькому рицареві в очі. А той з великим здивуванням відповів:

–Хто вам сказав? Та вона ж іще дитина. Правда, буває, що й такі виходять заміж, але Юрандівна не вийшла. Шість днів тому, коли я виїжджав з Цеханова, бачив її при княгині. Як же їй у пилипівку виходити заміж?

Почувши це, Збишко' напружив усю силу волі, щоб не кинутись мазурові на шию і не крикнути: «Бог тобі віддячить за цю звістку!», однак стримався і сказав:

–А я чув, що Юранд віддав її за когось.

–Не Юранд, а княгиня хотіла її віддати, але проти волі Юранда не могла. Хотіла віддати за одного рицаря в Кракові, який дав їй обітницю і якого вона кохає.

Вона кохає його? – аж крикнув Збишко. Єндрек швидко глянув на нього, усміхнувся і сказав:

Знаєте, щось ви дуже про ту дівчину допитуєтесь.

Допитуюсь про знайомих, до яких їду.

З-під шолома видно було тільки очі, носа та частину щік Збишка, але вони так почервоніли, що насмішкуватий і лукавий мазур сказав:

–Це, мабуть, від морозу ваше лице почервоніло, як крашанка!

Юнак ще більше збентежився й відповів: – Мабуть...

Вони рушили і їхали якийсь час мовчки, тільки коні пирхали, викидаючи з ніздрів клуби пари, та іноземні рицарі почали щось герготіти між собою своєю мовою. Далі Єндрек з Кропивниці запитав:

Як вас звуть, я недочув вашого ймення?

Збишко з Богданця.

Чоловіче добрий! Адже й того, що дав Юрандівні обітницю, ніби так звуть.

Невже ви думаєте, що я втаю правду? – швидко й гордо відповів Збишко.

Нема чого й таїти. Боже мій! То ви і є той Збишко, котрому дівчина покривалом голову повила! Повернувшись з Кракова, всі придворні панни тільки про це й говорили, і не одна, слухаючи, ревно плакала. Значить, це ви! Ото радість буде при дворі... і княгиня ж вас дуже любить.

Нехай її бог благословить, а також і вас за добру новину. Бо мені як сказали, що вона вийшла заміж, то я аж отерп.

Як же їй було вийти!.. Воно, звісно, така дівчина – ласий шматок, бо в неї ж приданого – цілий Спихов, та хоч при дворі є багато гарних юнаків, однак жодний не заглядав їй у вічі, бо кожен і той її вчинок, і вашу обітницю шанував. Та й княгиня до того не допустила б. Ото буде радість! Правду кажучи, дівчину іноді дражнили! Скаже хто-небудь: «Не вернеться твій рицар», то вона аж ногами тупотить: «Вернеться! Вернеться!», а буває скаже хтось, що ви іншу взяли, то не раз і заплаче.

Збишко розчулився від цих слів, але заразом і розгнівався на людську балаканину:

–Хто про мене такі речі брехав,– сказав він,– того викличу на двобій!

Єндрек з Кропивниці почав сміятися:

– Жіноцтво, звісно, балакало! Жінок будете викликати? Мечем проти куделі нічого не вдієш!

Збишко, радий, що бог послав йому такого веселого й зичливого товариша, став розпитувати його про Данусю, потім про звичаї мазовецького двору і знов про Данусю, далі про князя Януша, про княгиню та й знов про Данусю, – нарешті, згадавши про свою обітницю, розказав Єндрекові, що чув у дорозі про війну, – як люди готуються до неї, як її з дня на день чекають, нарешті запитав, чи так думають і в мазовецьких князівствах.

Проте дідич з Кропивниці не думав, що війна буде так скоро. Люди балакають, що інакше не може бути, але він чув, як одного разу сам князь казав Миколаєві з Длуголясу, що хрестоносці поховали свої роги і що коли король наполяже, то вони одступляться й від загарбаної Добжинської землі, бо бояться його могутності, – або принаймні відтягатимуть справу, поки добре не приготуються.

– А втім, – сказав він,– князь недавно їздив до Мальборга, де, за відсутністю магістра, його приймав великий маршалок і влаштував на його честь рицарські змагання, а тепер у князя гостюють комтури, та от і ще гості їдуть...

Він на хвилину задумався і додав:

Кажуть люди, що хрестоносці недаром у нас і в князя Земовіта в Плоцьку сидять. Вони б хотіли, мабуть, щоб наші князі в разі війни допомагали не польському королю, а їм, а як не вдасться добитись цього, то щоб хоч не втручалися – але так воно не буде...

Дасть бог, що не буде. Як же б ви вдома всиділи? Адже ваші князі зобов'язані перед Польським королівством. Думаю, що не всидите.

–Не всидимо,– відповів Єндрек з Кропивниці. Збишко знову глянув на чужих рицарів і на їх павине пір'я.

То й вони за цим їдуть?

Хрестоносці, може, й за цим, хто їх знає?

А той третій?

Третій їде з цікавості.

Мабуть, якийсь визначний?

–Ого! За ним їде три кованих вози з усяким добром та дев'ять слуг. От з таким би зчепитися! Аж слина котиться.

–А що – не можете?

Як же я можу! Адже князь наказав мені їх стерегти. До Цеханова й волосина їм з голови не спаде.

А коли б я їх викликав? Коли б вони захотіли битися зі мною?

Тоді ви мусили б раніш битися зі мною, бо поки я живий, з того нічого не буде.

Почувши це, Збишко приязно глянув на молодого шляхтича і сказав:

Ви розумієте, що таке рицарська честь. З вами я битися не буду, бо я вам друг, але в Цеханові, дасть бог, знайду проти німців зачіпку.

В Цеханові робіть собі, що вам заманеться. Не обійдеться там без якихось змагань, то може дійти й до виклику, аби тільки князь та комтури дозволили.

У мене є така дошка, на якій написано виклик кожному, хто не визнав би, що панна Данута Юрандівна найцнотливіша і найкраща дівчина в світі. Але знаєте... люди скрізь тільки плечима здвигали та сміялися.

Бо то чужий звичай і, правду кажучи, дурний, у нас його люди не знають, хіба десь при границі. Оцей лотарінжець зачіпав по дорозі шляхтичів, вимагаючи, щоб вони вихваляли якусь там його пані, але його ніхто не розумів, а я не допускав до бійки.

Як так? Вимагав, щоб вихваляли його пані? Бійтесь бога! Та в нього ні стида, ні сорому!

Збишко глянув на іноземного рицаря, немов для того, щоб переконатись, який то є чоловік, що не має сорому, проте в душі мусив визнати, що Фулькон де Лорш зовсім не схожий на пройдисвіта. Навпаки, з-під відхиленого забрала дивилися лагідні очі й виглядало молоде, повне якогось смутку обличчя.

–Сандерус! – раптом гукнув Збишко. До послуг,– відповів, наблизившись, німець.

Спитай отого рицаря, яка найцнотливіша й найкраща пані на світі?

Яка найкраща і найцнотливіша пані на світі? —. спитав Сандерус.

Ульріка де Ельнер! – відповів Фулькон де Лорш і; звівши очі вгору, почав раз по раз зітхати. Коли Збишко почув таке блюзнірство, йому аж дух перехопило від обурення, і він підняв свого огиря гопки. Але, перш ніж він встиг проголосити виклик, Єндрек з Кропивниці поставив свого коня між ним та іноземцем і сказав:

Не заводьте тут сварки. Тоді Збишко знову звернувся до торговця реліквіями:

– Скажи йому від мене, що він кохає сову!

–Пан мій каже, шляхетний рицарю, що ви кохаєте сову! – повторив, немов луна, Сандерус.

У відповідь на це пан де Лорш пустив повіддя і правою рукою на лівій одстебнув, а потім стягнув залізну рукавичку й кинув у сніг перед Збишком, який кивнув до свого чеха, щоб той підняв її вістрям списа.

Тоді Єндрек з Кропивниці повернувся до Збишка з грізним уже обличчям і сказав:

Кажу вам, що ви не будете битись, поки не скінчиться моя охорона. Не дозволю ні йому, ні вам.

Але ж не я його викликав, а він мене.

– Так, але викликав за сову. Ну, та годі, а коли б котрий противився... Ого!.. Я теж знаю, як паса повертати...

Я не хочу з вами битися.

А доведеться, бо я ж присягнувся захищати його.

То як же буде? – спитав упертий Збишко.

Цеханов недалеко.

А що подумає німець?

Нехай ваш слуга скаже йому, що тут битися не можна і що спочатку потрібний дозвіл князя для вас і дозвіл комтура для нього.

Ну, а якщо дозволу не буде?

Встигнете зустрітися. І годі балакати даремно.

Бачачи, що тут нічого не вдієш і що Єндрек з Кропивниці справді не може дозволити бійки, Збишко звелів Сандерусу переказати лотарінгському рицареві, що вони будуть битися, коли приїдуть на місце. Де Лорш вислухав німця, кивнув головою, що розуміє, потім простягнув Збишкові руку, трохи подержав його руку і тричі міцно потиснув. За рицарським звичаєм це означало, що вони битимуться де завгодно й коли завгодно. Після цього, зовні немов у згоді, рицарі рушили до цехановського замка, тупі вежі якого вже видно було на тлі почервонілого неба.

Вони приїхали ще завидна, але поки їх розпитали коло замкових воріт та поки спустили міст, зайшла глибока ніч. Прийняв гостей Збишків знайомий Миколай з Длуголясу, який командував залогою з кількох рицарів та трьохсот відмінних лісових лучників. На великий свій жаль, Збишко дізнався, що двору в замку не було. Щоб появити честь комтурам із Щитна і з Інсборка, князь влаштував великі лови в пущі, на які для більшої пишності видовиська виїхала і княгиня з двірськими паннами. Із знайомих жінок Збишко застав лише Офку, вдову Кшиха з Яжембкова, яка була ключницею в замку. Вона дуже зраділа йому, бо після того, як повернулася з Кракова, розказувала всім, хто хотів і хто не хотів слухати, про його любов до Данусі та про пригоду з Ліхтенштейном. Ті оповідання привернули до неї увагу багатьох придворних юнаків і дівчат, за що вдова була дуже вдячна Збишкові і тепер старалася втішити його в смутку за Данусею.

Ти її не впізнаєш,– говорила Офка.– Дівчині минають роки, і шви на сукнях починають під шиєю поротися, так у неї все пухне. Тепер вона вже не курдупіль, як була раніш, і кохає тебе інакше. Як крикне хто-небудь над вухом: «Збишко!», то її наче хто шилом уколов. Така вже наша жіноча доля, і проти цього нічим не зарадиш, бо то воля божа... А дядько твій, кажеш, здоровий? Чого ж він не приїхав?.. Еге ж, така наша доля... Нудно, нудно самотній жінці на світі... Ласка божа, що дівчина ще ніг не поламала, бо щоднини на вежу лізе та все на дорогу дивиться... Кожна з нас потребує дружби...

Нагодую коней і поїду до неї, хоч би й ніччю, а поїду,– відповів Збишко.

Їдь, їдь, тільки візьми в замку провідника, бо заблудиш у лісі.

За вечерею, яку Миколай з Длуголясу влаштував для гостей, Збишко повідомив, що зараз поїде слідом за князем і просить дати йому провідника. Стомлені в дорозі хрестоносці після вечері посідали коло величезних камінів, в яких палали цілі стовбури сосен, і вирішили їхати аж вранці, після відпочинку. Тільки де Лорш, розпитавши, в чому річ, заявив про своє бажання їхати разом із Збишком, щоб не спізнитись на лови, які він неодмінно хотів бачити.

Потім він підійшов до Збишка, простягнув йому руку і знов тричі потиснув його пальці.

XX

Але й на цей раз до бійки між ними не дійшло, бо Миколай з Длуголясу, довідавшись від Єндрека з Кропивниці, в чому річ, узяв з них слово, що без дозволу князя і комтурїв вони не будуть битись, а коли б вони не послухали, то погрожував замкнути брами. Збишкові хотілось якнайшвидше побачити Данусю, тому він не смів противитись, а де Лорш, який охоче бився, коли це було потрібно, однак не був людиною кровожерною і без заперечень присягнув на свою рицарську честь, що дожидатиме дозволу князя, бо боявся образити його сваволею. Лотарінжець, який наслухався пісень про турніри і любив блискуче товариство й пишні святкування, був зацікавлений ще й у тому, щоб бій відбувся в присутності двору, сановників та дам, тоді б його перемога набула більшого розголосу і прискорила б йому одержання золотих острог. Зволікання було для нього бажане й тому, що він зацікавився чужим краєм і людьми, особливо після того, як Миколай з Длуголясу, який довгі роки сидів у німців в неволі й вільно розмовляв з іноземцями, розказував усякі дива про князівські лови на різних звірів, яких уже немає в західних країнах. І вони разом із Збишком вирушили до міста Прасниша в супроводі озброєних слуг і людей із смолоскипами для охорони від вовків, які, збираючись зимою в величезні зграї, могли становити небезпеку навіть для кільканадцяти добре озброєних вершників. По той бік Цеханова тягнулися ліси, що переходили за Праснишем у величезну Курпинську пущу, яка на сході з'єднувалася з непрохідними борами Підлясся і далі – Литви. Ще недавно цими борами пробиралися звичайно в Мазовію напівдикі литовські племена, обминаючи місцеве войовниче населення; в 1337 році вони дійшли аж до Цеханова і зруйнували місто. Де Лорш з величезною цікавістю слухав оповідання про ці події старого провідника, Мацька з Туробоїв, і аж палав бажанням помірятись силою з литвинами, яких він, як і всі західні рицарі, вважав сарацинами. Він, власне, і прибув у цю країну для участі в хрестовому поході, прагнучи зажити слави та заробити спасіння душі, і по дорозі думав, що навіть війна з мазурами, як з напівпоганським народом, спасіння душі йому забезпечить. І він майже не вірив своїм очам, коли приїхав у Мазовію й побачив костьоли по містах, хрести на вежах, духовенство, рицарів з зображеннями священних предметів на зброї і народ, правда, буйний, запальний, охочий до сварки та бійки, але християнський і зовсім не більш хижий за німців, яких молодий рицар бачив проїздом. Коли йому розказували, що цей народ з давніх-давен поклоняється Христу, він не знав, що думати про хрестоносців, а коли довідався, що небіжчиця королева краківська охрестила й Литву, його здивованню та прикрості не було меж.

І він почав розпитувати Мацька з Туробоїв, чи в тих лісах, куди вони їдуть, нема принаймні драконів, яким люди мусять жертвувати дівчат і з якими можна було б побитися. Але відповідь Мацька зовсім здивувала його.

–В борах водяться різноманітні хороші звірі – вовки, тури, зубри та ведмеді, з якими вистачає роботи, – відповів мазур. – Можливо, по багнах є й нечиста сила, але про драконів не чув, а коли б вони й були, то ми, напевне, їм дівок не давали б, а пішли б на них гуртом. Ого! Якби вони були, то місцеві жителі-лісовики вже давно б з їхньої шкури паси носили б!

– А що вони за люди і чи не можна з ними битися? – спитав де Лорш.

– Битися можна, але шкідливо для здоров'я,– відповів Мацько,– до того ж рицареві непристойно битися з хлопами.

Швейцарці також – хлопи. Невже ці люди поклоняються Христу?

В Мазовії інакших нема, а ці люди наші, і князівські. Ви, мабуть, бачили лучників у замку: то все курпи, а над них нема кращих у світі лучників.

Англійці й шотландці, яких я бачив при бургундському дворі...

Бачив я їх і в Мальборзі,– перебив мазур.– Здорові хлопці, але не дай боже їм стати проти курпів! У них семилітня дитина доти не наїсться, поки собі їжі з верхівки сосни не зіб'є.

Про що ви говорите? – раптом спитав Збишко, який кілька разів почув слово «курпи».

Про курпинських та англійських лучників. Цей рицар каже, що англійські й шотландські з-поміж усіх найкращі.

–Бачив я їх під Вільною. Ого, їхні стріли коло моїх вух дзижчали! Були там рицарі з усіх країн, які нахвалялися з'їсти нас без солі, але, покуштувавши раз та другий, втратили охоту до їжі.

Мацько засміявся і повторив Збишкові слова панові де Лоршу.

– Говорили це при різних дворах,– відповів лотарінжець.– Там хвалили хоробрість ваших рицарів, але ганили за те, що вони боронять поган від хрестоносців.

–Ми боронили народ, який захотів охреститися, від напасті й несправедливості. А німці хочуть утримати його в поганстві, щоб мати привід для війни.

–Бог їх осудить,– сказав де Лорш.

–Може, вже й не довго ждати,– відповів Мацько з Туробоїв.

Почувши, що Збишко був під Вільною, лотарінжець почав розпитувати про неї, бо вісті про бої та рицарські герці, які там відбувалися, вже широко розійшлися по світі. Особливо поєдинок чотирьох польських та чотирьох французьких рицарів вразив уяву західних воїнів. І де Лорш почав дивитися з більшою пошаною на Збишка як на людину, яка брала участь в таких славетних боях, і радів у душі, що йому доведеться битися з неабияким рицарем.

Так вони їхали далі, зберігаючи взаємну чемність і на відпочинках частуючи один одного вином, значні запаси якого слуги везли за де Лоршем в його возах. Але коли з розмови між ним і. Мацьком з Туробоїв виявилось, що Ульріка де Ельнер насправді не панна, а сорокалітня заміжня жінка, яка має шестеро дітей, Збишко зовсім обурився, тим більше, що цей чудний іноземець не тільки насмілюється порівнювати свою бабу з Дануською, а ще й вимагає визнання за нею першості. Проте він подумав, що, може, цей чоловік несповна розуму, і темна хата й батіг личили б йому більше, ніж мандрівка по світу,– і ця думка стримала його від вибуху раптового гніву.

–Чи не думаєте ви,– сказав він Мацькові,– що нечиста сила затьмарила йому розум? Може, у нього в голові, як черв'як у горісі, сидить чорт і може вночі перескочити на котрогось із нас? Треба нам оберігатися...

Мацько з Туробоїв почав був заперечувати Збишкові, однак, трохи занепокоєно поглядав на рицаря з Лотарінгії і, нарешті, сказав:

–Буває часом, що в біснуватому сидить сто й більше чортів, а коли їм стає тісно, вони шукають собі місця в інших людях. Найгірший чорт той, котрого нашле баба.

Потім раптом звернувся до рицаря:

Слава Ісусу Христу!

І я його славлю,– трохи здивовано відповів де Лорш.

Мацько з Туробоїв остаточно заспокоївся.

–От бачите,– сказав він,– якби в ньому сиділа нечиста сила, він одразу запінився б або його об землю кинуло б, бо я ж його спитав зненацька. Можемо їхати.

І вони спокійно поїхали далі. З Цеханова до Прасниша було не дуже далеко, і літом гонець міг проскакати від одного до другого міста за дві години. Але через нічний час, часті зупинки та снігові замети в лісах вони їхали повільно, а тому що вибрались далеко за північ, то до мисливського княжого палацу, який стояв за Праснишем на узліссі, прибули аж на світанку. Великий, низький дерев'яний дім з вікнами із скляних кульок стояв під самим лісом. Перед домом видно було колодязні журавлі та дві повітки для коней, а навколо стояло безліч куренів, переважно з соснового гілля, та наметів із шкур. В сіруватих сутінках світанку перед наметами яскраво горіли багаття, а круг них стояли загоничі в кожухах догори вовною, в лисячих, вовчих та ведмедячих шубах. Панові де Лоршу здалося, що він бачить диких звірів, які поспиналися перед вогнем на задні лапи, бо більшість тих людей була в шапках, зроблених із звіриних голів. Декотрі стояли, спершись на рогатини, декотрі – на самостріли, деякі плели величезні сіті з мотуззя, інші обертали над жаром на рожнах чималі зубрячі та лосині окости, призначені, очевидно, на сніданок. Відблиск вогню падав на сніг, освітлюючи ці дикі постаті, що часом зникали в диму або в випарах від дихання та від смаженого м'ясива. За ними видно було зачервонілі стовбури могутніх сосон і нові гурти людей. Їх величезна кількість дивувала незвиклого до таких мисливських зборищ лотарінжця.

–Ваші князі,– сказав він,– ходять на лови, наче на війну.

– Як бачите,– відповів Мацько з Туробоїв,– їм не бракує ні мисливського знаряддя, ні людей. Це князівські загоничі, але є й інші, котрі приходять сюди з своїх лісових хащ торгувати.

– Що ж нам робити? – перебив його Збищко.– В палаці ще всі сплять.

– А що ж, заждемо, поки повстають,– відказав Мацько.– Не будемо ж ми грюкати в двері та будити князя, нашого государя.

Сказавши це, він підвів Збишка й де Лорша до вогнища, біля якого загоничі накидали їм зубрячих та ведмежих шкур і почали частувати паруючим м'ясом. Зачувши чужу мову, загоничі стали сходитись з усіх боків, щоб подивитися на німця. Збишкові люди поширили звістку, що то рицар «аж з-за моря», і навколо нього відразу зібрався такий натовп, що пан з Туробоїв мусив потурбуватись, аби оберегти іноземця від надмірної цікавості. Де Лорш помітив у юрбі жінок, також одягнених переважно в шкури, але рум'яних, як яблука, та надзвичайно вродливих, і почав питати, чи й вони беруть участь у ловах.

Мацько Туробойський пояснив йому, що вони не мисливці, але приходять сюди разом з загоничами з жіночої цікавості або наче на ярмарок, для купівлі міських товарів та продажу лісових багатств. Так воно й було насправді; князівський палац був тим місцем, де навіть під час відсутності князя городяни зустрічалися з жителями лісів. Загоничі не любили виходити з Пущі, бо їм було незвично без шуму дерев над головою, тому праснишани привозили сюди, на лісову границю, своє знамените пиво, мелене в міських вітряках та в водяних млинах на річці Венгерці борошно, сіль, на яку в пущі завжди був попит, залізо, ремінь та інші, міські вироби, а взамін брали шкури, коштовні хутра, сушені гриби, горіхи, лікарські трави або шматки бурштину, якого курпи добували чимало. Через те коло князівського палацу був ніби постійний базар, який ще збільшувався під час ловів, коли обов'язок і цікавість виводили мешканців з лісових хащ.

Де Лорш слухав оповідань Мацька і з цікавістю придивлявся до постатей загоничів, які, живучи на свіжому повітрі та живлячись, як і більшість тодішніх хлопів, м'ясом, дивували багатьох іноземних мандрівни ків зростом і силою. А Збишко, сидячи коло вогню, весь час дивився на двері й вікна князівського палацу і ледве міг всидіти на місці. Світилося тільки в одному вікні, мабуть, в кухні, бо між нещільно припасованими шибками з щілин виходив дим. Інші вікна були темні, вони поблискували тільки від денного світла, що все ясніше розливалося і все яскравіше сріблило засніжену лісову пущу за палацом. В маленьких дверях бічної стіни палацу часом з'являлися слуги в князівських лівреях і з відрами або цебрами на коромислах поспішали до колодязів по воду. Їх запитали, чи всі ще сплять, і вони відповіли, що двір, стомлений вчорашніми ловами, досі спочиває, але на кухні вже вариться страва на ранній сніданок перед виходом на полювання.

І справді, крізь кухонне вікно почав пробиватись дух жиру й шафрану і розійшовся далеко між вогнищами. Нарешті скрипнули й відчинилися головні двері, відкривши яскраво освітлені сіни, і на ганок вийшов чоловік, в якому Збишко впізнав одного з тих піснярів, яких свого часу бачив між слугами княгині в Кракові. Збишко, не чекаючи ні Мацька з Туробоїв, ні де Лорша, так швидко помчав до палацу, що лотарінжець аж здивувався й запитав:

–Що сталося з цим молодим рицарем?

Нічого не сталося,– відповів Мацько з Туробоїв,– просто він кохає одну придворну панну княгині і хоче якнайшвидше її побачити.

Ах! – відповів де Лорш, прикладаючи обидві долоні до серця.

І, звівши очі вгору, він почав раз по раз так жалібно зітхати, що Мацько аж здвигнув плечима й подумав:

«Невже він так оце зітхає за своєю старою? Мабуть, справді таки несповна розуму!»

Проте він повів його в палац, і вони опинилися в величезних сінях, прикрашених турячими, зубрячими, лосячими та оленячими рогами й освітлених палаючими в широкому каміні полінами. Посередині стояв накритий домашнього виробу килимом стіл з приготовленими для страв мисками; в сінях було лише кілька придворних, з якими розмовляв Збишко. Мацько з Туробоїв познайомив їх з де Лоршем, але тому що вони не вміли говорити по-німецьки, він сам мусив і далі залишатися в його товаристві. Придворних надходило дедалі більше, і були вони в переважній більшості хлопці хоч куди – молоді ще, але рослі, плечисті, русоволосі, вже одягнені для ловів. Ті, котрі знали Збишка і чули про його краківські пригоди, віталися з ним, як з давнім другом, і видно було, що він користується у них пошаною. Деякі дивилися на нього з таким зачудуванням, як звичайно дивляться на людину, над якою зависла була катівська сокира. Навколо чути було голоси: «Та звісно ж! Є княгиня, є Юрандівна, зараз ти її побачиш, чоловіче, і на лови з нами поїдеш!» В цей час увійшло двоє гостей хрестоносців – брат Гуго де Данфельд, староста з Ортельсбурга або з Щитна, родич якого був свого часу маршалком, і Зігфрід де Леве, також із заслуженої в Ордені родини – війт з Інсборка. Перший ще досить молодий, але гладкий, з обличчям хитрого пияка і товстими мокрими губами, другий – високий, з суворими, благородними рисами обличчя. Збишкові здалося, що він колись бачив Данфельда у князя Вітольда і що плоцький єпископ Генрик звалив його на турнірі з коня, але далі спогади урвались, бо увійшов князь Януш, якого стали вітати поклонами і хрестоносці, і придворні. Де Лорш, комтури і Збишко наблизились до нього. Князь привітав їх люб'язно, але з повагою на своєму безвусому, селянському обличчі, обрамованому довгим волоссям, що було рівно підрізане над лобом і спадало аж на плечі з боків. За вікнами одразу затрубили труби на знак, що князь сідає до столу; затрубили раз, другий і третій; за третім разом з правого боку кімнати відчинилися великі двері і в них з'явилася княгиня Ганна, а поруч з нею – прекрасна русява дівчина з перекиненою через плече лютнею.